Правовий статус засудженого

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Поняття та зміст правового статусу засуджених

Правовий статус - це юридичне закріплене положення особи в державі й суспільстві. В правовій доктрині виділяється декілька видів правового статусу: 1) загальний, або конституційний, статус людини і громадянина; 2) спеціальний, або родовий, статус окремих категорій громадян; 3) індивідуальний статус громадянина; 4) статус іноземців, осіб без громадянства, осіб із подвійним громадянством; 5) галузеві правові статуси особи (кримінально-процесуальний та ін.). Правовий статус засуджених являє собою різновид спеціального статусу, який, у свою чергу, поділяється на правові статуси осіб, які відбувають різні види кримінальних покарань (громадські роботи, виправні роботи, арешт, позбавлення волі та ін.).

У найбільш загальному вигляді правовий статус засуджених можна визначити як засновану на загальному статусі громадян України і закріплену в нормативно-правових актах різних галузей права сукупність їх прав, законних інтересів і обов'язків, що залежать від призначеного виду кримінального покарання та поведінки в період його відбування. Зокрема, в ч. 4 ст. 7 КВК України встановлено, що правовий статус засуджених визначається законами України, а також КВК України, виходячи з порядку і умов виконання та відбування конкретного виду покарання. Правовий статус засуджених іноземців і осіб без громадянства визначається законами України, а також міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (ч. 3 ст. 7 КВК України). В цілому КВК України приділяє значну увагу регламентації правового статусу засуджених на відміну від Виправно-трудового кодексу України, де цьому питанню була присвячена лише одна стаття, що містила загальні норми щодо правового положення осіб, які відбували покарання у виді позбавлення волі та виправних робіт. КВК України містить окрему главу «Правовий статус засуджених» (статті 7-10), яка, як і розділ Конституції України про права, свободи та обов'язки людини і громадянина, розміщена на другому місці в Загальній частині кодексу і в якій закріплені основи правового статусу засуджених (ст. 7), основні права засуджених (ст. та основні обов'язки засуджених (ст. 9). В окремій статті (ст. 10) закріплено право засуджених на особисту безпеку. Положення цих статей стосуються всіх засуджених незалежно від виду призначеного судом покарання. Додатково в главах Особливої частини розміщені ще й норми, які більш детально визначають правовий статус засуджених до окремих видів кримінальних покарань.

Зміст правового статусу, як окремі елементи, складають: 1) суб'єктивні права, 2) законні інтереси та 3) обов'язки засуджених.

Під суб'єктивними правом засудженого у науці кримінально-виконавчого права традиційно розуміється закріплена законом і гарантована державою можливість певної поведінки засудженого або користування ним певними соціальними благами, що забезпечується юридичними обов'язками посадових осіб органів і установ виконання покарань, інших суб'єктів правовідносин, що виникають при цьому. Тобто зміст суб'єктивного права включає в себе: 1) можливість засудженого вільно користуватися соціальними благами у межах, встановлених правом; 2) можливість вимагати виконання кореспондуючих даному праву обов'язків адміністрацією органів і установ виконання покарань, іншими суб'єктами кримінально-виконавчих та інших правовідносин; 3) можливість звернутися за захистом свого суб'єктивного права.

Стаття 63 Конституції України встановлює, що засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду. Тобто на засуджених поширюються, як уже зазначалося, більшість прав, свобод та обов'язків людини й громадянина, які передбачені розділом II Конституції України. З цієї конституційної норми випливає і те, що права засуджених можуть обмежуватися тільки законами, а не іншими, у тому числі і відомчими, нормативно-правовими актами. В частині 1 ст. 7 КВК України додатково до положень Конституції України встановлюється, що держава поважає і охороняє права, свободи і законні інтереси засуджених, забезпечує необхідні умови для їх виправлення і ресоціалізації, соціальну і правову захищеність та їх особисту безпеку.

При цьому слід виходити з того, що покарання по суті є заходом примусу і для досягнення його цілей права й свободи засуджених повинні обмежуватися. Ступінь обмежень безумовно залежить від виду кримінального покарання, призначеного судом. Так, особи, засуджені до таких видів кримінальних покарань, як арешт, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі, більш обмежені в правах і наділені специфічними обов'язками, ніж засуджені, наприклад, до виправних чи громадських робіт. Наприклад, у ст. 12 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» встановлено, що таке конституційне право, як свобода пересування, обмежується щодо осіб, які за вироком суду відбувають покарання у виді позбавлення чи обмеження волі. Засуджені, які перебувають в установах виконання покарань, прямо чи побічно обмежені і в таких конституційних правах, як право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31 Конституції України), право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації, участь у професійних спілках (ст. 36 Конституції України), право брати участь в управлінні державними справами (ст. 38 Конституції України), право проводити збори, мітинги, походи і демонстрації (ст. 39 Конституції України), право на підприємницьку діяльність (ст. 42 Конституції України) та ін. Вони побічно обмежені й у низці загальногромадянських прав, які передбачені нормами цивільного, сімейного, житлового, трудового, фінансового та інших галузей права. Наприклад, не можуть брати участь у вихованні дітей, вільно користуватися більшою частиною своєї власності, розпоряджатися грошовими коштами, обирати місце роботи тощо.

