Поняття співучасті

Крім зазначених міркувань щодо визначення поняття спільності, в монографії недолік позиції П. І. Гришаєва і Г. О. Крігер, на нашу думку, полягає у тому, що вони розглядають спільність тільки як об'єктивну характеристику співучасті, не враховуючи органічної єдності спільності дій і спільності умислу при співучасті. На таку однобічність розуміння спільності вказувалося й у спеціальній літературі. Так, О. О. Піонтковський писав, що «не можна повністю погодитися з П. І. Гришаєвим та Г. О. Крігер, які розуміють спільність виключно в об'єктивній площині».

Щодо визнання ознаки спільності як об'єктивної чи суб'єктивної ознаки співучасті, автор дотримується позиції Ф. Г. Бурчака. Ця позиція спирається насамперед на закон (ст. 19 КК України, 1960 р. та ст. 26 чинного КК України), оскільки співучасть визначається як умисна спільна участь у вчиненні злочину. Таким чином, ідеться про умисну спільність, тобто про специфіку діяння, вчиненого співучасниками, зміст, особливості зв'язку дій кожного з них з діями інших осіб і з сукупно вчиненим злочином.

Водночас спільність означає і наявність певної психічної єдності, психічного зв'язку між особами, що діють спільно. В цьому разі, безумовно, слід говорити про спільність як суб'єктивну ознаку співучасті.

На нашу думку, П. І. Гришаєв та Г. О. Крігер недостатньо обґрунтовано визначають зміст спільності як такі дії співучасників, коли діяння кожного з них є необхідною умовою вчинення дій іншими співучасниками. За П. І. Гришаєвим і Г. О. Крігер, спільність виражається у вчиненні злочину загальними, спільними зусиллями кількох осіб.

Більшість фахівців з кримінального права поділяють злочини на такі, що мають формальний чи матеріальний склад залежно від їх законодавчої конструкції. Отже, для злочинів, учинених у співучасті, що мають формальний склад, єдиний для всіх співучасників сукупний результат у вигляді суспільне небезпечних наслідків не буде складовою чи вираженням спільності, оскільки настання таких наслідків не є елементом складу злочину. На цій підставі необґрунтованим слід визнати й віднесення до складу елементів спільності причинного зв'язку між діями співучасників та злочинним наслідком, адже в теорії кримінального права та на практиці загальновизнаним є те, що причинний зв'язок -- необхідна ознака лише злочинів з матеріальним складом.

Висновок авторів про те, що злочинний результат (точніше, суспільно небезпечні наслідки) завдається сукупними, спільними зусиллями всіх співучасників незалежно від їх ролі (функції), слушний лише у тому розумінні, що кожен співучасник робить у спільно вчинений злочин свій «внесок» у межах функції, об'єктивну сторону якої визначено законом. Однак виконується об'єктивна сторона злочину та завдається суспільно небезпечний наслідок лише однією категорією співучасників - виконавцем. Тому заподіює злочинну шкоду тільки виконавець, і в цьому розумінні вчинені ним дії та їх суспільно небезпечні наслідки зумовлюють відповідальність інших співучасників та її межі, що закріплено в ст. 29 КК України. Отже, безпідставним, на нашу думку, є віднесення авторами до «компонентів» спільності причинного зв'язку між діями кожного співучасника і «фактом учинення злочину» (це положення не стосується випадків співвиконавства чи співвинності). В зазначеному твердженні виявилися змішаними поняття, що є усталеними і не викликають дискусій у науці кримінального права. Причинний зв'язок посідає лише одне конкретне місце в об'єктивній стороні складу злочину - між суспільне небезпечними діями та суспільне небезпечними наслідками. Факт учинення злочину, безумовно, не є ознакою об'єктивної сторони.

Із фахівців, які розробляли проблеми співучасті, найприйнятнішою стосовно ознаки спільності, на нашу думку, є позиція П. Ф. Тельнова. В його роботах обґрунтовується думка, відповідно до якої основний зміст спільності становить взаємозумовлена залежність між функціями осіб, що діють спільно. При цьому автор розуміє під взаємною зумовленістю таку об'єктивну залежність, за якої дії одного співучасника створюють умови, полегшують можливість вчинення злочинних діянь іншими співучасниками (додамо від себе, що ця об'єктивна залежність полягає також у створенні не тільки власне умов, а й передумов вчинення злочину). Загальним змістом спільності (властивим злочинам як з матеріальним, так і формальним складом) є функціональний зв'язок дій співучасників, виражений у тому, що ці дії пов'язані взаємозумовленим зв'язком, який означає залежність злочинних дій одного співучасника від дій іншого.

Слід погодитись і з такою думкою П. Ф. Тельнова: взаємозалежність як вияв спільності не збігається з причинним зв'язком у діях співучасників за часом, оскільки трапляються випадки, коли пособництво чи підбурення виникає хоча й до фактичного завершення посягання, але пізніше більшої частини дій виконавця, і за своїм місцем у часі не може бути їх причиною.

На жаль, ці положення не дістали в роботах П. Ф. Тельнова подальшого розвитку. Натомість далі у своєму викладі він розширює поняття спільності, включає до нього не тільки взаємну обумовленість злочинних дій двох чи більше осіб, а й єдиний для них злочинний результат та причинний зв'язок між діями кожного співучасника і злочинним результатом Крім цього, П. Ф. Тельнов розглядає спільність винятково в об'єктивній площині.

У спеціальній літературі, присвяченій проблемам співучасті думку, що саме дії виконавця є причиною суспільне небезпечного наслідку, тоді як діяння інших співучасників слушно визначалися лише як умови заподіяння таких наслідків, висловлював М. Д. Шаргородський.

Автор підтримує позицію М. Д. Шаргородського, який зауважував, що причиною спільного злочинного результат є саме дії безпосереднього виконавця злочину. Дії решти співучасників -- організаторів, підбурювачів та пособників - є лише умовою заподіяння суспільне небезпечних наслідків.

Однак позиція щодо віднесення до «компонентів» спільності причинного зв'язку між діями кожного співучасника і «фактом учинення злочину» є домінантною в науці кримінальної права.

