Викрадення: окремі проблеми розмежування та диференціації кримінальної відповідальності

Размещено на http://www.allbest.ru/

викрадення розмежування диференціація кримінальна відповідальність

Викрадення: окремі проблеми розмежування та диференціації кримінальної відповідальності

В статті розглянуто проблеми диференціації кримінальної відповідальності за злочини проти власності. З урахуванням аналізу окремих ознак об'єктивної сторони складу злочину спростовується необхідність надмірної законодавчої диференціації. Пропонується новий підхід до розмежування окремих злочинів проти власності.

Ключові слова: викрадення, вимагання, грабіж, крадіжка, розбій, спосіб вчинення злочину.

Проблеми диференціації кримінальної відповідальності за злочини проти власності завжди перебували в центрі уваги вчених. Зумовлюється це не тільки суто теоретичним інтересом до вказаної проблематики, але й практичними міркуваннями. Адже, як свідчать дані офіційної статистики, злочини проти власності були і залишаються одними з найбільш поширених в структурі злочинності України. Питанням диференціації кримінальної відповідальності за злочини проти власності було присвячено значну кількість наукових праць. На монографічному рівні вказані проблеми детально досліджували Г.В. Веріна, Л.Л. Кругліков, Ш.А. Кудашев, В.М. Кудрявцев, Н.О. Лопашенко, В.І. Ткаченко, О.Р. Яцеленко та інші відомі вітчизняні та зарубіжні вчені. Разом з тим, з урахуванням, в першу чергу, об'ємності зазначеної проблематики багато спірних питань і надалі залишаються дискусійними та потребують свого вирішення. Це стосується і проблем розмежування злочинів проти власності, а також проблем визначення ознак, які враховуються законодавцем для диференціації кримінальної відповідальності за злочини проти власності. Спробуємо розглянути окремі питання цієї складної та комплексної проблематики на прикладах окремих складів злочинів.

В науковій літературі традиційним вважається положення про те, що розмежувальною ознакою крадіжки і грабежу є спосіб вчинення злочину. Іншими словами вважається, що вказівка на таємність або на відкритість викрадення в ст. 185 та ст. 186 КК України відповідно характеризує спосіб заволодіння майном. [1, с. 54; 2, с. 45]. Разом з тим, розкриваючи ознаки таємності та відкритості викра- дення, вчені, як правило, виходять за межі розуміння способу як ознаки об'єктивної сторони складу злочину, що, на наш погляд, ставить під сумнів позицію, коли таємність чи відкритість відносять саме до способу заволодіння майном. Так, зокрема, розглядаючи ознаку таємності, вчені, як правило, обґрунтовують необхідність виділення у ній так званих об'єктивних і суб'єктивних моментів. До об'єктивних ознак таємності відносять випадки вилучення майна, якщо воно відбувалося за наявності хоча би одного з таких факторів: 1) за відсутності очевидців; 2) за відсутності сторонніх осіб; 3) у присутності сторонніх осіб, які не спостерігали за фактом вилучення майна; 4) якщо сторонні особи не усвідомлювали протиправності вилучення майна; 5) коли сторонні свідки не виявили свою присутність винному. При цьому суб'єктивний критерій, який, зазвичай, вважають пріоритетним, полягає в тому, що у винного повинні бути підстави усвідомлювати вилучення майна як таке, що відбувається непомітно для інших [3, с. 245; 2, с. 104, 106; 4, с. 193-194].

Аналогічні роз'яснення містяться і в постановах Пленуму Верховного Суду України. Так, Пленум Верховного Суду України в п. 3 постанови № 10 від 6 листопада 2009 р. “Про судову практику у справах про злочини проти власності” зазначив, що таємність викрадення при крадіжці полягає у тому, що, здійснюючи викрадення, винна особа вважає, що робить це непомітно для потерпілого чи інших осіб. При цьому наголошено, що викрадення належить кваліфікувати як крадіжку не лише тоді, коли воно здійснюється за відсутності потерпілого, але й у присутності сторонніх осіб, які не усвідомлюють факту викрадення майна і не можуть дати йому належної оцінки (психічно хворі, малолітні). Викрадення є таємним і в тому разі, коли воно відбувається у присутності потерпілої особи за умови, що винна особа не знає про це чи вважає, що робить це непомітно для неї, а також тоді, коли викрадення вчиняється у присутності особи, якій доручено майно, але вона перебуває в такому стані, що виключає можливість усвідомлювати значення того, що відбувається (сон, непритомність, стан сп'яніння). Аналогічне по суті роз'яснення містилося і в п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України № 12 від 25 грудня 1992 р. “Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності”. Так, зокрема, зазначалося, що при відмежуванні крадіжки від грабежу треба виходити із направленості умислу винної особи і даних про те, чи усвідомлювали потерпілий або інші особи характер вчинюваних винним дій. У зв'язку з цим викрадення належить кваліфікувати як крадіжку не лише тоді, коли воно здійснюється у відсутності потерпілого чи інших осіб, але й тоді, коли воно відбувається у їх присутності за умови, що винна особа не знає про це чи вважає, що робить це непомітно для них, а також тоді, коли потерпілий чи інші особи не усвідомлюють факту протиправного вилучення майна.

