Адміністративне право України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Українська академія банківської справи

Державний вищий навчальний заклад

«Українська академія банківської справи

Національного банку України»

Кафедра

Контрольна робота

з дисципліни:

Адміністративне право України

Варіант № 1

Виконав: студент гр.

заочної форми навчання

Андронов І.

№ з/к

Суми - 2011

Зміст

1. Опишіть правовий статус НБУ за допомогою системно-структурного та системно-функціонального методів

2. Використовуючи формально-юридичний метод, проаналізуйте зміст адміністративно-господарських санкцій, перелік та зміст яких наведений у статтях 239-247 Господарського Кодексу України і зробить висновок про правову природу кожної із цих санкцій

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Опишіть правовий статус НБУ за допомогою системно-структурного та системно-функціонального методів

адміністративний господарський санкція

Загальний метод філософської діалектики розкривається, в тому числі через системно-структурний метод, котрий припускає, що всі державно-правові явища розглядаються як елементи систем. Право, держава, їх структурні підрозділи є відкритими системами, що складаються із систем нижчого порядку і належать до ширших систем. Так, первинна клітина права - його норма - є частиною цілісної системи права; система права - частиною правової системи держави. Норму права можна пізнати лише в тісному логічному зв'язку з іншими нормами; систему права - у зв'язку з елементами правової системи: законодавством, правосвідомістю, правовою культурою та ін. Найчастіше системно-структурний метод дозволяє осягнути взаємодію держави і права як комплексний процес з усіма його проявами, простежити зв'язки між причиною і наслідком у державно-правових явищах.

Часткові методи наукового пізнання, що застосовуються всіма науками, включаючи теорію держави і права, конкретизують загальний метод пізнання, співвідносяться з ним як ціле й частка. До них належать: системно-структурний, функціональний, кількісного й якісного аналізу, порівняльний, моделювання, експериментальний.

Системно-структурний метод - будь-яка система являє собою цілісну, впорядковану множину елементів, взаємодія яких породжує нові, не притаманні кожному з них окремо якості. Держава і право є складними системними утвореннями, отже, необхідність застосування цього методу в теорії держави і права продиктована саме системним характером цих явиш. Основними елементами держави є органи державної влади, а права - правові норми.

Системний і структурний методи нерозривно пов'язані між собою. Застосування системного методу надає можливість досліджувати державу і право як складні системні утворення, комплексно підійти до розгляду їх основних складових, які нерозривно пов'язані між собою. Застосування структурного методу надає можливість виявити стійкі взаємозв'язки між складовими певної системи (держави, права, механізму правового регулювання) та зовнішніми явищами і процесами (наприклад, економічними, соціальними, психологічними, культурними та іншими факторами).

Функціональний метод дозволяє проаналізувати соціальне призначення держави і права, зміст їхніх функцій, сприяє глибшому опануванню сутності, пошуку шляхів удосконалення і підвищення їх ефективності, допомагає зрозуміти їх місце в суспільстві. Необхідність використання цього методу пов'язана з функціональним характером держави, права, їх елементів, впливом на суспільні відносини з метою їх упорядкування, стабілізації.

Системно-функціональний метод необхідний в юридичній науці через системно-функціональну природу держави і права, що регулюють суспільні відносини. Право, держава, їх структурні підрозділи є відкритими системами, тобто такими, що самі складаються із систем більш низького порядку і входять у системи більш широкі. І право, і держава функціонують у них, тобто виконують певні функції, що, в першу чергу, визначає актуальність використання системно-функціонального методу в пізнанні цих складних явищ. Так, початкова клітина права - його норма - є частиною цілісної і єдиної системи права. Ось чому норму права можна пізнати з необхідною глибиною й повнотою лише в тісному логічному зв'язку з іншими нормами.

Визначимо правовий статус НБУ за допомогою системно-структурного та системно-функціонального методів.

Верхній рівень банківської системи України представлений єдиним органом - Національним банком України. Відповідно до ст. 2 Закону України "Про Національний банк України" від 20.05.1999 р. (далі - Закон про НБУ) Національний банк України є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління, юридичний статус, завдання, повноваження і функції якого визначаються Конституцією України, вище вказаним Законом та іншими законами України.

Центральний банк у будь-якій державі є особливим органом. Це зумовлено його спеціальним правовим статусом, який передбачає покладення на нього низки особливих функцій, які має здійснювати лише одна інституція банківської системи - саме центральний банк держави. До таких функцій належать: забезпечення стабільності національної грошової одиниці, проведення грошово-кредитної політики, емісія грошей та організація їх обігу, організація системи рефінансування комерційних банків, банківське регулювання та банківський нагляд тощо.

