Проблеми реалізації прав на укладення та розірвання шлюбного договору

Размещено на http://www.allbest.ru/

Проблеми реалізації прав на укладення та розірвання шлюбного договору

У статті досліджено питання, пов'язане із укладенням та розірванням шлюбного договору, проаналізовано також проблеми суб'єктного складу цього виду договірних відносин, можливість застосування інституту представництва.

Ключові слова: шлюбний договір, подружжя, відмова від шлюбного договору, розірвання шлюбного договору.

шлюбний договір подружжя представництво

Тенденція до підвищення ролі договору характерна для сучасного приватного права і почала яскравіше виявлятися останнім часом у нашій державі. Визначальною ознакою процесу нормотворення останніх років є розширення диспозитивних засад регулювання відносин у сім'ї, зокрема, майнових відносин подружжя. Сімейне законодавство передбачає можливість врегулювання їх договором - гнучкою правовою формою, здатною опосередковувати різні за суттю й характером суспільні відносини. Значення шлюбного договору зросло із прийняттям Верховною Радою України 10 січня 2002 р. Сімейного кодексу України. Інститут шлюбного договору зазнав суттєвих змін, поповнився багатьма законодавчими новелами, розширив межі договірної ініціативи подружжя. Однак необхідними є подальші наукові дослідження у цій сфері з метою вдосконалення функціонування цього правового механізму, запозичення позитивного зарубіжного досвіду, активізації практики його впровадження.

Українське сімейне законодавство не містить дефініції шлюбного договору. Якщо Кодекс про шлюб та сім'ю України 1969р. містив опосередковане, дещо загальне визначення поняття „шлюбного контракту”, в якому через категорію угоди його загально-правова характеристика не розкривала повною мірою його сутності, то Сімейний кодекс України його не містить взагалі. Такі визначення на сьогодні пропонує юридична наука.

О.О. Ульяненко називає шлюбним договором „угоду (правочин) фізичних осіб різної статі, які подали заяву про реєстрацію шлюбу чи угоду подружжя, що визначає майнові права та обов'язки подружжя в період шлюбу, зокрема, порядку поділу майна на спільне і роздільне, порядку його використання, відчуження, розподілу доходів і витрат, а також їх майнові права та обов'язки як батьків у шлюбі і (чи) у випадку його розірвання” [10, с.4-5]. Автори підручника „Сімейне право України” визначають його як „згоду наречених або подружжя щодо встановлення майнових прав та обов'язків подружжя, пов'язаних з укладенням шлюбу, його існуванням та припиненням” [8, с.119]. Доцільним видається редакції: „Шлюбним договором є правочин, вчинений нареченими чи подружжям, що визначає їхні майнові права та обов'язки в період шлюбу та (або) у випадку його припинення, а також їхні майнові обов'язки як батьків”.

Специфіка шлюбного договору полягає, зокрема, у тому, що за своїм суб'єктним складом він сімейно-правовий, оскільки його сторонами є лише подружжя. Набранню чинності шлюбним договором передує укладення шлюбу, тому проявляється особливість відносин, що регулюються сімейним правом: регулювання майнових сімейних відносин є похідним від регулювання особистих немайнових відносин. Набрання ж чинності цивільно-правовим договором не залежить від правового регулювання особистих відносин між його учасниками.

Відповідно до ст. 92 Сімейного кодексу України право на укладення шлюбного договору мають наречені (особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу) або подружжя. Для реалізації такого права неповнолітнім нареченим потрібна письмова згода їхніх батьків або піклувальників, засвідчена нотаріусом.

Щодо суб'єктного складу цього виду договірних відносин у науковій літературі немає єдності думок, що зумовлено, очевидно, невизначеністю позиції законодавця. Дискусійним є питання щодо можливості укладення шлюбного договору через представника за довіреністю, а також законним представником. Зокрема, І.В. Жилінкова вказує, що шлюбний договір не може бути укладений ні з участю законного представника, ні за довіреністю [5, с. 55]. Натомість А.В. Слєпакова вважає правомірним застосування законного, а також і договірного представництва, якщо в довіреності будуть визначені всі умови майбутнього договору [9, с. 284]. Можливість укладення шлюбного договору опікуном недієздатного подружжя, або особою, дієздатність якої обмежена, зі згоди піклувальника, а також емансипованою особою до реєстрації шлюбу заперечує Б.М. Гонгало та П.В. Крашенінніковим [6, с. 126]. Аналізуючи ті ж самі законодавчі норми, М.В. Антокольська вважає такі варіанти укладення шлюбного договору цілком можливими і такими, що відповідають вимогам закону [1, с. 156-157].

