Принцип презумпції невинуватості

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПРИНЦИП ПРЕЗУМПЦІЇ НЕВИНУВАТОСТІ ПОТРЕБУЄ УДОСКОНАЛЕННЯ

Одним із правил сприяння стороні захисту у кримінальному судочинстві є презумпція невинуватості. У статті на підставі аналізу законодавства, судової практики та спеціальної літератури автор звертає увагу на проблемні моменти, пов'язані із її функціонуванням. Робить висновок про те, що визначення презумпції невинуватості потребує удосконалення. Обґрунтовує необхідність внесення низки змін та доповнень у вітчизняне законодавство.

Ключові слова: презумпція невинуватості, кримінальна відповідальність, винуватість.

Наявність витоків презумпції невинуватості помічаємо ще у давньоримській формулі praesumptio boni viri, що передбачила добросовісність дій учасників цивільно-правового судового позову (угоди), поки не доведено інше [11, c. 7]. Однак формула презумпції невинуватості з'явилася у XVIII ст. на хвилі протесту проти гніту, насильства, жорстокості законів і нелюдського їхнього виконання у інквізиційному процесі. Уперше її сформулював Чезаре Бекарія в книзі „Про злочини і показання”. Першим нормативним актом, в якому закріплено презумпцію невинуватості, є Французька Декларація прав людини і громадянина 1789 р. [5, c. 6].

На сьогодні презумпція невинуватості визначена у багатьох міжнародно- правових документах, а саме - у п. 1 ст. 11 Загальної декларації права людини; п. 2 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні прав; п. 2 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основних свобод; п. 1 ст. 48 Хартії Європейського Союзу про основні права; ст. 66 Статуту Міжнародного кримінального суду; п. 1 ст. 8 Американської конвенції про захист прав людини; п. 1b ст. 7 Африканської хартії прав людини і народів; п. 2 ст. 6 Конвенції СНГ про права і основні свободи людини; п. 4d ст. 75 Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12.08.1949 р., що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів; п. 2d ст. 6 Додаткового протоколу ІІ до Женевських конвенцій від 12.20.1949 р., що торкається захисту жертв збройних конфліктів не міжнародного характеру.

В Україні повне формулювання презумпції невинуватості виражене у новій Конституції України, прийнятій 28 червня 1996 р., і хоча самого терміна „презумпція невинуватості” тут немає (не вжито), все ж у ст. 62 закріплений її зміст: особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може підлягати кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і визначено обвинувальним вироком суду.

Презумпція (prаеsumсia) - слово латинського походження, що означає припущення, яке умовно беруть за істину. Інколи презумпцію розглядають як положення, з яке трактують як істинне, доки правильність його не буде спростована [21, c. 230; 16, c. 30]. У кримінальному процесі презумпція невинуватості не просто логічна конструкція та певне припущення, а об'єктивне правове положення, що ґрунтується на законі, яке є обов'язкове для всіх органів та посадових осіб, що розслідують та вирішують кримінальні справи, а також для всіх інших фізичних та юридичних осіб. Більше того, вона (презумпція невинуватості) виведена на рівень правового принципу. Тому не можна погодитися з вченими, які розглядали презумпцію невинуватості винятково як суб'єктивну думку того чи іншого учасника процесу [23, c. 27]. Поряд з цим переконані, що між презумпцією невинуватості і суб'єктивною думкою окремих учасників процесу у питанні винуватості зв'язок існує, адже ця презумпція не забороняє слідчому, дізнавачу чи прокурору доводити винуватість обвинуваченого [13, c. 19-20, 46]. Більше того, переконання слідчого та прокурора у винуватості особи є необхідною умовою для складання обвинувального висновку, його затвердження, направлення справи до суду та підтримання державного обвинувачення. При цьому заборонено офіційно оголошувати кожну особу винуватою і поводитися з нею як зі злочинцем до моменту набуття обвинувальним вироком законної сили. На це звертає увагу і Європейський суд з прав людини [1].

Закріпивши у законі принцип презумпції невинуватості, законодавець визначив правове становище особи: доти, поки не буде виконано всіх вимог, визначених законом для спростування презумпції невинуватості, офіційно особу вважають невинуватою. Це правило (формула), наскільки б це на перший погляд не видавалося дивним і нелогічним, діє навіть у таких випадках, коли, наприклад, особу застали на місці вчинення злочину, злочин було вчинено привселюдно, особа добровільно зізналася у вчиненні злочину тощо. презумпція невинуватість відповідальність

