Особливості діяльності державного службовця

Размещено на http://www.allbest.ru/

Тема роботи:

Державне управління

Зміст

1. Особливості діяльності державного службовця

2. Основні вимоги до планів роботи

3. Ситуація

Список використаних джерел

1. Особливості діяльності державного службовця

державний службовець планування управління

Сучасна держава характеризується багатоманітністю цілей, завдань і функцій, від професійного і чіткого виконання яких залежить ефективність функціонування того чи іншого державноорганізованого суспільства. Світовий досвід і стан сучасних відносин в Україні свідчить, що сучасне суспільство не може нормально функціонувати і розвиватися поза державою, незалежно від її упорядкованого впливу на розвиток найважливіших суспільних відносин. Це зумовило необхідність створення кваліфікованого і ефективно функціонуючого, державного апарату. Водночас діяльність держави, результати виконання нею політичних, економічних, соціальних, організаційно-управлінських і правових функцій визначаються системою створених у всіх гілках державної влади органів, їх організаційно-структурною побудовою, якісним складом кадрового потенціалу органів, служб і підрозділів державної служби.

До основних нормативно-правових документів які регламентують діяльність державного службовця відносять: Кодекс законів про працю України [2], Закон України «Про державну службу» [4] і Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» [5].

Кодекс законів про працю України регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини [2].

Розвиток держави у правовому соціальному напрямі кардинально змінює призначення держслужби. Головна її суть в Україні - реалізація законів держави, забезпечення захисту прав та інтересів громадян, делегування їм певних обов'язків. Вказуючи на особистісний аспект держслужби, В.Б.Авер'янов писав, що „державна служба через діяльність осіб, зайнятих у ній, має втілювати в життя визначену демократичним шляхом волю держави” [6, с. 312].

Як елемент державної організації суспільства та соціальний інститут, держслужба має ряд особливостей:

- по-перше, вона представляє сферу професійної діяльності. Всім своїм змістом, формами і методами діяльність держслужбовців спрямована на забезпечення повноважень державних органів;

- по-друге, як об'єднуюча ланка між державою і громадянським суспільством, держслужба покликана захищати права, свободи, законні інтереси учасників суспільних відносин. Конституційне положення про те, що людина, її права та свободи є найважливішою цінністю, виступає визначальним стрижнем у діяльності держслужбовців, незалежно від службово-посадового статусу [1];

- по-третє, держслужба як суспільне явище, дещо більше, ніж діяльність держслужбовців та органів управління. Це своєрідна форма відображення суспільних зв'язків і відносин, показник ступеня гуманності й існуючих у суспільстві порядків;

- по-четверте, держслужба не просто вказує на суспільні зв'язки і відносини, а соціальну спрямованість, наближаючи конституційний ідеал правової демократичної держави до об'єктивної реальності;

- по-п'яте, держслужба - ще й етична система. Формуючи правосвідомість громадян, вона, як носій певного рівня моралі, моральних цінностей, орієнтує держслужбовців та громадян на дотримання моральних норм і правил людського співжиття.

Головною рисою сучасної держслужби є пріоритет прав та інтересів особи зі зміною співвідношення державного і власного інтересів на користь першого. Держслужба виконує місію сучасної держави - служби суспільству. Політика, законотворчість, охорона прав людини тощо головні компоненти держави - це інструменти служби держави суспільству, а держслужба об'єднує їх. Такий системний підхід до держслужби уможливлює розуміння глибини цього інституту державного управління.

Держслужба є державним правовим і соціальним інститутом, який здійснює в рамках своєї компетенції реалізацію цілей та функцій органів влади й управління шляхом професійного виконання службовцями своїх посадових обов'язків і повноважень, що забезпечують взаємодію держави і громадян у реалізації їх інтересів, прав і обов'язків.

Держслужба розглядається одночасно як інститут, як діяльність, як система правил роботи щодо виконання функцій держави і як персонал, який спроможний виконувати ці функції. Держслужба є засобом реалізації функцій соціальної держави, поєднуючи особисті, групові і державні інтереси, будучи каналом повсякденних зв'язків держави і народу.

Як складне, системне явище, держслужба має певні цінності, пов'язані найперше з культурою управління, що змінюються залежно від часових параметрів і місця. Є цінності структури апарату, державної організації й окремого службовця.

