Вимагання ст. 189

Погроза обмеження прав, свобод або законних інтересів потерпілого або його близьких родичів полягає у залякуванні зазначених осіб ущемленням їх прав, свобод або законних інтересів, перешкоджанням їх реалізації. Обмеження, яким погрожує вимагач, має незаконний характер (за відсутності законних підстав, в порушенні встановленого порядку тощо). Воно може стосуватися будь-яких конституційних та інших прав чи свобод людини і громадянина або будь-яких законних інтересів. Так, вимагач може погрожувати обмежити потерпілого в праві на свободу пересування, зустрічі і спілкуванні з певними особами, вільного вибору місця проживання, на свободу світогляду і віросповідання, на підприємницьку діяльність тощо. Погроза обмежити незаконні інтереси потерпілого або його близьких родичів не утворює складу вимагання. Зміст і обсяг, в яких винний погрожує обмежити права та законні права потерпілого або його близьких родичів, значення для кваліфікації не мають. Якщо винний реалізував свою погрозу й обмежив зазначені права або законні інтереси інших осіб, його дії за наявності для того підстав повинні отримувати додаткову правову оцінку, зокрема за статтями Особливої частини КК, які передбачають відповідальність за злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянин.

Під відомостями, які потерпілий чи його близькі родичі божають зберегти в таємниці, слід розуміти такі дійсні чи вигадані дані про них, їхні дії та дії, вчинені щодо них, розголошення яких з будь-яких міркувань є для них небажаним. Це можуть бути як відомості, які ганьблять потерпілого чи його близьких родичів (наприклад, повідомлення про непорядні вчинки), так і відомості, які не принижують особу (зокрема, повідомлення про якусь її хворобу) або їх розголошення є суспільне корисним (скажімо, інформація про вчинений злочин). Головне при цьому, щоб погроза розголосити такі відомості спроможна була примусити потерпілого виконати пред'явлену до нього вимогу. Погроза розголосити такі відомості - це по гроза повідомити про них особам (або особі), яким вони невідомі, і чиє ознайомлення з ними небажане для потерпілого.

Реалізація таких погроз у процесі вимагання не охоплюється ст. 189. Якщо самі по собі такі дії утворюють склад злочину (наприклад, передбаченого ст. ст. 163 чи 168), вони підлягають окремій кваліфікації.

Відповідно до закону погроза знищити чи пошкодити майно має місце тоді, коли вона стосується: а) майна, яке належить потерпілому або його близьким родичам за правом власності; б) майна, що перебуває у їхньому віданні чи під охороною. Погрозу пошкодження чи знищення майна у складі вимагання можна визначити як залякування потерпілого приведенням у повну чи часткову непридатність майна, у збереженні якого він зацікавлений. Спосіб, яким винний погрожує привести таке майно у непридатність, характер, кількість, розмір майна у грошовому вимірі тощо значення для правової оцінки дій вимагача не мають. Фактичне знищення чи пошкодження майна потребують кваліфікації за ч. ч. 2, 3 чи 4 ст. 189 або іншими відповідними статтями Особливої частини КК.

Вимагання, вчинене з погрозою вбивства чи заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, означає, що винна особа, пред'являючи майнову вимогу, висловлює погрозу позбавити життя чи нанести тяжкі тілесні ушкодження потерпілому або його близьким родичам у випадку невиконання пред'явленої вимоги.

Погроза вбивством або заподіянням тяжкого тілесного ушкодження, висловлена в процесі вимагання, повністю охоплюється ч 2 ст. 189 і додаткової кваліфікації за ст. 129 не потребує.

3. Особливості кваліфікації вимагання, його відмежування від суміжних злочинів

Вимагання, поєднане з пошкодженням чи знищенням майна, має місце тоді, коли у зв'язку з пред'явленою вимогою робиться непридатним майно, в збереженні якого зацікавлений потерпілий. Такі дії можуть бути засобом підкріплення раніше висловленої погрози то ж безпосередньо супроводжувати майнову вимогу з метою домогтися її виконання.