Російський науковець А.В. Смірнов, на нашу думку, не безпідставно називає презумпцію невинуватості головним парадоксом кримінального процесу, адже, за його словами, обґрунтувати її з фактичної точки зору неможливо, оскільки за статистикою переважна більшість осіб, яких притягують до кримінальної відповідальності, справді є винуватими. І хоча ця презумпція, як далі зазначає вчений, і позбавлена фактичного змісту, її юридичне значення важко переоцінити [33, c. 98]. Вона потребує не лише достовірного і безспірного встановлення винуватості особи, як під час судового розгляду, так і в стадії досудового слідства, але і не допускає притягнення до кримінальної відповідальності, і тим більше засудження, обвинуваченого при недоведеності його винуватості, потребуючи у цих випадках його повної реабілітації. Вимоги презумпції невинуватості позбавляють сторону обвинувачення і суд легковажного, несумлінного ставлення до обвинувачення певної особи. „Презумпція невинуватості є також гарантією законності, обґрунтованості обвинувачення. Саме презумпція невинуватості відповідними законодавчими обмеженнями, вимогами до якості обґрунтування, чинить суттєві перешкоди недоброякісному, поквапливому чи несумлінному за доказаністю обвинуваченню” [12, c. 32]. Інакше кажучи - це об'єктивна сила захисту особи від кримінального переслідування та обвинувачення [37, c. 93-98].

Водночас не слід вважати принцип презумпції невинуватості якоюсь невиправданою пільгою для сторони, що захищається. Необхідність захисту і забезпечення публічних інтересів у сфері кримінального судочинства, наявність цілої системи державних органів, що ведуть процес, наділених владними повноваженнями, частина з яких належить до сторони обвинувачення, та інші обставини ставлять сторони у різні „вагові категорії”. Стороні захисту було б складно протистояти обвинуваченню, яке представляє публічні інтереси і через це володіє більшими правами та можливостями. Тому, з метою урівноважити комплекс їхніх прав та можливостей для відстоювання власних тверджень і заперечення доказів протилежної сторони, у кримінальному процесі є правове положення - favor defensionis, що у перекладі з латинської означає сприяння захисту. Принцип презумпції невинуватості входить до структури цього інституту, а тому від успішної реалізації цього принципу безпосередньо залежатиме і збереження „балансу” між сторонами.

Досліджуючи одне з чи не найважливіших правил сприяння захисту - презумпцію невинуватості, не можна залишити поза увагою питання початку і закінчення її дії. Якщо початковий момент реалізації цього принципу не викликає особливих дискусій серед науковців і домінуючою є погляд, відповідно до якого реалізація презумпції невинуватості безпосередньо пов'язана з початком кримінально-процесуальної діяльності, то з приводу того, коли вона припиняє свою дію, у науковій літературі до сьогодні немає єдиної думки та й на законодавчому рівні це питання досі залишається чітко не врегульованим.

У літературі висловлювали погляди, що презумпція невинуватості припиняє свою дію з моменту формування твердження про винуватість особи, яку притягують до кримінальної відповідальності [2, c. 55; 29, c. 187]. На думку її прихильників, визнання особи винуватою без призначення покарання відбувається у разі притягнення цієї особи як обвинуваченого [12, c. 34; 15, c. 505]. Наприклад, проф. М.Й. Коржанський стверджує, що притягується до кримінальної відповідальності і береться під варту не невинна особа: „Актом постанови про притягнення особи до кримінальної відповідальності вперше офіційно визнається винність особи у вчиненні злочину, оскільки слідчий виносить мотивовану постанову про притягнення цієї особи як обвинуваченого лише за повною наявністю доказів, які вказують на вчинення цією особою злочину” [12, c. 29, 31].

З цією позицією погодитися важко. Вважаємо, що право вирішувати питання про винуватість особи у вчиненні злочину належить тільки судові. Зрозуміло, що пред'являти особі обвинувачення слідчий чи прокурор має право лише за умови, що є достатні докази, які б вказували на те, що особа вчинила злочин, а складати обвинувальний висновок можливо лише за наявності переконання у винуватості особи в інкримінованому їй злочині. Однак це не усуває дію презумпції невинуватості. У протилежному ж випадку виникає цілком логічне запитання: якщо вина особи доведена і встановлена, наприклад, в обвинувальному висновку, то для чого ж тоді стадія судового розгляду, і, зокрема, судове слідство, яке тут проводять? Більше того, органи розслідування повинні усвідомлювати і пам'ятати, що їх впевненість у низці випадків може не підтвердитись при розгляді справи у суді, а особа є винуватою тільки на їхню думку, але її ще не визнано такою державою.

Презумпція невинуватості діє протягом всього судового розгляду і хоча після постановлення обвинувального вироку для суду, як і для слідчого та прокурора на досудовому слідстві, вона вважається спростованою, для держави і суспільства - ще ні. Офіційно презумпція невинуватості є чинною, допоки вирок не набуде законної сили. Лише після набуття вироком законної сили, він є обов'язковим для всіх державних і громадських підприємств, установ і організацій, посадових осіб та громадян (ст. 403 КПК), і обставини, в тому числі подія злочину та винуватість особи у вчиненні злочину, вважаються встановленими. Від часу набуття вироком законної сили на зміну презумпції невинуватості приходить інша презумпція - презумпція істинності вироку, тобто тих обставин, які у ньому зафіксовані.

