Правовий нігілізм чи свобода вибору представництва в суді

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Волинський національний університет імені Лесі Українки

Юридичний факультет

Кафедра цивільного права і процесу

Індивідуально-дослідницьке завдання

На тему «Правовий нігілізм чи свобода вибору представництва в суді»

Виконала:

Студентка 35 групи

Гордійчук Олена

Луцьк,2012

Зміст

Вступ

Розділ I Правовий нігілізм як антипод правової культури

1.1 Поняття правового нігілізму та його види

1.2 Головні ознаки правового нігілізму в Україні

1.3 Напрями подолання правового нігілізму

Розділ II Процесуальне представництво в суді

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

правовий нігілізм правосвідомість цивільний процес

Актуальність теми. Правовий нігілізм не є якимось сугубо специфічним, абстрактним поняттям, що цікавить лише вузьке коло фахівців. Це явище, яке пронизує всі сфери соціальної життєдіяльності, безпосередньо впливає на стан законності і правопорядку в суспільстві.

Сьогодні правовий нігілізм є однією з суттєвих перешкод на шляху розбудови громадянського суспільства та демократичної, соціальної, правової держави.

Конституція України закріплює право громадян і юридичних осіб на отримання правової допомоги при реалізації Конституційного права на судовий захист. У цивільному судочинстві правова допомога при здійсненні захисту прав і інтересів громадян, що охороняються законом і юридичних осіб реалізовується, зокрема, в формі судового представництва. Таким чином, інститут представництва в цивільному процесуальному праві є одним з передбачених законом способів реалізації права на судовий захист.

Отже, актуальність теми дослідження насамперед полягає в тому, що необхідність вивчення цивільного законодавства є особливо важливою в наш час, коли в країні проходить становлення правової системи, створюється нова законодавча база і особливого значення набуває необхідність відповідних знань.

Метою роботи є висвітлення поняття, особливостей та видів правовий нігілізму та що таке процесуальне представництво в суді. Для чого потрібне дане представництво і хто може його здійснювати.

Предметом дослідження є особливості визначення поняття та особливості правового нігілізму та процесуального представництва.

Об'єктом роботи - поняття, особливості та види правового нігілізму як антипод правової культури та свободу вибору представництва в суді.

Розділ I Правовий нігілізм як антипод правової культури

1.1 Поняття правового нігілізму та його види

Правовий нігілізм - крайній прояв правового невігластва, відкидання або ігнорування права, юридичних норм і загальноприйнятих правових цінностей, зневажливе ставлення до правових принципів і традицій. Як антипод правової культури правовий нігілізм породжує правопорушення навіть кримінального характеру.

Однією із цілей правової освіти є подолання правового нігілізму - антипода правової культури.[5,23]

Правовий нігілізм - це деформований стан правосвідомості особи, суспільства, групи, який характеризується усвідомленим ігноруванням вимог закону, цінності права, зневажливим ставленням до правових принципів і традицій, однак виключає злочинний намір.

Ігнорування закону зі злочинною метою - самостійна форма деформації правосвідомості. Разом з тим правовий нігілізм породжує правопорушення, у тому числі кримінальні злочини.

Виділяють наступні види правового нігілізму:

- загальносоціальний (відчуження суспільства від права), груповий (негативне сприйняття права тією чи іншою соціальною групою) та індивідуальний (нігілістичне ставлення до права окремими особами);

- егоцентричний (право оцінюється негативно тому, що воно накладає обмеження на поведінку людини, перешкоджає досягненню особистих цілей), групоцентричний (сприйняття права залежить від того, наскільки воно повно і справедливо враховує інтереси групи, до якої належить суб'єкт) та просоціальний (право розглядається як таке, що не має ніякої цінності, оскільки воно не відповідає моральним нормам і загальносоціальним уявленням про справедливість);

- ідеологічний (теоретично обґрунтований, базується на власному розумінні тим чи іншим автором закономірностей функціонування суспільства; зокрема, його прикладами є погляди Штирнера, Шестова, Ніцше, Прудона, теоретиків соціалізму, синдикалізму, анархізму та лівого радикалізму), професійний (різні прояви неповаги до права, до закону у сферах законотворчості, правозастосування та правоохоронної діяльності) та буденний (неповага до права базується на особистому досвіді осіб, що не мають юридичної освіти, та проявляється у їх повсякденному житті).[8,205]

