Проблемні питання активності суду в змагальному кримінальному процесі

Размещено на http://www.allbest.ru

Проблемні питання активності суду в змагальному кримінальному процесі

В статті досліджуються питання активності суду в судовому розгляді кримінальних справ. Проаналізовано норми чинного кримінально-процесуального законодавства, що стосуються активної участі суду в судовому розгляді кримінальних справ. Вказано, що суд поки що залишається активним учасником судового розгляду і це не завжди відповідає принципу рівності прав сторін обвинувачення та захисту в змагальному кримінальному процесі. Висловлено позицію про доцільність визначення певних меж активності суду з метою забезпечення належної активності сторін в судовому розгляді, що забезпечить реальну змагальність та рівність сторони обвинувачення і сторони захисту.

Ключові слова: кримінальний процес, суд, активність суду, сторона обвинувачення, сторона захисту.

кримінальний процес суд

Конституційне закріплення принципу змагальності дало істотний поштовх до розвитку кримінально-процесуального законодавства, пожвавило інтерес вчених і практиків до з'ясування природи цього правового феномену. В умовах розвитку змагальних засад кримінального судочинства обґрунтовано постає питання про уточнення меж реалізації судом своїх дискреційних повноважень при розгляді кримінальних справ. Щодо цього в теорії кримінального процесу точки зору вчених розділилися. Одна група процесуалістів обстоює ідею, що встановлення істини в кримінальній справі полягає в змаганні сторін, яке контролюється і доповнюєть активною участю суду у розгляді справи [12, с. 64;17, с. 149]. Прихильники ж другої точки зору вказують на чи не повну пасивність органу правосуддя при розгляді справи [19, с. 119; 20, с. 53]. У юридичній літературі можна також зустріти думки, в яких учені намагаються синтезувати перші дві точки зору і знайти щось середнє між ними. На основі вищевказаних наукових підходів можна виділити наступні можливі варіанти процесуального статусу суду:

1) активне положення суду - суд бере активну участь у збиранні та дослідженні доказів, виконуючи при цьому функцію правосуддя; 2) помірно активне положення суду - рух судового розгляду кримінальної справи забезпечується діяльністю сторін, а суд збирає докази за власною ініціативою лише після завершення відповідної діяльності сторін; 3) пасивне положення суду - суд досліджує надані сторонами докази і лише на підставі їх дослідження постановляє вирок; 4) відносно пасивне положення суду - за судом зберігаються повноваження щодо активного дослідження наданих сторонами доказів, але на суд не повинні покладатися обов'язки по збиранню додаткових доказів винуватості підсудного, усуненню прогалин досудового слідства [6, с. 45-46].

Цікавими також є наукові позиції вітчизняних науковців з досліджуваної проблеми. Одні вважають, що активність суду в кримінальному судочинстві повинна реалізовуватися у визначених межах для того, щоб суд неупереджено міг вирішувати справу, а не перетворився на обвинувача чи захисника [9, с. 128]. Певна група вчених вважає, що активність суду і активність сторін при дослідженні доказів є несумісними правовими явищами, оскільки функція суду не повинна замінювати сторони там, де інтереси останніх вразливі [11, с. 13].

Деякі вчені притримуються позиції, що суд повинен активно брати участь у дослідженні доказів, дотримуючись при цьому об'єктивності та неупередженості [7, с. 144]. Існує і протилежна позиція, відповідно до якої в судовому розгляді справи суд повинен зберігати пасивність у збиранні доказів та бути активним щодо забезпечення та захисту прав і законних інтересів осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві. При такому забезпеченні активності сторін, належному виконанні ними своїх процесуальних функцій істина у справі буде встановлена на основі зібраних і наданих суду доказів [6, с. 51]. Активність потрібна суду тільки для з'ясування чи уточнення обставин справи з метою її правильного вирішення [8, с. 275].

Вважаємо не зовсім коректним твердження про наділення суду активним статусом у збиранні доказів в процесі розгляду справи, оскільки суд не повинен перетворюватись в розшуковий орган і тим самим поєднювати в собі функції обвинувачення та розглядусправи. Більше того, надмірна активність суду в доказуванні може зашкодити процесуальній активності сторін, а тому важливим є встановлення оптимального співвідношення активності сторін та активності суду.

