Адміністративно-правовий механізм забезпечення безпеки особи

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ДЕРЖАВНОЇ ПОДАТКОВОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ

АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВИЙ МЕХАНІЗМ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ БЕЗПЕКИ ОСОБИ

12.00.07 - адміністративне право і процес;

фінансове право; інформаційне право

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

ДУБЕНКО ОЛЕКСАНДР ІВАНОВИЧ

Ірпінь - 2009

Дисертацією є рукопис

Науковий керівник:доктор юридичних наук, професор,

заслужений юрист України

Пєтков Валерій Петрович,

проректор ХНУВС - начальник Кіровоградського юридичного інституту

Офіційні опоненти:доктор юридичних наук, професор

Кузьменко Оксана Володимирівна,

Київський національний університет внутрішніх справ,

професор кафедри адміністративного права і процесу

кандидат юридичних наук, доцент

Миколенко Олександр Іванович,

Одеський національний університет

ім. І.І. Мечникова,

доцент кафедри адміністративного та господарського права

Захист відбудеться 5 червня 2009 р. о 12 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 27.855.02 у Національному університеті державної податкової служби України за адресою: вул. Садова, 55, м. Ірпінь, Київська обл., 08201.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Національного університету державної податкової служби України за адресою: вул. Карла Маркса, 31, м. Ірпінь, Київська обл., 08201.

Автореферат розісланий 30 квітня 2009 р.

спеціалізованої вченої радиТ.О. Мацелик

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Сучасний період розвитку України характеризується глибоким реформуванням політичних, соціальних, економічних, духовних та організаційних основ суспільного і державного життя. Відповідно до Конституції України людина, її права та свободи є вищою цінністю. Визнання, дотримання та захист прав і свобод людини та громадянина - обов'язок держави. В Україні визнаються та гарантуються права і свободи людини та громадянина згідно з загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права.

Основні права та свободи людини невідчужувані й належать їй від народження. Цей комплекс конституційних вимог являє собою забезпечення прав і свобод, життєво важливих інтересів особи, що є однією із складових юридичної безпеки.

Саме незадоволення особистих інтересів громадян невідворотно призводить суспільство до нестійкого стану, що, у свою чергу, може спричинити такі соціальні явища, як зростання правопорушень, проявів неповаги до загальнонаціональних цінностей тощо. Тому проблема створення громадянського суспільства пов'язана з безпекою особи, реальними можливостями забезпечення її прав і свобод. Уперше за останні роки в Україні є можливість іти шляхом вільного суспільного розвитку, що базується на нормах права, взяти курс на побудову правової держави, в якій вищою цінністю буде конкретна людина та її безпека.

У цих умовах особливого значення набуває вивчення та узагальнення набутого іншими державами досвіду щодо забезпечення безпеки особи та втілення його в правоохоронну діяльність України.

Суспільство повинно бути безпосередньо зацікавлене в міцному, надійному механізмі забезпечення особистої безпеки. Разом із тим гостре політичне протистояння в державі, протидія різних соціальних верств, загострення боротьби за владу створює напруженість у суспільстві, і тому розробка пропозицій щодо покращання діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування у сфері забезпечення безпеки є нагальною потребою.

Специфічні труднощі адміністративно-правового дослідження проблем безпеки в аспекті державного забезпечення права особи на безпеку пов'язані, в першу чергу, з тим, що сьогодні безпека як одна з основних соціальних і юридичних категорій не отримала ґрунтовного правового регулювання. Основна причина такого становища полягає у тому, що дотепер необхідність захисту цього права не була настільки очевидною, як на сучасному етапі державотворення. Адже безпека є необхідною умовою реалізації всіх відомих прав людини, проголошених у документах міжнародного права та нормах національного законодавства. Без надійної захищеності самої людини, її сьогоднішнього та завтрашнього існування і можливостей розвитку захист основних прав втрачає свій сенс. Така складна та багатогранна проблема вимагає спеціального законодавчого закріплення та правового захисту.

Науково-теоретичне підґрунтя дисертаційного дослідження склали загальнотеоретичні наукові здобутки таких вітчизняних та зарубіжних вчених-юристів, як В.Б. Авер'янова, С.С. Алексєєва, Ю.М. Антоняна, М.І. Ануфрієва, О.М. Бандурки, Ю.П. Битяка, В.Т. Білоуса, І.П. Голосніченка, О.Ф. Долженкова, К.Б. Левченко, Д.П. Калаянова, Р.А. Калюжного, С.В. Ківалова, Ю.Я. Кінаш, Т.О. Коломоєць, В.К. Колпакова, А.Т. Комзюка, В.В. Костицького, Ю.Ф. Кравченка, В.А. Ліпкана, С.М. Остюченко, Г.О. Пономаренко, В.П. Пєткова, Д.В. Приймаченка, В.К. Шкарупи, Х.П. Ярмакі та інших.