Існують наступні види правового нігілізму:

- абсолютний (повне невизнання права як соціальної цінності) та відносний (сумнів, скептичне ставлення до окремих правових інститутів та сфер правового регулювання);

- конструктивний (націлений на створення більш досконалих регуляторів суспільних відносин, ніж право) та деструктивний (руйнівний, такий, що не має ніякої позитивної програми, не пропонує ніякої прийнятної альтернативи);

- теоретичний (право втрачає свою цінність для суб'єкта, але він, в силу різних причин, продовжує вести себе правомірно) та практичний (негативне ставлення до права знаходить свій прояв у поведінці людей);

- активний (проявляється у скоєні правопорушень, у свавіллі чиновників) та пасивний (коли громадяни не приймають участь у виборах, референдумах, не звертаються за допомогою до державних органів);

- "гедонічний" (його носій отримує задоволення від свого нігілізму, він використовує кожну нагоду для того, щоб порушити правові приписи) та "аскетичний" (він полягає у демонстративному невикористанні своїх прав навіть тоді, коли вони є цілком доступними);

- первинний (виникає як безпосередня реакція на певні юридичні явища) та похідний (його коріння - у негативному ставленні до будь-яких соціальних цінностей - до культури, моралі, релігії);

- стійкий (заснований на глибокому внутрішньому переконанні суб'єкта у відсутності цінності права) та нестійкий (негативне сприйняття права обумовлюється зовнішніми обставинами, має епізодичний характер);

- явний (відкритий, свідомий) та потайний (що приховується під показною повагою до закону або навіть не усвідомлюється самим індивідом);

- конформістський (нігілізм, щоформується під впливом існуючих у найближчому оточенні стереотипів і забобонів) та принциповий (нігілізм опозиції);

- раціональний (формується у результаті дії аналітико-синтетичного апарату мислення) та емоційний (ґрунтується на афективно-почуттєвих оцінках правової дійсності);

- нігілізм сили (виникає у суб'єкта, який досяг певного рівня у соціальній ієрархії та який має потреби більші, ніж це може бути досягнуто за допомогою правових засобів) та нігілізм слабкості (нігілізм особи, що не знайшла гідного місця у житті, нігілізм відчаю та пригнічення).[10,102; 8,207]

1.2 Головні ознаки правового нігілізму в Україні

Правовий нігілізм українського суспільства виник не на голому місці: він має багаторічну традицію.

Правовий нігілізм в Україні під час її входження в СРСР - результат певної деформації правової свідомості і правового регулювання того часу. Багатовікова правова незабезпеченість суспільства, нерівність перед законом і судом, правовий цинізм уряду та інших вищих органів влади, попрания національної самобутності народу - все це, говорячи словами О.Герцена, "вбило всяку повагу до законності" у Російській імперії, до складу якої протягом декількох століть входила значна частина України

У СРСР правовий нігілізм проявлявся у двох формах:

1) теоретичній (ідеологічній), коли в унісон з марксистсько-ленінською теорією на державному рівні обґрунтовувалися ідеї:

а) про відмирання держави і права при соціалізмі - і тим самим істотно принижувалася роль права;

б) про перевагу всесвітньої пролетарської революції над правами людини;

в) про перевагу постанов комуністичної партії над законами, вторинність права, його відображеної реальності, яка обслуговує первинні реальності - економіку і політику, та ін.;

2) практичній, коли відповідно до офіційної ідеології:

а) була накопичена величезна кількість нормативних актів, які або морально застаріли, або містили декларації та заклики, або не мали ясності і чіткості формулювань і суперечили один одному. Поширена порочна практика, відповідно до якої закон не діяв доти, доки він не обростав інструкціями або відомчими наказами, призвела до правової деградації суспільства, породила недовіру в закон, зневагу до нього;

б) встановлені державою правові норми не додержувалися державними органами, відомчими і посадовими особами, які прикривали порушення законності виправдувальними поясненнями типу "в інтересах народу", "для виконання плану" та ін., що спричинило відомчий правовий нігілізм, а часто і правовий цинізм з боку вищих посадових осіб держави;

в) правозастосовні та правоохоронні органи діяли відповідно до принципу пріоритету доцільності над правом і законом.[6]

Явища правового нігілізму (невизнання законів, негативне ставлення до права) - найбільш поширена і укорінена форма деформації правосвідомості населення в державах з авторитарним і тоталітарним режимами.

