Поняття та значення судового прецеденту в Англії

Размещено на http://www.allbest.ru/

2

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Юридичний факультет

Кафедра цивільного права

РЕФЕРАТ

на тему

«Поняття та значення судового прецеденту в Англії»

Київ-2010

ЗМІСТ

Вступ

1. Поняття та доктрина судового прецеденту в Англії.

2. Місце судового прецеденту серед інших джерел права.

Висновок

Список використаних джерел

ВСТУП

Пошук шляхів удосконалення правової системи України змушує вітчизняних правознавців звернути свої погляди на позитивний закордонний досвід у відповідних сферах юридичної науки та практики. Зокрема, активне обговорення питання щодо можливості визнання актів органів судової влади джерелом права України, яке відбувається на сторінках правових видань, природно зумовлює пильний інтерес українських науковців до теоретичного осмислення доктрини судового прецеденту Англії - країни, яку вважають батьківщиною цього виду джерела права.

Англосаксонська правова система характеризується тим, що у ній немає єдиного основного джерела права, а поряд із законом взаємодіють та динамічно розвиваються судові прецеденти, статути, звичаї та доктрини.

В Україні законодавством закріплено основне джерело права - закон, але останнім часом можна зустріти у юридичній літературі питання про те, чи можуть поряд із законом існувати і мати легальне становище інші джерела права - судовий прецедент та звичай, так як це має місце і в інших країнах.

У даній роботі я хотіла б спробувати дати визначення поняттю судового прецеденту, а також визначити місце судового прецеденту в системі джерел англосаксонської правової системи, адже всі вони досить тісно співіснують та взаємодіють і досить важко з'ясувати, який з них має перевагу.

1. ПОНЯТТЯ ТА ДОКТРИНА СУДОВОГО ПРЕЦЕДЕНТУ В АНГЛІЇ

Серед науковців радянського періоду, котрі здійснювали поглиблене дослідження англійського судового прецеденту, слід назвати Т. А парову та В. Лучнікову. Зокрема, саме Т. Апарова запропонувала під поняттям "доктрина прецеденту" розуміти як вчення про судовий прецедент, так і правила його застосування [1, 26]. Разом з тим, необхідно вказати на те, що їхні праці мали здебільшого історичний і заідеологізований характер. Наукові дослідження цієї теми в період незалежності України також є досить обмеженими. Так, можна згадати лише кілька статей (наприклад, В. Мідзяновської, С. Погребняка, О. Стрєльцової), в яких аналізуються окремі аспекти названої проблеми. Ґрунтовний аналіз судового прецеденту Англії на дисертаційному рівні здійснив Б. В. Малишев, але навіть він у розділі "Англійська доктрина судового прецеденту" своєї дисертації обмовився: "ми не ставимо завдання всебічно розглянути особливості застосування прецедентів англійськими судами, оскільки це може бути темою окремого дослідження" [8, 134]. Отже, питання про доктрину судового прецеденту сучасної Англії досі залишається недостатньо вивченим у вітчизняному правознавстві. Дослідження цієї проблематики актуалізується ще й у зв'язку з тим, що в сьогочасній українській юридичній науці практично відсутній будь-який теоретичний аналіз тих змін, яких зазнала указана доктрина в останні роки.

Як відомо, англійські юристи досі розглядають право своєї країни головним чином, як "право судової практики" [6, 97] (англ. - "cause law"; в англійській літературі зустрічаються також інші назви: "прецедентне право" - "case law", "судове право" - "judiciary law", "право, створене суддями" - "judge made law"). На думку оксфордських дослідників, система загального права, на відміну від континентального, наділила великими повноваженнями суддів, завданням котрих здавна було формулювати "правові принципи, що відображають цінності англійського народу".

