Адміністративна реформа в Україні: досягнення та недоліки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

РЕФЕРАТ

«Адміністративна реформа в Україні: досягнення та недоліки»

Вступ

Якісне порівняння з іншими країнами демонструє тривожну картину. 2009 року на запит Фонду «Ефективне управління» Всесвітній економічний форум провів дослідження. За його результатами Україна посіла 72 місце серед 131 країни. За дванадцятьма оцінюваними показниками Україна перебуває наприкінці у трьох сферах: інституції, макроекономічна стабільність, ефективність ринку товарів. Україну порівняно успішно оцінюють за початковою освітою, вищою освітою, ефективністю ринку праці та за інноваціями. Вимальовується картина країни з чудовими людськими ресурсами, які, однак, не виробляють стільки, скільки могли б, тому що держава заважає функціонуванню товарного ринку, не дозволяючи приватним підприємцям працювати достатньо в ільно.

Для вирішення цих питань нам конче необхідно проводити грунтовні реформи, але слід розпочинати саме з адміністративної, адже сенс закладений у самому слові «адміністративний» - керівний. А про які докорінні зміни можна говорити без ефективного сучасного керівництва державою.

Адміністративна реформа започаткована в останньому десятилітті минулого - на початку нинішнього століття. Її хід характеризується як тривалий і багатоетапний процес. Саме тому кожний новий її етап повинен відповідати вимогам часу. Зміни на кожному наступному етапі адміністративної реформи мають, серед іншого, спиратися на ретельний аналіз попереднього вітчизняного досвіду реформування, оскільки це дасть змогу врахувати ті проблеми і помилки, що мали місце в здійсненні перетворень, з метою їх уникнення в майбутньому, а також виділити позитивні нововведення, які належить зберегти та розвинути.

Процес становлення адміністративної системи в Україні

адміністративний управління держава система

Процес становлення вітчизняної адміністративної системи розпочався навесні 1991 р., коли було утворено Кабінет Міністрів України, який отримав статус найвищого органу державного управління, при їїзначено нових членів уряду та сформовано урядовий апарат. Разом з тим, невдовзі було введено посаду Президента України, який проголошувався главою виконавчої влади. Президент України отримав повноваження здійснювати керівництво і спрямовувати виконавчу діяльність Кабінету Міністрів України, змінювати структуру системи виконавчої влади, вирішувати відповідні кадрові питання, скасовувати акти уряду і центральних органів виконавчої влади (далі ЦОВВ). Внаслідок цього Кабінет Міністрів України став структурою, підпорядкованою Президентові України, з обмеженими повноваженнями щодо системи виконавчої влади.

Інший напрям адміністративних змін стосувався системи ЦОВВ. На початку 1992 р. було створено 26 міністерств. Проте не було приділено належну увагу проблемі формування переліку секторів діяльності відповідно до нової суспільної системи з ринковою економікою та їх чіткого розподілу в системі виконавчої влади, що цілком могло спричинити перетин сфер управління ЦОВВ. Крім того, не було проведено чіткий розподіл функцій між міністерствами та іншими типами ЦОВВ. Основні типові функції міністерств були визначені спеціальним Указом Президента України. Цього не відбулося щодо інших типів ЦОВВ, насамперед державних комітетів, конкретні функції та повноваження яких в дійсності визначалися аналогічно міністерським, включаючи формування галузевої політики. Це, за відсутності у міністерств повноважень спрямовувати і координувати діяльність державних комітетів, відкривало можливість утворення в одному секторі конкуруючих центрів формування політики та погіршувало узгодження дій щодо її реалізації.

Суттєвим недоліком проведення змін на етапі становлення адміністративної системи стала відсутність системності та деяка хаотичність змін на місцевому рівні. Було створено систему місцевих органів виконавчої влади у вигляді місцевих державних адміністрацій (далі - МДА). МДА

перетворилися на основні центри місцевої влади, що обумовлювало пряму залежність ефективності реалізації державної політики на місцях від чіткої вертикалі підпорядкування адміністрацій органам виконавчої влади вищих рівнів. На практиці було встановлено подвійне підпорядкування МДА: Президентові України і Кабінету Міністрів України.

Таким чином, було сформовано дуалістичну виконавчу вертикаль, що погіршувало її дієздатність та перешкоджало уряду ефективно спрямовувати роботу МДА на реалізацію державної політики.

У цілому сформована на кінець 1994 р. система виконавчої влади виявилася суттєво недосконалою.

