Міжнародне право як засіб вдосконалення нормативно-правових актів України

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

МІЖНАРОДНЕ ПРАВО ЯК ЗАСІБ ВДОСКОНАЛЕННЯ НОРМАТИВНО-ПРАВОВИХ АКТІВ УКРАЇНИ

Вступ

міжнародне право європейське

Право сучасної України переживає період приведення у відповідність до норм та загальновизнаних принципів міжнародного права. Цей процес розпочався чи не з моменту проголошення Україною “Декларації про державний суверенітет” [1, ст. 429], триває й нині і є об'єктом посиленої уваги науковців і практиків. Кожна політична сила, здобувши владу у державі, декларує прагнення зробити все можливе для забезпечення відповідності українського права до стандартів міжнародного, насамперед європейського права. Це надає запропонованій темі дослідження актуальності і важливості.

Питання відповідності права України до міжнародного права розглядали чи не усі науковці нашої держави. Кількість публікацій з цього питання, видається, випереджає кількісні величини рівня дослідження будь-яких інших державно-правових явищ сучасної правової системи України. Поміж інших звертають на себе увагу дослідження П.М. Рабіновича, Л.А. Луць, М.М. Микієвича, С.В. Шевчука. Значний науковий доробок доповнений численними правовими актами, що нормативно закріплюють і окреслюють процес адаптації правової системи України

до міжнародних, зокрема європейських, правових стандартів.

У колі цього багатоманіття видається за доцільне виокремити власне ті положення, що стосуються характеристики стандартів та норм міжнародного права як засобів удосконалення чинної та передумови формування майбутньої якісної нормативно-правової бази України.

З цією метою, передусім, спробуємо відшукати в масиві літератури і правових документів елементи нормотворчої техніки і технології, які є визначальними чинниками для створення нормативно-правових актів, які б у повному обсязі відповідали потребам правового регулювання суспільних відносин.

Наше дослідження розпочнемо із короткого аналізу доктринального матеріалу.

Напрацювання українських науковців поділимо (звичайно умовно) на чотири групи Перша спеціальні дисертаційні дослідження питань адаптації, імплементації, гармонізації українського і міжнародного права [2]. До другої належать збірники наукових матеріалів (статей, тез доповідей тощо) сформованих тематично чи за результатами проведених наукових конференцій [3]. Третя - це різноманітні публікації фахівців, які вивчають питання впливу норм міжнародного права на окремі інститути права чи напрями правого регулювання суспільних відносин в Україні [4]. Нарешті четверта категорія - це праці в яких охарактеризовано всесвітнє та регіональне право і, опосередковано, його впливу на правову систему України [5]. Майже у всіх дослідженнях проаналізовано окремі проблеми співвідношення права України з міжнародним, зокрема, європейським правом. Важливість теми спричиняє те, що статті науковців й практиків стають надбанням не лише вузького кола спеціалістів (що є не дуже позитивною рисою доктринальних публікацій у сфері права), а й широкої громадськості, оскільки дуже часто публікуються у пресі [6]. Сформована зусиллями науковців доктрина значною мірою відображена у масиві правових актів України.

Базовими нормативно-правовими актами, які мають програмне значення для зближення права України з європейським правом, є Закон України від 18.03.2004 р. №1629-IV “Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу”, Закон України від 26.06.2004 р. №1906-ІV “Про міжнародні договори України”, Закон України від 23.02.2006 р. №3477-ІV “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини”.

Ціла низка правових актів, що визначають правила нормотворення у нашій державі, серед основних завдань, встановлених для суб'єктів правотворення, виділяє завдання формування нормативно-правових приписів, які б відповідали вихідним параметрам міжнародного права. Саме ці акти мають містити не загальні (інколи навіть декларативні), а конкретні положення, вказівки щодо правил, порядку, засобів і таке інше реалізації зазначеного завдання.