Для наявності складу вимагання, поєднаного з пошкодженням чи знищенням майна, не потрібно, щоб потерпілому було завдано шкоди у великих розмірах, що необхідно при умисному знищенні або пошкодженні чужого майна (ч. 1 ст. 194). Для кваліфікації вимагання за ч. 2 ст. 189 достатньо встановити, що мало місце безпосередньо пов'язане з майновою вимогою протиправне приведення певного майна у непридатність.

Умисне знищення або пошкодження майна в процесі вимагання, якщо воно було вчинене не шляхом підпалу чи іншим загальнонебезпечним способом, не заподіяло майнової шкоди в особливо великих розмірах і не спричинило загибель людей чи інші тяжкі наслідки, повністю охоплюється ч. 2 ст. 189. Додаткової кваліфікації за ч. ч. 1 чи 2 ст. 194 у таких випадках не потрібно. Якщо ж майно було знищено чи пошкоджено шляхом підпалу або іншим загальнонебезпечним способом, або заподіяло майнову шкоду в особливо великих розмірах, або спричинило загибель людей чи інші тяжкі наслідки, дії винної особи слід кваліфікувати залежно від наслідків за ч. ч. 2, 3 (у разі заподіяння такими діями майнової шкоди у великих розмірах), 4 (у разі заподіяння майнової шкоди в особливо великих розмірах або заподіяння тяжкого тілесного ушкодження) і за ч. 2 ст. 194.

Поняття насильство, небезпечне для життя чи здоров'я, у складі вимагання аналогічне поняттю такого насильства у складі розбою.

Заподіяння в процесі вимагання легкого тілесного ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров'я або незначну втрату працездатності, середньої тяжкості тілесного ушкодження, позбавлення волі, вчинене способом, небезпечним для життя або здоров'я потерпілого, нанесення побоїв, що мало характер мордування, охоплюється ч. З ст. 189 і додаткової кваліфікації за іншими статтями КК не потребує.

Як поєднане із заподіянням тяжкого тілесного ушкодження вимагання слід визнавати тоді, коли в процесі його вчинення потерпілому або його близьким заподіяно тілесне ушкодження, яке належить до категорії тяжких. Про поняття тяжкого тілесного ушкодження див. коментар до ст. 121.

Умисне заподіяння при вимаганні тяжкого тілесного ушкодження, що не призвело до смерті потерпілого, додаткової кваліфікації за м ч І чи 2 ст. 121, оскільки повністю охоплюється ч. 4 ст. 189. Якщо в процесі вимагання потерпілому або його близьким родичам було умисно заподіяно тяжке тілесне ушкодження, внаслідок якого настала смерть кого-небудь із цих осіб, або кого-не-будь було умисно вбито, дії винної особи треба кваліфікувати за сукупністю злочинів - за ч. ч. З чи 4 ст. 189 (за ознакою насильства, небезпечного для життя, або заподіяння тяжких тілесних ушкоджень) і ч. 3 ст. 121 або відповідною частиною (пунктом ч. 2) ст. 115.

Вбивство через необережність при вимаганні потребує само стійної кваліфікації за ст. 119.

Про поняття таких кваліфікуючих вимагання ознак, як вчинення його повторно, завдання ним значної шкоди потерпілому або майнової шкоди у великих чи особливо великих розмірах, див. ком<м І тар, викладений у Загальних положеннях до цього розділу, а таких ознак, як вчинення вимагання за попередньою змовою групою осіб чи організованою групою, - коментар до ст. 28. При цьому мати на увазі, що значною шкодою, а також майновою шкодою у великих і особливо великих розмірах є як шкода, заподіяна потерпілому у зв'язку з передачею ним майна вимагачу, так і шкода, заподіяна потерпілому чи його близьким родичам пошкодженням або знищенням майна. Про поняття службової особи, вчинення вимагання якою з використанням свого службового становища також утворює кваліфікуючий склад цього злочину, див. примітки 1 і 2 до ст. 364 та Загальні положення до розділу XVII Особливої частини КК.