Спробою реформувати систему ЦОВВ став проведений у березні 1995 р. їх поділ на функціональні й галузеві. За першими закріплювалися функції участі у формуванні державної політики в цілому та у відповідних сферах економіки, а за другими - реалізації державної стратегії розвитку відповідних галузей.

Зазначені перетворення призвели до формування на початок 1996 р. три - рівневої системи органів виконавчої влади, яка досить чітко відповідала моделі

президентської республіки. Разом з тим, система містила низку недоліків, що обумовлювало необхідність відповідного удосконалення.

Прийняття у червні 1996 р. нової Конституції України знову змінило форму державного правління. Відбулося зміщення в бік моделі парламентської республіки, оскільки Президент України перестав бути главою виконавчої влади, а вплив парламенту на формування і припинення повноважень уряду дещо збільшився

Таким чином, реформаційні процеси становлення вітчизняної адміністративної системи завершилися з прийняттям у 1996 р. Конституції України, що запровадила президентсько-парламентську форму правління.

Зміна у 1996 р. конституційної моделі організації системи виконавчої вла-ди обумовила потребу перетворень цієї системи на нових засадах, перш за все шляхом прийняття базових законів про уряд, ЦОВВ та МДА.

У таких умовах глава держави у зверненні до парламенту в березні 1997 р. Офіційно висловив тезу про гостру необхідність проведення глибокої адміністративної реформи. Безпосереднім початком проведення адміністративної реформи стало прийняття Указу Президента України від 2 жовтня 1997 року No 1089 «Про Державну комісію з проведення в Україні адміністративної реформи». Сама Концепція адміністративної реформи була схвалена Указом Президента України 22 липня 1998 року No 822. Концепція передбачила значне підвищення статусу уряду, збільшення його владних повноважень та зміцнення позицій по відношенню до Президента України і Верховної Ради України, суттєве посилення ролі міністерств у формуванні державної політики, чітке виділення та розмежування статусу, повноважень і функцій різних груп органів виконавчої влади, збільшення можливостей впливу уряду та ЦОВВ на місцевий рівень виконавчої влади, удосконалення управлінських процедур тощо.

Разом з тим, суттєвим недоліком Концепції стала явно недостатня увага до проблем упорядкування виконавчої вертикалі, а також реформування місцевих органів виконавчої влади. Насамперед, Концепція містила прогалини в частині розподілу повноважень і функцій між центральним та місцевим рівнями виконавчої влади, взаємовідносин МДА з Кабінетом Міністрів України і ЦОВВ. Тобто, не було створено достатню концептуальну базу для системного вирішення зазначених проблем. Проте в цілому Концепція, незважаючи на певні недоліки, передбачила виконання цілісного комплексу заходів, спрямованих на формування ефективної системи державного управління. Вона торкнулася переважної більшості проблем побудови і функціонування цієї системи. Концепція, фактично, стала документом, який у довгостроковій перспективі визначав державну політику реформування у відповідній сфері.

Намагання розпочати реалізацію положень Концепції знову виявило різницю позицій глави держави і парламенту, пов'язану з вадами конституційної моделі. Ключовий закон про Кабінет Міністрів України після чергового прийняття Верховною Радою закону було ветовано Президентом України. В результаті не відбулися передбачені зміни у системі ЦОВВ, насамперед подання на розгляд парламенту відповідного законопроекту. Лише в березні 1999 р. Указом Президента України було проведено певне скорочення кількості ЦОВВ та внесено зміни до схеми їх організації та взаємодії.

На відміну від цього, перетворення місцевого рівня виконавчої влади були

реалізовані. Головним результатом стало прийняття у квітні 1999 р. Закону України «Про місцеві державні адміністрації» як основи організації місцевого рівня виконавчої влади. Закон закріпив концентрацію влади на місцях у МДА, надавши їм широке коло функцій та управлінських повноважень

Важливий етап реформування вищого та центрального рівнів системи виконавчої влади був пов'язаний з новим курсом держави на вступ в ЄС, викладеним у Стратегії економічного та соціального розвитку на 2000-2004 рр. Однією з важливих умов успішної реалізації проголошеного курсу було визначено істотне посилення дієздатності держави, насамперед шляхом реформування системи виконавчої влади на вищому та центральному рівнях.