Спробуємо з'ясувати, що саме треба розуміти під способом вчинення злочину і чи можна таємність чи відкритість викрадення у такому її розумінні відносити до способу вчинення злочину. В цьому відношенні треба вказати, що досліджуючи злочинне діяння, не треба забувати про те, що відбувається воно не ізольовано, а в тих конкретних умовах місця, часу та оточуючої обстановки, в яких воно було вчинено. Саме тому, суттєвими характеристиками злочинного діяння є спосіб, місце, час та обстановка його вчинення [5, с. 10; 6, с. 243]. На наш погляд, в певній мірі треба погодитися з В.М. Кудрявцевим, який вважає, що ті ознаки об'єктивної сторони складу злочину, які в юридичній літературі часто називаються “факультативними”, фактично не можуть вважатися самостійними ознаками, оскільки вони тільки характеризують злочинне діяння. До об'єктивної сторони складу злочину, на його думку, відносяться не самі по собі спосіб, місце, час та обстановка вчинення злочину, взяті окремо від діяння або разом із ним, а зовнішній бік суспільно небезпечного діяння, вчиненого певним способом, в певних умовах, місці, часі та обстановці [5, с. 10-11]. Аналогічну по суті позицію висловлює і О.І. Бойцов, який вважає, що оскільки будь-який злочин завжди відбувається в певному місці і в певний час, то навряд чи можна собі уявити вчинення суспільно небезпечного діяння, яке би існувало поза часом та простором як загальних атрибутів буття соціальної матерії [7, с. 5].

Спосіб вчинення злочину набуває свого реального вираження в самому акті поведінки. При цьому тілорухи, які утворюють фізичну сторону злочинного діяння, здійснюються за допомогою прийомі у певній послідовності. Спосіб вчинення злочину багато у чому визначає характер діяння - його зовнішні, об'єктивні властивості, які дозволяють відрізнити одне діяння від іншого; впливає на ступінь суспільної небезпеки вчиненого діяння; має своїм функціональним призначенням забезпечити виконання злочинного діяння, спрямованого на досягнення злочинної мети. Таким чином, діяння як самостійне психофізичне та соціально-правове явище завжди характеризується певним способом його вчинення [8, с. 27].

Ми погоджуємося з вказаними науковцями, але при цьому вважаємо, що вказані ознаки цілком можуть вважатися окремими ознаками об'єктивної сторони складу злочину. Адже не має ніякої суперечності в тому, щоб виділяючи ці ознаки, вважати одночасно, що вони характеризують суспільно небезпечне діяння, коли законодавець вважає за необхідне акцентувати увагу на окремих його проявах, а саме: вчинення діяння певним способом, в певний час, місці або обстановці, певними знаряддями чи засобами. Разом з тим, таке розуміння вказаних ознак об'єктивної сторони складу злочину є принципово важливим в контексті дослідженні розуміння поняття способу вчинення злочину у першу чергу як органічно невід'ємної характеристики суспільно небезпечного діяння.

Як зазначає Ш.А. Кудашев, спосіб вчинення злочину є однією з найважливіших ознак об'єктивної сторони складу злочину, яка впливає на зміст злочинного діяння. Одне і те саме суспільно небезпечне діяння може вчинятися декількома різними способами. Може бути і навпаки, коли застосування одного і того ж способу характеризує різні з кримінально-правової точки зору діяння, які підлягають кваліфікації за різними статтями Особливої частини. Звідси випливає висновок про те, що одних нормах передбачений приблизний перелік можливих способів вчинення злочину, в інших - суворо обмежений. У кримінально-правовій літературі поняття “спосіб вчинення злочину” описується за допомогою термінів “прийом”, “метод”, “порядок”, “послідовність рухів та прийомів” тощо. При цьому у реальному житті при вчиненні злочинного діяння, як правило, використовується не один прийом чи тло рух, цілий комплекс [1, с. 27, 29]. Наумов А.В. та Нікулін С.І. вважають, що зміст способу вчинення злочину утворюють не самі по собі “правила” чи “порядок”, а прийом чи сукупність прийомів, використання яких в кожному конкретному випадку свідчить про особливий, притаманний тільки даному випадку порядок вчинення злочину [9, с. 72].

