Джерела трудового права

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

Вступ

1. Поняття джерел трудового права, їх види

2. Загальна характеристика нормативно-правових актів, що регулюють трудові відносини

2.1 Конституція України

2.2 Кодекс України про працю України

2.3 Закони України

2.4 Підзаконні нормативно-правові акти

2.5 Локальні акти

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Суспільні відносини, що виникають при використанні праці, потребують правового регулювання, яке здійснюється прийняттям відповідних юридичних норм, що знаходять вираз у формі державних актів органів законодавчої влади, актів вищих органів державного управління, уповноважених видавати такі акти в межах їх компетенції, актів управління конкретних підприємств, установ, організацій за погодженням з трудовими колективами або їх представницькими органами, актів застосування чинного законодавства. Конкретні форми виразу права залежать від ступеня важливості суспільних відносин, що ними регулюються, галузевої незалежності, компетенції органу, що здійснює правотворчість. Це можуть бути закони, укази, постанови, інструкції, накази, інші нормативно-правові акти (такі, як положення, наприклад, про преміювання), правила (такі, як правила внутрішнього трудового розпорядку) тощо.

Трудове право є стабільною, давно сформованою галуззю права зі своєю величезною нормативною базою, яка й визначає основне джерело трудового права -- нормативно-правові акти. До них відносять Конституцію України, Закони України "Про зайнятість населення", "Про колективні договори і угоди", "Про охорону праці", "Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні", Кодекс законів про працю, "Про відпустки", "Про встановлення величини вартості межі малозабезпеченості та розміру мінімальної заробітної плати", "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)" та інші, постанови Верховної Ради України, укази й розпорядження Президента України, постанови й розпорядження Кабінету Міністрів України, інструкції, правила, положення, накази міністерств, державних комітетів, відомств, міжгалузеві, міжнародні й тарифні угоди.

Термін «джерело права» має двояке значення. По-перше, це ті матеріальні умови, що існують у суспільстві за наявних матеріальних і виробничих відносин. По-друге, це ті конкретні форми виразу правових приписів, що виходять від органів державної влади, які видають нормативні акти в межах своєї компетенції, на підставі і на виконання чинного законодавства, за допомогою яких тому чи іншому правилу поведінки надається обов'язкова сила. Право --це діалектична сукупність суб'єктивних прав і об'єктивних правил поведінки людини в суспільстві, які історично склались і визначені соціальними та матеріальними умовами життя суспільства. Тому допустиме розуміння права як у широкому, так і у вузькому сенсі. Законодавство ж становить собою сукупність обов'язкових правил поведінки, що санкціонуються і забезпечуються державою або встановленими нею суб'єктами нормотворчості і одержують зовнішній вираз у формально-визначеному виді. Як і право, законодавство поділяється на відповідні галузі та інститути. Трудове право, що регулює суспільні трудові відносини, має соціальний характер. Як соціальне право воно є сукупністю правил суспільного захисту людей, що визначається матеріальними умовами життя даного суспільства. З врахуванням сказаного джерела трудового права України можна визначити як спосіб вираження норм права, що приймаються компетентними на те органами держави і призначені регулювати трудові відносини в процесі застосування праці і суспільного захисту людей праці.

1. Поняття джерел трудового права, їх види

В юридичній літературі немає одностайного визначення поняття джерел права. Упродовж тривалої історії існування права як соціального інституту розвивалися та змінювались погляди на джерело (форму) права. Не розглядаючи різні точки зору детально, можна визначити кілька підходів щодо визначення поняття „джерело права”. Під джерелом права розуміється джерело виникнення права як соціальної категорії. Його розуміють як силу, що творить право. З цієї точки зору джерело права можна розуміти як волю народу, правосвідомість, ідею справедливості, державну владу. Тобто джерело права розуміють як умови формування права, фактори правотворчості та загальнолюдські цінності, які безпосередньо впливають на процес формування та функціонування права.[1,с.77]

У значенні джерела права характеризують пам'ятки історії, судові справи та звичаї, що існували історично, мали значення діючого права та визначали основні напрями становлення права конкретної держави (Закони Хаммурапі, „Руська правда”).

Під джерелами права розуміють також певний вид діяльності державної влади-правотворча діяльність, що полягає у встановленні юридичними інших соціальних норм (безпосереднє джерело правових норм).[2,с.34]. Джерелами права також називають матеріали, покладені в основу того чи іншого законодавства. Наприклад, римське право стало основною для німецького цивільного кодексу, Литовський статут-для Уложення Олексія Михайловича в Росії.[3,с.68-69]

Під джерелом права також розуміють засоби пізнання або способи зовнішнього існування права, тобто правові документи, що містять правові норми і виступають джерелом знань про можливу або необхідну поведінку суб'єктів.