Цінності держслужби складають частину цінностей суспільства. До головних з них, відносять:

- нейтральність - власні переконання держслужбовця не повинні мати значення і це дає можливість співпрацювати з будь-яким політиком;

- чесність і непідкупність - в основу діяльності держслужбовця покладено його служіння суспільству і державі. Він не може представляти приватні інтереси, що призводить до корумпованості держапарату;

- професійна честь - правила поведінки держслужбовця повинні включати такі моральні якості, як лояльність, безпристрасність, гордість за добре виконану роботу;

- постійне перебування на посаді - вступ і проходження держслужби базується на засадах кар'єрної служби [19, с 87]. Сюди ж слід віднести чутливість держслужбовців до суспільних потреб, рівність і справедливість у роботі з усіма громадянами, включення громадян у процес ухвалення рішень тощо.

Сучасна держслужба виходить з того, що держслужбовці повинні проводити політику органів влади і не мають права розробляти свою власну. У країнах Заходу держслужбовці це - зазвичай замкнута корпорація, відокремлена від професійних політиків. Їх перебування на посаді пов'язане з певним співвідношенням політичних сил у суспільстві.

У світовій практиці інститут держслужби розвивається у двох напрямах:

- континентальній моделі властива система кар'єрної держслужби, вона передбачає, що держслужбовці вступають на держслужбу на весь період своєї професійної кар'єри, під час якої вони поступово просуваються по службі;

- в англосаксонській моделі є посадова держслужба, тобто за контрактом. Працівники за контрактом наймаються відповідно до освітнього рівня і професійних навиків на конкретні посади та для виконання певних завдань, у них відсутні гарантії кар'єрного зростання, притаманні континентальній моделі.

Слід вказати, що еволюція держуправління породжує системи, в яких поєднуються елементи цих двох моделей. Можна стверджувати, що це повною мірою відноситься і до системи держслужби в Україні.

У законодавстві України про держслужбу більше елементів кар'єрної системи, але існують і окремі інститути, характерні посадовій держслужбі, тобто співіснують посади, які заміщуються на основі конкурсу і за призначенням. У конституції України вказано, що громадяни користуються рівним правом доступу до держслужби та служби в органах місцевого самоврядування. Ст. 4 закону „Про державну службу” вказує, що право на держслужбу мають громадяни України незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової і національної приналежності, статі, політичних поглядів, релігійних переконань, місця проживання, які одержали відповідну освіту і професійну підготовку, пройшли у встановленому порядку конкурсний відбір, або за іншою процедурою, передбаченою кабінетом міністрів України. Ст. 1 закону декларує, що державна служба в Україні - це професійна діяльність осіб, які займають посади у „державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів” [4].

Державна служба - важливий чинник проведення політичних і економічних реформ в Україні. Втім, для її ефективної діяльності необхідні певні умови: консенсус у суспільстві щодо загальнолюдських цінностей і пріоритетів державної політики, яку слід спрямовувати на досягнення добробуту населення, забезпечення прав людини; здійснення принципу розподілу влади, створення системи противаг, які спонукають політиків до пошуку компромісів; визначення статусу політичних діячів і держслужбовців (перші визначають політику держави, а другі, діючи відповідно до загальних інтересів, мають служити не окремим політичним силам, а всьому народу); побудова органів управління відповідно до функцій держави; ефективне здійснення контрольної функції держави; конкурсний відбір держслужбовців на основі професійних знань; дотримання основних обов'язків держслужбовців та обмежень, пов'язаних із проходженням держслужби; технічне оснащення держслужби та стимулювання праці держслужбовців.

В Україні формується єдина за нормативно-правовими, організаційними, кадровими й інформаційними засадами держслужба і її слід розглядати не як сукупність службовців і установ, а як систему соціальних відносин і зв'язків. Відповідно, впровадження в життя завдань і функцій державної служби безпосередньо пов'язане з утворенням управлінських органів.

Функції держслужби можна умовно розділити на два рівні. Функції першого рівня відображають роль держслужби у суспільстві: забезпечення ефективного функціонування органів влади; реалізація інтересів, прав і свобод громадян; забезпечення реалізації державної політики в управлінні суспільними процесами; створення умов для залучення на держслужбу найбільш професійних та відданих справі кадрів [13, с. 120]. Функції другого рівня виконуються безпосередньо системою держслужби: відпрацювання кваліфікаційних вимог до посад персоналу держслужби; максимально об'єктивний і відкритий відбір, прийом та просування кадрів на основі їх ділових та професійних якостей; статистичний облік кадрів за категоріями і рангами; оцінка раціональності й ефективності затрат на апарат; складання кадрового резерву і побудова кар'єри держслужбовців; відповідне матеріально-технічне і технологічне забезпечення виконання держслужбовцями їх функцій; організація професійної підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації персоналу держслужби; здійснення ефективного управління держслужбою; розробка форм публічної відповідальності апарату. Враховуючи висловлені міркування щодо мети, функцій і призначення державної служби, можна визначити її основні завдання [12, с 121].