Чинне кримінально-процесуальне законодавство України містить низку норм, які певною мірою виражають активність суду при провадженні кримінальної справи. Це, насамперед, норми, які регламентують; порушення кримінальної справи судом, повернення справи на додаткове розслідування, надання судових доручень органам досудового розслідування про виконання ними слідчих дій у справах, які знаходяться на розгляді в суді, вручення копії обвинувального висновку підсудному, продовження розгляду справи у разі відмови прокурора від обвинувачення тощо. Передбачені законодавцем повноваження суду в цих випадках покладають на нього більшою чи меншою мірою певні обвинувальні функції. Окремі з цих повноважень носять формальний характер, а тому не настільки істотно здатні порушити суддівську неупередженість. Проте, такі повноваження суду як порушення кримінальної справи чи направлення справи на додаткове розслідування однозначно свідчать про виконання судом певних елементів обвинувальної функції [9, с. 131]. Порушуючи кримінальну справу, суд переймає на себе обвинувальну функцію прокуратури, яка від імені держави вправі давати юридичну оцінку діям особи, яка вчинила злочин, і підтримувати обвинувачення в суді. Більше того, у такому випадку закрадається сумнів в неупередженості суду, оскільки він документально формулює свою позицію відносно особи, щодо якої порушує кримінальну справу. Як видається, заслуговує на увагу наукова позиція, що судя взагалі не вправі порушувати кримінальні справи, оскільки такий юридичний акт є офіційним початком обвинувального процесу [11, с. 13]. Таку ж позиції дотримуються розробники запропонованих проектів КПК України [3, 4, 5].

Особливої уваги заслуговує аналіз норм чинного КПК України, які регламентують повернення судом кримінальної справи на додаткове розслідування. Відповідно до ст. 281 КПК України, повернення справи на додаткове розслідування з мотивів неповноти або неправильності досудового слідства може мати місце лише тоді, коли ця неповнота або неправильність не може бути усунута в судовому засіданні. В практиці судів за останні роки кількість справ, повернених на додаткове розслідування становить до 5 % від загальної кількості кримінальних справ публічного обвинувачення, що знаходяться в суді [16]. Складається враження, що суд, не маючи можливості постановити обвинувальний вирок на підставі наданих йому доказів, які ним же досліджені, повертає справу на додаткове розслідування з тим, щоб отримати додаткові докази (даючи ще один шанс стороні обвинувачення) і все ж таки винести обвинувальний вирок, а не виправдувальний.

Хоча з метою забезпечення рівності сторін у ході судового розгляду суд зобов'язаний винести виправдувальний вирок, а не “шукати”через додаткове розслідування додаткових доказів вини підсудного.

Суд у випадку повернення кримінальної справи на додаткове розслідування за загальним правилом переслідує мету усунення цілої низки процесуальних проблем доказування, які виникли під час судового розгляду кримінальної справи. Та непоодинокими є випадки наявності певної суб'єктивної зацікавленості у тому, щоб посіяти сумнів у допустимості та достатності окремих доказів, і за рахунок цього розраховувати на уникнення відповідальності. Про це свідчить хоча б той факт, що результативність додаткового розслідування органами досудового слідства повернених судами справ упродовж останніх років залишається невеликою. За останній період лише 37% кримінальних справ були направлені повторно в суди після їх повернення судами І-ї чи апеляційної інстанції на додаткове розслідування [16]. Всі інші “загубились” в нетрях досудового розслідування та до суду так і не попали.

Вважаємо, що інститут повернення кримінальної справи на додаткове розслідування повинен бути усунутий з вітчизняного кримінально-процесуального законодавства як такий, що істотно порушує принцип змагальності та рівність між учасниками судового розгляду. Як видається, суд повинен постановляти вирок на основі того доказового матеріалу, який представлений сторонами, навіть якщо з позиції суду він не відображає повністю всіх обставин справи. На цій же позиції стоять розробники запропонованих проектів КПК України [4, 5].