Щоб побачити і зіставити нормативні приписи, що містяться в різних правових актах (починаючи з актів глави держави і завершуючи відомчими актами) та спрямовані на забезпечення відповідності національного законодавства до міжнародного права, змоделюємо таблицю:

Ознайомившись із наведеними нормативними положеннями можна зауважити низку моментів:

- основними напрямами забезпечення відповідності національного законодавства до норм і принципів міжнародного права є створення нормативно-правових актів України з урахуванням права Європейського Союзу і права Ради Європи (насамперед, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практики Європейського суду з прав людини) [7];

- якщо виконання правил, визначених Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, та прийнятих на її основі Європейським судом з прав людини рішень, є обов'язковим і застереженню не підлягає, то стосовно аcquis communautaire, у випадку необхідності, суб'єкти нормотворення в Україні можуть відступати. Причиною цього є напевно те, що Україна сьогодні член Ради Європи і поки що лише на шляху до Європейського Союзу та до його правових стандартів;

- лише в одному із розглянутих нами правових документів йдеться про необхідність під час розроблення законопроектів враховувати норми чинних міжнародних договорів України, які стосуються теми законопроекту, що спричинює низку міркувань. “Методичні рекомендації щодо розроблення проектів законів та дотримання вимог нормо проектної техніки” встановлювались постановою Міністерства юстиції України 21.11.2000 р., тобто після прийняття Конституції України, відповідно до якої міжнародні договори, ратифіковані парламентом, є частиною українського законодавства. Якщо договори - складова національного законодавства, то немає потреби акцентувати увагу на необхідність їх врахування у процесі законодавчої діяльності. Це те саме, що говорити про врахування при творення законів норм чинного законодавства. Ще одне: основні положення законодавства ЄС закріплені і договорами - то чи не має тут дублювання із вказівкою про врахування при творенні законодавства міжнародних договорів. Нарешті Україна підписала низку різних міжнародних конвенцій, які розробили ООН [8], а фактично увагу приділено лише європейському праву. Саме тому, видається за необхідне, зосередити основну нашу увагу на дослідженні міжнародного договору загалом та на загальноєвропейських договорах як його складових.

У ст. 9 Конституції України закріплено: “Чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України”. Конституційна норма стала основою для формування чи не інституту права, норми якого закріплені як у загальному, так і спеціальному законодавстві. Зокрема, Верховна Рада України прийняла 26.06.2004 р. Закон України №1906-ІV “Про міжнародні договори України”, 23.02.2006 р. Закон України №3477-ІV “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини”.

Конституційний принцип знайшов своє відображення і у правоінтерпретаційній практиці. Наприклад, відповідно до рішення Конституційного Суду України у справі №12-рп/98 від 9 липня 1998 р. терміном “законодавство”, що вживається у ч. 3 ст. 21 Кодексу законів про працю України, охоплено і чинні міжнародні договори, згоду на обов'язковість яких надала Верховна Рада України.

Значну увагу з'ясуванню місця міжнародних договорів в правовій системі України приділено і в різних редакціях проектів Законів України “Про нормативно-правові акти”. Зокрема, у законопроекті, внесеному народним депутатом України Ю. Мірошниченком (реєстр. №7409 від 01.12.2010 р.) про міжнародні договори йдеться у ст. 7 “юридична сила та їєрархія нормативно-правових актів” та ст. 8 “юридична сила міжнародних договорів України”. Відповідно до п. 1 ст. 8 чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, мають вищу юридичну силу, ніж закони і підзаконні нормативно-правові акти України, прийняті на основі Конституції.

