Примусове виконання рішень

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат на тему:

ПРИМУСОВЕ ВИКОНАННЯ РІШЕНЬ

Зміст

Вступ

1. Становлення вітчизняної системи примусового виконання рішень з часів Київської Русі

2. Примусове виконання рішень в Україні радянського періоду

3. Примусове виконання рішень в незалежній Україні як державна функція

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Інститут примусового виконання судових та інших рішень існує стільки, скільки існує інститут держави та державності. Однак лише в новітні історичні часи юридична практика іде шляхом формування в Україні спеціалізованої структури, яка здійснює виключно виконавче провадження.

За класичним визначенням, держава - це особлива організація публічної, політичної влади пануючого класу (соціальної групи, блоку класових сил, народу), що володіє спеціальним апаратом управління і примусу... Саме наявність можливості примусу в інтересах суспільства робить державу виправданим досягненням справжньої демократії.

Слід погодитися з авторами, які стверджують, що влада, яка не здатна забезпечити виконання своїх рішень, є лише коштовною декорацією. Створення державної виконавчої служби, поза всякими сумнівами, було мірою вкрай необхідною і своєчасною. Справедливим є і твердження про те, що виконавче провадження є однією з правозахисних функцій держави.

При порушенні будь-яких конституційних прав чи власних інтересів людина чи юридична особа звертаються до суду інших державних правозахисних органів, розраховуючи на те, що держава, яку вони утримують на власні кошти, захистить їх від неправомірних дій і допоможе поновити порушені права і законні інтереси. Саме до таких дій закликає законослухняних громадян Конституція України.

Так, стаття 8 Конституції України проголошує, що "...звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується". Стаття 13 Основного Закону послідовно закріплює наведену гарантію стверджуючи що "...Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом".

Крім суду, існує значна кількість інших, у тому числі і правоохоронних, державних органів, покликаних і повноважних приймати рішення щодо захисту прав людини і громадянина, а також юридичних осіб.

Але захист прав, свобод і інтересів не завершується прийняттям рішення. Після даного юридичного акту наступає процедура виконання прийнятого рішення і саме тут, нерідко, виникають проблеми, які зводять нанівець високі конституційні гарантії та владні рішення, підривають авторитет влади і авторитет вищого Закону, а також в цілому імідж держави.

У практиці цивільних правовідносин виникає безліч ситуацій, коли компетентне рішення приймається несудовим органом (наприклад, вчинення виконавчого напису нотаріусом, рішення третейських судів тощо), коли конче потрібна уповноважена державна служба, яка б здійснювала примусове виконання даних рішень.

Тому кожна влада, яка опікується авторитетом держави і цінує довіру власних громадян і народу країни, мусить дбати про чітке і своєчасне виконання законів, владних і інших рішень, які визначені законодавством.

В юридично-освітній літературі вже робились спроби дати визначення поняття виконавчого провадження . Думка авторів цього навчального посібника зводиться до того, що дефініція "виконавче провадження" має бути максимально компактною за змістом та якомога об'ємнішою за суттю. На наш погляд вона має бути таким: Виконавче провадження - це сукупність дій і правовідносин, що виникають між учасниками процедури примусового виконання рішень органами державної виконавчої служби.

Історія української державності свідчить про те, що у різні часи виконанню судових та інших рішень надавалося велике значення і воно здійснювалося по-різному залежно від багатьох історичних, культурних та соціологічних факторів.

1. Становлення вітчизняної системи примусового виконання рішень з часів Київської Русі

виконавчий примусовий державний провадження

Як уже зазначалося раніше, наявність системи примусового виконання рішень є ознакою державності та невід'ємною складовою будь-якої держави. Україна не є виключенням у цій справі.

