Суд в Україні. Чи він справедливий

Размещено на http://www.allbest.ru/

Суд в Україні. Чи він справедливий?

У статті подано визначення поняття справедливості та її видів, акцентується увага на неоднозначному тлумаченні цієї категорії в кримінальному судочинстві. Простежується процес реалізації принципу справедливості в ході розгляду судових справ, а також наведено чинники його належного забезпечення.

Ключові слова: cуд, правосуддя, справедливість, принцип справедливості

Віра в торжество справедливості є неодмінною передумовою високоморального способу життя людини. Ця віра повинна ґрунтуватися на знанні природи й сутності справедливості.

“Справедливість - загальне співвідношення цінностей, благ між собою і конкретний розподіл їх між індивідами, належний порядок людського співжиття, який відповідає уявленням про сутність людини та її невід'ємні права” [1].

Під поняттям “справедливість”, як правило, розглядають порядок співжиття людей, який відповідає гуманістичним уявленням про природу і сутність людини та її невід'ємні права, про гармонійне узгодження потреб та інтересів особистості, суспільства й людства. Справедливість передбачає відповідність між практичною роллю різних індивідів у житті суспільства та їх становищем, між їх правами й обов'язками, діяльністю й винагородою, реальними заслугами та їх громадським визнанням, між злочином і покаранням. Вона одночасно визначає відносини між людьми з приводу їх взаємних обов'язків і з приводу розподілу матеріальних та духовних благ, створених спільними зусиллями.

Поняття “справедливість” виходить за межі етики. Проблема справедливості в її моральному сенсі виникає тоді, коли індивід замислюється, чи повинен він дотримуватися вимог моралі в умовах, коли інші люди часто нехтують ними, і наскільки це справедливо. Справедливість як самостійна владна сила діє відповідно до характеру вчинку, абстрагуючись від будь-яких особистісних симпатій чи антипатій. Напевно, тому богиню правосуддя Феміду зображують в образі жінки, очі якої зав'язані, а в руках ваги (терези). Вона зважує добро і зло наосліп, прагнучи, щоб жодна пристрасть не схитнула чаші терезів.

Чи існує проблема справедливості Феміди в Україні?

Видається - існує і про це, власне, йдеться у Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів (схвалено Указом Президента України від 10 травня 2006 р. №361/2006). Справедливість правосуддя, згідно цього документа, означає наявність таких процесуальних гарантій для учасників провадження, як рівність та змагальність сторін, ефективне використання сторонами у справі права на захист, швидкий розгляд справи у розумні строки.

Дотримання права на справедливий судовий розгляд є і гарантією захисту будь-якого іншого права, і одночасно, передумовою утвердження судової влади як повноцінного механізму захисту прав і свобод людини. Це особливо актуально в період політичної нестабільності в держави, коли правосуддя намагаються використовувати у власних інтересах представники різних політичних сил та органів влади. Тому важливо з'ясувати сутність справедливості як загальноправової категорії, а також визначити роль і місце права на справедливий судовий розгляд у системі судочинства.

Справедливий закон є втіленням ідеї рівної для всіх свободи - робити все, що не обмежує свободи інших і не завдає шкоди, а також не заборонене законом. Ідея справедливості реалізується насамперед через нормативне закріплення права на справедливий судовий розгляд. Це право встановлене як на національному, так і на міжнародному рівнях.

Право на справедливий судовий розгляд у міжнародно-правових актах виникло в другій половині ХХ ст. На сучасному етапі це право чи його елементи закріплені в національному законодавстві різних держав, переважно на конституційному рівні. Однак формулювання принципу “право на справедливий судовий розгляд” є не в усіх документах, тому його зміст можна визначити лише за допомогою інших, більш конкретних процесуальних прав.

Відповідно до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод право на справедливий суд складається з інституціональних та процесуальних елементів. До інституціональних належать вимоги щодо суду як установи (незалежний, неупереджений, створений на підставі закону), до процесуальних - мінімальні вимоги стосовно процедури судового розгляду (публічність, забезпечення наданих процесуальним законом прав учасникам судового розгляду, змагальність, розумний строк розгляду справи, виконання остаточного судового рішення тощо).

Право на справедливий судовий розгляд також закріплено Міжнародним пактом про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966 р. (ратифіковано Україною 1973 р.). Цей документ, крім іншого, містить положення про те, що перелік органів, які мають захищати та поновлювати порушені права фізичних осіб, не має обмежуватися національними судами: право на захист повинно забезпечуватись компетентною судовою, адміністративною чи законодавчою владою або будь-яким іншим компетентним органом, передбаченим правовою системою держави. Для реалізації права на судовий захист у Пакті визначено такі юридичні гарантії: обов'язок кожної держави-учасниці забезпечити будь-якій особі, права і свободи якої порушено, ефективний засіб правового захисту, навіть якщо це порушення було допущено особами, які діяли як офіційні; обов'язок кожної держави-учасниці забезпечити застосування компетентною владою засобів правового захисту, коли вони надаються; рівність усіх перед судами та трибуналами.