У теорії трудового права на відміну від загальної теорії права питання джерел трудового права тривалий час не розроблялися. В окремих підручниках навіть взагалі пробували відмовлятися від зазначеного терміна або дуже коротко визначали їх як форму вираження волі народу в правових нормах, що регулюють працю робітників і службовців.[4,с.42]

На відміну від попередніх визначень поняття „джерело трудового права”, В.І.Смолярчук у своєму визначенні враховує особливості саме джерел трудового права, в ньому окреслюється і коло відносин, що регламентується трудовим правом, і суб'єктів локальної нормотворчості: ”Під джерелами радянського трудового права розуміють способи вираження норм права, які приймаються компетентними на те державними органами за активної участі профспілок і призначаються для регулювання умов праці робітників і службовців, в галузі державного соціального страхування, а також відносини між державними органами і профспілками в процесі регулювання умов праці”.[5,с.21]

Пізніше деякі вчені визначали джерела трудового права як офіційні акти нормотворчості компетентних органів держави, що спрямовані на встановлення, зміну та відміну юридично обов'язкових приписів і містять правові норми, закріплені у письмовій формі, з регулювання трудових відносин. Але поза увагою вчених залишились особливості джерел трудового права, оскільки органи держави не є єдиними компетентними органами щодо нормотворчості.[6,с.56]

В останніх наукових дослідженнях щодо визначення джерел трудового права заслуговує на увагу поняття, яке дає П.Д.Пилипенко, визначаючи джерела трудового права як зовнішні форми вираження правових норм, що встановлені нормативно-правовими актами, нормативно-правовими договорами (угодами), в тому числі ратифікованими міжнародними договорами, а також актами вищих судових інстанцій, за допомогою яких забезпечується правове регулювання трудових і тісно пов'язаних з ними суспільних відносин на підприємствах, в установах, організаціях чи у фізичних осіб, які використовують найману працю.[7,с.8]

В юридичній літературі термін „джерело права” застосовуються у двох значеннях-матеріального джерела права (джерела права у матеріальному сенсі) і формального джерела права (джерела права у юридичному сенсі). Під матеріальним джерелом права розуміють об'єктивні умови, які викликають й обумовлюють утворення права, тобто все те, що породжує (формує) позитивне право: ті чи інші матеріальні або духовні фактори, суспільні відносини, природа людини, природа речей, божественний або людський розум тощо.[8,с.400]. У матеріальному аспекті джерелом правових норм виступають реальні суспільні відносини. Сучасні економічні умови справляють суттєвий вплив на формування трудового права. Фактично ми спостерігаємо створення нової моделі правового регулювання трудових відносин.[9,с.102]

У юридичному сенсі під джерелом права розуміють документальні способи вираження і закріплення норм права, надання їм юридичного, загальнообов'язкового значення, які виходять від держави або визнаються нею офіційно. Джерела права становлять собою єдине „місце перебування” юридичних норм, резервуар, у якому юридичні норми тільки й знаходяться і звідки ми їх „черпаємо” (звідси й назва - „джерело”).[10,с.76]

Щоб розібратися у системі джерел трудового права, доцільно спочатку визначити їх особливості.

По-перше, до джерел трудового права належить значна кількість підзаконних нормативно-правових актів. Вони містяться в Указах Президента України, у постановах Кабінету Міністрів України, у нормативних наказах міністерств і відомств. Кількість таких актів настільки велика, що можна стверджувати про наднормативність, „зарегульованість” трудових відносин. Це спричиняє проблеми на шляху вивчення законодавства, усвідомлення його суб'єктами правозастосування. Такі акти часто містять суперечливі положення, що призводить до фактичної втрати їх регулятивної функції.

По-друге, в Україні продовжують застосовуватися окремі положення, що містилися в актах колишнього СРСР, зокрема, в Законі СРСР „ Про трудові колективи і підвищення їх ролі в управлінні підприємствами, установами, організаціями” від 17 червня 1983 р., Указах Президії Верховної Ради СРСР „Про умови праці робітників і службовців, зайнятих на сезонних роботах” та „Про умови праці тимчасових робітників і службовців” від 24 вересня 1974 р., актах про працю надомників та деяких інших.

По-третє, складовою трудового законодавства України є міжнародні правові акти (пакти, конвенції МОП), ратифіковані Україною (самостійно або у складі СРСР). Зокрема станом на 1 листопада 2002 р. Україною ратифіковано 55 Конвенцій МОП.

По-четверте, не тільки нормативно-правові акти, видані державними органами, є джерелом трудового права. Тобто джерела трудового права-це не тільки результат правотворчої діяльності органів держави, а й результат спільної нормотворчості роботодавця і трудового колективу працівників (або уповноважених ним органів). У трудовому праві широко застосовуються локальні нормативно-правові акти, які розробляються і приймаються безпосередньо на підприємстві. У таких актах відображається специфіка умов виробництва, а також конкретизуються і доповнюються централізовані нормативні положення в межах наданих відповідним суб'єктам повноважень.

По-п'яте, серед джерел трудового права чинним є акти договірного характеру, які виходять за межі виробничого рівня, тобто за межі підприємства, установ, організацій, за межі сфери конкретного роботодавця і найманого працівника. Це такі акти соціального партнерства, як генеральна, галузева і регіональна угоди, які містять серед взаємних зобов'язань політичного, економічного та організаційного характеру також частину положень нормативного характеру.

По-шосте, серед джерел особливе місце займають акти спеціального уповноваженого органу виконавчої влади-нормативні накази Міністерства праці та соціальної політики України, якими затверджуються положення, інструкції, правила, спрямовані на упровадження законів та постанов Кабінету Міністрів України, а також на правильне й однакове застосування трудового законодавства.

По-сьоме, для джерел трудового права характерна наявність нормативних актів конституційного характеру-типових положень, правил, які слугують моделлю для прийняття на підприємствах на їх основі локальних положень тощо. Такі акти, як зазначає П.Д.Пилипенко, „самі не забезпечують регулювання трудових відносин, а вимагають прийняття на їх основі локальних актів, котрі й здійснюють регулятивну функцію. Наприклад, є Типові правила внутрішнього трудового розпорядку, що містять відповідні норми, але безпосередньо на підприємстві внутрішній трудовий розпорядок регулюється не цими типовими, а прийнятими на їх основі правилами внутрішнього трудового розпорядку конкретного підприємства (ст.142 КЗпП)[11,с.36]. Прикладами таких актів є Типові положення про роботу уповноваженого трудового колективу з питань охорони праці, Типове положення про навчання, інструктаж і перевірку знань працівників з питань охорони праці, Примірне положення про відомчі заохочувальні відзнаки тощо, на підставі яких на конкретних підприємствах мають бути розроблені та прийняті відповідні локальні акти.