Важливим завданням держслужби є забезпечення ефективного функціонування органів влади. Його виконання можливе при постійному вдосконаленні функціонування апарату, впровадженні сучасних досягнень адміністративно-управлінської науки. До завдань держслужби відносять і подальшу демократизацію діяльності апарату, подолання бюрократизму, корупції, протекціонізму, створення сприятливих соціальних і правових умов для ефективної діяльності держслужбовців. Тож, головне завдання держслужби - в максимальному забезпеченні комплексної взаємопов'язаної діяльності держслужбовців, при виробленні і реалізації державної політики, управлінських рішень, здійсненні регулятивних і обслуговуючих функцій в інтересах суспільства чи окремих його складових.

Розвиток держслужби як важливого механізму здійснення функцій та завдань державного управління передбачає відповідне використання людських ресурсів на основі всебічного розвитку особи, підвищення рівня її професіоналізму, реалізації здібностей і особистих інтересів держслужбовця в процесі трудової діяльності. Державна служба ґрунтується на основі законодавчо визнаних принципів, які визначають її основні риси, сутність, зміст і значення.

Принципи держслужби визначають Конституція України, Закон України „Про державну службу”, інші законодавчі і нормативні акти, які реалізуються в процесі практичної професійної діяльності держслужбовців. Відповідно до ст. З Закону „Про державну службу”, вона ґрунтується на таких принципах: служіння народу України; демократизму і законності; гуманізму і соціальної справедливості; пріоритету прав людини і громадянина; професіоналізму, компетентності, ініціативності, чесності, відданості справі; персонально! відповідальності за виконання службових обов'язків і дисципліни; дотримання прав і законних інтересів органів місцевого і регіонального самоврядування; дотримання прав підприємств, установ і організацій, об'єднань громадян. О.Ю.Оболенський додає сюди ще й такий важливий принцип держслужби, як економічність і ефективність її діяльності. Він вказує на необхідність функціонування держслужби в режимі досягнення поставлених цілей з мінімально можливими витратами, а також з такими принципами, як політична і релігійна нейтральність, відкритість і прозорість державної служби [21, с 144].

Держслужба - складний соціально-правовий інститут, вивчення якого вимагає комплексного аналізу. Це - система правових норм, що регламентують державнослужбові відносини. До основних ознак, рис і властивостей сучасної держслужби слід віднести: професійну діяльність, у межах якої реалізується компетенція державних органів; змістом діяльності держслужбовців є виконання завдань і функцій держави, необхідних для життєдіяльності суспільства; оплата здійснюється з державного бюджету. Держслужба має владний характер і забезпечується заходами державного примусу. Специфіка нормативної бази регулювання держслужби знаходить свій вияв у поєднанні різних галузей права. У процесі професійної трудової діяльності переважає розумова праця, володіння особливим предметом праці - інформацією; здійснюється у відповідності до встановлених кваліфікаційних розрядів; виконання службово-трудових функцій регулюється внутрішнім трудовим розпорядком [25, с 126].

Трудова діяльність державних службовців щодо виконання завдань і реалізації функцій державно організованого суспільства відбувається в різних за характером і природою державних органах. Багатофункціональність державних органів передбачає виділення підвидів держслужби. Диференціація та спеціалізація держслужби за предметом діяльності відзначаються різноманітністю виконуваних державно-управлінських завдань і функцій; забезпечують основу для поділу держслужби на види. Аналіз проблеми підводить до висновку, що в силу цілого комплексу причин (кількість видів державних органів, неоднаковість їх статусів, дублювання виконуваних завдань, функцій, повноважень), важко знайти єдиний критерій, який дозволив би чітко розмежувати особливості та специфіку держслужби за багатьма видами.

Високопрофесійна ефективна державна служба потребує компетентних та мотивованих кадрів, зорієнтованих на задоволення загальнонаціональних інтересів. Переосмислення ролі державних службовців на сучасному етапі становлення України як демократичної держави набуває особливої ваги. Саме тому надзвичайно актуальною стає сьогодні здійснення державної кадрової політики в напрямі вирішення проблеми професійного вдосконалення державних службовців, оскільки професіоналізм і компетентність їх значною мірою зумовлюють ефективність усієї діяльності державного апарату.