Повертаючись до аналізу активності суду при розгляді кримінальної справи в першій інстанції, варто звернути увагу на ту роль, яка надана законодавцем головуючому в судовому засіданні, який відповідно до ст. 260 КПК України керує судовим засіданням, спрямовуючи судове слідство на процесуальне забезпечення реалізації сторонами своїх прав та усуває з судового розгляду все, що не стосується розглядуваної кримінальної справи. Це, в свою чергу, забезпечує належний виховний рівень судового процесу. Проте, деякі регламентовані КПК України повноваження головуючого спрямовані на на звуження активності сторін в реалізації своїх прямих функцій в судовому розгляді кримінальної справи. Так, скажімо, чи можна віднести такі повноваження головуючого як роз'яснення обвинуваченому суті обвинувачення (ст. 298); визначення обсягу доказів, що підлягають дослідженню та порядку їх дослідження (ст. 299); оголошення за власною ініціативою показань підсудного (ст. 301) до таких, які спрямовані на реалізацію принципу змагальності, а також на забезпечення рівних прав та рівних можливостей реалізації цих прав сторонами? Як видається, у зазначених випадках суд активно виконує функції сторін.

Так, при роз'ясненні підсудному суті обвинувачення суд виконує функцію прокурора як обвинувача в справі. Проект Кримінально-процесуального кодексу України №1233, який поки що залишається єдиним, офіційно внесеним на розгляд Верховної Ради України, покладає повноваження щодо роз'яснення суті обвинувачення підсудному напрокурора, однак все ж таки при відсутності останнього таку функцію виконує головуючий (ст. 376 проекту). Така позиція не зовсім зрозуміла, оскільки згідно з ч. 2 ст. 33 цього ж проекту КПК участь прокурора в судовому розгляді є обов'язковою, за винятком справ приватного обвинувачення. Справи приватного обвинувачення, як відомо, порушуютьсяза скаргою потерпілого, на якого покладається як тягар доказування, так і функція обвинувачення, що й підтверджується п. 18 ч. 1 ст. 56 Проекту, а тому, завідсутності прокурора при розгляді таких категорій справ суть обвинувачення підсудному повинен роз'яснювати обвинувач, тобто потерпілий, а не суд.

Відповідно до ч. 2 ст. 299 КПК України, обсяг доказів, які будуть досліджуватися, та порядок їх дослідження визначаються постановою судді чи ухвалою суду після з'ясування думки учасників судового розгляду. Звичайно, активність суду стосовно дослідження доказів у суді насьогодні притаманна для кримінально-процесуального законодавства України. Однак той факт, що таке ж положення міститься і в поки що єдиному офіційно внесеному на розгляд Верховної Ради України проекті КПК (ст. 377) [3], свідчить не на користь змагального розгляду кримінальної справи та не на користь забезпечення рівності учасників судового процесу. Виходячи з зазначеної норми проекту, суд не зв'язаний думкою учасників судового розгляду, а, отже, може і не рахуватися з нею. Кінцеве рішення щодо обсягу та порядку дослідження доказів належить суду. Учасники ж судового розгляду мають право подавати клопотання, проте, чи вони будуть задоволені, залежить знову ж таки від суду. Не в повній мірі ця проблема вирішується і в двох інших розроблених проектах КПК України [4, 5].

Дещо спірним є положення КПК України, яке регламентує власну ініціативу суду стосовно уточнення фактичних даних, одержаних в ході судового слідства через судові доручення органу, який проводив розслідування у справі (ст. 315-1