Конституція України не містить окремого розділу чи глави, яка присвячена Національному банку України. Однак, при цьому принципи правового статусу Національного банку України не втрачають своєї важливості і закріплені у Розділі IV «Верховна Рада України» та Розділі V «Президент України» Конституції України [1].

Відповідно до Конституції України державна влада в нашій державі поділена на три незалежні гілки - законодавчу, виконавчу і судову. Належне місце Конституцією України відведене Національному банку України, який відіграє одночасно дві ролі: 1) як орган держави, що виконує функцію забезпечення стабільності національної валюти і 2) як своєрідний центр самоуправління банківської системи [20, с. 52-53].

Для з'ясування місця і ролі Національного банку України в системі державних органів країни, важливе значення відіграють конституційні принципи встановлення його провідної ролі як єдиного емісійного центру в країні.

Принцип, який формує основну функцію центрального банку держави: забезпечення стабільності грошової одиниці - гривні (стаття 99 Конституції України). Принцип, що визначає паритетність Верховної Ради України та Президента України щодо добору та призначення на посаду Голову Національного банку України (п.18 ст. 85 Конституції України), а також складу Ради Національного банку України (п. 19 ст. 85; п. 12 ст. 106 Конституції України) [1].

Наступний принцип закріплює створення і функціонування керівного органу Національного банку України - Ради банку, на яку як найвищий орган центрального банку держави покладається відповідальність за розробку Основних засад грошово-кредитної політики та здійснення контролю за її реалізацією (стаття 100 Конституції України) [9].

Принципи взаємовідносин Національного банку України з органами державної влади визначаються главою IX Закону України «Про Національний банк України» від 20 травня 1999 р. [7].

Так, відповідно до ст. 51 цього закону Національний банк України підзвітний Президенту України та Верховній Раді України в межах їх конституційних повноважень. Національний банк України має право подавати Президенту України у встановленому порядку пропозиції щодо законодавчого врегулювання питань, спрямованих на виконання своїх функцій.

Національний банк України та Кабінет Міністрів України проводять взаємні консультації з питань грошово-кредитної політики, розробки та здійснення загальнодержавної програми економічного та соціального розвитку (ст. 52 ЗУ «Про Національний банк України»). Відповідно до ст. 116 Конституції України Кабінет Міністрів України розробляє і здійснює загальнодержавну програму економічного розвитку України. Водночас, ст. 24 Закону України «Про Національний банк України» передбачає, що основні засади грошово-кредитної політики ґрунтуються на основних критеріях та макроекономічних показниках загальнодержавної програми економічного розвитку та Основних параметрах економічного та соціального розвитку України на відповідний період. Ці параметри включають прогнозні показники обсягу валового внутрішнього продукту, рівня інфляції, розміру дефіциту Державного бюджету та джерел його покриття, платіжного та торгового балансів, затверджених Кабінетом Міністрів України.

Національний банк України незалежний від державних органів влади при виконанні покладених на нього функцій.

Незалежність - це невід'ємна ознака правового статусу Національного банку України як центрального банку держави і один з основних принципів побудови верхнього рівня банківської системи ринкового типу. Необхідність надання центральному банку незалежного, з точки зору організаційного підпорядкування, статусу пояснюється прагненням законодавця забезпечити послідовність і стабільність грошово-кредитної політики, звільнити її від впливу інтересів державних органів влади чи окремих посадових осіб і таким чином підтримати довіру до неї.

Найважливішою функцією центральних банків є забезпечення стабільності національної валюти. Про це свідчить ст. 99 Конституції України, у якій зазначено, що забезпечення стабільності грошової одиниці є основною функцією центрального банку держави - Національного банку України. Забезпечення стабільності національної валюти є прерогативою Національного банку України, і саме тому особливого значення набуває закріплення його правового статусу, який би забезпечував ефективну реалізацію центральним банком його основної та інших функцій.

Правовий статус центрального банку як системна категорія поряд із функціональною характеристикою включає також передбачену нормами права спеціальну правоздатність суб'єкта права у питаннях відання, а також його повноваження, що, враховуючи публічні функції Національного банку, становлять його компетенцію.

Визначальним елементом правового статусу Національного банку України є положення, закріплене у ст. 2 Закону про НБУ: Національний банк України є особливим центральним органом державного управління. Використання законодавцем терміна "особливий центральний орган державного управління" при характеристиці Національного банку України є універсальним підходом за двома підставами.

По-перше, це законодавче визначення підкреслює державно-управлінську природу діяльності Національного банку України в процесі реалізації покладених на нього функцій. Національний банк бере активну участь у державному управлінні економічними процесами в Україні шляхом проведення грошово-кредитної політики, а також здійснює спеціальні управлінські заходи у вигляді адміністративного та індикативного регулювання банківської діяльності.