Перелік всіх прав, так само як і їх, обмежень, визначити у законодавстві неможливо. Тому КВК України закріпив лише основні з них. Так, згідно із ст. 8 КВК засуджені мають право:

- на отримання інформації про свої права й обов'язки, порядок і умови виконання та відбування призначеного судом покарання;

- на гуманне ставлення до себе і на повагу гідності, властивої людській особистості;

- звертатися відповідно до законодавства з пропозиціями, заявами і скаргами до адміністрації органів і установ виконання покарань, їх вищестоящих органів, а також до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, суду, органів прокуратури, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян. При цьому відповідно до ч. 4 ст. 113 КВК України пропозиції, заяви і скарги засуджених до позбавлення волі, адресовані Уповноваженому Верховної Ради з прав людини та прокуророві, переглядові не підлягають і не пізніш як у добовий строк надсилаються за належністю;

- давати пояснення і вести листування, а також звертатися з пропозиціями, заявами й скаргами рідною мовою. Відповіді засудженим даються мовою звернення. У разі відсутності можливості дати відповідь мовою звернення вона дається українською мовою з перекладом відповіді на мову звернення, який забезпечується органом або установою виконання покарань;

- на охорону здоров'я. Охорона здоров'я забезпечується системою медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних заходів, а також поєднанням безоплатних і платних форм медичної допомоги. Засуджені, які мають розлади психіки та поведінки внаслідок вживання алкоголю, наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів чи інших одурманюючих засобів, можуть за їх письмовою згодою пройти курс лікування від вказаних захворювань;

- на соціальне забезпечення, у тому числі й на отримання пенсій, відповідно до законів України.

Засудженим гарантується також право на правову допомогу. Для одержання правової допомоги засуджені можуть користуватися послугами адвокатів або інших фахівців у галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи.

Засуджені іноземці мають право підтримувати зв'язок з дипломатичними представництвами і консульськими установами своїх держав, особи без громадянства, а також громадяни держав, що не мають дипломатичних представництв або консульських установ в Україні, - із дипломатичними представництвами держави, яка взяла на себе охорону їхніх інтересів, або міжнародними органами чи організаціями, які здійснюють їх захист.

До числа головних прав осіб, які відбувають покарання, кодекс відніс і право засуджених на особисту безпеку. Стаття 10 КВК встановлює, що у разі виникнення небезпеки життю і здоров'ю засуджених, які відбувають покарання у виді арешту, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі, вони мають право звернутися із заявою до будь-якої посадової особи органу чи установи виконання покарань із проханням про забезпечення особистої безпеки. У цьому разі посадова особа зобов'язана вжити невідкладних заходів щодо забезпечення особистої безпеки засудженого. У подальшому адміністрація установи виконання покарань повинна вжити заходів до переведення засудженого в безпечне місце, а також інших заходів до усунення небезпеки, вирішити питання про місце подальшого відбування ним покарання.

Якщо є наявність небезпеки для життя і здоров'я засуджених, до яких згідно із законом у зв'язку з їх участю у кримінальному судочинстві прийнято рішення про застосування заходів безпеки, адміністрація установи виконання покарань повинна вжити заходів щодо забезпечення безпеки таких осіб. Крім того, до зазначених осіб можуть бути застосовані такі заходи: 1) ізольоване тримання, 2) переведення в іншу установу виконання покарань.

Законні інтереси засуджених - це закріплені в правових нормах конкретної дії прагнення засуджених до володіння тими чи іншими благами, які задовольняються, як правило, за результатом оцінки посадовими особами органів виконання покарань чи адміністрацією установ виконання покарань, прокуратурою, судом поведінки засудженого під час відбування покарання.

Зміст законного інтересу включає три елементи:

1) прагнення отримати передбачене законом матеріальне чи духовне соціальне благо (отримання додаткових посилок чи передач, короткострокових чи тривалих побачень, дозволу на додаткову телефонну розмову, переведення до дільниці соціальної адаптації тощо). Такі блага вказуються у правових нормах у якості мети, для досягнення якої необхідні відповідні юридичні факти та позитивна оцінка поведінки засудженого суб'єктами чи учасниками кримінально-виконавчих відносин;

2) можливість клопотати перед посадовими особами органів виконання покарань чи адміністрацією установ виконання покарань, прокуратурою, судом про їх відповідні дії щодо реалізації законних інтересів;

3) можливість звертатися до компетентних органів за захистом законних інтересів. Таке звернення не означає автоматичного задоволення клопотання, проте означає, що законні інтереси, як і суб'єктивні права, гарантуються державою.