Римський статут міжнародного кримінального суду (1998 р.) істотно зміцнює гарантії права на справедливий судовий розгляд на всіх стадіях судочинства, зафіксовані в Пакті.

Загальною декларацією прав людини (1948 р.) встановлено право на судовий захист прав індивіда. Зокрема, в ст. 8 сказано, що кожна людина має право на ефективне поновлення у правах компетентними національними судами в разі порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом.

Виходячи із змісту права на справедливий судовий розгляд на підставі аналізу міжнародно-правових актів, доречно звернути увагу на класифікацію його елементів. Аналізуючи вміщені у ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод елементи можна виокремити чотири групи прав: органічні, інституціональні, процесуальні та спеціальні. Органічні - забезпечують ефективне користування цим правом та його реалізацію (доступ до правосуддя та виконання судових рішень). До інституціональних елементів належать критерії, яким має відповідати як судова система держави в цілому, так і кожний національний судовий орган окремо (незалежний, неупереджений, створений на підставі закону). Процесуальні елементи права на справедливий судовий розгляд передбачають реальну участь особи або її представника в розгляді справи, змагальність сторін під час процесу, рівність сторін на всіх стадіях судового розгляду та розумні строки розгляду. Спеціальні елементи - додаткові гарантії, визначені в пунктах 2 і 3 ст. 6 цієї Конвенції, що забезпечують дотримання універсальних вимог справедливого правосуддя з урахуванням особливостей кримінального процесу.

Наведений перелік прав - елементів справедливого судового розгляду не є вичерпним. У законодавстві України до змісту права, що аналізується, можуть належати й інші, додаткові елементи справедливого судового розгляду.

Залежно від стадії судового розгляду їх поділяють на права, що реалізуються до початку судового розгляду (на стадії досудового провадження); права, які підлягають реалізації безпосередньо під час судового розгляду справи; права, що можуть бути реалізовані після розгляду справи за суттю та ухвалення рішення або постанови, вироку судом першої інстанції. Окремі права підлягають реалізації на кількох стадіях, і порушення на одній із них може мати негативний вплив на наступній та істотно ущемити справедливий судовий розгляд у цілому.

Безпосереднього посилання на забезпечення особи правом на справедливий судовий розгляд вітчизняне законодавство не містить. У процесуальному законодавстві переважно йдеться про такі традиційно пов'язані зі справедливістю поняття як законність, всебічний, повний та об'єктивний розгляд справи тощо. Законність як одна з основних засад судочинства закріплена у п. 1 ч. 3 ст. 129

Конституції України, ст. 8 Цивільного процесуального кодексу України, ст. 4 Господарського процесуального кодексу України, ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України, відповідно до яких суд зобов'язаний розглядати й вирішувати судові справи на підставі закону з урахуванням його завдань та у встановленому ним порядку. Застосовуючи правові акти суд повинен враховувати їхнє місце в ієрархії національного законодавства, тобто юридичну силу.

У кримінальному судочинстві вказано про обов'язок осіб, які здійснюють провадження у справі, досліджувати обставини справи всебічно, повно та об'єктивно (ст. 22 Кримінально-процесуального кодексу України). Інші процесуальні кодекси не містять схожих норм, оскільки під час судово-правової реформи було обмежено активність суду з огляду на принцип змагальності сторін у процесі. Однак недотримання вимог повноти, всебічності та об'єктивності розгляду справи є підставою для скасування судового рішення в апеляції та касації у всіх видах судочинства.

Отже може сформуватись враження, що у чинному законодавстві вимога стосовно справедливості судового рішення - лише умовно - факультативна. Однак, необхідно визнати, що якщо судове рішення незаконне і необґрунтоване, то воно - несправедливе. Більше того, воно несправедливе й тоді, коли суперечить вимогам моралі.

Критерії несправедливості судового рішення відомі. Передусім, це: суд обрав “не ту” норму права; суд не встановив фактичних обставин справи; юридичну норму обрано правильно, але тлумачено неправильно; незабезпечено незалежність та безсторонність (об'єктивність, неупередженість) суддів тощо. справедливість судочинство гарантія захист

Принцип незалежності суддів міститься у ст. 126, ч. 1 ст. 129 Конституції України та процесуальному законодавстві. Сутність цього принципу відома і полягає в тому, що суддя у здійсненні правосуддя підкоряється лише закону і нікому не підзвітний. Суддям забезпечується свобода неупередженого вирішення судових справ відповідно до їхнього внутрішнього переконання, що ґрунтується на вимогах закону. Рішення в судовій справі має ґрунтуватися на всебічному, повному та об'єктивному дослідженні всіх обставин справи, під час якого не може надаватися перевага правовій позиції будь-якого учасника судового процесу, в тому числі прокурорів, захисників, представників юридичних чи фізичних осіб. Суддя не несе юридичної відповідальності за правову позицію, висловлену під час розгляду справи, у разі дотримання норм процесуального і матеріального законодавства. Під час вирішення справи будь-яке втручання у діяльність суддів забороняється і має наслідком притягнення до юридичної відповідальності. Вказівки або побажання громадян, службових (посадових) осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, інших суддів, зокрема осіб, які обіймають адміністративні посади в судах, щодо порядку розгляду справи або сутності рішення у справі є неправомірним втручанням у діяльність судді.

