Революційне законодавство Англії та Франції. Порівняльний аналіз

18

Размещено на http://www.allbest.ru/

Революційне законодавство Англії та Франції. Порівняльний аналіз.

План

Вступ

1. Початок революції в Англії.

2. Реставрація монархії в Англії.

3. “Славна революція” в Англії.

4. Причини буржуазної революції в Франції.

5. Якобінська диктатура в Франції.

6. Термідоріанський переворот в Франції.

7. Переворот генерала Бонапарта.

Висновок і порівняльний аналіз.

Вступ

Ранні буржуазні революції проходили в період мануфактурного капіталізму, коли ще не з'ясувались внутрішня суперечливість буржуазного суспільства. В цих умовах середня буржуазія, її найбільш впливові слої проявили велику рішучість, можливість йти, на тимчасове об'єднання з народними масами, ніж це відбудеться під час буржуазних революцій ХIХ ст. Революції ХVII - ХVII ст., які перемогли завдяки боротьбі народних мас, які були їх головною рухомою силою, передбачили величезний прогрес у всіх областях не тільки тих суспільств, де вони здійснились, - вони здійснили сильний вплив й на всесвітній історичний процес, й перед усім створенням нових державно-політичних інститутів, новими ідеями.

1. Початок революції в Англії

У революційній обстановці, що склалася в Англії до осені 1640 р., вибори і відкриття нового парламенту мали величезне значення. Парламент, у якому і раніше була буржуазна опозиція абсолютизму, тепер, в умовах надзвичайно гострої кризи абсолютизму, у момент революційних виступів широких народних мас, став природним організаційним центром боротьби з феодально-абсолютистським режимом. Однією з своєрідних рис Англійської буржуазної революції ХVІІ ст. було те, що органом революції тут на першому етапі став парламент, у якому переважна більшість представляла інтереси буржуазії і нового дворянства. Цей парламент, що опинився на якийсь час на чолі загальнонародного антифеодального руху, відомий під назвою Довгого парламенту.

У листопаді 1641 р. парламентом була вироблена так звана Велика ремонстрація - довгий перелік зловживань короля, допущених під час його одноособового правління. Аналіз усіх її 204 параграфів переконує, що «зловживанням» буржуазія вважала все, що обмежувало свободу буржуазного підприємництва або загрожувало недоторканності буржуазної власності. До цього переліку входили скарги на втручання корони в справи промисловості і торгівлі, довільне оподаткування, невдалі війни Карла І з Іспанією і Францією, безкарність католиків і єзуїтів та переслідування пуритан. Але ні про огородження, ні про пограбування селянства, ні про потреби сільських і міських робітників не згадувалося в цьому своєрідному маніфесті.

В останніх пунктах Великої ремонстрації містилася важлива політична вимога. Парламент вимагав права контролю за діяльністю міністрів короля, виражаючи в такий спосіб основний принцип буржуазного парламентаризму, що склався остаточно в Англії лише у ХVІІІ ст. Боротьба в палаті громад навколо ремонстрації знову виявила наявність серйозних розбіжностей серед її членів. Багатьох коммонерів явно лякали наслідки ремонстрації - можливість громадянської війни. 22 листопада 1641 р. ремонстрація була прийнята незначною більшістю голосів.

На першому етапі революції (1640-1648 рр.), коли вона ще розвивалася по висхідній лінії, владу захопили й утримували велика торгово-фінансова буржуазія і верхівка джентрі, які прагнули до встановлення конституційної монархії. На рубежі 1648-1649 рр. (пік революції) політичне панування перейшло до рук середніх дворянсько-буржуазних прошарків, які, спираючись на революційну армію, скасували монархію й утримували владу аж до повернення на трон у 1660 р. династії Стюартів. Отже, другий етап революції (1649-1660 рр.) являв собою вже низхідну її лінію, коли буржуазно-аристократична “охоронна” республіка (1649-1653 рр.) переродилася у військову диктатуру (1653-1659 рр.), яка призвела, у свою чергу, до реставрації монархії.

