Правовий статус судової поліції на західноукраїнських землях в складі Республіки Польща в 1921–1939 роках

Размещено на http://www.allbest.ru/

Правовий статус судової поліції на західноукраїнських землях в складі Республіки Польща 1921-1939 рр.

У статті досліджується особливості правового статусу польської судової поліції у міжвоєнний період. Розкривається її роль у здійсненні державної політики Польщі на західноукраїнських землях. Аналізуються основні функції судової поліції, а також законодавство, що визначає її правовий статус.

Ключові слова: судова поліція, адміністративна поліція, дізнання, слідство, повноваження.

статус польський судовий поліція

Становлення Української незалежної держави потребує налагодження тісної співпраці із країнами-сусідами. Пріоритетне значення при цьому надається взаємовідносинам з державами, історична доля яких упродовж віків була пов'язана з Україною. Насамперед це стосується українсько-польських відносин, які у міжвоєнний період були досить напруженими у зв'язку з непереборним прагненням утвердження влади на західноукраїнських землях Другої Речі Посполитої. Одним із засобом становлення та розповсюдження влади Польської держави на теренах Західної України був апарат поліції з широкими повноваженнями.

Показовим в даному випадку може стати аналіз законодавства Польської держави міжвоєнного періоду, яке врегулювало правовий статус польської поліції.

Питання політико-правового становища західноукраїнських земель у складі II Речі Посполитої в міжвоєнний період, досить ґрунтовно досліджене, як вітчизняними, так і польськими науковцями, поряд з тим ми можемо констатувати відсутність досліджень правових аспектів функціонування поліції, як елемента державної системи органів II Речі Посполитої. Одним з важливих питань залишається проблема діяльності судової поліції - підрозділу державної польської поліції.

Зауважимо, що вітчизняними науковцями проблема діяльності органів судової польської поліції майже не піднімалася. Винятки можуть становити поодинокі згадки про репресії поліції проти націоналістичного, та комуністичного руху.

Актуальність та недостатнє висвітлення проблеми вітчизняною правовою наукою зумовлює завдання дослідження:

1) опрацювати праці вітчизняних і зарубіжних науковців, присвячених даній проблемі;

2) проаналізувати архівні матеріали з даної проблематики;

3) здійснити правовий аналіз нормативно-правової бази Польської держави у сфері організації та діяльності польської судової міліції;

4) висвітлити роль місце та значення польської судової поліції у міжвоєнний період.

Нагадаємо, що характер українсько-польських відносин у 1920-40-х роках був спричинений наслідками Першої світової війни.

Завершення Першої світової війни і розпад ще донедавна могутніх імперій спричинили відродження нових національних держав у Центральній і Південно- Східній Європі. Західно-Українська Народна Республіка, яка виникла на руїнах Австро-Угорської монархії у листопаді 1918 р., проіснувала недовго. Нововідрод- жувана Польща висунула претензії щодо Східної Галичини, внаслідок чого виникла польсько-українська війна, перемога в якій дісталася Польській державі [1, с. 6].

Перемога поляків в українсько-польській війні з точки зору міжнародного права не давала їм повної влади над українськими землями. Паризька мирна конференція уповноважила Польщу бути тимчасовим військовим окупантом.

У листопаді 1919 р. Верховна Рада країн Антанти затвердила проект, згідно з яким Польща отримала мандат на володіння українськими землями протягом 25 років. Правда, 22 грудня Верховна Рада країн Антанти скасувала попереднє рішення, зауваживши, що умови і термін цього володіння будуть визначені дещо пізніше.

18 березня 1921 р. в Ризі було підписано мирний договір між Польщею, Радянською Росією та Радянською Україною. Внаслідок цього договору Польща визнала УРСР. Українські етнічні землі Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь та Західне Полісся відходили до Польської держави, Східна Волинь - до Радянської України [1, с. 6-7].

Доля Східної Галичини за Ризьким договором залишалася нез'ясованою. У лютому 1923 р. польський уряд звернувся до конференції послів Антанти з проханням вирішити проблему східних кордонів, намагаючись узаконити свої права на Східну Галичину. 14 лютого 1923 р. конференція послів у Парижі ухвалила віддати під владу Польщі Східну Галичину із застереженням про надання останній автономії. Так юридично була узаконена анексія цих земель Польщею.