Водночас загальне визнання прецеденту джерелом права в Англії не слід сприймати як одностайне визнання вченими-юристами цих країн судової правотворчості. Зокрема, в книзі Р. Кросса читаємо: "говорити "судова законотворчість" означає просто вводити в оману, і слід визнати, що, вживаючи цей вислів, ми використовуємо метафоричні фрази" [5, 51]. Сьогодні можна виділити принаймні дві протилежні точки зору на питання щодо судової правотворчості. Так, певною мірою зберігає свою силу деклараторна теорія прецеденту, відповідно до якої судді не створюють норми, а лише знаходять їх та проголошують у своїх рішеннях. Цікаво, що у разі відміни того чи іншого прецеденту вважається, що його було створено в результаті неправильного розуміння права, а правова норма, яка в ньому містилася, нібито ніколи не існувала. На противагу цій теорії, у ХІХ-ХХ ст. набув поширення позитивістський погляд на дії судді: за ним визнається повноцінна правотворча функція, яка реалізується при вирішенні справи за умови відсутності відповідного прецеденту або положення закону й відрізняється від аналогічної діяльності законодавчого органу своєю послідовністю, наступництвом, зв'язаністю фактами справи.

Отже, що розуміється під поняттям "прецедент" (англ. - precedent)? Воно походить від латинського "praecedentis" - "попередній" і, за визначенням укладачів оксфордського словника, означає попереднє судове рішення, метод вирішення справи, що представляє собою авторитетне правило або приклад для вирішення схожої чи аналогічної справи.

Ще в 70-х роках XX ст. англійський вчений Р.Кросc відзначав, що "нині англійська доктрина прецеденту зазнає постійних змін, зберігаючи при цьому три важливі риси: повага до окремо взятого рішення одного з вищих судів; визнання того, що рішення такого суду є переконуючим прецедентом для судів, які знаходяться вище нього в ієрархії; окреме рішення розглядається завжди як обов'язковий прецедент для нижчих судів" [5, 27].

В основу доктрини прецеденту покладено принцип stare decisis (цей термін походить від латинського вислову "stare decisis et non quieta movere", що означає "дотримуватись вирішеного та не змінювати вже вирішені питання"), згідно з яким суди мають враховувати попередні рішення в аналогічних справах. Цей принцип ґрунтується на двох вимогах - підкореності (суд повинен додержуватися правила, встановленого під час розгляду попередньої справи) та переконливості (суд може, але не зобов'язаний, дотримуватися раніше встановленого правила, якщо його аргументація є достатньо переконливою) [12, 28]. Звідси виділення двох видів прецедентів за їх юридичною силою: 1) обов'язкові чи зв'язуючі та 2) необов'язкові чи переконуючі прецеденти.

В Англії діє жорстке правило прецеденту, хоча воно не є абсолютним: за певних обставин суди можуть його анулювати чи відмовитися застосувати. Скажімо, у 1966 р. Палата лордів особливою заявою оголосила про свій відхід від жорсткого принципу прецеденту. Утім, правом перегляду своїх рішень Палата лордів користується дуже обережно. Ще раніше (у 1944 р.) Апеляційний суд установив правило, відповідно до якого він не зв'язаний своїми власними рішеннями, якщо вони були прийняті per incuriam (через недбалість, неуважність). Крім того, існує правило, згідно з яким прецедент може бути скасовано (переглянуто) вищим судом, або ж суд, у тому числі нижчої інстанції, може відокремитися від попереднього рішення, посилаючись на істотні відмінності фактів цих справ. Сучасні українські правознавці зазвичай продовжують відзначати, що в англійському праві правило прецеденту складається з трьох основних положень:

1) рішення, які виносяться Палатою лордів, складають обов'язкові прецеденти для всіх судів, крім Палати лордів;

2) рішення, прийняті Апеляційним судом, обов'язкові для всіх судів, крім Палати лордів;

3) рішення, ухвалені Високим судом, обов'язкові для нижчих судів і, не маючи обов'язкового характеру, звичайно використовуються як керівництво Судом корони та різними відділеннями Високого суду.