По-восьме, для джерел трудового права характерним є високий рівень диференціації у правовому регулюванні праці залежно від умов праці, кліматичних умов, фізіологічних особливостей працівників, суб'єктних ознак (соціальних, професійних) тощо.

Таким чином, джерела трудового права-це нормативно-правові акти, прийняті компетентними державними органами або на договірному рівні, у тому числі й безпосередньо на підприємстві, у визначених законом межах, за допомогою яких здійснюється правове регулювання трудових відносин.

Джерела трудового права можна класифікувати за різними підставами:

ѕ за способом прийняття виділяють акти державно-правові, прийняті державними органами (закони, укази, постанови тощо), і договірно-правові, що приймаються за угодою між працівниками і роботодавцями (колективні угоди, колективні договори тощо);

ѕ за територіальною направленістю виділяють внутрішньодержавні і міждержавні акти-багатосторонні й двосторонні договори, угоди, пакти про права людини, конвенції МОП, ратифіковані Верховною Радою України;

ѕ за юридичною силою державні нормативно-правові акти поділяються на Конституцію України, закони, підзаконні нормативно-правові акти; договірно-правові акти-акти соціального партнерства поділяються на генеральну угоду, регіональні угоди, галузеві угоди, колективний договір на конкретному підприємстві;

ѕ за сферою дії виділяються централізовані й локальні нормативно-правові акти.

Залежно від ступеня узагальненості розрізняють кодифіковані, комплексні та поточні нормативно-правові акти як джерела права.

Норми трудового права можуть міститися у власне трудових джерелах-актах трудового права-Кодексі законів про працю України, Законах України „Про охорону праці”, „Про оплату праці”, „Про відпустки” та ін., а також у джерелах інших галузей права, -наприклад, у Законі „Про підприємства”, „Про власність”, „Про підприємництво”, „Про господарські товариства”, „Про сільське (фермерське) господарство”, „Про колективні сільськогосподарські підприємства”, у комплексних нормативно-правових актах, які одночасно виступають джерелами кількох галузей права, наприклад, „Основи законодавства про охорону здоров'я” та ін.[9,с.104-106]

2. Загальна характеристика нормативно-правових актів, що регулюють трудові відносини

2.1 Конституція України

Визначальне значення для розвитку трудового законодавства має Конституція України. Конституцію як джерело трудового права характеризують такі обставини.

Конституція визначає статус держави і є нормативною основою права. Вона має вищу юридичну силу, складаючи підґрунтя всієї системи нормативно-правових актів. Всі існуючі в державі закони та підзаконні нормативні акти мають прийматися на основі Конституції, тобто не повинні суперечити її положенням і регулювати ті відносини, які отримали конституційне закріплення. На виконання Конституції, з метою конкретизації її загальних положень та їх реалізації здійснюється діяльність всіх суб'єктів права. Згідно з конституційними принципами забезпечується єдність законодавства і системи права в цілому.

Конституція регулює найважливіші суспільні відносини, виходячи з інтересів особи, суспільства і держави. Здійснюючи правове регулювання основних прав і свобод людини, повноваження державної влади і місцевого самоврядування, Конституція сприяє їх ефективному функціонуванню, розвитку та закріплює гарантії захисту.

Конституція України як джерело трудового права закріпила основні соціально-економічні права особи. Права і свободи об'єктивно визначаються досягнутим рівнем економічного, політичного, культурного і духовного розвитку суспільства і держави.[12,с.52-53]

Положення, встановлені в Конституції, набули подальшого закріплення у КЗпП та іншому трудовому законодавстві. Конституція України у статтях 36, 43, 44, 45 закріпила найважливіші трудові права людини і громадянина та гарантії їх реалізації. При цьому формулювання Загальної декларації прав людини і Міжнародних пактів про громадянські й політичні, економічні, соціальні й культурні права людини буквально відтворені в тексті Основного Закону. Це стосується права громадян на участь у професійних спілках і право на страйк з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів, права людини на працю, права на належність, безпечні й здорові умови праці, права на своєчасне одержання винагороди за працю, права на соціальний захист у разі безробіття з незалежних від громадянина обставин і багато інших. Посилено конституційні гарантії прав і свобод, конкретизовано умови їх здійснення.

Закріплене в ч.1 ст.43 право на працю як можливість заробляти собі на життя працею, яку людина вільно обирає або на яку вільно погоджується, сформульовано відповідно до статті 6 Міжнародного пакту про економічні, соціальні й культурні права. Таким чином, у національне законодавство було імплементовано норму ратифікованого міжнародного правового акта. У Конституції закріплено державні гарантії щодо забезпечення права на працю: в ч.2 ст. 43 передбачено обов'язок держави щодо створення умов для повного здійснення громадянами права на працю, гарантування рівних можливостей у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізації програм професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.[13]

Норма про заборону примусової праці, що міститься в ч.3 ст.43, відповідає ст.8 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права.[14] Відповідно до цього конституційного положення змінено порядок переведення на іншу роботу: нині переведення на іншу роботу, не обумовлену трудовим договором, може здійснюватися тільки за згодою працівника за винятком тимчасового переведення на іншу роботу в особливих випадках згідно з ч.2 ст.33 КЗпП[15,с.35]

Уперше в Конституції в ч.4 ст.43 закріплено право кожного на належність, безпечні й здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Посилено гарантії трудових прав громадян у галузі оплати праці. У ч.7 ст.43 закріплено, що право на своєчасне одержання винагороди за плату, не нижчу від визначеної законом, і право на своєчасне одержання винагороди за працю зведено до рангу конституційних прав.