Одночасно з початком змін на вищому рівні виконавчої влади у грудні 1999 р. було запроваджено комплексне реформування її центрального рівня. Насамперед, було введено нову класифікацію органів виконавчої влади: ЦОВВ - міністерства, державні комітети, ЦОВВ із спеціальним статусом; урядові органи державного управління.

У грудні 1999 р. було проведено консолідацію ЦОВВ шляхом ліквідації та злиття, що суттєво зменшило кількість ЦОВВ. Позитивно оцінюючи проведені зміни, автори монографії вказували на порушення логічної послідовності процесу реформування. Перед реорганізацією системи не був проведений запланований у Концепції грунтовний аналіз функцій і повноважень ЦОВВ. Не було вирішено питання деконцентрації функцій і повноважень ЦОВВ

Важливим кроком у здійсненні адміністративної реформи стало розмежування в травні 2001 р. посад політичних діячів та державних службовців у міністерствах. Посади міністрів були віднесені до політичних, на відміну від інших посадових осіб - державних службовців, з покладанням на міністрів особистої відповідальності за розроблення і реалізацію державної політики, тобто закріпленням за ними всіх політичних функцій в міністерстві. Було запроваджено і спеціальні адміністративні посади керівників апаратів міністерств - державних секретарів. Обвинувальним вироком суду щодо них та в інших випадках, передбачених Законом України «Про державну службу». Основними завданнями державних секретарів міністерств стали організація роботи апарату міністерства, забезпечення діяльності міністрів, стабільності і наступності у роботі міністерства тощо.

Однак розмежування політичного та адміністративного керівництва в міністерствах залишилося незавершеним. Не реалізованою виявилася ідея забезпечення стабільності, професійного наступництва та збереження «інституційної пам'яті» в роботі цих апаратів. Крім того, вирішення кадрових питань щодо керівництва міністерств Президентом України, а не Кабінетом Міністрів України, докорінно суперечило проголошеній в Концепції стратегічній меті реформування уряду - максимально повному й точному втіленню в життя його конституційного статусу як вищого органу в системі органів виконавчої влади України.

Реалії та досягнення в сфері адміністративних перетворень

На цьому етапі важливим здобутком стало розроблення та ухвалення Концепції адміністративної реформи в Україні, що дозволило визначити у довгостроковій перспективі державну політику перетворень у відповідній сфері. Натомість, реалізація положень Концепції виявилася фрагментарною. Лише близько їх третини було втілено так, як передбачалося. Зокрема, у завершеному вигляді було впроваджено ідею створення урядових комітетів та зміни, у зв'язку з цим, схеми прийняття рішень Кабінету Міністрів України. «Фільтрувальна» роль урядових комітетів добре зарекомендувала себе як механізм захисту від неякісних і неузгоджених рішень. Серед інших здобутків доцільно виділити структурно-функціональну перебудову системи органів виконавчої влади центрального рівня, що суттєво упорядкувала її та значно підвищила статус міністерств як розробників секторної політики, а також реорганізацію урядового апарату в структуру, що лише забезпечує роботу Кабінету Міністрів України. Важливим позитивним кроком у напрямі зростання політичної ролі міністрів та розвитку професійної державної служби стало розмежування політичних і адміністративних посад. Разом з тим, зазначені нововведення не були підкріплені іншими змінами, необхідними для повної реалізації відповідних ідей Концепції, що значно зменшило ефект від їх впровадження. В той же час приблизно дві третини положень Концепції були або взагалі не реалізовані, або реалізовані з певними, подекуди значними, відхиленнями. Отже, доводиться констатувати, що протягом 1997-2004 рр. очікуваного прогресу в здійсненні адміністративної реформи досягти не в далося. Про це, зокрема, засвідчило експертне соціологічне опитування, проведене у 2004 р. Інститутом проблем державного управління та місцевого самоврядування Національної академії державного управління при Президентові України. Згідно з його даними, більшість експертів вказала або на відсутність результатів, або на лише часткові результати у напрямі досягнення майже усіх задекларованих цілей адміністративної реформи.

