Автономія сторін в міжнародному приватному праві

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Автономія сторін в міжнародному приватному праві

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступенякандидата юридичних наук

Загальна характеристика роботи

Основний зміст

У Вступі розкривається сутність і обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, зв'язок з науковими програмами, планами, темами Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, сформульовано мету і завдання дослідження, визначається об'єкт, предмет і методологічна основа дослідження, викладається наукова новизна, обґрунтоване теоретичне та практичне значення отриманих результатів, їхня апробація, характер публікацій.

В першому розділі «Автономія волі - спосіб вираження колізійно-правової свободи», який включає три підрозділи, ставиться дилема поняття автономії волі, здійснюється виправдання та легітимація вільного вибору права в міжнародному приватному праві.

В підрозділі 1.1. «Основна дилема автономії волі: приватна автономія - автономія сторін» дисертант вирішує термінологічну проблему автономії волі, пов'язану із вузьким та широким розумінням останньої, а також пропонується теорія, яка найбільш повно та якісно пояснює проблему автономії. Правове регулювання цивільних відносин з іноземним елементом в сучасній юридичній практиці допускається двома способами: шляхом визнання колізійно-правової свободи або встановлення формул колізійно-правового прикріплення. В першому випадку йдеться про вільний вибір права, який інакше називається проблемою автономії волі у вузькому сенсі, або автономією сторін. В широкому сенсі автономія волі включає також проблему свободи договору (угоди) як характерний вираз матеріально-правової свободи.

Проблема автономії волі, як вона традиційно означається в українській колізійній доктрині, має однакове філософське підґрунтя і вирішує однакові практичні задачі, що в Україні, що у Франції, що в Німеччині, що в Англії, що у Росії чи якійсь іншій країні, однак при цьому використовуються різні терміни, які мають випадковий історичний характер: укр. - «автономія волі», «вибір права», франц. - «autonomie de la volontй» («автономія волі»), нім. - «Privatautonomie» («приватна автономія»), «Parteiautonomie» («автономія сторін»), «freie Rechtswahl» («вільний вибір права»), англ. - «choice of law» («вибір права»), «party autonomy» («автономія сторін»), рос. - «выбор права сторонами договора», «автономия воли». Із переліку стає очевидним, що основний український термін - «автономія волі» - відповідає французькій термінології, тоді як в німецькій та англійській мовах він не використовується, де в обох мовах вживається термін «автономія сторін», а в німецькій мові - ще й термін «приватна автономія». Вирішення дисертантом термінологічного питання щодо автономії волі є компромісним, тобто такою, яка враховує і французький, і німецький підхід, тобто ми пропонуємо зберегти у вітчизняній колізійній доктрині та законодавчій практиці традиційний французький термін «автономія волі» для охоплення проблеми в цілому, тобто для автономії волі в широкому сенсі; а для автономії волі у вузькому сенсі, як вираження колізійно-правової свободи, можна також вживати німецького походження термін «автономія сторін», або «автономія волі сторін», віддаючи перевагу першому - «автономія сторін».

На наш погляд, найбільш повно та якісно пояснює проблему автономії волі теорія, яку ми пропонуємо назвати «подвійним визнанням», тим більше, що сам термін «визнання», так само як і його аналоги «санкція», «одобрення», «схвалення» та інші, мають спільну рису, а саме - вони є двозначними, двонаправленими, амбівалентними. Тому, вибраний із відповідного переліку синонімів термін «визнання», який, як зазначено вище, застосовується для позначення центрального поняття в цивілістичній теорії волі тоді, коли йдеться про субординацію правопорядку і волі (в контексті визначення правочину в німецькому праві), можна поняття визнання використовувати за аналогією в доктрині міжнародного приватного права тоді, коли виникає потреба розв'язати проблему автономії волі в широкому сенсі, включаючи вільний вибір права, зокрема проблему субординації автономії волі із нормами відповідного правопорядку.