У ст.44 Конституції вперше закріплене право працюючих на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів, що відповідає ст.8 Міжнародного пакту про економічні, соціальні й культурні права. У ч.2 ст.44 закріплено, що порядок здійснення права на страйк встановлюється законом з урахуванням необхідності забезпечення національної безпеки, охорони безпеки, охорони здоров'я, прав і свобод інших людей.

Ст.45 Конституції закріплює право кожного працюючого на відпочинок. Це право проголошене ст.24 Загальної декларації прав людини і випливає з вимог ст.7 Міжнародного пакту про економічні, соціальні й культурні права.

Відповідно до ч.3 ст.36 Конституції громадяни мають право на участь у професійних спілках з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів. Професійні спілки є громадськими організаціями, що об'єднують громадян, пов'язаних спільними інтересами за родом їхньої професійної діяльності.

В основу соціального захисту громадян покладено принцип соціальної справедливості, зі змісту ст.46 випливає, що держава забезпечує соціальний захист тим категоріям громадян, які мають у цьому потребу з об'єктивних причин. Йдеться про право громадян на соціальний захист у старості, у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин та в інших випадках, передбачених законом.

Найважливішою юридичною гарантією прав і свобод є судовий захист. У ст.55 Конституції закріплено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Оскільки вказані права в цей час є конституційними, то змінюється механізм захисту цих прав у разі їх порушення. Конституція надає можливість безпосереднього звернення до суду з питань про захист трудових прав у разі їх порушення. Раніше майже всі індивідуальні трудові спори (за винятком спорів, зазначених у статтях 222, 232 КЗпП) спочатку розглядалися в комісіях з трудових спорів. [16]

Ці та інші положення Конституції мають першорядне значення для правового регулювання суспільних відносин у сфері праці.

Відповідно до ч.1 ст.9 Конституції чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. До джерел трудового права належать ті з них, що містять норми трудового права.

2.2 Кодекс законів про працю

У системі джерел трудового права значне місце посідає Кодекс законів про працю. Кодекс-це систематизований законодавчий акт, що регламентує однорідну сферу суспільних відносин, Які становлять предмет трудового права. В ньому зосереджено найбільш принципові положення, які стосуються правового регулювання трудових відносин.

Чинний нині КЗпП України був затверджений Законом УРСР від 10 грудня 1971 року №322-VII „Про затвердження Кодексу законів про працю Української РСР”[17,с.375] і введений в дію з 1 червня 1972 р.[ 12,с.58-59]. З 1973 р. Верховна Рада України внесла зміни до КЗпП більш як 50 законами, а також Декретами Кабінету Міністрів України. Внаслідок цього з 265 статей та преамбули істотних змін зазнала 221 стаття, деякі з них-неодноразово. Із КЗпП було виключено 20 статей, а включено до нього 35 статей, частину з яких вже виключено. Нині КЗпП складається з преамбули та 280 статей. Незважаючи на численні зміни, чинний КЗпП не відповідає вимогам ринкової економіки.[9,с.109-110]

До основних рис, що характеризують КЗпП України як джерело трудового права, належать такі:

ѕ це кодифікований загальнодержавний акт, що об'єднує важливі норми трудового права;

ѕ закріплено юридичні гарантії реалізації права на працю; принципи єдності та диференціації регулювання трудових відносин;

ѕ встановлено пріоритет дії міжнародно-правових норм над національними (ст.8 КЗпП України);

ѕ містяться правові норми, які в сукупності становлять найважливіші інститути та підінститути права (трудовий договір, колективний договір тощо.

Стаття 22 КЗпП України закріплює гарантії охорони трудових прав, а саме: забороняється необґрунтована відмова у прийнятті на роботу, будь-яке пряме чи непряме обмеження прав чи встановлення прямих чи непрямих переваг при укладанні, зміні та припиненні трудового договору залежно від походження, соціального та майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, членства у профспілці чи іншому об'єднанні громадян, виду і характеру занять, місця проживання не допускається.

Законодавчо закріплено гарантії реалізації права на працю: заборона вимагати виконання роботи, необумовленої трудовим договором, визначено підстави припинення трудового договору, вичерпний перелік підстав застосування матеріальної відповідальності, гарантії вагітним жінкам та жінкам, що мають дітей (ст.22,36,134,172,174-186 КЗпП України)

Відповідно до ст.3 КЗпП України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, що працюють за трудовим договором з фізичними особами. Разом з тим у трудовому законодавстві проводиться диференціація умов праці деяких категорій працівників.

2.3 Закони України як джерело трудового права

Поряд із КЗпП України діє низка законів України, спрямованих на врегулювання трудових відносин. Закон - нормативно-правовий акт вищого представницького органу державної влади або самого народу, який регулює найважливіші суспільні відносини, виражає волю та інтереси більшості, втілює основні права людини й інші загальнолюдські цінності і має вищу юридичну силу щодо всіх інших нормативно-правових актів.[18,с.89] Головною особливістю законів є те, що вони покликані регулювати найбільш важливі суспільні відносини. Стаття 92 Конституції України передбачає, що визначення прав і свобод людини та громадянина, гарантії цих прав і свобод, а також обов'язки громадянина, питання соціального захисту, засади регулювання праці та зайнятості тощо регулюється виключно законами. Більшість прийнятих законів, що регулюють трудові відносини і належать до джерел права, пов'язані з гарантіями та забезпеченням реалізації конституційних прав.