На думку В.М. Кудрявцева, спосіб вчинення злочину - це певний вираз діяння, прийом, метод поведінки особи під час вчинення злочину [10, с. 60]. Безпосередньо досліджуючи проблеми способу вчинення злочину, М.І. Панов дійшов висновку про те, що з об'єктивного боку спосіб вчинення злочину становить собою певний порядок, метод, послідовність рухів та прийомів, які використовує особа в процесі вчинення суспільно небезпечного посягання [11, с. 44]. Так чи інакше, але більшістю вчених визнається, що під способом вчинення злочину треба розуміти сукупність прийомів та методів злочинного діяння [6, с. 442; 12, с. 65; 13, с. 105]. Розвиваючи по суті думку В.М. Кудрявцева, Б.В. Яцеленко зазначає, що будучи зовнішньою формою злочинного діяння, якісно характеризуючи його, спосіб вчинення злочину не може бути відірваним від останнього, оскільки у такому випадку він буде способом неіснуючого діяння, що неможливо [14, с. 10-11]. Аналогічну точку зору свого часу висловлював і Я.М. Брайнін, вказуючи, що спосіб вчинення злочину неможливо відокремити від самого злочинного діяння, а їхнє співвідношення можна назвати відношенням форми і змісту [15, с. 181]. Помилковою у зв'язку з цим вважаємо позицію Л.Л. Круглікова, який під способом вчинення злочину розуміє ті явища, які сприяють, полегшують вчиненню основного діяння [16, с. 5-6].

Проаналізовані розуміння поняття способу вчинення злочину, на нашу думку, не дозволяють відносити вказівку на таємність чи відкритість викрадення до способу вчинення злочину. Адже на таємність викрадення у всякому разі як її визначають і в теорії, і в судовій практиці, впливають не об'єктивні характеристики злочинного вилучення чужого майна, а суб'єктивне сприйняття винним факту вилучення. При цьому навіть у тому випадку, коли вилучення майна об'єктивно відбувається у присутності сторонніх осіб, які усвідомлюють протиправність такого вилучення, викрадення будуть розглядати як таємне, якщо винний вважав, що робить це непомітно для інших осіб. Адже форма вчинення викрадення не змінюється залежно від того, чи спостерігають за вилученням майна потерпілий чи сторонні особи. Помічаючи певне протиріччя між розумінням таємності і розумінням способу вчинення злочину, окремі вчені пропонують відносити таємність не до способу, а до обстановки викрадення [4, с. 193-194; 17, с. 5]. Щоправда, на нашу думку, від цього зазначене протиріччя не зникає. Адже, як вже було зазначено, викрадення потрібно розглядати як таємне навіть у тих випадках, коли воно відбувалося у присутності сторонніх осіб, проте винний вважав, що робить це непомітно для них, навіть якщо при цьому він помилявся.

Таким чином, як би не хотіли це заперечити, але визначальним при вирішенні питання про таємність чи відкритість викрадення є не об'єктивні (зовнішні) характеристики злочинного діяння, а суб'єктивне сприйняття винним факту заволодіння чужим майном у момент його вилучення. З огляду на це, можна зробити, на перший погляд, парадоксальний висновок про те, що вказівка на таємність чи відкритість викрадення характеризують не об'єктивні, а суб'єктивні ознаки складу злочину. Спробуємо підтвердити цей висновок з іншого боку.

Відкрите викрадення чужого майна (грабіж) завжди вважалося більш небезпечним діянням порівняно з таємним викраденням (крадіжкою), про що свідчить порівняльний аналіз санкцій за крадіжку і грабіж протягом усіх історичних етапів розвитку вітчизняного кримінального законодавства. Тож цілком логічно виникає питання, а чому грабіж вважається більш небезпечним видом викрадення? Яка різниця для особи, у якої вилучили майно, чи відбувалося викрадення у присутності свідків, чи ні? Хіба збільшується майнова шкода для потерпілого залежно від того, що хтось спостерігав за винним, а останній в свою чергу усвідомлював це? Думається, що підвищена суспільна небезпека грабежу порівняно з крадіжкою зумовлюється не об'єктивними ознаками відповідних складів злочинів, а характеристиками особи винного (крадія і грабіжника). Адже очевидним є те, що особа, яка вилучає чуже майно ігноруючи при цьому потерпілого чи сторонніх осіб, не лякаючись зовнішнього втручання з їхнього боку, поводить себе так би мовити більш зухвало та нахабно, що є свідченням її більшої соціальної небезпечності, порівняно з крадієм, який все ж таки боїться викриття і не так відверто демонструє своє негативне ставлення до об'єктів кримінально-правової охорони. Слушною у цьому відношенні вважаємо думку Ш.А. Кудашева, який вказує, що диференціація кримінальної відповідальності за злочини проти власності забезпечується законодавцем з урахуванням не тільки типового ступеня суспільної небезпечності злочину, але й особи злочинця [1, с. 22].