Такі протилежні погляди науковців щодо тлумачення законодавства підкреслюють актуальну необхідність уточнення правових норм з цього приводу. Ульяненко О.О. пропонує щодо суб'єктного складу цього правочину такі зміни до Сімейного кодексу України 2002 р.:

1) надати право на укладення шлюбного договору лише особам, які досягли 18 років, у тому числі, тим, що уклали шлюб;

2) передбачити такий правовий механізм укладення шлюбного договору представниками сторін, за яким цей договір має набувати чинності після нотаріального посвідчення та подальшого скріплення підписами подружжя [10, с. 5].

Такі пропозиції видаються недостатньо обґрунтованими і досить неоднозначними. Неможна погодитись також із твердженням цього ж автора про те, що за чинним законодавством цей договір можуть укладати лише особи, які досягли шлюбного віку на момент його укладення [10, с.12-13].

Оскільки досліджуваний інститут є досить новим для нашого правового поля, то логічним було б запозичення позитивного досвіду зарубіжних країн, в яких, поширена практика вчинення таких правочинів. Відповідно до ст. 1394 Цивільного кодексу Франції, усі шлюбні договори оформляються нотаріальною угодою у присутності із одночасної згоди усіх осіб, які є їх сторонами або повноважними представниками останніх [2, с. 436]. Можливість укладення шлюбного договору через представника за довіреністю, а також опікуном від імені недієздатного подружжя, а особою, дієздатність якої обмежена зі згоди піклувальника, передбачена також і параграфами 1410, 1411 Цивільного кодексу Німеччини [3, с. 356]. Однак, німецьке законодавство встановлює необхідність отримання опікуном чи піклувальником згоди опікунського суду, а також передбачає, що опікун не може обирати режим спільності майна, чи змінювати уже обраний режим майна.

Отже, щодо меж реалізації права на укладення шлюбного договору недієздатними особами та особами, дієздатність яких обмежена, Сімейний кодекс України не містить заборон, спеціальних правил, а отже і не заперечує такої можливості. Оскільки цей правочин потребує нотаріального посвідчення, то опікуни мають право вчиняти їх, а піклувальники надавати згоду на їх вчинення лише з дозволу органу опіки та піклування (ст. 71 Цивільного кодексу України). Щодо особливостей укладення цього договору неповнолітніми особами Сімейний кодекс України зазначає лише вимогу щодо письмової згоди батьків чи піклувальників, засвідчену нотаріусом, у разі вчинення цього правочину до реєстрації шлюбу. Однак і останнє правило теж не зовсім відповідає загальним вимогам вчинення правочинів особами від 14до 18 років, визначеним Цивільним кодексом України. Зокрема, керуючись ч. 2 ст.32 та ч. 2 ст. 71 Цивільного кодексу України, для вчинення шлюбного договору неповнолітньою особою потрібен також дозвіл органу опіки та піклування. Також важливо звернути увагу на те, що емансиповані особи, які набули дієздатності на підставі ст. 35 Цивільного кодексу України, мають право укладати шлюбний договір, як і будь-який інший, самостійно без згоди батьків (усиновлювачів), піклувальників, хоча вирішення й цього питання деякі науковці вважають неоднозначним [4, с. 13]. Щодо інших неповнолітніх осіб, то в разі отримання права на шлюб за рішенням суду (ст. 23 Сімейного кодексу України) доцільно внести зміни, щоб одночасно в цьому ж рішенні вони могли б отримати і право на укладення шлюбного договору, адже до участі в такій справі залучаються один чи обоє батьків (усиновлювачів), або піклувальник, особа, з якою реєструють шлюб (п. 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 21.12.2007 року №11 „Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя”). Навіть за відсутності згоди батьків суд міг би вирішити це питання, належно оцінивши інтереси заявника.

Щодо права на укладення шлюбного договору жінкою та чоловіком, які проживають однією сім'єю, але не є нареченими чи подружжям, слід категорично заперечити таку можливість, керуючись ст. 92 Сімейного кодексу України. Шлюбний договір слугує регулювання майнових відносин саме між подружжям, а не між особами, які перебувають у т. зв. „фактичних шлюбних відносинах”. Вони можуть укласти договір з іншою назвою (наприклад, про спільне проживання і ведення спільного господарства), при цьому навіть застосовуючи аналогію закону.