На цей час причинами прояву правового нігілізму в Україні можна вважати:

- невпорядкованість законодавства, його нестабільність і суперечливість;

- низьку правову культуру;

- слабість механізму приведення в дію прийнятих законів та ін. (див. § "Правомірна поведінка. Причини нестабільності правомірної поведінки").

Спеціальними засобами, що сприяють зведенню до мінімуму правового нігілізму, слід назвати:

1) якість законів та інших нормативно-правових актів. Забезпечення належної ролі закону в системі правових актів. Наявність стабільності та однаковості в регулюванні суспільних відносин;

2) авторитет державної влади і налагодженість механізму її дії. Наявність розвинутої державної структури, здатної забезпечити виконання права. Вдосконалення системи правоохоронних органів і правозастосовної діяльності. Зміцнення законності. Підвищення ролі суду;

3) високий рівень правосвідомості, який дозволив би закону працювати. Збереження самобутності правової культури. Поліпшення системи правової інформації, професійного навчання і виховання юристів, інших посадових осіб.

Необхідна систематична робота з підвищення професійної культури всіх суб'єктів правоохоронної системи, що сприятиме подоланню недовіри населення до правоохоронних органів. Додержання закону стане вигіднішим, ніж його порушення, коли зміцниться надійність права, що означає, з одного боку захист набутих прав, а з іншого - можливість будь-якого громадянина, який не має юридичної освіти, знати свої права. Надійність права припускає також стабільність правопорядку і можливість передбачати зміст конкретних юридичних рішень.[11]

Носії правового нігілізму мають низький рівень правосвідомості і правової культури, з одного боку, і тверду впевненість у вседозволеності і правильності своїх дій - з другого. Право вони вважають лише якоюсь примхою, незначною перешкодою для досягнення власних цілей.

Антиправові настрої найбільш поширились після Жовтневої революції, коли юридичні норми підмінялись так званою пролетарською правосвідомістю "революційне настроєних мас".

Розвитку правового нігілізму значною мірою сприяли грубі порушення законності за часів культу особи та побудови комуністичного суспільства. Посилювався командно-адміністративний тиск, зростала невіра у реальність демократичних принципів.

Юристи - вчені та практики вимушені були діяти у відповідності не з законом, а з настановами партійного керівництва, рішеннями партійних з'їздів. Правоохоронні органи, заплющували очі на правопорушення номенклатурних працівників.

За умов адміністративно-командної системи порушення вимог закону і підміна його "міцною волею", власним розсудом мали поширений характер.

Після проголошення незалежності України явища правового нігілізму не зникли, а навпаки - поширились. Але змінились передумови, причини зневажливого ставлення до закону. Найпоширенішими серед них, як свідчать результати соціологічних досліджень, є падіння рівня життя людей, інфляція, зростання цін на товари, нестабільність і невисока якість нового законодавства, зневіра громадян у можливості розбудови незалежної правової держави, криза влади, помилки керівництва тощо.

Правовий нігілізм, так би мовити, у "чистому вигляді" (тобто ігноруванні всіх без винятку норм права) зустрічається рідко. Більш поширеним є прихований, або латентний, правовий нігілізм, коли ігнорується якась конкретна правова норма або галузь права.[5;6, 203]

1.3 Напрями подолання правового нігілізму

Механізм подолання правового нігілізму має складатися з трьох комплексних блоків заходів:

1) комплекс спеціально-юридичних заходів, спрямованих на формування якісно нової, ефективної правової системи;

2) комплекс загальносоціальних заходів, спрямованих на поліпшення об'єктивних умов життя суспільства, на формування нового соціального середовища;

3) комплекс виховних заходів, спрямованих на виправлення деформацій правосвідомості і підвищення рівня правової культури населення.