Так, Т. В. Церетелі вважає, що співучасником у злочині може вважатися тільки той, хто вчинив дії, які передують настанню злочинного наслідку і є однією з необхідних умов його настання. Такої самої думки дотримується Н. О. Гуторови (свого часу у кримінально-правовій літературі підкреслювало ся, що різниці між причиною настання будь-якого наслідку та його необхідною умовою немає).

Справді, при спільній злочинній діяльності зусилля винних об'єднуються. Кожен із них виконує свою частину єдиного злочину, що більшою чи меншою мірою сприяє здійсненню намірів інших співучасників. Та чи є дії виконавця закономірним, неминучим породженням поведінки пов'язаних із ним осіб? Очевидно, ні.

Фаталістичне розуміння злочину як неминучої в конкретних умовах поведінки особи відкидається філософією (автор підтримує думку про неможливість вирішення питання про причинний зв'язок у праві незалежно від розв'язання проблеми причинності у філософії), оскільки особа завжди має можливість вибору з кількох варіантів поведінки. Ще більше це стосується ситуації, коли особі, яка не має наміру вчиняти злочин, пропонують його скоїти. Теорія кримінального права, не заперечуючи залежності дій винного від зовнішніх умов, зокрема й від дій інших осіб, встановлює, що ця залежність не виключає для нього свободи вибору, не прирікає до вчинення злочину. Іншими словами, поведінка особи, оскільки йдеться про вольові вчинки, лишається вільною при будь-якій залежності від зовнішніх чинників.

Виконавець зрештою своєю волею вирішує, чи вчиняти йому суспільне небезпечне діяння". Його поведінка не спричинюється впливом інших осіб з такою ж неминучістю, як наслідок причиною.

Особа може зумовити своїми діями будь-які механічні, фізичні, біологічні зміни в навколишньому світі. Своїми діями вона може психологічно впливати на поведінку інших осіб. Однак її поведінка не завжди безпосередньо породжує конкретний наслідок і саме тому не може розглядатись як його причина.

Кримінологи в поясненні генезису злочинної події розмежовують причини та умови. Притаманна співучасті взаємозалежність дій виконавця та інших співучасників розглядається як умова, що сприяє виникненню злочинного наміру чи досягненню злочинного результату.

Якщо йдеться про умову, то тут, зрозуміло, потрібно виходити із змісту поняття «умова». При розумінні його як філософської категорії це поняття виконує роль чинника, що супроводжує причину, сприяє її появі, але не може виконувати функції чинника, що породжує наслідок.

Більшість фахівців кримінального права, як зазначалося вище, обстоюють позицію, відповідно до якої кожен співучасник є особою, яка спричинює єдиний злочинний результат залежно від характеру злочинних функцій Однієї особи, що спричинює суспільно небезпечні наслідки, на їхню думку, при співучасті бути не може.

З цього можна зробити висновок, що й однієї причини вчинення злочину при співучасті також не може бути, тобто один суспільно небезпечний наслідок маг кілька причин в особі кожного із співучасників, що, на нашу думку, виходить за межі наукового знання, адже будь-який наслідок може мат лише одну причину, а решту супутніх причин і явищ слід розглядати лише як умови. Тому позиція юристів, які витають дії кожного із співучасників такими, що спричинюють злочинний результат, є необґрунтованою. Не можна погодитися з основними тезами її прихильників, сутність яких полягає в тому, що злочинний результат настає внаслідок сукупних зусиль усіх співучасників, які діють спільно. (Далі подається уточнення, яке, на нашу думку, заперечує висловлену ідею.) При цьому ш окремих співучасників, якщо не враховувати їх спільності не можуть бути кваліфіковані як заподіяння спільної шкоди Злочинний наслідок є спільним та неподільним. Однак, відомо, що безпосереднім є лише виконавець злочину, бо тільки він виміну об'єктивну сторону конкретного складу злочину його дії безпосередньо завдають шкоди суспільним відносинам, що охороняються законом. Звідси питання: чи не є внаслідок цього причинний зв'язок між діями інших співучасників і злочинним результатом опосередкованим?

Водночас спільність, як зауважує П. Ф. Тельнов, не означає однакових зусиль співучасників, злочинний результат може бути, і найчастіше буває, наслідком різних за інтенсивністю зусиль співучасників. І це справді так, це є ще однією підставою віднести одні дії, залежно від їх інтенсивності, до причини, а інші - до умов настання суспільне небезпечних наслідків, а також, залежно від інтенсивності діяльності кожного із співучасників (функцій, які вони виконали), віднести одних осіб до виконавців, а інших - до підбурювачів, пособників чи організаторів злочину.

Отже, на нашу думку, немає підстав вести мову про нібито існуючу специфіку (особливості) причинно-наслідкового зв'язку між діями співучасників та злочинними наслідками. Це не специфіка, а просто відсутність такого зв'язку. Тому не слід говорити про встановлення на практиці причинного зв'язку між діями співучасників та виконавця злочину, а тим більше - суспільне небезпечними наслідками. Достатньо довести, що дії співучасників були лише однією з умов учинення злочину виконавцем.

Отже, однією із найістотніших, на нашу думку, є уточнена нами теза П. І. Гришаєва і Г. О. Крігер, що для спільності необхідно, щоб злочин було вчинено взаємодоповнюваними, взаємозумовленими зусиллями кількох осіб. У цьому сутність об'єктивної сторони спільності, її серцевина. Злочин вчиняється співучасниками сукупно взаємозумовленими діями. Об'єктивну сторону злочину виконує безпосередньо виконавець, однак його дії для виявлення ознаки спільності при вирішенні питання щодо притягнення до кримінальної відповідальності пособника, підбурювача чи організатора мають бути зумовлені їхніми діями, адже вони реалізують свій злочинний намір через діяльність виконавця.

У кожному конкретному випадку потрібно вивчати об'єктивний взаємозв'язок або взаємозумовленість дій кількох осіб, що, безумовно, є сутністю спільності.