По-друге, у такий спосіб підкреслюється принципова особливість правового статусу вітчизняного центрального банку. З урахуванням положення ст. 6 Конституції України щодо здійснення державної влади в України на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову, Національний банк України не входить до жодної з гілок влади, що виступає важливою гарантією його незалежності від органів державної влади. Незалежність Національного банку від органів державної влади слід вважати головним принципом його діяльності.

Принцип незалежності центрального банку спрямований на забезпечення ефективної реалізації його основної функції. Для виконання своєї основної місії у сфері грошової політики центральний банк має бути повністю незалежним як від законодавчої, так і від виконавчої влади. Захист органу, відповідального за грошову політику, від політичного циклу і політичної нестабільності досягається саме його незалежністю.

Зміст принципу незалежності Національного банку України розкривається у процесі аналізу інституційного та бюджетного аспектів.

Провідна ідея інституційної незалежності полягає у забезпеченні режиму невтручання в діяльність центрального банку з боку органів державної влади. Однак, незалежність центрального банку не слід зводити до статусної незалежності серед інших суб'єктів управління економічними процесами, адже саме Національний банк здатний бути єдиним емісійним центром та відповідати за управління всією грошово-кредитною системою. За таких умов особливого значення набуває розроблення механізму взаємодії Національного банку України з вищими органами державної влади, оскільки він не може залишатися самоізольованим від інших суб'єктів економічної політики держави. Отже, необхідно будувати відносин між законодавчими органами, урядом і Національним банком не на ієрархічній структурі, а на принципах рівноправного партнерства.

Зміст інституційної незалежності Національного банку України розкривається через механізм його відносин із парламентом, урядом та главою держави - Президентом України. Особливості форм цих взаємовідносин закріплені у розділі IX Закону про НБУ.

Відповідно до ст. 51 цього закону, Національний банк підзвітний главі держави та Верховній Раді України в межах їх конституційних повноважень. Підзвітність означає:

1) призначення на посаду та звільнення з посади Голови Національного банку України Верховною Радою України за поданням Президента України;

2) призначення та звільнення Президентом України половини складу Ради Національного банку України;

3) призначення та звільнення Верховною Радою України половини складу Ради Національного банку України;

4) доповідь Голови Національного банку Верховній Раді України про діяльність Національного банку;

5) надання Президенту України та Верховній Раді України двічі на рік інформації про стан грошово-кредитного ринку в державі.

Особливості взаємовідносин Національного банку України з Кабінетом Міністрів України викладено у ст. 52 Закону про НБУ, яка закріплює такі їх форми:

Національний банк та Кабінет Міністрів України проводять взаємні консультації з питань грошово-кредитної політики, розробки і здійснення загальнодержавної програми економічного і соціального розвитку;

Національний банк на запит Кабінету Міністрів України надає інформацію щодо монетарних процесів;

Кабінет Міністрів України, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади на запит Національного банку надають інформацію, що має вплив на стан платіжного балансу;

Національний банк підтримує економічну політику Кабінету Міністрів України, якщо вона не суперечить забезпеченню стабільності грошової одиниці України;

Голова Національного банку або за його дорученням один з його заступників можуть брати участь у засіданнях Кабінету Міністрів України з правом дорадчого голосу;

у засіданнях Правління Національного банку можуть брати участь члени Кабінету Міністрів України з правом дорадчого голосу;

Національний банк України має право подавати Кабінету Міністрів України у встановленому порядку пропозиції щодо законодавчого врегулювання питань, спрямованих на виконання функцій Національного банку України.

Другим аспектом принципу незалежності Національного банку України є бюджетна незалежність, зміст якої включає кілька елементів: по-перше, це умови та порядок участі центрального банку у фінансуванні бюджетних видатків, зокрема, дефіциту державного бюджету; по-друге, порядок перерахування прибутку банку до державного бюджету.

Відповідно до ст. 54 Закону про НБУ, Національному банку забороняється надавати прямі кредити як у національній, так і в іноземній валюті на фінансування витрат Державного бюджету України. Наявність цієї норми в указаному законі відповідає тенденціям світової практики законодавчого регулювання відносин центрального банку і уряду з приводу залучення коштів Центробанку для фінансування бюджетних видатків. Пряме кредитування уряду центральним банком з метою фінансування бюджетного дефіциту становить реальну загрозу як для монетарної стабільності, так і для фінансової безпеки держави в цілому. Заборона кредитувати - одна з головних вимог нормативно-правової конвергенції до країн - кандидатів до вступу в Європейський Союз. Як виняток, законами про центральні банки окремих держав центробанкам дозволяється надавати короткострокові кредити лише з метою касового обслуговування бюджету, обмежуючи розмір кредитів певним розміром його дохідної частини. Такий підхід дає центральному банку можливість гнучкіше формувати свої відносини з урядом. З одного боку, не порушується принцип політичної недоторканості Центробанку, а з другого є коректним з правового погляду інструментом підтримання державної економічної політики, якщо це не загрожує грошовій стабільності.

