Міжнародно-правова регламентація боротьби з найманством

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

МІЖНАРОДНО-ПРАВОВА РЕГЛАМЕНТАЦІЯ БОРОТЬБИ З НАЙМАНСТВОМ

Спеціальність 12.00.11 - міжнародне право

СКРИЛЬНИК ОЛЕНА ОЛЕКСАНДРІВНА

КИЇВ - 2010

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Сьогодення, що характеризується наростанням збройних конфліктів, які породжують такі явища, як відсутність безпеки, порушення основних прав особи і громадянина, зокрема права на життя, безпеку пересування та інші, демонструє необхідність в існуванні інституту норм, які б дотримувалися державами, зменшували наслідки збройних конфліктів, обмежували методи і засоби ведення війни та захищали осіб, котрі не беруть участі або що припинили брати участь у воєнних діях.

На сучасному етапі розвитку міжнародного права, що розпочався з моменту набуття чинності Статутом ООН, вперше в історії міжнародних відносин агресивна війна оголошена поза законом. Саме закони війни у міжнародному праві встановили обмеження, у межах яких можливе застосування сили для поразки супротивника.

Найманство завжди було пов'язано з категорією „агресії”, захопленням чужих земель і грубим порушенням права народів на самовизначення. Сучасне його застосування суперечить основним принципам та нормам міжнародного права. ООН у своїх рішеннях неодноразово засуджувала найманство і кваліфікувала його як міжнародний злочин.

Міжнародне співтовариство багаторазово критикувало практику найманства. У зв'язку з агресією проти Конго в 1961 р. Рада Безпеки 21 лютого 1961р. прийняла резолюцію, у якій не тільки засуджувалася агресія, але й містилися, зокрема, вимога виведення з Конго найманців і заборона державам допускати виїзд своїх громадян для служби в якості найманців.

Обговорюючи питання про використання найманців у підтримку М. Чомбе (відомого африканського політика) в Конго, Рада Безпеки 10 липня 1967 р. прийняла обов'язкову резолюцію, у якій засуджувалися дії держав, що дозволяють або допускають набір найманців з метою повалення уряду держави - члена ООН.

4 грудня 1989 р. під егідою ООН укладена Міжнародна конвенція про заборону вербування, використання, фінансування і навчання найманців (набрала чинності 20 січня 2001 р.). У Конвенції найманство визнано серйозним злочином, що зачіпає інтереси усіх держав.

У зв'язку з тим, що з часом природа найманства і поведінка найманців не змінювалися, а змінювалися тільки форми і способи їхніх дій, сьогодні повинні застосовуватися санкції, визначені Генеральною Асамблеєю, Радою Безпеки, Економічною і Соціальною Радою та Радою з прав людини за здійснення злочину найманства. Особливо в тих випадках, коли така діяльність призводить до порушення прав людини, перешкоджає здійсненню права народів на вільне самовизначення, зазіхає на суверенітет держави, порушує принцип невтручання у внутрішні справи держави і підриває стабільність конституційних урядів.

З огляду на те, що діяльність найманців продовжується і здійснюється за допомогою нових способів, держави повинні розглянути можливість імплементації у внутрішнє карне законодавство норм, які б кваліфікували поняття найманства і встановлювали, що здійснення найманцями інших незаконних дій, таких, зокрема, як тероризм, кваліфікувалися б як обтяжуючі обставини, відкрито забороняли всі способи використання своєї території для вербування, навчання, збору, перевезення, фінансування і використання найманців.

Актуальність дослідження зазначеної проблеми зумовлена ще й тим, що наявні прогалини в міжнародному праві полегшують використання найманців, збільшують їх кількість, сприяють виникненню нових способів їхнього вербування, і держави повинні не лише ратифікувати або приєднатися до Міжнародної конвенції про вербування, використання, фінансування і навчання найманців, а й дотримуватися її положень.

На сьогоднішній день найбільш результативним шляхом припинення вербування найманців є вироблення суворих та ефективних національно-правових норм, що забороняють службу найманця, вербування, направлення і транспортування найманців у різні райони земної кулі, а також укладення міжнародних угод, що передбачають карне переслідування і покарання найманства.

У зв'язку з посиленням та появою нових форм феномена найманської діяльності у всьому світі, яка перетинається з такими злочинами, як тероризм, продаж зброї, існує багато цікавих і спірних моментів, серед яких: існування та застосування міжнародного права, недоліки визначення терміна „найманець” у міжнародних документах, роль, яку повинні відігравати держави в імплементації міжнародно-правових норм і їхньому виконанні, необхідність існування національного законодавства, яке б встановило обмеження на ведення найманської діяльності. Виходячи з цього тема є актуальною як з теоретичної, так і з практичної точки зору.

Теоретична основа дослідження. Теоретичну основу даного дисертаційного дослідження становлять праці провідних учених-юристів, істориків та філософів. Під час написання дисертації автор спирався на праці таких юристів-міжнародників, як М.В. Буроменський В.Г. Буткевич, В.Н. Денисов, В.І. Євінтов, О.В. Задорожній, Д.Б. Левін, А.С. Мацко, О.О. Мережко, Ю.О. Решетов, Л.Д. Тимченко, О.М. Трайнін, Г.І. Тункін, Н.А. Ушаков, які у своїх роботах торкалися деяких аспектів міжнародно-правової регламентації боротьби з міжнародними злочинами та злочинами міжнародного характеру, зокрема найманством. Поняття та сутність найманства та інших міжнародних злочинів у своїх роботах досліджували І.Н. Арцибасов, І.П. Бліщенко, С. О. Єгоров, Л.В. Іногамова-Хегай, В. Ю. Калугін, А.Г. Кибальник, І.І. Лукашук, Р.А. Мюллерсон, А.В. Наумов, В.П. Панов, А.Й. Полторак та ін., проте їх праці не віддзеркалюють тих докорінних змін, які сталися останнім часом в сфері міжнародно-правової регламентації боротьби з найманством. В історичному аспекті найманству придляли увагу В.Г. Бережинський, Є.А. Разін, О.А. Свєчін, О.Г. Сокирко та багато інших. В зарубіжній кримінально-правовій та міжнародно-правовій науці існує чимало праць, присвячених питанню найманства, але вони стосувалися різнопланових напрямів і не розглядали проблему комплексно. Їх авторами є Р.А. Адельханян, М. Бассіоні, К.Л. Осипов, Сейбу Ба, Н.О. Шандієва, котрі приділяли увагу окремим напрямам питанню боротьби з найманством. Теоретичною основою дослідження з тих чи інших питань міжнародного права слугували роботи таких відомих представників науки міжнародного права, як Н.А. Зелинська, Г.В. Ігнатенко, С.В. Ісакович, С.А. Малінін, А.П. Мовчан, Нгуен Куок Динь, С.В. Черниченко, А. І. Дмитрієв та ін.