До найважливіших законів, що регламентують та регулюють трудові відносини, можна віднести такі:

Закон України від 24 березня 1995 року „Про оплату праці”, який встановлює засади оплати праці працівників, що перебувають у трудових відносинах з підприємством на підставі трудового договору, незалежно від форми власності та господарювання, а також з окремими громадянами та сфери державного і договірного регулювання оплати праці і спрямований на забезпечення відтворювальної та стимулюючої функцій заробітної плати. Встановлено досить важливу соціальну гарантію працівника, а саме-розмір мінімальної заробітної плати;

Закон України від 15 листопада 1996 року „Про відпустки” встановлює державні гарантії права на відпустки, визначає умови, тривалість, порядок надання їх працівникам, види відпусток для відновлення працездатності, зміцнення здоров'я, а також для виховання дітей, задоволення власних життєво важливих потреб та інтересів, всебічного розвитку особи. Стаття 2 Закону передбачає, що право на відпустку мають усі громадяни України, які перебувають у трудових відносинах. При цьому іноземні громадяни та особи без громадянства, які працюють в Україні, мають право на відпустки нарівні з громадянами України. Детально регламентує цей Закон порядок надання відпусток без збереження заробітної плати, тривалість такої відпустки, особливості надання відпусток окремим категоріям працівників;

Закон України від 1 березня 1991 року „Про зайнятість населення” сприяє повній, продуктивній і вільно обраній громадянами зайнятості, гарантує право громадян на зайнятість, передбачає компенсацію громадянам при втраті роботи.

Прийнятий Верховною Радою України Закон від 23 квітня 1991 року „Про свободу совісті і релігійних організацій” визначив трудові відносини в релігійних організаціях, трудові права громадян, які працюють у таких організаціях, їх соціальне страхування та пенсійне забезпечення.

Чинне законодавство має у своєму арсеналі ще багато законів, норми яких регулюють трудові правовідносини. закони в системі джерел трудового права посідають важливе місце. Для закону як джерела права характерні такі основні риси:

1.закони конкретизують та розвивають конституційні норми, положення міжнародних договорів та Кодексу законів про працю;

2.закон як джерело трудового права має найвищу юридичну силу щодо інших нормативно-правових актів;

3.наявність подвійного регулювання трудових відносин, а саме: нормам КЗпП України і нормам окремих законодавчих актів;

4.створюють умови для підзаконного та локального регулювання суспільних відносин, що становлять предмет трудового права.

Щоб з'ясувати це, звернемося до прикладу. Так, ст. 14 Закону України „Про оплату праці” встановлює, що договірне регулювання оплати праці працівників здійснюється на основі системи угод, що укладаються на державному (генеральна угода), галузевому (галузева угода), регіональному (регіональна угода) та виробничому (колективний договір) рівнях відповідно до Закону України „Про колективні договори і угоди”. При цьому нормами колективного договору може бути передбачена оплата праці нижче від норм, встановлених генеральною, галузевою або регіональною угодами, але не нижче від державних норм і гарантій в оплаті праці, тимчасово, на період подолання фінансових труднощів підприємства, терміном не більше як 6 місяців. Така норма Закону дозволяє застосувати локальне регулювання оплати праці на підприємстві, в установі й організації при укладенні колективного договору. При цьому мають бути дотримані встановлені гарантії щодо оплати праці, наприклад щодо мінімальної заробітної плати, порядку і термінів її виплати.

Закони, що приймаються Верховною Радою України, набувають чинності згідно з порядком, який сформульований у ст. 94 Конституції України. Отримавши за підписом Голови Верховної Ради України закон, Президент України протягом 15 днів після отримання закону підписує його, беручи до виконання, та офіційно оприлюднює його. Закон набуває чинності з дня його офіційного оприлюднення. В той же час, у разі коли Президент не погоджується з положеннями закону, йому надано право повернути закон зі своїми мотивованими і сформульованими пропозиціями до Верховної Ради для повторного розгляду. Якщо під час повторного розгляду закон буде знову прийнятий Верховною Радою України не менш як двома третинами від конституційного складу, Президент зобов'язаний його підписати та оприлюднити протягом 10 днів.[12,с.66-68]

Закони України, які виступають джерелами трудового права, можливо поділити на дві групи: трудові й комплексні закони. До трудових законів слід віднести ті, які спеціально прийняті для врегулювання трудових відносин, з них можливо виділити дві групи: закони, спрямовані на врегулювання індивідуальних трудових відносин, і закони, спрямовані на врегулювання колективних трудових відносин. До першої підгрупи належать Закони України „Про охорону праці” (1992 р., в редакції Закону України від 21 листопада 2002 р.), „Про оплату праці”(1995 р.), „Про відпустки”(1996 р.), та ін. До другої підгрупи належать Закони України „Про колективні договори і угоди”(1993 р.), „Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності”(1999 р.), „Про організації роботодавців”(2001 р.), „Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)”(1998 р.).