Інше законодавче обмеження щодо фінансування Національним банком України дефіциту державного бюджету передбачено ч. б ст. 15.

Фінансування бюджетних видатків може здійснюватись із використанням інструментів фондового ринку, шляхом придбання центральним банком державних цінних паперів. Національний банк України, згідно із Законом про НБУ (п. З ст. 42), має право купувати і продавати на вторинному ринку цінні папери в порядку, передбаченому законодавством України. Проте ця норма не забороняє Національному банку придбання державних цінних паперів при їх первинному розміщенні, що за певних умов може становити загрозу монетарній стабільності у разі, якщо в такий спосіб центральний банк фактично кредитуватиме уряд у значних розмірах. Саме тому Бюджетний кодекс Російської Федерації містить норму щодо неможливості придбання Банком Роси боргових зобов'язань Російської Федерації, суб'єктів Російської Федерації, муніципальних утворень при їх первинному розміщенні з метою використання їх як джерела фінансування дефіциту бюджету.

Другий елемент-бюджетної незалежності Національного банку України визначається порядком перерахування частки його прибутку до Державного бюджету України. Відповідно до ч. З ст. 5 Закону про НБУ Національний банк за підсумками року у разі перевищення кошторисних доходів над кошторисними витратами, затвердженими на поточний бюджетний рік, вносить до Державного бюджету України наступного за звітним року позитивну різницю на покриття дефіциту бюджету. Таким чином, підставою перерахування Національним банком суми перевищення доходів над витратами є фактичний склад: а) наявність дефіциту Державного бюджету України згідно із відповідним законом; б) перевищення кошторисних доходів над кошторисними витратами Національного банку за попередній, ніж за звітний бюджетний рік, що затверджується Радою Національного банку України.

Таким чином, встановлений правовий статус Національного банку України як специфічного органу державного управління дозволяє йому бути:

1. Єдиним емісійним центром, який має монопольне право грошової емісії на території країни, який зберігає і враховує національні золотовалютні резерви.

2. Банком уряду, зобов'язаним підтримувати державні економічні програми, здійснювати кредитування дефіциту державного бюджету, розміщувати державні цінні папери.

3. Органом стабільності національної грошової системи.

4. Кредитувати комерційні банки, коли в них не вистачає коштів.

5. Органом банківського нагляду, який підтримує необхідний рівень стандартизації і професіоналізму в національній кредитній системі.

Формою зовнішнього вираження діяльності Нацбанку по здійсненню державного регулювання діяльності банків виступають його різні за юридичними властивостями правові акти. Велике значення для регулювання діяльності банків мають нормативно-правові акти Нацбанку.

Водночас слід звернути увагу на те, що Україна, сьогодні, прагне до інтеграції з об'єднаною Європою, яка є взірцем розуміння місця і ролі центрального банку у розвитку економіки та суспільства. Так, наприклад, Маастрихтські угоди країн Європейського Союзу встановлюють, що центральним банкам країн-учасниць заборонено надавати кредити їх урядам або купувати нові інструменти державної позики для надання допомоги урядові у фінансуванні бюджетного дефіциту Європейські держави - члени Європейського Союзу зобов'язані привести свої закони про центробанки до єдиного знаменника: центральні банки повинні бути виведені з-під контролю виконавчої влади, тобто користуватися повною автономією у сфері монетарної політики.

Системно-структурний і функціональний методи надали можливість проаналізувати особливості банківських правовідносин, їх структуру, встановити юридичні факти, що слугують підставою для її виникнення, зміни й припинення. За допомогою аналізу й синтезу структури банківської системи з урахуванням факторів, що впливають на функціонування її складових елементів, виявлені характерні ознаки організації й діяльності банківських установ України; в тому числі Національного банку України як центрального банку держави, що очолює банківську систему та забезпечує регулювання банківської діяльності, стабільність банківської системи й захист інтересів її клієнтів; а також досліджено поступовий розвиток внаслідок збагачення, конкретизацій, змінності й в цілому інтегративності всієї системи.