Двозначність терміну «визнання» дозволяє розглядати відповідний процес у зворотному напрямку з точки зору волі, тобто автономія волі сторін розповсюджується на визнання суб'єктом чинного (позитивного) правопорядку. В міжнародному приватному праві вільний вибір права (правопорядку) є в абстрактній формі ні чим іншим, ніж визнанням суб'єктом одного правопорядку і невизнанням іншого. Саме тому таке визнання можне назвати суб'єктивним визнанням.

В підрозділі 1.2. «Доктринальне та легальне обґрунтування вільного вибору права в міжнародному приватному праві» аналізується філософія питання автономії волі, досліджується історія питання «подвійного визнання», здійснюється порівняльно-правове дослідження, а також обґрунтовується легальне визнання автономії волі в українському міжнародному приватному праві.

Як вважає автор, в міжнародному приватному праві поняття автономії волі і свободи волі є тотожними, тому термін «автономія» вживається у зворотах «автономія волі», «приватна автономія», «автономія сторін», а термін «свобода» можна використовувати у словосполученнях «свобода договору (угоди)», «колізійно-правова та матеріально-правова свобода». Можна також говорити про «процесуально-правову свободу» у випадку, коли йдеться про вибір сторонами визначення компетенції відповідного суду або арбітражу.

Автономія волі перед тим як зайняти місце одного з основних принципів міжнародного приватного права, пройшла довгий історичний шлях розвитку таких філософських ідей, як «свобода», «воля», «автономія». Автономія волі - це самозаконність волі. Відособлювати автономію волі від «свободи волі», «свободи договору» неможливо. Також варто сказати, що поняття автономії волі і угоди у філософському значенні є однорідними поняттями, зважаючи при цьому на те, що у міжнародному приватному праві ці інститути мають свої специфічні риси.

Різні філософи та філософські течії є прибічниками власних уявлень, які, як правило, є не тільки оригінальними, але й протилежними. В результаті дослідження різних філософських думок та теорій нам вдалося знайти зв'язок, поєднуючу ланку, зокрема, між позитивістським та природнім уявленням про автономію волі. Таким зв'язком є теорія «подвійного визнання». Поняття визнання бере свій початок зі вчень Канта, тому проблема автономії волі пройшла три етапи розвитку: докантівський, кантівський та післякантівський період. Якщо свободу волі, у формі, запропоновані І. Кантом, сприйняти як один полюс, а релігійний детермінізм Середньовіччя чи сцієнтистський детермінізм волі Нового часу - як інший полюс, то в XIX і наступних століттях на цьому останньому полюсі займає своє місце філософія позитивізму.

Міжнародне приватне право при вирішенні питання про автономію волі користуватися «теорією визнання», або якоюсь іншою позитивістською теорією. В такому разі міжнародне приватне право буде лише позитивістською доктриною, що є на наш погляд суттєвим недоліком. Виправити його можна, якщо враховувати історію автономії волі, в якій крім позитивістського періоду є ще психолого-емпіричний і, особливо, раціоналістичний періоди. Таким врахуванням є конструкція «подвійного визнання», тобто з одного боку позитивістського визнання, а з іншого - або загального (Дюмулєн), або розумного визнання (Савін'ї). Схема цієї конструкції виражається не тільки старою формулою voluntas alia justa, а й новою - voluntas et justa, тобто і воля і правопорядок є вихідними точками для взаємовизнання.

Отже, історія принципу автономії волі ґрунтується на такій періодизації: передісторія (XIV, XV ст. ст.); перший період - виникнення психолого-емпіричного принципу автономії волі, Дюмулєн (XVI ст.); другий період - раціоналістичне доповнення принципу автономії волі (принцип більш тісного зв'язку), Савінь'ї (XVII-перша половина XIX ст.); третій сучасний період - позитивістське завершення оформлення принципу автономії волі, «етатистські» та «автономістські» концепції автономії волі (друга половина XIX-XXI ст. ст.).

