Право власності

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Актуальність теми дослідження зумовлена встановленням нових засад права власності, таких пріоритетів розвитку цивільного законодавства, які забезпечують перехід економіки України до розвинутих ринкових відносин, зокрема, шляхом оптимальної розбудови інституту права власності. При цьому важливого значення набуває конституційний обов'язок держави забезпечити права і свободи людини, створити належні умови для їх реалізації та захисту.

Основні засади права власності закріплені в Конституції України[3]. Зокрема, відповідно до ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю; ніхто не може бути протиправно її позбавлений. Важливою гарантією прав власника є норма цієї статті про непорушність права приватної власності, про можливість примусового відчуження права приватної власності лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їхньої вартості. Ефективною гарантією захисту прав власника є те, що примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їхньої вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. Право власності було й залишається одним з основних рушіїв соціально-економічного розвитку суспільства, а отже його конституційне закріплення потребує вивчення його юридичної природи та гарантій його реалізації, здійснення та захисту.

Крім того, роботу з удосконалення цивільного законодавства не можна вважати завершеною, оскільки з прийняттям нового Цивільного Кодексу України [2] значна кількість питань залишилася ще не вирішеною. Це зумовлено наявністю великої кількості законів та підзаконних актів, які не завжди узгоджено регулюють відносини власності, що свідчить про певну непослідовність нормотворчої діяльності та відсутність єдиної концепції розвитку законодавства про власність.

Слід також зауважити, що раніше проведені радянськими вченими дослідження, значення яких для розвитку юридичної науки є безспірним, здійснювалися в період, коли пріоритетною була соціалістична власність, принцип рівноправності всіх форм власності не реалізовувався, а тому певною мірою втратили свою актуальність.

Сучасний етап формування інституту права власності характеризується зміною підходу до принципів захисту права власності, меж його здійснення, підстав набуття та припинення тощо. Окремі питання права власності висвітлені в докторській дисертації та монографії О.В. Дзери «Розвиток права власності громадян в Україні» [18, c. 39], в колективних монографіях за редакцією Я.М. Шевченко «Власник і право власності», «Право собственности в Украине» [18, c. 48], в окремих кандидатських дисертаціях (О.С. Яворської - 1997 р., Н.В. Безсмертної - 2001 р., І. О. Дзери - 2001 р., Л.М. Николайчук - 2004 р., І.Р. Калаур - 2004 р., Л.А. Музики - 2004 р.). Загалом проблема припинення права власності в Україні всебічно не проаналізована, низка питань залишилися нерозкритими чи спірними, монографічних праць щодо комплексного дослідження питань припинення права власності за цивільним законодавством України не проводилося. Так, потребують глибокого вивчення теоретичні положення щодо класифікації підстав припинення права власності, належного закріплення окремих підстав припинення права власності в ЦК України; належним чином не проаналізована специфіка відносин у сфері припинення права власності на окремі об'єкти; є потреба в узгодженні та вдосконаленні термінологічного апарату, який має використовуватися при формуванні відповідних цивільно-правових норм; відсутня чітка законодавча концепція щодо співвідношення та узгодженості норм Цивільного, Господарського, Земельного та Житлового кодексів України, що в тій чи іншій мірі стосуються питання припинення права власності.

Важливість наукової розробки проблем припинення права власності зумовлена й процесами європейської інтеграції України, адже одним із основних завдань нашої держави є розвиток законодавства України в напрямі його наближення до законодавства Європейського Союзу.

Мета і завдання дослідження. Основною метою дослідження є комплексний теоретичний аналіз правового регулювання відносин щодо припинення права власності.

Відповідно до поставленої мети визначені основні завдання дослідження:

визначити суть і розкрити співвідношення категорій «власність», «право власності» та «припинення права власності»;

здійснити аналіз підстав припинення права власності;

проаналізувати стан законодавчого закріплення підстав припинення права власності;

дати характеристику й дослідити проблеми застосування окремих підстав припинення права власності;

виявити особливості правового регулювання припинення права власності на такі об'єкти як земельна ділянка;

розробити пропозиції, спрямовані на підвищення ефективності правового регулювання відносин щодо припинення права власності.

Предметом дослідження є характеристика підстав припинення права власності

Об'єктом дослідження є нормативно-правові акти законодавства України, що стосується питань про припинення права власності, їхній зміст, наукові доктрини, літературні джерела та судова практика з розгляду спорів, пов'язаних із припиненням права власності.

Методи дослідження. Методологічну основу дослідження становлять загальнонаукові та спеціальні методи, які використовуються у правових дослідженнях. Зокрема, історико-правовий метод застосовувався при аналізі розвитку інституту припинення права власності; формально-логічний метод слугував вивченню окремих положень цивільно-правової доктрини, зокрема суб'єктного та об'єктного складу правовідносин припинення права власності; методи аналізу та синтезу використовувалися у зв'язку з формулюванням поняття реприватизації; формально-юридичний метод сприяв аналізу змісту актів цивільного законодавства й практики його застосування; формально-догматичний використовувався для тлумачення відповідних цивільно-правових норм та окремих понять і категорій; порівняльно-правовий метод надав можливість дослідити особливості правового регулювання питань припинення права власності в законодавстві інших країн.

Практичне значення одержаних результатів. Сформульовані у дослідженні теоретичні положення, висновки та пропозиції можуть бути використані у законотворчій діяльності - при вдосконалені законодавства у сфері власності; в науковій діяльності - для подальших теоретичних розробок проблем припинення права власності в нашій державі. Крім того, положення роботи можуть бути використані при викладанні курсу цивільного права України, при підготовці навчальних посібників, курсів лекцій з цивільного права, методичних рекомендацій для студентів вищих навчальних закладів юридичного профілю.