Визначення таємності як суб'єктивного ставлення винного до факту заволодіння майном у момент його вилучення дозволяє критично оцінити позицію Пленуму Верховного Суду України щодо кваліфікації діянь винного, який заволодів чужим майном, свідомо скориставшись чужою помилкою, виникненню якої не сприяв, та за відсутності змови з особою, яка ввела потерпілого в оману. Пленум Верховного Суду України в п. 17 постанови № 10 від 6 листопада 2009 р. “Про судову практику у справах про злочини проти власності” зазначив про те, що коли особа заволодіває чужим майном, свідомо скориставшись чужою помилкою, виникненню якої вона не сприяла, та за відсутності змови з особою, яка ввела потерпілого в оману, вчинене не може розглядатись як шахрайство. За певних обставин (наприклад, коли майно має особливу історичну, наукову, художню чи культурну цінність) такі дії можуть бути кваліфіковані за ст. 193 КК України. Таке тлумачення може зумовлювати помилковий, на наш погляд, висновок про те, що заволодіння особою за таких обставин майном, яке не має особливої історичної, наукової, художньої чи культурної цінності, взагалі не є злочином.

Можна погодитися з позицією Пленуму Верховного Суду України у тій частині, де йдеться, що у таких випадках у діяннях особи, яка заволоділа майном, відсутній склад шахрайства. Адже для шахрайства характерним є те, що потерпіла особа “добровільно” (у всякому разі діючи з власної волі, хоч і під впливом викликаної винним помилки) передає винному майно або право на майно, усвідомлюючи його кількість, вартість та інші необхідні ознаки. Тобто в свідомості потерпілої особи винним створюється помилкове враження про необхідність або вигідність передачі певного майна чи прав на майно винному. При цьому потерпілий чітко усвідомлює, яке саме майно чи права на майно він передає (його кількість, вартість тощо). Зрозуміло, що у тих випадках, коли особа не усвідомлює, яку саме кількість майна чи прав на майно вона передає, не можна говорити навіть про так звану штучно створену добровільність передачі. Крім того, шахрайство виключається у даному випадку і з тих підстав, що особа, яка заволоділа чужим айном, не виконувала тої частини об'єктивної сторони складу шахрайства, яка поглядає в обмані чи зловживанні довірою. Адже сама вона нікого не обдурювала і не зловживала довірою, а просто так би мовити скористалася чужою помилкою. Проте, на нашу думку, навряд чи правильно категорично стверджувати, що у таких випадках діяння винного за жодним умов не можна розглядати як викрадення.

Спробуємо розглянути цю ситуацію на конкретному прикладі. Якщо продавець в магазині помилково віддає покупцеві решту у значно більшому розмірі, наприклад, не помітивши зайві купюри або просто переплутав їх номінали, то можна запропонувати декілька варіантів кваліфікації у випадку заволодіння покупцем такими грошима, які пов'язані, у першу чергу, з суб'єктивним ставленням такого покупця до факту заволодіння майном у момент його вилучення. Якщо покупець не помітив того, що забирає гроші у більшому розмірі, а з'ясував це лише після фактичного заволодінням майном і все ж таки вирішив їх собі залишити, в діяннях такої особи відсутній склад злочину. В цьому відношенні можна погодитися з роз'ясненням Пленуму Верховного Суду України про те, що такі дії особи можуть бути кваліфіковані лише за ст. 193 КК України і лише за певних обставин (наприклад, коли майно має особливу історичну, наукову, художню чи культурну цінність). Звісно, що стосовно розглядуваного прикладу така кваліфікація виключається.

По іншому будуть кваліфіковані дії такого покупця, якщо у момент фактичного вилучення зайво переданих грошей він вже усвідомлював помилку продавця і вилучаючи гроші, наприклад забираючи їх з прилавку, розумів, що не має на них ані дійсного, ані гаданого права. У таких випадках, на наш погляд, є всі підстави стверджувати, що має місце таємне викрадення майна, тобто звичайна крадіжка. Адже у таких випадках винний цілком свідомо використовує ілюзію правомірності вилучення. Той факт, що він не сприяв виникненню такої ілюзії не має жодного значення. Якщо ж помилку, крім покупця, помітили сторонні особи, які стояли поруч, а винний, усвідомлюючи це, все ж таки заволодів грошима, його діяння можуть бути кваліфіковані як грабіж. Крім того, якщо такий покупець будь-яким способом погрожував особам, які помітили помилку продавця, з метою перешкодити їм допомогти продавцю виявити помилку, то залежно від характеру погроз такі діяння винного можуть бути кваліфіковані як насильницький грабіж (ч. 2 ст. 186 КК України) або як розбій (ст. 186 КК України).

