Розуміння і ознаки держави, її види

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Розуміння і ознаки держави, її види

Вступ

Розуміння держави як влади, обмеженої кордоном, суверенітету, поширюваного на строго визначену територію, набуло визнання у XVII--XVIII сторіччях. Саме тоді, після великих географічних відкриттів, у світі розгорнулася діяльність щодо визначення й закріплення кордонів держав, поширилися колоніальні захоплення нових територій та боротьба за переділ вже поділеного світу.

Зараз поверхня нашої планети майже цілком (хіба що за винятком Антарктиди та нейтральних просторів Світового океану) поділена між різними державами. Державну приналежність мають територіальні води на відстані 200 миль від узбережжя країн і навіть повітряний простір над ними. Загалом у світі налічується близько 200 країн та територій, що перебувають під протекторатом інших держав.

Суттєвими ознаками держави-країни є суверенітет влади, кордони, державна символіка, певний спосіб взаємозв'язку окремих складових частин країни (державно-територіальний устрій), спроможність бути суб'єктом міждержавних відносин. В цієй роботі ми розглянемо устройство і особливості держави, специфіку її функціонування в Україні та інших країнах світу.

Риси і сутність суверенітету держави

Державний суверенітет -- це найсуттєвіша політична та юридична ознака держави як те-риторіальної організації населення, держави-країни. Суверенітетом називають стан незалежності державної влади від всякої іншої влади, який полягає в її праві та здатності самостійно, без втручання якоїсь іншої держави керувати своїм внутрішнім і зовнішнім життям.

Державний суверенітет -- це самостійність і неподільність влади уряду в межах території держави; це верховенство законодавчої, виконавчої та судової влад в межах її території; це незалежність у здійсненні зовнішніх відносин. Про реальне існування держави можна говорити тільки в тому разі, коли влада в ній є неподільною (двовладдя -- ознака кризи держави, занепаду влади), коли вона не є кимось «дозволеною» і контрольованою ззовні, коли її авторитетність є безсумнівною для громадян, а настанови -- обов'язковими для виконання. Ідея суверенітету походить з давнини. У добу середньовіччя кожний феодал вважав себе сувереном у своєму маєтку (фр. souverainete від souverain -- носій верховної влади). Основи сучасного розуміння суверенітету були закладені ще Жаном Боденом, який у праці «Шість книг про республіку» визначав суверенітет як вищу владу над громадянами й підданими, що сама творить закони, є вільною від підпорядкування якимось іншим законам. Таке визначення суверенітету було спрямоване проти поширеного на той час феодального, удільного сепаратизму, на обґрунтування королівського абсолютизму, а головне, на взасадничення незалежної світської централізованої держави, вільної від претензій церкви на владу в суспільстві.

Проблема державного суверенітету значною, коли не переважною мірою, пов'язана із його здобуттям та визнанням. Ось чому вирішальна роль тут належить уявленням про джерела суверенітету -- суспільні сили чи обставини життя, за якими тільки й визнається право санкціонувати владний вплив. Це можуть бути посилання на традиції або звичаї, на Боже слово, на волю народу -- на все те, що видається більш значущим і поважним, ніж інтереси окремих людей, що надає реально існуючій владі ознак легітимності.

У суспільствах, де панує ліберально-демократичний світогляд, прийнято вважати, що головним джерелом суверенітету влади, її легітимним принципом є народ, «нація». Тільки нація може надати легітимність державним структурам та функціям. Суверенною виступає така влада, авторитетність якої визнана громадянами, тобто легітимізована влада. З іншого боку, здобути визнання, легітимність, тобто довести, що влада є похідною саме від громадян, а не ззовні, й означає здобути суверенітет. Нація є суверенною тоді й тому, коли і допоки вона здатна управляти сама собою. Самоврядування нації означає, що вона здатна контролювати поведінку своїх членів; що вона управляється а) конституцією, яку прийняв і затвердив представницький орган; б) парламентом, який є органом представництва і володіє повноваженнями законодавця; в) законами, які прийняті парламентом і є обов'язковими для громадян та інституцій державної влади. Суверенітет нації передається державі, яка зосереджує в собі найвищі владні повноваження.