Серед комплексних законів, які містять норми трудового права, слід назвати Закони України „Про підприємства в Україні”(1991 р.), „Про зайнятість населення”(1991 р.), „Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”(1991 р.), „Про державну службу”(1993 р.) та багато інших.[9,с.110-111]

2.4 Підзаконні акти як джерело трудового права

Крім законів, трудові відносини регулюються указами та розпорядженнями Президента, постановами та розпорядженнями Кабінету Міністрів України, актами міністерств, відомств, органів місцевого самоврядування тощо. Такі акти становлять систему правових актів, що мають нормативний характер. Головною особливістю цих актів є те, що вони приймаються у розвиток і на виконання Конституції та законів України, вони є підзаконними актами. Ця обставина і визначає їх місце у системі підзаконних нормативних актів головна роль належить актам Президента України, який є суб'єктом державно-правових відносин і на якого покладена функція забезпечення конституційності, законності дій інших суб'єктів права. Президент України як глава держави має повноваження підписувати закони, які приймаються Верховною Радою України. Крім того, на підставі ст.106 Основного Закону України Президенту України одноособово належить право на основі та на виконання Конституції та законів України видавати укази і розпорядження, які в силу цього належать до системи підзаконних актів. У ієрархії підзаконних актів акти глави держави мають вищу юридичну силу. Всі інші підзаконні акти приймаються саме на виконання указів та розпорядження Президента. Виключність повноважень Президента України означає, що приймаючи відповідний правовий акт у межах наданих йому повноважень, він не може передавати їх іншим особам та органам.

Укази і розпорядження Президента України набувають чинності через три дні після опублікування їх в „Урядовому кур'єрі”. Інший порядок має визначатися у самих актах. Зазначений порядок надання чинності цим актам установлений Указом Президента від 10 жовтня 1993 року „Про внесення змін до Положення про порядок підготовки і внесення проектів указів і розпоряджень Президента України та про порядок набуття чинності актами”[19,с.37]

Наступне місце в системі підзаконних актів посідають акти органів державної виконавчої влади і передусім-Кабінету Міністрів України (Уряду) як вищого органу виконавчої влади. На підставі Конституції та законів України, постанов Верховної Ради України, указів та розпоряджень Президента Кабінет Міністрів наділений правом видавати в межах своїх повноважень постанови і розпорядження. Здійснюючи свою виконавчу владу, Уряд покликаний конкретизувати шляхи реалізації законів і за допомогою техніко-правових засобів регулювати відносини різних галузей суспільного життя. Прийняті Кабінетом Міністрів акти належать до підзаконних актів і мають меншу юридичну силу, ніж акти Президента. Президент своїм актом має право скасувати рішення, прийняті Кабінетом Міністрів, у разі, коли вони суперечать законам України та актам Президента. Постанови й розпорядження Кабінету Міністрів підписує Прем'єр-міністр і вони є чинними з моменту їх прийняття, коли ними передбачено інший порядок набуття ними чинності.

Як приклад актів Кабінету міністрів України, що регулюють трудові відносини, можна навести такі: Постанова Кабінету Міністрів України від 27 квітня 1193 р. №307 „Про трудові книжки працівників”[20,с.197], Постанова від 28 березня 1997 року №278 „Про затвердження Списку сезонних робіт і сезонних галузей”[21,с.18], Постанова від 3 квітня 1993 р. №245 „Про роботу за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій”[22,ст.184] тощо.

Крім того, актами Кабінету Міністрів України затверджуються правила, інструкції, положення або інші акти. Наприклад, Постановою Кабінету Міністрів України від 5 травня 1997 р. №421 затверджене Положення про порядок розслідування та облік нещасних випадків невиробничого характеру.[23,с.69] Кабінет Міністрів України також у межах своєї компетенції визначає зміст правосуб'єктності та повноваження інших органів у сфері регламентації трудових відносин.

Значне місце в системі підзаконних нормативних актів посідають рішення центральних органів виконавчої влади (міністерств, комітетів, відомств), які в межах своїх повноважень здійснюють управління відповідною галуззю господарства. По суті, ці акти приймаються на виконання законів України, указів Президента та постанов Кабінету Міністрів України і є обов'язковими для виконання на території України. До джерел трудового права належать ті з них, норми яких регулюють суспільні відносини, що становлять предмет трудового права.

Однією з важливіших особливостей підзаконних актів міністерств і відомств є встановлений обов'язковий порядок реєстрації таких актів на підставі і згідно з Указом Президента України від 3 жовтня 1992 р., №493/92 „Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади”.[24] Такий порядок передбачений з метою впорядкування видання органами виконавчої влади нормативно-правових актів, забезпечення охорони прав, свобод і законних інтересів громадян, підприємств, установ та організацій. Відповідно до Положення, затвердженого Кабінетом Міністрів України 28 грудня 1992 р. №731 [25,ст.28], нормативно-правові акти, які видаються міністерствами, іншими органами виконавчої влади, органами господарського управління та контролю і які стосуються прав, свобод і законних інтересів громадян або мають міжвідомчий характер, підлягають державній реєстрації. Державній реєстрації підлягають правила поведінки для невизначеного кола осіб, підприємств, установ, організацій для неодноразового застосування, незалежно від строку їх дії та змісту. Реєстрацію нормативно-правих актів здійснює Міністерство юстицій України. Що ж стосується підзаконних актів інших органів, то їх реєстрацію здійснюють органи юстицій на місцях. Нормативно-правові акти районних, районних у містах Києві та Севастополі державних адміністрацій підлягають держреєстрації у районних, районних у містах Києві та Севастополі управліннях юстиції. Нормативно-правові акти, що підлягають державній реєстрації, набувають чинності через 10 днів після їх реєстрації, якщо інше не передбачено самим документом. Для прикладу можна навести Наказ Міністерства праці та соціальної політики України та Міністерства освіти і науки України від 13 лютого 2001 р. №53/59, зареєстрований у Міністерстві юстицій України 13 квітня 2001 р. №345/5536 „Про затвердження Положення про порядок надання Фондом загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття послуг з професійної підготовки, перепідготовки або підвищення кваліфікації”[26], який визначає правові засади організації професійної підготовки, перепідготовки або підвищення кваліфікації безробітних.