Для успішного вирішення проблеми подолання правового нігілізму перш за все необхідно перетворитипринцип верховенства права з декларативного у реально діючий принцип життєдіяльності суспільства та функціонування державної влади. Для цього право повинно стати системою ефективних гарантій прав і свобод людини, забезпечити можливість прояву соціально корисної ініціативи, сприяти всебічному розвитку особистості. Необхідно знизити силовий тиск на суб'єктів правовідносин, розширити рамки диспозитивного правового регулювання та самозахисту громадянами своїх прав. Разом з тим слід пам'ятати і про обов'язки людини і громадянина, оскільки акцентування уваги на правах при нехтуванні обов'язками може також призвести до деформації правосвідомості.

Серед інших спеціально-юридичних заходів слід виділити подолання процесуального нігілізму, вдосконалення системи юридичної відповідальності, підвищення авторитету владних структур та легітимності закону.

На загальносоціальному рівні необхідно забезпечити досягнення громадської злагоди відносно базових підвалин державно-правового розвитку, формування консенсуальної демократії на основі діалогу та співробітництва, партнерства та взаєморозуміння, соціально орієнтованої ринкової економіки з міцним державним сектором, з механізмами розвитку приватної власності, з підтримкою "продуктивних" (а не спекулюючих) верств населення.[10]

Правове виховання повинно бути зорієнтовано на підвищення рівня знання і розуміння права вцілому та окремих правових норм і інститутів, на формування юридичних навичок, на закріплення позитивного сприйняття права, на виховання почуття справедливості, відповідальності та законності, на підвищення соціально-правової активності населення. Це потребує розвитку правової пропаганди, вдосконалення юридичної освіти, вирішення проблеми мінімуму правових знань, що необхідні громадянам, створення умов для позитивної, цілеспрямованої, свідомої, добровільної, творчої та ініціативної діяльності суб'єктів правового спілкування.[8, 208]

Розділ II Процесуальне представництво в суді

2.1 Представництво в цивільному процесі

Cуттєві зміни в суспільних відносинах, які набули поширення з початку 90-х років, а також конституційне закріплення правових основ нової демократичної країни зумовили необхідність докорінного перегляду правового статусу осіб, які можуть здійснювати представництво інтересів осіб та держави та їх представницьких функцій.

Питання належного представництва в цивільній справі потребують перегляду не лише за процесуальними особливостями цього інституту, а й за тими матеріально-правовими аспектами, що зумовлюються матеріальними основами представництва. При цьому слід зазначити, що останнім часом з'явилося доволі багато матеріалів, присвячених окремим аспектам представництва, але вони не узагальнені в єдиному комплексному дослідженні всіх аспектів представництва. Крім того, багато публікацій в юридичній літературі висвітлюють представницькі функції, здійснювані адвокатом. Інші автори присвячують свої роботи представництву інтересів юридичних осіб в цивільному праві.

Конституцією України особі гарантується право на захист в суді, при цьому юрисдикція суду поширюється на всі правовідносини, що виникають в державі. Одночасно за ст. 110 Цивільного процесуального кодексу України громадянам надане право вести свої справи в суді особисто або через своїх представників. Справи ж юридичних осіб у суді мають вести їх органи, що діють в межах повноважень, наданих їм законом, статутом чи положенням. Але на цьому всі аспекти представництва для юридичних осіб не вичерпуються, оскільки повноважні представники юридичних осіб можуть передоручити ведення справи в суді іншим представникам.

Цивільне процесуальне представництво - це такі юридичні відносини, за якими одна особа - представник виконує на підставі повноваження, наданого йому законом, статутом, положенням або договором, процесуальні дії в цивільному судочинстві на захист прав і охоронюваних законом інтересів іншої особи, державних і громадських інтересів.

Цивільний процесуальний представник - це особа, яка здійснює процесуальні дії від імені та в інтересах довірителя.[1;2; 11,64]

Згідно з чинним законодавством України представник віднесений до осіб, які є учасниками у справі, і, відповідно, наділений юридичною підготовкою. Він є самостійною процесуальною особою, хоча і представляє інтереси сторін та третіх осіб.