З точки зору змісту норми щодо автономії волі в різних країнах а також в міжнародних колізійних конвенціях, можуть бути сформульовані, по-перше, в позитивній або негативній формах: норма формулюється як колізійна норма-принцип або формулюються виключення із обсягу застосування цієї норми; по-друге, автономія волі може бути сформульована як колізійна норма-принцип lex voluntatis або як двостороння колізійна норма з прив'язкою lex voluntatis; по-третє, автономія волі може бути визначена або відкрито, або приховано (латентно), що потребує відповідного граматичного або логіко-систематичного тлумачення. В кінцевому рахунку, на основі проведеного вище порівняння, можна категорично стверджувати, що тенденцією сучасного міжнародного приватного права є повноцінне визнання автономії волі, тобто перехід від невизнання, зокрема в деяких країнах Латинської Америки, до повсюдного визнання вільного вибору права як способу вираження колізійно-правової свободи.

Визначена вище тенденція сучасного міжнародного приватного права про перехід від невизнання до визнання автономії волі знайшла свою легітимацію в Україні в законі «Про міжнародне приватне право», який закріплює два типи норм - колізійна норма-принцип автономії волі (lex voluntatis в широкому сенсі) та колізійна прив'язка автономії волі (lex voluntatis у вузькому сенсі) двосторонньої колізійної норми - доповнюється також іншими нормами, за допомогою яких уточнюється обсяг автономії волі або здійснюється її обмеження. Застосування автономії волі полегшиться, якщо на основі теорії та методології права, а також аналізу чинного колізійного законодавства, запропонувати спосіб визначення умовної (гіпотетичної, логічної) колізійної норми про автономію волі. Норма закону про автономію волі є складною, тобто лише логічним шляхом, або за допомогою інтерпретації всього закону, можна встановити зміст умовної (гіпотетичної) колізійної норми про автономію волі.

В другому розділі «Умови, способи та межі застосування (формальна сфера дії) автономії сторін як колізійної норми» дисертант описує та пояснює автономію волі як колізійну норму та її реалізацію, а також формальну сферу дії автономії сторін, попередньо з'ясовує умови та способи застосування автономії, а також питання дійсності та недоліку вільного вибору права. Цю сферу, так само як і змістовну сферу дії, можна охарактеризувати в позитивному та негативному сенсі: в першому випадку визначається обсяг застосування автономії сторін, а в другому - обмеження статуту автономії сторін. В цьому та наступному розділах термін «автономія сторін» вживається нами як синонім «автономії волі» у вузькому значенні. Якщо не застережене інше, то термін «автономія волі» далі розуміється нами тільки у вузькому значенні.

В підрозділі 2.1. «Автономія волі як колізійна норма та її реалізація» дається аналіз колізійної норми про автономію волі та угоди про вибір права. Як зазначає автор, автономія волі може вважатися не тільки колізійним принципом, а й колізійною нормою тільки тоді, коли в цій нормі є обсяг і прив'язка. Важливим застереженням при цьому є твердження про те, що автономія волі не є структурним елементом односторонньої колізійної норми. На нашу думку, автономія волі є колізійною нормою, яка має як складові обсяг і прив'язку. Встановлення, насамперед, обсягу цієї колізійної норми, незалежно від того, наскільки обсяг є визначеним, можна здійснити за допомогою поняття умовної (гіпотетичної) правової норми. Це в окремих випадках стосується і визначення прив'язки lex voluntatis. За допомогою комбінування елементів обсягу і прив'язки колізійної норми про автономію волі здійснюється конкретизація загальної правової ідеї вільного вибору права. Визначивши обсяг і прив'язку колізійної норми про автономію волі, можна належним чином здійснити правову кваліфікацію ситуації, коли виникає потреба у сторін обрати право, яке б найбільш вдало і ефективно регулювало їх відносини з іноземним елементом. Таким чином, вільний вибір права є кінцевою метою застосування колізійної норми щодо автономії волі.

