Після усунення з гетьманського престолу юного Ю. Хмельницького, на Корсунській розширеній старшинській раді 1657 р. гетьманом обирається Іван Виговський. Це рішення скасувало принцип спадковості гетьманства, запроваджений Б. Хмельницьким, що відкрило шлях до старшинських міжусобиць - однієї з причин Руїни.

• Антиукраїнська спрямованість московської політики змусила Виговського розірвати стосунки з Москвою, офіційно сповістивши про це інші держави. Добившись визнання самостійності України, Виговський через низку обставин змушений був у 1658 р. укласти Гадяцький трактат про об'єднання України з Польщею. За його умовами Україна прилучалася до польсько-литовської Речі Посполитої під назвою Велике князівство Руське. Зміст Гадяцької угоди зводився до утворення федеративної держави у складі Польщі, Литви та України. Законодавча влада в останній належить Національним зборам, гетьман обирається пожиттєво, армія - 60 тисяч козаків, релігії - рівноправні, засновуються два університети, друкарні, школи тощо.

Підписання Гадяцької угоди призвело до московсько-козацької війни 1659 р.

• Зовнішня інтервенція та внутрішні чвари серед козацької старшини, загальних протиріч призвели у 1663 р. до Чорної ради, що скликалася рядовим козацтвом і рішення якої були обов'язковими для старшини. У результаті зініційованої І. Брюховецьким Чорної ради відбулося розчленування України на дві окремі держави - Правобережну і Лівобережну. На обох берегах Дніпра стали обирати власного гетьмана та владу. Розпочалася трагічна Доба вітчизняної історії, яку історики закономірно назвали РУЇНОЮ - період занепаду Української гетьманської держави.
• В цей час основним законом держави стали «Пакти й Конституції законів та вольностей Війська Запорозького» - перша європейська конституція в сучасному її розумінні, складена як договір між новообраним гетьманом Пилипом Орликом та Військом Запорозьким у Бендерах 5 квітня 1710 року, що було характерно для західної традиції.

Конституція складається з преамбули та 16 параграфів, у яких сформульовані головні принципи побудови державної влади.

• Надзвичайно важливим для розвитку управлінської думки був шостий параграф, у якому закладені принципи державного управління та діяльності органів державної влади. Конституція певною мірою ґрунтувалася на ідеї поділу державної влади. Законодавча влада належить Генеральній раді, членами якої є полковники зі своїми урядниками і сотниками, генеральні радники від усіх полків та посли від Низового Війська Запорозького «для служіння і обговорення справ, щоб взяти активну участь». Рада повинна збиратися у гетьманській резиденції тричі на рік - Різдво Христове, Свято Великодня та Покрови, а також за рішенням гетьмана.
• При гетьманові функціонує постійно діючий орган державної виконавчої влади - Генеральна старшина, до складу якої входять: генеральний писар (він же керував дипломатичними зносинами), генеральний обозний (керував військовими справами), два генеральних судді (відали «привілейованими» судовими справами), генеральний підскарбій (завідував фінансами держави), генеральний осавул (людина для особливих доручень гетьмана, йому ж були підпорядковані всі полковники), генеральний хорунжий, генеральний бунчужний (охоронці прапора й бунчука), генеральний арматний отаман (начальник артилерії). Генеральна старшина (за посадою) і бунчукові товариші (за дорученням гетьмана) виконували військові, адміністративні, дипломатичні та судові функції.
• У сьомому параграфі викладені повноваження судової влади. Суд також мав діяти незалежно, оскільки гетьман «не повинен карати сам... Із власної ініціативи і помсти, але таке правопорушення - і умисне, й випадкове - має підлягати розгляду Генерального Суду, який і повинен винести рішення», яке буде остаточним.
• У десятому параграфі закладені моральні принципи, на яких ґрунтується державне управління. Для запобігання зловживанням старшини своїми службовими посадами (становищем), корупції та кар'єризму всі посадові особи, особливо полковники, “повинні обиратися вільним волевиявленням і голосуванням”.
• Стаття вісім запроваджувала апарат державних службовців, «які належно резидують при гетьманському боці». Державні службовці повинні були замінити приватних домових слуг гетьмана.
• Параграф IX обґрунтовував фінансову систему держави. Державний скарб відділяється від гетьманського і передається у відання Генерального Скарбника, який забезпечує фінансову та податкову діяльність державних органів. Для управління місцевими фінансами у кожному полку обираються два присяжних скарбники (від обох станів: козаків і простого люду), підпорядковані Генеральному Скарбникові. Вони відповідали за здійснення видатків, мали опікуватися прибутками і податками на території полку, зобов'язувалися щорічно звітувати про своє управління.