Підсумовуючи наведені положення, логічно зробити наступний крок - віднести міжнародні договори до системи нормативно-правових актів України. Це має бути зроблено також, керуючись вимогами п. 3 ст. 22 Закону України “Про міжнародні договори України” та п. 6, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України N376 від 23 квітня 2001 р. “Порядку ведення Єдиного державного реєстру нормативно-правових актів та користування ним” про включення міжнародних договорів до Єдиного державного реєстру нормативно-правових актів України. Однак, у ст. 6 проекту Закону України “Про нормативно-правові акти” серед переліку законів і підзаконних нормативно-правових актів України ні міжнародні договори, ні якісь інші форми міжнародного права не згадуються. На нашу думку, це підставно! Спробуємо пояснити чому. На практиці в Україні, як зазначено у спеціальних дослідженнях, присвячених закону, термін законодавство (саме до нього відносять міжнародні договори, схвалені вищим законодавчим органом) охоплює як закони, так і підзаконні нормативні акти [9, с. 13]. Про міжнародні договори не йдеться. І, як видається, це слушно саме в світлі засадничих положень теорії права та держави.

Аксіоматичним сьогодні на рівні теорії права є твердження про те, що нормативно-правовий акт і нормативно-правовий договір, різновидом якого є міжнародний договір, є різними джерелами (формами) сучасного права [10]. Основою для розмежування слугують, зокрема, суттєво різні ознаки, властиві цим правовим формам, на яких звернуто увагу в навчальних посібниках з теорії права і держави [11, с. 193], не кажучи уже про спеціальні дослідження. Наявні доктринальні положення дають підстави стверджувати, що міжнародний договір не може бути нормативно-правовим, і насамперед, законодавчим актом - а, відповідно, й частиною законодавства України. Намагання суб'єктів творення та офіційного тлумачення правових норм в Україні максимально закріпити принцип пріоритетності норм міжнародного права над національним, видається, став причиною ігнорування загальновизнаних правових постулатів. Доцільніше вести мову про міжнародні договори України не як про частину національного законодавства, а як про джерело права України. Саме таке формулювання запропоноване у ст. 17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини”: “Суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права”. У цьому випадку, на нашу думку, законодавець розглядає “Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод” 1950 р. - міжнародно-правовий договір укладений державами членами Ради Європи (Конвенцію ратифіковано Законом України №

475/97-ВР від 17.07.97 р.) як акт, що має використовуватись у правозастосувальній практиці України як додаткове до законодавства України джерело вирішення спорів, а не нормативно-правовий акт у межах національної правової системи. Наша позиція ґрунтується на переконанні, що суддя в Україні, приймаючи рішення, користуватиметься насамперед національним законом і не мотивуватиме свій висновок лише нормами Конвенції та прецедентами Європейського суду з прав людини.

Порівнюючи цю статтю із ст. 9 Конституції України та 19 Закону України “Про міжнародні договори”, потрібно зазначити таке. Джерела міжнародного права поділять на первинні (насамперед, установчі договори) та вторинні (наприклад, практика міждержавних Судів) [12, с. 120-121], відповідно Конвенція - первинне право, а рішення Європейського суду з прав людини -вторинне. Є думка, що не можна вести сьогодні мову про Конвенцію, не кажучи про практику суду. Багато обов'язків, які випливають із Конвенції, сформульовані саме Судом [13, с. 4]. Отже, у світлі конституційної норми можна вести мову про визнання частиною національного законодавства України і Конвенції, і практики Суду. Якщо стосовно Конвенції лише певним чином, то стосовно практики напевно цілковито ні. Рішення Суду не є міжнародними договорами, виконують роль судового прецеденту, але ж ніяк не законодавчого акта. Беручи до уваги те, що левова частина міжнародних договорів України - це договори пов'язані із Європейським Союзом та Радою Європи, точніше визначати їх джерелами права, а не законодавством України.

Визначаючи пріоритет норм міжнародного права і декларуючи намір імплементувати їх в національну правову систему, не можна ототожнювати різні джерела права. Доцільніше вести мову про місце і верховенство міжнародних договорів в ієрархічній системі джерел права України, а не в системі нормативно-правових актів або системі законодавства. Міжнародний договір не може бути включений до Єдиного державного реєстру нормативно-правових актів України. Він має бути зареєстрований в спеціальному реєстрі міжнародних договорів України, ратифікованих Верховною Радою, чи загальному реєстрі джерел права України (які ймовірно, будуть у майбутньому створені).