Незважаючи на те, що в юридичній літературі розглядаються окремі аспекти права на безпеку, комплексного всебічного дослідження механізму адміністративно-правового забезпечення цього права не проводилося. Все це дозволяє зробити висновок щодо актуальності даної теми, її значимості у теоретичному та практичному аспекті.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано відповідно до п.2 Пріоритетних напрямів розвитку правової науки на 2005-2010 роки, затверджених постановою загальних зборів відділень Академії правових наук України від 18 червня 2004 року №20/4-2, пп.1.1.5, 1.2, 6 Пріоритетних напрямів наукових та дисертаційних досліджень, які потребують першочергового розроблення і впровадження в практичну діяльність органів внутрішніх справ на період 2004-2009 рр. (затверджені наказом МВС України від 05 07.2004 р. № 755); пп. 1.1, 1.2, 1.3, 2.2, 3.1, 3.3 Пріоритетних напрямів наукових досліджень Харківського національного університету внутрішніх справ МВС України на 2006-2010 рр. (схвалені Вченою радою Харківського національного університету внутрішніх справ від 27 грудня 2005 року №13).

Тема дисертації затверджена Вченою радою Національного університету державної податкової служби України 27 листопада 2008 року (протокол № 3), розглянута координаційним бюро відповідного відділення Академії правових наук України і має позитивний відгук щодо актуальності, коректності формулювання і доцільності дослідження у вигляді дисертації за спеціальністю 12.00.07.

Мета та завдання дослідження. Мета дисертаційного дослідження полягає в тому, щоб, спираючись на аналіз чинного законодавства України, практики правозастосування та представлені у літературі наукові концепції, дослідити сутність, специфіку, зміст, сферу дії права на безпеку особи.

Досягнення поставленої мети передбачає реалізацію таких завдань:

з'ясувати та уточнити базову категорію „адміністративно-правовий механізм забезпечення безпеки”;

вивчити співвідношення понять „безпека особи”, „правопорядок”, „громадський порядок” та „суспільна безпека”;

дослідити особисту безпеку громадян з точки зору його змісту та місця в системі особистих прав;

проаналізувати систему загальних і спеціальних гарантій безпеки особи;

визначити коло суб'єктів забезпечення безпеки особи;

розглянути адміністративно-правовий статус органів внутрішніх справ у державній системі забезпечення безпеки особи, проаналізувати їх компетенцію, форми і методи діяльності;

здійснити аналіз законодавчого регулювання забезпечення права на безпеку в надзвичайних умовах та інформаційній сфері.

Об'єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають у сфері адміністративно-правого забезпечення безпеки особи в Україні.

Предметом дослідження є адміністративно-правовий механізм забезпечення безпеки особи.

Методи дослідження. Методологічною основою дослідження є сукупність загальнонаукових і спеціальних методів, зумовлених метою й особливостями досліджуваної проблематики.

Вихідним підгрунтям дослідження є діалектичний метод пізнання, відповідно до якого проблеми, що розглядаються у дисертації, представлені як єдність їх соціального змісту та юридичної форми. Також використано такі методи, як: порівняльно-правовий, що застосовувався під час вивчення вітчизняного та зарубіжного законодавства, яке регламентує забезпечення безпеки особи (п. 1.1, 1.3, 2.3); структурно-логічний, застосовувався при визначенні суб'єктів, які здійснюють забезпечення безпеки та державної політики в названій сфері (п. 2.1, 3.1, 3.2); соціологічний метод - під час з'ясування думки фахівців-практиків щодо проблеми, яка досліджується (п. 1.1, 1.2, 1.3); логіко-семантичний сприяв розкриттю сутності та вдосконаленню поняття „безпека” та „особиста безпека” (п.1.1, 1.2); компаративний метод складає основу формулювання пропозицій щодо вдосконалення правового регулювання безпеки особи. На основі синтезу були сформульовані висновки за результатами дисертаційного дослідження.

Нормативною основою дослідження є Конституція, закони та інші нормативно-правові акти України, які регулюють право на безпеку; конвенції, угоди, державні програми, укази Президента України стосовно правового положення безпеки особи, ухвали Уряду України із зазначених питань.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертація є комплексним теоретичним дослідженням адміністративно-правового механізму забезпечення безпеки особи. Вона визначається новою постановкою проблеми, дослідженням тенденцій розвитку суспільних відносин в адміністративній сфері та напрямів удосконалення законодавства щодо забезпечення безпеки особи.

Сформульовано наступні теоретичні та науково-практичні положення, які лежать в основі висновків, що відрізняються певним ступенем наукової новизни:

вперше:

- сформульовано авторське визначення „безпека особи”, під якою слід розуміти систему внутрішніх і зовнішніх умов економічного, політичного, соціального, юридичного, техногенного та іншого характеру, що запобігають загрозі певного кола осіб, їх життю і здоров'ю, правам та свободам, які здійснюються органами державної влади та органами місцевого самоврядування;

- визначено базову категорію „адміністративно-правовий механізм забезпечення безпеки”, що складається з окремих, але у той же час діалектично взаємообумовлених, взаємопов'язаних елементів, до яких належить механізм охорони та відновлення порушених прав;