При підготовці дослідження використовувалися положення Міжнародної конвенції про боротьбу з вербуванням, використанням, фінансуванням і навчанням найманців, Женевських конвенцій і Додаткових протоколів до них, Конституції України, Кримінального кодексу України та інших міжнародних правових актів і національного законодавства провідних країн світу.

Зв'язок роботи з навчальними програмами, планами. Дисертаційне дослідження виконане відповідно до науково-дослідної роботи Київського університету права НАН України (назва роботи: „Правове регулювання в умовах трансформації суспільних відносин в Україні”; державний реєстраційний номер 01050001907).

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційної роботи є здійснення комплексного аналізу міжнародно-правової регламентації найманської діяльності. На основі аналізу науково-теоретичних досліджень, міжнародних та національних нормативно-правових актів, судової практики і практики застосування міжнародних норм до правопорушників ставиться за мету виробити нові підходи до розв'язання зазначених проблем, включаючи рекомендації щодо подальшого вдосконалення законодавства та правозастосовчої практики.

Виходячи з визначеної мети, автором дослідження окреслено такі основні завдання:

дослідити поняття найманства і різні форми найманської діяльності, починаючи з традиційних та закінчуючи найсучаснішими її проявами;

визначити статус найманця, порівняти його з іншими учасниками збройних конфліктів і вдосконалити наукове визначення цієї категорії осіб;

проаналізувати основні міжнародні договори, резолюції й рішення міжнародних організацій, акти законодавства різних держав, що містять заборону найманства, а також їхній вплив на боротьбу із цим явищем, особливу увагу приділивши Міжнародній конвенції про боротьбу з вербуванням, використанням, фінансуванням і навчанням найманців від 4 грудня 1989 р.;

розглянути проблему, пов'язану з відповідальністю держав, організацій і окремих індивідів за найманську діяльність;

проаналізувати ефективність діяльності ООН у боротьбі з вербуванням, використанням, фінансуванням і навчанням найманців;

показати сутність найманства та визначити наявні у світі тенденції поширення цього явища;

з'ясувати схожість неправомірних дій осіб з діями, які можуть бути визнані як найманські;

встановити правове значення приєднання держав до міжнародно-правових документів із боротьби з найманством, і заповнення існуючих прогалини в праві шляхом упровадження відповідних норм у національне законодавство;

висвітлити необхідність співробітництва на всіх рівнях, особливо у двосторонніх відносинах і на регіональному рівні.

Об'єктом дисертації є міжнародно-правові відносини у сфері боротьби з найманством з приводу дотримання міжнародних норм щодо заборони найманської діяльності.

Предметом дослідження є міжнародні договори, законодавство України та інші джерела міжнародного і національного права з питань заборони найманської діяльності й відповідальності за неї.

Методи дослідження. Відповідно до загальнонаукових підходів до здійснення теоретичних досліджень методологічну основу дисертації склав діалектичний метод пізнання, що дозволив відобразити взаємозв'язок теорії й практики, форми й змісту предмета дослідження, процесів розвитку і якісних змін найманства. Поняття найманства та критерії визначення протиправних дій найманськими сформульовано за допомогою формально-логічного методу. З метою з'ясування стану реалізації норм міжнародно-правових актів щодо боротьби з найманством і причин їх порушення застосовувався логіко-юридичний метод. Також використовувався історико-правовий метод, який дозволив здійснити комплексний аналіз розвитку форм найманства. Оскільки дисертаційна робота базується на застосуванні значного масиву нормативного матеріалу (міжнародні документи та національне законодавство), одним із основних у дисертаційній роботі виступає метод порівняльного аналізу.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в комплексному підході до питання міжнародно-правової регламентації боротьби з найманством. У роботі вперше предметно й різнобічно здійснено комплексне дослідження міжнародно-правової регламентації боротьби з найманством, на основі якого запропоновано рекомендації з удосконалення міжнародних норм щодо заборони найманської діяльності та співробітництва держав у цій сфері.

Основні положення дисертації, які визначають наукову новизну і виносяться на захист, такі:

Вперше:

аргументовано, що концепція боротьби з найманством повинна мати всеохоплюючий характер і поширюватися на участь найманців як у міжнародних, так і у внутрішніх збройних конфліктах. Для того, щоб якнайповніше розширити сферу застосування статті 47 Додаткового протоколу І до Женевської конвенції від 12 серпня 1949 р., що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів, визначення повинно охоплювати як поняття найманця, котрий діє індивідуально, так і найманство як концепцію, що стосується відповідальності держави й організацій, причетних до планування і здійснення найманської діяльності;

доведено, що існує необхідність розширити сферу діяльності Робочої групи ООН з питань використання найманців, а саме, надати її рішенням обов'язкового характеру, можливість визначення системи санкцій тощо, а також створення таких умов, щоб держави, посадові особи несли реальну відповідальність за свої дії чи бездіяльність за порушення норм Міжнародної конвенції про боротьбу з вербуванням, використанням, фінансуванням і навчанням найманців;