Дотримуючись такого підходу, ч. І ст. 9 Конституції України та ст. 19 Закону України “Про міжнародні договори України” доцільно сформувати у такій редакції: “чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є джерелом права України”.

Частину другу згаданої ст. 19 треба, відповідно, сформулювати так: “якщо міжнародним договором, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному законодавстві України, то норми законодавства України мають приводитись у відповідність до правил визначених міжнародним договором”.

Саме такий механізм сьогодні передбачено правовими актами України, спрямованими на досягнення відповідності між національним правом і стандартами міжнародного права [14]. Зокрема, “прямуючи” до Європейського Союзу правотворчі органи України активно оновлюють українське законодавство, приймають спеціальні нормативно-правові акти, що визначають послідовність дій, спрямованих на правову євроінтеграцію [15].

Коротко нагадаємо основні нормативно-правові акти, що встановили етапи адаптації права України до права ЄС. 14 червня 1994 р. Україна підписала Угоду про партнерство і співробітництво з Європейським Співтовариством та його державами членами. Указом Президента України 11 червня 1998 р. затверджено Стратегію інтеграції України до Європейського Союзу. Верховна Рада України 21 листопада 2002 р. приймає Закон “Про Концепцію Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу”, а 18 березня 2004 р. Закон “Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу”. Не вникаючи у змістовні тонкощі, звернемо увагу на загальнотеоретичні питання, пов'язані із співвідношенням українського і європейського права.

Закон України N 1629-IV від 18 березня 2004 р. “Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу” закріплює поняття правової системи та встановлює перелік актів, що належать до законодавства ЄС. Термін “право ЄС” майже не використовують. Розуміння права ЄС як системи норм і принципів, що регулюють інтеграційні правовідносини у межах функціонування Євросоюзу [12, с. 15] може сформуватися лише опосередковано на основі аналізу змісту норм закону. У розділі другому зазначено, що правова система ЄС включає акти законодавства Європейського Союзу (але не обмежується ними), прийняті в рамках Європейського співтовариства, Спільної зовнішньої політики та політики безпеки і Співпраці у сфері юстиції та внутрішніх справ. Як бачимо, Закон ототожнює правову систему ЄС в основному із системою правових актів ЄС. Таке розуміння у світлі наявних загальнотеоретичних підходів до поняття правової системи [16, с. 137] і міждержавної правової системи [17, с. 96] видається неповним.

Джерельною базою права ЄС слугує первинне та вторинне законодавство ЄС. Не розкриваючи зміст терміну законодавство ЄС, законодавець у розділі ІІ дає перелік актів, які належать до первинного та вторинного законодавства. До первинного належать: Договір про заснування Європейського економічного співтовариства 1957 р. (з 1993 р. Договір про заснування Європейського співтовариства), Договір про заснування Європейського співтовариства з атомної енергії 1957 р. (далі установчі договори) з подальшими змінами, внесеними Маастрихтським договором (Договір про утворення Європейського Союзу 1992 р.), Амстердамським 1997 р. та Ніццьким договорами 2001 р., а також актами про приєднання; Договір про Європейський Союз 1992 р., із змінами, внесеними Амстердамським 1997 р. та Ніццьким договорами 2001 р., а також договорами про приєднання; Договір про злиття 1965 р.; акти про приєднання нових держав-членів. Вторинне законодавство - це: директива; регламент; рішення; рекомендація або висновок; джерело права у формі міжнародної угоди; загальний принцип права Європейського співтовариства; рішення Європейського суду; спільна стратегія у сфері спільної зовнішньої політики та політики безпеки, як це визначено ст. 13

Договору про Європейський Союз; спільні дії в рамках спільної зовнішньої політики та політики безпеки; спільна позиція у сфері спільної зовнішньої політики та політики безпеки; рамкове рішення щодо гармонізації законодавства в контексті положень Договору про Європейський Союз про співробітництво правоохоронних та судових органів у кримінальних справах (ст. 34 Договору про Європейський Союз; спільна позиція в контексті положень Договору про Європейський Союз про співробітництво правоохоронних та судових органів у кримінальних справах (ст. 34 Договору про Європейський Союз); рішення в контексті положень Договору про Європейський Союз про співробітництво правоохоронних та судових органів у кримінальних справах (ст. 34 Договору про Європейський Союз); загальне положення або принцип у сфері спільної зовнішньої політики та політики безпеки [18].