Оскільки вимагання є закінченим з моменту пред'явлення майнової вимоги, такі кваліфікуючі ознаки, як пошкодження чи знищення майна, завдання майнової шкоди у великому чи особливо великому розмірах, завдання значної шкоди потерпілому, а також заподіяння тяжкого тілесного ушкодження мають місце лигає у випадку реального настання вказаних в законі наслідків. У зв'язку з цим не можуть розглядатися як замах на злочин, передбачений ч. ч. 2, 3 чи ч. 4 ст. 189, дії особи, яка вчиняючи вимагання, ставила за мету настання таких наслідків, але цієї мети не досягла.

Вимагання слід відрізняти від насильницького грабежу і розбою. При відмежуванні вимагання від грабежу чи розбою треба виходити з того, що при грабежі і розбої насильство або погроза його застосування спрямовані на заволодіння майном у момент їх застосування. При цьому погроза являє собою такі дії чи висловлювання, які виражають намір застосувати фізичне насильство негайно. Дії, що полягають у насильстві або в погрозі його застосування, спрямовані на одержання майна в майбутньому, а також вимогу передати майно, поєднану з погрозою застосувати насильство до потерпілого або до близьких йому осіб у майбутньому, слід кваліфікувати як вимагання.

Якщо погроза насильством або саме насильство були застосовані з метою заволодіння майном потерпілого в момент нападу, але у зв'язку з відсутністю у нього майна вимога про передачу останнього винною особою була перенесена на майбутнє, дії такої особи треба кваліфікувати залежно від характеру погроз чи насильства як розбій або як замах на грабіж за відповідною частиною ст. 189 (якщо наступні дії являли собою вимагання).

Постанова ПВС №12 від 25 грудня 1992 р. «Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності» (п.п. 7,10, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 29)

Для правильної кваліфікації суспільне небезпечного діяння недостатньо встановити ознаки, властиві тому чи іншому складу злочину. Необхідно також виключити ознаки, властиві суміжним складам злочинів. Слід зазначити, що проблема кваліфікації злочинів постала вже в часи Давнього Риму. В подальші історичні епохи правники продовжували вивчати цю проблему. За радянських часів значний внесок у теорію кваліфікації злочинів зробив В.М. Кудрявцев. У сучасній Україні ці проблеми досліджували В.О. Навроцький, М.Й. Коржанський, стосовно злочинів проти власності - П.С. Мати-шевський та ін.

У зв'язку з проблемою, яка розглядається нами, В.О. Навроцький пише: «Далеко не завжди питання кваліфікації вирішуються просто й однозначно, частіше в ході кваліфікації дізнавачам, слідчим, прокурорам, суддям доводиться стикатися з проблемами розмежування суміжних злочинів, відмежування їх від інших правопорушень, конкуренцією та сукупністю кримінально-правових норм, визначенням правових наслідків кваліфікації і т.п.

З цього ж приводу свого часу В.М. Кудрявцев відзначав, що по суті весь процес кваліфікації полягає у відмежуванні кожної ознаки вчиненого діяння від ознак інших, суміжних злочинів. Можна стверджувати, що розмежування злочинів є зворотною стороною кваліфікації.

Як свідчать численні дослідження, відмежування вимагання від суміжних злочинів становить значні труднощі. Так, російський автор Н.А. Скорилкіна зазначає, що в 41% вивчених нею справ про вимагання в процесі досудового слідства чи судового розгляду мінялися статті, за якими кваліфікувалися дії частіше за все в діях винних мало місце не вимагання, а грабіж чи розбійний напад.