запропоновано заходи щодо вдосконалення міжнародних універсальних механізмів боротьби з найманством шляхом створення інформаційної бази таких злочинів та злочинів, пов'язаних з найманством (тероризм, торгівля зброєю), як основи для визначення напрямків дій та розробки стратегій Робочою групою ООН з питань використання найманців у сфері боротьби з найманством;

враховуючи тенденцію поширення вербування, використання, фінансуванням і навчання найманців з країн СНД, необхідно виробити єдину стратегію діяльності держав щодо заборони найманства на даній території;

Удосконалено:

поняття найманства за національним законодавством, зокрема Кримінальним кодексом України (ст. 447) і міжнародними актами, яке повинно містити окрім таких дій, як вербування, фінансування, матеріальне забезпечення, навчання найманців, також перевезення, постачання найманців та будь-які інші дії, що сприяють здійсненню такого злочину;

положення про те, що, хоча ООН здійснює активну боротьбу з найманством, вона має значний потенціал щодо підвищення ефективності боротьби з цим злочином, зокрема може створити відповідний регулятивний орган щодо спостереження за діяльністю приватних охоронних компаній та військових організацій;

Отримали подальший розвиток наступні положення:

підтверджено роль і вплив міжнародно-правових норм на ефективність боротьби з найманством, зокрема вплив приєднання держав до Міжнародної конвенції про боротьбу з вербуванням, використанням, фінансуванням і навчанням найманців від 4 грудня 1989 р. та імплементації її положень до національного законодавства;

показано, що важливе значення для боротьби з найманством має вдосконалення міжнародно-правових норм, що впливає на розвиток національного законодавства, зокрема карного, яке містить норми про заборону найманства, та на функціонування національних механізмів боротьби з таким злочином;

аргументовано, що зростання чисельності приватних збройних формувань, компаній, які по суті займаються вербуванням, використанням, фінансуванням і навчанням найманців, обумовлено відсутністю практики застосування відповідальності до держав, де діють такі компанії;

визначено, що приватні військові компанії вимагають дотримання обов'язків за контрактом, де виконавці забезпечують безпеку максимально ефективними й силовими методами, і враховуючи це, є необхідність на законодавчому рівні заборонити укладання такого виду контракту;

доведено, що у більшості випадків держава заперечує або злочинність поведінки особи, або свою причетність до вчинення злочину і перешкоджає реалізації відповідальності за найманство, що призводить до зниження ефективності застосування норм щодо відповідальності за найманську діяльність;

встановлено, що на даному етапі механізм притягнення до відповідальності держави у зв'язку з її причетністю до створення умов і причин, внаслідок яких виникають найманські формування, є недієвим.

Практичне значення одержаних результатів. Положення та висновки дисертаційної роботи висвітлюють існуючий стан міжнародно-правового співробітництва держав у боротьбі з найманством. Практичне значення дослідження полягає в тому, що в роботі зроблені висновки і рекомендації, які можуть бути використані міжнародними органами та органами державної влади в процесі вдосконалення існуючих міжнародних документів і законів за даною темою. Дисертаційне дослідження може служити базою для подальших наукових досліджень в цьому напрямку. Крім того, результати роботи можуть бути застосовані в процесі викладання навчальних курсів та спецкурсів у вищих навчальних закладах, зокрема при підготовці курсу „Міжнародне публічне право”, а також спецкурсів „Міжнародне кримінальне право” та „Міжнародне гуманітарне право”. Результати даного дослідження можуть бути використані також як лекційні курси та матеріал для навчальних і практичних посібників.

Апробація результатів дисертації. Основні положення та висновки дисертаційної роботи були оприлюднені на у 56-й наукової конференції професорів, викладачів, наукових працівників, аспірантів та студентів Полтавського національного технічного університету імені Юрія Кондратюка (13-15 квітня 2004 р., Полтава), Другій всеукраїнській наукової конференції „Політичні, економічні та психологічні виміри перехідного суспільства” (24-26 листопада 2003 р., м. Суми) і Всеукраїнській науково-практичній конференції „Гендер: реалії та перспективи в українському суспільстві” (11-13 грудня 2003 р., м. Київ).

Публікації. Основні теоретичні положення і висновки дисертації знайшли відображення в п'яти статтях, чотири з яких опубліковані у наукових фахових виданнях, затверджених ВАК України, з них одна у співавторстві, та двох тезах доповідей на конференціях.

Особистий внесок здобувача. Здобувач особисто здійснив дане дисертаційне дослідження. Одна з виданих публікацій підготовлена у співавторстві:

Співробітництво держав щодо встановлення міжнародної відповідальності за найманство // Часопис Київського університету права. - 2004. - № 3. - С. 114-119. (у співавторстві з А. С. Мацком).

Не менше половини обсягу статті є науковим доробком здобувача, внесок якого полягає у оцінці найманства з позицій міжнародного права та визначенні співробітництва держав щодо встановлення відповідальності за сприяння найманству на основі Додаткового протоколу І до Женевської конвенції від 12 серпня 1949 р. що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів, резолюцій Генеральної Асамблеї ООН та доктрин провідних вчених-міжнародників, а також на підставі аналізу практики досліджуваного явища.

Структура роботи. Структура дисертації побудована відповідно до мети і завдань здійсненого дослідження. Вона складається із вступу, трьох розділів, які містять вісім підрозділів, висновків, списку використаних джерел (166 найменувань). Обсяг дисертації становить 215 сторінок, із них список використаних джерел - 18 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, визначаються його мета і завдання, дається характеристика об'єкта, предмета й методів дослідження роботи, сформульовані положення, в яких розкривається наукова новизна дисертації, її теоретичне й практичне значення, апробація одержаних результатів.

У Розділі 1 „Поняття та історія виникнення найманства” досліджується генезис і розвиток поняття злочину найманства в міжнародному праві, аналізується статус найманця, розкривається проблема правового регулювання діяльності найманців та досліджується особливість участі у військових конфліктах жінок-найманців.