Після захоплення західноукраїнських земель Польською державою виняткового значення набула VII стаття Ризького договору. Вона передбачала, що українці у Польщі мають право, в межах внутрішнього законодавства, культивувати свою рідну мову, створювати і підтримувати свої школи, розвивати свою культуру безперешкодно влаштовувати життя церкви і вільно виконувати релігійні обряди [2, ст. 202]. Тим більше, що згідно з договором у Версалі, який 28 червня 1919 р. уклали США, Великобританія, Франція, Італія, Японія і Польща, польський уряд взяв на себе односторонні зобов'язання забезпечити своїм національній меншинам всю повноту політичних і громадянських прав [3, ст. 114]. Конституція Польської держави 1921 р., так звана “березнева”, також у статтях

109-110 обіцяла: “Окремі державні закони забезпечать меншинам у Польській державі цілковитий та вільний розвиток їхніх національних властивостей шляхом діяльності органів автономних меншин публічно-правового характеру, зокрема органів загального самоврядування” [4, ст. 51]. Підтверджував правовий статус національних меншин, також і закон від 26 вересня 1922 р., який надавав право самоврядування у Станіславському, Львівському і Тернопільському воєводствам [5, ст. 689-690].

Особливість ситуації, яка склалась на західноукраїнських землях полягала в тому, як зауважують українські історики, що, по-перше, західні українці опинились в складі Другої Речі Посполитої всупереч своїй волі, внаслідок воєнних дій, а тому в їхніх очах польська держава поставала як окупант-загарбник, а, по-друге, неприязне, почасти вороже відношення українців підкріплювалося дискримінаційною щодо українців державною національною політикою [6, ст. 11-12].

Вказані обставини вирішальним чином впливали на формування національної політики Польської держави щодо українців і виконання нею умов Ризького договору У міжвоєнному періоді вона характеризувалася невизначеністю, половинчастими рішеннями та несправедливими й жорстокими дискримінаційними заходами стосовно українців. Навіть польські історики зазначають, що шанси на польсько-українське порозуміння залишалися невикористаними з вини передусім польської: ”З польського боку в період II Речі Посполитої порозумінню заважали як брак програми розв'язання українського питання в польській державі, так і значний вплив націоналістичних угрупувань на польську адміністрацію і військо. Останні в будь-якій ситуації намагалися бити на сполох з приводу так званої ”загрози для польського стану посідання” [7, ст. 221-222].

Необхідно зазначити й те, що на політику Польщі щодо українців певним чином впливав фактор її стосунків з Радянським Союзом, оскільки Україна лише в окремих епізодах розцінювалася Варшавою як рівноправний партнер. Існуючий постійний страх перед більшовицькою Москвою, побоювання за цілісність східних кордонів змушували польські уряди вносити суттєві корективи у політику на західноукраїнських землях [2, ст. 203].

Із самого початку зобов'язання, які витікали з статті VII Ризького договору, польським урядом майже не виконувалися. Польські власті ввели на західноукраїнських землях режим національного і соціального поневолення.

Першим кроком польських властей на території Східної Галичини була ліквідація тих інституцій, які забезпечували її статус як окремої адміністративної одиниці. Для трьох східногалицьких воєводств - Львівського, Станіславівського і Тернопільського - був прийнятий термін МаІороlskа Wshodnia (Східна Малопольща). Волинське і Поліське воєводства означили як Kresy Wshodnie - Східні Креси. Східна Малопольща і Східні Креси разом називалися Східними землями.

Із 1924 р. польський уряд почав послідовну ліквідацію місцевих органів самоврядування і вже до січня 1926 р. в Східній Галичині було розпущено близько 80 відсотків сільських і майже всі ґмінні та повітові ради [1, с. 11].

Польський уряд відмовлявся надати автономію українським землям, а натомість всіляко обмежував права українського населення.