Презумпція невинуватості зберігає чинність і в апеляційному провадженні, адже на цій стадії переглядаються судові рішення, які ще не набули законної сили. Що стосується стадій касаційного провадження та перегляду судових рішень в порядку виключного провадження, то у літературі трапляються думки про те, що вона чинна і на цих стадіях [16, c. 36, 76; 27, c. 39-41]. Так, В.В. Крижанівський зазначає: „Презумпція невинуватості діє як в момент постановлення вироку, так і при апеляційному та касаційному розгляді конкретної кримінальної справи, а також при перегляді судових рішень в порядку виключного провадження. Як об'єктивне правове положення презумпція невинуватості втрачає своє значення (читай: припиняє свою дію) лише у стадії виконання вироку” [13, c. 48].

Погодитися з таким поглядом можна тільки частково. Як відомо, у касаційному порядку можливий перегляд двох видів судових рішень - тих, які набули законної сили (ч. 2ст.383 КПК), та тих, які не набули законної сили (ч. 1 ст. 383 КПК). У порядку виключного провадження переглядаються лише рішення суду, які набули законної сили. Зважаючи на те, що набуття вироком законної сили є обставиною, яка припиняє чинність презумпції невинуватості, вважаємо: 1) під час розгляду у касаційному порядку судових рішень, які не набули законної сили, презумпція невинуватості є чинною; 2) під час розгляду у касаційному порядку судових рішень, які набули законної сили, а також під час виключного провадження принцип презумпції невинуватості уже не діє. Вина особи встановлена вироком і цей вирок набув сили закону.

У випадку, якщо суд касаційної інстанції скасує вирок, що набув законної сили, і направить справу на додаткове розслідування або новий судовий розгляд, презумпція невинуватості знову починає діяти, доки в загальному порядку не буде встановлена винуватість особи обвинувальним вироком суду, який набуде законної сили.

Розглядаючи принцип презумпції невинуватості, хочемо звернути увагу ще на одну проблему, яка виникла на сьогодні. Відповідно до ч. 1 ст. 62 Конституції України та ч. 2 ст. 2 КК, особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може підлягати кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ст. 15 КПК визначає, що ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину, а також підданий кримінальному покаранню інакше, як за вироком суду й відповідно до закону. На підставі цих положень закону можемо зробити висновок, що сформулювавши зміст принципу презумпції невинуватості, законодавець визначив єдиний державний орган, якому належить право офіційно визнавати особу винуватою - це суд, а також встановив єдиний процесуальний акт, яким констатується вина особи у вчиненому злочині - це вирок суду. Однак чи справді лише вироком встановлюється винуватість особи у вчиненні злочину?

У кінці ХХ ст. - на початку ХХІ ст. у кримінальному та кримінально- процесуальному праві поряд із формами протидії злочинності, які полягають у застосуванні заходів, що змінюють або доповнюють покарання, дедалі частіше почали використовуватися такі, які взагалі виключають кримінальне переслідування, звільняють від кримінальної відповідальності [4, c. 9]. Комітет міністрів держав - членів Ради Європи у своїх офіційних рекомендаціях схвалив ідею позасудового врегулювання суперечок, що виникають з огляду на вчинення злочинних діянь [31, c. 3]. Підтримуючи і частково наслідуючи загальноєвропейську тенденцію, Кримінальний кодекс 2001 р. передбачив випадки, коли за певних умов держава, в особі відповідного суду, відмовляється від реалізації свого виключного права на подальше кримінальне переслідування осіб, що вчинили відповідні злочини, звільняючи їх від кримінальної відповідальності.

У чинному законодавстві немає визначення звільнення від кримінальної відповідальності, але Пленум Верховного Суду України у постанові № 12 від 23.12.2005 р. „Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності” (далі - Постанова) зазначив, що звільнення від кримінальної відповідальності - це відмова держави від застосування щодо особи, котра вчинила злочин, визначених законом обмежень певних прав і свобод шляхом закриття кримінальної справи, яке здійснює суд у випадках, передбачених Кримінальним кодексом України у порядку, встановленому Кримінально-процесуальним кодексом України. Схожі визначення звільнення від кримінальної відповідальності наведені і в теорії кримінального права [14, c. 284; 4, c. 58; 24, c. 99]. Так, відповідно до ст. 44 КК особа, яка вчинила злочин, звільняється від кримінальної відповідальності у випадках, передбачених КК, а також на підставі закону України про амністію чи акта помилування. Детальніше умови і підстави такого звільнення визначені статтями Загальної (ст.ст. 45-49, 86, 97, 106) та Особливої частин КК (ч. 2 ст. 111, ч. 2 ст. 114, ч. 3 ст. 175, ч. 4 с.212, ч. 2 ст. 255, ч. 5 ст. 258 та ін.), а також Законом України „Про застосування амністії в Україні” від 1.10.1996 р. КПК визначає процесуальний порядок такого звільнення у ч. 4 ст. 6, ст. 7, п. 1, 2, 4, 5 ч. 1 ст. 7-1: прокурор, а також слідчий за згодою прокурора, складає постанову про направлення справи до суду для вирішення питання про звільнення особи від кримінальної відповідальності. Суд вирішує це питання і за наявності відповідних підстав виносить постанову (ухвалу) про закриття кримінальної справи.