У підрозділі 1.1. „Історія виникнення найманства та його розвиток” проаналізовано розвиток найманської діяльності за фармаційним підходом. Виникнення найманства та його використання було відоме ще зі Стародавніх часів: у Стародавньому Єгипті римські легіони комплектувалися з греків, військова міць Карфагена спиралася на армію найманців, яких вербували із сицілійців, греків і варварів.

В період Середньовіччя формується тип найманства, який для даного часу умовно визначається як „нижчий”. Основною рисою нижчого типу було збереження військом феодально-лицарської структури за наявності безстрокового наймання. Дещо пізніше формується „вищий” тип найманства, який характеризується наявністю побудованого на нових структурних початках війська при тимчасовому найманні. Виділяється два основних підходи до організації наймання: швейцарський „державний” варіант та німецький „підрядний”. Однак загальними рисами обох варіантів були масовість і більший, ніж раніше, зв'язок із державою.

Варто підкреслити, що в більшості оглядових праць з історії України на наймані війська звертали увагу лише як на колоритну деталь в описах тих чи інших подій і не визнавали наймані частини як самостійний і важливий елемент збройних сил. За винятком капітальних робіт Д. Бантиш-Каменського та М. Костомарова, котрі, не приділяючи найманству особливої уваги, вказали на його роль у політичній історії Гетьманщини. Уже в наш час детальним дослідженням такого явища, як найманство, стала праця О.Г. Сокирко „Українські найманці: (Охотницьке військо Лівобережної Гетьманщини 1669-1672 рр.)”, де проаналізовані причини виникнення найманства, його особливості та історичне значення.

Автором визначено, що явище найманства завжди передбачає протиправну участь у ньому особи, що планує і веде підготовку всіх етапів, які передують актові найманської агресії, та здійснення самого цього акту. Таким чином, особи, котрі беруть участь у вербуванні й фінансуванні або від свого імені, або за дорученням третьої сторони, також є найманцями і з превентивної точки зору несуть основну відповідальність. Останньою ланкою ланцюга є найманець-виконавець, однак відповідні законодавчі заходи для запобігання цьому злочину повинні встановлювати найпершу відповідальність того, хто організовує найманців і наймані товариства.

За ознакою походження і передбачуваної вигоди існує три види найманства. У найбільш простому випадку мова йде про особу, яка самостійно та добровільно пропонує себе для участі в збройному конфлікті або здійснення того або іншого протиправного насильницького діяння, що полягає в убивстві або викраденні осіб, знищенні майна, тощо. Основним мотивом цього виду діяльності є фінансова винагорода, хоча можуть відігравати роль і інші фактори.

До другого виду належить діяльність приватних організацій, які беруть участь в організації збройного насильства та здійсненні протиправних діянь від свого імені чи за дорученням третьої особи. У цьому випадку основну відповідальність повинна нести ця найманська організація, тому заходи для переслідування конкретних найманців повинні також поширюватися на організацію, що його використовувала.

Найбільш небезпечним є третій вид найманства, оскільки в ньому бере участь держава. Іншими словами, сама держава таємно організовує операції з найманцями і використовує із цією метою державні засоби або приватні фонди. Факт причетності до діяльності найманців того чи іншого державного органу або представника держави не означає, що правова відповідальність повинна покладатися тільки на них. Відповідальність за дії найманців повинна поширюватися на всю державу, оскільки такі дії здійснюються за її дорученням і від її імені, а також тому, що мотиви злочину та його здійснення відповідали конкретним цілям і політичним інтересам цієї держави. Мотивом такого виду найманської діяльності є не грошова вигода, а переважно політичні міркування.

На сьогодні досить часто в різних країнах мають місце терористичні акти, яким властивий елемент насильства. До послуг найманців вдаються для проведення великомасштабних операцій або в тих випадках, коли потрібно завдати відчутної шкоди. Їх задіюють, як правило, внаслідок наявності у них досвіду застосування зброї та вибухових речовин чи коли потрібне „професійне” виконання запланованого терористичного акту. З огляду на характер злочинного діяння такі особи є терористами, а по суті виконуваних ними функцій - найманцями. Відмінними рисами значної кількості терористичних актів, здійснених за останні 30-40 років, є спеціалізація виконавців і платний характер їхніх послуг.

Дисертант підкреслює, що основною ознакою військової служби за наймом є договір, а найманець не є громадянином держави-учасниці конфлікту; беручи участь у воєнних діях, він керується переважно бажанням одержати особливу матеріальну винагороду.

У підрозділі 1.2. „Визначення статусу найманців і проблеми правового регулювання діяльності найманців” визначено, що у 1977 році Організація Африканської Єдності прийняла конвенцію, в якій уперше зробила спробу дати правове визначення найманству. Однак основним універсальним документом, який визначив поняття найманства є Додатковий протокол І до Женевської конвенції 1949 р., також прийнятий у 1977 році.

Заборона найманства міститься в Декларації Генеральної Асамблеї ООН про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН, 1970 р.: „Кожна держава зобов'язана утримуватися від організації й заохочення організації іррегулярних сил чи озброєних банд, у тому числі найманців, для проникнення на територію іншої держави”.

Найманець не включається в особовий склад збройних сил воюючої сторони таким чином, щоб держава несла відповідальність за його дії, цим він відрізняється від комбатанта. Типовим для найманства є той факт, що жодна держава не готова визнати його дії як свої власні. Тому приналежність до збройних сил - це чіткий критерій для розмежування учасників конфліктів та їхнього правового положення. Найманці відповідно до норм міжнародного права є злочинцями. Держава, на території якої найманці вчинити злочини, може переслідувати їх і судити. При цьому держава повинна керуватися положенням, викладеним у п. 2 ст. 75 Додаткового Протоколу I, відповідно до якого найманці користуються гарантіями, що забороняють „...насильство над життям, здоров'ям і фізичним або психічним станом осіб...”, а також „наругу над людською гідністю, зокрема принизливе й образливе поводження...”.