Структура роботи обумовлена завданнями та предметом дослідження. Робота складається із вступу, двох розділів, шести підрозділів, висновків, списку використаних джерел. Загальний обсяг курсової роботи становить 32 сторінки друкованого тексту.

1. Загальні положення права власності

1.1 Поняття права власності

1990 p. знаменує собою початок реформування відносин власності і ринкових перетворень в економіці України. Безперечно, певні передумови цього були закладені раніше, починаючи з 1985 p. і до кінця 90-х р. в СРСР. У цей період невдачами закінчувалися спроби реформування економіки і створення так званого соціалістичного ринку, що в свою чергу спричинило прискорення дезінтеграційних процесів в СРСР, посилення національно-патріотичної і політичної свідомості і прагнення народів союзних республік до утвердження їх політичної і державної незалежності. Після прийняття в 1986 p. Закону СРСР «Про індивідуальну трудову діяльність» у країні формується поза волею партійно-владних структур новий соціальний прошарок населення. По суті започатковувалися якісно нові з економічного і правового погляду суспільні відносини, що зумовило водночас і потребу визначити походження і зміст власності даної категорії громадян, особливо власності на засоби виробництва.

Поширення нових суспільно-економічних відносин призводило до різкого майнового розшарування серед населення. З одного боку, в ряді галузей економіки зберігалася так звана «зрівнялівка», з другого - поглиблювалися диспропорції в оплаті праці як різних, так і однакових категорій трудящих. Накопичилося багато негативних явищ безпосередньо в народногосподарському комплексі. Управління економікою ставало все менш ефективним, порушувалися договірні зв'язки між господарюючими суб'єктами, тривав спад виробництва, що в свою чергу породжувало некерованість суспільних відносин. Ці та інші обставини вимагали негайного прийняття ґрунтовного комплексного законодавства щодо відносин власності, яке мало нормалізувати розвиток цих відносин, сприяти зародженню справжньої ринкової економіки, не обтяженої ідеологічними догмами. На це був спрямований Закон СРСР «Про власність в СРСР», прийнятий 6 березня 1990 p. і введений в дію з 1 липня 1990 p. Однак реальне становлення в Україні нового інституту права власності було пов'язано з політичними подіями, зокрема з розпадом СРСР, прийняттям Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. та іншими процесами, спрямованими на утвердження незалежності України, та переходом до засад ринкової економіки.

Поняття права власності. Існування людини забезпечується головним чином завдяки суспільному виробництву, в процесі якого створюються необхідні для неї матеріальні блага (за винятком благ, безпосередньо створених природою). Звичайно ж функціонування такого виробництва неможливе без повної взаємодії людей. Тобто заради досягнення тих чи інших цілей суспільного виробництва і задоволення таким чином своїх потреб вони змушені вступати у відповідні взаємовідносини (суспільні відносини) між собою, які набувають насамперед виробничого забарвлення.

Суспільне виробництво формує відповідну спрямованість взаємовідносин, сутність якої полягає у привласненні людиною (колективом людей) предметів природи і продуктів суспільного виробництва, що дає можливість індивіду ставитися до них як «до своїх, до власних». Цілком логічно, що коли для одного індивіда (суб'єкта) привласнене майно є «своє», то для іншого воно має бути «чуже». На необхідність саме такого розуміння стану привласнення звертав увагу К. Маркс [19, c. 54]. Однак привласнення, як правило, не може бути без відчуження. Тому варто погодитись з авторами [24, c. 164], які вважають, що «власність одних людей чи їх колективів на майно невіддільно пов'язана з відчуженням даного майна від інших людей» '. Водночас подібне твердження не може бути такою мірою прийнятним, коли індивід привласнює результати власної праці. У такому разі привласнення майна одним індивідом не супроводжується відчуженням його від іншого індивіда.

У найбільш узагальненій формі власність можна визначити як відносини між людьми з приводу привласнення матеріальних благ та встановлення влади над ними, належності їх конкретній особі. Саме ці відносини є рушійною силою суспільного виробництва, його сутністю. Для того, щоб було що привласнювати, необхідно насамперед належним чином підготувати предмети природи, створити нові матеріальні блага. Така діяльність людини стає ефективною і набуває для неї адекватної значимості лише за умов певної самоорганізації суспільства. Для ізольованого індивіда привласнення такого значення не має, оскільки він позбавлений як можливості, так і необхідності вступати у відносини з іншими індивідами, йому подібними. Отже, поза сумнівами є твердження: власність можлива лише в людському суспільстві, яке до того ж перебуває на певному ступені свого розвитку. Про його досягнення суспільством може свідчити здатність людей вступам ти у виробничий процес з метою привласнювати засоби виробництва, продукти праці та задовольняти свої потреби. Тому не можна не погодитися з основоположниками марксизму-ленінізму в тому, що «всяке виробництво є привласнення індивідом предметів природи в рамках певної форми суспільства і через неї» [16, c. 59].

Загальновідомо, що у своїй історії суспільство пройшло кілька ступенів розвитку розподілу праці: первіснообщинний, рабовласницький, феодальний, капіталістичний і соціалістичний. Кожному з них відповідає певна форма власності: первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична і соціалістична.

Першооснову всіх наведених форм власності становлять економічні відносини привласнення матеріальних благ у процесі виробництва. Тому власність у такому значенні є її економічним розумінням. Між тим економічні відносини власності, які існують у цілому поза волею і свідомістю людей, можуть бути об'єктом правового регулювання, дістаючи відповідне оформлення у нормах права. У такому разі виявляється юридичний зміст власності.