Громадянська війна різко погіршила становище народних мас. Буржуазія і джентрі всі тяготи переклали на плечі народу. Глибоке невдоволення викликала аграрна політика Довгого парламенту. Повністю скасувавши в 1645 р. феодальні повинності власників лицарських держань на користь корони, влада зберегла такі платежі на користь лендлордів. Розпродаж королівських земель, маєтків заколотних лордів і церкви здійснювався в інтересах буржуазії, джентрі. Обурення народних мас викликала також вiдcyтнicть релігійної і політичної свободи в країні. Почалися заворушення в армії. Солдати вимагали проведення демократичних реформ.

2. Реставрація монархії в Англії

Причина реставрації монархії полягала насамперед у вузькості соціальної бази англійської революції. Буржуазія могла зберегти свої позиції, лише йдучи на поступки феодальному дворянству. Союз між ними був закріплений у Бредській декларації 1660 р. У декларації проголошувалася свобода совісті. Монарх заприсягся визнати дійсними всі укладені під час революції угоди. Маєтки, конфісковані в корони, підлягали безумовному поверненню Карлу ІІ без усякої компенсації з його боку.

У союзі, укладеному буржуазією з феодальним дворянством, провідну роль відігравала земельна аристократія, яка наполегливо вимагала повернення до порядків часів абсолютизму. У країні були відновлені спадкові монархія і палата лордів, підтверджена верховна влада корони в церковних справах. Занепалі містечка знову одержали місця в парламенті. Скликаний у 1661 р. парламент через перевагу в ньому прихильників короля одержав назву Кавалерського. Внаслідок своєї продажності він заслужив також прізвисько Пенсіонерського. Спираючись на нього і користуючись тимчасовою підтримкою буржуазії, Карл ІІ правив майже самодержавно.

В міру подальшого посилення абсолютистських тенденцій у Карла ІІ виникли непорозуміння навіть з надзвичайно продажним Кавалерським парламентом. Останній був незадоволений тим, що країною правила Таємна рада, члени якої призначалися і несли відповідальність тільки перед короною. Палата громад не схвалювала переслідування пуритан. Зазнавала критики зовнішня політика королівського уряду (його залежність від Франції, продаж фортеці Дюнкерк Людовіку ХІV тощо). Крім того, загальний осуд викликало розгульне життя Карла ІІ, що вимагало величезних коштів.

У травні 1679 р. на парламентських виборах перемогли віги. Бажаючи обмежити владу Карла ІІ, вони прийняли “Хабеас корпус акт”. Точно не відомо, коли в англійському праві виник інститут “хабеас корпус”. Суть його полягала у тому, що особа, яка вважала, що вона неправомірно позбавлена волі, могла звернутися до суду королівської лави з проханням видати наказ “хабеас корпус”, який мав характер веління посадовій чи фізичній особі доставити заарештованого до суду, а також дати пояснення щодо мотивів затримання.

3. “Славна революція” в Англії

У 1685 р. на престол вступив Яків ІІ, який вважав своїм головним завданням встановлення в Англії абсолютизму «континентального» зразка. Він почав приймати на державну службу католиків, надаючи їм міністерські посади і призначаючи на вищі церковні посади. Яків П відновив скасовану Довгим парламентом Високу комісію. У своїй політиці головну ставку монарх робив на військову силу. При ньому зросла чисельність королівської армії. З її допомогою король розраховував зламати будь-який опір.

“Революція” 1688 р. стала можливою в результаті досягнутого компромісу між буржуазією і дворянством. З метою стабілізації політичного становища в країні верхівка обох класів домовилася про усунення крайнощів монархічного правління. Англійська буржуазія не була ще достатньо сильною, щоб, відтіснивши дворянство на другий план, панувати самостійно. Цим пояснюється той факт, що в боротьбі проти Стюартів вона блокувалася з аристократією.