Сьогодні немає жодного питання організації та функціонування державної служби, яке б не залежало від професіоналізму державних службовців, що, у свою чергу, вимагає цілеспрямованої підготовки фахівців, які можуть компетентно вирішувати справи державної ваги. Передусім від них вимагається вміння розробляти варіанти політичних рішень, упроваджувати їх у життя, проектувати й реалізовувати відповідні програми, оцінювати результати та встановлювати зворотні зв'язки з політичними організаціями, діячами та громадами. Від професійної компетентності і ділової активності кадрів, знання та ділові якості яких дозволяють ефективно вирішувати завдання державного управління, від їх здорового прагнення до самовдосконалення й службової кар'єри залежить динамізм і результати реформ, що здійснюються в нашій державі.

Безперечно, професійна діяльність державного службовця повинна його задовольняти й надавати впевненості у важливості своєї місії [8; 17]. А тому слід розглядати державного службовця як особистість з індивідуально-психологічними особливостями, світоглядом тощо, що має враховуватись під час організації його професійної діяльності.

Ефективність діяльності державної служби визначається багатьма складовими. Однією з таких складових є вміння державних службовців організувати свою працю, відповідно до своїх знань і навичок так, щоб вона відповідала вимогам сьогодення.

Принцип професіоналізму визначений ст. З Закону України «Про державну службу» [4], є одним із базових принципів державної служби.

Професіоналізм - це особлива властивість людей систематично й ефективно виконувати складні трудові функції із заданими показниками якості. Стосовно державної служби професіоналізм - це передусім здатність державного службовця, колективу державних службовців визначати з урахуванням умов і реальних можливостей найбільш ефективні шляхи та способи реалізації поставлених перед ними завдань у межах нормативно визначених повноважень [9]. У Законі України «Про державну службу» визначається, що державна служба в Україні - це професійна діяльність осіб, які обіймають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів [4].

Стосовно державних службовців їх професіоналізм насамперед передбачає наявність вищої освіти (кваліфікації спеціаліста чи магістра) за спеціальністю, відповідною керованій сфері. Державні службовці повинні мати певну професійну підготовку в галузі державного управління, конституційного, адміністративного та інших галузей права. Державний службовець виконує свої обов'язки на професійній основі, тобто виконує основну роботу, за що отримує заробітну плату з державних коштів. Оскільки функціональні обов'язки посад державних службовців мають певну фахову спрямованість, то державний службовець повинен мати вишу освіту та спеціальність, відповідну до вимог професійно-кваліфікаційної характеристики. Професіоналізм державного службовця покликаний забезпечити якісне виконання посадових обов'язків, стабільність державної служби, постійну готовність до підготовки та реалізації рішень зі складних завдань, можливість підвищення своєї кваліфікації.

Принцип професіоналізму державних службовців є провідною засадою організації та функціонування державної служби. Це не лише одна з основних вимог, що визначає формування та практичну діяльність персоналу, але й необхідна правова умова, без якої неможливе отримання права на здійснення посадових повноважень [14; 16].

На сьогодні вимоги до рівня професійної підготовки державних службовців досить високі. Закон України «Про державну службу» фіксує необхідність наявності професійної підготовки для державних службовців, не конкретизуючи необхідний рівень кваліфікації державних службовців. Вимоги щодо освітньо-кваліфікаційного рівня та спеціальності мають бути визначені професійно-кваліфікаційними характеристиками державних службовців. Сучасні професійні обов'язки вимагають від державних службовців високої компетентності, ділової ініціативи, нового мислення, оволодіння прогресивними методами управління. Тому система підготовки та підвищення кваліфікації кадрів має забезпечити випереджальне безперервне професійне зростання управлінських кадрів протягом усієї їх трудової діяльності, ураховуючи динамізм соціальних змін. Професіоналізм, як принцип підбору розстановки та просування по службі кадрів, однаково важливий для органів усіх гілок влади.

Кадрова політика у сфері державної служби повинна бути спрямована на предметно-практичну діяльність з укомплектування органів виконавчої влади професійно підготовленими працівниками, які здатні на рівні сучасних вимог і на засадах закону здійснювати в межах своїх посадових повноважень завдання і функції цих органів.

2. Основні вимоги до планів роботи

Подальше реформування Державного управління України зумовлює необхідність кардинальних змін у системі управління, у тому числі в плануванні діяльності її органів та підрозділів. Дана проблема особливо актуальна сьогодні, коли органи Державної служби повинні самостійно здійснювати весь комплекс планової роботи.

Державне управління - цілеспрямований організаційний та регулюючий вплив держави на стан і розвиток суспільних процесів, свідомість, поведінку та діяльність особи і громадянина з метою досягнення цілей та реалізації функцій держави, відображених у Конституції та законодавчих актах, шляхом запровадження державної політики, виробленої політичною системою та законодавчо закріпленої, через діяльність органів державної влади, наділених необхідною компетенцією [11].