Зрозуміло, не всі громадяни мають достатню юридичну підготовку та володіють достатніми знаннями у галузі права для того, щоб кваліфіковано вести свої справи в судах та інших органах. Саме для цього й існує інститут представництва.

Існує два окремих види представництва - представництво в цивільному праві і процесуальне представництво, які суттєво відрізняються одне від одного і мають різну мету. Правове становище представника в цивільному праві цілком залежить від сторони у договорі доручення і визначається ст. 386 Цивільного кодексу України, тобто відносини між повіреним і довірителем, як правило, матеріального характеру.

Цивільний договір застосовується у випадках, коли громадяни, що беруть участь у цивільних правовідносинах, не мають можливості діяти самостійно або ці дії бажано було б довірити іншим особам, які мають кращі можливості. Так, громадяни доручають один одному здійснення купівлі, продажу, отримання чи передачу грошей або речей, отримання заробітної платні тощо. У підприємництві за допомогою такого виду договору оформлюються відносини за участю брокерських організацій чи інших посередницьких структур.[3]

З юридичної точки зору договір доручення можна вважати договором про представництво, оскільки повірений зобов'язаний діяти від імені довірителя. В цьому сенсі можна виділити окремі відносини, які випливають із договору, що притаманні як цивільному представництву, так і цивільному процесуальному (судовому) представництву. Наприклад, норма про сумлінне виконання представником своїх обов'язків.

Разом з тим і процесуальному представнику можуть надаватися довірителем деякі повноваження на вчинення процесуальних дій щодо розпорядження об'єктом матеріального спору. Так, процесуальний представник може користуватися правом на одержання присудженого майна або грошей за наявності у нього повноважень, які чітко вказані в його довіреності згідно зі ст. 115 Цивільного процесуального кодексу України. [2]

Правове ж становище процесуального представника як самостійного суб'єкта цивільних процесуальних правовідносин у цивільному судочинстві визначається нормами статей 98, 112, 113, 117 Цивільного процесуального кодексу України. Ці функції також визначені статтями 1, 6 Закону України "Про адвокатуру". Мета процесуального представника допомогти особі, яку представляють у здійсненні її процесуальних прав, попередити їх порушення у цивільному процесі, домогтися для неї найбільш сприятливого рішення і надати суду допомогу у здійсненні правосуддя у цивільних справах.

Засоби досягнення цієї мети також різні. Процесуальний представник для досягнення своєї мети може користуватися лише засобами, вказаними у законі (наприклад позов, зустрічний позов, заперечення, клопотання та ін.). В цивільному ж праві ці засоби визначає особа, яку представляють, або, за розсудом представника, у певних випадках і він сам.

Необхідно звернути увагу і на те, що норми інституту представництва у цивільному праві не встановлюють, хто конкретно може бути представником, а хто ні. В цивільному процесі до рішення цього питання інший підхід. Тут чітко і повно встановлено, хто може виступати в суді представником (ст.112, 113 ЦПК України), а також, кому і за яких обставин це заборонено (ст.116 ЦПКУ).

Доречно також звернути увагу на те, що підготовка документації, вся технічна робота забирають у юриста певну кількість зусиль та часу, що відволікає його від основної діяльності - роботи над законодавством, яке, до речі, в Україні дуже швидко змінюється.

Останнім часом непоодинокі випадки участі у справі двох, трьох і більше представників. Але це можуть собі дозволити або достатньо заможні громадяни, або потужні фірми чи організації.

Процесуальне представництво в судах в більшості випадків здійснюється саме адвокатами.

Відповідно до ст. 1 Закону "Про адвокатуру" адвокатура є добровільним громадським об'єднанням, покликаним сприяти захисту прав, свобод та представляти законні інтереси громадян і юридичних осіб, надавати їм юридичну допомогу.[4]

Головним завданням адвокатури є служіння інтересам всього суспільства, боротьба в судах та інших органах за вірне розуміння та застосування права. Разом з тим в сучасних умовах, коли адвокатура втратила державну підтримку, адвокат вимушений вибирати між служінням державним інтересам та приватним інтересом свого клієнта. Адвокатура має переважно подвійний характер, коли жоден з цих інтересів належним чином не захищається, або ж один з них доводиться принести в жертву (як правило, від цього залежить матеріальне благополуччя самого адвоката).