4. Причини буржуазної революції в Франції

Революція 1789-1794 рр. була наслідком глибокого протиріччя між капіталістичним способом виробництва і системою феодальних відносин, що перешкоджали його розвитку (виключне право феодалів на землю, станово-корпоративні обмеження тощо). Французька революція ХVІІІ ст. визрівала і протікала в умовах, коли конфронтація буржуазії з феодальною монархією, дворянством і панівною церквою була значно гострішою, ніж це було півтора століття тому в Англії. Усвідомлюючи зростання своєї економічної сили, французька буржуазія усе більш болісно сприймала своє політичне безправ'я і свою станову приниженість. Вона не бажала більше миритися з феодально-абсолютистськими порядками, за яких представники третього стану не тільки усувалися від участі в державних справах, а й не були захищені від незаконних конфіскацій майна, не мали особистих гарантій від сваволі королівських чиновників тощо. Готовність до політичних дій і революційна рішучість французької буржуазії наприкінці ХVІІІ ст. мали під собою і певні ідеологічні підстави. Видатні просвітителі ХVІІІ ст. (Вольтер, Монтеск'є, Руссо та ін.) у своїх творах піддали критиці всі сторони феодального суспільного ладу, переконливо показали його “нерозумність”. Французькі революціонери ХVІІІ ст. (спираючись на досвід англійської й американської революцій) мали у своєму розпорядженні досить чітку програму боротьби за буржуазну демократію, взяли на озброєння політичні гасла (свобода, рівність, братерство), здатні підняти широкі народні маси на безкомпромісну боротьбу з феодальним ладом.

З перших же днів революції Національні, а потім Установчі збори зайнялися розробкою Конституції і визначенням принципів організації нової державної влади, у зв'язку з чим були утворені спеціальні конституційні комісії. Важливою віхою на шляху становлення французького конституціоналізму було урочисте проголошення 26 серпня 1789 р. Декларації прав людини і громадянина. У цьому документі формулювалися найважливіші державно-правові вимоги революційно налаштованого третього стану, що виступав у цей час ще єдиним фронтом у конфлікті з королем і з усім старим режимом. На зміст Декларації, витриманої в дусі природно-правової концепції, істотно вплинули ідеї французьких просвітителів ХVІІІ ст., а також Декларація незалежності США. Автори французької Декларації (Лафайєт, Мірабо, Муньє, Дюпор) розглядали людину як істоту, від природи наділену природними і невідчужуваними правами.

Найголовнішим підсумком першого етапу революції і діяльності Установчих зборів стала Конституція, остаточний текст якої був складений на основі численних законодавчих актів, що мали конституційний характер і були прийняті у 1789-1791 рр. Через протидію з боку короля вона була затверджена лише З вересня 1791 р., а через кілька днів король присягнув на вірність Конституції. Незважаючи на свій суперечливий характер, Конституція була новим кроком на шляху закріплення сформованих за два роки революції політико-правових порядків. Конституція відкривалася Декларацією прав людини і громадянина 1789 р., хоча остання не розглядалася як власне конституційний текст. Така практика, коли Конституції передує Декларація прав, стала звичною не тільки для французького, а й світового конституціоналізму. Водночас власне конституційному тексту передував короткий вступ (преамбула). У преамбулі були конкретизовані і одержали розвиток деякі антифеодальні положення, проголошені у Декларації 1789 р. Так, скасовувалися станові відмінності і дворянські титули, цехи і ремісничі корпорації, система продажу і спадкування державних посад та інші феодальні установлення.

У Конституції містився перелік повноважень і обов'язків Законодавчих зборів. Причому особливий наголос робився на їх праві встановлювати державні податки і на обов'язку міністрів звітувати про витрачання державних коштів. Це робило міністрів певною мірою залежними від законодавчої влади. Збори могли порушувати справи про притягнення міністрів до суду за скоєння ними злочинів “проти суспільної безпеки і конституції”. Лише Законодавчі збори мали право законодавчої ініціативи, прийняття законів, оголошення війни.

Конституція сформулювала основні принципи організації судової влади, яка не може здійснюватися ні законодавчим корпусом, ні королем. Судді могли бути зміщені чи усунені з посади тільки у випадках вчинення злочину й з додержанням чітко визначеного порядку. Конституція передбачила запровадження у Франції невідомого раніше інституту присяжних засідателів. Участь присяжних передбачалася як на стадії пред'явлення обвинувачення і віддання до суду, так і на стадії розгляду фактичного складу діяння і винесення з цього приводу відповідного судження. Обвинуваченому гарантувалося право на захисника.

Конституція остаточно закріпила сформований в ході революції новий адміністративний поділ Франції на департаменти, дистрикти (округи), кантони. Місцева адміністрація формувалася на виборній основі. Але королівська влада зберігала важливе право контролю за діяльністю місцевих органів, а саме, право скасовувати розпорядження департаментської адміністрації і навіть усувати її чиновників з посад. Також Конституції 1791 р. зазначалося, що “нація наділена невід'ємним правом змінювати свою Конституцію”. Але при цьому встановлювався складний порядок внесення до неї поправок і доповнень. Це робило Конституцію “жорсткою”, не здатною пристосовуватися до мінливої революційної обстановки. Отже, швидка загибель Конституції і заснованого на ній конституційного ладу була фактично визначена наперед.