2.5 Локальні акти

Важлива роль належить локальним нормативно-правовим актам (колективному договору, правилам внутрішнього трудового розпорядку, положенню про преіменуванню, положення про порядок винагород за підсумками роботи за рік тощо). Ці акти чинні тільки в межах конкретного підприємства, установи, організації. Вони приймаються частіше за все на певний термін. Локальні нормативно-правові акти повинні пристосовувати загальні норми до умов конкретного виробництва, характеру і профілю підприємства з урахуванням економічного становища останнього. Вони не повинні погіршувати становище працівника порівняно із законами, а також іншими підзаконними нормативно-правовими актами.

Чинним трудовим законодавством не врегульовані належним чином порядок розробки й прийняття локальних нормативно-правових актів. Найбільш детально врегульовано порядок укладення і підписання колективного договору-основного локального акта. Стосовно правил внутрішнього трудового розпорядку в ч.1 ст.142 КЗпП передбачено, що вони затверджуються трудовими колективами за поданням власника або уповноваженого ним органу і профспілкового комітету на основі типових правил, а в ч.1 ст.52 КЗпП встановлено, що при 5-денному робочому тижні тривалість щоденної роботи (зміни) визначається правилами внутрішнього трудового розпорядку або графіками змінності, які затверджує власник або уповноважений ним орган за погодженням з профспілковим комітетом підприємства, установи, організації з дотриманням встановленої тривалості робочого тижня (статті 50 і 51).

Звичайно локальні нормативно-правові акти приймаються для розв'язання тих або інших питань регулювання суспільних відносин у сфері праці, якщо в законодавстві не передбачено прямого регулювання, або коли із закону випливає, що має бути проведена конкретизація відповідних положень на підприємстві. Так приймаються локальні акти з питань робочого часу, часу відпочинку, оплати праці, охорони праці та ін. Окрім того, реалізовуючи ст. 9-1 КЗпП, роботодавець має право встановлювати додаткові порівняно із законодавством трудові і соціально-побутові пільги. Встановлення поліпшення умов праці, як правило, здійснюється у колективному договорі із вказівкою фінансових джерел забезпечення конкретних видів пільг, категорій працівників, на які вони поширюються. Локальні акти приймаються роботодавцем самостійно, або разом, або за погодженням з профспілковим органом чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективним договором (наприклад, ст.10 Закону України „Про відпустки” передбачає саме такий порядок затвердження графіка відпусток). До локальних актів належать положення про преміювання, положення про винагороду за підсумками роботи за рік, список професій і посад із ненормованим робочим часом і тривалість додаткової відпустки за ненормований робочий день на конкретному підприємстві тощо.[3,с.79-80]

Висновок

конституція трудовий право нормативний

Підводячи підсумок роботі, можна сказати про значну зміну всієї законодавчо-нормативної бази країни. Завдання нормотворчих органів полягає в тому, щоб обновити загальні положення трудового законодавства, привести їх у відповідність з існуючими економічними реаліями, а так само досить докладно вирішити питання, що виникають у сфері праці між працівниками і роботодавцями, на базі соціального партнерства й обліку обох сторін трудового договору. У такий спосіб зміна соціально-економічної обстановки в країні спричинила за собою значну зміну законодавства, а, отже, і джерел трудового права. Джерела -- нормативні акти, що відносяться до трудового права України, складають визначену систему, що містить у собі різноманітні за своїм характером, юридичною чинністю і сферою дії нормативні акти. Таку систему звичайно іменують системою трудового законодавства, припускаючи, однак, в одних випадках сукупність усіх нормативних актів -- джерел трудового права, в інших -- тільки закони про працю. Інакше кажучи, розрізняють поняття трудового законодавства в широкому і вузькому змісті слова. Джерела трудового права, що містять норми трудового законодавства, треба відрізняти від правових актів застосування трудового законодавства. Рішення суду по конкретній трудовій суперечці -- це акт застосування норм трудового законодавства, а не джерело права. У джерелах трудового права України відбиті матеріальні умови життя нашого суспільства і з їхньою зміною міняються і джерела трудового права. Нині це відбувається часто, у зв'язку, з чим трудове законодавство швидко обновляється. Зі зміною в дійсний період виробничих відносин, трансформацією форм власності, роздержавленням державних і муніципальних підприємств змінюються трудові відносини в них. Міняється і трудове законодавство, і його джерела в напрямку більшої їхньої відповідності виникаючим ринковим відносинам. Застарілі нормативні акти трудового права скасовуються чи виправляються, доповнюються, а нові з'являються. В юридичній науці під нормативно - правовою базою розуміють джерела права тобто нормативні акти, встановлені або санкціоновані державою. Джерела права виражають собою зовнішню форму існування права. Трудове право як система юридичних норм і самостійна галузь права складається з численної кількості нормативних актів: законів, указів, декретів і постанов Кабінету Міністрів, різноманітних відомчих актів, а також локальних норм, що діють в межах конкретних підприємств. Характеризуючи нормативну базу трудового права, слід відзначити особливості, що відрізняють його з-поміж нормативно-правових актів інших галузей права. По-перше, в трудову дисципліну крім актів, виданих на державному (централізованому) рівні, широко застосовуються локально-правові акти, які розробляються і приймаються безпосередньо на підприємствах. Такі акти забезпечують більшу ефективність дії трудового законодавства стосовно до конкретних умов регулювання трудової дисципліни. По-друге, в переліку нормативної бази трудового права та й трудової дисципліни зокрема, останнім часом з'являються акти договірного характеру, які або в цілому, або в частині своїй носять нормативний характер і регулюють виробничі, трудові і соціально-економічні відносини. Такими є генеральна, галузеві та регіональні угоди. По-третє, особливе місце в нормативно-правовій базі трудового права належить актам, прийнятим Міністерством праці України. Правила, положення та інструкції цього міністерства сприяють правильному і однаковому застосуванню трудового законодавства. По-четверте, для нормативної бази трудового права характерна наявність нормативних актів, які носять так званий конститутивний характер. Ці акти самі не забезпечують регулювання трудових відносин, а вимагають прийняття на їх основі локальних актів, котрі і здійснюють регулятивну функцію. Наприклад, є Типові правила внутрішнього трудового розпорядку, що містять відповідні норми, але безпосередньо на підприємстві внутрішній трудовий розпорядок регулюється не цими типовими, а прийнятими на їх основі правилами внутрішнього трудового розпорядку даного підприємства. Джерела трудового права численні і різноманітні, їх можна по-різному класифікувати. За характером прийняття джерела трудового права можна розділити на прийняті державними органами (закони, укази й ін.), прийняті за згодою між державними органами, роботодавцями і профспілками (угоди, колективні договори й ін.), а також прийняті органами міжнародно-правового регулювання праці (пакти про права людини, конвенції і рекомендації Міжнародної організації праці). За сферою дії джерела трудового права можна розділити на діючі в межах усієї України, окремих суб'єктах республіки, регіонах, окремих організаціях. Нарешті, можна класифікувати джерела трудового права за їхньою правовою ієрархією, інакше кажучи, за юридичною чинністю.