Важливо, що суспільство не обмежується правовим закріпленням засобів виробництва і продуктів праці за конкретними особами чи їх колективами. Відносини власності дістають, що не менш важливо, необхідну регламентацію і примусовий захист. Врегульовані правовими нормами вони набувають ознак якісно нових відносин - відносин права власності, тобто юридичного змісту.

Сьогодні поширилася думка про багатоплановість категорії власності, її прихильники вважають, що власність, крім економічного і юридичного змісту, має й інші аспекти різнобічного соціального буття (соціальний, політичний, психологічний, культурний, етичний та ін.) 2. Таке нетрадиційне розуміння категорії власності може виявитися перспективним у сучасних умовах реформування відносин власності. Тому ця проблема вимагає спеціального наукового дослідження.

Безперечно, що відносини права власності є похідними щодо економічних відносин власності як складової частини виробничих відносин. Саме власність є умовою функціонування організованого виробництва в межах загального комплексу виробничих відносин, а відтак і їх головною складовою частиною. Роль економічних відносин власності полягає у закріпленні стану належності матеріальних благ індивідам, відображаючи статичний момент того чи іншого способу суспільного виробництва.

У юридичній науці радянського періоду на базі марксистських положень про власність сформувалося в цілому правильне уявлення про статичний характер економічних відносин власності. Власність як стан привласненості матеріальних благ відтворює статичні моменти, які характеризують даний спосіб виробництва, і що вона відображає виробництво не як процес, не як динаміку відносин, а як «момент статичний, як результат процесу розподілу засобів виробництв» [17, c. 102]. У радянській юридичній літературі така думка стала панівною, вона дістала підтримку в Україні в умовах переходу до ринкової економіки.

У ході привласнення суспільство обертає на свою користь багатства природи, створює нові матеріальні блага. Однак цього недостатньо для існування членів суспільства, оскільки вони мають одержати для власних потреб ці матеріальні блага. Тому не менш важливою є завершальна стадія привласнення - розподіл матеріальних благ між членами суспільства. Власність зумовлює необхідність суспільного розвитку, виробництва. Водночас без виробництва не може існувати власність, оскільки не можна привласнити те, чого не існує. Привласнення не є самоціллю суспільства. Зрештою здобуті чи створені матеріальні блага використовуються для відновлення процесу виробництва та безпосередньо споживаються членами суспільства. Отже, економічні відносини власності включають такі визначальні стадії їх реалізації:

а) заволодіння багатствами природи та створення нових матеріальних благ;

б) розподіл матеріальних благ між членами суспільства та їх колективами;

в) виробниче та особисте споживання матеріальних благ.

Зазначені стадії економічних відносин здійснюють безпосередньо учасники (суб'єкти) цих відносин, які мають бути наділені для цього відповідними повноваженнями, а саме - повноваженнями «господаря» (власника). Таким чином, господарю надається можливість панувати над належними йому речами. Однак таке «панування» над речами може бути ефективним лише тоді, коли воно закріплено певними, правилами (правовими нормами), обов'язковими для всіх індивідів суспільства, як власників, так і невласників.

Правове врегулювання економічних відносин власності породжує утворення права власності, за допомогою якого утверджується панування власника над належними йому речами та його повноваження з володіння, користування та розпорядження ними. Перелічені повноваження власника є для нього найбільш значимими і у своїй сукупності становлять зміст економічних відносин власності. Право власності регулює лише статику майнових відносин власності, тобто визначає стан належності матеріальних благ індивідам.

Власність не є категорією монолітною. Вона може виявлятися у відповідних економічних формах, співвідношення та зміст яких залежать від обраного країною суспільно-економічного устрою.

1.2 Зміст здійснення права власності

власність реквізиція конфіскація право

Законом України «Про власність» (ст. 4) що діяв до 10.07.2007 р. [7] встановлював, що власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном, здійснює своєю владою управління ним і має право вчиняти будь-які дії, які не суперечать закону.

Таким чином, суб'єктивне право власності формується як сукупність трьох найголовніших правомочностей: права володіння, права користування, права розпорядження. Щодо права власника управляти майном і вчиняти з ним дії, то, на нашу думку, це не нова, самостійна від названої «тріади» правомочність власника, а лише уточнення (роз'яснення) права користування і розпорядження майном.

Правомочності з користування, володіння і розпорядження виникають у власника водночас з виникненням права власності. Характерно, що разом, у сукупності «тріада» правомочностей, яка характеризує право власності у повному обсязі і розкриває його зміст, може належати лише власнику і нікому більше.

Окремо право володіння, право користування, право розпорядження може належати також іншим особам - орендареві, наймачу, іншим, які здійснюють ці права лише при погодженні з власником. Правомочності власника щодо належного йому майна здійснює він сам незалежно від волі та бажання всіх інших осіб і обмежуються лише законом. Проте і власник не може здійснювати своє суб'єктивне право на шкоду іншим особам.

Володіння означає фактичне перебування речі у господарюванні власника, можливість впливати на річ. Право володіння у суб'єктивному розумінні є закріплена у відповідних нормах права можливість фактичного володіння річчю: фізичного або господарського, оскільки однаково володіє річчю той, хто утримує її фізично (наприклад, має книгу у портфелі), а також той, хто має змогу впливати на цю річ (наприклад, власник житлового будинку не може володіти ним у фізичному розумінні, але він здійснює правомочність володіння внаслідок того, що має змогу впливати на цю річ за своїм інтересом).