В перебігу історичного розвитку виконавчого провадження на території нинішньої України судові рішення виконувалися не тільки державними чиновниками, але й поліційними підрозділами, і навіть військовими. В цілому, світова цивілізація також йшла подібним шляхом. Наприклад, за часів арабського халіфату (за правління Аббасідів) була створена спеціальна поліція (шурта), начальник якої (сахіб-аш-шурта) об'єднував повноваження намісника, судового слідчого та виконавця судових рішень. Крім виконання рішень за цивільними справами, які розглядає суддя (каді), сахіб-аш-шурта мав право провадити розшук убивць та застосовувати деякі покарання за законами шаріату - тілесні (відрубування пальців, рук, ніг) та ганебні (гоління бороди, позбавлення права носити чалму тощо). Надвисокий економічний розвиток та правосвідомість громадян деяких країн світу навіть у наш час дозволяє не утримувати спеціальний апарат з виконання судових рішень, перекладаючи функції виконавчого провадження на державні органи, основні повноваження яких належать до інших галузей правозастосування. До речі, цивільне процесуальне право Сполучених Штатів Америки, на відміну від німецької і взагалі континентальної систем судочинства, не передбачає використання спеціальних агентів, так званих "виконавчих посадових осіб", для нагляду за виконанням судового рішення. В США позивач сам або через свого адвоката, вживає заходів для отримання компенсації за судовим рішенням, звертаючись для цього як до державних, так і до недержавних органів та структур .

Втім, досліджуючи розвиток процедури примусового виконання рішень в Україні, слід зазначити, що в юридичній літературі східних слов'ян вперше судові виконавці згадуються в "Руській Правді" - першому офіційно визнаному кодифікованому зведенні правових норм. Ця історико-культури а пам'ятка дійшла до нас у трьох редакціях - Коротка (Краткая) Правда, Велика (Пространная) Правда та Скорочена Правда - і містить численні акти князівського законодавства, як-то устави, уроки, уставні грамоти тощо. Згадування в нормативних актах Х-го століття судових виконавців (ябедників) слід віднести до діяльності княгині Ольги. Так, статтею 1 Короткої Правди зазначено: "аще будешь русин, любо гридин, любо купчина, любо ябедник, любо мечник... то 40 гривен положити за нь" . Сенс цієї статті полягає в захисті судових виконавців та інших князівських службовців від посягань на їх життя, у першу чергу, з боку закабалених общинників. Цікаво те, що ябедники - це дружинники, вояки, на яких додатково покладений обов'язок реалізовувати судові та князівські рішення. Штраф за вбивство ябедника та будь-якого іншого дружинника стали називати "вірою". В цьому уставі Ольги вперше для вітчизняного законодавства можна знайти сліди варязької термінології: ябедник -від давньоскандинавського aembaet.

Цікавим є те, що норми права цього періоду вже відходять від принципу кровної помсти і у якості покарання за переважною більшістю кримінальних злочинів князівськими актами призначався штраф.

Утримання ябедників провадилось не за рахунок князівської платні, а за принципом "кормління", тобто за рахунок місцевого населення Давньої України-Русі. Майже до середини XVI сторіччя князь, посилаючи у міста та волості підлеглих для виконання адміністративно-судових функцій, зобов'язував населення їх утримувати (''кормити") упродовж усього періоду служби. "Корм" брався натурою або у вигляді різних поборів.

За Великою Правдою, відрахування князівським адміністраторам провадились у розмірі 20% від суми штрафу. Разом з тим, Псковська Судна Грамота, що широко використовувала основу Руської Правди, творчо опрацьовуючи її текст стосовно умов давнього Пскова, зазначала, що судовим виконавцям належить сплачувати при стягненні штрафу 4 деньги.

З подальшим історичним і правовим розвитком Київської Русі та виданням однієї з частин Великої Правди під назвою "Суд Ярославль Володимеричь. Правда русьская" права судових чиновників і судових виконавців отримали "мечники", які раніше здійснювали стягнення дані та князівських штрафів. В XII сторіччі в Великій Правді замість ябедника та мечника згадується "тивун бояреск" і водночас з цим, завершено перехід статусу судового виконавця від вояка до чиновника.