Український дослідник М. І. Мельник наводить схожі цифри стосовно вивчених ним справ про вимагання індивідуального майна в Україні. За його даними, у 37% справ в процесі досудового слідства і судового розгляду змінювалась стаття Кримінального кодексу, за якою кваліфікувалось вчинене діяння. На значну кількість помилок при кваліфікації злочинів проти власності вказує і М.Й. Коржанський.

Отже, питання про відмежування вимагання від суміжних складів злочинів с достатньо актуальним і не втратило свого значення і в сучасний період. Метою цієї статті є висвітлення даної проблеми та надання рекомендацій щодо її вирішення.

Найбільша кількість помилок у кваліфікації зустрічається при розмежуванні вимагання й грабежу та розбійного нападу. З цього приводу в літературі висловлювалися суперечливі точки зору. Це зумовлено тим, що вказані склади злочинів за багатьма об'єктивними та суб'єктивними ознаками схожі: мають один і той же родовий об'єкт, до певної міри подібні ознаки об'єктивної сторони, вчиняються з корисливих мотивів з метою заволодіння чужим майном. Деякі автори розглядають дві обставини, які дають можливість відмежувати вимагання од грабежу та розбійного нападу. Це - предмет посягання і зміст насильства.

Стосовно предмета вимагання, то, дійсно, він в окремих злочинах може суттєво відрізнятись від предмета грабежу чи розбійного нападу. Як відомо, предмет грабежу чи розбійного нападу - це чуже майно. Предметом же вимагання, крім чужого майна, може бути право на майно, а також будь-які дії майнового характеру. Отже, в цих двох останніх випадках предмет вимагання відрізняється від предмета грабежу чи розбійного нападу. Тим часом, коли вимагання має на меті передачу чужого майна, то в цих випадках предмет вимагання збігається з предметом грабежу чи розбійного нападу.

Друга відмінність полягає в тому, що вимагання передбачає психічне насильство, яке за своїм змістом теж є ширшим, ніж насильство при вчиненні грабежу чи розбійного нападу. Насамперед вимагач може погрожувати не тільки насильством (це характерно для грабежу і розбійного нападу), а й розголошенням відомостей, які потерпілий чи його близькі родичі бажають зберегти в таємниці; він також може погрожувати знищенням їхнього майна або майна, яке перебуває в їхньому віданні чи під охороною. Крім того, при грабежі чи розбійному нападі насильство або погроза насильства здійснюються стосовно потерпілого, а не його близьких родичів. Отже, в більшості випадків є суттєва різниця між психічним насильством при грабежі та розбійному нападі і при вимаганні. Однак не виключаються випадки, коли насильство при грабежі, розбійному нападі і при вимаганні є однаковим - якщо має місце погроза насильством або його застосування до особи, котра володіє майном.

Деякі автори посилаються на те, що погроза при грабежі та розбійному нападі спрямована на отримання майна чи інших предметів вимагання в майбутньому, а не в момент застосування насильства. Ця позиція критикується багатьма авторами. Так, наприклад, В.М. Куц зазначає, що реалізація погрози в майбутньому має місце в класичних випадках вчинення злочину, тобто коли вказується порівняно віддалений від моменту пред'явлення майнової вимоги і погрози час задоволення цієї вимоги. В інших випадках, коли момент передачі майна злочинцем не уточнюється або коли передача майна передбачається негайно ж після пред'явлення вимоги про таку передачу, відмежувати вимагання від названих злочинів не уявляється можливим.

Правильну з нашої точки зору позицію стосовно розмежування грабежу, розбою та вимагання зайняв М. І. Мельник. Цей автор зазначає, що відмінність насильства в складі вимагання від аналогічної погрози в складі грабежу і розбою пов'язується не з її характером, а з іншими ознаками вимагання, зокрема з предметом посягання. Безпосередність погрози, на думку цього автора, не можна визнати безумовним критерієм розмежування злочинів, що розглядаються. І для вимагання характерними є випадки, коли вимагач застосовує насильство, яким тільки що погрожував. Підтвердженням цієї думки є встановлення в законі відповідальності за вчинення вимагання, поєднаного з насильством.