Усі наведені в переліку правові акти іменують законодавством! Таке формулювання звичайно не відповідає усталеному на загальнотеоретичному рівні підходу, згідно з яким під законодавством розуміють систему законів та підзаконних нормативно-правових актів держави (не кажучи уже про те, що на думку деяких науковці поняттям законодавство можуть бути охоплені лише закони і в жодному разі підзаконні нормативно-правові акти).

Як бачимо, до первинного (базового, вихідного) законодавства зачисляють установчі акти нормативного характеру для держав членів ЄС, що видається виправданим лише у контексті норм Закону України “Про міжнародні договори” (і якщо не брати до уваги, що Україна не долучилась до них). До вторинного ж законодавства (що зовсім незрозуміло) відносять правові акти, що мають різну юридичну природу та регулятивне призначення:

- акти нормативно-правового характеру (директиви, регламенти, рішення тощо);

- загальні принципи права Європейського співтовариства;

- акти застосування права (рішення Європейського Суду);

- форми прояву діяльності держав-членів ЄС (спільна стратегія, спільна позиція та спільні дії у сфері зовнішньої політики та політики безпеки).

Отож, Закон України “Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу”, декларуючи намір нашої держави привести національне законодавство у відповідність до законодавства ЄС, реально ж закріплює завдання адаптації законодавства України до правових актів ЄС, а ще точніше частково до правової системи ЄС (оскільки, наприклад, спільні дії держав-членів ЄС у сфері зовнішньої політики та політики безпеки це - більшою мірою діяльнісний, ніж формально матеріалізований чинник правової системи ЄС). Тобто беруться до уваги усі види актів, форм та видів діяльності, в яких містяться норми існування та функціонування Європейського Союзу, або точніше джерела права ЄС.

Наведені міркування схиляють до висновку про неточність формулювань у Законі України “Про Загальнодержавну програму … ” і необхідність внесення змін, насамперед до назви та розділу другого. Цей Закон України має мати назву “Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до джерел права Європейського Союзу”. У розділі другому і по тексту цього нормативно-правового акта терміни “первинне та вторинне законодавство” замінити термінами “первинні і вторинні джерела права ЄС” [19].

У розділі третьому Закону “Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу” (далі Закон) передбачено, що державна політика України щодо адаптації законодавства формується як складова частина правової реформи в Україні та спрямована на забезпечення єдиних підходів до нормопроектування, обов'язкового врахування вимог законодавства ЄС під час нормопроектування…. У наступних розділах визначено основні етапи, послідовність, інституційний механізм адаптації; особливості розгляду законопроектів та проектів інших нормативно-правових актів, що належать за предметом правового регулювання до сфер, правовідносини в яких регулюються правом ЄС. Наведений “план дій” суб'єктів нормотворення в Україні і є оптимальним механізмом приведення законодавства України у відповідність до міжнародних договорів України, схвалених Верховною Радою; а також стандартів і принципів міжнародного права, до яких Україна прагне приєднатися.