- розкрито співвідношення таких понять, як: „безпека особи”, „правопорядок”, „громадський порядок” „суспільна безпека”,;

- обгрунтовано і подане авторське визначення поняття „особиста безпека” як елемент адміністративно-правового статусу громадянина - врегульований адміністративно-правовими нормами стан захищеності прав, свобод і законних інтересів особистості від чинників і умов, що створюються адміністративними правопорушеннями, шкідливими природними, техногенними та соціальними явищами дійсності;

удосконалено:

- систему загальних і спеціальних гарантій безпеки особи, зокрема, гарантії можна визначити як сукупність загальносоціальних, політичних, юридичних та організаційних умов і засобів, що використовуються органами державної влади та місцевого самоврядування з метою забезпечення безпеки особи від можливих посягань;

- класифікацію форм і методів, які застосовуються органами внутрішніх справ;

набуло подальшого розвитку:

- характеристика суб'єктів забезпечення безпеки особи, серед яких одне з основних місць посідає Рада національної безпеки та оборони і підрозділи органів внутрішніх справ;

- аналіз законодавства у сфері забезпечення права на безпеку в надзвичайних умовах та інформаційній сфері.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони можуть бути використані:

у науково-дослідній сфері - теоретичні положення, висновки та рекомендації можуть стати основою для подальших наукових досліджень і дискусій у галузі адміністративного права з питань забезпечення безпеки особи;

у правотворчості - у результаті дослідження сформульовано низку пропозицій щодо вдосконалення нормативних актів, за допомогою яких здійснюється правове забезпечення суспільної безпеки та права на особисту безпеку людини;

у правозастосовчій діяльності - теоретичні положення, висновки та рекомендації можуть застосовуватись компетентними органами (посадовими особами) органів виконавчої влади та органами внутрішніх справ для забезпечення різних форм безпеки, в тому числі права на особисту безпеку особи (акт впровадження у практичну діяльність співробітників УМВС України в Кіровоградській області від 28 січня 2009 року);

у навчальному процесі - при викладанні та вивченні курсів „Адміністративне право”, „Адміністративна діяльність ОВС”, а також у науково-дослідній роботі курсантів і слухачів (акт впровадження в навчальний процес Кіровоградського юридичного інституту ХНУВС від 14 січня 2009 року).

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною завершеною науковою роботою. Основні положення, пропозиції і висновки, що характеризують наукову новизну та практичне значення результатів дисертаційного дослідження і виносяться на захист, розроблені автором самостійно. Ідеї та розробки, що належать співавторам, разом з якими були опубліковані праці за темою дослідження, у роботі не використовувались.

Апробація результатів дисертаційного дослідження. Основні положення дисертації викладено автором у виступах на міжнародних та регіональних конференціях, а саме: всеукраїнській науково-практичній конференції „Економічна безпека України: стан, проблеми, перспективи” (Львів, 23 жовтня 2003 р.); міжнародній науково-теоретичній конференції студентів, аспірантів та молодих учених “Соціально-економічні, політичні та культурні оцінки і прогнози на рубежі двох тисячоліть” (Інститут економіки і підприємництва, м. Тернопіль, 20 лютого 2003 р.); міжнародній науково-практичній конференції „Сучасні правові проблеми українського державотворення” (Біла Церква, 29 квітня 2005 р.); ІІІ звітній науково-практичній конференції Кіровоградського юридичного інституту НУВС „Сучасні проблеми розвитку державності та протидії злочинності” (Кіровоград, 18 травня 2005 р.); регіональній науково-практичній конференції Кіровоградського юридичного інституту ХНУВС „Актуальні проблеми взаємодії регіональних органів управління з органами внутрішніх справ” (Кіровоград, 23 грудня 2005 р.); всеукраїнській науково-практичній конференції Кіровоградського юридичного інституту ХНУВС „Проблеми протидії злочинності неповнолітніх” (Кіровоград, 20-21 квітня 2006 р.);. всеукраїнській науково-практичній конференції Кіровоградського юридичного інституту ХНУВС „Національні інтереси та проблеми забезпечення безпеки України” (Кіровоград, 19 березня 2008 р.)

Публікації. Основні положення та результати дисертації викладені у п'яти наукових статтях, опублікованих у фахових виданнях, затверджених Вищою атестаційною комісією України, а також у двох тезах доповідей на науково-практичних конференціях.

Структура роботи зумовлена її метою та завданнями і складається зі вступу, трьох розділів, які об'єднують вісім підрозділів, висновків, списку використаних джерел (233 найменувань). Загальний обсяг роботи становить 224 сторінок.

безпека особа адміністративний правовий

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, ступінь її наукової розробки, зв'язок дисертаційної роботи з науковими програмами, планами, темами, визначається мета і завдання дослідження, його об'єкт, предмет, методологічна основа, особистий внесок здобувача, наукова новизна роботи, практичне значення одержаних результатів, подано відомості про апробацію, публікацію основних положень, її структуру та обсяг.