Державне управління - це форма і основний різновид соціального управління, соціально-політична функція держави, зумовлена об'єктивними потребами забезпечення цілісності суспільства, його функціонування і поступального розвитку. На думку Г. Атаманчука, державне управління має складову під назвою «соціальна ефективність державного управління» [7].

Соціально ефективним, на думку Г. Атаманчука, є управління з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, які повинні забезпечити сприятливий стан та комплексний розвиток підвідомчої території життєдіяльності людей. На соціальний ефект повинна бути орієнтована діяльність громадських об'єднань (суб'єктів громадського управління), що обумовлено їх природою [7].

У літературі з державного управління використаються поняття: цільова ефективність - ступінь узгодження результатів з метою; соціальна ефективність виступає як приватний критерій ефективності суспільної праці; організаційна ефективність характеризує форму взаємозв'язків елементів системи керування.

Можна стверджувати, що ефективність державного управління - це результат досягнення поставленої соціальної мети при максимально можливій економії трудових і організаційно-матеріальних витрат. Це діяльність апарата управління, що включає мету, способи, процес і результат.

Головним призначенням державного управління є забезпечення функціонування і розвитку суспільства для досягнення певної мети. У свою чергу, функціями державного управління є специфічні за предметом, змістом і засобами забезпечення цілісні управляючі впливи держави. Однією з таких функцій є стратегічне планування.

Державне стратегічне планування - функція державного управління з обрання пріоритетів, визначення з урахуванням наявних ресурсів цілей та напрямів розвитку, розроблення та реалізації взаємозв'язаних завдань і заходів із соціально-економічного розвитку [3].

За визначенням словника - довідника, стратегічне планування - систематичний спосіб управління змінами, творчий процес визначення і здійснення найбільш важливих дій з огляду на сильні та слабкі сторони, загрози і можливості [11].

Декілька авторів розглядають стратегічне планування як частину макроекономічного планування, хоча з цим можна не погодитися, тому що стратегічне планування само по собі вирішає задачі макроекономічного планування.

Макроекономічне планування - це свідома діяльність держави з метою досягнення бажаного стану національної економіки; розробка моделі досягнення бажаного й очікуваного стану національної економіки за умови одночасного визначення шляхів, способів, засобів і термінів забезпечення цього стану та кінцевих результатів (показників).

Головна мета планування полягає в забезпеченні досягнення цілей на основі збалансованості та послідовності виконання всіх запланованих завдань, а контроль у свою чергу повинен забезпечувати досягнення цих цілей, успішне здійснення завдань, а також попередження можливих помилок.

Практично вся система державного управління базується на методах планування. Завершення одного етапу роботи є початком наступного етапу. Пов'язати всі етапи без допомоги планування неможливо.

На сучасному етапі значно зросли вимоги до наукового обґрунтування планів, оскільки змінилися масштаби і структура діяльності, форми і методи її інтенсифікації при застосуванні нових підходів до управління. Підвищення наукового рівня планування повинно сприяти інтенсифікації діяльності, її збалансованому і пропорційному розвитку, ефективному використанню потенціалу державних органів.

Під плануванням слід розуміти відносно відокремлений вид управлінської діяльності, який визначає перспективу і майбутній стан об'єкта або процесу. Планування передбачає вироблення рішень про те, якими повинні бути цілі, завдання державної служби і визначення способів та послідовності дій для досягнення визначеної мети.

Тобто планування - це процес перетворення цілей організації в прогнози та плани, процес визначення пріоритетів, засобів і методів їх досягнення.

План - це кількісне відображення цілей і розробка шляхів їх досягнення. Іншими словами, це результат планування, мотивована модель дій, створена на основі прогнозу зовнішнього середовища і поставленої мети.

Плани державних органів - це завчасно розроблена система заходів, що передбачає цілі, зміст, збалансовану взаємодію ресурсів, обсяг, методи, послідовність і строки виконання завдань. Плани дозволяють оцінити, наскільки реальне досягнення поставлених цілей, що допомагає, а що заважає їх досягати.

Система планування, згідно з теорією систем [15], може розглядатися із двох точок зору. Якщо елементами системи вважаються суб'єкти планування (керівники і органи управління) та процеси обробки інформації, то система планування виступає як цілеорієнтована множинна сукупність суб'єктів планування або цілеорієнтована множинна сукупність процесів планування, між якими існують специфічні взаємозв'язки. Якщо елементами системи розглядати результати планування, тобто інформацію, що міститься у планах, то система планування інтерпретується як цілеорієнтована множинна сукупність планів, між якими існують специфічні взаємозв'язки. Обидва підходи не суперечать один одному, оскільки плани утворюють інформаційну складову будь-якої системи планування.