Перехідний етап адміністративної реформи, включає зміни, обумовлені прийняттям Закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 08.12.2004 року No2222, підготовку адміністративно - територіальної реформи, реформи місцевого самоврядування, реформи публічної служби (державної служби та служби в органах місцевого самоврядування), а також підготовку нової Концепції адміністративної реформи (Концепції реформування публічної адміністрації). Важливе значення для розвитку адміністративної реформи впродовж цього періоду мали наступні акти законодавства: Концепція розвитку законодавства про державну службу, схвалена Указом Президента України від 05.01.2005 року No1 та її нова редакція, схвалена Указом Президента України від 20.02.2006 року No140, Концепція розвитку системи надання адміністративних послуг, затверджена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 15.05.2006 року No90, Регламент Кабінету Міністрів, затверджений постановою Кабінету Міністрів від 18.07.2007 року No950, Концепція державної регіональної політики, схвалена на засіданні Уряду 02.07.2008 року, два Закони України «Про Кабінет Міністрів України» No 514 від 21.12.2006 року та No 279 від16.05.2008 року, а також інші акти.

Необхідність коригування стратегії проведення адміністративної реформи, переходу до її нового етапу - етапу реформування публічної адміністрації пов'язана з новим рівнем адміністративного права та новими знаннями про публічну адміністрацію, намаганням наблизити наше державне управління до стандартів Європейського Союзу, а також враховує як вітчизняний, так і зарубіжний досвід проведення адміністративної реформи. Концепція реформування публічної адміністрації має не лише визначити стратегію проведення адміністративної реформи з метою формування ефективної системи державного управління, а й узгодити в одному документі напрями розвитку всіх форм публічної адміністрації.

Сутність реформи публічної адміністрації полягає в здійсненні комплексних перетворень в системі публічного управління в інтересах громадян з метою вдосконалення взаємодії інститутів публічної адміністрації з громадянами, надання їм якісних управлінських послуг в економічній, правовій, соціально-культурній та інших сферах.

Основною метою реформування є формування ефективної системи публічної адміністрації, що надаватиме якісні публічні послуги громадянам на рівні, що відповідає європейським стандартам, забезпечуватиме оптимальне використання публічних коштів та буде здатна вчасно і адекватно реагувати на соціально - економічні та зовнішньо-політичні виклики.

Сучасний стан реформування публічної адміністрації з позитивної сторони характеризується тим, що в Україні сформовано більшість інститутів публічної адміністрації, створено нову правову базу, що регламентує державне управління та місцеве самоврядування.

На початку 2010 р. до системи центральних органів виконавчої влади входило 20 міністерств та 45 інших центральних органів виконавчої влади, із них 14 - зі спеціальним статусом. За період незалежності України в системі центральних органів виконавчої влади відбулося понад 350 трансформацій (це утворення, ліквідація, реорганізація). Порівняно з 1998 р., коли була схвалена Концепція адміністративної реформи, кількість центральних органів виконавчої влади зменшилась на 25 (із 90 до 65). Діяло 47 урядових органів та понад 300 консультативно - дорадчих та інших допоміжних органів, утворених Кабінетом Міністрів з метою демократизації суспільного життя. На регіональному рівні до системи органів виконавчої влади входили Рада Міністрів Автономної Республіки Крим та 502 місцеві державні адміністрації. Станом на перше січня 2010 р. до системи місцевого самоврядування входило понад дванадцять тисяч органів місцевого самоврядування. У сфері публічної служби станом на 1 січня 2010 р. працювало 391347 осіб.

Президент України своїм Указом від 09.12.2010 №1085/2010 «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади», з метою усунення дублювання повноважень центральних органів виконавчої влади, забезпечення скорочення чисельності управлінського апарату та витрат на його утримання, а також підвищення ефективності державного управління, оптимізував систему центральних органів виконавчої влади.

Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, що утворюються шляхом реорганізації інших центральних органів виконавчої влади, є правонаступниками органів, які реорганізуються.

Центральні органи виконавчої влади, на які покладені функції з реалізації державної політики у відповідній сфері, виконують повноваження у визначених сферах компетенції відповідних органів, що ліквідуються згідно з цим Указом.

Кабінету Міністрів України:

- забезпечити в процесі ліквідації, реорганізації центральних органів виконавчої влади скорочення чисельності державних службовців, які працюють у центральних органах виконавчої влади, не менше, ніж на 30 відсотків;

- вжити заходів щодо скорочення штатної чисельності працівників Секретаріату Кабінету Міністрів України не менше, ніж на 50 відсотків.

Разом з тим позитивні результати ще не набули тієї критичної маси, яка б дала змогу досягти якісного, ефективного та результативного перелому у функціонуванні системи державного управління, більш повному забезпеченні потреб громадян, значному підвищенню їх життєвого рівня.