Не докладаючи особливих зусиль, можна помітити, що уточнена нами перша об'єктивна ознака спільності (вчинення злочину взаємозумовленими, взаємодоповнюваними зусилля ми кількох осіб), яку було схарактеризовано в монографії П. І. Гришаєва та Г. О. Крігер, близька до третьої ознаки, визначеної цими авторами: дії кожного співучасника за конкретних обставин скоєння конкретного злочину є необхідною умовою вчинення дій іншим співучасником. Враховуючи органічну єдність цих ознак як таких, що пояснюють одна одну, доцільно, на нашу думку, визнати існування єдиної об'єктивної ознаки спільності - вчинення злочину взаємозумовленими зусиллями кількох осіб.

Дослідження ознаки спільності підводить нас ще до одного важливого висновку. Так, якщо під час слідства встановлено, що до дій виконавця на стадії готування до злочину чи замаху на злочин долучаються дії інших осіб, які не усвідомлюють розпочатої виконавцем діяльності і схиляють його до вчинення злочину чи створюють умови для вчинення злочину, підготовку до якого чи замах на який уже розпочато виконавцем незалежно від дій зазначених осіб, то такі дії потрібно кваліфікувати як замах на підбурювання чи пособництво, мотивуючи це тим, що злочинної мети підбурювача - створення у свідомості виконавця думки щодо необхідності виконання злочинних дій - не було досягнуто через незалежні від підбурювача чи пособника обставини. Дії підбурювача чи пособника щодо впливу на свідомість виконавця залишаються нейтральними і відповідно не обумовлюють діяльність виконавця. Проте якщо до дій виконавця на зазначених стадіях додаються дії інших осіб, які усвідомлюють розпочату виконавцем діяльність і схиляють його до вчинення злочину чи створюють умови для цього, то ці дії слід розглядати як такі, що сприяють виникненню у виконавця впевненості у правильності своїх дій. У цьому разі підбурювач або пособник ставить перед собою іншу (на відміну від першого випадку) мету і досягає її. Такі дії відповідно кваліфікуються як підбурювання до вчинення злочину або пособництво за ст. 27 КК України.

Також доцільним, на думку автора, є виокремлення таких двох видів підбурення: підбурення до вчинення злочину взагалі та підбурення як таке, що створює у виконавця впевненість у правильності складеного раніше плану дій. Вид підбурення слід ураховувати під час дослідження ознаки спільності.

Таким чином, з'ясовуючи, чи були певні дії співучасників умовою дій виконавця, а отже, чи була їхня діяльність взаємозумовленою, потрібно встановити, чи мали дії співучасників істотний вплив на виконавця, тобто чи зумовили вони прийняття рішення про вчинення злочину, або чи запевнили-вони виконавця в необхідності виконання раніше прийнятого рішення.

У цьому, на думку автора, полягає головна сутність спільності як об'єктивної ознаки співучасті.

Стрижнем питання про спільність як об'єктивну ознаку співучасті є те, що кожен із співучасників робить свій внесок, який відбивається в конкретних зусиллях, спрямованих на досягнення злочинного результату; кожний співучасник своїми зусиллями створює умови для дій виконавця. Дії всіх співучасників стають взаємозумовленими.

3. Суб'єктивна сторона ознаки спільності співучасті

співучасть кримінальний злочин

Співучасть у діях конкретної особи, яка притягається до кримінальної відповідальності, можна встановити лише тоді, коли злочин учиняється двома чи більше особами умисно. Це положення безпосередньо закріплено в Кримінальному кодексі, який визначає співучасть як умисну спільну участь у скоєнні злочину. Таким чином, суб'єктивна сторона співучасті передбачає лише умисну форму вини.

Вина - це психічне ставлення осудної особи до скоєного нею суспільне небезпечного діяння, а у злочинах з матеріальним складом - і до його наслідків у формі умислу або необережності. Це загальне поняття вини, наукове узагальнення ознак, характерних для будь-якої форми вини, закріплене в ст. 23 КК України.

Вина як головна ознака суб'єктивної сторони будь-якого складу злочину, зокрема вчиненого за співучасті, нерозривно пов'язана з його об'єктивною стороною. Саме вона найбільшою мірою акумулює в собі ознаки об'єктивної сторони, відображає те, як ці ознаки проходять крізь призму свідомості і волі злочинця. Вини абстрактної, відірваної від конкретного суспільно небезпечного діяння чи бездіяльності, не існує. Про неї може йти мова, коли потрібно встановити психічне ставлення особи до скоюваного нею суспільно небезпечного діяння і його наслідків. Саме суспільно небезпечне діяння і його наслідки становлять предметний зміст вини, її змістове наповнення.

Відсутність суспільно небезпечного діяння виключає саме порушення питання про вину.

Вина особи є важливим суб'єктивним чинником, зміст якого визначає не тільки характер злочинного діяння, а й саму наявність його як такого. Звичайно свідомість і воля обумовлені певною мірою зовнішнім середовищем, об'єктивними умовами середовища, в якому проживає людина. Проте ця залежність не є фатальною, такою, що визначає асоціальну поведінку особи. У цьому головну ролі, відіграють її свідомість і воля. Саме вони - основні важелі, що визначають характер і форму поведінки людини в кожному конкретному випадку.

Відповідно до ст. 24 КК України злочин визнається вчиненим умисно, коли особа, яка його вчинила, усвідомлювала суспільне небезпечний характер свого діяння (або бездіяльності), передбачала його суспільне небезпечні наслідки і хоча й не бажала, але свідомо припускала їх настання.

Аналіз законодавчого визначення умисної вини дає змогу виділити як її складові три розпізнавальні особливості, що характеризують психічне ставлення особи до скоєного нею діяння та його наслідків: 1) усвідомлення особою суспільної небезпеки (суспільної шкідливості) її діяння; 2) передбачення його суспільне небезпечних наслідків; 3) бажання настання таких наслідків або свідоме їх допущення. Перші дві ознаки становлять інтелектуальну сферу психічної діяльності особи, тобто інтелектуальний момент умислу, а третя - його вольову сферу, вольовий момент умислу.

Прямий умисел, виходячи з ч. 2 ст. 24 КК України, - це таке психічне ставлення особи до діяння і його наслідків, при якому вона усвідомлює суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачає можливість або неминучість його суспільно небезпечних наслідків і свідомо припускає їх настання.