КПК України). Поділяємо позицію, що в даному випадку така активність суду не зовсім виправдана, оскільки проглядається покладення на суд функції обвинувача, коли слідчому даються судові доручення з метою перевірки й уточнення фактичних даних, одержаних в ході судового слідства, виконати певні слідчі дії, в результаті проведення яких на стадії судового розгляду і вирішення справи по суті, водночас, у цій же справі проводиться досудове слідство [11, с. 136]. Норми Кримінально-процесуального кодексу України регламентують, що всі заходи, які вживаються для встановлення події злочину, осіб, винних у вчиненні злочину, та їх покарання, зобов'язані здійснити орган дізнання, слідчий, прокурор та суд (ст. 4). КПК України також покладає обов'язок доказування всіх обставин справи на вказаних суб'єктів (ч. 2 ст. 22). Тобто, суд насьогодні залишається є активним учасником обов'язку доказування в будь-якій кримінальній справі. Єдиний офіційно внесений на розгляд Верховної Ради України проект КПК № 1233 також наділяє суд активною участю у процесі доказування. Так, відповідно до ст.ст. 147, 148 проекту суддя, суд вправі збирати таперевіряти докази (в тому числі через судові доручення). Більше того ст. 153 проекту КПК покладає на суд, суддю обов'язок по доказуванню. Такі положення переходять за межі процедури вирішення спору рівноправних сторін, адже маючи в своєму арсеналі обов'язок доказування суд демонструє перевагу позиції сторони обвинувачення, оскільки поряд з суддею обов'язок доказування належить і прокурору. Як видається, суд не повинен бути обтяжений обов'язком доказування, а також збирати докази за власною ініціативою. Що ж стосується перевірки доказів, то вона допустима скажімо у випадках, коли це стосується доказів, які подає потерпілий, підсудний або інша особа, яка є учасником процессу. Відповідно визначення належності, достовірності, достатності, допустимості і законності способів збирання доказів шляхом аналізу кожного з них є необхідним для суду. [13, с. 44]. Однак, насьогодні в певній мірі позитивно змінюється відношення розробників нового кримінально- процесуального законодавства стосовно активності суду в процесі доказування в двох інших запропонованих проектах КПК України, норми яких закріплюють менш активне становище суду, як гаранта змагальності в судовому розгляді кримінальних справ[4, 5].

Дискусійним є також положення про право головуючого як за власною ініціативою, так і за клопотанням інших учасників судового розгляду оголошвати показання підсудного, дані ним під час досудового розслідування слідства або на суді, якщо останній не бажає давати показання. За загальним правилом в розглядуваних судом кримінальних справах письмові матеріали справи оголошує головуючий, а не прокурор і адвокат [14, с. 60], однак, у випадку допиту підсудного ст. 300 КПК України визначає перелік осіб, які вправі задавати йому запитання. Суддя ж, відповідно до вказаної норми, допитує підсудного в останню чергу, однак суд має право протягом усього допиту підсудного учасниками судового розгляду задавати йому питання для уточнення і доповнення його відповідей. У зв'язку з цим в науковці неодноразово висвітлювали пропозиції щодо порядку дослідження доказів: спочатку дослідити докази обвинувачення, а потім захисту (пропонується поділ свідків на свідків обвинувачення та свідків захисту), причому порядок надання доказів для їх дослідження кожна з сторін визначає самостійно, а також кожна з сторін самостійно оголошує показання, дані на досудовому слідстві (при відмові давати показання в судовому слідстві). Для цього пропонується також визнавати підсудного особою, що дає покази від захисту, а потерпілого - від обвинувачення і проводити їх допит сторонами, передбачивши основний та перехресний допит, а також повторний допит свідків, потерпілих, підсудних [17, с. 40]. Як видається такі пропозиції в певній мірі є слушними, оскільки вони спонукають сторони до активності в судовому розгляді під час дослідження доказів, а суду після сторін, відповідно, полегшуються можливості, залишаючись об'єктивним та неупередженим, заповнювати прогалини допиту [12, с. 87], задаючи запитання задля уточнення чи доповнення відповідей допитуваного.