Теорія ліберальної держави виникла postfactum, тобто виникла із концепції нації, яка була сформульована ще за часів французької Інволюції 1789--1793-х років. Визначення нації при цьому не обмежується самими тільки ознаками національності, яку характеризує вирізнена сукупність етнічних, мовно-культурних рис та традицій. Націю визначали як певну спільність громадян та невідчужуваних, невід'ємно належних їм громадянських прав. Пізніше поняття «нація» та «держава» стали синонімами (згадаймо хоча б такі вирази: «національні інтереси такої-то країни», «Організація Об'єднаних І Іацій» тощо). Концепція «держави-нації» багатьма дослідниками нважається такою, що найкраще відбиває природу сучасної держави.

Національним процесам завжди були властиві два начала, дві тенденції: а) диференційне начало, рух до самовизначення нації 6) інтегративне -- зближення й об'єднання. При здійсненні першого, диференційного, процесу надзвичайно велика роль належить національній самосвідомості людей, яка особливо чутливо реагує на наявні у сфері національних відносин деформації. Такими деформаціями хибувала, зокрема, радянська національна політика, де бюрократично-централістська система незмінне насаджувала уніфікацію всіх виявів життя націй -- від способів господарювання до духовної творчості. Через це після розпаду Союзу РСР в багатьох пострадянських державах так гостро постали проблеми національно-державного самовизначення, національної мови, культури, питання походження народів, національної історії тощо. Однак історія і теорія політики свідчать, що неприпустимо забувати про другу, інтегруючу тенденцію.

«Декларація про державний суверенітет України», прийнята Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 року, проголосила верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади в Україні у межах її нинішньої території, незалежність та рівноправність у зовнішніх відносинах. У Декларації наголошується, що:

єдиним джерелом влади в Україні є її народ, який становлять громадяни Республіки усіх національностей;

має бути забезпечено верховенство Конституції й законівУкраїни на усій її території;

Україна самостійно визначає свій економічний статус і закріплює його в законах;

народ України має виключне право на володіння й використання національних багатств;

Україна самостійно встановлює порядок організації охорониприроди на її території й порядок використання природних ресурсів;

Україна є самостійною у вирішенні питань науки, освіти,культурного і духовного розвитку української нації, гарантує усімнаціональностям, що проживають на її території, право на вільнийсоціально-культурний розвиток;

Україна має право на власні Збройні Сили;

Україна як суб'єкт міжнародного права здійснює безпосередні відносини з іншими державами.

Декларація проголошує, що відносини України з іншими країнами -- колишніми республіками СРСР будуються на основі договорів, які укладені на принципах рівноправності, взаємної поваги і невтручання у внутрішні справи інших. Продовженням і практичним здійсненням ідей Декларації був «Акт проголошення незалежності України» від 24 серпня 1991 року. В цьому документі проголошувалося створення незалежної держави України, влада якої є суверенною, а територія -- недоторканною і неподільною. Відтоді 24 серпня відзначається як День незалежності України.

Суверенітет -- це, перш за все, верховенство влади держави всередині країни, її незалежність від влади якоїсь іншої держави. Це право держави на самостійну внутрішню і зовнішню політику,право на власний розсуд вирішувати свої внутрішні і зовнішні справи. Це політико-юридичне вираження самостійності держави, її незалежності від зовнішнього впливу. Однак суверенітет не зводиться цілком до самої тільки державної незалежності, а полягає ще й у вільному, самостійному визначенні своїх зв'язків, тобто залежностей.

Адже у світі все є взаємозв'язаним і взаємозалежним. Абсолютної незалежності не може мати і найсуверенніша держава. Понад те, надмірна незалежність, політика автаркії містить у собі загрозу повнокровному існуванню суспільства, послаблює його, а отже робить країну надзвичайно вразливою, залежною від найменшого впливу ; (зовні, про що наочно свідчить класичний приклад автаркії -- існування Албанії до середини 80-х років. Наприкінці XX століття стає усе більш очевидним, що існування замкнених, автаркічних держав позбавлене сенсу. Глобальні процеси міждержавної взаємодії роблять такі держави несамодостатніми. Самим життям покликана необхідність створення наднаціональних політичних та економічних структур для спільного вирішення проблем, що виникають. Ніколи суверенітет не означав абсолютної незалежності країни ні в політичному, ні в економічному сенсі. Справжній суверенітет полягає не у розриві й відсутності зв'язків, а у вільному, відповідному до власних інтересів, взаємовигідному їх встановленні й здійсненні, у вільному визначенні власної залежності. Суверенна держава вільно вступає в угоди, бере на себе зобов'язання. Несуверенне політичне утворення такої можливості позбавлене.