Розділ І „Теоретичні аспекти дослідження проблем забезпечення права на безпеку особи” присвячено характеристиці, дослідженню та аналізу фундаментальних основ безпеки особи та складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1. „Правова природа безпеки особи в аспекті загального поняття безпеки” досліджено сутність і зміст багатоаспектного поняття „безпека”. Проаналізовано різні погляди на розуміння його сутності. Виділено основні аспекти, які необхідно враховувати, досліджуючи категорію „безпека”.

Наголошується, що українська держава, реалізуючи покладену на неї соціальну функцію, здійснює комплекс заходів щодо забезпечення безпеки людини і громадянина. Доводиться значимість та роль юридичних засобів у вирішенні проблеми безпеки.

Розкрито структуру інституту юридичної безпеки, при цьому запропоновано розглядати юридичну безпеку у двох аспектах. У першому, вузькому, підході - як стан захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства й держави від загроз, що виникають у сфері юридичних відносин. У другому підході юридична безпека розширюється до меж розгляду стану юридичної захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства та держави. Зроблено також висновок про те, що використання поняття юридична безпека як у вузькому, так і в широкому розумінні одне одному абсолютно не суперечать, оскільки вузьке визначення є складовою широкого, підлегле йому, адже наявність або відсутність юридичних загроз характеризує рівень юридичної захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства та держави. При цьому зазначається, що дефініція „юридична безпека” є ширшою, ніж правова і включає, поряд із правовим забезпеченням, належну діяльність правоохоронних, судових і правозастосовчих органів.

Досліджуючи сутність та зміст поняття „безпека особи”, запропоновано його визначення як систему внутрішніх і зовнішніх умов економічного, політичного, соціального, юридичного, техногенного та іншого характеру, що запобігають загрозі невизначеному колу осіб, їх життю і здоров'ю, правам і свободам, які здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Приділено значну увагу класифікації безпеки. Зокрема, пропонується види безпеки поділяти за трьома параметрами: об'єктом захисту, засобами захисту і характером загроз. Крім того, залежно від об'єкта захисту пропонується виділяти безпеку людини, суспільства і держави, а залежно від засобів захисту - економічну, політичну, військову, інформаційну в тому числі юридичну безпеки. Військова безпека пов'язана із характером загроз, які можуть бути внутрішніми і зовнішніми.

На підставі аналізу законодавства та наукової літератури запропоновано виділити три основні функції системи безпеки: виявлення та прогнозування внутрішніх і зовнішніх загроз життєво важливим інтересам суб'єктів безпеки, здійснення комплексу оперативних і довгострокових заходів для їхнього попередження та нейтралізації; керування силами та засобами забезпечення безпеки в повсякденних умовах і за надзвичайних ситуацій; здійснення низки заходів щодо відновлення нормального функціонування об'єктів безпеки.

Розглядаючи безпеку як систему, функціонування якої підпорядковане меті усунення загроз у тій чи іншій сфері суспільної діяльності, розглянуто її методи, засоби, проаналізовано їх з огляду на те, наскільки вони відповідають, з одного боку, характеру загроз, а з іншого - особливостям суб'єкта, що перебуває під захистом.

Підрозділ 1.2. „Особиста безпека як елемент адміністаривно-правового статусу громадянина” присвячено дослідженню сутності та структурних елементів поняття „особиста безпека” у контексті захисту прав і свобод людини та громадянина.

Запропоновано розглядати особисту безпеку як елемент адміністративно-правового статусу громадянина, де особиста безпека - це врегульований адміністративно-правовими нормами стан захищеності прав, свобод і законних інтересів особи від чинників і умов, що виникають у результаті вчинення адміністративних правопорушень внаслідок шкідливих природних, техногенних і соціальних явищ дійсності.

Зазначено, що існуючі в сучасному праві способи захисту особистих прав зводяться до трьох способів: а) заходи щодо запобігання або припинення порушення; б) публічно-правові санкції стосовно порушників; в) повне або часткове відшкодування збитку тій особі, права якої порушено.

Приділено значну увагу питанню прав і свобод людини та громадянина, зокрема спробам їх розмежування, та зроблено висновок про відсутність принципових розбіжностей між правами людини і правами громадянина - розходження між цими двома групами прав спостерігається лише за колом суб'єктів, що наділяються цими правами.

Підкреслено, що право на безпеку є базовим, фундаментальним для всієї системи особистих прав, будучи основою цієї системи. Звернуто увагу на той факт, що у теоретичних дослідженнях і законодавстві закріплене право на безпеку не має свого реального належного відображення та знаходиться на значно нижчому рівні забезпечення, ніж інші права та свободи людини та громадянина.

Досліджено ґенезу ідеї недоторканності основних прав людини, наведено аналіз праць мислителів і науковців різного часу, зокрема висвітлено виникнення природно-правової та позитивістської теорії природи прав людини та їх відображення в конституціях сучасних держав і міжнародному праві.