У практиці планування можна виділити три напрями планування: прогресивне, ретроградне і кругове. Прогресивне планування (спосіб “знизу вгору”). Планування здійснюється від нижчих рівнів управління до вищих. Ретроградний метод (“зверху донизу”). У цьому випадку процес планування здійснюється, виходячи із планування державної служби, шляхом деталізації його показників зверху донизу за ієрархією. При цьому органи та підрозділи державних органів повинні перетворювати плани, що надходять, у свої плани. Круговий метод (“зустрічне планування”). Він являє собою синтез вищезазначених методів. Круговий метод передбачає розробку планів у два етапи. На першому етапі (“зверху вниз”) виробляється поточне планування за основними цілями. На другому етапі (“знизу вгору”) розробляється кінцевий план на основі деталізованих планів. При цьому в плани включаються найбільш позитивні рішення.

Процес планування як доцільна діяльність людей має свою технологію, яка є послідовністю робіт, що виконуються перед складанням планів.

Загальна модель процесу планування складається із таких етапів:

Визначення цілей планування. Вони стають вирішальними факторами при ви борі форми і методів планування.

Аналіз проблеми. На цьому етапі визначається вихідна ситуація на момент складання плану і формується кінцева ситуація (результат).

Пошук альтернатив. На цьому етапі серед можливих шляхів вирішення проблемної ситуації вибирається найкращий, та розробляються необхідні дії.

Прогнозування. На цьому етапі формується уява про розвиток ситуації, яка планується.

Оцінка. На цьому етапі проводяться оптимальні розрахунки для вибору найкращої альтернативи.

Прийняття планового рішення. Вибирається і оформляється єдине планове рішення.

Побудова системи планування повинна відповідати цілій низці принципів, основними з яких є: цілеспрямованість, єдність і повнота, інтегрованість за змістом у часі, гнучкість, точність, принцип участі.

Відповідно до теорії управління планування, як і мета, поділяються на кілька взаємопов'язаних рівнів. Кожному рівню управління (мети) відповідає свій рівень планування (планів), у яких виробляються (намічаються) конкретні шляхи досягнення відповідної мети [28].

Наприклад, стратегічні плани передбачають дії, спрямовані на досягнення стратегічної мети. Стратегічні плани, як правило, є довгостроковими і визначають дії на період до 15 років. Вони розробляються керівниками вищого рівня після консультацій з керівниками середньої та нижчої ланки управління.

Тактичні плани передбачають дії, спрямовані на досягнення тактичної мети і на підтримку стратегічних планів. Вони розробляють ся керівниками середньої ланки, які обговорюють плани з керівниками нижчої ланки, а потім подають їх вищому керівництву. Тактичні плани визначають дії на період до 5 років.

Поточні плани передбачають дії, спрямовані на виконання оперативної мети і підтримку тактичних планів. Поточні плани, як правило, охоплюють період часу менше року. Вони розробляються керівниками нижчої ланки при консультуванні з керівниками середньої ланки. Зв'язок між трьома рівнями управління, метою та завданнями, які визначаються на кожному рівні, і відповідними планами, наведено на рисунку 1.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рис. 1. Зв'язок між рівнями управління, метою та завданнями і відповідними планами

Планування в державних органах доцільно класифікувати за таким ознаками:

1. З погляду обов'язковості планових завдань: директивне та індикативне (спеціальне) планування. Директивне планування - це процес прийняття рішень, які мають обов'язковий характер (силу закону) для об'єктів планування. Індикативне (спеціальне) планування - це найпоширеніша форма планування розвитку всіх напрямків діяльності державних органів. Завдання індикативного плану називаються індикаторами, тобто параметрами, що характеризують стан і напрями розвитку (діяльності), які розроблені вищими органами управління під час формування політики діяльності і визначення засобів впливу на процеси з метою досягнення зазначених результатів.

2. Залежно від тривалості планового періоду: перспективне і поточне планування. Перспективне планування буває довгострокове (стратегічне) і середньострокове. Довгострокове планування охоплює період більше п'яти років (до 15 років). Такі плани визначають довгострокову стратегію, включаючи соціальний, економічний, науково-технічний розвиток. Середньострокове планування здійснюється на період від двох до п'яти років. В окремих випадках середньострокове планування поєднують з поточним. У цьому разі необхідно складати так званий перехідний п'ятирічний план, у якому перший рік деталізується до рівня поточного плану і є по суті короткотерміновим планом. Поточне планування полягає в розробці річних планів на всіх рівнях управління та з усіх напрямів діяльності, а також планів на коротші періоди (квартал, місяць, день).