Обґрунтовуючи свою позицію за ознаками розмежування досліджуваних злочинів, М.І. Мельник слушно, на наш погляд, посилається на те, що вимагання, грабіж і розбій - це злочини, які складаються з декількох взаємопов'язаних дій: майнового зазіхання і психічного чи фізичного насильства. Вказаний автор наводить варіанти можливого поєднання цих компонентів. Перший варіант - майнове зазіхання і насильницький вплив на потерпілого здійснюються негайно, другий - вони обидва спрямовані в майбутнє, а в двох інших варіантах одна з дій спрямована в майбутнє. Тільки в першому випадку, на думку цього автора, вчинене слід кваліфікувати як грабіж чи розбій, за необхідної умови, що фізичне насильство чи погроза ним були засобом безпосереднього заволодіння майном. В інших випадках має місце вимагання, оскільки одна зі складових дій злочину чи обидві спрямовані в майбутнє, що не властиво ні грабежу, ні розбою.

Підводячи підсумок, М.І. Мельник констатує: об'єктивним критерієм розмежування злочинів є те, що при вимаганні хоча б одна з складових дій злочинця спрямована в майбутнє. У випадку грабежу й розбою обидві вони здійснюються негайно.

На підтвердження цього положення М.І. Мельник посилається на постанову Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності» від 25 грудня 1992 р. №12, з подальшими змінами. В цій постанові зазначено, що при відмежуванні вимагання від грабежу і розбою «насильство або погроза його застосування спрямовані на заволодіння майном у момент їх застосування. При цьому погроза являє собою такі дії чи висловлювання, які виражають намір застосувати фізичне насильство негайно. Дії, що полягають у насильстві або в погрозі його застосування, спрямовані на одержання майна в майбутньому, а також вимогу передати майно, поєднану з погрозою застосувати насильство до потерпілого або до близьких йому осіб у майбутньому» належить кваліфікувати як вимагання.

До рекомендацій М.І. Мельника щодо розмежування грабежу, розбійного нападу і вимагання А.М. Івахненко додає такі ознаки: 1) предметом розбою може бути тільки майно. Предметом вимагання є майно, право на майно, також дії майнового характеру, які потерпілий повинен здійснити на вимогу вимагача, на його користь; 2) спостерігається і різне призначення фізичного насильства. При розбої насилля є засобом подолання опору потерпілого чи утримання майна. Воно виступає засобом заволодіння майном негайно. Призначення насильства при вимаганні ширше. Воно може виконувати функцію самостійного засобу примусу; є своєрідною погрозою застосувати більш тяжке насильство у випадку відмови виконати вимогу вимагача; застосовується як помста за невиконання вимоги. Воно також виступає як засіб заволодіння майном чи правом на нього в майбутньому. Вимагання, вчинене організованою групою, також слід відрізняти від бандитизму. Бандитизм має місце тоді, коли створюється стійка озброєна група з трьох і більше осіб, які попередньо організувалися для вчинення нападів на підприємства, установи організації будь-якої форми власності або окремих громадян. Для бандитизму характерним є саме напад. Банда - завжди озброєна група, що характеризується стійкістю. При цьому треба мати на увазі» що стійкість при бандитизмі передбачає попереднє створення згуртованої організації для систематичних нападів на об'єкти чи переростання в неї організованої групи. Діяльність банд суворо законспірована. Останніми роками члени банд під час нападів діють у масках, натягують на обличчя головні убори, закриваються! шарфами, що не характерно для вимагачів. Крім того, при вимаганні застосування насильства чи погроза його здійснення переслідує мету примусити жертву передати вимагачеві майно або право на майно, вчинити будь-які дії майнового характеру. При бандитському нападі злочинці, як правило, самі відбирають у потерпілих майно. Як свідчать дані багатьох досліджень, злочинці організовують банди в процесі накопичення кримінального досвіду. Це супроводжується збільшенням небезпечності злочинних проявів, демонструванням дійсної чи вигаданої сили, що має характер явної загрози. Таким чином, спочатку вимаганням займається організована група, яка згодом може перетворитися в банду. У літературі зазначається, що момент перетворення організованої групи в банду настає тоді, коли організована група, що займалася вимаганням, вчиняє свій перший озброєний напад на підприємство, організацію, установу, окрему особу. Тоді дії її учасників слід кваліфікувати як бандитизм. А до цього моменту має місце вимагання, вчинене організованою групою.