На підставі аналізу міжнародного і вітчизняного законодавства та наукової літератури розглянуто систему прав людини та громадянина, розкрито її внутрішню структуру, співвідношення різних груп прав. Запропоновано розглядати право на безпеку як основне, базисне конституційне право людини та громадянина, оскільки його базисний характер виявляється в тому, що реалізація цього права в усіх сферах життя та соціальної діяльності є необхідною умовою для реалізації всіх інших прав і свобод людини та громадянина, незалежно від природи й місця кожного з них у правовій системі особистості.

Розмежовано поняття безпеки особи та особиста безпека. Відмінність полягає в тому, що за особистої безпеки сукупність суспільних відносин спрямована на захист життя, здоров'я, недоторканності та свободи конкретної людини від внутрішніх і зовнішніх загроз, а при забезпеченні безпеки особи передбачається невизначене коло осіб.

У підрозділі 1.3. „Адміністративно-правові гарантії права на безпеку особи” розглядаються проблеми теорії та практичної реалізації гарантованого державою права на особисту безпеку особи за допомогою сукупності загально соціальних, політичних, юридичних та організаційних умов і засобів, що використовуються органами державної влади та місцевого самоврядування.

Розкрито, систематизовано та класифіковано види гарантій безпеки особи, зокрема виділено економічні, політичні, соціальні, духовно-культурні, юридичні. Зроблено висновок, що забезпечення безпеки особи починається з базового нормотворчого визначення караних посягань на неї, а також основних принципів і можливостей правозахисту в державі (включаючи загальнодержавні зобов'язання, головні її способи, допустимі межі). У свою чергу гарантії безпеки особи визначаються рівнем розвитку демократичного інституту відповідальності держави перед своїми громадянами за порушення їх прав і свобод.

У підрозділі наведено класифікацію та розкрито сутність основних способів безпосереднього забезпечення безпеки особи: виявлення фактів посягань на особу; попередження та припинення посягань; засоби відновлення порушених прав; заходи юридичної відповідальності; процесуальні форми охорони. Зазначено, що у більшості випадків перелічені способи використовуються в різних комбінаціях.

У системі юридичних гарантій права на безпеку виділено наступні групи норм: що містять загальні гарантії; встановлюють обов'язки, необхідні для забезпечення безпеки; гарантують забезпечення безпеки у сфері взаємодії громадян з державними органами і посадовими особами; гарантують можливість відновлення порушених прав і свобод шляхом оскарження протиправних рішень та дій до суду.

Зроблено висновок, що безпека особи, громадський порядок і суспільна безпека виступають як взаємопов'язані та взаємообумовлені, самостійні суб'єкти охорони, які різняться специфікою даних суспільних відносин, характером правопорушень і різними засобами регулювання, але головним об'єктом їх охорони є людина, її життя, здоров'я і недоторканність.

Розділ ІІ „Місце та роль органів внутрішніх справ у системі суб'єктів забезпечення безпеки особи” присвячений аналізу сутності, структури, проблем реалізації правового статусу і засад організації та діяльності органів внутрішніх справ як одного з суб'єктів забезпечення безпеки особи. Даний розділ складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. „Загальна характеристика суб'єктів забезпечення безпеки особи” детально аналізуються особливості суб'єктів забезпечення безпеки особи та їх загальні характеристики.

Зазначається, що система забезпечення безпеки особи має низку специфічних ознак, зокрема система забезпечення безпеки особи є відособленою підсистемою в суспільстві і має своє призначення та певну структуру, єдність якої забезпечується комплексом взаємообумовлених внутрішніх зв'язків; суб'єкти забезпечення безпеки особи мають свою компетенцію; діяльність суб'єктів забезпечення безпеки особи регламентована правовими нормами.

У підрозділі наведено класифікацію суб'єктів забезпечення безпеки особи, їх характеристику, функції та компетенцію. До них, зокрема, відносяться Президент України, Кабінет Міністрів України, Рада національної безпеки і оборони України, судові та правоохоронні органи, органи місцевого самоврядування тощо.

Розглянуто та проаналізовано сили і засоби забезпечення безпеки особи, розкрито особливості їх створення, розвитку та призначення. При цьому підкреслюється, що взаємозв'язок суб'єктів правоохоронної діяльності, зумовлений спільністю цілей та єдиними державними програмами, не забезпечує однорідність цих суб'єктів, а отже, припускає і відмінності у формах і методах роботи.

Підрозділ 2.2. „Забезпечення безпеки особи в структурі завдань і функцій органів внутрішніх справ” присвячено характеристиці діяльності органів внутрішніх справ у сфері забезпечення права на безпеку особи.

Наголошено на особливій ролі органів внутрішніх справ України у практичному забезпеченні безпеки особи, захисті прав людини та громадянина, які, водночас, є невід'ємною частиною державного механізму.

У дослідженні вноситься пропозиція про необхідність прийняття Закону України „Про органи внутрішніх справ”, адже основні завдання, функції та повноваження органів внутрішніх справ збігаються із завданнями, функціями та повноваженнями міліції (за винятком внутрішніх військ).