Розуміння способу вчинення злочину як певної своєрідної форми виразу злочинного діяння не дозволяє нам погодитися з тими вченими, які пропонують розглядати таку кваліфікуючу ознаку викрадення як проникнення до житла, приміщення чи іншого сховища як спосіб викрадення [1, с. 36, 90]. На нашу думку, у таких випадках йдеться не про спосіб вчинення викрадення, а про ще одне обов'язкове діяння у межах об'єктивної сторони відповідних складів злочинів. Адже проникнення завжди передує факту вилучення майна, у той час як спосіб вчинення злочину неможливо відокремити від самого діяння. У цьому відношенні ми підтримуємо позицію тих вчених, які вважають, що вказана кваліфікуюча ознака більше вказує на місце вчинення викрадення [18, с. 322]. Принагідно відзначимо, що у зв'язку з цим дуже дискусійною є позиція Пленуму Верховного Суду України в частині, що стосується розуміння сховища. В п. 22. вже згаданої постанови Пленуму роз'яснено, що під сховищем слід розуміти певне місце чи територію, відведені для постійного чи тимчасового зберігання матеріальних цінностей, які мають засоби охорони від доступу до них сторонніх осіб (огорожа, наявність охоронця, сигналізація тощо), а також залізничні цистерни, контейнери, рефрижератори, подібні сховища тощо. В тій чи іншій мірі окремі вчені підтримують таке розуміння сховища [4, с. 207].

Разом з тим, деякі вчені йдуть ще далі і розвиваючи цю позицію наголошують, що ознака стаціонарності не характерна для поняття сховища, оскільки вони можуть бути і рухомими (переносними). При цьому наводиться досить неоднозначний приклад про те, що викрадення самого рухомого (переносного) сховища не можна кваліфікувати як викрадення з проникненням адже у даному випадку саме сховище також виступає предметом викрадення [19, с. 278, 280]. Не оспорюючи відсутність у наведеному прикладі розглядуваної кваліфікуючої ознаки, хоч так позиція і є досить небезспірною (адже проникнення до викраденого сейфу рано чи пізно все ж таки відбувається), спробуємо на цьому прикладі показати парадоксальність такого розуміння сховища. Адже якщо винний викрав гроші з сейфу, то викрадення, на думку автора, слід кваліфікувати як таке, що відбувалося з проникненням у сховище, коли ж винний забрав переносний сейф з собою разом із грошима, фактично заволодівши майном на більшу суму (додатково і на вартість сейфу), то вказана кваліфікуюча ознака буде відсутньою, а кримінальна відповідальність винного буде більш м'якою. Виникає питання у чому ж тоді вбачають вчені підвищену суспільну небезпеку проникнення у переносний сейф порівняно з крадіжкою такого сейфу разом з усіма наявними у ньому цінностями? Зауважимо, що за такою логікою за викрадення сейфу з грошима винному загрожує максимальне покарання за ч. 1 ст. 185 КК України (за відсутності інших кваліфікуючих ознак) три роки позбавлення волі. У випадку ж викрадення грошей з сейфу на місці максимальне покарання відповідно до ч. 3 ст. 185 КК України зростає у два рази до шести років позбавлення волі. Що ж можна “порадити” за такого підходу потенційним крадіям? Звісно, що красти гроші разом з сейфом.

Таке розуміння поняття сховища є спірним і з інших причин. Адже виникає питання до якої ознаки об'єктивної сторони складу злочину належить поняття сховища. Думається, що серед дев'яти відомих в теорії кримінального права ознак об'єктивної сторони складу злочину, вказівку на житло, приміщення або інше сховище можна віднести тільки до місця вчинення злочину. Цілком слушно з цього приводу зазначається в літературі, що під місцем вчинення злочину як однією з ознак об'єктивної сторони складу розуміють певну територію, на якій було вчинено суспільно небезпечне діяння або настав суспільно небезпечний наслідок [6, с. 434]. За такого підходу до розуміння цієї ознаки об'єктивної сторони складу злочину навряд чи можна віднести до місця вчинення злочину різного роду рефрижератори, цистерни, переносні сейфи та інші подібного роду сховища.

Шукаючи істотні ознаки поняття сховища, в окремих випадках вчені вбачають їх в наявності охорони або інших зовнішніх перешкод, які ускладнюють доступ до майна [19, с. 281-282]. Таке розуміння істотних ознак сховища дійсно дозволяє віднести до обсягу цього поняття переносні сейфи, цистерни, рефрижератори, а також навіть гаманці, на яких установлені спеціальні замки, що ускладнюють доступ до майна. У зв'язку з цим знову нагадаємо вже наведений нами приклад.

Тобто коли особа викрала чуже майно з тумбочки, на якій висів замок, що можна відкрити цвяхом, максимальне покарання за таке викрадення буде у два рози більше порівняно з тим, якби викрадене майно лежало на тумбочці. Рухаючись за такою самою логікою в кінцевому рахунку і дитячі копилки також треба віднести до сховищ. А ось коли особа вирішить найняти собі охоронця, з яким буде ходити по вулиці, то, очевидно, що усі її кишені також автоматично стають сховищами.