Нерідко вимагання зовні схоже зі злочином, передбаченим ст. 355 КК України (примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов'язань). У зв'язку з цим у судово-слідчій практиці правоохоронних органів і суддів мали місце помилки при кваліфікації дій винних.

Відмежування вимагання від злочину, передбаченого ст. 355 КК України, відбувається залежно від предмета. При вимаганні предмет - це чуже майно, право на чуже майно, а також вчинення будь-яких дій майнового характеру. Як ми вже зазначали, під такими діями розуміють безоплатне здійснення потерпілим на користь вимагача певних послуг (ремонт будинку, квартири, машини, перевезення речей, товарів тощо). Внаслідок цих дій потерпілий не отримує матеріальної винагороди, яку мав би отримати. І в цьому випадку вимагач посягає на чужі кошти, які йому не належать.

При примушуванні до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов'язань винна особа змушує потерпілого виконати угоду, наприклад, повернути борг, виконати роботу, за яку заплачено гроші, тощо. Отже, в цьому випадку вимагається не чуже майно, а те, що належало чи мало б належати вимагачеві. Саме ця обставина повинна слугувати основним критерієм для розмежування вказаних злочинів.

Однак у літературі висловлюється думка про те, що в тих випадках, коли особа яка вимагає від потерпілого виконання чи невиконання цивільно-правових зобов'язань, пред'являє вищі вимоги у порівнянні з тим, що потерпілий повинен був сплатити, то це є вимаганням. На наш погляд, кваліфікувати дії винного за сукупністю злочинів, передбачених відповідною частиною статей 189 та 355 КК України, в таких випадках є більш обґрунтованим.

У теорії і на практиці виникають спірні питання про кваліфікацію дій винних осіб у тому разі, коли здійснюється позбавлення волі або викрадення людини. Незаконне позбавлення волі полягає у створенні перепон вільному пересуванню потерпілого, не поєднаному з його протиправним переміщенням з одного місця до іншого. Викрадення людини - це протиправне переміщення особи з одного місця до іншого, яке супроводжується фактичним обмеженням її свободи пересування. Досліджуваний злочин вчиняється з прямим умислом. Мотиви для його вчинення можуть бути різними: помста, ревнощі, політичні міркування. Однією з кваліфікуючих обставин цього складу злочину є вчинення його з корисливих мотивів. Цей мотив має місце тоді, коли особа, позбавляючи волі чи викрадаючи людину, прагне заволодіти майном потерпшого чи інших осіб, одержати вигоди майнового характеру, позбавитись матеріальних витрат тощо. Якщо позбавлення волі людини або її викрадення вчиняються з вищенаведених мотивів і таке позбавлення волі чи викрадення дають змогу винному здійснити свій намір, то дії винного слід кваліфікувати за ч. 2 ст. 146 КК України (за відсутністю особливо кваліфікуючої обставини, передбаченої ч. З ст. 146 КК України).

Список літератури

1. Конституція України від 28 червня 1996 року. Із змінами згідно ЗУ №2222

2. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року.із змінами та доповненями станом на 15.12.2006

3. Про власність: Закон України від 7.02.1991 р.

4. Порядок визначення розміру збитків від розкрадання, нестачі, знищення (псування) матеріальних цінностей Затверджений постановою Кабінету Міністрів №116 від 22.01.1996 р.