Окремим засобом утвердження окупаційного режиму слугувала розгалужена система державної поліції, на яку Розпорядженням Президента Речі Посполитої “Про державну поліцію” від 13 березня 1928 року (яке пізніше багаторазово було змінено) покладені обов'язки забезпечення безпеки, спокою і порядку суспільного, а також розслідування злочинів [8, ст. 33].

Аналізуючи повноваження державної поліції, можна сказати, що вона діяла в двох напрямках: превентивному, завданням якого є недопущення порушення норм права і репрезентивному, яке полягало в розслідуванні вже вчинених злочинів. Виконуючи превентивні заходи, тобто забезпечення суспільного спокою, безпеки і порядку, польська поліція належала до органів виконавчої влади і підпорядковувалась міністру внутрішніх справ, воєводі і старості, отримуючи від них накази і розпорядження. При репрезентивному напрямі роботи поліція підпорядковується органам правосуддя (суддям і прокурорам) [9, ст. 271-272].

Сфера повноваження поліції, як адміністративного органу була широка, і крім загальних повноважень, складалась також з ряду особливих повноважень, наприклад повноважень у сфері будівельництва, водних, промислових справ. А повноваження поліції, як органу правосуддя, в основному передбачались в Кримінальному процесуальному кодексі 1928 року.

Поділ поліції в ІІ Речі Посполитій на судову і адміністративну був запозичений із Французького кримінального кодексу ще у 1795 року. Але як показує історія, такий поділ мав більше теоретичне значення, ніж практичне. На це у своїй праці звертав увагу польський вчений Владислав Кафка, який зазначав, що діяльність поліції здійснюється в рамках внутрішньої адміністрації і направлена на забезпечення суспільного порядку, незважаючи на це чи таке порушення приписів вже відбулось, чи ні [10, ст. 106].

Про штучний поділ польської поліції можна зробити висновок аналізуючи Розпорядження Міністра Внутрішніх справ від 4 січня 1922 року “Про організацію слідчих відділень”, де зазначається що судова (слідча) поліція знаходяться в безпосередній залежності від органів правосуддя і підпорядковуються місцевим відділкам поліції. Крім цього в п 2 цього ж Розпорядження вказується на те, що на службовців судової (слідчої) поліції поширювались всі загальні правові акти про державну поліцію [8, ст. 188].

Отже, в правових актах ІІ Речі Посполитої, які визначали порядок організації і діяльності державної поліції не було проведено розмежування поліції на адміністративну і судову.

Судову поліцію, в правових актах того часу називали слідчою поліцією, а в літературі кримінальною. Така поліція була організована в містах, які становлять самостійні адміністративні одиниці, в містах в яких діяли крайові суди і в містах в яких виникала на це потреба. Слідчі відділки входили в склад поліції відповідних міст, і на таку поліцію крім розслідування злочинів, покладались і обов'язки із запобіганням їхнього вчинення. Територіальні межі діяльності слідчих відділів і їх службових осіб співпадала з територіальними межами діяльності відповідного суду [8, ст. 188].

Повноваження слідчої міліції в основному були передбачені в Кримінально- процесуальному кодексі Польщі 1928 року. Крім того Розпорядженням Міністра Внутрішніх справ від 4 січня 1922 року “Про організацію слідчих відділень”, була затверджена Інструкція “Inwigilacyjna”, якою на слідчі відділення покладались завдання запобігання, виявлення злочинів, затримання винних осіб і доведення їхньої вини. Такі завдання слідчі відділення виконували насамперед за допомогою контролю, який здійснювався шляхом:

- спостереження (загального і індивідуального);

- переслідування (безпосереднє і опосередковане);

- розшук (локальний, регіональний, державний).

Загальне спостереження здійснювалось слідчою поліцією за допомогою патрулювання на вулицях, театрах, ринках і в інших місцях скупчення людей, а також за особами, які вже притягалась до відповідальності і не мають постійного місця праці. Індивідуальне спостереження також здійснюється службовими особами слідчих відділень і стосувалось конкретно підозрюваних осіб у вже вчиненому злочині, або злочинові який готується, і про який є такі відомості. Таке спостереження здійснюється таємно, щоб підозрювана особа не дізналась про це.