На підставі аналізу чинного законодавства та наукової літератури наводяться основні завдання органів внутрішніх справ, а також розкриваються завдання окремих структурних підрозділів органів внутрішні справ у контексті гарантування особистої безпеки громадян. Викладено низку зауважень, зокрема до сформульованих у ст.2 Закону України „Про міліцію” завдань міліції. Обґрунтовано конкретні пропозиції щодо усунення зазначених недоліків і прогалин чинного законодавства.

Виділені нові завдання, що постають перед правоохоронними органами держави у досліджуваній сфері, обґрунтовано необхідність перегляду стратегічних напрямів їхньої діяльності, визначено напрями пошуку нових підходів до організації та здійснення охорони громадського порядку і боротьби із правопорушеннями, які б відповідали сучасній обстановці та тенденціям її розвитку. Значну увагу приділено питанню співвідношення дефініцій „гарантування особистої безпеки громадян”, „забезпечення дорожнього руху”, „забезпечення громадської безпеки”.

Зроблено висновок, що сфера органів внутрішніх справ є багатоаспектною, оскільки містить різні види (групи) суспільних відносин, які входять у господарчу, фінансову, житлово-комунальну, медичну, соціальну, правоохоронну та іншу сферу життєдіяльності держави. Підкреслюється, що органи внутрішніх справ як об'єкт управління необхідно розглядати у широкому та вузькому розумінні. У широкому - як сукупність усіх існуючих у державі напрямів (видів, сфер) діяльності, що дозволяють забезпечити її стале функціонування та розвиток. У вузькому - лише тих напрямів (видів, сфер) діяльності, які пов'язані із охороною та захистом прав, свобод і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань, боротьбою із правопорушеннями, забезпеченням громадського порядку, громадської безпеки та власності, тобто складають основу забезпечення внутрішньої безпеки від такого виду внутрішньої загрози як правопорушення.

Підрозділ 2.3 „Форми та методи забезпечення безпеки особи органами внутрішніх справ” присвячено дослідженню форм і методів діяльності органів внутрішніх справ як одного з головних суб'єктів забезпечення права на безпеку особи.

Звернуто увагу на те, що для виконання покладених на органи внутрішніх справ численних обов'язків їм доводиться займатися різною за своїм характером, соціальним призначенням, правовим регулюванням діяльністю. Виділено такі її основні види: адміністративну, оперативно-розшукову діяльність, досудове слідство, дізнання. Кожному з цих видів діяльності органів внутрішніх справ надано особливу правову характеристику та класифікацію.

Значну увагу приділено питанню законодавчо закріпленого права застосування суб'єктами управління внутрішніми справами під час виконання правоохоронних завдань заходів адміністративного примусу. Підтримано поширену у науковій літературі думку про те, що основним (визначальним) методом діяльності суб'єктів управління щодо забезпечення правопорядку повинен стати метод переконання.

Розглянуто проблему застосування адміністративних актів міліції у аспекті забезпечення безпеки особи. Наголошується, що за сучасних умов багато ознак адміністративних актів не знаходять повного втілення, адже коли управління здійснюється під впливом політичних сил, що протистоять одна одній (а всі вони здебільшого декларують прихильність демократії), тоді порушується раніше встановлений поділ компетенцій щодо забезпечення безпеки особи між різними органами влади, і акт управління неадекватно відображає функції виконавчо-розпорядчої діяльності в обновлюваній правовій системі.

Зроблено висновок, що застосування права в процесі адміністративної діяльності не можна зводити лише до видання індивідуальних юридичних актів. Не менш важливе значення в практиці адміністративної діяльності міліції має здійснення інших юридично значущих дій. На підставі аналізу існуючої в Україні практики зроблено аналіз та наведено класифікацію юридично значущих дій.

У ході дослідження також розмежовані та проаналізовані методи управління, які класифіковано на загальні, що використовуються при здійсненні всіх або основних функцій управління, і спеціальні, що застосовуються для здійснення окремих функцій чи стадій процесу управління. До загальних методів управління віднесено економічні, морально-етичні, соціально-політичні. До спеціальних - адміністративні методи: переконання та примус; нагляд та контроль, розробка заходів впливу.

Розділ ІІІ „Проблеми забезпечення права громадян на безпеку у світлі актуальних тенденцій суспільного розвитку” складаєтья з двох основних підрозділів.

Підрозділ 3.1. „Адміністративно-правове регулювання забезпечення безпеки в надзвичайних ситуаціях” присвячено дослідженню адміністративно-правового регулювання діяльності суб'єктів забезпечення безпеки в надзвичайних ситуаціях.

Акцентується увага на тому, що попередження надзвичайних ситуацій - це комплекс заходів, проведених завчасно й спрямованих на максимально можливе зменшення ризику виникнення надзвичайних ситуацій, а також на збереження здоров'я людей, зниження розмірів збитків, завданих навколишньому природному середовищу й матеріальних втрат у випадку їх виникнення. При цьому наведено дефініцію безпеки, класифікацію надзвичайних ситуацій, їх джерел та досліджено понятійний апарат у сфері забезпечення права на безпеку в надзвичайних ситуаціях.