Цивільне законодавство передбачає володіння законне і незаконне. Якщо особа здійснює володіння на законних підставах, таке володіння визнається законним, або титульним. Титульне володіння передусім належить самому власникові майна. Проте як елемент інших майнових прав воно може належати також іншим особам, зокрема наймачеві, орендареві при наймі чи оренді майна, комісіонеру при здійсненні договору комісії або охоронцеві на підставі договору схову. Таке право може надаватися не лише на підставі договірних відносин (найму, комісії, підряду, схову тощо), а й у результаті адміністративного акта (наприклад, відповідно до розпорядження органів опіки і піклування), воно може виникнути і на підставі прямої вказівки закону (наприклад, якщо йдеться про знахідку, безхазяйне майно, бездоглядну худобу).

Разом з тим право володіння власника відрізняється від права володіння інших осіб - титульних володільців, оскільки власник здійснює цю правомочність, як правило, у сукупності з іншими - правом користування і розпорядження. Крім того, власник робить це незалежно від інших осіб. Щодо титульних володільців, то вони мають узгоджувати свої дії з власником або здійснювати володіння на підставі договору, адміністративного акта, закону.

У деяких випадках титульний володілець може мати не тільки право володіння, а й інші правомочності, зокрема володіння і користування при наймі та оренді, володіння і розпорядження при комісії тощо. *

Вище зазначалося, що всі три правомочності водночас можуть у певному обсязі належати лише власникові. Тому його титульне володіння є первинним, а будь-яке інше (придбане від власника на підставі договору або за інших правових підстав) - похідним.

Поряд із титульним, або законним, володінням існує володіння без будь-яких правових підстав, тобто незаконне. Якщо особа, яка володіє майном без правових підстав, не знає і не повинна знати про його незаконність, таке володіння є добросовісним незаконним володінням. Якщо володілець майна знає або повинен знати про незаконність свого володіння, воно називається недобросовісним незаконним володінням. Наприклад, якщо особа знайшла чужу річ і не передала її відповідним органам (міліції, адміністрації установи або підприємства, де річ знайдено), вона має бути визнана недобросовісним незаконним володільцем. Інша справа, коли громадянин придбав у комісійному магазині річ, яку було вкрадено у власника. Набувач такого майна є незаконним, але добросовісним володільцем.

Норми права, в яких закріплено можливість фактичного володіння майном, становлять право володіння в об'єктивному розумінні.

Право користування в об'єктивному значенні - це правові норми, які встановлюють порядок вилучення корисних властивостей речей для задоволення потреб власника чи інших осіб.

Право користування у суб'єктивному значенні - це закріплена нормами права можливість вилучення корисних властивостей речі для задоволення потреб власника чи інших осіб.

Право користування нерозривно пов'язано з правом володіння. Без володіння, тобто без фактичного утримання речі, не можна добути з неї корисні властивості і тим самим використати її для задоволення потреб. Проте власник може використати своє майно не лише для задоволення своїх особистих потреб. Закон України «Про власність» (ст. 4) [7] закріплював за ним право використовувати належне йому майно для здійснення будь-якої діяльності, у тому числі господарської, за умови, що ця діяльність не суперечить закону. Це право реалізується кооперативами, іншими суб'єктами, коли вони, використовуючи належні їм споруди, устаткування, матеріали, організують виробництво продукції.

В умовах радикальної економічної реформи значно розширено можливості будь-якого власника щодо господарського використання його майна. Громадяни можуть створювати сімейні об'єднання (трудові господарства), приватні підприємства і використовувати господарські будівлі, машини, установи, устаткування, сировину й матеріали, вести самостійне господарство, виготовляти продукцію як для особистих потреб, так і для реалізації її іншим особам.

Значно зростає роль фермерського господарства у питаннях забезпечення населення сільськогосподарською продукцією, взагалі продуктами харчування. Разом з колективними сільськогосподарськими підприємствами, орендними господарствами, сільськогосподарськими кооперативами особисті селянські господарства виробляють сільськогосподарську продукцію і користуються нею на свій розсуд.

Як і володіння, користування буває законним і незаконним. Законним користувачем може бути не лише власник, а й інші особи, яким це право належить на правових підставах.

Користувачем є і державне підприємство, що здійснює право користування як елемент права повного господарського відання, і державна установа внаслідок оперативного права управління, орендний колектив на підставі договору оренди тощо. У наведених випадках право користування названих осіб є вторинним, похідним від права користування, яке належить власнику.

Відповідно до п. 2 ст. 6 Закону України «Про власність» (ст. 133 ЦК України) власникові належить право на результати господарського використання майна (продукцію, плоди, доходи), якщо інше не передбачено законом або договором [2,13].

Закон України «Про власність» (ст. 22) визначає [7, ст. 22], що продукція орендаря, вироблена ним з використанням орендованого майна, а також одержані ним доходи стають його власністю. У власності орендаря залишаються також зроблені ним поліпшення, якщо вони можуть бути відокремлені від майна без заподіяння йому шкоди. Таке правило застосовується на підставі ст. 27 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» [10, cт.27], якщо інше не передбачено у самому договорі оренди. Якщо йдеться про вдосконалення, які не можуть бути відокремлені від майна, орендар має право на компенсацію за витрати за умови, що він зробив їх за свій рахунок і за згодою власника майна.

Право користування майном належить наймачеві при укладенні договору побутового прокату, але при цьому воно повинно здійснюватись лише відповідно до призначення цього майна.

Отже, право користування, як і право володіння, може належати не лише власникові, а й іншим особам за різних правових підстав, зокрема численних цивільних договорів. Зауважимо, що власник у здійсненні права користування належним йому майном обмежений лише загальними межами закону, а правомочності інших користувачів з користування майном мають ще й спеціальні обмеження - або встановлені власником, або такі, що випливають з призначення майна чи статутних завдань користувача.

Право розпорядження в об'єктивному розумінні є сукупністю правових норм, з допомогою яких закріплюється можливість визначити юридичну чи фактичну долю речі (майна).