Князівський Судебник XIII сторіччя визначав два види судових виконавців - приставів та підвойських судних грамот. Пізніше, за часів панування на українських землях польське-литовської держави, та в період Гетьманщини, функції судових виконавців здійснювали як самі судові чиновники, так і поліційні сили. Із входом в 1654 році України до складу Російської імперії, правовій системі якої, безперечно, була ближча правова регламентація континентальної Європи, з'являється інститут судових приставів, до скасування цієї посади у XVIII столітті, коли функції примусового виконання судових рішень знов передані поліції. З 1775 до 1862 року примусове виконання судових рішень було покладене на капітана-ісправника, що очолював повітовий підрозділ поліції, та на його підлеглих. До речі, капітан-ісправник у цей період паралельно виконував повноваження голови земського суду, компетенція якого розповсюджувалася на весь повіт.

Найбільшого розвитку за часів царату інститут судових приставів набув після проведення Олександром II масштабної судової реформи в 1864 році. Цією судовою реформою передбачалося також відокремлення судів з адміністрації, створення суду присяжних, введення в судову практику принципів гласності, усності, змагальності процесу та незмінності суддів, створення інституту адвокатури.

Судовий пристав був посадовцем при окружних судах та судових палатах, що мав службовим обов'язком виконувати постанови суду з доставки позивачам, відповідачам, підсудним та свідкам судових повісток, примусово приводити в судове засідання підсудних, підтримувати порядок під час судового засідання, примусово виконувати рішення цивільних судів та ін. До судового пристава пред'являлися дуже жорсткі кваліфікаційні вимоги - не могли бути судовими приставами особи, молодші 21 року, іноземці, неспроможні боржники, засуджені та підсудні, особи духовного сану, особи, звільнені зі служби судом та ін. Судовий пристав мав не тільки пройти річне стажування на цій посаді, але й внести значну грошову суму як заставу для забезпечення відшкодування збитків, що могли бути ним спричинені. Збитки, спричинені неправомірними діями судового пристава, відшкодовувались із застави та за рахунок власного майна пристава.

Згодом судові пристави стали утворювати власні ради у складі старшини та кількох членів ради. Рада розглядала клопотання про надання судовим приставам дозволу на створення товариств з круговою порукою один за одного, що знімало з судових приставів відповідальність за вчинені ними збитки. Крім того, ради судових приставів мали право застосовувати дисциплінарні стягнення, позбавляти судових приставів винагороди та штрафувати їх на суму від 5 до 100 карбованців, і навіть звільняти приставів. Процедура примусового виконання на той час детально регулювалася Статутом цивільного судочинства та Положенням про цивільні стягнення.

Однак при повітових судах, губернських волосних судах, а також при верхніх селянських судах судових приставів не було. Обов'язок з примусового виконання рішень в таких судах виконувався поліцією та приставами окружних судів. Більш значна увага історичному походженню і розвитку виконавчого провадження в Україні надається в деяких навчальних посібниках.

2. Примусове виконання рішень в Україні радянського періоду

Зі створенням СРСР і з проведенням низки судових реформ, яка зводилася до повного знищення за ленінською вказівкою усієї судової системи, був сформований інститут судових виконавців. Судовий виконавець - штатний працівник суду, який безпосередньо підпорядковувався судді, так само, як і секретар судового засідання. Через мізерну заробітну плату і надзвичайно перевантажену нервовими ускладненнями діяльність, на цю роботу погоджувалися люди, які згодні були на будь-які умови заради хоч якогось заробітку. Тому і вимагати від таких працівників високої відповідальності та сумлінності не доводилося. За виконання рішення судові виконавці стягували збір, 75 відсотків якого спрямовувалось державі, а 25 відсотків - в загальний фонд на винагороду судовому виконавцеві губернії. При розподіленні сум фонду бралися до уваги кількість виконаних виконавцем рішень, їх характер, інтенсивність роботи тощо. Така система виконання судових рішень проіснувала досить довгий час.

Новий етап становлення служби судових виконавців відбувся в 1973 році, з прийняттям Міністерством юстиції СРСР Інструкції про порядок виконання судових рішень.