Очевидним на нашу думку, є також те, що при вирішення питання про те, що саме потрібно розглядати як сховище, потрібно виходити не тільки з семантичного значення цього слова. Адже у таких випадках можна дійти до абсурдних висновків, коли під сховищем будуть розуміти кущі, шкарпетки, а також інші предмети побуту, у яких, як жартують у народі, часто нерадиві чоловіки ховають свої заощадження від жінок. На наш погляд, при вирішенні цього питання не можна уникнути використання системного тлумачення, а також звернення до історії розвитку вітчизняного кримінального законодавства в частині виникнення цієї кваліфікуючої ознаки.

Зауважимо, що на сьогодні законодавець в межах однієї кваліфікуючої ознаки, яка характерна для більшості видів викрадення, фактично прирівнює у кримінально-правовому значенні проникнення до житла, приміщення та іншого сховища. Помилковість такого законодавчого рішення, на наш погляд, більш ніж очевидна. Хіба можна прирівняти за соціальним значенням право особи на недоторканість її житла, яке порушуються протиправним проникненням до нього, а також право особи на охорону її сховищ? Відповідь на це питання може бути тільки негативною. Відзначимо також, що при викраденні майна з проникненням до житла особи винний порушує одночасно два самостійних об'єкта кримінально- правової охорони - відносини власності та відносини з приводу охорони житла особи. Адже відносини щодо охорони житла та іншого володіння особи є відповідно до ст. 162 КК України самостійним об'єктом кримінально-правової охорони. Відзначимо, що така самостійна кримінально-правова охорона не забезпечується стосовно інших об'єктів, які можна розглядати як сховища, зокрема сейфи, автомобілі тощо. Таким чином, у межах однієї кваліфікуючої ознаки законодавець штучно і, на наш погляд, неправомірно об'єднав різні за своїм правовим значенням матеріальні об'єкти, які враховуються законодавцем в механізмі кримінально-правової охорони, зокрема, диференціації кримінальної відповідальності за викрадення.

Причини такого законодавчого рішення можна відшукати використовуючи історико-правовий метод дослідження. Так, у попередньому кримінальному законодавстві законодавець проводив диференціацію кримінальної відповідаль- ності за різні види викрадення у тому числі залежно від форми власності. При цьому посилена кримінально-правова охорона забезпечувалась державній та колективній власності. В КК 1960 р. в розділі “Злочини проти державної та колективної власності” кваліфікуючою ознакою крадіжки (ч. 3 ст. 81), грабежу (ч. 3 ст. 82), розбою (ч. 2 ст. 86) було їх вчинення з проникненням у приміщення чи інше сховище. В той час як у розділі “Злочини проти індивідуальної власності” кваліфікуючою ознакою крадіжки (ч. 3 ст. 140) грабежу (ч. 3 ст. 141) розбою (ч. 3 ст. 142) було передбачено вчинення цих злочинів лише з проникненням у житло. Викрадення приватного майна з проникненням до сховища чи будь-якого іншого приміщення, крім житла, не вважалося обставиною, яка може підвищувати суспільну небезпеку викрадення. Відмовившись у КК 2001 р. від диференціації кримінальної відповідальності за злочини проти власності залежно від форми власності, законодавець просто механічно об'єднав у межах вже заданих складів злочинів кваліфікуючі ознаки, які використовувались для диференціації кримінальної відповідальності у КК 1960 р. за злочини проти різних форм власності.

Якщо існування у КК 1960 р. такої кваліфікуючої ознаки окремих злочинів проти державної та колективної власності як вчинення злочину “з проникненням у приміщення чи інше сховище” пояснювалося намаганням законодавця забезпечити посилену кримінально-правову охорону цих форм власності порівняно з індивідуальною (за сучасною термінологією приватною) власністю, то підстави існування цієї кваліфікуючої ознаки на сьогодні, на наш погляд, відсутні. Зауважимо, що у КК 1960 р. законодавець цілком правильно не посилював кримінальну відповідальність за злочини проти приватної власності у випадку вчинення викрадення з проникненням у будь-яке інше приміщення чи інше сховище, крім житла особи. На наш погляд, на сьогодні навряд чи є підстави настільки посилювати кримінальну відповідальність за викрадення, якщо воно відбувалося з проникненням у сховище чи будь-яке інше приміщення, яке за своїми ознаками не може бути віднесене до житла чи іншого володіння особи. Адже фактично будь-яке майно десь зберігається, а тому його вилучення у більшості випадків неможливе без проникнення до різного роду сховищ. Кожен власник природно намагається забезпечити максимальну охорону свого майна, що власне і зумовлює той факт, що майно, як правило, перебуває у різного роду сховищах. Тому для більшості викрадень іманентним є проникнення до різного роду сховищ.