Забезпеченню процесуальних прав сторони обвинувачення та сторони захисту сприяє активність суду у випадку, якщо вона спрямована на встановлення обставин в інтересах такого забезпечення процесуальних прав. Так, виправданими є активні дії суду у випадку, коли підсудний у судовому засіданні зсилається на порушення його права на захист або на застосування не передбачених в законі методів проведення досудового слідства. З іншого боку, позиція очікування призводить як правило до винесення незаконного рішення і його відміни у вищестоящому суді [10, с. 23]. Суд зобов'язаний створювати і стороні захисту, і стороні обвинувачення рівні процесуальні умови для відстоювання ними своїх процесуальних позицій. Однак цього може виявитись недостатньо для забезпечення об'єктивного судового процесу та винесення в кримінальній справі правильного і справедливого рішення. Так, якщо сторони в ході кримінально-процесуального провадження були поставлені в нерівні чи несправедливі умови, які загрожують одній з них несприятливим рішенням у справі, то спроб сторони, яка знаходилась в нерівних умовах буде недостатньо, щоб самостійно виправити ситуацію. Суд в такому випадку зобов'язаний відновити рівновагу між сторонами для забезпечення об'єктивного розгляду справи та винесення правильного і справедливого рішення. Видається, що для такого випадку допустимою є визначена субсидіарна (допоміжна) активність суду в з'ясуванні істини у справі, в тому числі проведення ним певних судових дій з власної ініціативи. Така субсидіарна активність суду спрямована, насамперед на забезпечення змагальності шляхом відновлення рівноваги чи фактичної рівності сторін [15, с. 502]. З огляду на це суд, вирішуючи спір у кримінальній справі між процесуально рівноправними учасниками змагального кримінального процесу, може наділятися так званою “обмеженою” активністю, з метою, щоб: 1) стримувати “надмірну” активність сторін, аби вона не вийшла за межі законної поведінки; 2) процесуально надавати допомагу тій стороні, яка в силу певних (не завжди об'єктивних) причин не в змозі користуватися наданими їй процесуальними правами (субсидіарна активність суду).

Таким чином, “обмежена” процесуальна активність суду не повинна підмінювати сторони, а покликана спонукати їх до активнішої участі в судовому процесі та доповнювати їхні зусилля в підвищенні якості обвинуваченя та захисту, що в кінцевому результаті сприятиме досягненню реальної (а аж ніяк не абсолютної) змагальності в кримінальному судочинстві.

Список використаної літератури

1. Конституція України прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996року. - К., 1996. - 46с.

2. Кримінально-процесуальний кодекс України. К., 2011.

3. Проект Кримінально-процесуального кодексуУкраїни № 1233 від 13.12.2007 р. // http: gska2. rada. gov.ua

4. Проект Кримінально-процесуального кодексу України, розроблений Національною комісією з питань зміцнення демократії та утвердження верховенства права.

5. Проект Кримінально-процесуального кодексу України від 5.07.2011р., розроблений Робочою групою при Президенті України.

6. Ковальчук С.О. Роль суду в кримінальному судочинстві у світлі принципу змагальності сторін // Наше право. - 2004 - № 1 - С. 45-52.

7. Корчева Т.В. Проблеми діяльності захисника у досудовому провадженні та в суді першої інстанції. - Харків, 2007. - 200 с.

8. ЛобойкоЛ.М. Методи кримінально-процесуального права: монографія. - Д.: Дніпропетровський державний університет внутрішніхсправ. - 2006. - 352 с.

9. Маркуш М.А. Принцип змагальності в кримінальному процесі України: монографія. - Харків, 2007. - 208 с.

10. Балакшин В. Состязательность или оптико-акустический обман? // Законность.- 2001 - № 1. - С. 23-27.

11. Ісмаїлова Л.Б. Процесуальні та етико-психологічні питання забезпечення рівності сторін в кримінальному судочинстві: автореф. дис.…канд. юрид. наук. - К, 2007. - 20 с.

12. Состязательность и равноправие сторон в уголовном судопроизводстве: учебное пособие. - М.: Приор-издат, 2003. - 112 с.

13. Слинько С.В. Судебное производство по уголовным делам: учебное пособие. - Х.; Арис, 2002 - 384 с.

14. Смирнов В.П. Противоборство сторон как сущность принципа состязательности уголовного судопроизводства // Государство и право. - 1998 - № 3 - С. 58-63.

15. СмирновА.В., Калиновский К.Б. Уголовный процесс: учебник для вузов. - 2-е изд. / подобщ. ред. А.В. Смирнова. - СПб.: Питер, 2006 - 699 с.

16. Статистичні дані стану здійснення судочинствав Україні (2006-2010)

1. Размещено на www.allbest.ru