Важливою новелою останнього часу для англійської правової системи є набуття статусу джерел англійського права прецедентами двох міжнародних органів - Суду Європейських співтовариств (далі - Суд ЄС) та Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), хоча ще кількадесят років тому цей факт викликав би обурення англійських юристів.

Як відзначав у 1976 р. Р. Уолкер, реалізація доктрини обов'язковості прецеденту залежить від ієрархії судів, а з питань, що стосуються права Європейських співтовариств (зараз - Європейський Союз), Суд ЄС з 1 січня 1973 р. (дата вступу Сполученого Королівства до ЄС) "є верховним трибуналом. У межах відповідної юрисдикції його рішення будуть обов'язковими для всіх англійських судів". Цю тезу повторюють і сучасні автори. Водночас юристи відзначають деякі особливості, які притаманні прецедентному праву Суду ЄС, але не є властивими класичному англійському прецеденту:

1) Суд ЄС не має чіткої офіційної позиції щодо правил застосування його прецедентів. У будь-якому разі він не вважає себе зв'язаним своїми попередніми рішеннями та не пояснює, чому застосовує або не застосовує свої прецеденти. У деяких випадках Суд ЄС змінює свою практику, не наводячи жодних аргументів, а просто ігноруючи існуючі прецеденти;

2) рішення Суду ЄС мають своєрідну форму викладення, запозичену у французьких судів. Вони єдині і не допускають окремих думок. Для того, щоб узгодити позицію всіх суддів, у деяких рішеннях використовуються дві лінії аргументації, що призводить до одного висновку, а в інших - навпаки прибираються всі спірні аргументи, результатом чого є практично невмотивовані рішення. Стиль тексту є офіційним, коротким і таким, що спирається на абстрактні формулювання.

Слід також відзначити, що в останні роки в Англії зростають обсяги судового контролю за рішеннями органів виконавчої влади (judicial review), більшість яких приймається в межах делегованих законодавчих повноважень.

Підсумовуючи викладене, доходимо висновку, що доктрина прецеденту в Англії останнім часу зазнала відчутних змін внаслідок: 1) прийняття Акта про конституційну реформу 2005 р.; 2) входження до системи джерел англійського права прецедентів Суду ЄС і ЄСПЛ; 3) збільшення контрольних повноважень судової влади щодо законів і підзаконних актів.

2. МІСЦЕ СУДОВОГО ПРЕЦЕДЕНТУ СЕРЕД ІНШИХ ДЖЕРЕЛ ПРАВА

судовий прецедент англосаксонський право закон

Англосаксонська правова система характеризується домінуванням судового прецеденту як джерела права. Саме судовий прецедент довгий час був головною формою вираження і закріплення англійського права, яке тому було і залишається прецедентним. Визнання прецеденту джерелом права дає можливість суду фактично творити право. Обов'язкові прецеденти створюються лише так званими вищими судовими інстанціями: Палатою лордів, Судовим комітетом Таємної Ради (у справах держав - членів Співдружності), Апеляційним судом і Високим судом. Нижчестоящі суди прецедентів не створюють. Англійське правило прецеденту вказує: вирішувати так, як було вирішено раніше. Воно має імперативний характер, тобто кожна судова інстанція зобов'язана дотримуватися прецедентів, вироблених вищестоящим судом, а також створених нею самою.

Іншим джерелом англосаксонського права є закон та різноманітні підзаконні акти. Закон з'явився набагато пізніше прецеденту, але з часом набув досить важливого значення у правовому регулюванні суспільних відносин. М.Марченко визначає закон (статут) як формальний акт, котрий оформлений в письмовому вигляді та виходить від вищого законодавчого органу країни (у Англії, Канаді та Австралії - парламент; в США на федеральному рівні - конгрес, а на рівні окремих штатів - легіслатури) [10, 69]. З початку, за традицією англійського права, закону (статуту) надавалася другорядна роль, з допомогою законів (статутів) періодично вносились зміни і доповнення у чинне право, створене суддями. Основне призначення статутного права полягало у заповненні прогалин в прецедентному праві, а також в усуненні його застарілих положень. Але на сьогодні ситуація в значній мірі змінилась. У теперішній Англії "закон і підзаконні акти не можуть вважатися другорядними". Вони фактично відіграють таку роль, "як аналогічні джерела на Європейському континенті" [4, 248].