Залежність нації може бути незначною, великою або й цілковитою, але незалежність не може бути безмежною. Ураження, позбавлення суверенітету може бути наслідком колонізації, окупації, анексії, втягнення в орбіту впливу якоїсь держави.

Цілковита залежність держави виникає внаслідок анексії -- наси-льницького приєднання, загарбання однією державою всієї або частини території іншої держави, народу. Буває колоніальна залежність, коли якась територія або вся країна підпадає під владу іншої держави, коли для неї встановлено спеціальний режим управління. Може бути ще й державна залежність у формі протекторату, коли одна держава -- протектор (від лат. protector -- охоронець, захисник, покровитель) бере на себе здійснення зовнішніх зносин іншої держави, захист її території і фактично ставить під свій контроль її внутрішні справи. Після зламу світової системи колоніальної залежності у 50--60~х роках багато країн, які звільнилися політичне, ще потребували значної допомоги й підтримки в економічній, соціальній, науково-технічній галузях. Багато з них отримували таку допомогу під своїх колишніх метрополій. Так склалася практика держав-опі-кунів, коли під безпосереднім впливом, опікою однієї держави перебуває окрема територія або й уся інша держава.

Вище вже йшлося про таку рудиментарну форму державної залежності, як домініони. Так називають самоврядні частини ко-лишньої Британської імперії -- країни, що входять до Співдружності націй, їхня залежність від британської корони має переважно традиційно-символічний характер, однак і вона, буває, не влаштовує тих політиків, хто стоїть на принципових позиціях у питаннях державного суверенітету.

Для багатьох країн світу здобуття суверенітету було пов'язане із подоланням імперської залежності. Поняття «імперія» позначає велику державу, яка складається з метрополії та підпорядкованих центральній владі держав, народів, що примусовим чином інтегровані в єдину систему політичних, економічних, соціальних та культурних взаємозв'язків. Імперії, «світові держави» виникають внаслідок загарбання територій, колонізації та інших форм розширення впливу сильної держави, її експансії. Характерним для політики імперських держав є: застосування силових засобів підтримки панування центральної влади над залежними територіями; беззастережна протидія будь-яким проявам сепаратизму й автономії, національної свідомості, прагненням народів до суверенітету; неухильне посилення впливу центру, гноблення народів, прагнення до захоплення нових територій, ринків збуту товарів, джерел сировини; намагання примусово нав'язати наявним в імперії багатоманітним формам соціальності певні єдині для всіх норми, правила, вимоги, закони, цінності, критерії тощо незалежно від того, відбувається таке поширення з мотивів чиєїсь користі чи з ідеологічних міркувань. Історія свідчить, що загальною тенденцією суспільного розвитку є неминучий розпад імперій, витіснення їх певними формами добровільної інтеграції суверенних держав до світового співтовариства. Багатьма дослідниками розцінюється як чи не останній приклад імперії існування Союзу РСР до кінця 80-х років.

За умов державної залежності здобуття суверенітету збігається з прагненням завоювання незалежності, яке може втілюватися у національно-визвольних рухах та антиколоніальних війнах, у сепаратистських тенденціях і автономістських вимогах. Сепаратизм -- це прагнення політичних сил до відокремлення країни чи певної території від іншої країни. Сепаратизм є характерним для багатонаціональних держав, де національні меншини намагаються відокремитися й створити самостійні держави.

Ступінь політичної й економічної незалежності називається автономією. Автономізм -- це прагнення суб'єкта політики чи якоїсь частини держави до самоврядування й більшої самостійності без відокремлення. Це перебирання на себе певних повноважень з-поміж тих, що досі належали центральному урядові -- збирати податки, формувати бюджет й розпоряджатися ним, приймати певні закони тощо.