Реформування публічної адміністрації має здійснюватись за кількома напрямами. Перш за все здійснення реформи потребує більш чіткого її правового забезпечення. Це стосується прийняття низки відповідних законів, які нададуть системності, комплексності і, що головне, забезпечать успішне її проведення, Податкового кодексу і Адміністративно-процедурного кодексу.

Очевидним, є те, що поки не буде здійснено реформу публічної адміністрації, у нас не будуть розвиватися реформи і в інших сферах суспільного життя. Активне втілення в практику Концепції реформування публічної адміністрації дасть можливість впровадити нові ефективні моделі публічної адміністрації, створити раціональну та стабільну систему органів виконавчої влади, здійснити ефективний розподіл функцій і повноважень між органами публічної влади та рівнями публічної адміністрації, надавати широке коло якісних управлінських та адміністративних послуг громадянам, забезпечити розвиток місцевого самоврядування, створити професійну, політично нейтральну, відповідальну та авторитетну публічну службу та утвердити партнерські відносини між державою та громадянами.

Проблематика та перспективи розвитку

Найбільше занепокоєння викликає неналежне функціонування виконавчої влади в Україні. Без системного реформування виконавчої влади, місцевого самоврядування, системи державних і муніципальних послуг країна не має шансу на процвітання. Організація влади має бути поліпшена чітким розподілом завдань і повноважень разом із децентралізацією.

Реформа повинна базуватися на Концепції реформування публічної адміністрації, проект якої розроблено. Цей проект узагальнює і розвиває положення трьох раніше схвалених Президентами України документів: Концепції адміністративної реформи в Україні, Концепції розвитку законодавства про державну службу в Україні та Концепції вдосконалення державного регулювання природних монополій.

Реформа виконавчої влади має зробити Кабінет Міністрів України центром політичного керівництва та вироблення політики, а адміністративні повноваження мають бути делеговані органам виконавчої влади нижчих рівнів настільки, наскільки це можливо. Міністри повинні зосередитися на виробленні політики, а не на адмініструванні. Робота уряду мусить стати більш формальною та підпорядкованою стратегічному плануванню, а не безсистемним «дорученням» від різних вищих посадових осіб. Підготовку концепцій, законопроектів і актів Кабінету Міністрів України мають виконувати міністерства за ініціативою міністрів відповідно до стратегічних політичних рішень.

Посилення впливу уряду на бюджетне законодавство. Головна програма, яку розробляє уряд України, - річний державний бюджет. Бюджету необхідно відвести особливе місце у законотворчому процесі. У бюджетних питаннях парламент України повинен мати менше свободи, аніж сьогодні. У деяких країнах діє норма, згідно з якою парламент може лише ухвалювати або відхиля-

ти бюджет, в інших країнах дозволяється вносити лише обмежені та збалансовані зміни з тим, щоб уряду було легше реалізовувати взаємоузгоджену бюджетну стратегію. Інше загальне правило полягає у тому, що парламенту не дозволяється вносити нові статті витрат без відповідного фінансування, що сприяє обмеженню витрат бюджету.

Посилення ролі міністерств у виробленні політики. Міністерства є центральними органами виконавчої влади. Вони повинні здійснювати політичне керівництво водночас з дотриманням високих професійних стандартів. Для цього уряд України мусить чітко розмежувати політичні та адміністративні посади в міністерствах. Посади заступників міністрів варто віднести до політичних призначень, суттєво скоротивши їхню кількість. У кожному міністерстві вищий державний службовець - державний секретар - повинен відповідати за управління апаратом міністерства, який зберігає інституційну пам`ять. Державні секретарі міністерств повинні призначатися на посаду Кабінетом Міністрів України на конкурсних засадах у порядку, передбаченому законодавством про державну службу.

Міністерства повинні бути звільнені від більшості нинішніх адміністративних функцій, які варто делегувати автономним державним службам, агентствам та інспекціям. Міністри не повинні керувати підприємствами. Керівників усіх урядових органів має призначати Кабінет Міністрів України за поданням відповідного міністра. Незважаючи на політичну відповідальність міністра за діяльність підлеглих урядових органів, останні повинні самостійно виконувати свою роботу відповідно до законодавства без надмірної опіки міністерства в дріб`язкових питаннях. Діяльність усіх таких органів влади повинна регулярно перевіряти Рахункова палата України.