В цьому контексті слід відмітити демократичність законодавства України, яке має мінімум обмежень у виборі громадянами свого представника.

Згідно з цивільним процесуальним законодавством представниками можуть бути досить широке коло дієздатних громадян відповідно до ст. 112 ЦПК.

Тобто представником у цивільному процесі дійсно може бути будь-яка особа - від керівника до прибиральниці (обов'язкова наявність юридичної освіти у цивільного процесуального представника чинним законодавством України не передбачена) за виключеннями, вказаними у ст. 116 ЦПК.

Говорячи про види цивільного процесуального представництва, варто зупинитися на класифікації за підставами залежно від юридичної значущості волевиявлення особи, яку представляють. Для виникнення цивільно-процесуального представництва слід розрізняти: а) представництво добровільне; б) представництво обов'язкове .

Добровільне представництво може бути, по-перше, договірним і, по-друге, представництвом, що ґрунтується на членстві в громадських організаціях, яке ще має назву "суспільне представництво". Договірне представництво підставою свого виникнення має або цивільний договір доручення, або трудовий договір, з яких випливають повноваження представника з ведення справи в суді. Договірними представниками в суді є адвокати, юрисконсульти та інші працівники підприємств, організацій та установ - у справах цих юридичних осіб; особи, допущені судом до представництва у справі.

Серед договірних представників найбільш розповсюджена участь адвокатів, юрисконсультів, співробітників юридичних фірм.

Однак в цивільному процесі України немає статті, яка б встановлювала так звану адвокатську монополію на ведення справ у судах інших осіб.[11,56]

Як вже зазначалося, будь-яка особа, крім тих, кому це прямо заборонено законом, має право прийняти доручення від сторони або третьої особи, а суд будь-якої інстанції зобов'язаний допустити її до участі у справі після перевірки повноважень.

Під громадським представництвом розуміється представництво, яке здійснюється уповноваженими особами громадських організацій у справах членів цих організацій, а також інших громадян, права та інтереси яких захищають ці організації.

Підставою виникнення представництва є факт вступу до громадської організації, яка згідно з законом та відповідно до свого статуту зобов'язана надавати юридичну допомогу своїм членам. До таких організацій належать профспілки, а також спілки осіб творчих професій.[7]

Представництво обов'язкове, в свою чергу, поділяється на законне, в якому коло повноважень представника визначається законом, та статутне, за яким ці повноваження визначаються статутами та положеннями, які мають статус юридичної особи, яку представляють.

Законне представництво передбачено для повністю недієздатних громадян, частково та обмежено дієздатних. Підставами виникнення законного представництва є: 1) факт походження дитини, встановлений та зареєстрований належним чином; 2) факт усиновлення, зареєстрований належним чином; 3) адміністративний акт про призначення опіки чи піклування.

Законне (необхідне, обов'язкове) процесуальне представництво виникає на підставі закону, адміністративного чи судового акта за наявності таких юридичних фактів, як спорідненість, усиновлення, встановлення опіки чи піклування тощо.

Законними представниками у справі є батьки, усиновителі, опікуни та піклувальники. Функції законних представників недієздатних осіб, які знаходяться на піклуванні в державних чи громадських закладах, покладені на адміністрацію цих закладів. Законним представником у суді в цьому випадку є або керівник відповідного закладу, або призначений ним працівник.[6,301]

Законні представники мають право доручати ведення справи в суді іншому представнику, якого вони обирають для кращого захисту прав та інтересів своїх підопічних осіб.

Законне представництво визначено статтями 110 та 111 ЦПК. Слід зауважити, що види представництва чинним цивільним процесуальним кодексом чітко не визначені. Стаття 110 Цивільного процесуального кодексу України має назву "Види представництва", але чітко їх не визначає, хоча зі змісту можна зрозуміти, що йдеться про представництво фізичних та юридичних осіб.

В першій частині цієї статті наведені лише деякі правила щодо представництва, а в другій та третій - йдеться не про представництво, а про участь в цивільному процесі органів юридичних осіб.