У перелічених правових нормах, які регулюють питання звільнення від кримінальної відповідальності, йдеться про „особу, яка вчинила злочин” і, керуючись тим, що особа визнається винуватою не лише обвинувальним вироком суду, а й постановою про закриття кримінальної справи із звільненням від кримінальної відповідальності.

Традиційно у літературі сформована позиція про неможливість визнання особи винуватою будь-яким іншим процесуальним актом, окрім вироку суду [36, c. 351; 15, c. 197, 257-258]. Однак висловлювалась і протилежна точка зору, що у разі звільнення від кримінальної відповідальності особу визнають винуватою [10, c. 216]. А.І. Макаркін також вважає, що принцип презумпції невинуватості полягає у тому, що особа, яка вступає у процес, вважається невинуватою у вчиненні злочину до моменту набуття чинності рішення суду, яким фіксується висновок про винуватість. За його словами, до таких рішень можна зачислити не лише обвинувальний вирок, як це є у ст. 49 Конституції РФ, але й інші рішення, які фіксують факт встановлення вини особи у вчиненні злочину (закриття кримінальної справи за нереабілітуючими обставинами: з огляду на дійове каяття примирення з потерпілим та ін.) [18, c. 67].

Деякі науковці обережніше підходять до вирішення цієї проблеми, і хоча прямо не говорять про необхідність визнання особи винуватою постановою про закриття кримінальної справи, але все ж переконані, що передумовою звільнення особи від кримінальної відповідальності є вчинення нею певного злочину [4, c. 72; 6, c. 218]. Деякі вчені зазначають, що у разі закриття справи за нереабілітуючими підставами, презюмується вина особи у вчиненому злочині, але не дають відповіді чи може постанова (ухвала) суду про закриття справи бути актом, яким особа визнається винуватою у вчиненні злочину [19, c. 550; 22, c. 291].

У наукових джерелах трапляється позиція про те, що необхідно розрізняти встановлення винуватості особи і визнання її винуватою. На думку її прихильників у випадках закриття кримінальної справи із звільненням від кримінальної відповідальності має місце лише встановлення винуватості цієї особи, а не визнання її винуватою у вчиненні злочину, яке може відбутися лише за вироком суду [9, c. 86; 25; 39, c. 55-59]. Вважаємо таку позицію непослідовною, оскільки, залишається, на нашу думку, незрозумілим, як при встановленні винуватості особи у вчиненому злочині можна стверджувати, що вона невинувата у його вчиненні? Логічно неправильним буде, встановивши винуватість особи у вчиненні злочину, водночас говорити, що вона невинувата у його вчиненні.

Окремі вчені, підтримуючи необхідність визнання особи винуватою при звільненні від кримінальної відповідальності, пропонують відображати це в обвинувальному вироку суду, а не в постанові про закриття кримінальної справи [8, c. 128; 28, c. 67]. Такий погляд, на нашу думку, не відповідає суті інституту звільнення від кримінальної відповідальності, адже він охоплює відмову держави від подальшого кримінального переслідування особи, яка вчинила злочин: особу звільняють від кримінальної відповідальності, коли через чітко визначені у законі підстави немає необхідності притягувати її до такої. Для цього під час досудового розслідування та судового розгляду достатньо встановити факт діяння, у вчиненні якого обвинувачується особа, наявність у ньому складу злочину, винуватість особи у його вчиненні, а також відповідні підстави, визначені КК та законом України про амністію. Водночас не потрібно встановлювати будь-які інші обставини (наприклад, обставини, що обтяжують чи пом'якшують покарання), чи вирішувати інші питання (наприклад, пов'язані з цивільним позовом), як це вимагають у разі постановлення вироку.