У ніч з 21 на 22 вересня 1792 р. Конвент своїм декретом відмінив дію Конституції 1791 р., скасував королівську владу і тим самим започаткував республіканський лад у Франції. Цим же декретом підтверджувалося, що Конвент бере на себе підготовку нової конституції. Склад Конвенту відображав нову складну розстановку політичних сил, що визначила розвиток французької державності на другому етапі революції. Керівні позиції в ньому зайняли жирондисти (Бріссо та ін.). Вони не мали більшості місць у Конвенті, але їх підтримувало “болото” - значна частина поміркованих депутатів, які становили своєрідний політичний центр. Вони займали проміжне становище між жирондистами і якобінцями, колишня єдність яких із проголошенням республіки усе більше переростала у політичну конфронтацію.

В міру розвитку революційних подій, які багато в чому відбувалися поза бажанням і волею жирондистського уряду, йому в Конвенті усе енергійніше протистояла якобінська опозиція. Під тиском якобінців, за якими йшли революційно настроєні низи Парижа, жирондисти провели деякі радикальні заходи. В кінці вересня був прийнятий декрет Конвенту про введення у Франції нового революційного літочислення, що бере свій початок із встановлення французької республіки. У зв'язку з небезпекою іноземної інтервенції і монархічних заколотів, що загрожували самому існуванню Республіки, жирондистський Конвент декретував заснування Комітету громадської безпеки (2 жовтня 1792 р.), Надзвичайного кримінального трибуналу в Парижі (І 0 березня 1793 р.), Комітету громадського порятунку (6 квітня 1793 р.).

5. Якобінська диктатура в Франції

Зупинити зростання революційних настроїв у Парижі, взяти їх під контроль жирондистському уряду не вдалося. Його авторитет і вплив на народні маси до весни 1793 р. швидко падали. Резерви демократичних перетворень були жирондистами вичерпані. З іншого боку, саме на них, наділених владою в Конвенті, покладалася політична відповідальність за тяготи і втрати, яких зазнало населення Парижа в ході революції, а також за зовнішньополітичні промахи і поразки.

Народне повстання 31 травня - 2 червня 1793 р., на чолі якого стояв повстанський комітет Паризької комуни, призвело до вигнання жирондистів з Конвенту і поклало початок періоду правління якобінців. Державна влада, уже зосереджена до цього часу в Конвенті, перейшла до рук вождів якобінців - невеликого політичного угруповання, налаштованого на подальший рішучий і безкомпромісний розвиток революції. За якобінцями стояв широкий блок революційно-демократичних сил (дрібна буржуазія, селянство, сільська й особливо міська біднота). Провідну роль у цьому блоці відігравали так звані монтаньяри (Робесп'єр, Сен-Жюст, Кутон та ін.), промови і дії яких відображали насамперед панівні бунтарські та егалітарні настрої мас.

Важливе значення мав Декрет від 17 липня 1793 р. “Про остаточне скасування феодальних прав”, де беззастережно визнавалося, що всі колишні сеньйоріальні платежі, чиншові і феодальні права, як постійні, так і тимчасові скасовуються. Феодальні документи, які підтверджують сеньйоріальні права на землю, підлягали спаленню.

Політична рішучість і радикалізм якобінців виявилися в новій Декларації прав людини і громадянина й у Конституції, прийнятій Конвентом 24 червня 1793 р. і схваленій переважною більшістю населення на плебісциті (Конституція першого року республіки), ці документи були складені з використанням конституційних проектів жирондистів і з урахуванням поглядів Жан Жака Руссо.

6. Термідоріанський переворот в Франції

Група поміркованих депутатів Конвенту, яка відображала інтереси республікансько налаштованих кіл французької буржуазії і прийшла до влади в результаті перевороту, одержала назву термідоріанців. Перший час термідоріанці були змушені зберігати систему державних органів, створену якобінцями. При цьому сам механізм революційної диктатури був поступово зруйнований, скасоване надзвичайне соціально-економічне законодавство якобінців. Комітет громадського порятунку, де засідали тепер учасники антиякобінської змови, втратив значення урядового органу. Були скасовані Паризька комуна -- оплот якобінців, а також революційні комітети, реорганізований Революційний трибунал.