Автономія волі, як угода про вибір права може бути визначена як в тексті основної угоди в якості однієї з її умов, зокрема в такій її частині, як пророгаційне (арбітражне) застереження, так і в тексті пророгаційної (арбітражної) угоди, або може бути укладеною у вигляді окремого документу. Хоча письмова форма угоди про вибір права не є загальнообов'язковою у міжнародній практиці, що означає, що вона може бути і усною, однак остання в силу своєї непевності має суттєвий недолік. Відповідно до українського законодавства, угода про вибір завжди має укладатися в письмовій формі. Останнє, однак, не суперечить тому, що вибір права в ситуації за участю українського учасника, тим не менше, може бути визначений на підставі мовчазного волевиявлення і конклюдентних дій сторін.

Угода про вибір права за своєю суттю є аналогічною до природи пророгаційної (арбітражної) угоди, тобто, іншими словами, має з нею дуже тісний зв'язок. Це пояснюється не тільки тим, що обидві угоди мають службовий характер стосовно основної угоди, а й тим, що вони є автономними структурними елементами цієї основної угоди. Тому, питання про вибір права має бути вирішений незалежно від того, що спір виник про дійсність або недійсність основної угоди, бо у протилежному випадку, якщо на підставі вибраного права основна угода має бути визнаною недійсною, то угода про вибір права, як частина даної угоди, також буде вважатись недійсною, що тягне за собою не тільки порушення принципу автономії волі, а й є такою логічною суперечністю, яка не може бути усунена.

В нормальній ситуації зміст угоди про вибір права підкоряється нормам цивільного або торгового права, що застосовується до основної або пророгаційної (арбітражної) угоди. Не буде суттєвим порушенням у разі укладення окремої угоди про вибір права таке її застереження, відповідно до якого до цієї угоди визначається право, що до неї має застосовуватись. Форма угоди про вибір права повинна також регулюватися правом, яке застосовується до форми основного договору.

В підрозділі 2.2. «Умови та способи застосування автономії сторін. Дійсність вільного вибору права» перш за все зазначається, що загальною умовою застосування вільного вибору права є наявність іноземного елементу в цивільних відносинах, які є предметом регулювання на основі автономії волі. Поняття загальних умов в цілому кореспондується із поняттям основного колізійного питання. Зважаючи на те, що автономію волі в колізійному праві прийнято називати автономією сторін, а також те, що в даному випадку спеціальне місце займає питання про цивільну дієздатність особи, яке є попереднім колізійним питанням, проблема про суб'єкти автономії волі в зазначеному аспекті є особливою умовою застосування вільного вибору права. Те саме стосується часових рамок автономії волі, оскільки вони також є частиною попереднього колізійного питання. Крім того, питання про учасників автономії волі розпадаються на дві частини: про сторони та треті особи автономії волі.

Способи застосування автономії волі можна спочатку розділити на два різновиди: прямий та непрямий вибір права. Прямий вибір права с свою чергу ділиться на категоричний та конклюдентний. Конклюдентний в широкому сенсі вибір включає мовчазний та конклюдентний у вузькому сенсі вибір права. Непрямий вибір це ніщо інше, ніж конкуренція колізійних прив'язок. Із застереженням конклюдентний та непрямий вибір права співпадає із принципом більш тісного зв'язку - в обох випадках суд шукає та обґрунтовує розумність вибору права. Принцип більш тісного зв'язку, іншими словами, є раціональним вибором права.

Питання про дійсність угоди про вибір права найкраще і доцільніше визначати за правом, яке сторони самі обрали. В такому разі, проблему дійсності вибору права можна назвати, за аналогією з проблемою «компетенції компетенцій» в міжнародному комерційному арбітражі, «вибором вибору права».

