Размещено на http://www.allbest.ru/

Понятійно-термінологічна система "регіональна соціально-економічна політика"

Наведено результати досліджень сутності та змісту понятійно-термінологічної системи "Регіональна соціально-економічна політика", запропоновано напрями подальшого розвитку регіональної політики.

Ключові слова: регіональна політика, економіка, соціальний розвиток.

Постановка проблеми. Сучасна концепція політики регіонального розвитку ґрунтується на розумінні того, що вона здебільшого має орієнтуватися на створення умов для мобілізації місцевого потенціалу і ресурсів, посилення конкурентоспроможності регіонів. Ця теза набуває особливої актуальності, коли мова заходить про регіони, де переважають сільські території, які є аграрними, досить віддаленими від великих адміністративних, фінансових, ділових, наукових, культурних центрів країни. В сучасних наукових публікаціях з питань регіональної економіки досить широко застосовуються різні трактування сутності регіональної соціально-економічної політики, що вимагає конкретизації та уточнення змісту даної понятійно-термінологічної системи.

Стан вивчення проблеми. Останніми роками українські вчені отримали значні результати у формуванні наукових підходів до формування політики соціально-економічного розвитку держави. Помітний внесок у розробку концепції просторової організації суспільства, її різновидів і модифікацій внесли вітчизняні дослідники Є. Бойко, М. Долішній, Ф. Заставний, Н. Павліха, О. Топчієв, О. Шаблій, Г. Швебс та ін. На необхідність подолання галузевого підходу до розвитку села наголошується у працях В. Юрчишина. Певний внесок у комплексну розробку зазначеної проблеми зробили П. Гайдуцький, Ю. Губені, В. Кравців, О. Могильний, В. Онєгіна, О. Онищенко, М. Орлатий, І. Прокопа, П. Саблук, В. Трегобчук, Л. Шевчук, Л. Шепотько. Окремі аспекти розвитку сільських територій вивчаються соціологами, істориками, екологами, представниками інших наукових дисциплін, однак комплексного вирішення ці проблеми поки не знайшли.

Завдання і методика досліджень. Основним завданням наших досліджень є з'ясування сутності та змісту понятійно-термінологічної системи "Регіональна соціально-економічна політика" та її місця в структурі понятійно-термінологічного апарату регіональної економіки. Методичною основою виконаних досліджень є діалектичний метод пізнання соціально-економічних процесів, основні положення економічної теорії.

Результати досліджень. В перекладі з грецької мови politike означає державну діяльність, або, за визначенням Арістотеля, мистецтво управління державою [1]. В українській науковій термінології слово політика визначає два дещо відмінних поняття, що англійською мовою позначаються politics та policy:

перше - це сфера взаємовідносин різних соціологічних груп та індивідів з приводу використання публічної влади задля реалізації своїх суспільно значущих інтересів, потреб [2]. Мета й завдання, що їх ставлять суспільні класи або політичні партії в боротьбі за свої інтереси; методи і засоби досягнення цього [3]; діяльність органів влади, що виражає соціально-економічну природу даного суспільства [4]; друге - це діяльність органів державної влади й державного управління або політичної партії у тій або іншій галузі в певний період [3]; план, курс дій, або напрям дій, прийнятий і дотримуваний владою, керівником, політичною партією тощо [5]; діяльність, що визначається певними інтересами і цілями [4]. Саме в такому розумінні вживається слово політика, коли визначають державну політику та її напрями: економічна, соціальна тощо. Поєднання цих двох напрямів в наукових дослідженнях, сучасній практиці управління державного та регіонального рівнів зробило популярним вживання терміна соціально-економічна політика.

Це явище цілком закономірно позначає результати процесу трансформації ролі держави в суспільстві та відповідає цілям розвитку нашої держави, що передбачають перехід саме до соціально орієнтованої моделі господарства - найважливішої умови і передумови становлення України як правової, соціальної держави [6].

Історично держава завжди виконувала певні економічні функції. Вона законодавчо встановлювала "загальні правила гри", тобто систему нормативних актів, що регулюють діяльність суб'єктів ринку. Держава збирала податки, за рахунок яких не тільки утримувала чиновників, але й фінансувала закупівлі зброї і спорядження у приватних компаній. В ряді країн державі належали залізниці і так звані "казенні" заводи. Однак у цілому економічна роль держави ще на початку 20 століття була обмежена, народне господарство залишалося майже винятковою сферою приватного бізнесу.