Інтелектуальним моментом тут є усвідомлення суспільної небезпеки своєї поведінки і передбачення її шкідливих наслідків. Поняття ці хоч і належать до однієї, інтелектуальної, сфери психіки, але різні за своїм змістом.

Свідомість охоплює не тільки чітке розуміння фактичної сторони скоюваного, його змісту, характеру і всіх інших об'єктивних ознак, а й певне розуміння соціальної значущості вчиненого діяння, його соціальної шкідливості.

Передбачення означає, що у свідомості особи склалося певне уявлення про можливі або неминучі наслідки свого діяння. При цьому передбачення тут має конкретний характер. Особа має чітке уявлення, що саме від її конкретного діяння будуть або можуть бути суспільно небезпечні наслідки.

Вольовий момент прямого умислу - це бажання настання передбачуваних наслідків своєї діяльності чи бездіяльності. Частіше особа прагне в такому разі досягти якоїсь мети, задовольнити якусь потребу.

Слід звернути увагу на деякі особливості змісту умислу при вчиненні злочинів з формальним складом, які визнаються закінченими в момент скоєння діяння і не потребують настання і встановлення будь-яких наслідків. Структура злочинів цього складу така, що наслідки залишаються тут за межами необхідних ознак об'єктивної сторони, а отже, і складу злочину. Вже тому суб'єктові, для наявності в його діях складу злочину, не обов'язково бажати їх настання. Але ця обставина не заперечує умисної вини. Інтелектуальна сфера в цих випадках включає лише усвідомлення, розуміння суспільної небезпеки скоюваного діяння, ставлення до наслідків не виникає. Вольова сфера обмежується бажанням скоєння конкретного діяння.

Водночас діяльність співучасників характеризується цілеспрямованістю. Співучасники спільно вчиняють злочин, умисно об'єднуючи зусилля для усвідомленого скоєння суспільно небезпечного діяння та досягнення злочинного результату. З І суб'єктивної сторони умисел особи, що вчинила злочин спільно з іншою особою, має спільні ознаки з загальним визначенням умислу, викладеним у ст. 24 КК України.

Умисел співучасників, як слушно, на нашу думку, зазначається в юридичній літературі, охоплює: а) усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру власних дій (бездіяльності), а також суспільно небезпечного характеру дій хоча б одного із співучасників, які діють спільно з нею; б) передбачення заподіяння спільними діями злочинного наслідку (для злочинів з матеріальним складом); в) бажання настання злочинного наслідку. У цьому відображається взаємозумовленість злочинних дій, точніше - спільність.

(Отже, порівняно з умисною виною особи, яка діє одноосібно, умисел співучасника є ширшим. Він охоплює не тільки об'єктивні процеси власної суспільно небезпечної поведінки, й доповнюється усвідомленням участі іншої особи у вчи-енні того самого злочину та бажанням діяти разом з нею у здійсненні як спільних, так і власних намірів. Виникає нова кість умислу при співучасті - спільність. Таким чином, суб'єктивною ознакою співучасті є спільність умислу.

Визнаючи загалом це положення, фахівці кримінального права, однак, досить неоднозначне розкривають специфічні особливості умислу співучасника (не випадково 45% опитаних автором працівників слідчих підрозділів вважають спільність як суб'єктивну ознаку співучасті найскладнішою у про цесі доведення наявності складу злочину, вчиненого у співучасті, у діях тієї чи іншої особи).

Зміст специфіки інтелектуальної ознаки умислу співучасника, що визнається більшістю фахівців, полягає у взаємній обізнаності стосовно спільного вчинення конкретного злочину. Тут необхідно зазначити, що йдеться про «класичну співучасть», яка передбачає саме взаємну обізнаність. Однак трапляються випадки і так званого мінімального зв'язку співучасників, коли, наприклад, виконавець не усвідомлює діяльності підбурювача чи пособника.

Взаємна обізнаність є характерною, але, на думку автора, не необхідною ознакою спільності. Необхідною ознакою спільності в діях підбурювача, пособника або організатора слід вважати його обізнаність щодо злочинних намірів виконавця (виконавців). Однак виконавець може не усвідомлювати, що інші особи, бажаючи досягти тієї самої або іншої злочинної мети, фактично керували його діями, схилили до скоєння злочину або сприяли його діям порадами, наданням засобів чи усуненням перешкод, що не виключає відповідальності останніх за умисне вчинення злочину спільно з виконавцем його об'єктивної сторони, оскільки підбурювач, пособник, організатор у таких випадках усвідомлює, що у вчиненні злочину він діє не один, а спільно з іншою особою.

Тим часом значна поширеність саме взаємної обізнаності та її закріпленість у законі і притаманність складним формам співучасті потребує від нас окремого вивчення цього питання.

Зміст інтелектуального моменту умислу в таких випадках полягає у взаємній обізнаності співучасників про їхні злочинні наміри. Як свідчить практика, така обізнаність при вчиненні злочину характерна для переважної більшості злочинів, скоєних у співучасті, і саме в її складних формах.

Теорія кримінального права при розкритті умислу у вчиненні злочину у співучасті нерідко виокремлює дві специфічні ознаки, що належать до інтелектуального та вольового моментів умислу: обізнаність і узгодженість.

На нашу думку, виокремлення цих ознак є недостатньо обґрунтованим. Взаємна обізнаність означає, що кожен із співучасників знає про те, що він скоює злочин не один, а спільно, хоча б ще з однією особою, що його злочинні дії (бездіяльність) є частиною спільного злочину і його особиста участь у вчиненні злочину усвідомлюється іншими співучасниками. В злочинах з матеріальним складом обізнаність містить також передбачення, що бажаний злочинний результат буде наслідком спільних дій, які вчинено сукупними зусиллями співучасника і хоча б ще однієї особи, яка діє спільно з ним.

Цілком логічним буде висновок: зазначені вище ознаки мають бути відображені в угоді або змові (або мовчазній згоді) між двома особами, які діють умисно спільно, з приводу вчинення злочину. Така змова з певними застереженнями цілком відповідає поняттю «узгодженість». Отже, узгодженість та взаємна обізнаність є тотожними поняттями.