За законодавством України найманцем визнається особа, яка діє з метою одержання матеріальної винагороди і не є громадянином держави, що бере участь у збройному конфлікті чи воєнних діях, та не проживає постійно на її території, а також не є особою, направленою для виконання офіційних обов'язків. Таке визначення поняття „найманець” у кримінальному праві відповідає ст. 47 Додаткового протоколу I до Женевських конвенцій 1949 р. і Конвенції про заборону вербування, використання, фінансування і навчання найманців 1989 р.

Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 р. містить покарання за злочини, пов'язані з найманством. Вербування, фінансування, матеріальне забезпечення, навчання найманців із метою використання у збройних конфліктах інших держав або насильницьких діях, спрямованих на повалення державної влади чи порушення територіальної цілісності, а також використання найманців у військових конфліктах або діях - караються позбавленням волі на строк від трьох до восьми років. А участь без дозволу відповідних органів державної влади у збройних конфліктах інших держав із метою одержання матеріальної винагороди - карається позбавленням волі на строк від п'яти до десяти років.

Автор підкреслює, що проблемним аспектом правового регулювання боротьби з найманством є відсутність універсального визначення найманства і наявність у національних та міжнародних нормативно-правових актах лише ознак цього злочину. Вироблення універсального підходу до проблеми боротьби з найманством надасть можливість більш ефективно застосовувати норми Міжнародної конвенції про боротьбу з вербуванням, використанням, фінансуванням і навчанням найманців.

На сьогодні інститут найманства є неоднорідним, він представлений не лише чоловіками, а й жінками. У даній роботі розглянуто участь жінок у збройних конфліктах, яка може бути правомірною з погляду норм права - отримання статусу комбатанта, включення до складу медперсоналу, а також неправомірною - виконання функцій найманців, участь у терористичних актах, що є порушенням правопорядку і встановлених правил поведінки. У роботі автор розглядає проблему визначення статусу осіб, котрі належать до цивільного населення і в той же час допомагають найманцям під час збройного конфлікту чи у здійсненні насильницьких дій. Дисертант вважає, що такі особи також повинні нести відповідальність за нормами, що забороняють найманство.

У Розділі 2 „Заходи міжнародного співробітництва щодо боротьби з найманством” дається характеристика найманству як злочину міжнародного права, акцентується увага на співробітництві у боротьбі з найманством, досліджується вплив міжнародних організацій на найманську діяльність.

У підрозділі 2.1. „Визначення найманства як злочину в міжнародному праві” досліджується поняття найманства як одного з видів злочинів у міжнародному праві. Зазначається, що у теорії міжнародного права існують різні класифікації міжнародних злочинів, але чіткого критерію щодо віднесення найманства до того чи іншого виду злочину не визначено.

На міжнародному рівні основні положення щодо боротьби з найманством закріплені в Додатковому протоколі І до Женевської конвенції від 12 серпня 1949 р., що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів, Міжнародній конвенції про боротьбу з вербуванням, використанням, фінансуванням і навчанням найманців від 4 грудня 1989 р. Найманство кваліфіковане злочинним і карним у багатьох резолюціях і рішеннях ООН. Генеральна Асамблея ООН у 1968 р. у резолюції 2465 (XXIII) остаточно встановила, що практика використання найманців є кримінально карним діянням, а самі найманці оголошується злочинцями, які знаходяться поза законом.

При аналізі норм Конвенції проти транснаціональної організованої злочинності від 15 листопада 2000 р. дисертант встановив приналежність найманства до транснаціональних злочинів, а наявність Міжнародній конвенції про боротьбу з вербуванням, використанням, фінансуванням і навчанням найманців дозволяє визначити такий злочин конвенційним. У межах даного питання також зазначається, що дослідження норм міжнародно-правових актів у сфері боротьби з найманством дають підстави вважати його воєнним злочином у разі участі найманця у воєнних діях.

У підрозділі 2.2. „Співробітництво держав у боротьбі з найманством” визначено, що держави повинні створити умови для забезпечення реалізації існуючих міжнародно-правових норм у боротьбі з найманством.

Резолюцію Ради Безпеки від 24 листопада 1961 р. визначено положення про прийняття заходів для „негайного арешту, затримки і висилки всього іноземного військового і напіввійськового персоналу, що не знаходиться під командуванням ООН, а також найманців”. Рішучий осуд держав, що дозволяють вербування найманців на своїй території та їхнє утримання, є в резолюціях 1967 і 1970 рр.

Дисертант відзначає, що найманство входить до числа тих діянь, які представляють собою злочини проти стабільності відносин між країнами, оскільки найманська діяльність сьогодні все частіше пов'язана зі збройними конфліктами, а отже порушує основні принципи, визначені Декларацією про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва держав відповідно до Статуту Організації Об'єднаних Націй, і самим Статутом ООН.

Співробітництво держав проти найманської діяльності може розвиватися по трьох напрямках. Перший - це укладення двосторонніх договорів, другий -співробітництв держав у боротьбі проти найманців на регіональному рівні та третій - співробітництво в рамках універсальних міжнародних організацій.

Автор відзначає позитивну тенденцію у співробітництві щодо боротьби з найманством держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав, результатом чого стало схвалення модельного закону СНД „Про протидію найманству в країнах-учасницях Співдружності Незалежних Держав”.

У підрозділі 2.3. „Боротьба з найманством на рівні універсальних міжнародних організацій” охарактеризовано діяльність ООН у боротьбі з найманством, в тому числі Робочої групи ООН з питань використання найманців.

Мандат ООН, що стосується дослідження проблеми використання найманців, було затверджено у 1987 р. резолюцією 1987/16 Комісією ООН з прав людини.

У Декларації про принципи міжнародного права (1970 р.) Генеральна Асамблея ООН рекомендує країнам утримуватися від організації чи заохочення організації та утримання регулярних сил або збройних банд, у тому числі й найманців, для вторгнення на територію іншої держави. Необхідність покарання найманців згідно з нормами мжнародного права міститься і в Резолюції Генеральної Асамблеї ООН „Основні принципи правового режиму комбатантів, які борються проти колоніального й іноземного панування і расистських режимів” (1973 р.).