Враховуючи все наведене вище, пропоную включити до Сімейного кодексу України ст.92-1 і викласти її у такій редакції:

„Сторони шлюбного договору

1. Шлюбний договір може бути укладено нареченими або подружжям особисто або через представників.

2. На укладення шлюбного договору неповнолітніми нареченими, крім осіб з повною цивільною дієздатністю, потрібні нотаріально посвідчена згода їхніх батьків (усиновлювачів) або

3. На укладення шлюбного договору особою, цивільна дієздатність якої обмежена, потрібна нотаріально посвідчена згода її піклувальника і дозвіл органу опіки та піклування.

Якщо хтось з подружжя визнаний недієздатним,шлюбний договір від його імені укладає його опікун з дозволу органу опіки та піклування.

Шлюбний договір не може бути укладений, якщо опікуном (піклувальником) є другий із подружжя”.

Згідно зі ст. 94 Сімейного кодексу України, шлюбний договір укладається у письмовій формі і нотаріально посвідчується. Посвідчувати шлюбні договори можуть як державні, так і приватні нотаріуси. Дії нотаріусів при посвідченні договорів регламентуються п. п.127-136 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 03.03.2004 р. Також посвідчувати шлюбні договори мають право консули відповідно до Положення про порядок учинення нотаріальних дій у дипломатичних представництвах та консульських установах України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України та Міністерства закордонних справ України від 27.12.2004 р.

Для укладення шлюбного договору не може бути типовим загальний порядок укладення договорів, передбачений Цивільним кодексом України. У цьому випадку важко уявити класичну схему укладення договору, яка охоплює наявність оферти та акцепту (ст. 641, 642 Цивільного кодексу України). Щодо шлюбного договору, як і деяких інших цивільно-правових договорів, ця модельне може бути застосована. Незважаючи на це, момент укладення шлюбного договору визначається загальними правилами, які передбачені Цивільним кодексом України. Відповідно до ч.3 ст.640 Цивільного кодексу України договір, який підлягає нотаріальному посвідченню, є укладеним від часу його нотаріального посвідчення. Це стосується і шлюбного договору. Сімейний кодекс України не передбачає державної реєстрації шлюбного договору, тому його укладення пов'язане саме з нотаріальним посвідченням.

Треба відзначити суттєві особливості шлюбного договору, який укладається до реєстрації шлюбу. Такі договори можна називати „дошлюбними договорами”. Вони набувають чинності з моменту реєстрації шлюбу. Отже доти, поки шлюб не укладений, шлюбний договір не має юридичної сили. За умови, що наречені, які уклали шлюбний договір, не вступлять у шлюб, шлюбний договір залишається лише на папері та не набуває юридичної сили. З метою запобігання неоднозначному чи помилковому тлумаченню моменту початку дії договору про це бажано зазначати у тексті шлюбного договору.

При посвідченні шлюбних договорів від нотаріуса не вимагається перевірки заборони на відчуження чи арешт за даними відповідних реєстрів, як не вимагається і перевірка відсутності податкової застави щодо майна учасників правочину (п. 47 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України). Чинне законодавство не передбачає і реєстрації зазначеного договору у Державному реєстрі правочинів.

Шлюбний договір складають не менш, ніж у двох, а як правило, у трьох примірниках, один з яких зберігається у справах нотаріальної контори, а два інші, що мають силу оригіналу, видають сторонам договору - кожному з подружжя, про що зазначено у тексті договору.

Сімейний кодекс України усунув неоднозначну ситуацію стосовно місця посвідчення шлюбного договору. Оскільки сьогодні немає реальної прив'язки до реєстрації шлюбу через надання права укладати шлюбний договір подружжю, а місце проживання сторін при укладанні правочинів немає вирішального значення, нотаріальні дії можуть вчинятися на всій території України та поза її межами (консульські установи). Через те що Сімейний кодекс України надав альтернативну компетенцію щодо посвідчення шлюбного договору, усунувши виключну територіальну компетенцію, складається ситуація, коли встановити місце справжнього знаходження договору, його наявність чи відсутність стає важко [7, с. 321], однак це може мати правове значення для інших учасників суспільних відносин.