Ця класифікація найбільш зручна для вивчення, вона дозволяє охарактеризувати ступінь і умови застосування того чи іншого джерела. За юридичною чинністю серед джерел трудового права можна виділити (по ієрархії зверху вниз) Конституцію України, акти міжнародного правового регулювання праці, закони, підзаконні акти, акти судових органів, угоди про працю, локальні акти. Закони при цьому можна поділити на загальні (“Про державну службу”) і спеціальні (“Про прокуратуру”, “Про статус суддів”). Окремо слід виділити спеціалізований, кодифікований закон -- Кодекс законів про працю. Підзаконні акти в свою чергу поділяються на акти Президента України, Кабінету Міністрів України, відомчі нормативні акти і акти локально-правового характеру.

Список використаної літератури

1.Пархоменко Н.М. Стан та перспективи розвитку системи джерел права України.- Правова держава: Щорічник накових праць.-2000.- Вип. 11.- 177 с.

2.Котюк В.О. Теорія права.- К.,2000.- 256 с.

3.Нерсеняц В.С. Философия права: Учебник для вузов.- М.,1997.- 221 с.

4.Левиант Ф.М. Нормативные акты, регулирующие труд рабочих и служащих.- Л.,1960.- 395 с.

5.Смолярчук В.И. Источники советского трудового права.- М.: Юридична література,1978- 320 с.

6.Советское трудовое право.- М.: Высшая школа,1987.- 412 с.

7.Пилипенко П.Д. Проблеми теорії трудового права: Монографія. - Львів,1999.- 221 с.

8.Нерсесян В.С. Общая теория права и государства: Учеб.для юрид. вузов и ф-тов.-М.:Изд.группа «ИНФА-М-НОРМА»,1999.- 450 с.

9.Трудове право України:Підручник.-3-те вид.,-К.:Вікар,2005.- 785 с.

10.Алексеев С.С. Право: азбука-теория-философия: Опыт комплексного исследования.-М.:Статус,1999.-362 с.

11.Трудове право України: Курс лекцій для студентів/За ред. П.Д.Пилипенка.-Л.,2002.-351 с.

12.Трудове право України: Академічний курс: Підручник/ А.Ю.Бабаскін, Ю.В.Баранюк, С.В.Дріжчана та ін.; За заг. ред. Н.М.Хуротян.- К.: Видавництво А.К.К., 2004.- 652с.

13.Конституція України Від 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради України.

14.ЗУ „Про внесення змін до Кодексу законів про працю України” від 24 грудня 1990 р. № 1356-ХIX// Відомості Верховної Ради України.-2000.-№6-7

15Жернаков В.С. Поняття примусової праці за законодавством України//Право України.-1997.-№10

16.Відомості Верховної Ради України.-1998.-№24

17.Відомості Верховної Ради УРСР.-1971.-№50

18.Рабінович П.Й. Основи загальної теорії права і держави.-К.,1995.-345 с.

19. „Про внесення змін до Положення про порядок підготовки і внесення проектів указів і розпоряджень Президента України та про порядок набуття чинності цими актами” Указ Президента України від 10 жовтня 1993 р. №454/93-Випуск №4.-1993

20.Зібрання постанов України.- 1993.-№10

21.Офіційний вісник України.-1997.-число 4

22.Зібрання постанов України.-1993.-№9.-ст.184

23.Офіційний вісник України.-1997.-число 19

24.Урядовий кур'єр.-1992.-4 жовтня

25.Постанова Кабінету Міністрів України від 28.12.92 №731//Збірник постонов України.-1993.-№1-2

26.Праця і зарплата.-2001.-Травень.-№19

Размещено на Allbest.ru