5. Про визнання колекції образотворчого мистецтва національним надбанням України: Постанова Верховної Ради України від 24.05.2001 р.

6. Про деякі питання застосування законодавства про відповідальність за ухилення від сплати податків, зборів, інших обов'язкових платежів. - Постанова №5 Пленуму Верховного Суду України від 26.03.1999 р.

7. Про застосування судами законодавства, що передбачає відповідальність за посягання на життя, здоров'я, гідність та власність суддів і працівників правоохоронних органів. - Постанова №8 Пленуму Верховного Суду України від 26.06.1992 р.

8. Про затвердження такс для обчислення розміру відшкодування шкоди, заподіяної порушенням природоохоронного законодавства у межах територій та об'єктів природно-заповідного фонду України: Постанова Кабінету Міністрів №521 від 21.04.1998 р.

9. Про право власності на окремі види майна: Постанова Верховної Ради України від 17.06.1992 р.

10. Про практику застосування судами законодавства щодо порушення правил про валютні операції. - Постанова №5 Пленуму Верховного Суду України від 18.04.1997 р.

11. Про практику застосування судами України законодавства у справах про розкрадання державного та колективного майна. - Постанова №7 Пленуму Верховного Суду України від 25.09.1981 р.

12. Про практику застосування судами України законодавства у справах про розкрадання державного або колективного майна на підприємствах і в організаціях агропромислового комплексу. - Постанова №2 Пленуму Верховного Суду України від 27.03.1987 р.

13. Про практику застосування судами України законодавства у справах про розкрадання продовольчих товарів, їх витрату й псування в системі державної торгівлі та споживчої кооперації: Постанова №3 Пленуму Верховного Суду України від 24.06.1983 р.

14. Про судову практику в справах про бандитизм. - Постанова №9 Пленуму Верховного Суду України від 7.07.1995 р.

15. Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності. - Постанова №12 Пленуму Верховного Суду України від 25.12.1992

16. Про судову практику в справах про обман покупців. - Постанова №2 Пленуму Верховного Суду України від 2.03.1973 р.

17. Про судову практику застосування судами України законодавства про відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної злочином і стягнення безпідставно нажитого майна. - Постанова №3 Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1989 р.

18. Про такси для обчислення розміру шкоди, заподіяної зеленим насадженням у межах міст та інших населених пунктів: Постанова Кабінету Міністрів №559 від 8.04.1999 р.

19. Дьоменко С.В Відмежування грабежу від розбойного нападу та вимагання // Актуальны проблеми взаємодії судових та правоохоронних органів: матеріали конференції 28-29 травня 2004 р, част. 1, Запоріжжя 2004, с. 103-106;

20. Дьоменко С.В Поняття вимагання та його відміність від старого законодавства // Підприємство. Господарство і право 2003. №6 с. 71-74

21. Дьоменко С.В Деякі проблеми відмежування вимагання від суміжних складів // Бюлетень Міністерства Юстиції України 2003. №10 с. 30-39

22. Згороднюк С.О. Удосконалення законодавства про злочини проти власності // Вісник Запорізького юридичного інституту. - 1999. - №1. - С. 143.

23. Ільковець Л., Мельник М. Кваліфікація вимагательства: характерні помилки та їх причини // Радянське право. - 1990.

24. Киндиров К.А. Проблемы объекта вымогательства на современном этапе // Вісник Луганського інституту внутрішніх справ МВС України. Спеціальний випуск. - 1999. - ч. 3. - С. 104.

25. Коржанський М.Й. Кваліфікація злочинів проти власності: Навчальний посібник. - К.: Українська академія внутрішніх справ, 1995. - 60 с.

26. Коржанський М.Й. Кваліфікація злочинів проти особи та власності. - К.: Юрінком, 1996.

27. Коржанський М.Й. Кваліфікація злочинів. - К.: Юрінком Інтер, 1998. - 416 с.

Размещено на Allbest.ru