XIII параграф утверджував права місцевого самоврядування: окреме підтверджуються права та привілеї столичного міста Києва та інших українських міст.

• Отже, конституція П. Орлика являє собою непересічний державно-правовий документ, у якому були втілені досягнення тогочасної управлінське думки, поєдналися національний традиціоналізм із новими підходами, результатами практичної реалізації української державності, відновленої у середині XVII століття. Сполучені Штати Америки і Франція ще близько 80 років чекатимуть своїх конституційних актів, тоді як козацька старшина вже в 1710 р. витворила унікальний державний документ, який сфокусував політичні та соціально-економічні уявлення та устремління українського народу.
• Важливим джерелом управлінської думки тих часів були також конституційні хартії, започатковані так званими «Гетьманськими статтями» Б. Хмельницького. Вони мали подвійний характер, бо виступали як міжнародні трактати України, а також були конституційними хартіями, що поновлювалися при обранні нового гетьмана. У цьому зв'язку можна згадати й таку форму державних актів, як гетьманські універсали - акти і накази, що видавалися гетьманською владою у сфері державного управління. Універсалам центральної влади відповідали управлінські акти місцевої влади - так звані полковницькі «листи». За гетьмана К. Розумовського замість універсалів почали видаватися «гетьманські ордери».
• Поразка І. Мазепи у боротьбі за незалежність позначилася важким політичним становищем України. Цар Петро І, який до цього часу принаймні на словах визнавав українську автономію, тепер вважав себе позбавленим від будь-яких зобов'язань і відкрито перейшов до остаточного поглинання України. Як зазначає професор О. Субтельний, російська централізаторська політика в Україні передбачала три основні цілі:

- цілковито підкорити українську верхівку, простий люд;

- підпорядкувати державне управління України, економіку, культуру;

• - максимально користуватися людськими й господарськими ресурсами України.
• У першій чверті XVIII ст. Петром І було здійснено реформування центральних І місцевих органів влади й управління. Його суттю було формування дворянсько-чиновницького централізованого апарату абсолютизму.
• Боярська дума поступово втрачала свій вплив і практично перестала функціонувати. З 1708 р. розпочалася заміна старих органів влади новими.
• У результаті вся повнота законодавчої, виконавчої і судової влади була сконцентрована в руках Петра, який після закінчення Північної війни отримав титул імператора. У результаті адміністративних реформ Петра І були створені установи бюрократичного типу і сформувалася нова система органів державної влади: Сенат, Синод, Кабінет і колегії (в центрі), губернатор, воєвода, комісари та інші органи (на місцях). Новий вищий орган виконавчої і судової влади Сенат очолював генерал-губернатор, який володів і значними законодавчими функціями.
• Для управління окремими великими сферами державного і суспільного життя замість застарілої системи приказів у 1718-1720 рр. було запроваджено 12 колегій, що підпорядковувалися Сенату: іноземних справ, військова, адміралтейська, юстиц-колегія, вотчинна, камер-колегія, штатс-контор-колегія, ревізіон-колегія, комерц-колегія, борг-колегія, мануфактур-колегія, головний магістрат, а також колегії, що відали певними територіями: камчатська експедиція, колегії у справах Ліфляндії, Естляндії, Виборга.
• Отже, у XVIII ст. в Україні в умовах її автономії у складі Російської імперії утвердилося гетьманство - самобутня національна форма організації вищої державної влади, яке мало аристократичний (старшинський), панський характер і, за словами М. Грушевського, «руйнувало до решти останки старого демократичного ладу».