На нашу думку, на сьогодні таке суттєве посилення кримінальної відповідальності за різні види викрадення можливе лише за умови, коли саме викрадення супроводжується порушенням додаткового об'єкта кримінально- правової охорони, яким у даному випадку є відносини з приводу забезпечення охорони житла та іншого володіння особи. У зв'язку з цим можна запропонувати змінити вказану кваліфікуючу ознаку і виключити з неї вказівку про приміщення та сховища. Натомість сформулювати її як проникнення до житла чи іншого володіння особи.

В контексті визначення поняття способу вчинення злочину досить неоднозначним є питання про розуміння окремих складів злочинів проти власності, зокрема насильницького грабежу (ч. 2 ст. 186 КК України), розбою (ст. 187 КК України), вимагання (ст. 189 КК України). Мова йде про те, чи можна ті способи впливу на потерпілого, які використовує винний для заволодіння майном, правом на майно чи вчинення дій майнового характеру, розглядати як спосіб вчинення злочину. На наш погляд, на це питання необхідно дати негативну відповідь.

Якщо розглядати це питання щодо насильницького грабежу, то потрібно відзначити, що для об'єктивної сторони даного складу злочину характерним є два обов'язкових діяння - це викрадення (вилучення майна), а також насильство (фізичне чи психічне). При цьому у даному випадку має місце двооб'єктний склад злочину, оскільки шкода заподіюється не тільки відносинам власності, але й відносинам щодо забезпечення здоров'я особи. Насильство при грабежі може відбуватися до самого факту викрадення майна або одночасно з ним. З огляду на те, що насильство посягає на додатковий у даному випадку об'єкт кримінально- правової охорони і може бути відокремлене у часі від самого викрадення майна, саме насильство не можна розглядати як спосіб викрадення.

Дещо складніше обстоїть справа з розбоєм. Адже справа в тім, що об'єктивна сторона розбою взагалі передбачає лише одне суспільно небезпечне діяння, яке полягає у застосуванні насильства (ч. 1 ст. 187 КК України). Про спрямованість цього злочину ще і проти власності свідчать ознаки не об'єктивної, а суб'єктивної сторони цього складу злочину, зокрема, мета - заволодіння чужим майном. Сам факт вилучення майна при розбої взагалі знаходиться за межами об'єктивної сторони складу (мова йде про основний склад). Загальновизнаним є те, що розбій вважається закінченим з моменту нападу, поєднаного із застосуванням насильства, небезпечного для життя чи здоров'я особи, або з погрозою застосування такого насильства, незалежно від того, заволоділа винна особа майном потерпілого чи ні. При цьому окремі вчені, на наш погляд, безпідставно вважають, що сам факт заволодіння майном при розбої включається до ознак об'єктивної сторони складу злочину [1, с. 68; 4, с. 583]. Чим обґрунтовується такий висновок залишається незрозумілим. У зв'язку з цим дозволимо собі нагадати, що досить тривалий час в історії розвитку кримінального законодавства момент закінчення розбою пов'язувався з моментом заволодіння майном. Така конструкція розбою до останнього існувала ще в ст. 589 Кримінального уложення 1903 р. Крім того, за твердженням дослідників навіть після законодавчих змін конструкції складу розбою, які відбулися вже у КК УРСР 1922 р., тривалий час на практиці розбій і надалі вважали закінченим злочином не з моменту нападу на особу, а з моменту фактичного заволодіння майном [1, с. 15].

Цілком правильно з цього приводу зауважує Н.О. Лопашенко, що сучасна законодавча конструкція розбою знаходиться у глибокому протиріччі з розумінням поняття викрадення. Адже напад з метою заволодіння чужим майном, поєднаний з фізичним чи психічним насильством щодо потерпілого, зовсім не рівнозначний поняттю викрадення. Більше того, сам факт викрадення, зазначає вчена, взагалі знаходиться за межами розбою. Тому, на її думку, розглядати розбійний напад формою викрадення на сьогодні немає жодних підстав [3, с. 68-69]. Справді, існуюча на сьогодні конструкція складу розбою надто вже нагадує кваліфікований вид умисного вбивства - вбивство з корисливих мотивів. Разом з тим, незважаючи на те, що у певній мірі і цей злочин спрямований проти власності, він цілком правильно віднесений законодавцем до злочинів проти життя та здоров'я особи. Думається, що з метою гармонізації законодавчої конструкції розбою і його структурного розміщення в системі Особливої частини КК України, доцільно було би або віднести його до злочинів проти життя та здоров'я (це могло би відбуватися шляхом доповнення окремих складів кваліфікуючою ознакою вказівкою на корисливий мотив), або змінити конструкцію складу за аналогією з насильницьким грабежем. Вважаємо, що на сьогодні питання про кваліфікацію дій винного у частині фактичного заволодіння майном при розбої залишається відкритим, так само як і питання про заволодіння майном при умисному вбивстві з корисливих мотивів. Не зупиняючись детально на цій проблемі, відзначимо, що, на наш погляд, сам факт заволодіння майном потребує додаткової кваліфікації, оскільки знаходиться за межами об'єктивної сторони вказаних складів злочинів.