Наявність угоди свідчить про бажання кожного співучасника застосувати спільні зусилля для здійснення спільного злочинного наміру та відіграти певну злочинну роль виконавця, організатора, підбурювача чи пособника. Така змова характеризує вольовий момент умислу співучасників, виражає суб'єктивний елемент спільності при вчиненні злочину і є істотною (однак не завжди обов'язковою) ознакою суб'єктивної сторони співучасті.

Змістом змови може бути домовленість про мету злочину, способи його вчинення, інші деталі, про використання досягнутого злочинного результату тощо. Свідченням конкретної змови необов'язково є збіг мотивів і мети злочину, якими керуються окремі співучасники.

Змова як ознака співучасті, що здебільшого виділяє співучасть із маси інших злочинних проявів, може бути або попередньою (до початку вчинення злочину), або відбуватися під час злочину на місці його вчинення (після початку виконання об'єктивної сторони).

Попередня змова характеризується, як відомо, насамперед тим, що співучасники до початку виконання об'єктивної сторони злочину вступають у змову про його вчинення. З цього, на думку автора, випливає, що змова сама по собі означає створення умов, які сприяють здійсненню суспільно небезпечного наміру.

Процесуальне доведення факту змови двох чи більше осіб про вчинення злочину автоматично вирішує питання про знання ними один одного, взаємну обізнаність щодо злочинних намірів, узгодженість злочинних дій, наявність суб'єктивної сторони співучасті, й за решти умов - співучасть.

Набагато складніше розв'язати питання про наявність суб'єктивної сторони співучасті, коли прямої змови немає чи її на явність з різних об'єктивних причин не вдається довести кримінально-процесуальними заходами. Перша ситуація є характерною для випадків, коли кожна з осіб, що беруть участь у вчиненні злочину, будує свої висновки щодо ймовірної поведінки іншої особи лише на підставі своїх безпосередніх спостережень.

Цікавою, на думку автора, з цього приводу можна визнати постанову Пленуму Верховного суду СРСР від 31 липня 1962 р. «Про судову практику у справах про заздалегідь не обіцяне приховування злочинів, усвідомлені придбання та збут викраденого майна», де роз'яснювалося, що переховування чи збут майна, свідомо придбаного злочинним шляхом, може бути визнане як співучасть тільки тоді, коли ці дії було обіцяно виконавцеві до чи під час вчинення злочину, або за інших причин (наприклад, в силу систематичного їх вчинення), що давали підстави виконавцеві розраховувати на подібне сприяння. Наведене положення має принципове значення, однак воно стосується саме взаємної обізнаності про спільні злочинні дії чи наміри та розкриває одну з її форм, передбачених ст. 28 КК України.

Як бачимо, ми маємо справу зі співучастю з розподілом ролей, коли діяння співучасників диференційовані і виконання кожним з них певної ролі припускає розрив їх діяльності у часі. Проте за відсутності прямої угоди констатується наявність узгодженості, спільності і співучасті. Таким чином, підтверджується висновок, що поняття «угода» та «узгодженість» можуть бути визнані як тотожні лише з певними застереженнями. Отже, і угода не є обов'язковою ознакою співучасті.

При співвиконавстві чи співвинності подібні питання розв'язуються просто, оскільки дії співвиконавців здебільшого відбуваються на очах один в одного, і тому кожному з них легко судити про спрямованість дій співучасника.

Водночас мають місце випадки, коли будь-якої угоди взагалі не було, тобто виконавцеві навіть невідома особа підбурювача, пособника чи організатора, або коли він вважає, що діє один. Сама діяльність підбурювача, пособника чи організатора може бути настільки завуальованою, що не тільки сторонні, а й сам виконавець не відчуватиме її. У низці злочинів (особливо вчинених у межах діяльності злочинних організацій) підбурювач, власне, для того й користувався послугами виконавця, щоб самому лишитися непоміченим і тим самим уникнути відповідальності. Тут і виникає питання про обов'язковість для співучасті взаємної узгодженості, обізнаності про злочинні дії, наміри співучасників.

У теорії кримінального права ця проблема дістала назву можливість одностороннього, мінімального зв'язку між співучасниками.

Зрозуміло, що питання стосовно мінімального зв'язку між співучасниками має не тільки суто теоретичне, а й практичне значення. В цьому розумінні воно цікавить нас із погляду можливості притягнення організатора, підбурювача, пособника до кримінальної відповідальності за співучасть у вчиненні злочину тоді, коли останні фактично не виконують об'єктивної сторони, а виконавець не усвідомлює ролі інших осіб у вчиненні злочину (те, що випадки «таємної» співучасті трапляються у правозастосовній практиці, засвідчили 77% опитаних працівників слідчих підрозділів, 23% - з цією проблемою не стикалися).

Зрозуміло також, що питання про відповідальність за співучасть у вчиненні злочину виконавця, коли він не усвідомлює участі у вчиненні злочину інших осіб, може розв'язуватись тільки категоричним запереченням.

Крім того, у злочинах, елементом складу яких є мета їх вчинення, мета підлягає поставленню у вину виконавцеві лише за умов, коли він знав про наявність такої мети в інших співучасників та свідомо сприяв її досягненню, тобто коли мета була охоплена його умислом. Якщо ж виконавця використовують «втемну», то його співучасть у злочині виключається.

У теорії кримінального права проблема необхідності двостороннього чи одностороннього суб'єктивного зв'язку при співучасті розв'язується по-різному. Частина фахівців кримінального права обґрунтовує необхідність лише двостороннього суб'єктивного зв'язку співучасників, для наявності якого необхідною є взаємна обізнаність не менш як двох співучасників про спільне вчинення злочину. Водночас у минулі роки деякі автори обстоювали можливість одностороннього чи мінімального суб'єктивного зв'язку, при якому співучасник (здебільшого виконавець) може бути не обізнаний щодо участі інших осіб у вчиненні злочину.