На наше переконання, вирішуючи цю проблему, потрібно керуватися з наступним. Відповідно до ч. 1 ст. 2 КК, підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину. З цього законодавчого положення чітко видно, що до кримінальної відповідальності притягнути можна тільки особу, яка вчинила злочин. Термін звільнити - означає як звільнити від чогось, що вже наявна, так і позбавити чого-небудь обтяжливого чи зайвого, дати змогу не робити чого-небудь у майбутньому [7; 26, c. 459]. Під відповідальністю (юридичною) розуміють закріплений у законодавстві і забезпечений державою юридичний обов'язок правопорушника зазнати примусового позбавлення певних цінностей, що йому належали [30, c. 149]. Тому звільнити від відповідальності можна лише того, хто зобов'язаний її нести, у нашому випадку - особу, яка вчинила злочин і в силу цього зобов'язана відповідати за вчинене. Якщо особа не винувата у вчиненні злочину, то її непотрібно і не можна звільняти від кримінальної відповідальності. Про таку особу правильно говорити, що вона не підлягає кримінальній відповідальності [32, c. 208]. Отже, перш ніж звільнити особу від кримінальної відповідальності необхідно, довести її винуватість, або, як зазначено у літературі, - звільненню особи від кримінальної відповідальності завжди повинно передувати доведення її вини і визнання її винною у вчиненні злочину [4, c. 72; 6, c. 72; 3, c. 178]. Якщо ж вина обвинуваченого не буде доведена, то справу потрібно закривати уже за іншими підставами, наприклад, за п. 2 ст. 213 КПК. При цьому необхідно звернути увагу, що під встановленням вини як передумови звільнення від кримінальної відповідальності законодавець розуміє не лише встановлення суб'єктивної сторони складу злочину (психічного ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності та її наслідків), а й встановлення факту вчинення такою особою злочинного діяння. За словами І.Б. Михайловської: „Встановлення винуватості означає перш за все доказування того факту, що саме ця особа вчинила кримінально-каране діяння” [20, c. 81]. Слід погодитися з А.В. Смірновим та К.Б. Каліновським, які слушно зазначають, що поняття винуватості особи у вчиненому злочині охоплює дві групи обставин: а) причетність особи до вчиненого злочинного діяння, тобто самоособистість вчинення його особою; б) наявність вини - психічного ставлення особи до протиправного діяння і його наслідків [34, c. 181]. У зв'язку з цим вважаємо правильніше говорити, що доводиться і встановлюється не просто вина, а винуватість особи у вчиненні злочину.

У п. 2 згаданої раніше Постанови чітко наголошено, що умовою звільнення особи від кримінальної відповідальності є вчинення нею певного злочину. Крім того, як далі зазначає Пленум, у вирішенні питання про звільнення особи від кримінальної відповідальності суд (суддя) під час попереднього, судового, апеляційного або касаційного розгляду справи повинен переконатися, що діяння, яке поставлено особі у провину, справді сталося, що воно містить склад злочину і особа винна у його вчиненні, а також, що умови та підстави її звільнення від кримінальної відповідальності передбачені КК. Тільки після цього можна постановити (ухвалити) у визначеному КПК порядку відповідне судове рішення.

Вибірковий аналіз кримінальних справ, закритих у зв'язку із звільненням від кримінальної відповідальності судами м. Львова підтверджує висловлювану позицію про те, що винесенню постанови про закриття справи передує встановлення винуватості особи в інкримінованому їй злочині: практично у всіх постановах (як цього і вимагає Пленум Верховного суду України у п. 14 Постанови № 12 від 23.12.2005 р.) містилося таке формулювання: „... суд вважає доведеною вину підсудного у вчиненні злочину...”. Наприклад, постановою Личаківського районного суду м. Львова від 5 липня 2006 р. було закрито кримінальну справу № 1-329\06 із звільненням обвинуваченого О. від кримінальної відповідальності за вчинення злочину, передбаченого ч. 1 ст. 309 КК України. У постанові було зазначено: „... суд вважає доведеною вину підсудного у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 309

КК України” [35]. Чи правильно буде у такому випадку говорити, що О. невинуватий у вчиненні злочину? Видається, що ні.

Крім того, якщо звернутися до ч. 2 ст. 5 Закону України „Про застосування амністії в Україні” від 1.10.1996 р., ч. 2 ст. 14 Закону України „Про амністію” від 31.05.2005 р. та ст. 14 Закону України „Про амністію” від 19.04.2007 р., де чітко вказується на те, що „Амністія не звільняє від обов'язку відшкодувати заподіяну злочином шкоду, покладеного на винну особу вироком чи рішенням суду”, то це ще раз підкреслює можливість визнання особи винуватою не тільки обвинувальним вироком суду.

Міжнародні акти, визнані світовою спільнотою, унеможливлюють визнання особи винуватою іншим актом, окрім обвинувального вироку суду. Єдине, що обов'язкове - це судовий порядок такого визнання. Так, у п. 1 ст. 11 Загальної декларації прав людини йдеться: „кожна людина, обвинувачувана у вчиненні злочину, має право вважатися невинуватою доти, доки її винуватість не буде доведена у встановленому законом порядку шляхом гласного судового розгляду, при якому їй забезпечуються всі можливості для захисту”. Пункт 2 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права містить дещо інше формулювання: „кожен обвинувачений у кримінальному злочині має право вважатися невинуватим, поки його винуватість не буде доказана відповідно до закону”. Схоже формулювання міститься у п. 2 ст. 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод.