Певною формою державної залежності, але вже такої, що встановлена свідомо й суверенно, слід вважати членство країн у різних міждержавних організаціях та об'єднаннях, делегування їм частини власних повноважень. Коли окрема особа вступає до якоїсь партії, вона покладає на себе зобов'язання додержувати партійної дисципліни, тобто сама суверенно обмежує свою свободу заради якоїсь мети чи вигоди. Будь-яка угода між двома суверенними суб'єктами є вираженням їхньої обопільної згоди на взаємне обмеження свого суверенітету. Так само і держава втрачає частку свого суверенітету, вступаючи до»того чи іншого міждержавного об'єднання, укладаючи двосторонні угоди, приєднуючись до угоди колективної.

Формою суверенної залежності є співіснування держав на засадах федералізму, створення суверенними державами союзів, або союзних держав, коли відбувається делегування ними частини свого суверенітету до більш складного державного утворення. Так суверенітет виявляється безпосередньо пов'язаним із проблемою державного устрою.

Неодмінними, атрибутивними ознаками будь-якої країни, її суверенітету є державний кордон та державна символіка. Кордон -- це офіційно визначена межа, що окреслює територію, на яку тільки й поширюється влада цієї держави. Кордони можуть формуватися стихійно, спонтанно, як відбиття існуючих природних меж (ріки, гірські пасма, пустелі тощо), можуть бути й наслідком міжнародно-правових угод. Вони бувають встановлені примусово внаслідок воєнного або іншого тиску однієї країни на іншу. В такому разі проблема кордону, як правило, рано чи пізно знову постає перед учасниками міждержавних відносин, призводить до політичної, а іноді і збройної боротьби за їх перегляд.

Слід зазначити, що територія однієї країни може й не становити єдиної цілісності, а її кордон може бути розірваним. Таке було досить поширеним у колоніальну епоху, коли численні колонії й підлеглі території, приміром, Великобританії, Франції, Іспанії чи Португалії, були розташовані на значній відстані від їхніх метрополій. Та й зараз один з американських штатів -- Аляска -- не має безпосередньої межі з рештою території США, так само й Калінін-градська область Росії.

Перетин державного кордону громадянином іншої країни є не просто приватним переміщенням у просторі, а має певне формальне, політико-юридичне значення. Він означає, що людина відтепер підпадає під юрисдикцію держави, на територію якої вступає, і зобов'язана додержувати встановлених в ній порядків, а в разі порушення її законів може бути притягнута до відповідальності. Це, а також та обставина, що неупорядкований перетин кордонів може бути пов'язаний із проблемами контрабанди, тероризму, міграції, натуралізації тощо, зумовило зосередження значних зусиль у функціонуванні держави на такій її ролі, як охорона кордону і додержання прикордонного (візового й митного) режиму. Збереження недоторканності кордонів є важливою функцією держави. У вітчизняній практиці ця функція здійснюється силами та підрозділами органів державної безпеки.

Інтеграційні процеси, які відбувалися у другій половині XX сторіччя в Західній Європі, дали змогу поступово пом'якшувати вимоги прикордонного режиму, зробили перетин кордону громадянамипростішим, перетворили його на необтяжливу формальність. А в 1995 році низка західноєвропейських країн взагалі скасувала прикордонний паспортний контроль між собою. Навпаки, після розпаду Радянського Союзу питання кордонів між його колишніми республіками набуло протилежного, порівняно із Західною Європою, розвитку. Проголошення на терені СРСР п'ятнадцяти незалежних держав збагатило політичний лексикон новим терміном -- «прозорі кордони».

Через розбіжності у темпах суспільно-економічного і політичного реформування, а певною мірою і в напрямах та засобах перетворень, через поглиблення розриву економічних та господарських зв'язків поступово відбулося посилення прикордонного режиму між колишніми республіками. Там, де раніше існували суто символічні й умовні межі, на які мало хто звертав увагу, постали жорсткі перепони на шляху людських зв'язків та спілкування.

Територіально-організаційна структура державного устрою, яка визначає порядок ділення країни на складові частини (штати, провінції, землі, кантони, області тощо), їх правовий статус, порядок відносин центральних і периферійних органів влади називається формою державного устрою.