Право розпорядження у суб'єктивному розумінні - це закріплена у нормах права можливість визначити юридичну чи фактичну долю майна.

Якщо вищевикладені правомочності володіння і користування можуть належати не лише власникові, а й іншим особам, то право розпорядження належить, як правило, лише власнику. Винятки становлять випадки примусового вилучення майна у власника (націоналізація, конфіскація, реквізиція, примусовий продаж тощо).

Право розпорядження власник реалізує через можливість припинити або обмежити належне йому право власності. Наприклад, укладаючи договір оренди, власник на встановлений строк передає право володіння і користування своїм майном, його окремою частиною чи певною річчю іншій особі - орендареві. Тим самим власник на цей час обмежує своє право власності, немов би розподіляючи правомочність з володіння, користування і розпорядження майном між різними особами.

Інший приклад. Власник майна може припинити своє право власності шляхом укладення певних цивільних договорів: купівлі-продажу, поставки, міни, дарування, позики. Тим самим припиняються одні правовідносини власності і встановлюються інші, де новим власником стає його контрагент за договором: покупець - при договорі купівлі-продажу, поставці, міні, обдарований - при даруванні, позичальник - при позиці.

Наведені приклади свідчать про засоби визначення юридичної долі речі, коли власник з допомогою правочинів впливає на юридичний стан належного йому майна.

У літературі [22, c. 231] справедливо зазначається, що акт розпорядження майном, який здійснюється власником щодо належної йому речі, завжди є юридичним актом. Навіть знищення або викидання майна власником є розпорядженням юридичного характеру, оскільки це односторонній правочин, відповідно до якого власник навмисно припиняє своє право власності на певну річ. Навмисно знищуючи річ або викидаючи її, власник здійснює односторонній правочин у формі конклюдентних дій - саме з цими діями пов'язано припинення права власності.

У деяких випадках розпорядження майном обмежено законом. Наприклад, відповідно до ст. 136 ЦК України [3, c. 136] у громадянина, який не забезпечує схоронності належного йому майна, яке є пам'яткою історії і культури, це майно може бути викуплено державою. Якщо цей громадянин не дає згоди на викуп, то за позовом відповідних органів суд може вилучити його у власника.

Отже, право вільного розпорядження майном може бути у випадках, встановлених законом, обмежено в інтересах суспільства.

Як і право володіння та користування, право розпорядження може належати не лише власникові, а й передаватися за договором іншій особі. Наприклад, на підставі договору комісії комісіонер набуває права володіння і розпорядження майном, переданим йому власником з метою здійснення з ним однієї чи кількох угод. Таким чином, сама конструкція цього договору передбачає, що можливість розпорядження переданим майном має перейти до комісіонера. Але у цьому випадку всі три правомочності у комісіонера не виникають:

він може лише володіти і розпоряджатися майном відповідно до умов договору з власником майна (комітентом), але використовувати майно комісіонер не має права.

Правомочності з володіння, користування та розпорядження тісно пов'язані одна з одною, але разом вони виникають тільки у власника майна і в узагальненому вигляді визначають всі численні дії, які може здійснити з належним йому майном власник. Тобто «тріада» правомочностей з володіння, користування та розпорядження у сукупності є універсальною юридичною формою, яка охоплює всі можливі дії, дозволені законом щодо майна, і у повному обсязі розкриває зміст права власності.

Масштаби роздержавлення зумовлені передусім метою ліквідувати монополію державної власності, а також обсягами державного майна.

Паралельно з процесом роздержавлення майна у межах самої державної власності мають відбуватися суттєві зміни, пов'язані з децентралізацією.

Процес роздержавлення - це подолання монополії державної власності, забезпечення громадянам можливості бути власником засобів і продуктів виробництва.

Земля і її надра, води, рослинний і тваринний світ є невід'ємним надбанням усіх громадян, які проживають на території України, володіють ними, користуються і розпоряджаються (ст. 1 Закону України «Про власність»). Щодо майна окремих державних підприємств, то воно може належати до державної власності. Державне підприємство на надане йому майно має право повного господарського відання, відповідно до якого воно володіє, користується та розпоряджається цим майном і на свій розсуд учиняє з ним будь-які дії, що не суперечать закону і цілям діяльності підприємства в цілому.

Державні установи, які утримуються за рахунок бюджету, та державні казенні підприємства на закріплене за ними майно мають право оперативного управління, яке за своїм обсягом значно вужче, ніж право повного господарського відання, і обмежує володіння, користування та розпорядження майном встановленими цілями діяльності установи, завданнями і призначенням майна.

Отже, право власності як інститут сучасного цивільного права встановлює різноманітність форм власності і відповідно рівні умови господарювання, не передбачаючи будь-яких привілеїв для жодної з цих форм. Такий підхід має закріпити модель власності, яка відповідатиме рівневі розвитку виробничих сил у країні, забезпечуватиме належні темпи дальшого розвитку з урахуванням необхідності перебудови структури виробництва і стимулюватиме максимальне задоволення соціально-економічних потреб суспільства в цілому і кожного громадянина зокрема.