Основою гетьманської влади була система військово-адміністративного управління. Вищі військові органи - гетьман, військова рада, рада генеральної старшини і гетьманський уряд були водночас і вищими органами державної влади і управління.

• Самоврядування міст не існувало, тому громади міст перебували у повній залежності від полкової чи навіть сотенної управи. А стихійна козацька демократія так і не переросла в представницьку структуровану. Значне переважання виконавчої влади значно відрізняло гетьманську форму правління від традиційного козацького республіканського ладу.
• Якщо Лівобережжя, поступово втрачаючи автономію, все ж залишалось українським, то Західна Україна була безпорадною перед жорстоким соціально-економічним й релігійним гнобленням Польщі. Спустошливі війни доби Руїни перетворили Правобережжя на безлюдний край, а жваві колись культурні центри занепали. Польсько-російський кордон у 1677 р. поділив українську землю на дві частини, відділивши Західну Україну від Східної. Незважаючи на сильний супротив українців, у 1713 р. на Правобережжі були запроваджені польсько-шляхетські порядки. Край був поділений на чотири воєводства: Волинське, Подільське, Брацлавське та Київське (без Києва). Розпочався процес поділу українських земель між польськими магнатськими родами.

ВИСНОВКИ

Козацько-гетьманська держава, що постала у ході національно-визвольної війни 1648-1654 років, яку ще називають «українською національною революцією», була, з одного боку, результатом виникнення українського козацтва, яке, перетворившись на самодостатню соціальну верству, стало визначальним державотворчим чинником. Революція стала могутнім імпульсом для формування української нації й розвитку національної самосвідомості. З іншого боку - це була цілеспрямована, свідома діяльність Б. Хмельницького та його соратників щодо створення нових форм суспільних і державних відносин, координації їх, певної ієрархії владних відносин, перетворення українського уряду в суб'єкт міжнародних відносин. Як стверджує В. Смолій, Українська козацька держава «була стійким політичним органом», а її існування, «як цілком самостійної політичної сили де-факто було визнано в міжнародному світі».

Сформоване в ХVІ-ХVІІ ст. козацьке республіканське державне утворення спиралося на організаційні військові принципи, що поєднували в собі демократизм з авторитаризмом. Це утворення спиралося на звичаєве право, народні традиції. Новостворена українська держава, що сформувалася протягом Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького, - це нова форма державного ладу, яка була зумовлена тим, що:

- не спиралася безпосередньо на стару державну традицію Київської Русі, адже державний розвиток України був перерваний у середині XIV ст.;

- народившись з повстання козацького війська проти Польщі, вона зберегла елементи мілітаристської організації державного управління.

Слід визнати виняткову роль Богдана Хмельницького у створенні самостійної Козацької держави, яка розвивалася в контексті європейських традицій. Все, що він зробив як державний діяч європейського виміру, дипломат, воєначальник, є неоціненним внеском в українську традицію державотворення.

Дуже складний і важкий період в історії України розпочався після смерті Богдана Хмельницького. Наприкінці XVII ст., він завершився сумною подією - поділом України між Польщею, Росією та Туреччиною.

У першій чверті XVIII ст. Петром І було здійснено реформування центральних І місцевих органів влади й управління. Його суттю було формування дворянсько-чиновницького централізованого апарату абсолютизму.

Отже, у XVIII ст. в Україні в умовах її автономії у складі Російської імперії утвердилося гетьманство - самобутня національна форма організації вищої державної влади, яке мало аристократичний (старшинський), панський характер і, за словами М. Грушевського, «руйнувало до решти останки старого демократичного ладу».

Основою гетьманської влади була система військово-адміністративного управління. Вищі військові органи - гетьман, військова рада, рада генеральної старшини і гетьманський уряд були водночас і вищими органами державної влади і управління.

Размещено на Allbest.ru