Аналогічна проблема проявляється і при аналізі об'єктивної сторони вимагання (ч. 1 ст. 189 КК України). Вимагання також вважається закінченим зло- чином з моменту пред'явлення вимоги, поєднаної з вказаними погрозами, насильством, пошкодженням чи знищенням майна незалежно від досягнення поставленої винною особою мети. Проте ні сама реалізація цих погроз, ні факт заволодіння майном об'єктивною стороною вимагання (ч. 1 ст. 189 КК України) не охоплюються, а отже також потребують самостійної кримінально-правової кваліфікації.

Проведений аналіз законодавчої конструкції окремих складів злочинів проти власності дозволяє зробити висновок про те, що використана законодавцем термінологія не завжди дозволяє однозначно вирішити питання про те, яку саме ознаку складу злочину вона позначає. Крім того, зроблено висновок про необхідність проведення подальших досліджень кваліфікуючих ознак, які використовуються законодавцем для диференціації кримінальної відповідальності за злочини проти власності, з метою виключення безпідставної диференціації.

Список використаної літератури

1. Кудашев Ш.А. Проблемы дифференциации уголовной ответственности за хищения чужого имущества (в законе и судебной практике) / Ш.А. Кудашев. - М.: Юрлитинформ, 2010. - 144 с.

2. Полный курс уголовного права: в 5 т. / под ред. докт. юрид. наук, проф., заслуженного деятеля науки РФ А.И. Коробеева. - Т. ІІІ: Преступления в сфере экономики. - СПб.: Издательство Р. Асланова «Юридический центр Пресс», 2008. - 786 с.

3. Лопашенко Н.А. Преступления против собственности: теоретико-прикладное исследование / Н. Лопашенко. - М.: ЛексЭст, 2005. - 408 с.

4. Энциклопедия уголовного права. - Т. 18. Преступления против собственности. - Издание профессора Малинина, СПб. ГКА, 2011. - 1022 с.

5. Кудрявцев В.Н. Объективная сторона преступления / В.Н. Кудрявцев. - М.: Госюриздат, 1960. - 244 с.

6. Энциклопедия уголовного права. - Т. 4. Состав преступления. - Издание профессора Малинина, СПб., 2005. - 798 с.

7. Бойцов А.И. Действие уголовного закона во времени и пространстве / А.И. Бойцов. - СПб.: Изд-во С.-Петербургского ун-та, 1995. - 260 с.

8. Якубович О.Р. Способ совершения преступления и его уголовно-правовое значение / О.Р. Якубович. - Диссерт… на соиск. уч. степени канд. юрид. наук. - М., 2004. - 258 с.

9. Объективная сторона преступления (факультативные признаки): учеб. пособие / под ред. А.В. Наумова, С.И. Никулина. - М., 1995. - 213 с.

10. Кудрявцев В.Н. Способ совершения преступления и его уголовно-правовое значение / В.Н. Кудрявцев. // Советское государство и право. - 1957. - № 8. - С. 60-69.

11. Панов Н.И. Способ совершения преступления и уголовная ответственность / Н.И. Панов. - Х.: Вища шк. изд-во при Харьк. ун-те, 1982. - 161 с.

12. Тер-Акопов А.А. Преступление и проблемы нефизической причинности в уголовном праве / А.А. Тер-Акопов. - М.: «ЮРКНИГА», 2003. - 480 с.

13. Тарарухин С.А. Квалификация преступлений в судебной и следственной практике / С.А. Тарарухин. - К.: Юринком, 1995. - 208 с.

14. Яцеленко Б.В. Уголовно-правовое значение способа совершения преступления /Б.В. Яцеленко. - Автореф. диссерт… на соиск. уч. степени канд. юрид. наук. - М., 1983. - 22 с.

15. Брайнин Я.М. Уголовная ответственность и ёё основание / Я.М. Брайнин. - М.: Госюриздат, 1963. - 275 с.

16. Кругликов Л.Л. Способ совершения преступления (вопросы теории) / Л.Л. Кругликов. - Автореф. диссерт… на соиск. уч. степени канд. юрид. наук. - М., 1971. - 18 с.

17. Ткаченко В.И. Квалификация хищений социалистического имущества / В.И. Ткаченко. - М., 1985. - 27 с.

18. Верина Г.В. Дифференциация уголовной ответственности за преступления против собственности: проблемы теории и практики: дисс… на соиск. уч. степени докт. юрид. наук / Г.В. Верина. - Саратов, 2003. - 510 с.

19. Антонюк Н.О. Зміст поняття “сховище” під час диференціації відповідальності за викрадення / Н.О. Антонюк // Вісник Львівського університету. Серія юридична. - 2011. - № 53. - С. 277-284.

Размещено на Allbest.ru