Цю думку висловлював О. М. Трайнін. Розглядаючи суб'єктивну сторону співучасті, він писав, що вона «можлива і без попередньої узгодженості співучасників і навіть взагалі без будь-якої узгодженості між ними». Принаймні, зазначав він, необізнаність виконавця не виключає співучасті. На думку О. М. Трайніна, для встановлення співучасті достатньо, щоб «підбурювач чи пособник знав про діяльність виконавця».

З обґрунтованою підтримкою можливості мінімального суб'єктивного зв'язку між співучасниками виступав Ф. Г. Бурчак. Він зазначав, що об'єктивно між діями підбурювача чи пособника і виконавця існує причинна обумовленість і, оскільки їхні дії умисні, чиняться з метою схиляння виконавця до скоєння злочину, то залишати такі дії безкарними не можна.

Водночас М. А. Шнейдер писав, що «проблема «таємної» співучасті повністю штучна», причому як на головний аргумент він посилається на те, що в судовій практиці таких справ немає.

Цей аргумент не можна визнати обґрунтованим. По-перше, такі справи, як пише Ф. Г. Бурчак, траплялися ще в 60-х рр. (не кажучи вже про сьогодення, пов'язане з організованою злочинною діяльністю), по-друге - відсутність чи недостатня кількість справ пояснюється насамперед тим, що правоохоронним органам здебільшого не вдається зібрати достатньої кількості доказів злочинної діяльності підбурювачів чи пособників, які намагаються приховати свою участь у злочині.

Брак чи недостатня кількість прикладів не може порушити реальної взаємопов'язаності дій виконавця й підбурювача, який свідомо схиляє виконавця до вчинення злочину, та ще робить це так, щоб у того склалось враження, ніби він самостійний у скоєнні злочину.

На жаль, як слушно зауважує Ф. Г. Бурчак, прихильники двостороннього зв'язку між співучасниками не завжди враховують цю обставину.

Автор підтримує позицію Ф. Г. Бурчака стосовно того, що про односторонній зв'язок за співучасті може йтися тільки тоді, коли підбурювач знає, що він схиляє виконавця до вчинення злочину, а пособник знає, що він допомагає виконавцеві здійснити його злочинний задум. Саме ця обізнаність підбурювача чи пособника про злочинну діяльність виконавця і свою роль у ній свідчить про спільність їхніх дій, тобто дає можливість говорити про співучасть. І навпаки, брак такої обізнаності у підбурювача чи пособника виключає співучасть.

Доцільно, на нашу думку, проаналізувати і такий аргумент, що наводився для заперечення одностороннього зв'язку між співучасниками, як його невідповідність законодавчій нормі. Посилаючись на норму в законі (КК України 1960 р.), де співучасть визначається як умисна спільна участь двох чи більше осіб у вчиненні злочину, П. Ф. Тельнов писав, що в законі не випадково підкреслюється суб'єктивна ознака співучасті - умисна спільна злочинна діяльність не менше як двох осіб. Законодавець конкретно вказує на недостатність для співучасті спільності дій з об'єктивної сторони, необхідно також, щоб ця спільність була умисною, щоб винні усвідомлювали її. Причому умисна спільність злочинну, тобто усвідомлення тієї обставини, що суспільно небезпечне діяння коїться не одноосібне, а спільно, якнайменше двома особами, однаковою мірою обов'язкове для суб'єктивної сторони діянь усіх співучасників, в тому числі і виконавців злочину.

Ця аргументація, на думку Ф. Г. Бурчака (і автор підтримує цю думку), буде слушною, якщо вважати, що використаний законодавцем у ст. 19 КК України 1960 р. термін «умисно» стосується тільки характеристики спільності, а не характеристики самого злочину, в якому можлива співучасть.

Проте чинний КК України у ст. 26 визначає співучасть як умисну спільну участь кількох суб'єктів злочину у вчиненні умисного злочину (таке саме за змістом положення закріплено і в ст. 32 КК Російської Федерації). Зрозуміло, що поява терміна «умисно» перед словом «злочин» пов'язана передусім з бажанням законодавця закріпити вирішене в теорії питання необережної форми вини у співучасті. Цим підкреслюється, що співучасть можлива лише в умисних злочинах. У пояснювальній записці до ст. 26 проекту КК України його автори зазначають, що «співучасть передбачає не тільки спільну умисну участь у злочині, а й умисний характер самого цього злочину».

Однак тоді виникає інша проблема, пов'язана з тим, що термін «умисно», поставлений перед терміном «спільно», може розглядатися тільки як такий, що характеризує ознаку спільності, а не сам злочин. Отже, поставивши термін «умисно» перед терміном «злочин», законодавець фактично обмежив практику стосовно тлумачення поняття «спільність». Він визнав співучастю лише такі дії двох чи більше осіб, у яких мала місце взаємна обізнаність співучасників про їх злочинні наміри, тобто двосторонній суб'єктивний зв'язок.

Виходячи з норми про співучасть, закріпленої в КК України, можна твердити, що в разі неусвідомлення виконавцем злочинної діяльності інших осіб, які фактично вчиняють дії, пов'язані зі скоєнням злочину виконавцем, дії зазначених осіб не підпадають під норму про співучасть. Щоправда, можливе чергове звернення до так званого опосередкованого заподіяння, однак, воно вже закріплене в ч. 2 ст. 27 КК України і фактично не охоплює використання виконавця «втемну», тому важко буде доводити вину особи, посилаючись лише на заведені в практиці «звичаї», не підкріплюючи це нормою закону, яка нині відсутня в КК України.

Тим часом на практиці трапляються випадки, коли кваліфікація окремих злочинних дій ускладнюється не тільки використанням необізнаних осіб, які виконують об'єктивну сторону, а й помилковим ставленням до цієї обставини організатора, підбурювача чи пособника та фактичним невиконанням об'єктивної сторони складу злочину.