3. За змістом планових рішень (за рівнем управління): стратегічне, тактичне та оперативно-календарне планування. Стратегічне планування, як правило, орієнтується на довгострокову перспективу і визначає основні напрями розвитку (Концепції розвитку). У результаті такого планування визначаються перспективні цілі й розробляються засоби їх досягнення. Стратегічні плани розробляються органами державного управління. У тактичних планах відображаються заходи, спрямовані на реалізацію основних положень прийнятих концепцій. Тактичні плани повинні розроблятись органами управління регіонального управління, у яких деталізуються шляхи досягнення цілей, що визначені у стратегічних планах (комплексні цільові плани та програми). Оперативно-календарне планування є завершальним етапом у плануванні діяльності державних органів. Основним його завданням є конкретизація показників тактичного плану з метою організації повсякденної планомірної і ритмічної роботи всіх структурних підрозділів.

4. За ступенем охоплення об'єктів планування: загальний план державних органів і плани окремих його підрозділів; плани всіх видів діяльності чи цільові плани, що розробляються для якогось одного напряму роботи.

5. За черговістю в часі: упорядковане планування - після завершення одного плану розробляють інший; перехідне планування - після закінчення певного запланованого строку план продовжується на наступний період (наприклад, п'ятирічний план щорічно продовжується на один рік); позачергове (евентуальне) планування, коли план розробляють за необхідності.

Виходячи з теоретичних положень державного стратегічного управління, можна зробити висновок, що стратегічні підходи до управління на макро-, мезо- та мікрорівнях фрагментарно застосовуються у практиці управління економікою України, однак у системі державного управління відсутній цілісний механізм стратегічного планування, наявні планові процеси носять епізодичний характер, не містять передумов для виконання намічених планів у повному обсязі та підвищення ефективності управління.

3. Ситуація

Розпорядженням голови ОДА начальника відділу ГФУ позбавлено премії на 100% у зв'язку з неякісною та несвоєчасною підготовкою розпоряджень на виконання доручення Президента України. Надайте правову оцінку.

Відповідь

Умови оплати праці працівників Головного фінансового управління обласної державної адміністрації визначаються відповідно до вимог постанови Кабінету Міністрів України від 9 березня 2006 р. № 268 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників апарату органів виконавчої влади, органів прокуратури, судів та інших органів».

Згідно статті 2 цієї постанови керівнику місцевої державної адміністрації (голові обласної державної адміністрації) надано право у межах затвердженого фонду оплати праці структурного підрозділу місцевих державних адміністрацій (головного фінансового управління обласної державної адміністрації) здійснювати преміювання працівників відповідно до їх особистого вкладу в загальні результати роботи, а також до державних і професійних свят та ювілейних дат у 2006 році в межах коштів, передбачених на преміювання у кошторисі відповідного органу, та економії коштів на оплату праці, а починаючи з 1 січня 2007 р. - у межах фонду преміювання, утвореного у розмірі не менш як 10 відсотків посадових окладів та економії фонду оплати праці.

Конкретні умови, порядок та розміри преміювання працівників визначаються у положенні про преміювання відповідного органу. В цьому положенні обов`язково вказуються умови, при настанні яких працівник позбавляється премії частково або в повному розмірі.

Отже, має право позбавляти премії в повному або неповному обсязі той керівник, що затверджує положення про преміювання та щомісячно своїм наказом установлює розміри преміювання керівників структурних підрозділів.

Таким чином, за поданням начальника головного фінансового управління начальник відділу цього управління позбавлений премії цілком законно.

Список використаної літератури

1. Конституція України від 28.06.1996 № 254к/96-ВР (остання редакцiя вiд 20.10.2011): [Електронний ресурс] - Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=254%EA%2F96-%E2%F0

2. Кодекс законів про працю України від 10.12.1971 № 322-VIII (поточна редакцiя вiд 13.05.2011): [Електронний ресурс] - Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=322-08

3. Про державне прогнозування та стратегічне планування в Україні: Закон України від 16.03.2010 № 6198. [Електронний ресурс] - Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/

4. Про державну службу: Закон України від 16.12.1993 р. (остання редакцiя вiд 01.10.2011) [Електронний ресурс] - Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=3723-12

5. Про місцеве самоврядування в Україні: Закон України вiд 21.05.1997 № 280/97-ВР (остання редакцiя вiд 07.08.2011) [Електронний ресурс] - Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=280%2F97-%E2%F0

6. Авер'янов В. Організація і діяльність апарату державного управління в контексті адміністративної реформи [Текст] / В. Б. Авер'янов // Державне управління: теорія і практика / За заг. ред. проф. В. Б. Авер'янова. - К: Юрінком Інтер, 1998. - 432 с.