2. Використовуючи формально-юридичний метод, проаналізуйте зміст адміністративно-господарських санкцій, перелік та зміст яких наведений у статтях 239-247 Господарського Кодексу України і зробить висновок про правову природу кожної із цих санкцій

Застосування формально-юридичного методу пояснюється тим, що, крім внутрішньої сутності, всі державно-правові явища мають своє зовнішнє вираження, свою форму. Цей метод дозволяє простежити взаємозв'язок внутрішнього змісту і форм державно-правових явищ та інститутів. Він застосовується при аналізі форм держави, визначенні й юридичному оформленні компетенції державних органів, дослідженні форм (джерел) права, формальної визначеності права як однієї з його основних властивостей у практичній діяльності при тлумаченні норм права для з'ясування їх суті , змісту та волі законодавця, вираженої в них. Таким чином , формально-юридичний метод випливає із самої природи держави і права, дозволяє досліджувати зв'язки між внутрішньою суттю і зовнішньою формою її вираження.

Адміністративно-господарські санкції широко застосовуються в господарських правовідносинах, але ще не достатньо досліджені правовою наукою. Цій формі відповідальності присвячена велика кількість наукових робіт, але дискусії стосовно її правової природи та сфери застосування не припиняються, не існує єдиної думки щодо цих питань. У процесі застосування на практиці норм, що регулюють цю сферу правовідносин, виникли нові проблеми, вирішення яких потребує ретельного дослідження та аналізу, що обумовлює актуальність тематики.

Адміністративно-господарські санкції за своїми матеріальними і процесуальними властивостями мають багато загальних рис та ознак із адміністративною відповідальністю, проте слід зазначити, що мають місце і їх значні відмінності.

Застосування до юридичних осіб стягнень, які, по суті, є заходами адміністративної відповідальності, вже частково віднайшла своє закріплення у законодавчих нормах. Саме такими заходами є норми Господарського кодексу України (далі ГК), де законодавець поряд з відшкодуванням збитків у сфері господарювання, штрафними і оперативно-господарськими санкціями, встановив адміністративно-господарські санкції (статті 238-250).

Як випливає із положень ГК, розробники якого досить прискіпливо підійшли до класифікації видів господарської відповідальності, учасники господарських відносин - підприємці, різні підприємства, установи, організації тощо - за правопорушення у сфері господарювання мають нести відповідальність шляхом застосування до них господарських санкцій. За ГК господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результат застосування яких для нього настають несприятливі економічні або правові наслідки. Кодекс виділяє декілька видів таких санкцій, які різняться не тільки за правовою і економічною ознакою, але також за порядком і підставами застосування.

Таким чином, на законодавчому рівні запроваджена відповідальність у вигляді (формі) економічних санкцій, що включають не тільки відповідальність у вигляді (формі) фінансових, штрафних санкцій, але і відповідальність у формі інших заходів. Стаття 239 ГК України встановлює, що органи державної влади і органи місцевого самоврядування відповідно до їхніх повноважень і в порядку, встановленому законом, можуть застосовувати до суб'єктів господарювання наступні адміністративно-господарські санкції: вилучення прибутку (доходу); адміністративно-господарський штраф; стягнення зборів (обов'язкових платежів); застосування антидемпінгових заходів; припинення експортно-імпортних операцій; застосування індивідуального режиму ліцензування; зупинення дії ліцензії (патенту) на здійснення суб'єктом господарювання певних видів господарської діяльності; анулювання ліцензії (патенту) на здійснення суб'єктом господарювання окремих видів господарської діяльності; обмеження або зупинення діяльності суб'єкта господарювання; скасування державної реєстрації та ліквідація суб'єкта господарювання; інші адміністративно-господарські санкції, встановлені цим Кодексом та іншими законами.

Законодавець встановлює і підстави відповідальності: порушення порядку і правил у сфері підприємницької діяльності і господарювання, передбачених Законами України. Адміністративно-господарські санкції застосовуються на такій юридичній підставі, як об'єктивні, дійсні протиправні дії або бездіяльність винної особи, за які законом передбачена відповідальність у вигляді (формі) адміністративно-господарських санкцій. Законодавець не встановлює ніяких інших умов відповідальності щодо спричинення шкоди, розміру збитків, форми вини. Розмір фінансової (штрафної) санкції і вид адміністративно-господарської санкції чітко визначені законодавцем у відповідних законах. Сплата штрафних, фінансових санкцій не виключає застосування разом з тим інших адміністративно-господарських санкцій, що є важливою особливістю (відмінністю) такої відповідальності.

Аналіз адміністративно-господарських санкцій дає можливість вказати наступне. Всі істотні ознаки адміністративних санкцій, які можна реально визначити, знайшли відображення в терміні «Адміністративно-господарські санкції». Адміністративно-господарські санкції застосовуються за порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності. Адміністративно-господарськими санкціями визнаються не тільки заходи майнового характеру (штраф, вилучення прибутку, стягнення зборів), але і заходи організаційно-правового характеру (анулювання ліцензії, обмеження діяльності суб'єкта та ін.), направлені на запобігання і припинення правопорушень у сфері господарювання, а при необхідності і застосування певних стягнень у вигляді негативних наслідків для правопорушника.