Розглянемо взаємовідносини прецеденту та закону (статуту). Звернемось до історії. Парламент з'явився у Великобританії ще в XIII ст., коли вперше було скликано збори, які мали на меті обмежити владу короля і представляти інтереси країни.

Спочатку роль парламенту в законотворчості була не значною, оскільки англійське право до буржуазної революції було в основному прецедентним, а тому і принципи права та його норми формулювалися суддями. Акти парламенту в цей період підлаштовувались під судову практику і були засновані на прецеденті. 13 лютого 1689 р. прийнято Білль про права (в початковому вигляді виданий як "Декларація про права і свободи підданих і про спадковість корони"), який встановив, що законодавче верховенство в Англії належить парламенту. Це положення було визнано англійськими судами, які стали на сторону парламенту. Положення Білля про права були оголошені законом королівства "на вічні часи" і встановленими зі згоди всіх "гілок" історичної влади: корони, духовних та світських лордів, общин.

Необхідно також відмітити, що у зв'язку з розвитком буржуазних відносин, оформленням у Англії конституційної монархії, виникненням ринкових товарно-грошових відносин і зростанням ролі парламенту становище статуту в англійському праві зміцнюється. І до початку XX ст. закону відводиться не менш важливе місце у правовій системі, ніж судовому прецеденту.

Слід сказати, що в англосаксонській правовій системі відбувається своєрідна конкурентна боротьба між законом і прецедентом за верховенство в системі джерел права, котра, як стверджує М.Марченко, вплинула на розвиток і вдосконалення статутного права та на модифікацію (поява нових принципів, відмова від деяких правил "жорсткого прецеденту" і т.п.) прецедентного права. Без сумнівів, вона за низкою параметрів заплутала і ускладнила відносини між законом і прецедентом [4, 77].

Наприклад, не зважаючи на швидке підвищення статутного права і зростання значення законів, вони так і не стали "нормою" права, яка сприймалася б на рівні із судовим прецедентом. Р.Давид і К. Жоффре-Спинозі, коментуючи дану ситуацію, відмічають, що закон, відповідно до класичної, традиційної для Англії теорії права, "не вважається нормальною формою вираження права, а завжди є стороннім предметом в системі англійського права". Звичайно, судді застосовують закон, продовжують автори, але норма, яку він містить, приймається остаточно, інкорпорується повністю в англійське право "лише після того, як вона буде неодноразово застосована і витлумачена судами." У Англії завжди віддадуть перевагу цитувати замість тексту закону судові рішення, які застосовують закон [4, 260].

Потрібно зауважити, що прецедент у більшості випадків створюється декількома судовими рішеннями. Лише в результаті низки аналогічних справ і відповідних рішень судді визначаються в своєму виборі головної ланки і приходять до єдиної думки про те, що вважати загальним принципом чи нормою, які слід в наступних судових розглядах розвивати і дотримуватися. Але не можна перебільшувати роль прецеденту. В цьому разі, як слушно зауважує І. Богдановська, сфера закону набагато ширша. "І окремі особи, і адміністративні органи застосовують закони, які ще міг не застосовувати суд, так як для цього необхідні підстави для порушення судової справи" [2, 109].

Необхідно також відмітити ще одне положення, характерне для англійського права щодо взаємовідносин статуту і прецеденту. Закон, виходячи із специфіки англійського права, для того, щоб стати діючим, повинен бути реалізований через прецеденти, тобто на основі даного нормативного акта мають бути розглянуті і вирішені конкретні правові ситуації; "принципи, які містяться у законі, повністю визнаються англійськими юристами та інтегруються в систему загального права після того, як вони будуть застосовані, переосмислені і розвинуті судовою практикою" [4, 266].