У зв'язку з викладеним, в новому Цивільному процесуальному кодексі України необхідно врахувати цей недолік і чітко визначити два види цивільного процесуального представництва:

1. Добровільне представництво:

- представництво фізичних осіб;

- представництво юридичних осіб.

2. Законне представництво.

Оформлення довіреності на ведення справи в суді визначено ст. 114 ЦПК. Письмові довіреності фізичних осіб (за Кодексом - громадян) необхідно посвідчувати нотаріально.

Вживання в цьому випадку терміна "громадянин" є недоречним, або цей термін неточний і загальний. Громадянин України може бути приватним підприємцем без оформлення юридичної особи, або, навпаки, власником підприємства. Більше того, громадянин - це будь-яка особа, громадянин України, громадянин Росії та ін. Тому більш точним все ж таки є термін "фізична особа", що необхідно врахувати у новому Цивільному процесуальному кодексі України.

Довіреність фізичної особи щодо цивільного процесуального представництва не обов'язково має бути посвідчена нотаріусом. Громадяни можуть також посвідчити довіреність на ведення справи в суді на підприємстві, в установі, організації, де вони працюють; в управлінні будинками, де вони проживають; військовослужбовці - у відповідній військовій частині; особи, які проживають у населених пунктах, де немає державних нотаріальних контор, - у виконавчому комітеті міської, селищної, сільської ради; особи, які перебувають на лікуванні, - у відповідному лікувальному закладі; особи, які перебувають у місцях позбавлення волі, - у місцях позбавлення волі.

Перелік документів, що стверджують повноваження представників, наведений у ст. 113 Цивільного процесуального кодексу України.

Відповідно до п.5 зазначеної вище статті Цивільного процесуального кодексу України існує так звана "протокольна участь" цивільного процесуального представника, тобто здійснення представництва у суді без посвідченої належним чином письмової довіреності. В судовому засіданні повноваження представника підтверджуються усною заявою довірителя, яка фіксується у протоколі судового засідання, але при цьому представник не має права брати участь у наступних судових засіданнях в разі відсутності самого довірителя.[3; 9,102]

Безперечно, ця норма закону є цікавою і потрібною, але на мій погляд, законодавцю варто передбачити або постійну "протокольну участь" представника за усною заявою довірителя із занесенням у протокол судового засідання та зазначенням довірителем повноважень, які він надає своєму представнику, або посвідчення письмової заяви довірителя суддею.

Також можлива критикa щодо цієї пропозиції у зв'язку з тим, що посвідчення довіреності - нотаріальна дія, але ж і посвідчення копій документів - теж нотаріальна дія. Якщо існує норма закону про те, що суддя має право посвідчувати копії документів, які подаються у суді до справи, то чому суддя не має права посвідчити довіреність у тій справі, яку він веде?

Зрештою може викликати сумніви довіреність, яка посвідчена, наприклад, управлінням будинками чи деякими іншими особами, наведеними ст. 114 ЦПК та ст. 40 Закону "Про нотаріат", - посадовими особами, які не обтяжені відповідальністю за вчинення таких нотаріальних дій. До того ж це не входить до їх посадових обов\'язків.

При складанні тексту довіреності разом з наданням довірителем своєму представнику переліку необхідних повноважень відповідно до ст. 115 ЦПК завжди є доцільним одразу ж доручати представнику представляти інтереси довірителя як представника позивача, відповідача і третьої особи одночасно тому, що, наприклад, відповідач може пред'явити до суду зустрічний позов відповідно до ст. 140 ЦПК і представнику відповідача доведеться одночасно бути представником відповідача і позивача.[2]

Висновки

Правовий нігілізм - це деформований стан правосвідомості особи, суспільства, групи, який характеризується усвідомленим ігноруванням вимог закону, цінності права, зневажливим ставленням до правових принципів і традицій, однак виключає злочинний намір.

Необхідна систематична робота з підвищення професійної культури всіх суб'єктів правоохоронної системи, що сприятиме подоланню недовіри населення до правоохоронних органів. Додержання закону стане вигіднішим, ніж його порушення, коли зміцниться надійність права, що означає, з одного боку захист набутих прав, а з іншого - можливість будь-якого громадянина, який не має юридіїчної освіти, знати свої права. Надійність права припускає також стабільність правопорядку і можливість передбачати зміст конкретних юридичних рішень.