Адміністративно-господарські санкції за своїми матеріальними і процесуальними властивостями мають загальні риси з адміністративною відповідальністю. Вони, як і адміністративна відповідальність, не мають компенсаційного характеру, не відновлюють початкового майнового стану, їх стягнення здійснюється не на користь іншої сторони або особи господарсько-правових відносин, а зараховуються, як і адміністративні штрафи, повністю або частково до державного бюджету і частково до цільових позабюджетних фондів. Логічна структура норм адміністративно-господарських санкцій допускає наявність гіпотези, диспозиції і санкції, які по сенсу тотожні адміністративно-деліктним нормам з їх імперативним, державно-владним характером. Складання актів про порушення вимог нормативних актів у сфері підприємницької і господарської діяльності і розгляд справ про порушення здійснюється контрольно-наглядовими органами виконавчої влади (в окремих випадках - судами) або органами місцевого самоврядування по правилах відповідних нормативних актів, але на принципах і умовах, аналогічних тим, які застосовуються при розгляді справ про адміністративні правопорушення. Ухвала (рішення) у справі про порушення у сфері економіки і накладення стягнення у вигляді адміністративно-господарських санкцій по сенсу і порядку оголошення подібно до ухвали у справі про адміністративні правопорушення. Порядок оскарження і опротестовування адміністративно-господарських санкцій (хоча Господарським кодексом України він і не визначений) у справі про порушення у сфері економіки, за деякими виключеннями, майже такий же, як і порядок оскарження ухвали у справі про адміністративне правопорушення. Ці і інші загальні риси і ознаки адміністративної відповідальності і адміністративно-господарських санкцій і є, на мій погляд, підставою для визнання наявності адміністративної відповідальності юридичних осіб за законодавством України.

Одним із моментів, який дає змогу стверджувати, що адміністративно-господарські санкції є одним із різновидів адміністративних санкцій, є той факт, що ГК чітко розмежовує адміністративно-господарські та інші види господарських санкцій за критерієм суб'єкта застосування таких санкцій. Відповідно до ч. 4 ст. 217 ГК господарські санкції застосовуються у встановленому законом порядку за ініціативою учасників господарських відносин, а адміністративно-господарські санкції - за ініціативою уповноважених органів державної влади або місцевого самоврядування.

Таким чином, передбачені вказаними статтями санкції можна з впевненістю віднести до адміністративних санкцій. А оскільки вони застосовуються до юридичних осіб - суб'єктів господарювання, то, йдеться саме про адміністративну відповідальність юридичних осіб.

Штрафні санкції виконують, швидше за все, карну функцію, аніж відновлювальну. Штрафи застосовувалися, коли правопорушення не призвело до збитків у потерпілої сторони. Фінансові (штрафні) санкції мають свій генезис походження і займають основне місце у правовій системі України, визначення якого є завданням дослідження науковців.

Фінансові санкції (штрафи), як спосіб державного впливу охоплює досить широке коло суспільних відносин у сфері підприємницької та господарської діяльності.

Фінансові санкції (штрафи), що накладаються на юридичних осіб, за своїми матеріальними та процесуально-правовими властивостями відрізняються від цивільно-правової відповідальності, а саме: вони не носять компенсаційного характеру, не відновлюють початкового майнового стану; стягнення здійснюється на користь іншої сторони або особи цивільно-правових відносин, а зараховується повністю або частково до цільових позабюджетних фондів розвитку органів державної влади чи підтримки підприємства, малого та середнього бізнесу, захисту конкуренції, сприяння зайнятості населення.

У науковій літературі «має місце факт помилкового асоціювання штрафних санкцій різної правової природи», який призводить до плутанини та негативно впливає на всю нормотворчу діяльність щодо штрафів [19, с. 75-76].

Визначення санкцій у вигляді штрафів у системі заходів юридичної відповідальності, їх видів та способів застосування щодо підприємств, установ та організацій дає підстави констатувати, що залежно від складу правопорушень, сфери суспільних відносин, матеріальних і процесуальних властивостей існує декілька видів штрафі: штрафи як вид неустойки цивільної відповідальності щодо суб'єктів цивільно-правових відносин; штрафи як міра впливу у сфері господарських відносин; штрафи як вид кримінального покарання; штрафи як вид економічних санкцій.

Аналіз норм права, зокрема санкцій, якими встановлюються штрафи за правопорушення у сфері підприємницької діяльності та господарювання характеризує їх як фінансові санкції, як окремий вид юридичної відповідальності, якщо прямо у законі чи нормативному акті законодавець не вказує про настання адміністративної чи визнаної положеннями теорії права на цей час іншої відповідальності.