У юридичній літературі можна зустріти думку, що становище закону (статуту) в англосаксонській правовій системі вище прецеденту, що випливає з положення "закон може відмінити прецедент", що не зовсім відповідає реальності. Справа в тому, що не завжди прецедент, який відмінений законом, зупиняє свою дію. По суті, в кожній галузі існують відмінені парламентськими актами прецеденти, які, однак, продовжують застосовуватися судами ще протягом багатьох років [3, 110]. Прецедент же відміняє закон не прямо, а у процесі застосування. У цьому випадку англійський вчений Дж. Гарнер відмічає, що "суди не можуть доповнювати статут, так як і визнавати недійсними його положення, але саме вони застосовують статут в кожній конкретній ситуації і тлумачать статут відповідно до тих правил і презумпцій, які вони самі розробили" [2, 113].

Тлумачення судом статуту в процесі застосування і є ще однією формою взаємодії закону (статуту) з прецедентом. У такому разі витлумачений в процесі застосування статут сам стає прецедентом. Прецеденти тлумачення відрізняються тим, що вони засновані на законі. Вони хоча і не можуть відмінити зміст норм закону, але можуть внести до нього суттєві зміни. В англійській практиці суди часто звертаються до таких прецедентів для з'ясування змісту закону, що може призвести до виникнення суттєвої різниці між реальним змістом закону і змістом, який вкладають у нього суди, - звертає увагу І. Богдановська [2, 113].

Найбільш поширеними на сьогодні методами тлумачення є "буквальний" та "цільовий". При буквальному суд виходить з припущення, що парламент застосовує в тексті закону слова в їх загально-використовуваному значенні. Вважається, що законодавець достатньо повно передав свій намір у законі, а тому завдання судді зводиться до ретельного вивчення змісту тексту. При цьому "значення слів закону, встановлене судом у конкретній справі, стає прецедентом, який поширюється на ті справи, в основі яких лежить ідентичний факт" [2, 115]. "Цільовий" метод ґрунтується не на аналізі тексту закону, а навпаки виходить з того, яку мету мав законодавець, приймаючи той чи інший закон. При цьому суддя може "виходити не тільки з мови закону, а також із соціальних умов, які привели до його прийняття". Крім того, "суддя повинен визначити, яке "зло", не врегульоване прецедентним правом, є об'єктом регулювання даного закону".

Англійське право, зазначає Б.Малишев, містить більш ніж 300 000 парламентських актів, які іноді датовані ще XIII ст., велику кількість томів так званого делегованого законодавства та судові прецеденти числом понад 350 000 [9, 33].

Підводячи підсумок, можна вказати, що на сьогоднішній день взаємовідносини закону і прецеденту досить складні, на практиці вони тісно взаємопов'язані і переплетені, що створює певні складності для їх використання. При цьому, хоча теоретично й закріплюється верховенство закону над прецедентом, практично ж все відбувається навпаки. І той факт, що закон спочатку повинен пройти апробацію судами, у ході чого перевтілиться в судове рішення і набуде ознак прецеденту, свідчить про те, що фактично прецедент наділений більшою силою ніж закон, а, отже, займає значніше місце в англосаксонській правовій системі.

Окрім законів, у Великобританії існує делеговане законодавство, під яким розуміють сукупність підзаконних актів, котрі приймають для виконання закону та які називають актами делегованого законодавства. До суб'єктів названого законодавства належить королева, уряд, міністри, судові органи, місцеві органи влади, окремі установи. Акти делегованого законодавства можуть видаватись для введення закону в дію, у них можуть роз'яснюватись терміни, які вживаються у вихідному законі, міститися переліки і доповнення чи пояснення до них. Крім того, дані акти можуть конкретизувати закон, який містить загальні положення, а також вносити у закон зміни. Роль делегованого законодавства зростає в XX ст. особливо у сфері освіти, медичного обслуговування, соціального страхування. Вищою формою такого законодавства вважається "наказ у Раді" - урядовий акт, який видається від імені Корони і Таємної ради. Розвиток актів делегованого законодавства обумовлено, окрім внутрішніх потреб країни, зовнішніми причинами, які стосуються міжнародної економічної й іншої співпраці. Велике значення щодо цього мають розвиток зв'язків Англії з країнами Британської співдружності та її становище в Європейському економічному союзі [11, 29].