Так, під час митного оформлення осіб, які прибули з Туреччини до Ялти на теплоході, громадянин України П. П. добровільно видав співробітникам митниці валізу з подвійним дном, у якій було 3,3 кілограма героїну. Внаслідок попереднього розслідування було встановлено, що П. П. з 1993 р. регулярно виїздив у комерційних справах до Стамбула, де встановив стійкі контакти з фірмою «Дельта», яка належала громадянинові Туреччини С. С. Перед від'їздом П. П. зі Стамбула до нього звернувся С. С. з проханням передати в Німеччину валізу зі зразками хімічного виробництва. У П. П. виникли підозри щодо вмісту валізи, оскільки ще в Стамбулі він чув від знайомого про причетність С. С. до незаконного обігу наркотиків. Відкривши валізу, він виявив серед іншого пакет із порошком, у якому обґрунтовано запідозрив наркотичну речовину, і вирішив заявити про це митним органам.

Коли С. С. прибув на територію України, його притягли до кримінальної відповідальності. Здобуті докази свідчили про те, що ще деякі особи використовувалися організаторами контрабандного каналу для транспортування наркотиків «втемну».

Судова колегія з кримінальних справ Верховного суду Автономної Республіки Крим визнала доведеною вину С. С. в організації переміщення через митний кордон України з приховуванням від митного контролю особливо небезпечного наркотичного засобу в особливо великому розмірі. Попередню кваліфікацію за статтями 19, ч. 4; 70і, ч. З було визнано правильною.

Така кваліфікація, на думку автора, цілковито відповідає обставинам справи та вимогам закону. Кваліфікувати дії С. С., як так зване опосередковане виконання об'єктивної сторони із залученням особи, яка не усвідомлювала суспільне небезпечного характеру власних дій, було неможливо, бо П. П. припускав можливість його використання «втемну». Та й навряд чи така кваліфікація була б правильно сприйнята владними структурами Туреччини, оскільки важко було б пояснювати окремі особливості чинного на той час КК України, точніше тих «неписаних» правил його тлумачення, за яких особа, що ніколи не перетинала державних кордонів, може бути визнана судом як гака, що фактично перемістила через кордон наркотичні речовини.

Водночас дотримуючись позиції про необхідність двостороннього суб'єктивного зв'язку між співучасниками, суд не міг би визнати С. С. організатором злочину за відсутності необхідних ознак співучасті як такої, оскільки С. С. зробив усе можливе, щоб П. П. діяв, не розуміючи реального змісту вчинків С. С., тобто П. П. не діяв спільно умисно з ним, і цю обставину усвідомлював С. С.

Наведений приклад цікавий також тим, що зрештою на лаві підсудних опинилася лише одна особа, причому як організатор злочину, тобто єдина особа, притягнута до кримінальної відповідальності, була притягнута як співучасник.

Суд кваліфікував дії С. С. відповідно до спрямованості його умислу та керуючись нормою КК України 1960 р. про співучасть. С. С. організував вчинення злочину та діяв у вчиненні злочину умисно спільно з іншою особою (із залученням іншої особи). Тому відсутність складу злочину в діях особи, що виконала його об'єктивну сторону, не стала на перешкоді визнанню складу організації цього злочину у діях його організатора.

Застосувати в цьому випадку норму про співучасть, яка є у чинному КК України, було б неможливо, оскільки там фактично закріплено положення про необхідність для співучасті двостороннього суб'єктивного зв'язку між співучасниками.

Крім цього, у всіх підручниках з кримінального права підтримується ідея двостороннього суб'єктивного зв'язку між співучасниками. Як результат цього 82% опитаних працівників слідчих підрозділів не визнають можливості співучасті при мінімальному суб'єктивному зв'язку, а решта 18% лише припускають можливість застосування норм про співучасть у таких випадках, і це за умови, що 77% стикалися у практичній діяльності з випадками «таємної» співучасті.

Причина, на нашу думку, криється в непослідовності авторів, що підтримують цю позицію. Якщо, наприклад, уважно проаналізувати роботу Ф. Г. Бурчака «Соучастие: социальные, криминологические и правовые проблемы», то можна помітити, що слушна позиція автора стосовно одностороннього суб'єктивного зв'язку між співучасниками суперечить підтриманим ним же положенням про необхідність для співучасті наявності у вчиненні злочину якнайменше двох осудних осіб, що, в свою чергу, ґрунтується на положеннях про самостійний характер співучасті, також підтриманих Ф. Г. Бурчаком.

Справді, як можна одночасно визнавати можливість одностороннього суб'єктивного зв'язку між співучасниками і заперечувати можливість участі у злочині лише однієї осудної особи?

У підрозділі, присвяченому кількісній ознаці об'єктивної сторони співучасті, було показано, що усвідомлення організатором, підбурювачем, пособником юридичних ознак виконавця не може бути ознакою суб'єктивної сторони співучасті у діях організатора, підбурювача, пособника, а отже, виконавець може бути й неосудною особою, що ніяким чином не впливає на відповідальність підбурювача, пособника, організатора, їхній умисел має охоплювати суспільну небезпечність дій виконавця та власну роль у цих діях, а не його осудність чи неосудність. Тому в діях підбурювача, пособника, організатора за всіх інших умов є ознаки співучасті, навіть якщо особі, яка виконала об'єктивну сторону складу злочину, невідомо про існування фактичних співучасників.

Тут знов-таки постає питання про можливість визнання як необхідного усвідомлення співучасником певного стану іншого співучасника. В першому випадку наші опоненти вважають за необхідне усвідомлення співучасником юридичних ознак, наприклад, виконавця, в другому - усвідомлення психічних процесів, що відбуваються у свідомості того ж виконавця стосовно співучасника, і залежно від цього порушується питання про наявність співучасті у діях підбурювача, пособника, організатора.

Спробуймо підійти до цього питання суто практично. Наприклад, злочин вчинено у співучасті з розподілом ролей, причому співучасть не є кваліфікуючою ознакою злочину. Враховуючи двосторонній суб'єктивний зв'язок між співучасниками, для того щоб довести наявність співучасті у діях підбурювача, пособника, організатора, потрібно не тільки вивчи-І и діяльність цих осіб щодо існування ознак співучасті у їхніх діях, а й довести наявність співучасті у діях виконавця. Без цього, зрозуміло, неможливо буде довести існування співучасті у діях організатора, підбурювача, пособника. Втім з позиції кваліфікації дій саме виконавця таке доведення не має сенсу, оскільки здебільшого воно не впливає на визначення ступеня суспільної небезпечності виконавця.