Обставинами й чинниками, що визначають і впливають на встановлення в суспільстві тієї чи іншої форми державного устрою, так само як і форми державного правління та політичного режиму, є історичні й конституційні традиції, умови виникнення держави, наслідки і спадок від часів колоніальної залежності, співвідношення й розстановка суспільно-політичних та класових сил, рівень культури громадян і ступінь соціально-економічного розвитку країни, національний склад населення, міжнародне становище в світі тощо. За устроєм держави бувають унітарними, федеративними й конфедеративними.

Принцип унітаризму означає таку побудову держави, в якій верховна, суверенна влада цілком зосереджена в центрі, а складовими частинами держави є суто адміністративні підрозділи. Унітарною є цілісна, єдина держава, частини якої не мають ознак державності, суверенності, а постають тільки адміністративно-територіальними підрозділами (областями, районами, департаментами тощо), котрі не мають політичної самостійності. За умов унітаризму існує єдина для всієї держави система права, стереотипна схема організації й підпорядкування органів влади, єдина конституція, спільна центральна влада, «урядова вертикаль».

У світі є багато унітарних держав, однак більшість усе ж складають держави з федеративним устроєм. Головна ідея принципу федералізму полягає в розмежуванні сфер компетенції федеральних, центральних властей та властей суб'єктів федерації, у наданні їм певної політичної самостійності. Принцип федералізму передбачає розрізнення і своєрідне поєднання централістських начал і чітко визначеної частки суверенітету суб'єктів державного союзу, співіснування сфер компетенції федеральної влади і влад суб'єктів федерації. Ідея федералізму виражає прагнення запровадити сильну центральну владу, яка буде здатна цілеспрямовано здійснювати певні спільні міждержавні, колективні загальнонаціональні функції, такі як забезпечення свободи торгівлі, оборона, зовнішня політика тощо. З іншого боку, ідея федерального устрою, наприклад, у США, виникла у зв'язку із побоюваннями «батьків-засновників», що надто сильна центральна влада буде обмежувати індивідуальні свободи та самостійність штатів, із потребою гарантувати прагнення громадян самим управляти місцевими справами.

Принцип федералізму передбачає договірність у прийнятті спільних рішень (замість голосування за ознакою більшості); рівне представництво в органах спільного керівництва.

Як втілення принципу федералізму сприймаються сучасні процеси в Західній Європі. Так, у лютому 1992 року в Маастріхті 12 країн Європейської співдружності підписали угоди про створення політичного, економічного і валютного союзів. Добровільно посту-паючись частиною свого національного суверенітету, вони прагнуть здобути переваги шляхом спільного здійснення зовнішньої політики, вирішення питань оборони, охорони природи, соціального забезпечення, захисту й оплати праці, імміграції тощо. Вже створена і розширюється зона відкритих кордонів. Планується уніфікація національних законодавств, уведено в обіг у 1999 році спільну валюту -- сиро. Спостерігачі очікують, що внаслідок цих процесів може утворитися новий світовий центр, який відтіснить США за своїм впливом па світові події, з'явиться така собі нова наддержава із населенням близько 350 мільйонів чоловік.

Практичним втіленням принципу федералізму є федеративна форма державного устрою. Федерація -- це союзна держава, яка складається з кількох державних утворень (штатів, кантонів, земель тощо), кожне з котрих більшою або меншою мірою володіє державним суверенітетом, власною компетенцією, має свою власну систему законодавчих, виконавчих та судових органів, інші ознаки державності. Федерація -- це держава, яка складається із кількох державних утворень, що об'єдналися для здійснення єдиною центральною владою спільних для всіх членів федерації завдань. Ознаками федерації є: спільна територія; спільні збройні сили; єдина митна система; єдина грошова і податкова системи; спільна конституція, яка співіснує поряд з конституціями суб'єктів федерації; спільний союзний уряд, законодавство, суд, громадянство (поряд із громадянством суб'єктів федерації).

Якщо в унітарній країні внутрішній поділ здійснюється суто .Іа територіально-адміністративним принципом, то в державі федеративній -- за принципом територіально-національним (проте американський федеральний устрій має політико--географічний, а не політико--національний характер), складовими елементами федеративної держави є не адміністративно-територіальні одиниці, а суб'єкти федерації.