2. Характеристика підстав припинення права власності

2.1 Відчуження власником майна

Відчуження майна - у цивільному праві один із способів припинення права власності. Я к правило, відчуження майна здійснюється за волевиявленням власника, якщо інше не передбачено законом, оскільки, відчуження майна є одним із способів здійснення правомочностей власника, щодо розпорядження майном. Примусове відчуження об'єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановленних законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості (реквізиція), крім випадків реквізиції майна в умовах воєнного або надзвичайного стану. Якщо договір про відшкодування майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації. Це зокрема стосується договорів на відчуження нерухомого майна. Для деяких видів майна чи власників законодавством встановлюється особливий порядок відчуження деяких видів майна. Так, відповідно до статті 94 ЦКУ рішення про відчуження майна товариства на суму, що становить п'ятдесят і більше відсотків майна товариства, приймаються більшістю не менш як ѕ голосів, якщо інше не встановленно законом. Учасник товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю має право на відчуження своєї частки третім особам лише у випадку, якщо інше не встановленно статутом товариства (ст. 147 ЦКУ). Відчужувати майно, що належить до основних фондів, державне комерційне підприємство має право лише за попередньою згодою органу, до сфери управління якого воно входить, і, як правило, на конкурентних засадах, при цьому кошти, одержанні від продажу майнових об'єктів, що належать до основних фондів державного комерційного підприємства, використовуються відповідно до затвердженого фінансового плану (ст. 75 ГКУ) [3].

В деяких випадках при відчуженні майна до набувача переходить не тільки право власності, а й певні права та обов'язки, які мав попередній власник. Так, у разі зміни власника речі, пряденої у найм, до нового власника переходять права і обов'язки наймодавця, якщо інше не встановленно у договорі найму (ст. 770 ЦКУ), а до набувача за договором позички переходять права і обовязки позикодавця (ст. 832 ЦКУ). Відповідно до статті 27 ЗУ «Про заставу» застава зберігає силу, якщо за однією з підстав, зазначенних у законі, майно або майнові права що складають предмет застави, переходять у власність іншої особи (ст. 321,330, 346, 348, 353, 377, 381 ЦКУ) [2].

2.2 Викуп як спосіб припинення права власності

Відповідно до ст. 66 Конституції України кожен зобов'язаний не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині та в разі недодержання цих вимог відшкодовувати завдані збитки. Зазначена стаття відтворює положення ст. 136 ЦК УРСР 1963 р., внаслідок чого зберігається порядок викупу пам'яток історії та культури, який існував до набрання чинності ЦК 2003 року.

Відносини у сфері охорони культурної спадщини регулюються Законом України «Про охорону культурної спадщини» від 8 червня 2000 р [11]. Всі об'єкти культурної спадщини незалежно від форм власності відповідно до їх цінності підлягають реєстрації шляхом занесення до Державного реєстру пам'яток України за категоріями національного та місцевого значення пам'ятки. Пам'ятка може перебувати в державній, комунальній або приватній власності, при цьому пам'ятки археології є державною власністю. Об'єкти культурної спадщини, що є пам'ятками, можуть бути відчужені, а також передані власником або уповноваженим ним органом у володіння, користування чи управління іншій юридичній чи фізичній особі за наявності погодження відповідного органу охорони культурної спадщини. Крім того, Верховною Радою України затверджений перелік пам'яток, які не підлягають приватизації.

Ч. 1 ст. 352 ЦК статті встановлює санкції у випадку вчинення власником пам'ятки історії та культури неправомірних дій чи бездіяльності, що можуть призвести до пошкодження чи знищення пам'ятки. У такому разі відповідний державний орган робить власнику попередження, форму і спосіб якого визначає самостійно. Ч. 2 ст. 352 ЦК статті закріплює санкції, які застосовуються до власника пам'ятки історії та культури у випадку, якщо він і після попередження (ч. 1 ст. 352 ЦК) не вживає жодних заходів щодо збереження пам'ятки. У такому разі за позовом відповідного державного органу з питань охорони пам'яток така пам'ятка в судовому порядку може бути викуплена. Відповідно до ч. З ст. 352 ЦК статті примусовий викуп може бути застосований також у випадках, коли власник не має можливості створити необхідні умови для збереження пам'ятки. Так, у разі невідкладної необхідності забезпечення умов для збереження пам'ятки історії та культури позов про її викуп може бути пред'явлено без попередження.

Слід зазначити, що державний орган з питань охорони пам'яток не вправі самостійно приймати жодних рішень про позбавлення права власності на пам'ятку, оскільки зазначене рішення може бути постановлено лише судом.

Відповідно до ч. 4 ст. 352 ЦК статті викуплена пам'ятка історії та культури переходить у власність держави. При цьому правовий режим її охорони здійснюється відповідно до Закону України «Про охорону культурної спадщини» [11]. Так, відповідно до ч. 2 ст. 21 вказаного Закону пам'ятка, яка належить особі на праві приватної форми власності, може бути примусово відчужена з мотивів суспільної необхідності за позовом відповідного органу охорони культурної спадщини в порядку, встановленому законом, за умови попереднього і повного відшкодування її вартості. Важливою умовою викупу пам'яток історії та культури є врегулювання питання стосовно ціни такого майна. Відповідно до ч. 5 ст. 352 ЦК статті викупна ціна пам'ятки історії та культури визначається за згодою сторін, а в разі спору - судом.

Викуп земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю. Ні Конституція, ні ЦК не містять визначення поняття суспільної необхідності, яка є підставою для припинення права власності на землю. Натомість примусове відчуження земельної ділянки у ст. 146 Земельного Кодексу [5] іменується викупом земельних ділянок для суспільних потреб (спорудження будівель, споруд органів державної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування; спорудження об'єктів оборони та національної безпеки; будівництво та обслуговування лінійних об'єктів та об'єктів транспортної і енергетичної інфраструктури тощо).

Викуп може бути здійснений добровільно (у разі наявності згоди власника ділянки) або примусово (за рішенням суду з ініціативи органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень).

У випадках примусового викупу орган, який ухвалив рішення о викуп земельної ділянки, зобов'язаний письмово повідомити її власника про викуп, який передбачається здійснити, не пізніше к за один рік до викупу. Цей строк імперативне визначений законом (ч. 3 ст. 350 ЦК) і не може бути скороченим державним органом.