Дисертант зазначає, що позитивним напрямом дяльност ООН у боротьб з найманством є підписання під егідою ООН Міжнародної конвенції про боротьбу з вербуванням, використанням, фінансуванням і навчанням найманців, укладеної в грудні 1989 р., яка є важливим інструментом міжнародного права для запобігання використання найманців. Негативним моментом є те, що до цієї Конвенції приєдналися не всі держави, що зумовлює подальшу активізацію найманської діяльності. Важливим положенням Конвенції ООН проти транснаціональної організованої злочинності, схваленій резолюцією 55/25 Генеральної Асамблеї ООН від 15 листопада 2000 р., є посилення відповідальності за такі злочини, а саме, кожна держава-учасниця забезпечує, щоб її суди або інші компетентні органи враховували небезпечний характер злочинів, охоплюваних цією Конвенцією, при розгляді питання про можливості дострокового або умовного звільнення осіб, засуджених за такі злочини.

Спеціальний доповідач ООН з найманців уповноважений збирати й отримувати достовірну та надійну інформацію від урядів, спеціалізованих установ та міжурядових організацій з використання найманців.

Автор зазначає, що у доповіді „Використання найманців як засобу порушення прав людини і протидії здійсненню права народів на самовизначення”, представленій Спеціальним доповідачем ООН з питання про використання найманців (24 грудня 2003 р.), розроблене нове, уточнене визначення найманця, застосування якого може підвищити ефективність боротьби з найманством, але дане визначення не знайшло відображення у нормах міжнародно-правових актів.

З метою продовження роботи Спеціальних доповідачей у боротьбі з найманством Радою з прав людини ООН була створена Робоча група з питань використання найманців, яка настійно рекомендує державам, що підписали Міжнародну конвенцію про боротьбу з вербуванням, використанням, фінансуванням і навчанням найманців від 4 грудня 1989 р., ратифікувати її якомога швидше, а також привести свої національні законодавства у відповідність із її положеннями. Крім того, Робоча група закликає держави, що дотепер не є її учасницями, приєднатися до даного документа.

Новим напрямком в діяльності Робочої групи ООН з питань використання найманців є проблема регулювання приватних військових і охоронних компаній. Автор зазначає, що дана Робоча група повинна ініціювати розробку та прийняття окремої конвенції ООН щодо військових і охоронних компаній, положення якої будуть втілені у національне законодавство держав.

У Розділі 3 „Відповідальність за незаконну діяльність, пов'язану з вербуванням, використанням, фінансуванням і навчанням найманців”, що складається з трьох підрозділів, досліджується комплекс проблем, пов'язаних із міжнародно-правовою відповідальністю держави та відповідальністю індивідуума, винних у вчиненні злочину найманства. Особливу увагу приділено реалізації міжнародно-правових норм щодо боротьби з найманством.

У підрозділі 3.1. „Поняття відповідальності в міжнародному праві” досліджено поняття міжнародно-правової відповідальності суб'єкта міжнародного права в результаті вчинення ним злочину, зокрема такого як найманство.

Дисертантом здійснено аналіз міжнародно-правових актів, що стосуються відповідальності держав, ухвалених у рамках ООН, зокрема Проекту статей про відповідальність держав за міжнародно-протиправні діяння 2001 р., Резолюції Генеральної Асамблеї ООН про відповідальність держав за міжнародно-протиправні діяння, Статуту Міжнародного кримінального Трибуналу для суду й покарання головних воєнних злочинів європейських країн осі від 8 серпня 1945 р., Статуту Міжнародного Військового Трибуналу по Руанді від 8 листопада 1994 р., ст. 85 Додаткового протоколу І до Женевської конвенції від 12 серпня 1949 р., що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів.

У підрозділі наведено випадки, коли держава несе відповідальність, у тому числі, коли їй присвоюється поведінка органа держави, особи чи утворення, а також коли відповідальність несе самостійно фізична особа.

Автор обґрунтовує, що головним елементом міжнародного механізму боротьби з найманством виступає держава, яка забезпечує створення і застосування всіх інших елементів безпосередньо чи через міжнародні організації.

Дисертант відзначає важливсть розробки ефективної законодавчої моделі щодо відповідальності за злочини у міжнародному праві та впровадження таких норм до національного законодавства держав.

У підрозділі 3.2. „Відповідальність за здійснення воєнних злочинів” визначено особливості притягнення до відповідальності за воєнні злочини.

Лондонська угода про судове переслідування та покарання головних воєнних злочинців європейських країн „осі” від 8 серпня 1945 р. визначила, що для розгляду справ головних військових злочинців, злочини яких не пов'язані з визначеним географічним місцем, створювався Міжнародний військовий трибунал. Статут Міжнародного військового трибуналу встановив склад міжнародних злочинів, за які наступає міжнародна відповідальність, і запровадив у міжнародне право визначення злочину проти миру, воєнних злочинів та злочинів проти людства, інтерпретація яких дозволяє віднести найманство до воєнних злочинів.

Обгрунтовано, що правове регулювання найманства здійснюється в рамках таких галузей міжнародного права, як міжнародне гуманітарне право й право збройного конфлікту, наголошується на необхідності самостійного регулювання права збройного конфлікту та вдосконалені міжнародно-правової регламентації збройних конфліктів, зокрема норм, що стосуються притягнення до відповідальності воєнних злочинців.

Рада з прав людини ООН і Генеральна Асамблея ООН наголошують на притягнені до відповідальності не лише найманців, а й тих, хто використовує, готує та вербує найманців за завданням третьої сторони. Наводиться приклад порушення державами норм міжнародно-правових актів та національного кримнального права, де сама держава розглядається як організатор чи співучасник найманських дій.