Глибокому та всебічному аналізу піддано правове регулювання режимів управління кризовими ситуаціями, зокрема зазначено, що воно здійснюється як на конституційному рівні, так і на рівні законодавчих та інших нормативних актів, що діють в Україні.

Також розмежовано та проаналізовані поняття „кризова ситуація” та „надзвичайний стан”, при цьому пропонується розглядати надзвичайний стан і в більш широкому аспекті - як правовий інститут, що містить сукупність юридичних норм і принципів, які регулюють порядок введення, збереження й скасування надзвичайного стану й усієї системи пов'язаних з ним правових відносин.

Приділена увага проблемі правового використання збройних сил для підтримки режиму надзвичайного стану. Зазначається, що, не зважаючи на переконливі аргументи на користь його рішення, така можливість не передбачена на конституційному рівні. Але очевидним є те, що без використання збройних сил у багатьох надзвичайних ситуаціях усунути загрози правам і свободам особи й конституційному ладу неможливо. Пропонується доповнити Конституцію України нормою, яка б дозволяла приймати рішення про залучення збройних сил у надзвичайних ситуаціях Президентом України за погодженням із Верховною Радою.

У підрозділі 3.2 „Забезпечення безпеки в інформаційній сфері” зроблена спроба дати аналіз актуальній на сьогодні як для України, так і для багатьох країн світу проблемі забезпечення безпеки особи в інформаційній сфері. Зазначено, що основні напрями забезпечення інформаційної безпеки пов'язані з такими суб'єктами, як людина, суспільство, держава. Саме захист їхніх інтересів, прав, свобод щодо правовідносин в інформаційній сфері, потребує правого регулювання.

Приділено увагу закордонному досвіду нормативно-правового регулювання питання інформаційної безпеки, зокрема Російської Федерації та країн-членів Європейського Союзу. На основі проведеного аналізу зроблено висновок, що у нашій країні відсутні реальні гарантії права громадян на забезпечення захисту їхніх персональних даних. Зазначається, що одним із шляхів вирішення цього питання є введення в законодавство єдиної термінології у даній сфері, зокрема такої, що відображає сутність поняття „персональні дані”. Зауважено, що на сьогодні вже більш ніж у 20 європейських державах прийняті національні закони про персональні дані. Пропонується розпочати розробку проекту закону України, який детально регулював би порядок роботи з інформацією персонального характеру і був спрямований на захист конституційного права особи та на безпеку в інформаційній сфері.

Розглянуто поняття „інформаційна безпека людини” з позицій його багатоплановості. При цьому при визначенні кола об'єктів інформаційної безпеки, зокрема громадянин, суспільство та держава, зазначено, що не всі з них мають чітко визначені законодавством параметри інформаційної безпеки.

Дослідження параметрів інформаційної безпеки особи дозволило виділити низку невирішених на сьогодні проблем. Одна з них стосується питання класифікації параметрів інформаційної безпеки особи. Зазначається, що у розділі І Концепції основ державної політики національної безпеки України вона здійснена на різних засадах, зокрема, параметри моральних або матеріальних цінностей не можуть визначатися законодавством як загальні, обов'язкові для всіх.

Зроблено висновок, що інформаційна безпека суспільства може розглядатися лише в комплексі з інформаційною безпекою людини.

Досліджуючи сферу інформаційної безпеки держави, визначено, що до неї входять конкретні дії щодо безпечних умов існуючих інформаційних процесів і забезпечення безпечного розвитку таких процесів у майбутньому. Це охоплює регулювання питань захисту самої інформації, захисту інформаційної інфраструктури держави, захисту інформаційного ринку та створення безпечних умов розвитку інформаційних процесів.

Обгрунтовані питання загроз інформаційній безпеці, зокрема наведено їх класифікацію, здійснено аналіз нормативно-правових документів у досліджуваній сфері. Зроблено висновок, що негативні тенденції розвитку інформаційного простору України, недосконалість системи забезпечення інформаційної безпеки особи, кризовий стан вітчизняної економіки створюють передумови для ескалації загроз інформаційній безпеці України.

У результаті проведеного дослідження, виконаного на основі аналізу чинного законодавства України та практики його застосування, теоретичного осмислення низки наукових праць різних галузей права, запропоновано нове вирішення наукового завдання, що полягає в удосконаленні адміністративно-правового регулювання забезпечення безпеки особи. Сформульовано низку висновків, пропозицій і рекомендацій, спрямованих на вирішення зазначеного завдання, основні з яких:

1. Безпека особи складається з такого стану суспільних відносин, які виключають наявність факторів, що створюють загрозу невизначеному колу осіб. Усі ці відносини, зрештою, визначають безпеку особи, під якою слід розуміти систему внутрішніх і зовнішніх умов економічного, політичного, соціального, юридичного, техногенного й іншого характеру, що запобігають загрозі невизначеному колу осіб, їх життю і здоров'ю, правам і свободам, що здійснюється органами державної влади та місцевого самоврядування.

2. Категорія „адміністративно-правовий механізм забезпечення безпеки” має функціональне значення для практичної реалізації і є системою комплексних заходів з охорони та відновлення порушених прав людини, створює організаційно-правову базу, що дозволяє органам державної влади і місцевого самоврядування безперешкодно здійснювати свої повноваження.