7. Атаманчук Г. В. Управление: сущность, ценность, эффективность: учебное пособие для вузов / Г. В. Атаманчук. - М. : Академический Проект ; Культура, 2006. - 544 с.

8. Атаманчук Г.В. Теория государственного управления : курс лекций / Г. В. Атаманчук. - М. : Юрид. лит., 1997. - 400 с.

9. Васильев В. Функціонально-аналітичне обґрунтування базової професійної підготовки потенційного кадрового резерву державних службовців / В. Васильев // Вісн. держ. служби України. - 2008. - С. 67 - 72.

10. Гончарук Н. Підготовка керівного персоналу у сфері державної служби. Державне управління в Україні. Реалії та перспективи: зб. наук. пр. / Н. Гончарук; за заг ред. В. I. Лугового, В.М. Князева. - К. : Вид-во НАДУ, 2005. - С. 96 - 101.

11. Державне управління та державна служба : словник-довідник / [уклад. О. Ю. Оболенський]. - К. : КНЕУ, 2005. - 480 с.

12. Державний службовець в Україні (пошук моделі): [Наук. вид] / [текст] / кол. авт.: Н.Р.Нижник, В.В. Цвєтков, Г.І. Леліков та ін.; за заг. ред Н.Р.Нижник. - К.: вид. дім „ІнЮре”, 2006. - 272 с.

13. Дубенко С.Д. Державна служба в Україні: Навчальний посібник [текст] / С.Д. Дубенко. - К.: вид-во уаду, 2007. - 168 с.

14. Загорська Г. Роль Центру підвищення кваліфікації державних службовців і керівників державних підприємств, установ і організацій в реалізації державної кадрової політики на регіональному рівні / Г. Загорська // Вісн. держ. служби України. - 2007. - С 84 - 89.

15. Игнатьева, А. В. Исследование систем управления : учебное пособие для вузов / А. В. Игнатьева, М. М. Максимцов. - М. : ЮНИТИДАНА, 2008. - 157 с.

16. Леліков Г. Нові технологи у професійній діяльності кадрів державної служби / Г. Леліков, Н. Нижник// Вісн. держ. служби України. - 1999. - С 48 - 63.

17. Малиновський В. Я. Державне управління : навч. посіб. / В. Я. Малиновський. - Луцьк : Вежа, 2000. - 558 с

18. Мотренко Т. Державна служба: новий етап реформування / Т. Мотренко // Уряд, кур'ер. - 2004. - № 110. - 15 черв. - С. 5.

19. Моутон А., Роуз Э. Организация и управление в государственных учрежденнях /А. Моутон, Э. Роуз [текст] / пер. с англ. - М.: Наука, 2009. - 292 с.

20. Оболенський О. Професіоналізація державної служби та служби в органах місцевого самоврядування / О. Оболенський, В. Сороко // Вісн. держ. службиУкраїни. - 2005. -№ 1. - С. 20-27.

21. Оболенський О.Ю. Державна служба: Навч. посібник / О.Ю. Оболенський [текст]. - К.: КНЕУ, 2003. - 344 с.

22. Cірмач, А. Поняття й основи правового регулювання проходження державної служби / А. Cірмач //Підприємництво, господарство і право. - 2009. - N 12. - С. 46-49

23. Плахотнюк, Н.Г. Кадрові процедури як обов'язковий елемент управління державною службою/ Н. Г. Плахотнюк //Держава і право. - 2007. - N 2. - C.246-253

24. Публічна служба в Україні //Бюлетень законодавства і юридичної практики України. - 2009. - N 11. - С. 5-383

25. Райт Г. Державне управління / Г. Райт/ пер. з англ. [текст]. - К.: Основи, 2004. - 191 с.

26. Скрипник, А.Л. Удосконалення роботи державної служби зайнятості у сфері кадрового забезпечення економіки/ А. Л. Скрипник //Формування ринкових відносин в Україні. - 2006. - N 9. - C.153-158

27. Сурмін, Ю. Підготовка магістрів державної служби у вищих навчальних закладах України в контексті професіоналізації державної служби в Україні: організаційний аспект/ Ю. Сурмін, Т. Крушельницька, Р. Науменко //Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. - 2009. - N 2. - С. 49-70

28. Тарасюк, Г. М. Планування діяльності підприємства : навчальний посібник / Г. М. Тарасюк, Л. І. Шваб. - 2ге вид. - К. : Каравела, 2005. - 450 с.

29. Цвєтков, В.В. Державне управління і політика: монографія/ В. В. Цвєтков, В. М. Селіванов, О. В. Скрипнюк. - К.: Абрис, 2006. - 312 с.

Размещено на Allbest.ru