Органи, які регулюють природні монополії, потребують незалежності та захисту від втручання. Органи, які здійснюють регулювання природних монополій, належать до окремої категорії. Їм має бути гарантована незалежність і захист від політичного і комерційного втручання. Реформування регуляторів має бути спрямованим на збалансування інтересів споживачів, монополій і держави. Саме тому регулятори повинні бути колегіальними та автономними від них усіх. Споживачам потрібно гарантувати доступ до послуг достатньої якості за економічно обґрунтованими цінами (тарифи, встановлені на базі окупності витрат). Доки існуватимуть державні компанії-монополісти, вони повинні мати розумну норму прибутковості, необхідну для підтримки надання необхідних послуг та інвестицій в інфраструктуру. Держава повинна бути зацікавлена у гарантуванні постачання, ефективності національної економіки та базових соціальних стандартів. Державні підприємства мають бути відокремлені від регулюючих органів і міністерств і працювати в такому ж регуляторному середовищі, як і приватні компанії.

Нині незалежні регулятори здійснюють нагляд лише у сфері енергетики та зв'язку, але регулювання треба розповсюдити також на транспорт і житлово-комунальне господарство. Порядок управління незалежними регуляторами потрібно вдосконалити через призначення їхніх керівників на визначений термін і поліпшення прозорості для забезпечення справжньої незалежності їх від усіх зацікавлених сторін.

Удосконалити систему державної служби. Систему державної служби необхідно реформувати з тим, щоб утворити професійний, політично нейтральний і відповідальний корпус державних службовців. Зарахування на роботу потрібно здійснювати в конкурсному порядку, через іспити, а просування по службі - на основі оцінки професійних якостей.

Реформа виконавчої влади надзвичайно важлива, але трансформація органів влади завжди ускладнюється тим, що вона зачіпає кожного працівника. Тому треба зосередитися на детальній підготовці до реформи. Водночас уряд України повинен вжити невідкладних заходів для поліпшення якості державної служби та найняти на роботу на відповідальних ділянках державного управління досвідчених професіоналів.

Висновки

Для початку реформування виконавчої влади і державної служби необхідно ухвалити Закон України «Про міністерства та інші центральні органи виконавчої влади» та нову редакцію Закону України «Про державну службу». Ці закони повинні розмежувати політичні функції та державну службу. Задля забезпечення професійності державної служби державних службовців потрібно наймати лише на базі конкурсного відбору за результатами вступних іспитів;

просування по службі також має відбуватися відповідно до професійних якостей. Система оплати їхньої праці має орієнтуватися на ринок праці і бути достатньо конкурентоспроможною, щоб мінімізувати спокуси до корупції. Політична нейтральність державної служби повинна бути забезпечена забороною на участь державних службовців у політичній діяльності, аж до заборони членства у політичних партіях для державних службовців вищого рангу. Для боротьби з корупцією необхідно законодавчо визначити правила професійної етики державних службовців і запровадити контроль за їхнім майновим станом, доходами та витратами.

Україна повинна ухвалити Адміністративно-процедурний кодекс, який гарантує права громадян у відносинах з органами влади.

Україна розпочала розвиток «електронного уряду», але треба зробити набагато більше. Більшість формальностей повинні виконуватися через інтернет: від реєстрації підприємств до адміністрування податків. Метою повинна бути стандартизація та мінімізація контактів між органами влади та підприємцями. Якщо безпосередній контакт все-таки буде необхідним, він повинен бути максимально знеособленим для запобігання корупції. Найуспішніший приклад «електронного уряду» - Естонія.

Необхідно розширити повноваження і ресурси Рахункової палати України.

Необхідно запровадити дієву дисциплінарну та кримінальну відповідальність посадових осіб за невиконання законів.

Список використаних джерел

адміністративний управління держава система

1. Європейські орієнтири адміністративного реформування в Україні [монографія] / [В.Д. Бакуменко (кер. авт. кол.), Л.М. Гогіна, С.О. Кравченко та ін.]; за заг. ред. В.Д. Бакуменка, В.М. Князєва. - К.: Вид-во НАДУ, 2005. - 172 с.

2. Пропозиції для нового президента України / Міжнародна коміссія незалежних експертів/ 2010 / 21 ст.

3. Вітчизняний досвід здійснення адміністративної реформи в Україні / стаття Гончарук Наталії Трохимівни / 2010

4. Концепція адміністративної реформи в Україні. - К.: ДВПП Міннауки України, 1998. - 62 с.

5. Указ Президента України від 09.12.2010 №1085/2010 «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади»

Размещено на Allbest.ru