Працівники слідчої поліції здійснювали таке спостереження без форменого одягу і пристосовувались до місцевості, перебираючись в ролі поштаря, лакея, сторожа, продавця. Спостереження здійснювалось також в приміщеннях. Особи, що здійснювали спостереження могли допитувати інших осіб, брати до уваги донесення, в тому числі і анонімні, для цього вони мали знати мову регіону, а також єврейський жаргон [8, ст. 189].

Переслідування, відповідно до вищезгаданої інструкції також здійснювалося уповноваженими особами слідчого відділення. Безпосереднє переслідування здійснювалось пішо, коньми, з допомогою інших засобів, залежно від місцевості за особами, які втекли з під варти. А опосередковане переслідування полягало в отриманні інформації про особу, що розшукується, за допомогою запитів через телефон, пошту чи окремого кур'єра. Таке переслідування здійснюється з особливою швидкістю, і до тих пір поки таку особу не затримають.

Розшук здійснювався за особами, які переховуються від слідства, в невідомій місцевості, або коли особа злочинця ще невстановлена. Така дія потребувала об'єднання зусиль кількох відділків поліції. Залежно від обсягу території на якій здійснювався розшук, він поділявся на: 1) розшук локальний, в межах повіту;

2) розшук регіональний, в межах воєводства; 3) розшук державний, на території цілої Речі Посполитої і поза її межами [8, ст. 190-194].

Кримінально-процесуальний кодексом Речі Посполитої 1928 року, на слідчі відділення було покладено завдання проведення дізнання. Відповідно до ст. 241

КПК обов'язком поліції було запобігання втрати доказів і запобігання ухилення підозрюваного від слідства [11, ст. 641]. Для виконання таких функцій поліція мала право збирати речові докази, проводити обшуки особи і помешкань, допити осіб у відповідній справі. Такі дії поліція зобов'язана була оформляти відповідними процесуальними актами.

У 1938 р. відповідно до розпорядження Президента Польщі про вдосконалення судового процесу з метою посилення дієвості слідства поліції надавалися рівні права з прокуратурою [12, ст. 33-34].

Протягом 1920-х років найбільшим недоліком у слідчій практиці поліції була її недостатня оперативність та формалізм. У 1932 р. прокурор окружного суду в

Гродно на з'їзді начальників слідчих відділів (у Вільнюс) вказав на недоліки, які чинили перешкоди в ефективному проведенні слідства. Передусім надто багато зусиль витрачалось на канцелярську роботу (складання докладних протоколів, звітів); до слідства залучалися службовці, які не були уповноваженими проводити дізнання; під час дізнання головна увага приділялась зізнанням свідків (вони часто змінювалися); недооцінювали речові докази, а це призводило до того, що суди часто навіть не могли встановити, чому в матеріалах справи опинився той чи інший речовий доказ, і справа “розсипалась”; дізнання не раз переходило із “рук в руки” і, отже, втрачалась відповідальність за його результат; слідчі відділи були перевантажені іншими видами роботи, внаслідок чого слідство не було ретельно проведено і передавалось до суду у недовершеному вигляді [13, арк. 55-57].

Крім того предметом пильної уваги слідчої поліції були політичні справи. Адже політичні процеси ставали постійним явищем суспільного життя міжвоєнної Польщі. Слід зазначити, що у кримінальному кодексі тогочасної Польщі не існувало поняття політичного злочину, так як це було у Радянському Союзі. Проте у внутрішній документації поліції застосовувався термін “антидержавний”.

З 1921 року для розслідування політичних злочинів, а також для боротьби з особами і організаціями, які мали на меті зміну суспільно-політичного устрою шляхом революції (передовсім комуністи), а також з метою боротьби з українським національним рухом, який пропагував гасла визволення земель, на яких живуть українці, було утворено підрозділ слідчої служби. [14, ст. 515-516].

Формально такі служби підпорядковувались органам правосуддя, а фактично урядам воєводств.

Органами поліції при здійсенні дізнання були допущенні численні порушення засад кримінального процесу. При арештах польська поліція відзначалася брутальністю та застосуванням фізичних тортур щодо арештованих українців. Зокрема, вночі з 12 на 13 лютого 1924 року у львівській тюрмі було убито під час слідства учасницю української національно-визвольної боротьби Ольгу Басараб. Офіційна версія: самогубство. [15, арк. 10-21].