Отож, констатуємо, що в Україні сьогодні є загалом достатня юридична база, необхідна для максимального наближення національних нормативно-правових актів до кращих міжнародних правових стандартів. Зауваження викликає хіба що, на наш погляд, загальний характер нормативних приписів, які це передбачають. Візьмемо, наприклад, припис, що міститься у п. 1 “Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств, інших органів виконавчої влади”, в якому зазначено, що державна реєстрація нормативно-правового акта полягає у проведенні правової експертизи на відповідність його… Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. Щодо такої відповідності виникає чимало питань, наприклад, як досягнути адекватності між нормами національного законодавства і нормами Конвенції, в яких використовуються оціночні поняття [20, с. 109-131]. На практиці більша ймовірність забезпечення відповідності, коли йде мова про використання у процесі національного правотворення формально визначених приписів міжнародного права. Коли за еталон беруться формально невизначені приписи, то відповідність має доволі відносний характер. Напевно саме тому є необхідним використання у якості джерельної бази не лише Конвенції, а й практики її використання (що простежується в Україні стосовно Конвенції та практики Європейського суду з прав людини). Це знову ж таки доказ того, що міжнародні договори, схвалені Верховною Радою, не можуть автоматично ставати законодавством України.

Ще один важливий момент, який не надто сьогодні беруть до уваги - те, що міжнародні акти творяться за допомогою певних засобів правотворчої техніки, і що під час формування внутрішньодержавного права їх також варто застосовувати (їх аналіз і можливості використання суб'єктами нормотворення в Україні потребує окремого дослідження).

Визначивши місце міжнародних договорів, схвалених Верховною Радою, в системі правових регуляторів суспільних відносин в Україні, можна вести мову і про їх ієрархію в системі джерел права України, насамперед, що до нормативно-правових актів України. Найповніше дане питання сьогодні розглядають у проекті Закону України “Про нормативно-правові акти”, зокрема у ст. 7 та 8.

Як було зазначено, ст. 6 цього законопроекту міжнародні договори до системи нормативно-правових актів України не відносить. Водночас у ст. 7 “юридична сила та ієрархія нормативно-правових актів” у підпунктах 2-11 п. 1 йдеться про відповідність законів і підзаконних нормативно-правових актів України міжнародним договорам України. У ст. 8 додатково акцентовано на вищості юридичної сили міжнародних договорів, затверджених уповноваженими органами української держави над нормативно-правовими актами України. Це свідчить про те, що на законодавчому рівні пропонують визнати пріоритетність міжнародного договору поміж інших джерел права України.

Ознайомившись із текстом ст. 7 та 8 проекту закону “Про нормативно-правові акти”, зауважимо, що вони потребують певного уточнення. Відповідно до підпункту 2 п. 1 ст. 7 “закони України повинні відповідати”, а п. 1 ст. 8 “закони України мають меншу юридичну силу від чинних міжнародних договорів України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України”. У такому випадку редакція підпунктів 3-11 п. 1 ст. 7 суперечить цьому принципу, оскільки передбачає, що підзаконні акти, починаючи з постанов Верховної Ради України і завершуючи рішеннями місцевих рад нормативного характеру “приймаються на основі та на виконання Конституції і законів України, міжнародних договорів України”, тобто у порядку ієрархії Конституції, законам, міжнародним договорам (порушується принцип вищості юридичної сили міжнародного договору, схваленого Верховною Радою, над законом). Щоб усунути цю “неув'язку, необхідно переставити місцями терміни “закон” й “міжнародний договір” і відповідно викласти підпунктів 3-11 п. 1 ст. 7 у редакції: “на основі та на виконання Конституції України, міжнародних договорів України, законів України”. Водночас виникає питання щодо узгодження ст. 7 та 8 у контексті того, що юридична сила міжнародних договорів, як передбачено ст. 8, залежить від того, який орган їх затверджує - Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, міністерства чи інші центральні органи виконавчої влади. Щоб досягти відповідності, у підпункт 3-7 п. 1 ст. 7 доцільно внести корективи і доповнити їх вказівкою на відповідність певній категорії міжнародних договорів. Наприклад, підпункт 4 викласти у редакції: “укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України приймаються (видаються) на основі та на виконання Конституції України, міжнародних договорів України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, законів України, міжнародних договорів, затвердження чи прийняття яких відбувається у формі указу Президента України чи постанови Кабінету Міністрів України і мають вищу юридичну силу….”. Запропоноване доповнення сприятиме повноті норми, закріпленої ст. 7 і її узгодженості із ст. 8 проекту Закону “Про нормативно-правові акти” та ст. 3 Закону України “Про міжнародні договори України”, однак викликає критику через громіздкість, складність, термінологічну перенасиченість. Одним із варіантів виходу може бути вилучення із тексту підпунктів 2-11 п. 1 ст. 7 вказівки про відповідність законів і підзаконних нормативно-правових актів України міжнародним договорам. Це видається можливим з огляду на низку причин:

- в зазначеній статті йдеться про юридичну силу та ієрархію нормативно-правових актів України, до яких міжнародний договір не належить;

- юридична сила міжнародних договорів України що до нормативно-правових актів України та їх ієрархія визначаються також ст. 8, тобто має місце певна тавтологія між даними статтями;

- якщо у ст. 7 вести мову про міжнародні договори України як джерело (основу) для формування нормативно-правових актів України, то треба також згадувати про рішення всеукраїнського референдуму, що мають нормативний характер, і про інтерпретаційно-правові акти, створювані Конституційним Судом України. Правильніше, на наш погляд, не вести мову у майже кожному із 11 підпунктів п. 1 ст. 7 про міжнародні договори, а ввести новий п. 2, в якому закріпити, що під час визначення ієрархії нормативно-правових актів України враховують міжнародні договори України за їх юридичною силою відповідно до ст. 8. Задекларований українською державою курс на визнання пріоритетності норм міжнародного права над національним має реалізовуватись через систему нормативно закріплених правил, які: визначають механізм адаптації національного законодавства до стандартів міжнародного права, визнаних Україною; встановлюють можливість і порядок використання міжнародних правових актів як джерел права України; регулюють їх співвідношення з нормативно-правовими актам України.

Література

1. Лаба О.В. Право Європейського Союзу та право України: теоретико-правові проблеми співвідношення та гармонізації (1991-2004рр.): //Автореф. дис. на здобуття … канд. юрид. наук: 12.00.01. - К.,2005. - 21 с.; Сюр Н.В. Правова інтеграція України до Європейського Союзу: теоретико-правове дослідження //Автореф. дис. на здобуття … канд. юрид. наук: 12.00.01. - К., 2006. -20 с.

3. Гармонізація законодавства України з правом Європейського Союзу. - Львів, 2003. - 124 с.; Взаємодія міжнародного права з внутрішнім правом України /За ред. В.Н. Денисова. - К., 2006. - 672 с.

4. Лозанський В.Р. Гармонізація нормативного регулювання природоохоронної діяльності в Україні з діючим у Європейському Союзі / Проблемы охраны окружающей природной среды. - Х., 1996. - С.61-75;

5. Луць Л.А. Європейські міждержавні правові системи: загальнотеоретична характеристика. - К., 2004. - 256 с.

6. Адаптація законодавства до стандартів ЄС: підсумки п'ятирічного шляху //Урядовий кур'єр. -11 грудня 2003., - №234; Куди веде Україну “дорожня карта” євроінтеграції

7. Можемо пишатися нашим законодавством //Голос України, - 22 жовтня 2010р. -с. 1, 3.

8. Дутка Г.І. Закон у системі нормативно-правових актів України: // Автор.

9. Див., наприклад: Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави. - Львів, 2008. - С.126-127.

10. Марченко Н.М. Источники права. - М., 2005. - 760 с.; Общая теория государства и права. Академический курс в трех томах /отв. ред. М.Н. Марченко. - М., 2007. - С.268.

11. Див., наприклад, навчальний посібник Луць Л.А. Загальна теорія держави і права. - К., 2007. - C.193.

12. Опришко В.Ф., Омельченко А.В., Фастовець А.С. Право Європейського Союзу. - К., 2002. - С.120-121.

13. Бущенко А.П. Практика Європейского Суда по правах человека. - М., 2001. - С. 4.

Размещено на Allbest.ru