Згідно ст. 241 ГКУ адміністративно-господарський штраф - це грошова сума, що сплачується cуб'єктом господарювання до відповідного бюджету у разі порушення ним встановлених правил здійснення господарської діяльності. Перелік порушень, за які з суб'єкта господарювання стягується штраф, розмір і порядок його стягнення визначаються законами, що регулюють податкові та інші відносини, в яких допущено правопорушення.

Проте не можна погодитися і з позицією, що адміністративно-господарські санкції є однією з форм господарсько-правової відповідальності. По-перше, ці санкції в ст. 217 ГК називаються окремо від господарських санкцій (відшкодування збитків, штрафні санкції, оперативно-господарські санкції). По-друге, у п. 22 ч.1 ст. 92 Конституції України встановлено, що виключно законами України визначаються засади цивільно-правової відповідальності; діяння, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями, та відповідальність за них. У переліку видів юридичної відповідальності господарської відповідальності немає.

Тому вважаємо, що адміністративно-господарські санкції слід розглядати як такі, що є за своєю правовою природою адміністративними санкціями, які застосовуються за правопорушення у сфері господарювання.

Ще одним проблемним та дискусійним питанням є строки застосування адміністративно-господарської відповідальності. Так, відповідно до ч.1 ст. 250 ГК адміністративно-господарські санкції застосовуються до суб'єктів господарювання протягом шести місяців з дня виявлення порушення, але не пізніше ніж через один рік з дня порушення цим суб'єктом встановлених законодавством правил здійснення господарської діяльності, окрім випадків, передбачених законом. Переважна більшість нормативно-правових актів, що передбачають відповідальність у сфері господарювання, не встановлює строків застосування відповідних санкцій, що й призводить до маніпулювання та різноманітного тлумачення вже існуючих норм, не застосовуючи в таких випадках загальних норм щодо строків, закріплених у ГК.

Проблемним є також питання визначення дня порушення для застосування таких санкцій [21, c. 11]. Адже днем порушення можна вважати будь-який день, протягом якого існують ознаки правопорушення. За таких умов у особи, уповноваженої застосовувати санкції, завжди буде шість місяців для застосування санкцій, оскільки день виявлення збігається з днем порушення.

Не зважаючи на те, що згiдно Закону №2756-VI вiд 02.12.10, у зв'язку з прийняттям Податкового кодексу, зазначена стаття була доповнена частиною другою такого змiсту: дiя цієї статтi не поширюється на штрафнi санкції, розмiр i порядок стягнення яких визначенi санкції Податковим кодексом та iншими законами, контроль за дотриманням яких покладено на органи Державної Податкової Служби та митнi органи, проте це не усунуло проблеми у застосуванні цих санкцiй на практицi.

Аналіз досліджуваної проблеми дає змогу констатувати, що крапка в дискусії щодо адміністративної відповідальності юридичних осіб ще не поставлена, однак законодавець у ГК України разом з відшкодуванням збитків у сфері господарювання, штрафними і оперативно-господарськими санкціями, встановивши адміністративно-господарські санкції (статті 238-250), фактично закріпив можливість застосування до юридичних осіб адміністративних санкцій.

Використання законодавцем вже напрацьованих механізмів і юридичних режимів, випробуваних практикою при застосуванні адміністративно-господарських санкцій, є правомірним, доцільним, економічно виправданим. Звідси логічно можна зробити висновок, що відповідальність підприємств, організацій і установ у вигляді фінансових, штрафних санкцій, передбачена (встановлена) законами і іншими нормативними актами, як адміністративно-господарські санкції - і є адміністративною відповідальністю юридичних осіб.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Конституція України від 28.06.1996 № 254к/96-ВР: [Електронний ресурс] : // Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/254к/96-вр

Кодекс України про адміністративні правопорушення від 07.12.1984 № 8073-X: [Електронний ресурс]: // Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/80731-10

Податковий кодекс України вiд 02.12.2010 [Електронний ресурс] : // Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?page=1&nreg=2755-17

Господарський кодекс України від 16 січня 2003 року № 436-IV [Електронний ресурс] : // Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/436-15/page

Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв'язку з прийняттям Податкового Кодексу України: Закон України від 2.12.2011 р. Голос України. - № 229-230. - 4.12.2011 р.

Про банки і банківську діяльність [Електронний ресурс] : Закон України від 07.12.2000 р. № 2121-III. // Режим доступу: http: www.rada.qov.ua.