Межі застосування вільного вибору права по-різному пролягають в тих чи інших областях матеріального цивільного права, однак принципова допустимість автономії сторін є характерною ознакою для всього міжнародного приватного права, за чи не єдиним виключенням питання про особистий статут, в якому автономія волі, як правило, не визнається.

В підрозділі 2.3. «Формальна сфера дії автономії сторін» до уваги береться поділ сфери дії на формальну та змістовну, першу з них можна визначити двома способами: прямим та непрямим. В першому випадку визначається обсяг застосування за допомогою конкретизації статуту автономії волі на основі вітчизняного законодавства. При цьому статут нами розуміється в традиційному значенні як синонім тієї чи іншої області застосовуваного матеріального права у разі виникнення колізійного питання. В другому випадку формальну сферу дію автономії волі можна уточнити шляхом визначення того матеріального права (колізійного статуту), у відношенні якого автономія волі не застосовується повністю або частково. В такому разі ці обмеження, по суті, чіткіше окреслює межі тієї сфери, де автономія волі застосовується. Отже, формальну сферу дії автономії волі можна визначити в позитивній (в першому випадку) та й в негативній формі (в другому випадку).

Класичною областю застосування автономії сторін в міжнародному приватному праві є зобов'язальне право. В зобов'язальному праві автономія сторін найчастіше зустрічається в праві договорів, для якого є характерним принцип свободи договору (приватна автономія), що є вираженням матеріально-правової свободи. Колізійно-правова свобода є доповненням першого різновиду свободи. В свою чергу, автономія волі може застосовуватись і поза рамками як договірного, так і зобов'язального права в цілому. В згаданій вище літературі констатується тенденція все більше зважати на можливість використання національним законодавцем принципу автономії сторін поза межами зобов'язального права.

Чинний Закон України «Про міжнародне приватне право» відповідно до тенденції широкого і повного визнання автономії волі у відносинах з іноземним елементом включає в обсяг застосування вільного вибору права практично всі можливі правові сфери. В той самий час відмова в українському законі від використання автономії сторін щодо персонального статуту враховує тенденцію посилення публічних інтересів в цій сфері.

Визнання автономії правопорядком є необхідною передумовою до здійснення її сторонами в конкретному виді правовідношення. Вибір права сторонами договору, ускладненого іноземним елементом, стосується лише питань взаємних відносин сторін договору, тобто зобов'язального статуту правочину, і не стосується третіх осіб та публічних інститутів.

В третьому розділі дисертації «Правові наслідки застосування (змістовна сфера дії) колізійної норми lex voluntatis» ми визначаємо змістовну сферу автономії волі, при цьому знову використовуємо поділ на її позитивну та негативну характеристику: в одному разі встановлюється коло правопорядків, поміж яких можливий вибір права, а в протилежному - обмеження територіальної сфери дії норми про автономію волі.

В підрозділі 3.1. «Коло правопорядків країн, поміж яких можливий вибір права» досліджується себе тенденція, що заявляє про себе в міжнародному приватному праві, все більш повного визнання вільного вибору lex mercatoria, тобто - застосування на основі принципу автономії сторін замість національного правопорядку правопорядку sui generis. Така практика враховує, що національні правові системи, навіть досить розвинені, не завжди повністю відповідають потребам, які виникають в міжнародній торгівлі.

Як в національному, так і в ненаціональному правопорядку можна здійснити вибір не тільки матеріальних, а й із застереженням колізійних норм. Вибір процесуальних норм, як правило, доктриною, нормативними джерелами і практикою не визнається. Нормальним випадком автономії сторін є вільний вибір приватного права, в т.ч. колізійного, аномальним - вибір права публічного, в т.ч. із застереженням процесуального права.