Відповідно до ст.1394 Цивільного кодексу Франції нотаріус в момент підписання шлюбного контракту видає сторонам довідку, яку вони повинні представити реєстратору актів цивільного стану перед реєстрацією шлюбу [2, с. 436]. Відомості про укладення шлюбного контракту містяться акті про реєстрацію шлюбу. Якщо в акті зазначено, що контракт не укладався, то щодо третіх осіб, подружжя буде вважатися таким, що уклало шлюбу межах режиму загального права, якщо лише в угодах, укладених з третіми особами, воно не вказало проте, що уклало шлюбний контракт. Відповідно до параграфа 1412 Цивільного кодексу Німеччини відомості про шлюбні договори включені до реєстру майнових прав[3,с.356].

Оскількизміназадоговоромвстановленогозакономправовогорежимумайна подружжя на альтернативний має часто важливе значення для контрагентів за різними майновими договорами, для виконання судових рішень, наказів, виконавчих написів нотаріуса, то інформація про наявність чи відсутність шлюбного договору має бути доступною для учасників суспільних відносин. У літературі висловлені пропозиції щодо створення Єдиного реєстру шлюбних договорів, який дасть змогу нотаріусам швидко перевіряти наявність шлюбного договору та ознайомитися з його змістом у разі укладення правочинів, «надати нотаріусу відомості про особливий правовий статус майна і відносин між подружжям» [11,с. 24-27]. Однак така пропозиція не враховує деяких положень сімейного законодавства України. Внесення відомостей до Єдиного реєстру може стосуватися лише договорів, які набиратимуть чинності від дня нотаріального посвідчення, тобто укладених уже подружжям. Щодо правочинів, вчинених лише нареченими, то це нелогічно, оскільки невідомо, чи цей договір набуде чинності і через який проміжок часу. Вимога про внесення до реєстру відомостей про договір, укладений до шлюбу, а потім ще додатково інформації про реєстрацію шлюбу ускладнить, а часто й заплутає процедуру. Звернемо увагу також на інший правовий аспект цього питання. Національне законодавство передбачає можливість укладення подружжям не лише шлюбного, алей інших договорів дляв регулювання майнових відносин в сім'ї. Тому запропоновано врахувати позитивний зарубіжний досвід, а також особливості національного законодавства і ч. 1 ст. 95 Сімейного кодексу України доповнити реченнями такого змісту: „Відомості про укладення шлюбного договору до реєстрації шлюбу включені до актового запису про шлюб ідо Свідоцтва про шлюб на підставі довідки, виданої нотаріусом. За відсутності таких відомостей у Свідоцтві про шлюб вважається, щодо реєстрації шлюбу ці особи шлюбний договір не укладали”; доповнити ч.2 ст. 95 Сімейного кодексу України реченням такого змісту: „Відомості про шлюбний договір, укладений подружжям, вносять до Єдиного реєстру подружніх договорів нотаріусом”.

Єдиний реєстр подружніх договорів має містити інформацію про усі договори, укладені саме подружжям, наприклад, шлюбні, аліментні, про визначення порядку користування спільним майном, про визначення місця проживання дитини у разі розірвання шлюбу та ін. У цьому випадку буде реальна можливість перевірити також існування шлюбного договору при безвісній відсутності одного з подружжя, оголошенні його померлим тощо та найголовнішим аргументом могло б бути визнання шлюбного договору як реального правового акта, а не своєрідних домовленостей про наміри сторін (адже на сьогодні Інструкція про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України не передбачає перевірки існування цього документа навіть при розподілі спільно набутого подружжям майна).