Задекларованих гарантій незалежності суддів, на жаль, не завжди дотримуються на практиці. Часто щодо органів правосуддя застосовують насильство, погрози, мають місце напади на судові приміщення, крадіжки кримінальних та цивільних справ. Одним із способів запобігти цьому є посилення охорони судів, а також суддів і членів їхніх родин.

У постанові Пленуму Верховного Суду України від 13 червня 2007 р. № 8 “Про незалежність судової влади” вказано, що незалежність суддів у ході розгляду конкретних судових справ має забезпечуватись і в самому суді. У зв'язку з цим неприпустимими є: не процесуальний вплив на суддю з боку інших суддів, у тому числі тих, які обіймають адміністративні посади в судах; встановлення контролю за здійсненням судочинства суддею, виклик його до вищестоящих судів та вимагання звітів чи пояснень про розгляд конкретних справ; витребування від судді будь-якої інформації чи довідок про хід та перспективи розгляду справи, іншої інформації, яка може надаватися лише сторонам у справі та іншим особам, визначеним процесуальним законодавством, а також відомостей, які становлять таємницю нарадчої кімнати; прийняття суддею від будь-яких осіб та розгляд ним заяв, скарг, інших документів поза встановленим законом процесуальним порядком.

Гарантуванню принципу безсторонності суддів сприяють такі організаційно-правові заходи: впровадження ефективного порядку добору суддів, що унеможливлював би будь-яку форму дискримінації, і призначення суддів, стосовно яких не виникало б сумнівів у їх служінні винятково правосуддю; процедура зупинення і припинення повноважень суддів, яка забезпечувала б їхню незалежність і надавала б можливість звільнення суддів із посад лише через їхню неспроможність виконувати свої обов'язки або неналежну поведінку; створення умов для здійснення діяльності суддів, які унеможливлювали б тиск на них з питань переміщення по службі; визнання і виконання державою принципу недоторканності та безпеки суддів (суддівський імунітет); реальна наявність необхідного фінансування для забезпечення діяльності судової системи.

Гарантії забезпечення безсторонності суддів закріплено і в процесуальному законодавстві, передусім у нормах, які регламентують підстави для відводу (самовідводу) суддів.

У цьому ж контексті заслуговує на увагу питання про існування, так званих, не процесуальних (фактичних) стосунків, що складаються між суддями різних ланок судової системи у ході розгляду конкретної справи. Відомо, що вони можуть безпосередньо впливати на безсторонність суддів.

Так, судді місцевих судів консультуються із суддями апеляційних судів щодо вирішення справи за суттю (з питань кваліфікації, призначення покарання тощо). Часто консультації надає зональний суддя, який неофіційно дає вказівки щодо розгляду кримінальної справи, а подеколи й редагує проекти вироку та інших процесуальних рішень. Від цього судді залежить рух судової справи та оцінка якості роботи суду, що входить до його зони. Вирішуючи справи, суддя місцевого суду орієнтується передусім на правосвідомість свого “зональника” із суду вищого рівня, який не зацікавлений у зміні чи скасуванні попередніх рішень. У цих ситуаціях взаємодія між суддями різних судових ланок фактично має характер адміністративного підпорядкування.

Вищеозначені стосунки між суддями типові, поширені і, що особливо важливо, перебувають поза межами правового регулювання. Зрозуміло, тут у значній мірі діє суддівська корпоративність. А вона, як видається, не завжди слугує забезпеченню гарантії безсторонності суддів. Лише підвищення загального рівня їх компетентності сприятиме впевненості суддів у правозастосовній діяльності, самостійності у прийнятті рішень.

Тож, щоб суд в Україні був справедливим і де-юре, і де-факто необхідно, щоб ідея справедливості мала чітке нормативно - правове регулювання. І щоб це регулювання максимально відповідало прогресивним міжнародним стандартам. Саме це, крім іншого, засвідчить певну суспільну згоду і міститиме відповіді на два найважливіших запитання: яким вимогам має відповідати і які гарантії має містити судова процедура? А саме, що справедливість у правосудді - це здійснення правосуддя за справедливою процедурою, регламентованою процесуальним законодавством (з безумовним дотриманням відповідних процесуальних строків, принципів судочинства, розгляду справи безстороннім і незалежним судом на основі змагальності та рівності сторін тощо); устрій суду - незалежний, неупереджений, законний; результати судового розгляду (судові рішення у справі) - відповідають не лише нормам матеріального права, а й ідеалам справедливого розподілу благ у суспільстві. Забезпечуватись вона повинна правильністю встановлення фактичних обставин справи, їх юридичною оцінкою, тлумаченням норми, яка застосовується, в системі інших норм.

Список використаної літератури

1. Тофтул М.Г. Етика. - Київ: Академія, 2005. - 416 с. - С. 52.

Размещено на Allbest.ru