Становище змінилося в період першої світової війни, коли спочатку в Німеччині, а потім і в країнах Антанти країна стала активно втручатися в господарське життя з метою мобілізації обмежених ресурсів для досягнення перемоги. Ці заходи, однак, мали надзвичайний, воєнно-мобілізаційний характер, а тому із закінченням війни державне втручання у господарське життя зійшло нанівець, все повернулося "на круги своя". Однак глибока криза і затяжна депресія 30-х років зробила очевидним те, що механізм ринкового саморегулювання не справляється зі своїми функціями, не забезпечує автоматичний вихід з кризи, що й потребувало переходу до активного державного регулювання економіки. Таке регулювання на практиці стало здійснюватися в США з 1933 р. командою З.В. Рузвельта, яка розробила і реалізувала так званий "новий курс". Теорія державного регулювання ринкової економіки була, як відомо, створена Дж. М. Кейнсом і його послідовниками. Кейнс зробив висновок про те, що вихід з глибокої кризи, зростання обсягів виробництва та рівня зайнятості неможливі без активної участі держави, яка має не тільки стимулювати зниження дисконтної норми комерційних банків (процента), але й здійснювати масштабні державні закупівлі з метою збільшення сукупного платоспроможного попиту. Крім того, держава повинна виплачувати соціальні допомоги безробітним, людям похилого віку та іншим непрацездатним членам суспільства з метою не допустити соціального вибуху.

Таким чином, найбільш далекоглядні державні діячі та економісти західних країн поступово приходять до принципового висновку про те, що ринковий механізм має бути доповненим механізмом прямого державного регулювання економіки. В результаті реалізації даної концепції склався своєрідний тандем: ринковий механізм і механізм державного регулювання при провідній ролі ринку, який і регулює сучасну ринкову економіку. Державне регулювання ринкової економіки має передбачити довгострокові, перспективні цілі: прискорення НТП і структурної перебудови народного господарства, підвищення темпів економічного зростання, створення найсприятливіших умов для ринкової конкуренції, завоювання нових позицій на світових ринках, усунення надмірної диференціації доходів, підтримання соціального миру і, в кінцевому підсумку, забезпечення на цій основі високого рівня та якості життя переважної частини населення, тобто надання ринковій економіці соціально орієнтованого характеру, що відповідає принципам соціальної держави.

Саме перша третина XX ст. ознаменувалася прийняттям соціальних законів і введенням принципів соціальної держави в політику багатьох країн. З початку XX в. лідируючу позицію в розвитку соціального законодавства зайняла Англія. Починаючи з прийняття законів Л. Джорджа "Про пенсії по старості" 1908 р.; "Про прогресивне оподатковування" 1909 р.; білль

"Про національне страхування" 1911 р. - і закінчуючи доповіддю У. Беверіджа в 1942 р. "Повна зайнятість у вільному суспільстві", Англія створила розгалужену нормативно-правову базу реалізації принципу соціальної держави. Аналогічні закони по соціальному і медичному страхуванню, пенсійному забезпеченню, допомозі по безробіттю, страхуванню від нещасливих випадків у ці роки були прийняті в Австрії, Австралії, Данії, Канаді, Італії, Новій Зеландії, Норвегії, СРСР, США, Франції, Швеції і багатьох інших країнах [7].

Державне регулювання ринку навіть у самих суспільно значимих цілях було б неможливе по самій суті ринкових відносин, якби це регулювання не відповідало власним потребам ринку і виробництва. В умовах соціально орієнтованої економіки держава бере на себе такі важливі для ринку функції, як формування споживчого попиту, забезпечення прямого й опосередкованого держзамовлення і, саме головне, забезпечення конкуренції і запобігання криз і конфліктів.

Науково-технiчний прогрес, змiна мiсця людини у виробництвi й зростання частки розумової працi, яка потребує пiдвищення освiтнього рiвня та збільшення iндивiдуальної свободи, зростання загальної ефективностi суспiльного виробництва й певне послаблення безпосередньої залежностi людства вiд природних умов існування привели до пiдвищення ролi позаекономiчних чинникiв суспiльно-економiчного прогресу.