Так, у ч. 1 ст. 29 КК України вказано, що виконавець (співвиконавець) підлягає кримінальній відповідальності за статтею Особливої частини цього Кодексу, яка передбачає вчинений ним злочин.

Якщо злочин, вчинений у співучасті, передбачає співучасть як ознаку, за якою він кваліфікується, або як обставину, що обтяжує відповідальність, то поставлення його у вину виконавцеві передбачає доведення наявності всіх ознак співучасті V діях виконавця, тобто і його обізнаності щодо злочинної діяльності інших співучасників.

Таким чином, на нашу думку, проблема неадекватного сприйняття одностороннього зв'язку співучасників знаходить своє відображення у тих самих загальних аспектах сприйняття співучасті, що й проблема мінімальної кількості осудних спів учасників. Це хибне розуміння передусім природи та призначення інституту співучасті. Ще раз підкреслюємо необхідність перегляду деяких штучно висунутих догм, поява яких пов'язана швидше з ідеологічними, ніж з науковими міркуваннями (наприклад, «буржуазна» теорія акцесорності співучасті).

На нашу думку, слід звернути увагу на ту обставину, що і відповідальність, і покарання особи, зокрема й при співучасті, мають індивідуальний характер, тому ознаки співучасті слід встановлювати у діях кожного співучасника, потрібно з'ясовувати, чи діяла конкретна особа умисно спільно з іншою. Якщо це так, то в її діях є всі ознаки співучасті.

Спільність злочинної діяльності передбачає наявність певної психічної спільності, психічного зв'язку між особами, які діють спільно. Нижче, проводячи соціально-психологічний аналіз форм співучасті, розглянемо такі важливі її параметри, як спільність інтересів, єдність мети осіб, які діють спільно, соціально-психологічні механізми, що забезпечують єдину спрямованість у діях групи.

Для того щоб взаємодія здійснювалася, необхідною є участь у діяльності, через яку особа «опосередковує», «регулює» та «контролює» свою взаємодію із середовищем. Через участь у діяльності можна простежити механізм взаємозв'язків людей між собою і кожної конкретної особи із соціальним середовищем. Потрібно пам'ятати, що зв'язок особи з іншими людьми через участь у діяльності має певну спрямованість. Спрямованість цього зв'язку становлять відносини. Відносини - це спрямованість активності конкретної особи на встановлення й підтримку зв'язків з іншими людьми.

Аналізуючи ознаки спільності в її кримінально-правовому значенні, спираючись на раніше зроблені висновки, спробуємо виробити певні критерії, керуючись якими можна було б констатувати наявність необхідної психічної спільності (зв'язку) для співучасті.

Яким має бути цей зв'язок - одностороннім чи двостороннім - залежить від умов вчинення конкретного злочину. Про мінімальну межу такого зв'язку ми вже говорили вище.

Висновок

Законодавство 2001 р., зробило великий крок вперед, воно присвятило інституту співучасті розд. VI. Визначає поняття співучасті у злочині в ст. 26, яка встановлює: «Співучастю у злочині є умисна спільна участь декількох суб'єктів злочину у вчиненні умисного злочину».

Майже всі дослідники проблеми співучасті виокремлювали дві головні ознаки її об'єктивної сторони:

1) участь у вчиненні злочину двох або більше осіб;

2) спільність вчинення злочину.

Обидві ознаки безпосередньо випливають із визначення співучасті чинним законодавством, однак у розумінні їх в теорії та на практиці існували істотні суперечності, які, на нашу думку, поглибляться у процесі застосування норми чинного КК України, що визначає поняття співучасті. Без розв'язання них суперечностей навряд чи можна говорити про ефективне застосування інституту співучасті у боротьбі зі злочинністю.

Таким чином, однією з обов'язкових умов для визнання злочину вчиненим у співучасті є умисна спільна участь у його скоєнні щонайменше двох осіб, кожна з яких:

1) осудна;

2) досягла віку, з якого, відповідно до КК України, може наставати кримінальна відповідальність;

3) вчинила винне, передбачене КК України, суспільне небезпечне діяння (дія або бездіяльність).

Слід також зауважити, що вчинення особою суспільне небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого КК України, є не чим іншим, як підставою кримінальної відповідальності (ч.1 ст. 2 КК України).

Співучасть у діях конкретної особи, яка притягається до кримінальної відповідальності, можна встановити лише тоді, коли злочин учиняється двома чи більше особами умисно. Це положення безпосередньо закріплено в Кримінальному кодексі, який визначає співучасть як умисну спільну участь у скоєнні злочину. Таким чином, суб'єктивна сторона співучасті передбачає лише умисну форму вини.

Спільність злочинної діяльності передбачає наявність певної психічної спільності, психічного зв'язку між особами, які діють спільно. В рамках дослідження, проводячи соціально-психологічний аналіз форм співучасті, ми розглянули такі важливі її параметри, як спільність інтересів, єдність мети осіб, які діють спільно, соціально-психологічні механізми, що забезпечують єдину спрямованість у діях групи.

Список використаної літератури

1. Альошин Д.П. // Вісник університету внутрішніх справ випуск 11, - Харків, с.77-82;

2. Біла Ю. Підприємництво. Господарство. Право - 2004. №2, с. 88-90;

3. Головкін О.В. Проблеми пенітенціарної теорії і практики. - 2004. №9, с.186- 193;

4. Дуванаський О. Деякі проблеми співучасті у злочині // Прокуратура. Людина. Держава. 2005. №9, с.29-33;

5. Дуванаський О. Юридичний вісник України, 2005. №19, с.15;

6. Жук В. Юридичний вісник України, 2005. №35. 3-9 вересня, с.6;

7. Іваненко. Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. 2003. №4. с.83-88;

8. Кунук А. Юридична наука та правоохоронна діяльність. 2001 випуск 2. с.59-62;

9. Мельников А.М. Науковий вісник Юридичної академії МВС. 2004. №2, с.232-238;

10. Новоцький Т.В. Поняття і форми співучасті за КК України, - К. 2001, с.3-48;

Размещено на Allbest.ru