Дисертант підкреслює важливість створення національних трибуналів для судового переслідування осіб, що несуть основну відповідальність за здійснення злочинів проти людяності, воєнних злочинів і інших серйозних порушень міжнародного права. Ефективність діяльності національних трибуналів досягається шляхом втілення на національному рівні вже існуючих міжнародних правових норм, їх відповідність особливостям кожної держави, а також залучення до відповідальності за їх невиконання.

У підрозділі 3.3. „Проблеми реалізації міжнародно-правових норм у боротьбі з найманством” відзначаються основні проблемні питання щодо реалізації міжнародно-правових норм у боротьбі з найманством.

Міжнародна конвенція про боротьбу з вербуванням, використанням, фінансуванням і навчанням найманців” набрала сили 20 січня 2001 р., але до неї приєдналися не всі держави, що створює проблему реалізації її норм.

Проблемним аспектом реалізації норм боротьби з найманством є те, що більшість із них не є обов'язковими. Як показує практична діяльність Генеральної Асамблеї, більшість з прийнятих нею резолюцій, що стосуються найманців і найманства, мають рекомендаційний характер. У резолюціях Генеральної Асамблеї ООН часто вживаються такі терміни, як „просить”, „виражає надію”, „закликає” тощо, які значною мірою свідчать про факультативне значення звернення Генеральної Асамблеї до держав. Так, у документі Генеральної Асамблеї ООН „Використання найманців як засобу порушення прав людини та протидії здійсненню права народів на самовизначення” такі терміни, як „рекомендується”, „з настійним проханням”, свідчать про те, що держава не є зобов'язаною щодо цих норм.

Поняття відповідальності за здійснення найманської діяльності сьогодні є специфічним і невизначеним. З метою усунення невизначенності аналізується інтерпретація даного поняття в міжнародному праві.

Кожна країна, яка підписала міжнародний договір, бере на себе зобов'язання ввести у своєму законодавстві в дію норми, що забезпечували б ефективне карне переслідування осіб, котрі зробили чи наказали зробити ті або інші серйозні порушення, передбачені конвенціями. Кожна держава також зобов'язується розшукувати осіб, які обвинувачуються в тому, що вони зробили чи наказали зробити вищезгадані серйозні порушення. Відзначається, що на сьогодні практичний ефект цих положень незадовільний. Далеко не всі країни ввели у своє законодавство спеціально передбачені карні санкції проти осіб, винних у найманстві, відповідно до вимог міжнародних договорів. У багатьох державах вважають, що їхнє карне законодавство цілком забезпечує судове переслідування осіб, котрі вчинили такий злочин.

Визначено, що у випадку заперечення або злочинності поведінки особи, або своєї причетності до вчинення злочину держава перешкоджає реалізації відповідальності за найманство

Звертається увага на проблему фінансування найманців і питання законності отримання коштів, направленних на підтримання існування такого злочинного явища, як найманство.

Карне законодавство таких держав, як США, Великобританія та Франція взагалі не містять положень щодо заборони найманства, притягти осіб до відповідальності лише за незаконну військову службу.

Автор відзначає, що проблема реалізації міжнародно-правових норм у боротьбі з найманством пов'язана з відсутністю спеціального закону на національному рівні, зокрема в Україні.

міжнародний найманство вербування держава

ВИСНОВКИ

У Висновках сформульовані найбільш суттєві результати дисертаційного дослідження, наведене теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової задачі, що виявляється в проведенні різностороннього аналізу міжнародно-правової регламентації боротьби з найманством, досліджені сучасних тенденцій боротьби з найманством. До найважливіших узагальнених результатів дослідження відносяться наступні.

В сучасному міжнародному праві найманство розглядається як небезпечне злочинне діяння, що завдає шкоди нормальному розвитку та співробітництву держав. Його існування обумовлено, з одного боку, збільшенням кількості збройних конфліктів, терористичних актів, які сприяють попиту на таких осіб, як найманці, їх використанню, а з іншого, ускладненням і збільшенням різноманітності проявів найманських дій та їх взаємозв'язок з іншим видами злочинів міжнародного права.

Інститут найманства зароджувався зі Стародавніх часів і трансформувався у той злочин, який існує зараз у міжнародному праві. Варто підкреслити, що злочином найманство було визнано лише з прийняттям відповідних норм Організацією Об'єднаних Націй. Вперше злочинність і карність найманства встановлена рішенням Ради Безпеки ООН від 24 листопада 1961 р. Генеральна Асамблея ООН у 1968 р. в резолюції № 2465 (XXIII) остаточно встановила, що практика використання найманців є карним діянням, а найманці оголошуються злочинцями поза законом. До цього моменту таке явище вважалось правомірним і розповсюдженим у державах, які не могли дозволити собі утримання регулярної армії.

Вивчення поняття найманства в сучасному суспільстві є актуальним за умови, що воно стимулює створення міжнародних угод, які забезпечують ефективну боротьбу з цим злочином. Але незважаючи на існування міжнародних договорів у сфері боротьби з вербуванням, навчанням, фінансуванням та використанням найманців, найманство залишається одним з небезпечних видів злочинів у міжнародному праві. Узгодження внутрішньодержавного і міжнародного права, насамперед, приведення у відповідність норм національного законодавства з нормами Міжнародної конвенції про боротьбу з вербуванням, використанням, фінансуванням і навчанням найманців дозволить посилити боротьбу з найманством.

Досліджені форми застосування найманців свідчать про те, що в даний час вони вербуються не тільки для участі в збройних конфліктах, воєнних діях але залучення в інші види діяльності, зокрема доведено, що найманець може виконувати завдання щодо здійснення терористичного акту.

Існують наступні види найманства: перший - коли найманець самостійно пропонує свої професійні послуги та отримує за це винагороду, другий - найманські дії вчиняються приватними організаціями, що беруть участь в організації збройного насильства і здійснюють протиправні діяння від свого власного імені або за дорученням третьої особи, третій - коли держава таємно організовує операції з найманцями.