У цьому зв'язку соціальна політика держави, спрямована на задоволення соціальних потреб людей, є визначальною для формування відповідних стимулів до праці в постіндустріальному суспільстві. Рівень і якість життя, соціальна захищеність, можливості творчого розвитку, соціальне обслуговування, середовище життя - усі ці параметри, що задаються суспільством в цілому, стають особистісними цінностями і мотивами.

Виникає симбіоз соціальної політики й економіки. Потрібно підкреслити, що мова йде про технічно розвинуте постіндустріальне суспільство. Тому можна говорити, що поява соціально орієнтованої економіки в першу чергу визначена розвитком продуктивних сил і ми, на теперішньому етапі, не можемо говорити про соціально орієнтовану економіку в індустріально відсталій країні. Так само, це сьогодні тісно пов'язують і з існуванням ринку, як головного стимулу розвитку виробництва.

На порядок денний висувається проблема пошуку балансу мiж розвитком економiчної i соцiальної сфер. Досягнутий рiвень розвитку продуктивних сил має бути достатнiм для того, аби пiсля вiдповiдної винагороди активним економiчним суб'єктам залишалась частина продукту, якої вистачить для пiдтримання пристойного рiвня життя пасивної частини населення. Iншим обмеженням соцiальної полiтики держави є спiввiдношення соцiальних виплат з доходами працюючих суб'єктiв, яке не повинне пригнiчувати економiчнi стимули до працi. Рівень оптимального спiввiдношення залежить вiд дiючої соціально-економiчної моделi.

Сполучення ринкових регуляторів із соціальними вимогами держави, корпорацій, домогосподарств і інститутів громадянського суспільства в кожному конкретному випадку породжує множинність національних моделей соціально орієнтованого ринкового господарства. Національне антимонопольне податкове й економічне законодавство, державне регулювання фінансово-кредитних відносин, грошового обігу, цін і тарифів, регулювання трудових відносин і соціальне законодавство, система соціального партнерства і соціальна політика корпорацій є тими реальними механізмами, що роблять бізнес соціально відповідальним, а економіку соціально орієнтованою.

Основні засади соціально-економічної політики в Україні грунтуються на концепції сталого розвитку, при якому досягається збалансоване вирішення соціально-економічних проблем, збереження сприятливого для життя людини стану довкілля і природно-ресурсного потенціалу з метою задоволення життєвих потреб нинішнього та майбутніх поколінь.

Забезпечення сталого розвитку України грунтується на притаманних українській державі геополітичних, географічних, демографічних, соціально-економічних та екологічних особливостях, з урахуванням яких основними цілями сталого розвитку є:

економічне зростання формування соціально-орієнтованої ринкової економіки, забезпечення можливостей, мотивів і гарантій праці громадян, якості життя, раціонального споживання матеріальних ресурсів; охорона довкілля - створення громадянам умов для життя в якісному навколишньому природному середовищі з чистим повітрям, землею, водою, захист і відновлення біорозмаїття, реалізація екологічного імперативу розвитку виробництва; соціальна справедливість - встановлення гарантій рівності громадян перед законом, забезпечення рівних можливостей для досягнення матеріального, екологічного і соціального благополуччя; раціональне використання природних ресурсів - створення системи гарантій раціонального використання природних ресурсів на основі дотримання національних інтересів країни та їх збереження для майбутніх поколінь;

стабілізація чисельності населення - формування державної політики з метою збільшення тривалості життя і стабілізації чисельності населення, надання всебічної підтримки молодим сім'ям, охорона материнства і дитинства;

освіта - забезпечення гарантій доступності та безоплатності для одержання освіти громадян, збереження інтелектуального потенціалу країни;

міжнародне співробітництво - активна співпраця з усіма країнами і міжнародними організаціями з метою раціонального використання екосистем, входження у безпечне та сприятливе для розвитку майбутнє.