Але і реформована термідоріанцями політична система асоціювалася з революційними традиціями. Тому з особливою гостротою знову постало питання про відновлення конституційного ладу. Формально вважалося, що чинною залишалася Конституція 1793р., прийнята якобінським Конвентом і підтверджена первинними зборами виборщиків. Хоча якобінська Конституція так ніколи і не застосовувалася, спочатку самі термідоріанці порушували питання про поправки і доповнення, необхідні для введення її в дію. Однак невдовзі, зокрема під впливом нових революційних заворушень, праві термідоріанці побачили в якобінській Конституції “організовану анархію” і прийняли рішення про підготовку нового конституційного документа. Вони поспішали з конституюванням нової влади, тим паче що знову нагадала про себе політична небезпека з боку відкритих ворогів Республіки -- роялістів, фейянів та ін. У серпні 1795 р. Конвент прийняв нову Конституцію Франції (відому як Конституція ІІІ року Республіки).

Дотримуючись встановленої в період революції традиції, термідоріанці винесли текст Конституції на плебісцит, і вона була підтримана переважною більшістю первинних зборів виборщиків, оскільки народ розраховував за допомогою нової Конституції врятувати і зміцнити Республіку, відвести загрозу реставрації, зберегти демократичні завоювання революції.

Відмежовуючись від крайностей революції і політичної нерозсудливості вождів якобінців, автори нової Конституції зберегли не тільки гасло революції: “Свобода, рівність, братерство”, а й її найважливіші досягнення - республіканізм, народний суверенітет, представницькі органи тощо. Текст Конституції 1795 р. відзначався пишномовністю і багатослівністю (372 статті), але при цьому вона була вельми помірною за своїм політичним змістом. Декларація прав і обов'язків людини і громадянина, що була подана перед Конституцією, вже не була пройнята революційним духом (було відсутнє право народу на повстання, на опір гнобленню тощо), а робила напрям на закріплення економічних, моральних і правових засад суспільства. Конституція скасовувала загальне виборче право і відновлювала майновий ценз.

7. Переворот генерала Бонапарта

Державний переворот, здійснений 9 листопада 1799 р. групою змовників, які об'єдналися навколо генерала Бонапарта, призвів до скасування Директорії й усунення інших конституційних органів. Влада у Французькій республіці перейшла до колегії з трьох консулів - генерала Бонапарта і двох колишніх членів Директорії, які брали участь у змові, - Сіейєса і Роже Дюко. Фактично ж контроль за політичними подіями в країні усе більше виявлявся в руках генерала Бонапарта, що виявив себе енергійним, прозорливим і властолюбним державним діячем.

Особливість нового державного перевороту полягала в тому, що він був здійснений не тільки за допомогою верхівкової антиурядової змови, а й за прямої підтримки змовників армією, яка відіграла завдяки авторитету генерала Бонапарта роль своєрідного політичного арбітра. В умовах політичної нестійкості і неефективності системи конституційних органів армія ставала стрижневим елементом і опорою державної влади. За роки, що пройшли після революції, у закордонних завойовницьких походах армія втратила свій революційний дух і охоче сприйняла політику цезаризму. У Конституції дістали вияв і цезаризм, і опора на армію, якій приділялася важлива роль у здійсненні внутрішньої і зовнішньої політики. Бонапарт у Конституції особливо передбачив установлення пенсій для поранених воїнів, а також для вдів і дітей військових, які померли на полі битв або внаслідок поранень (ст. 86).

Зберігши формально ідею національного суверенітету, Конституція 1799 р. запровадила заплутану і псевдодемократичну систему участі громадян у державних справах. Із суто популістською метою Бонапарт скасував явно антинародний і відверто плутократичний майновий ценз і тим самим запровадив у Франції своєрідне загальне виборче право. Відповідно до Конституції всі громадяни (чоловіки), які досягли 21 року і проживали не менше року у певному окрузі, могли брати участь в обранні так званого комунального списку.