Суддя здійснював контроль за процесуальними діями судового виконавця, а питаннями організації роботи судових виконавців відав старший судовий виконавець. Виконавець процесуальне залежав від судді, який виносив переважну більшість процесуальних документів в процедурі примусового виконання рішень, оскільки виконавче провадження було частиною судового процесу та мало багато властивих судовому процесу рис та ознак. Згадана новела аж ніяк не позначилася на самій суті вже Існувавшої системи.

Така схема примусового виконання рішень у радянський період повністю задовольняла вимоги часу, оскільки заляканість населення та високий авторитет судового рішення на той момент практично виключали можливість невиконання рішення суду в добровільному порядку. Навіть скорочений термін примусового виконання - 20 днів -не був проблемою для судового виконавця, через існування більш широкого, ніж у теперішній час, переліку підстав для закінчення виконавчого провадження, як-то - надсилання виконавчого документа на виконання у бухгалтерію підприємства, виставлення платіжної вимоги до установи банку і т. ін.

Стосовно ж рішень інших органів, то виконання останніх забезпечувалося, перш за все, досить жорсткою системою адміністрування і партійного втручання, а також адміністративної та кримінальної відповідальності за їх невиконання.

3. Примусове виконання рішень в незалежній Україні як державна функція

З набуттям Україною незалежності та зміною соціального та економічного курсу, виникла нагальна потреба у реформуванні судової системи, яка за прийнятою в 1991 році Концепцією мала набути статусу самостійної гілки державної влади. І хоча окремі кроки в напрямку реформування судової реформи: деідеологізація судів, зміни в статусі суддів - і відбувалися, загалом реформа не просувалася в очікуванні прийняття Конституції України.

З прийняттям Конституції України судова система юридичне набувала статусу окремої і самостійної гілки державної влади. Але не зважаючи на конституційне розв'язання питання щодо статусу судової системи, вона де-факто залишалася в стані очікування окреслених Конституцією змін. Повільне просування реформ пояснювалось як відсутністю коштів, так і досвіду у цій важливій справі.

Безумовно, уже тоді (1996 - 1997 роки) юридична спільнота - теоретики і практики - були єдині у тому, що створений за радянських часів Інститут судових виконавців віджив своє і не відповідає вимогам часу, новому статусу судової влади, радикальній реформі діяльності судів.

Інститут судових виконавців, який проіснував майже сімдесят років, зберігав серйозні вади. Ні в одній цивілізованій правовій країні, принаймні в межах Європи, суд не поєднує функції правосуддя і виконання рішень. До того ж, за умов надання судам статусу судової влади, виконання судом власних рішень загрожувало б перетворенням судів у непідконтрольних монстрів, діяльність яких могла мати непередбачувані наслідки.

Необхідність наведення елементарного порядку в державі вимагала впровадження виконавчої та договірної дисципліни на базі радикальної зміни механізмів і методів виконання судових рішень, інших державних та недержавних рішень. Курс України на інтеграцію з європейським співтовариством вимагав, відповідно, адаптації українського законодавства до європейського.

З іншого боку, виконання судових і інших рішень слід розглядати як правозахисну функцію держави, яка має за мету примушення недисциплінованих та несумлінних суб'єктів певних правовідношень до виконання прийнятих ними зобов'язань, тобто захищає права та інтереси тих, хто потерпає від їх порушення.

За цих умов точне і своєчасне виконання судових та інших рішень виходило на перший план як державна функція забезпечення іміджу держави.

Потрібна була якісно нова структура - виконавча служба - наділена широкими повноваженнями з примусового виконання рішень, створена для роботи в нових умовах - підвищення ролі приватної власності, свободи економічної діяльності, приватної ініціативи, конкуренції та ринкових відносин, забезпечення рішень іноземних судів і інших рішень.

В багатьох державах з розвиненою економікою ефективно діють приватні відомства, яким держава (за певну платню) надає ліцензію на виконання цієї важливої державної функції. Україна на перших порах пішла іншим шляхом, що, на данному історичному етапі, слід розглядати як виправданий крок..