Зважаючи на те, що в колізійній доктрині відсутня пануюча думка щодо вичерпного переліку джерел lex mercatoria та щодо погодженої їх характеристики, можна зробити висновок, що невизнання певного джерела lex mercatoria, не позбавляє права сторін вибрати його для застосування до договору, в т.ч. керуючись при цьому не тільки принципом автономії сторін, а й принципом приватної автономії (принципом свободи договору). Залежність здійснення автономії волі шляхом вибору lex mercatoria від визнання його державою, є доказом загального пріоритету національного права над lex mercatoria.

Вільний вибір права є формою відсилання, предметом якого можуть бути три типи норм - матеріальні, колізійні та, як виняток, процесуальні, - національного та міжнародного правопорядку. Предмет такого відсилання включає й lex mercatoria. Визначення в цілому предмету відсилання є визначенням кола правопорядків, між якими можливий вибір права.

В другому підрозділі «Обмеження територіальної сфери дії норми про автономію волі» доводиться, що правовим наслідком застосування автономії сторін може бути обмеження територіальної сфери її дії нормами про обхід закону, застереження про публічний порядок та дію імперативних норм. Оскільки в теорії міжнародного приватного права проблема співвідношення цих концепцій залишається не вирішеною, пропонується об'єднати їх в єдиний інститут, який би так і називався обмеження дії іноземного права, з основною метою - захист національної системи права. Що стосується проблеми зворотного (подальшого) відсилання, то зважаючи на те, що, з одного боку, тільки у разі прийняття такого відсилання має обмеження територіальної сфери дії, а, з іншого боку, проблема відсилання стосується лише дії колізійної норми, то положення про зворотне (подальше) відсилання в рамках спільного інституту обмеження дії іноземного права займає особливе місце, яке не співпадає із трьома іншими обмеженнями.

Варто також прийняти до уваги політику «Європейського вибору» України, яка, зокрема, полягає в адаптації вітчизняного права до вимог та стандартів європейського права, складовою якого є Римська конвенція, що визнає незначні обмеження умов для застосування автономії волі. При цьому потрібно керуватися розширювальним тлумаченням п. 3 ст. 3 цієї конвенції, акцентуючи увагу на імперативному аспекті проблеми автономії волі. Український законодавець має врахувати, що обмеженням абсолютності вільного вибору права сторонами (автономії волі) може бути тільки застосування імперативних норм національного права, які мають пріоритет перед обраним сторонами правом.

Для того, щоб забезпечити більшу ступінь юридичної визначеності, на наш погляд варто в Законі України «Про міжнародне приватне право» поновити в правах формулювання п. 3 ст. 1552 згаданого проекту, а саме: «Вибір права країни сторонами не обмежується колом правопорядків країн, поміж яких можливий вибір, - якщо інше не встановлено законом». Закріплення вищезгаданої норми в законі України про міжнародне приватне право буде визнанням абсолютності вільного вибору права сторонами як визначеної та охарактеризованої нами тенденції сучасного міжнародного приватного права. Таким чином, не дивлячись на відсутність єдності в підходах, в колізійній доктрині буде проявлятися намір щодо відмови від обмеження автономії волі.

У висновках сформульовано найбільш суттєві положення і пропозиції, отримані в результаті дисертаційного дослідження даної теми, зокрема проблема автономії вирішена не тільки через обґрунтування визнання автономії волі як одного з основоположних принципів міжнародного приватного права, але й як аналіз гіпотетичної диспозитивної колізійної норми (норми з прив'язкою lex voluntatis) за допомогою спеціального методу «подвійного визнання», історичні корені якого ведуть до вчень І. Канта.

Встановлено, що при реалізації принципу автономії волі можливі три основні способи здійснення автономії сторін: два прямі і один непрямий. Категоричний вибір є класичним і найбільш повним прямим виразом автономії сторін, і конклюдентний, в т.ч. мовчазне волевиявлення, спосіб здійснення автономії є також прямим вибором права, яке мали на увазі сторони, але чітко його не виразили. Непрямий спосіб передбачає здійснення вибору права на підставі вирішення питання конкуренції колізійних норм правовопорядку lex fori. В останньому випадку часто застосовується принцип тісного зв'язку з правовідношенням.