Найгучнішими політичними процесами, були “святоюрський” процес у Львові у 1922-1923 рр. (судовий процес над 39 комуністами, у тому числі над 26 учасниками конференції представників Комуністичної Партії Польщі і

Комуністичної Партії Східної Галичини (КПСГ), яка відбувалася конспіративно 30.10.1921 в одному з будинків собору святого Юра у Львові), процес проти Біласа та Данилишина1932 рр. (судовий процес над українськими націоналістами, учасниками збройного нападу на пошту в Городку), варшавський та львівський процеси проти С. Бандери та інших керівників ОУН у 1935-1936 рр. Всі вони відбувалися, як свідчать документи, із застосовуванням механізмів політичних провокацій, фальсифікацій, проведення безпідставних арештів та ув'язнень.

Отже, після відновлення незалежності польської держави, було зорганізовано міцний поліційний апарат, на який згідно з законодавством були покладені обов'язки забезпечення суспільної безпеки, спокою та порядку. Судова поліція, як елемент системи державної поліції, становила потужний механізм з широкими повноваженнями, основним завданням, якої відповідно до нормативно-правових актів ІІ Речі Посполитій було проведення дізнання у кримінальних справах. Крім цього судова поліція в ІІ Речі Посполитій виступала засобом утвердження влади на західноукраїнських землях.

Список використаної літератури

1. Смолей В. Польське цивільне і військове аграрне осадництво у Західній Україні:

історико-правовий контекст (1919-1939 рр.). - Тернопіль: “Підручники і посібники”,

2003.

2. Гетьманчук М.П. Між Москвою та Варшавою: українське питання у радянсько- польських відносинах міжвоєнного періоду (1918-1939 рр.). - Львів: Видавництво Національного університету “Львівська Політехніка”, 2008.

3. Дильонгова Г. Історія Польщі 1795-1990. - Київ: Видавничий дім “Києво-Могилянська академія”, 2007.

4. Ustawa z dnia 17 marza 1921 roku: Konstytucja Rzeczypospolitej Polskiej /Pod red.

Wіadysіaw Konopczyсski. - Warszawa, 1926

5. Powstanie 11 Rzeczypospolitej. Wybуr dokumentуw 1866-1925 / pod red. H. Janowskiej i

T. Jкdruszczaka. - Warszawa, 1984

6. Кучерепа М. Національна політика Другої Речі посполитої щодо українців (1919-

1939 рр.) // Україна-Польща: важкі питання. - Варшава, 1998. - Т. 1.

7. Стемпень С. Поляки й українці в ІІ Речі Посполитій: спроба діалога // Україна-

Польща: історична спадщина і суспільна свідомість. - Київ, 1993.

8. Organizacja instytucji policyjnych w II Rzeczypospolitej 1918-1926. Wybуr џrуdeі i dokumentуw /Pod red. A. Misiuk i A. Pepіoсski - Szczytno, 1994.

9. Rzeczypospolita jej prawa i urzedy. Podrecznik dla urzednikow /Pod red. E. Mieroszewicz i

W. Pajor. - Warszawa, 1938.

10. Kawka W. Policja w ujeciu historucznum i wspуіczesnum. - Wilno, 1939.

11. Rozporz№dzenie Prezydenta Rzeczypospolitej z dnia 19 marca 1928 r. Kodeks postкpowania karnego // DzURP. - 1928. - Nr. 33. - Poz. 313.

12. Cyprian T. Nowelizacja kodeksu postкpowania karnego // Gіos S№downictwa. - 1939. - Nr. 1.

13. ЦДІА України у Львові. - Ф. 205. - Оп. 1. - Спр. 100.

14. Historia paсstwa i prawa polskiego / J. Bardach, B. Leњnodorski, M. Pietrzak. - Warszawa : Paсstwowe Wydawnictwo Naukowe, 1985.

15. ДАЛО. - Ф. 1. - Оп. 52. - Спр. 285

Размещено на Allbest.ru