Плата за земельну ділянку, що викуповується (викупна ціна), визначається за домовленістю сторін. Межі її встановлені Методикою грошової оцінки земель сільськогосподарського призначення та населених пунктів, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 23 березня 1995 р. №213 [12], і Методикою експертної грошової оцінки земельних ділянок, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 11 жовтня 2002 р. №1531 [13]. їх застосування є обов'язковим для органу, який ухвалив відповідне рішення про викуп. Але остаточне визначення викупної ціни відбувається шляхом встановлення ринкової вартості земельної ділянки і нерухомого майна, під якою мається на увазі та ціна, за якою зазначене майно могло бути реалізованим у певній місцевості за умовами вільного продажу на момент викупу. При цьому має враховуватись категорія земель, місцезнаходження земельної ділянки тощо.

Якщо власнику земельної ділянки належить нерухоме майно, розташоване на цій ділянці, то викупна ціна має включати його ринкову вартість. Вимога про викуп зазначеної нерухомості підлягає задоволенню, якщо позивач доведе, що використання земельної ділянки, викупленої у зв'язку із суспільною необхідністю, є неможливим без припинення права власності на це майно Суд може постановити рішення про знесення жилого будинку, інших будівель, споруд, насаджень, які розміщені на земельній ділянці, що підлягає викупу, або про перенесення їх за бажанням власника на іншу земельну ділянку та їх відбудову, якщо це можливо. У разі знесення або перенесення зазначених об'єктів на іншу земельну ділянку особа має право на попереднє відшкодування збитків, у тому числі витрат на поліпшення якості земельної ділянки та упущеної вигоди. Особа, право власності якої припинилося, має право вимагати надання їй іншої, рівноцінної за якістю, земельної ділянки в межах цього населенного пункту. Знесення жилого будинку не допускається до забезпечення особи, яка проживала у ньому як власник, та членів її сім'ї, а також особи, яка проживала у ньому як наймач, та членів її сім'ї помешканням у розмірі та в порядку, встановлених законом. До набрання законної сили рішенням суд про викуп земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю власник має право розпорядитися жилим будинком, іншими будівлями, спорудами, насадженнями, що розміщені на цій земельній ділянці на власний розсуд (ст. 351 ЦК).

Якщо майно, розташоване на ділянці, не належить її власникові, то питання про його викуп вирішується за правилами ст. 351 ЦК за умови залучення власника цього майна до участі у справі. До викупної ціни включаються ринкова вартість земельної ділянки і нерухомого майна, що на ній розміщене, та збитки, завдані власникові у зв'язку з викупом земельної ділянки (у тому числі упущена вигода), у повному обсязі.

За домовленістю з власником земельної ділянки, яка підлягає викупу, орган, який прийняв рішення про викуп земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю, може надати йому іншу земельну ділянку, вартість якої враховується при визначенні викупної ціни.

2.3 Реквізиція та конфіскація

Реквізиція - це примусове вилучення державою майна власника у державних або громадських інтересах з виплатою можлива вона лише у випадках і в порядку встановлених законодавством України (ст. 141 ЦКУ); застосовується в період війни, стихійного лиха, масових епідемій тощо. У практиці зустрічається досить рідко. У сучасних умовах застосовується особливий вид реквізиції майна, яке не може належати громадянам на праві власності, але придбане при відсутності правопорушення. Так, відповідно до ст. 143ЦКУ особам, у яких вилучено за постановами органів дізнання, попереднього слідства прокуратури або суду дорогоцінні метали і коштовні камені, що є валютними цінностями, у разі їх засудження без конфіскації майна або винесення виправдовувального вироку, або закриття кримінальної справи вилучені цінності повертаються у натурі чи відшкодовується їхня вартість. При застосуванні останнього варіанту якраз матиме місце реквізиція.

Конфіскація - це примусове безоплатне вилучення державою майна в особи як санкція за правопорушення (ст. 141 ЦКУ). Правопорушення, за які застосовується конфіскація, визначається кримінальним, адміністративним, цивільним законодавством. Кримінальний Кодекс України [4] передбачає застосування конфіскації за здійснення корисливих злочинів (розкрадання державного і громадського майна, крадіжку особистого майна громадян, грабіж, розбій, шахрайство, тощо). Відповідно до ст. 24 Кодексу України про адміністративні правопорушення [6] може застосовуватися конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення (наприклад, при порушенні правил полювання, занятті забороненим промислом, незаконних операціях з іноземною валютою і платіжними документами, порушенні митних правил). У цивільному законодавстві, у статтях, які встановлюють санкції у вигляді безоплатного стягнення майна у доход держави, за допущенне правопорушення, не застосовується термін «конфіскація». Проте, на мій погляд, можливість стягнення майна у доход держави при визнанні угоди, укладеної з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства, за правилами ст. 49 ЦКУ необхідно розглядати як цивільно-правову конфіскацію.

2.4 Загальна характеристика інших способів припинення права власності

Знищення майна (ст. 349 ЦК) може бути результатом дій власника або інших осіб. Зокрема, це може бути таке використання майна, внаслідок якого воно повністю і назавжди втрачає свої властивості, індивідуальні ознак тощо. Знищення майна може статися і незалежно від волі власника (наприклад, у результаті випадку, непереборної сили, неправомірних дій інших осіб).

У разі знищення майна, права на яке підлягають державній реєстрації, право власності на нього припиняється з моменту внесення за заявою власника змін до державного реєстру (ч. 2 ст. 349 ЦК). Отже, припинення права власності на таке майно пов'язується з наявністю юридичної сукупності: дії або події, що спричинили знищення речі; правочину - звернення власника до відповідного органу; адміністративного акта - рішення цього органу про виключення знищеної речі з державного реєстру.