Суди мають право контролю над делегованим законодавством. Вони визнають правову силу за актами, які видаються Таємною радою, якщо ті не виходять за рамки королівської прерогативи чи закону, що делегував повноваження Короні на видання акта делегованого законодавства. Незалежно від форми акт вказаного законодавства може бути оскаржений у суді на підставі того, що він є ultra vires, тобто виходить за рамки своїх повноважень. Такий судовий контроль реалізується під час розгляду конкретної справи, коли відбувається посилання на акт делегованого законодавства або у тих випадках, коли судова справа порушена за клопотанням про встановлення недійсності акта. Крім цього, необхідно відмітити, що до актів делегованого законодавства застосовуються ті ж правила тлумачення, що й до статутів. Проходячи судовий контроль, акт цього законодавства діє на рівні зі статутом і має обов'язкову силу для тих випадків і тих осіб, на які поширює свою дію.

Іншим джерелом права у англосаксонській системі права є звичай (custom). Під звичаєм, як і у інших системах права, розуміється правило поведінки, яке склалося внаслідок багаторазового повторення людьми. Оскільки прецедентне право розвивалося в основному як неписане, то довгий час на практиці існувала теорія про те, що прецедентне право виникло на основі звичаїв. Це положення особливо підтримувалося у Англії в період становлення загального права, виходячи з того, що спочатку судді використовували місцеві звичаї при винесенні рішень. Звичаї королівських судів ставали загальними звичаями Англії і формували загальне право. У прецеденту та звичаю є загальні риси - вони створювалися шляхом неодноразового повторення одного і того ж положення.

На даний момент звичай і прецедент є самостійними джерелами англосаксонського права, при чому функції звичаю досить обмежені, він не відіграє суттєвої ролі у правовій системі і підкорюється прецеденту. В Англії суди надають законну силу звичаю, якщо він існував до 1189 р. (ця дата закріплена Першим Вестмінським статутом 1275 р.). При цьому зацікавлена сторона не зобов'язана доводити в суді давність звичаю, вона виграє справу, якщо інша сторона не доведе, що звичай не міг існувати до 1189 р. Прикладом такого є існуючий споконвіку в Англії звичай рибалок розвішувати для сушіння рибальські сітки на піщаній мілині не залежно від наявності згоди власника берегової смуги [5,162].

Отже, хоча звичай і не відіграє великої ролі як джерело права, він залишається певною соціальною нормою, яка регулює суспільне життя Ще одним джерелом права у англосаксонській системі права є правова доктрина. Ця доктрина, як вважає О.Скакун, містить концептуально оформлені правові ідеї, принципи, розроблені вченими з метою удосконалення законодавства, усвідомлені суспільством і визнані державою як обов'язкові [14, 310], тобто думки авторитетних вчених з питань права. Слід вказати, що ставлення до неї в різні часи було неоднакове. Формувалась правова доктрина на основі судової практики. Пов'язано це з тим, що довгий час підготовка юристів у навчальних закладах Англії відбувалась не спеціальним професорсько-викладацьким складом, а практикуючими юристами, які спирались у навчанні на прецеденти.

Р. Уолкер виділяє два типи правової літератури. До першого належать старовинні збірники, які звичайно використовуються як первинне джерело загального права. Праці цього типу є збірками обов'язкових норм права. Другий тип -- сучасні навчальні посібники, які не є джерелом права і слугують лише для зазначення, де знайти те чи інше джерело права, а саме закон або судовий акт [15, 196]. Він називає авторів та їх праці, які можуть вважатися правовою доктриною -- це "Інституції англійських законів" Кока (1628 р.), трактати Гренвілла і Брайтона "Про закони і звичаї Англії" (1187 р. і 1250 р. відповідно) та інші.