Досліджені класифікації злочинів у міжнародному праві не дають конкретної відповіді на питання приналежності найманства до того чи іншого виду злочинів; вважаємо доцільним відносити його до транснаціональних злочинів міжнародного права. Визнання його таким злочином зумовлюється збереженням негативної тенденції поширення найманства на територію кількох держав.

Проблемою класифікації найманства і належності його до того чи іншого злочину у міжнародному праві є те, що найманство може носити довготривалий характер і передбачає участь найманців в збройному конфлікті або воєнних діях, і може являти собою разовий акт, що передбачає здійснення того або іншого протиправного насильницького діяння одноразово.

Співробітництво у сфері боротьби проти найманської діяльності необхідно розвивати у трьох напрямах. Перше - це укладення двосторонніх договорів, у яких держави регламентували б питання надання правової допомоги щодо кримінальних справ, видачі злочинців, передачі засуджених осіб для відбування покарання в державі, громадянами яких вони є. Другий напрям пов'язаний зі співробітництвом держав у боротьбі проти найманців на регіональному рівні. Велике значення має розроблення механізмів для координації зусиль держав у рамках діяльності регіональних організацій. Третій напрям охоплює співробітництво в рамках універсальних міжнародних організацій. Насамперед це стосується ООН та її спеціалізованих органів. Прикладом такого співробітництва є Міжнародна конвенція про вербування, використання, фінансування і навчання найманців;

Проблемою боротьби з найманством є тенденція поширення так званих приватних військових компаній. Створення таких організацій є наслідком не чіткого визначення найманства, що б відображало явище у всій розмаїтості форм його прояву як у нормах міжнародного права, так і в національному законодавстві, тому співробітництво держав може відіграти вирішальну роль.

Проблемним аспектом боротьби з найманством є той факт, що внутрішнє законодавство низки держав не тільки допускає, але і заохочує діяльність, що може трактуватися відповідно до положень Конвенції як найманство. Так, французький „Іноземний легіон” є офіційним державним військовим формуванням, у той час як спроби завербуватися в нього законодавством багатьох держав (у тому числі України) можуть трактуватися як карний злочин.

Держави-учасниці Співдружності Незалежних Держав розробили й схвалили модельний закон СНД „Про протидію найманству в країнах-учасницях Співдружності Незалежних Держав” який визначає правові основи міжнародного співробітництва в протидії найманству, але на рівні національного законодавства жодна з цих держав не прийняла спеціального законодавчого акту щодо боротьби з найманством.

Зростання чисельності приватних збройних формувань, компаній, які по суті займаються вербуванням, використанням, фінансуванням і навчанням найманців вимагає вжиття негайних заходів щодо заборони такої діяльності на міжнародному рівні, а саме розроблення конвенції, яка б регулювала діяльність таких компаній і забороняла здійснення найманських дій такими організаціями.

Істотним недоліком, що послаблює боротьбу з найманством, є невдосконалені міжнародно-правові механізми щодо забезпечення дієвості боротьби з найманською діяльністю. Автор пропонує створити „систему раннього попередження” на чолі з Доповідачем ООН, який призначається Радою ООН із прав людини. При вчиненні найманських дій усі держави-члени міжнародного співтовариства вважаються потерпілими і всі вони мають право вимагати припинення таких актів, а також вдаватися до міжнародних санкцій з урахуванням імперативних норм міжнародного права.

Перед державами стоїть проблема формування реальних міжнародних та внутрішніх механізмів боротьби з найманством, а саме: створення національних норм відповідно до міжнародних стандартів.

Автор пропонує розширити сферу діяльності Робочої групи ООН з питань використання найманців, надати її рішенням обов'язкового характеру, вдосконалити систему санкцій тощо, а також створити такі умови, щоб держави, посадові особи несли реальну відповідальність за свої дії чи бездіяльність за порушення норм Конвенції про боротьбу з вербуванням, використанням, фінансуванням і навчанням найманців.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ

1. Демченко Е.А. История возникновения и использования наемников / Е.А. Демченко // Держава і право: Зб. наук. праць. Юридичні і політичні науки. - Випуск 21. - 2002. - С. 555-560.

2. Демченко О.О. Співробітництво держав щодо встановлення міжнародної відповідальності за найманство / А.С. Мацко, О.О. Демченко // Часопис Київського університету права. - 2004. - №3. - С.114-119.

3. Демченко О.О. Боротьба з найманством / О.О. Демченко // Науковий вісник Львівського юридичного інституту. Серія юридична. Збірник / Головний редактор В.Л. Ортинський. - Львів: Львівський юридичний інститут МВС України. - Вип. 3. - 2005. - С. 64-71.

4. Демченко О.О. Легалізація незаконних доходів та її взаємозв'язок з найманством і терористичною діяльністю / О.О. Демченко // Юридична Україна. - 2006. - №3 (39). - С. 89-95.

5. Демченко О.О. Гендерні аспекти найманства в сучасному суспільстві / О.О. Демченко // Гендер: реалії та перспективи в українському суспільстві: Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції (м. Київ, 11-13 грудня 2003 р., додаткове видання). - К.: ПЦ „Фоліант”, 2004. - С. 63-65.

6. Демченко О.О. Адаптація та дезадаптація особи у перехідному суспільстві на прикладі найманства та тероризму / О.О. Демченко // Політичні, економічні та психологічні виміри перехідного суспільства: Збірник матеріалів другої Всеукраїнської наукової конференції (м. Суми, 24-26 листопада 2003 р.). - Суми: Сум ДУ, 2004. - С. 197-203.

7. Скрильник О.О. Діяльність ООН у боротьбі з найманством / О.О. Скрильник // Наукові читання. Присвячені пам'яті В.М. Корецького: Збірник наук. праць. / [Редкол.: Ю.С. Шемшученко, Ю.Л. Бошицький, А.С. Мацко, О.В. Чернецька]. - К.: Вид-во Європ. ун-ту, 2009. - С. 526-533.

Размещено на Allbest.ru