Так, 24 березня 1998 року Верховною Радою України було ухвалено Закон України "Про державну виконавчу службу". Відзначаючи шосту річницю існування нового відомства і підводячи підсумки роботи за зазначений період, слід відмітити, що, незважаючи на значні недоліки в роботі ДВС, в цілому створення такої служби виявилося вчасним і безумовно виправданим.

Стабільно, в арифметичній прогресії (33% на рік) протягом останніх трьох років зростає кількість виконавчих документів, що пред'являються до примусового виконання в органи ДВС України. Лише у 2003 році на примусове виконання органів ДВС пред'явлено 7732714 виконавчих документів. На тлі наведених цифр кількість завершених виконавчих документів протягом останніх років збільшується повільніше, у межах 20-22%.

24 липня 2002 року Кабінетом Міністрів України прийнято рішення вдвічі збільшити штат державних виконавців України та підвищити рівень їх оплати праці до рівня працівників податкової міліції. Новою редакцією Закону України "Про виконавче провадження", передбачено створення при обласних управліннях юстиції та при Департаменті державної виконавчої служби спецпідрозділи державних виконавців з примусового виконання особливо складних та резонансних проваджень. На час роботи над посібником такі підрозділи утворені в усіх управліннях юстиції регіонального рівня та при Департаменті ДВС Мін'юсту.

Зростання кількості завершених виконавчих проваджень в 2003 році на 41% порівняно з 2002 роком здебільшого виправдана двократним розширенням штатної чисельності державних виконавців - з 3588 до 7059 осіб.

Висновок

У практиці примусового виконання рішень неодноразово вказувалося на необхідність науково обґрунтованого нормування праці державного виконавця. Цей захід продемонстрував би час, який витрачається в середньому на примусове виконання одного виконавчого документа, і надав би можливість визначити, яку максимальну кількість останніх має отримувати в місяць виконавець для того, щоб (гіпотетично) не порушувати шестимісячний термін виконання провадження.

Практика примусового виконання свідчить, що своєчасно, повно та ефективно виконувати рішення судів й інших органів можна лише за умов щомісячного навантаження виконавця не вище 60-70 проваджень на місяць. В 2001 році державні виконавці завершували в середньому по Україні 65,5 проваджень на місяць, в 2002 році - 80,3 провадження, а в 2003 році, не зважаючи на розширення штату кількість завершених одним державним виконавцем документів знижується -57,1 провадження на місяць, що в першу чергу виправдовується необхідністю відволікання досвідчених державних виконавців на професійну підготовку нових службовців .

Серед неврегульованих питань виконавчого провадження є наукове опрацювання норм навантаження на одного державного виконавця (наукове нормування праці), організація підготовки кадрів і підвищення кваліфікації тих, хто уже працює і багато інших. У цілому мета досягнута, інститут державної виконавчої служби в Україні діє і удосконалюється.

Список використаної літератури

1. Конституція України: Прийнята на п'ятій сесії верховної Ради України 28.06.1996 р. // ВВР. - 1996. - № 30. - Ст. 141.

2.Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням спільного підприємства „Мукачівський плодоовочевий консервний завод” про офіційне тлумачення положення пункту 10 статті 3 Закону України „Про виконавче провадження” (справа про виконання рішень третейських судів) від 24.02.2004 р. // ОВУ. - 2004. - № 9. - Ст. 536.

3. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України „Про введення мораторію на примусову реалізацію майна” (справа про мораторій на примусову реалізацію майна) від 10.06.2003 р. // ОВУ. - 2003. - № 25. - Ст. 1217

4.Кримінальний кодекс України прийнятий 05.04.2001 р. // ВР. - 2001. - № 25-26. - Ст. 131.

5.Кримінально-виконавчий кодекс України, прийнятий 11.07.2003 р. // ВВР. - 2004. - № 3-4. - Ст. 21.

6. Цивільний процесуальний кодекс України, прийнятий 18.03.2004 р. // ОВУю - 2004. - № 16. - Ст. 1088.

Размещено на Allbest.ru