Таке рішення навряд чи можна визнати вдалим, оскільки пов'язування припинення права власності з формальним моментом (виключенням з реєстру) загрожує виникненням «фантомних» об'єкта права власності. Реальною може стати ситуація, коли буде провадитися купівля-продаж не реальних об'єктів, а права на них, яке існує лише завдяки документам, тим паче, що підстав для визнання такого правочину недійсним ЦК не передбачає. Зокрема він не може бути визнаний, як здається, фіктивним за правилами ст. 234 ЦК, оскільки у його сторін є намір створити правові наслідки.

Очевидно, у разі знищення майна право власності на нього існувати не може. Воно має припинятися незалежно від того, як далі поводиться власник.

Відмова власника від права власності. Як встановлює ст. 347 ЦК, особа може безадресне відмовитися від права власності на майно, заявивши про це або вчинивши інші дії, які свідчать про її відмову від права власності.

Оскільки у цій нормі йдеться про право особи відмовитися від власності, можна дійти висновку, що це правило не стосується інших суб'єктів цивільних відносин, згаданих у ч. 2 ст. 2 ЦК. Таким чином, держава, Автономна Республіка Крим, територіальна громада та інші соціально-публічні утворення не можуть безадресне відмовитися від права власності.

Відмова від права власності можлива двома способами: а) шляхом спеціальної заяви про це; б) шляхом вчинення дій, що зрозуміло свідчать про намір відмовитися від права на майно.

Момент припинення права власності на ту чи іншу річ залежить від її правового режиму, зокрема від того, підлягає річ державній реєстрації чи ні.

У разі відмови від права власності на майно, права на яке не підлягають державній реєстрації, право власності на нього припиняється з моменту вчинення дії, яка свідчить про таку відмову. У разі відмови від права власності на майно, права на яке підпадають державній реєстрації (ст. 182 ЦК), право власності на нього припиняється з моменту внесення за заявою власника відповідно запису до державного реєстру. Власник, який відмовився від своєї речі, може пізніше змінити мір, але за умови, що у іншої особи не виникло права власності на цю річ. Звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника є підставою припинення права власності у випадках, встановлених нормами зобов'язального права.

Наприклад, у випадку невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави (ст. 589 ЦК). У цьому разі звернення стягнення на предмет застави здійснюється за рішенням суду, якщо інше не встановлене договором або законом. Заставлене майно може бути реалізоване з публічних торгів або іншим чином у порядку, встановленому договором сторін чи законом ст. ст. 590, 591 ЦК). Але у кожному разі право власності заставодавця (боржника) на річ, яка була предметом застави, припиняється.

Припинення права власності шляхом звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника має також місце у разі невиконання боржником обов'язку передати кредиторові у власність річ, визначену індивідуальними ознаками. У цьому випадку згідно зі ст. 620 ЦК кредитор має право витребувати цю річ у боржника та вимагати її передання відповідно до умов зобов'язання. Припинення права власності на таку річ відбувається з моменту винесення судом рішення про примусове виконання зобов'язання боржником шляхом передання конкретної речі, визначеної індивідуальними ознаками, кредитору.

Висновки

1. Отже, право власності як інститут сучасного цивільного права встановлює різноманітність форм власності і відповідно рівні умови господарювання, не передбачаючи будь-яких привілеїв для жодної з цих форм. Такий підхід має закріпити модель власності, яка відповідатиме рівневі розвитку виробничих сил у країні, забезпечуватиме належні темпи дальшого розвитку з урахуванням необхідності перебудови структури виробництва і стимулюватиме максимальне задоволення соціально-економічних потреб суспільства в цілому і кожного громадянина зокрема визначено зміст і співвідношення понять «підстава» та «спосіб» виникнення чи припинення права власності;

2. Застосовано новий підхід до класифікації підстав припинення права власності з урахуванням особливостей суб'єктного та об'єктного складу права власності;

3. Сформульовано підстави припинення права власності;

4. Визначена суть і розкрито зміст співвідношення категорій «власність», «право власності» та «припинення права власності»;

5. Проаналізовано стан законодавчого закріплення підстав припинення права власності;

6. Запропоновано викласти п. 4 ст. 81 ЗК України у такій редакції. «Землі сільськогосподарського призначення підлягають відчуженню протягом року з моменту переходу права власності у разі: а) втрати громадянства України власником земельної ділянки сільськогосподарського призначення; б) прийняття у спадщину земельної ділянки сільськогосподарського призначення іноземними громадянами, а також особами без громадянства»;

7. Обґрунтовується позиція про доцільність включення в ст. 146 ЗК України положення про те, що з моменту попередження власника про запланований викуп земельної ділянки для суспільних потреб, йому не забороняється чинити будь-які дії щодо належної йому земельної ділянки, що не суперечать закону, за умов обов'язкового попередження заінтересованих осіб про запланований викуп;

8. Здійснено аналіз співвідношення норм Конституції України, ЦК України та ЗК України щодо значення і сфери застосування термінів «суспільна необхідність», «суспільна потреба», результатом чого стала пропозиція редагування статей ЦК України та ЗК України: викласти назву ст. 350 ЦК України в такій редакції: «Викуп земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю (для суспільних потреб)» і внести необхідні зміни у текст статей 346, 350, 351 ЦК України. Назву ст. 147 ЗК України викласти у такій редакції: «Реквізиція земельної ділянки», або викласти дійсну назву в такій редакції: «Примусове відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності (реквізиція)» з внесенням необхідних змін у ст. 140, 143, 147 ЗК України;