Ми свідомі того, що така позиція суперечить (не відповідає) традиційному розумінню змісту принципу презумпції невинуватості і знайдеться чимало її противників. Однак на сьогодні між інститутом звільнення від кримінальної відповідальності та презумпцією невинуватості є невідповідність. Тому або ми дещо змінимо розуміння принципу презумпції невинуватості, або потрібно відмовлятися від інституту звільнення від кримінальної відповідальності. Враховуючи загальноєвропейську тенденцію, спрямовану на пошук способів позасудового урегулювання суперечок, що виникають у зв'язку з вчиненням злочинів, дедалі частіше застосування методів, що ґрунтуються на заохоченні позитивної посткримінальної поведінки та на принципі гуманізму, що видається неможливою відмова від інституту звільнення від кримінальної відповідальності. З огляду на це пропонуємо до вироку суду як єдиного акту, яким особа визнається винуватою у вчиненні злочину, додати ще й постанову (ухвалу) суду про закриття кримінальної справи із звільненням особи від кримінальної відповідальності. Тоді, як слушно зазначає Ю.В. Баулін, з винного знімається обов'язок терпіти негативні кримінально-правові наслідки, однак, суспільно небезпечне діяння, вчинене ним, залишається злочином [4, c. 78].

За таких умов вважаємо необхідним уточнити і визначення поняття презумпції невинуватості. На нашу думку, воно є таким: особа вважається невинуватою у вчиненні злочину, доки її винуватість не буде доведена у визначеному законному порядку і встановлена обвинувальним вироком чи ухвалою (постановою) суду про закриття кримінальної справи і звільненням її від кримінальної відповідальності, які набули законної сили.

Закриття кримiнальної справи iз звiльненням вiд кримiнальної вiдповiдальностi можливе лише за згодою обвинуваченого. Крiм того, з метою захисту прав обвинуваченого, важливо зобов'язати відповідні державні органи і посадові особи роз'яснити йому правові наслідки звільнення від кримінальної відповідальності. Тому, якщо можливість звільнення від кримінальної відповідальності встановлюється (з'ясовується) на стадії досудового слідства, такий обов'язок доцільно доручити слідчому. Його виконання має передувати складанню постанови про направлення справи до суду і відображатися у протоколі. Якщо ж підстави для звільнення від кримінальної відповідальності виникають у ході судового розгляду, або суд (суддя) встановить, що органи досудового розслідування не виконали цієї вимоги, то такий обов'язок нестиме головуючий.

На перший погляд може видаватися, що розглянена проблема має суто теоретичне значення і на практиці не є настільки важливо, чи після звільнення від кримінальної відповідальності особа визнається винуватою у вчиненні злочину, чи ні. Головне те, що вона звільняється від кримінальної відповідальності і до неї не застосовуються заходи кримінально-правового характеру. Однак така думка є хибною. У ч. 4 ст. 61 ЦПК зазначено: „вирок у кримінальній справі, який набрав законної сили, або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення обов'язкові для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок або постанову суду, з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою”. Такі самі положення містяться у ч. 4 ст. 72 КАС та ч. 3 ст. 35 ГПК. Ці норми ЦПК, КАС та ГПК встановлюють преюдиційне значення вироку суду у кримінальних справах та постанови у справах про адміністративні правопорушення, яке полягає у тому, що при розгляді справ у порядку цивільного, господарського чи адміністративного судочинства питання про правові наслідки дій чи бездіяльності особи не потрібно доводити і встановлювати (вирішувати, розглядати) знову, адже вони встановлені у перелічених рішеннях суду (є рішення суду, де чітко закріплено, що особа вчинила відповідний злочин чи адміністративне правопорушення). Це звільняє відповідних суб'єктів від обов'язку доказування обставин і дає змогу якнайшвидше розглянути справу та вирішити спір у цих видах судочинства.

Постанова ж судді про закриття кримінальної справи, якою особа звільняється від кримінальної відповідальності, і у якій чітко передбачено (вказано), що мав місце злочин і хто саме його вчинив, не має преюдиційної сили. Таке становище на практиці зумовлює певні проблеми, адже при розгляді справ у цивільному, господарському чи адміністративному судочинстві може виникнути необхідність встановити, що мав місце злочин і що його вчинила певна особа. На сьогодні потрібні фактично повторно доводи обставини, які уже були встановлені іншим рішенням суду, адже ані суд, ані сторони не можуть посилатися на згадану постанову. Однак цілком ймовірно, що у зв'язку з різними обставинами, зробити це буде надзвичайно складно, а то й зовсім неможливо (наприклад, від часу вчинення злочину пройшло багато часу; особа, яка звільнялася від кримінальної відповідальності померла або виїхала за кордон; така особа на момент розгляду справи уже заперечує факт вчинення нею злочину тощо). Зважаючи на це, а також керуючись принципом процесуальної економії, про який дедалі частіше згадують у процесуальній літературі, видається доцільним надати преюдиційності постанові (ухвалі) суду про закриття кримінальної справи, що набула законної сили, з питань, чи мали місце дії та чи вчинені вони відповідною особою.