Отже, нова республіканська Конституція була затверджена 13 грудня 1799 р. за підсумками плебісциту, що проводився під жорстким державним контролем. Волевиявлення “французького народу” здійснювалося не шляхом голосування на первинних зборах виборців, а за допомогою збору підписів у реєстрах, що вели мирові судді, нотаріуси тощо. У Конституції, у якій, на перший погляд, зберігався республіканський лад, фактично закріплювалася диктатура генерала Бонапарта, що прийняла лише зовні громадянські обриси. На відміну від попередніх основних законів, Конституція 1799 р. вже не містила Декларації прав людини і громадянина, тому що “громадянин Бонапарт не вважав доречним саме нагадування в цьому документі.

буржуазний французький англійський революція правовий

Висновок і порівняльний аналіз

Глибоке проникнення Французької революції ХVІІІ ст. у сферу права було результатом загального кризового стану суспільства, а також явної невідповідності середньовічного права нагальним потребам розвитку країни.

На відміну від Англії у Франції напередодні революції правова система була більш архаїчною і консервативною, мало відповідала вимогам часу, перешкоджала настанню назрілих соціальних і політичних змін. Революційна епоха не сприяла створенню цілісної правової системи. Вона призвела до створення досить розрізненого і часто неузгодженого права. Французька революція ХVІІІ ст. сприяла зростанню авторитету закону і перетворенню його на основне джерело права. В очах французів саме закон, а не звичаї або судова практика видавався найбільш ефективним засобом скасування старих феодальних інститутів і вироблення нового доступного і справедливого права. Саме в законі діставали вияв постулати природного права і “вимоги природи”. Порядок, за якого закон розглядався як акт верховної влади, наділеної правом встановлювати норми, що мають найвищу юридичну силу, відображав той ступінь розвитку суспільства, коли закон був найбільш зручною правовою формою виразу як загальної волі, так й інтересів окремих груп і прошарків суспільства, насамперед панівних кіл. Тому у французькій правовій системі з формально юридичної точки зору будь-яке рішення суду мало ґрунтуватися (на відміну від Англії) на писаному праві -- законі, а не на попередній практиці прецеденті.

Нова правова система створювалася у Франції відповідно до принципів і цілей, висунутих ще у період революції. Саме вона підготувала необхідне підгрунтя для того, щоб із встановленням сильної урядової влади (Наполеона Бонапарта) в інтересах суспільства, насамперед нових підприємницьких кіл і селян-власників, була проведена широкомасштабна кодифікація права. За короткий проміжок часу (з 1804 до 1810 р.) було видано п'ять кодексів, що охопили всі основні на той час галузі права (цивільний, торговельний, кримінальний, цивільно-процесуальний, кримінально-процесуальний). Ця кодифікація мала велике значення для утвердження винного підприємництва. Хоча законодавець і робив у деяких випадках крок назад порівняно з більш радикальним законодавством революції, ці кодекси, безперечно, мали революційний зміст. Успіх кодифікації Наполеона визначався значною мірою і тим, що її автори, використовуючи революційні ідеї та підходи, відновили перервану в роки революції наступність у праві і звернулися не тільки до революційної практики, а й до канонічного і римського права.

У Франції наприкінці ХVІІІ - на початку ХІХ ст. на відміну від Англії законодавець, особливо при проведенні кодифікаційних робіт, широко використовував спадщину римських юристів, сприйняв сам дух римського права. Логіка побудови французького права (його поділ на публічне і приватне), його основні конструкції і поняття, багато юридичних визначень сягають римського права, переробленого відповідно до французьких умов ще в дореволюційну епоху такими видатними юристами, як Дома, Пот'є, Буржон та ін. Створена наприкінці ХVІІІ - на початку ХІХ ст. під безпосереднім впливом французької революції правова система Франції в основних своїх рисах, незважаючи на ускладнену структуру, модернізацію основних правових інститутів, розвиток й джерел, збереглася і на початок ХХ ст.

Список використаної літератури:

Глиняний В.П. Історія держави і права зарубіжних країн. Навч.посібник. -К.: Істина, 2005-768с.

Крєстовская Н.Н. Історія держави і права зарубіжних країн. Практикум.- Х.: ООО “Одиссей”, 2002- 608с.

Романов А.К. Правова система Англії: Підручник.-М.: Справа, 2002- 344с.

Французька Республіка. Конституція та законодавчі акти. Пер. з фр./ Рекол.: В.А Туманов (голова) та ін.- М.: Прогресс, 1989- 448с.

Размещено на Allbest.ru