На сьогодні правова доктрина займає своє місце у системі джерел права, вона підкоряється прецеденту і використовується як переконливий факт при вирішенні судових спорів. Однак висловлюється думка, що ця доктрина може стати і самостійним джерелом, а саме у конституційному праві, яке містить велику кількість неписаних конституційних звичаїв, що потребують пояснення [3, 93].

ВИСНОВОК

Отже, можна зробити висновок, що всі джерела права у англосаксонській правовій системі тісно співіснують і доповнюють один одного. Можна вести мову про тісну взаємодію прецеденту з усіма джерелами англосаксонської правової системи, які переплелись між собою в ході історичного формування англосаксонської правової системи. Тісні взаємовідносини джерел англосаксонської правової системи не дозволяють виділити перевагу якогось з джерел. Хоча на сьогодні у законодавстві Англії визначено головне місце закону серед джерел права, судовий прецедент не можна назвати другорядним джерелом, йому за правом належить місце поряд із законом.

На жаль, нині у законодавстві України відсутнє навіть визначення поняття судового прецеденту. Тому вважаю, що для більш ефективного функціонування судової системи було б доречно на законодавчому рівні встановити механізми, які визначали б умови і порядок набуття рішенням суду обов'язкової сили не лише стосовно осіб, котрі брали участь у розгляді справи, а й щодо усіх наступних судових розглядів спорів, які виникатимуть з аналогічних правовідносин.

На мою думку, саме вивчення англосаксонської системи права, у якій домінує судовий прецедент, могло б слугувати відправною точкою в розробленні механізмів, котрі забезпечили б значне поліпшення якості діяльності судової системи України шляхом запровадження на законодавчому рівні інституту прецеденту як одного з джерел права, визначивши умови набуття рішенням суду обов'язкової сили стосовно розгляду всіх подальших аналогічних спорів.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Апарова Т.В. Прецедент в английском праве (историко-юридическое исследование): Автореф. дисс. … к.ю.н.:710 / ВЮЗИ. - М., 1968. - 26 с.

2. Богдановская И. Ю. Закон в английском праве. - М., 1987. - 144 с.

3. Богдановская И. Ю. Прецедентное право. - М., 1993. - 239 с.

4. Давид Р., Жоффре-Спинози К. Основные правовые системи современности. - М., 1998. - 399 с.

5. Кросс Р. Прецедент в английском праве. - М., 1985. - 239 с.

6. Максимов А.А. Прецедент как один из источников английского права // 7. Государство и право. - 1995. - №2. - С.97.

8. Малишев Б.В. Судовий прецедент у правовій системі Англії (теоретико-правовий аспект). - К., 2002. - с.134.

9. Малишев Б. Судовий прецедент в англійському праві // Економіка. Фінанси. Право. - 1999. - №10.

10. Марченко М. Н. Законы в системе англосаксонского права // Вестник Московского университета. Серия 11. Право. - 1999. - № 5. - С. 69-84.

11. Марченко М. Н. Основные источники англосаксонского права: понятие, прецедент // Вестник Московского университета. Серия 11. Право. - 1999. - № 4. - С. 26-41.

12. Погребняк С. Вплив судової практики на юридичні акти в англо-американському праві // Вісник Академії правових наук України. - 2004. - №10. - С.24-34.

13. Правознавство: Підруч. / Авт. кол.: С.Е.Демський, В.С.Ковальський, А.М.Колодій (керівник авт. кол.) та інші; За ред. В.В. Копєйчикова. - 7-е вид., стер. - К., 2003. - 736 с.

14. Скакун О. Ф. Теорія держави і права: Підруч. / Пер. з рос. - Харків, 2001.

15. Уолкер Р. Английская судебная система / Пер. с англ. Т.В. Апаровой. - М., 1980. - 632 с.

Размещено на Allbest.ru