Про Національний банк України [Електронний ресурс] : Закон України від 20.05.1999 р. №679-XIV // Режим доступу: http:/www.rada.kiev.ua

Адміністративне право України : підручник / Ю. П. Битяк, В. М. Гаращук, О. В. Дьяченко та ін. / За ред. Ю. П. Битяка. - К. : Юрінком Інтер, 2007. - 544 с.

Банківське право України: Навч. посіб. Кол. авт.: Жуков A.M., Іоффе А.Ю., Кротюк В.Л., Пасічник В.В., Селіванов А.О. та ін. / За заг. ред. А.О. Селіванова - К., 2000. - С. 37.

Гетманцев, Д.О. Банківське право України: навчальний посібник/ Д. О. Гетманцев, Н. Г. Шукліна; Мін-во освіти і науки України, КНУ ім. Тараса Шевченка. - К.: ЦУЛ, 2007. - 344 с.

Господарське право: Підручник / За ред. О. П. Подцерковного. -Х. : Одіссей, 2010. - 640с.

Демсъкий Е.Ф. Співвідношення адміністративної та господарської відповідальності // Юридична практика. - 2008. - №23(175).

Денисенко О.В. Адміністративно-господарські санкції: проблеми, перспективи та шляхи подолання колізій при їх застосуванні // Вісник господарського судочинства. - 2010. - №3. - С. 126 - 132.

Дудка, І.М. Державне регулювання банківських відносин як ключовий компонент державної політики в цій сфері/ І. М. Дудка //Часопис Київського університету права. - 2009. - N 4. - С. 162-168

Єпіфанов, А.О. До питання правового регулювання банківської діяльності/ А. О. Єпіфанов //Актуальні проблеми правового регулювання фінансово-кредитних відносин в умовах кризи : практика правозастосування і шляхи її вдосконалення: збірник тез доповідей за матеріалами Міжнародної науково-практичної конференції (4-5 червня 2010 року)/ НБУ, Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, ДВНЗ "УАБС НБУ". - Суми: ДВНЗ "УАБС НБУ", 2010. - С. 124-126

История и философия науки: Учебное пособие для аспирантов / Под ред. А.С. Мамзина. - СПб.: Питер, 2008.- 304 c.

Ковальчук В.В., Моїсєєв Л.М. Основи наукових досліджень: Навчальний посібник.- 5-е вид. . - К.: «Видавничий дім «Професіонал», 2008.-240c.

Ковальчук, А. Незалежність Центрального банку як проблемний фактор подолання фінансової кризи (правовий контекст)/ А. Ковальчук //Юридична Україна. - 2009. - N 1. - С. 32-38.

Коломієць Т.О. Адміністративні і фінансові штрафи за законодавством України: порівняльно-правова характеристика // Підприємництво, господарство і право 2001. - № 8. - С. 75-76.

Кредитна система України і банківські технології. У 3 кн.Кн.1: Кредитна система України: навчальний посібник/ Українська академія банківської справи Національного банку України; ред. І. В. Сало. - Львів: ЛБІ НБУ, 2002. - 580 с.

Лук'янець Д.М. Про правову природу адміністративно-господарських санкцій // Підприємництво, господарство і право. - 2005. - №3.- С. 10 - 16.

Приходько, В.П. Джерела банківського права України : характеристика та перспективи розвитку: монографія/ В. П. Приходько. - Суми: "Мрія" ТОВ, 2010. - 232 с.

Романчиков В.І. Основи наукових досліджень. Навчальний посібник.- К.: Центр учбової літератури, 2007.- 254c.

Рябченко О.П.. Сутність адміністративно-господарських санкцій // Вісник Верховного Суду України. - 2009. - №2 - С. 37 - 40.

Старинський, М.В. Банки як учасники адміністративно-деліктних відносин у сфері банківської діяльності: монографія/ М. В. Старинський ; ред. Д. М. Лук`янець. - Суми: Мрія, 2009. - 208 с.

Сухонос, В.В. Правовий статус Національного банку України та його взаємодія з органами прокуратури/ В. В. Сухонос //Актуальні проблеми правового регулювання фінансово-кредитних відносин в умовах кризи : практика правозастосування і шляхи її вдосконалення: збірник тез доповідей за матеріалами Міжнародної науково-практичної конференції (4 - 5 червня 2010 року)/ НБУ, Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, ДВНЗ "УАБС НБУ". - Суми: ДВНЗ "УАБС НБУ", 2010. - С. 143-146

Фінансове право України: Підручник / Г.В.Бех, О.О.Дмитрик, І.Є.Криницький; За ред. М.П.Кучерявенка. - К.: Юрінком Інтер, 2006. - 320с.

Шейко В.М., Кушниренко Н.М. Організація та методика науково-дослідницької діяльності: підручник.- К., 2002.

Размещено на Allbest.ru