В Україні можна виокремити такі основні напрями соціальної політики: політика розподілу і перерозподілу суспільного продукту; демографічна політика; політика зайнятості та охорони праці; політика соціального забезпечення і соціального страхування; політика гармонізації соціально-економічних інтересів і забезпечення соціального діалогу.

Суб'єктами соціальної політики є: державні установи; органи місцевого самоврядування; позабюджетні фонди - суспільні, релігійні, доброчинні; недержавні об'єднання, комерційні структури та бізнес; профспілки, громадяни. Отже, можемо говорити про те, що суб'єктом соціальної політики є як держава, так і громадянське суспільство.

регіональна соціальна економічна політика

Щодо економічної політики, то традиційно виділяють такі напрями: структурна політика; фінансово-кредитна політика; інвестиційна політика; зовнішньо-економічна політика; науково-технічна політика; податкова політика; бюджетна політика.

Суб'єктами економічної політики є: державні установи; органи місцевого самоврядування; недержавні об'єднання, комерційні структури та бізнес; громадяни.

У процесі трансформації політичної та економічної систем в Україні триває пошук ефективної моделі розвитку суспільства. Очевидно, що варто використати напрацювання в цій сфері розвинених країн, де домінують змішані суспільства. У них взаємодіють ринок як засіб підвищення ефективності економіки і система коригування ринку як засіб досягнення оптимально справедливого розподілу доходів через структуру соціального законодавства.

Поступальний та динамічний розвиток країни повинен орієнтуватися на соціалізацію економічної системи з найповнішим урахуванням потреб, інтересів населення, його стимулів до продуктивної трудової діяльності з метою реалізації власного професійно-кваліфікаційного потенціалу, всебічного розвитку, одержання гідної винагороди за результати праці. Пріоритетність вирішення соціальних завдань логічно випливає з об'єктивної необхідності створення умов для динамічного, збалансованого соціально-економічного розвитку регіонів України, їх оптимальної інтеграції до світового економічного простору, який висуває нові вимоги до процесу відтворення населення, формування соціально-трудових відносин, розвитку всіх сфер життєзабезпечення населення та його основної складової - робочої сили. У зв'язку з цим необхідно трансформувати функції держави в управлінні соціальним розвитком; еволюція сучасних методів державного регулювання повинна відбуватися у напрямі зростання їх гнучкості, зміщення акцентів з регламентуючих та обмежуючих заходів на суто стимулюючі [8].

Тому потрібні всебічно обґрунтована концепція соціально-економічного розвитку суспільства, відповідні управлінські структури, професійно підготовлені кадри, які б досконало володіли механізмами сучасного соціально-економічного регулювання на регіональному рівні.

Досвід розвинених країн щодо подальшого розгляду можливостей соціально-економічного розвитку регіонів держави засвідчує, що існують фундаментальні соціально-політичні принципи сталого розвитку, яких треба дотримуватися поряд і в узгодженості з національними особливостями соціально-економічних відносин. До них належать: принцип раціональної економічної свободи, на базі якої формується змішана економіка, що забезпечує необхідну кількість робочих місць і достатнє виробництво товарів та послуг для суспільства;

трудові відносини в суспільстві будуються на принципах

соціального партнерства держави, працівників та роботодавців;

принцип обов'язкового державного регулювання ринкових відносин, досягнення оптимальних для суспільства, природи та людини рівнів та співвідношень виробництва і споживання;

держава в усіх своїх діях дотримується принципу соціальної справедливості, що супроводжується перерозподілом суспільного продукту на користь менш працездатних та нужденних;

дотримання принципу демократичного колективного управління виробництвом та соціальною сферою суспільства, що забезпечує оптимально можливий ступінь соціальної солідарності.

Сукупність цих правил і є сутністю соціально орієнтованого управління.

Висновки. Важливим аспектом соціально-економічної політики держави є збалансований розвиток регіонів, пом'якшення та усунення диспропорцій між ними. Практично всі сільські території України потребують дієвих заходів щодо вирішення нагальних проблем, таких як забруднення навколишнього середовища, нераціональне використання природних ресурсів, демографічна криза, скорочення тривалості життя, брак об'єктів соціальної сфери, дисбаланс на ринках, неефективне витрачання засобів бюджету і таке інше, які спричинюють деградацію, занепад.

Література