3. Розкрито співвідношення понять „безпека особи” та „правопорядок”. Наголошено, що зазначені поняття мають не однакове функціональне навантаження, але результатом яких є реалізація прав і законності для охорони життя, здоров'я, честі та гідності громадян, забезпечення суспільного спокою, створення нормальних умов для діяльності підприємств, установ, організацій різних форм власності. Не менш складною і недостатньо розробленою є проблема співвідношення безпеки особи, громадського порядку і суспільної безпеки. Аналіз законодавства свідчить, що безпека особи, громадський порядок і суспільна безпека тісно пов'язані та взаємообумовлені самостійні суб'єкти охорони, що різняться між собою специфікою суспільних відносин, характером правопорушень і засобами регулювання, але головним об'єктом їх охорони є людина, її життя та здоров'я, недоторканність.

4. Дослідження механізму правового забезпечення безпеки особи у сфері суспільної безпеки дозволило зробити висновок, що поняття суспільної безпеки не має на сьогодні чіткого законодавчого та наукового визначення. Пропонується авторське визначення суспільної безпеки як стану захищеності суспільства від протиправних дій, згідно з яким об'єктом захисту є суспільний устрій, системи прийнятих норм і цінностей, а загрози носять суб'єктивний характер, оскільки є винними діями (бездіяльністю) тих чи інших осіб.

Забезпечення безпеки особи, суспільної безпеки й охорона громадського порядку здійснюється у процесі єдиної діяльності (насамперед, адміністративно-наглядової) органів державної влади і місцевого самоврядування.

5. Визнання особистої безпеки як елементу адміністративно-правового статусу особи дозволило розкрити природу особистої безпеки як об'єкта адміністративно-правового регулювання з точки зору його змісту та місця в системі особистих прав і дати наступне авторське визначення: особиста безпека - це врегульований адміністративно-правовими нормами стан захищеності прав, свобод і законних інтересів особи від чинників і умов, що створюються адміністративними правопорушеннями, шкідливими природними, техногенними та соціальними явищами дійсності.

6. Гарантії можна визначити як сукупність загальносоціальних, політичних, юридичних та організаційних умов і засобів, що використовуються органами державної влади та місцевого самоврядування, громадськими об'єднаннями з метою убезпечення безпеки особи від можливих посягань. До загальних гарантій належать економічні, політичні, соціальні, духовно-культурні, до спеціальних - юридичні.

7. Діяльність суб'єктів забезпечення безпеки особи повинна ґрунтуватися на основі тенденцій децентралізації, комплексного підходу у вирішенні поставлених завдань, вимог оперативності, мобільності, гнучкості та готовності всіх служб і підрозділів до реагування на протиправні діяння, об'єднання зусиль органів державної влади, місцевого самоврядування.

Зміни в системі забезпечення безпеки особи повинні здійснюватися в наступних напрямах удосконалення: організаційно-структурна побудова; удосконалення форм і методів діяльності; нормативно-правове забезпечення; підготовка кадрів для створення професійного ядра; належне фінансове та матеріально-технічне забезпечення.

8. Органи внутрішніх справ виконують основні функції щодо забезпечення безпеки особи, основна частина яких покладена на міліцію громадської безпеки.

Разом із тим існує низка проблем щодо нормативного забезпечення їхньої діяльності: зокрема зберігається інформаційна закритість відомчого правового регулювання, оскільки щойно прийняті відкриті нормативні акти несвоєчасно доводяться як до громадян, так і до особового складу МВС України. В окремих підрозділах на неналежному рівні проводиться систематизація відомчих нормативних актів, що ускладнює їх пошук і застосування.

9. Інформаційна безпека особи - стан захищеності інформаційного середовища суспільства, що забезпечує її формування, використання і розвиток в інтересах громадян. Інформація в ньому виступає як об'єкт, що захищається. Правове регулювання діяльності щодо забезпечення інформаційної безпеки особи здійснюється за допомогою інститутів таємниці, ліцензування діяльності по технічному захисту конфіденційної інформації і діяльності з використанням шифрувальних засобів, послуг, пов'язаних з електронним цифровим підписом, а також відповідальності за правопорушення в сфері безпеки інформації, що може бути цивільно-правовою, адміністративною і кримінальною. Введення правил роботи з інформацією і фіксація порушень у використанні даного ресурсу може істотно вплинути на виконавчу дисципліну в управлінні. Однак для реалізації цих можливостей необхідно прийняти низку законодавчих актів: про службову інформацію, особисту і професійну інформацію, комерційну таємницю, персональні дані. Найбільш гостро постає питання про стан гласності нормативних актів органів виконавчої влади і відповідних місцевих органів влади. Більшість порушень пов'язані з використанням глобальних мереж Інтернету й подібних внутрішніх і регіональних мереж. Потрібно визначитися, що доцільно представляти в Інтернеті, і за яких умов використовувати інформацію, взяту з Інтернету.