Відповідно до ст.101 Сімейного кодексу України подружжя має право відмовитися від шлюбного договору. Права та обов'язки, визначені шлюбним договором, припиняються день подання до нотаріуса заяви про відмову від нього, або з моменту його укладення за вибором подружжя. Незрозуміло, для чого припиняти шлюбний договір взаємною відмовою, якщо це можна зробити шляхом його розірвання. Стаття 102 Сімейного кодексу України спрямована на врегулювання відносин, пов'язаних з розірванням шлюбного договору. Але уній чітко вказано на те, що на вимогу одного з подружжя шлюбний договір може бути розірваний за рішенням суду на підставах, суттєвих зокрема, у разі неможливості його виконання. Таке співвідношення норм ст.101 та 102 Сімейного кодексу України щодо відмови від договору та його розірвання видається не зовсім вдалим, як і співвідношення норм ст.214 та 651 Цивільного кодексу України. Розірвання шлюбного договору регулюється нормами як сімейного, такі цивільного законодавства України. Відповідно до ч.1 ст.651 Цивільного кодексу України будь-який договір може бути розірваний за згодою сторін. Незрозуміло, навіщо передбачати право на відмову за взаємною згодою, якщо внаслідок цього він вважається розірваним (припиненим). Не можна погодитись також зі змінами, внесеними до ст.101 СК України законом від 22.12.2006 року, відповідно до яких права та обов'язки, встановлені шлюбним договором у разі відмови від нього припиняються або в день подання заяви нотаріусу, або з моменту його укладення. Така норма може стати підґрунтям для суттєвих порушень прав третіх осіб, з якими подружжя уклало договори. Ці треті особи могли на момент їх укладення враховувати саме специфіку правового режиму майна подружжя за шлюбним договором, порядок користування майном, розподіл спільних боргів. Отже, реалізація подружжям права, визначеного ст.101 Сімейного кодексу України може мати наслідком порушення прав та інтересів інших осіб. Запропонуємо ч.2 ст.101 Сімейного кодексу України вилучити, а ст.102 Сімейного кодексу України викласти у такій редакції:

„Розірвання шлюбного договору

1. Шлюбний договір може бути розірваний у будь-який час за згодою подружжя. Договір про його розірвання укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.

2. На вимогу одного із подружжя шлюбний договір може бути розірвано за рішенням суду на підставах і в порядку, визначених цим договором та Цивільним кодексом України для розірвання договорів.

3. Дія шлюбного договору вразі його розірвання за згодою сторін припиняється з моменту нотаріального посвідчення відповідної домовленості, а в разі розірвання на вимогу однієї зі сторін - від дня набрання законної сили відповідним рішенням суду”.

Уразі розірвання шлюбного договору повністю чи частково у цій частині припиняє свою дію договірний режим майна подружжя і автоматично набуває чинності законний режим, тобто ті норми і правила, які передбачені чинним законодавством.

Еволюція сімейних відносин та ставлення до шлюбу цілком об'єктивно і закономірно зумовлюють необхідність існування інституту шлюбного договору в сімейному законодавстві України. Застосування договірного режиму майна подружжя може сприяти не лише впорядкуванню майнових відносин, а й поліпшенню взаємодовіри між ними.

Література

1. Антокольская М.В. Семейное право: [учебн.] /М.В. Антокольская - М.: Юристъ, 2003.- 333с.

2. Гражданский кодекс Франции (Кодекс Наполеона) /Пер. с франц. В. Захватаев/ Отв. ред. А. Довгерт.- К.: Истина, 2006.- 1008с.

3. Гражданское уложение Германии /науч. редакторы А.Л. Маковский и др., пер. с нем.- 2-е изд., доп.- М.: ВолтерсКлувер, 2006.- 816с.

4. Дворецкий В.Р. Всё о брачном договоре / В.Р. Дворецкий. - М.: ГроссМедиа; РОСБУХ,2008.-96 с.

5. Жилинкова И.В. Брачный договор.- Х.: Ксилон, 2005.- 174с.

6. Постатейный комментарий к Семейному кодексу Российской Федерации [В. В. Андропов, Н.Г. Валеева, Е.С. Гетман и др.]; под ред. П.В. Крашенинникова.- М.: Статут, 2006.- 557с.

7. Сімейне право. Нотаріат. Адвокатура. Суд: Науково-практичний посібник: У 2-х кн./ [Л.Ю. Драгнєвіч, О.С. Пульнєва, С.Я. Фурса, Є.І. Фурса]; за заг. ред. С.Я. Фурси. - К.: Видавець Фурса, 2005.- 896с.

8. Сімейне право України: підручник/ [Л. М. Баранова, В.І. Борисова, І. В. Жилінкова та ін.]; за заг. ред. В.І. Борисової та І. В. Жилінкової. - К.: Юрінком Інтер, 2004.- 264с.

9. Слепакова А.В. Правоотношения собственности супругов / А.В. Слепакова. - М. :Статут,2005.- 444с.

10. Ульяненко О. Шлюбний договір у сімейному праві України: автореф. дис. на здобуття наукового ступеня канд. юрид. наук: спеціальність 12.00.03 „Цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право” - Київ, 2003.- 22 с.

11. Фурса С.Я. Договірні відносини в Сімейному кодексі і їх вплив на нотаріальний процес / С.Я. Фурса// Підприємництво, господарство і право. - 2002.- №11.- С.24-27.

Размещено на Allbest.ru