До компетенції суб'єктів федерації, як правило, належать питання, які не потребують однотипного регулювання. Це організація й діяльність місцевих органів влади, забезпечення громадського порядку, збереження довкілля, суспільне необхідні роботи і служби тощо. Кожен із суб'єктів федерації має право на власну конституцію, а повноваження загальнофедеральних органів та їх складових визначаються загальносоюзною конституцією.

Зобов'язання федеральної влади щодо кожного суб'єкта федерації випливають із необхідності збереження і зміцнення союзної держави. Федеральний уряд, зазначається в Конституції США, «гарантує кожному штату у цьому Союзі республіканську форму правління», захищає кожний штат від вторгнення ззовні, «а за клопотанням законодавчих зборів або виконавчої влади (коли законодавчі збори не можуть бути скликані) -- і від внутрішнього насильства».

До компетенції центральної влади в федерації належать питання оборони країни, зовнішньої політики, фінансів, оподаткування, розв'язання конфліктів між суб'єктами федерації, організації структур і діяльності вищих органів влади.

Формою короткотривалого об'єднання суверенних держав, які, зберігаючи свою незалежність, згуртувалися для досягнення певних спільних цілей (воєнних, зовнішньополітичних тощо), для координації спільних дій, є конфедерація. Конфедерація -- це не союзна держава, а міждержавний союз, члени якого, зберігаючи свою незалежність, створюють на договірних засадах тільки спеціальні спільні органи для координації дій у вирішенні конкретних проблем. Принцип конфедералізму передбачає збереження повної юридичної та політичної самостійності держав, які входять до конфедерації, відсутність центральної влади, спільного єдиного законодавства, громадянства, судової системи тощо. Відносини між суб'єктами конфедерації ґрунтуються виключно на добровільних угодах. Члени конфедерації на договірних засадах створюють спеціальні об'єднані органи, надаючи їм строго визначених повноважень у межах сфери їхньої компетенції. Рішення органів конфедерації приймаються і здійснюються тільки за згодою усіх держав -- суб'єктів конфедерації. Тут не існує спільних для всіх території і громадянства, єдиної податкової та правової системи. Правовою основою утворення конфедерації є союзний договір, тоді як для федерації і унітарної держави таку основу становить конституція. Кошти конфедерації, її бюджет формуються із внесків її членів. Конфедеративні державні утворення, як свідчить історія, мають тимчасовий характер, є нестійкими формами, на їх місці виникають федерації або ж вони розпадаються на окремі унітарні держави.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

залежність суверенітет держава кордон

Держава, що розглядається в аспекті «країна», -- це поширення суверенної (самодостатньої) влади на певну, чітко визначену територію, на людність, що її населяє. Справжній суверенітет слід розуміти, перш за все, як верховенство влади, її спроможність самостійно, виходячи з інтересів нації, визначати пріоритети у встановленні зв'язків, тобто у здійсненні взаємозалежності між державами.

Дійсна незалежність -- це вільний, суверенний вибір залежності. Функції держави-країни: збереження недоторканності кордонів, цілісності території, збереження суверенітету, розвиток співпраці та взаємодії з іншими країнами.

Література

Арото А. Концепция гражданского общества: восхождение, упадок и возрождение // Полис. -- 2010. -- № 3.

Білоус А.О. Політико-правові системи: світ і Україна. -- К., 2007.

Васильев В.А. Гражданское общество: идейно--теоретические истоки // Социально-политический журнал. -- 2010. -- № 4.

Геєць В. Державність України. На шляху до громадянськогосуспільства // Віче. -- 2005. -- № 5.

Пугачев В.П., Соловьев АИ. Введение в политологию. -- М., 1995.

Рябов С. Державна влада: проблеми її легітиміїості. -- К., 1996.

Рябов С.Г. Політологічна теорія держави. -- К., 1996.

Соловьев AM. Три облика государства -- три стратегии гражданского общества // Полис. -- 2006. -- № 6.

Тарасов Е.Н. Государство как институт политической системы // Социально-политический журнал. -- 2004. -- № 2.

Українська державність у XX ст.: історико-політичиий аналіз. - К., 2006.

Размещено на Allbest.ru