Автономія волі не має універсального чи абсолютного характеру тільки в тій частині, стосовно якої діють імперативні норми правопорядку lex fori. Імперативними нормами є не тільки норми публічного права, але й деякі норми приватного права, а також колізійні принципи і норми.

Вибір права сторонами договору, ускладненого іноземним елементом, стосується лише питань взаємних відносин сторін договору, тобто зобов'язального статуту правочину. Форма і дійсність угоди про вибір права повинна регулюватися правом, яке застосовується до основного договору, тобто за обраним сторонами правом на основі принципу «вибір вибору права». Функціонування lex mercatoria в значній мірі залежить від визнання його державою, тому національне законодавство має, із застереженнями, пріоритет перед lex mercatoria у разі його вибору.

У випадку розщеплення договірного статуту, необхідне визнання можливості сторін в договорі підпорядковувати окремі (окрему) частини (частину) договору різним національним правовим системам, та, з іншої сторони, необхідно заборонити підкорення договору в цілому різним правопорядкам. Однак, обрання в порядку кумулятивного вибору одночасно національного права і т.з. lex mercatoria може бути визнане легітимним, якщо вважати застосування норм lex mercatoria як субсидіарне правове регулювання.

В стислій формі викладено загальні підсумки дослідження в сфері дії автономії волі сторін в міжнародному праві, які мають не тільки наукове, а й практичне значення, зокрема розраховані на вдосконалення положень чинного Закону України «Про міжнародне приватне право».

Список опублікованих автором праць за темою дисертації:

правовий свобода автономія колізійний

1. Задорожна С.М. Сутність автономії волі: основні наукові підходи у науці міжнародного приватного права // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Випуск 23. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2004. - С. 531 - 536.

2. Задорожна С.М. Способи вираження волі сторін договору при реалізації принципу автономії волі. // Науковий вісник Чернівецького університету. Сер. Правознавство. Збірник наук. Праць. Вип. 253. - Чернівці, 2004. - С. 61 - 65.

3. Задорожна С.М. Автономія волі у міжнародному приватному праві: кумулятивний вибір застосовного права // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Випуск 27. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2005. - С. 579 - 584.

4. Задорожна С.М. Вибір ненаціональних норм при реалізації принципу автономії волі в міжнародному приватному праві // Науковий вісник Чернівецького університету. Сер. Правознавство. Збірник наук. Праць. Вип. 282. - Чернівці, 2005. - С. 68 - 72.

5. Задорожна С.М. Форма угоди про право, застосовне до цивільно-правових угод, ускладнених іноземним елементом // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Спецвипуск. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2005. - С. 467 - 472.

6. Задорожна С.М. Філософія питання автономії волі як колізійно-правової свободи // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Випуск 32. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2006. - С. 326 - 332.

7. Задорожна С.М. Міжнародна ввічливість - один із принципів міжнародного приватного права // Тези доповідей Міжнародної науково-теоретичної конференції студентів, аспірантів та молодих вчених «Соціально-економічні, політичні та культурні оцінки і прогнози на рубежі двох тисячоліть». 20 лютого 2003 р., м. Тернопіль. - Тернопіль: Підручники і посібники, 2003. - С. 27.

8. Задорожна С.М. Сфера застосування автономії волі у міжнародному приватному праві // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні: Матеріали Х регіональної науково-практичної конференції. 5 - 6 лютого 2004 р. - Львів: Юридичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка, 2004. - С. 500 - 503.

9. Задорожна С.М. Автономія волі в міжнародному приватному праві: дійсність угоди про вибір права // Актуальні проблеми правознавства. Науковий збірник ЮІ ТАНГ. - Тернопіль, 2004. - С. 125 - 127.

Размещено на Allbest.ru