На підставі наведеного вище пропонуємо внести такі зміни у законодавство:

1. Частину 1 ст. 62 Конституції України викласти у такій редакції: „особа вважається невинуватою у вчиненні злочину доки її винуватість не буде доведено у визначеному законному порядку і встановлено обвинувальним вироком чи ухвалою (постановою) суду про звільнення її від кримінальної відповідальності, які набули законної сили”.

2. Частину 2 ст. 2 КК викласти у такій редакції: „особа вважається невинуватою у вчиненні злочину доки її винуватість не буде доведено у визначеному законному порядку і встановлено обвинувальним вироком чи ухвалою (постановою) суду про звільнення її від кримінальної відповідальності, які набули законної сили”. Таку ж норму потрібно передбачити у проекті нового КПК.

3. Статтю 15 КПК викласти у такій редакції: „Правосуддя в кримінальних справах здійснює тільки суд. Ніхто не може бути визнаний винуватим у вчиненні злочину інакше як обвинувальним вироком суду, чи постановою (ухвалою) суду про закриття кримінальної справи із звільненням від кримінальної відповідальності, що набули законної сили. Ніхто не може бути підлягати кримінальному покаранню інакше, як за обвинувальним вироком суду, що набув законної сили”.

4. Частину 3 ст. 6 КПК доповнити таким положенням: „Слідчий перед складанням постанови про направлення справи до суду для вирішення питання про звільнення особи від кримінальної відповідальності з огляду на акт амністії, зобов'язаний роз'яснити такій особі, що її визнано винуватою у вчиненні злочину, але вона звільнена від кримінальної відповідальності. Про роз'яснення особі наслідків закриття кримінальної справи зазначено у протоколі. Якщо необхідність застосування акту амністії встановлюється під час судового розгляду, або суд (суддя) з'ясує, що органи досудового розслідування не виконали цієї вимоги, такий обов'язок покладається на головуючого”. Такі самі доповнення необхідно внести і до ст. 7 та ст. 7-1 КПК.

5. Частину 4 ст. 61 ЦПК після слів „Вирок у кримінальній справі...” доповнити словами: „... а також постанова (ухвала) суду про закриття кримінальної справи у зв'язку із звільненням особи від кримінальної відповідальності...”.

6. Частину 4 ст. 72 КАС після слів „Вирок суду у кримінальній справі...” доповнити словами: „... а також постанова (ухвала) суду про закриття кримінальної справи у зв'язку із звільненням особи від кримінальної відповідальності...”.

7. Частину 3 ст. 35 ГПК після слів „Вирок суду з кримінальної справ...” доповнити словами: „... а також постанова (ухвала) суду про закриття кримінальної справи у зв'язку із звільненням особи від кримінальної відповідальності...”.

Література

1. Judgement of ECHR of 25 March 1983 Minelli v. Switzerland. Para. 30 [Електронний ресурс]. - Режим доступу : www.echr.coe.int.

2. Арсеньев В.Д. К вопросу о презумпции невиновности в свете новой Конституции СРСР / Арсеньев В. Д. - Томск, 1979. - 174 с.

3. Багаутдинов Ф.Н. Публичные и личные интересы в российском уголовном судопроизводстве и гарантии их обеспечения на предварительном следствии [Электронный ресурс] : дисc. ... д-ра юрид. наук : спец. 12.00.09/ Багаутдинов Ф.Н. - М. : РГБ, 2005 (Из фондов Российской Государственной библиотеки).

4. Баулін Ю.В. Звільнення від кримінальної відповідальності : [монографія] / Баулін Ю.В. - К. : Атіка, 2004. - 296 с.

5. Боботов С.В. Правосудие во Франции / Боботов С. В. - М., 1994. - 179 с.

6. Брайнин Я.М. Уголовная ответственность и ее основание в советском уголовном праве / Брайнин Я.М. - М : изд-во „юридическая литература”, 1963. - 276 с.

7. Великий тлумачний словник сучасної української мови [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://www.slovnyk.net.

8. Грошевой Ю.М. Профессиональное правосознание судьи и социалистическое правосудие / Грошевой Ю.М. - Харьков, 1986. - 185 с.

9. Данилюк С.А. Вопросы освобождения от уголовной ответственности / Данилюк С.А. // Правовединие. - 1987. - № 3. - С. 85-91.

10. Карпушин М.П. Уголовная ответственность и состав преступления / Карпушин М.П., Курляндский В.И. - М., 1974. - 232 с.

11. Касумов Ч.С. Презумпция невиновности в советском праве / Касумов Ч. С. - Баку : Элм, 1984. - 140 с.

12. Коржанський М.Й. Презумпція невинуватості і презумпція вини : [монографія] / Коржанський М.Й. - К. : Атіка, 2004. - 216 с.

13. Крижанівський В.В. Принцип презумпції невинуватості у кримінальному процесі (порівняльно-правове дослідження) : дис. ... канд. юрид. наук / Крижанівський В.В. - К., 2007. - 176 с.