Носії правового нігілізму мають низький рівень правосвідомості і правової культури, з одного боку, і тверду впевненість у вседозволеності і правильності своїх дій - з другого. Право вони вважають лише якоюсь примхою, незначною перешкодою для досягнення власних цілей.

Механізм подолання правового нігілізму має складатися з трьох комплексних блоків заходів:

1) комплекс спеціально-юридичних заходів, спрямованих на формування якісно нової, ефективної правової системи;

2) комплекс загальносоціальних заходів, спрямованих на поліпшення об'єктивних умов життя суспільства, на формування нового соціального середовища;

3) комплекс виховних заходів, спрямованих на виправлення деформацій правосвідомості і підвищення рівня правової культури населення.

Представництво в суді - це процесуальна діяльність, що здійснюється від імені і в інтересах осіб, що беруть участь у справі: сторін, третіх осіб, заявників та інших зацікавлених осіб, прокурора, державних органів, органів місцевого самоврядування та інших органів.

Є самостійним процесуальним інститутом, а не різновидом загально цивільного, як іноді доводять в судовій практиці та в юридичній літературі.

Діяльність представників в цивільному процесі має велике значення. Хоча об'єктивно розділити, де та межа, за якою можна сказати "представник виграв справу", а де - "він діяв несумлінно і програв справу", дуже важко. Тому важко навести цивільну справу, в якій лише завдяки діяльності представника відбулось захищення права громадянина або юридичної особи, і цим підкреслити роль представника. Це положення можна підкреслити й тим аспектом, що безпосередній захист прав суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин здійснює суд, а представник буквально лише представляє їх інтереси. Але слід зазначити, що без досвідчених та грамотних представників в сучасному змагальному цивільному процесі, для участі в якому необхідно мати великий обсяг правових знань, юридично непідготовлений громадянин має мало шансів виграти справу і захистити свої права в повній мірі.

Список використаних джерел

1. Конституція України Верховна Рада України; Конституція, Закон від 28.06.1996 № 254к/96-ВР (Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1996, № 30, ст. 141)

2. Цивільний процесуальний кодекс України Верховна Рада України; Кодекс України,Кодекс, Закон від 18.03.2004 № 1618-IV ( Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2004, N 40-41, 42, ст.492 )

3. Цивільний кодекс України Верховна Рада України; Кодекс України, Закон, Кодекс від 16.01.2003 № 435-IV ( Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2003, NN 40-44, ст.356 )

4. «Про Адвокатуру» Закон України   ( Відомості Верховної Ради (ВВР) 1993, N 9, ст.62 )

5. ( Вводиться в дію Постановою ВР N 2888-12 від 19.12.92, ВВР 1993, N 9, ст.63 )

6. Постанова Пленуму Верховного Суду України № 9 від 21 грудня 1990 р. «Про практику застосування судами процесуального законодавства при розгляді цивільних справ по першій Інстанції» зі змінами, внесеними постановою Пленуму № 13 від 25 грудня 1992 р. / Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України. Ч. 1. 1963--1995. -- К„ 1995. -- С. 201-202

7. Правознавство: Навч. Посібник / В.І.Бобир та ін; за ред. В.В.копейчикова - 2-ге вид., перероб. Та допов., - К: Юрінком Інтер, 1999, - 704с.

8. Загальна теорія держави і права / За ред. В.В. Копєйчикова. - К., 2002.

9. Скакун О.Ф. Теорія держави і права. Підручник / - Харків: Консул, 2001.

10. Юридичний вісник України. Загальнонаціональна правова газета №47 (231) 25 листопада - 1 грудня 1999 р. Вибивали зізнання - скоїли злочин

11. Теория государства и права: Курс лекций в 2-х томах / Под ред. Профессора М.Н. Марченко - М. Юридический колледж МГУ, 1995.

12. Штефан М.Й. Цивільний процес. Підруч: для юрид. спеціальностей вищих закладів освіти. - К., - 1997. - С. 142, 146, 147.

Размещено на www.allbest.ru