14. Кримінальне право України : Загальна частина : [підруч. для студентів юрид. спец. вищ. закладів освіти] / М.І. Бажанов, Ю.В. Баулін, В.І. Борисов та ін. ; за ред. професорів М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. - Київ - Харків : Юрінком Інтер - Право, 2001. - 416 с.

15. Курс уголовного судопроизводства : [учеб.] : В 3 т. ; под ред. В.А. Михайлова. - Т.1 : Общие положения уголовного судопроизводства. - М. : Издательство Московского психолого-социального института ; Воронеж : Издательство НПО „МОДЭК”, 2006. - 824 с.

16. Ларин А.М. Презумпция невиновности / Ларин А.М. - М : Наука, 1982. - 150 с.

17. Лукашевич В.З. Гарантии прав обвиняемого в советском уголовном процессе / Лукашевич В.З. - Л., 1959. - 167 с.

18. Макаркин А.И. Состязательность на предварительном следствии [Электронный ресурс]. дисс.... канд. юрид. наук / Макаркин А.И. - СПб., 2001 (Из фондов Российской Государственной библиотеки).

19. Маланюк А. Проблеми волевиявлення особи у кримінальному судочинстві / Маланюк А. // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні : Матеріали ХІІІ регіональної науково-практичної конференції. 8-9 лютого 2007 р. - Львів : Юридичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка, 2007. - 629 с.

20. Михайловская И.Б. Настольная книга судьи по доказыванию в уголовном процессе / Михайловская И.Б. - М. : ТК Велби, Изд-во Проспект, 2006. - 192 с.

21. Михеєнко М.М. Проблеми розвитку кримінального процесу в Україні : Вибрані твори / Михеєнко М.М. - К., Юрінком Інтер, 1999. - 240 с.

22. Михеєнко М.М. Кримінальний процес України : [підруч.] / Михеєнко М. М., Нор В. Т., Шибіко В.П. - 2-ге вид., перероб. і доп. - К. : Либідь, 1999. - 536 с.

23. Нажимов В.П. Дискуссионные вопросы о принципах советского уголовного права / Нажимов В.П. - М., 1975. - 178 с.

24. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України : [за ред. проф. С.С. Яценка]. - К. : А.С.К., 2003. - 1088 с.

25. Нуркаева М.К. Презумпция невиновности по УПК РФ в свете международных стандартов уголовного судопроизводства [Електронний ресурс] / Нуркаева М.К. // Актуальные вопросы уголовного процесса современной России : Межвузовский сборник научных трудов. - Уфа : РИО БашГУ, 2003. - Режим доступу до журн. : http://kalinovsky-k.narod.ru/b/ufa20033/03.htm.

26. Ожегов С.И. Словарь русского языка / Ожегов С.И. - М. : Русский язык. - 1991.

27. Осауленко О.А. Реалізація принципу презумпції невинуватості у досудових стадіях кримінального процесу : дис.... канд. юрид. наук / Осауленко О.А. - К., 2006. - 252 с.

28. Півненко В. Презумпція невинуватості / Півненко В., Коновалов С. // Вісник прокуратури. - 2007. - № 7. - с. 64-67.

29. Полянский Н.В. Вопросы теории советского уголовного процесса / Полянский Н.В. - М., 1956. - 271 с.

30. Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави : [навч. посіб.] - 5-те вид, зі змінами / Рабінович П.М. - К. : Атіка. - 2001. - 176 с.

31. Рекомендации № R (87) // Российская юстиция. - 1987. - № 8. - С. 3.

32. Санталов А.И. Теоретические вопросы уголовной ответственности : [монография] / Санталов А.И. - Изд. Ленинградского ун-та, 1982. - 96 с.

33. Смирнов А. В. Модели уголовного процесса / Смирнов А.В. - СПб. : Изд. „Альфа”, 2000. - 112 с.

34. Смирнов А.В. Уголовный процесс / Смирнов А.В., Калиновский К.Б. - Питер, 2004. - 142 с.

35. Справа № 1-329\06. Архів Личаківського районного суду м. Львова.

36. Строгович М.С. Курс советского уголовного процесса. Т. 1. / Строгович М.С. - М. : Наука, 1968. - 470 с.

37. Уголовный процесс России : Общая часть : [учеб. для студентов юридических вузов и факультетов] / А.И. Александров, С.А. Величкин, Н.П. Кирилова и др. ; под ред. В.З. Лукашевича. - СПб. : Издательский дом С. - Петерб. гос. ун-та, 2004. - 448 с.

38. Филин Д.В. Сущность и порядок принятия решения об освобождении лица от уголовной ответственности на Украине / Филин Д.В. // Государство и право. - 2002.- № 12. - С. 70-77.

39. Ященко А.М. Чи є винуватою особа, котру звільняють від кримінальної відповідальності? / Ященко А.М. // Наше право. - 2004. - № 2 (2ч.) с. 55-59.

Размещено на Allbest.ru