Законні інтереси засуджених можуть бути досить різними. Наприклад, тільки за соціально-політичним призначенням їх можна поділити на:

1) законні інтереси, направлені на отримання заохочення (наприклад, заходів заохочення, що застосовуються до осіб, позбавлених волі, передбачених ст. 1 ЗО КВК України, зміну умов тримання засуджених до позбавлення волі на підставі ст. 100 КВК України);

2) законні інтереси, направлені на отримання пільг (наприклад, придбавання засудженими до позбавлення волі продуктів харчування і предметів першої потреби інвалідами, вагітними жінками, у випадках коли засуджені не працюють із незалежних від них причин; одержання важкохворими засудженими, вагітними жінками, жінками, які мають дітей у будинках дитини при виправних колоніях, інвалідами додаткових посилок (передач) і бандеролей, лікарських засобів і виробів медичного призначення);

3) законні інтереси, направлені на отримання благ, які за своєю суттю не є для засуджених ні заохоченнями, ні пільгами. В одних випадках вони закріплені в законодавстві у вигляді законного інтересу з використанням таких формулювань, як «як правило», «як виняток», «за наявності можливості» тощо. Наприклад, особи, засуджені до арешту, відбувають покарання, як правило, за місцем засудження в арештних домах; начальник установи, як виняток, з метою виховного впливу може надати короткострокове побачення з родичами або телефонну розмову засудженим, яких тримають у приміщеннях камерного типу (одиночних камерах), дисциплінарному ізоляторі або карцері. В інших випадках законні інтереси закріплюються в законодавстві у вигляді суб'єктивних прав, але в силу слабкості гарантій не реалізуються в повному обсязі. Це, наприклад, право осіб, засуджених до позбавлення волі, на нормальне матеріально-побутове забезпечення та працевлаштування, яке внаслідок соціально-економічних умов у державі на сьогоднішній день не може бути гарантоване як суб'єктивне право і являє собою законний інтерес засудженого.

Юридичні обов'язки засуджених - це встановлена в зобов'язуючих і забороняючих нормах права міра необхідної поведінки засудженого під час відбування покарання, яка забезпечує досягнення цілей покарання, підтримання правопорядку під час його відбування, дотримання прав і законних інтересів як самого засудженого, так і інших осіб.

Зміст юридичних обов'язків складають два елементи: 1) необхідність вчинення певних дій (наприклад, обов'язок засуджених до громадських робіт безоплатно відпрацювати певну кількість годин на суспільне корисних роботах; обов'язок засуджених до штрафу сплатити встановлений судом розмір штрафу у місячний строк після набрання вироком суду законної сили; обов'язок засуджених до обмеження волі самостійно з'явитися до місця відбування покарання тощо); 2) необхідність утримання від встановлених законом дій (наприклад, заборона засудженим до позбавлення волі придбавати, виготовляти, зберігати і використовувати гроші, цінності, предмети, речі, речовини і вироби, заборонені до використання в колонії; продавати, дарувати або відчужувати в інший спосіб на користь інших осіб предмети, вироби і речі, які перебувають в особистому користуванні; заборона засудженим до обмеження волі перебувати у вільний від роботи час поза гуртожитком без дозволу адміністрації виправного центру і т.ін.) - Таким чином, юридичними обов'язками слід визнавати не тільки зобов'язуючі (позитивно зобов'язуючі) норми, а й забороняючі (негативно зобов'язуючі) норми. Заборони для засуджених повинні розглядатися як різновид обов'язків, а саме як обов'язок утримуватися від указаних у законі дій. Обов'язками є заборони, встановлені у статтях 37, 41,51, 59, 107 КВК України.

В першу чергу засуджені повинні виконувати свої конституційні обов'язки, а саме: додержуватися Конституції і законів України; шанувати державні символи України; не заподіювати шкоди природі і відшкодовувати завдані їй збитки; охороняти культурну спадщину; набувати повну загальну середню освіту; поважати честь і гідність людей, не посягати на їхні права і свободи; піклуватися про дітей та непрацездатних батьків; сплачувати податки і збори; захищати Вітчизну, незалежність і територіальну цілісність України. Останній обов'язок для засуджених має певні особливості. Так, ст. 15 Закону України «Про загальний військовий обов'язок і військову службу» встановлює, що у мирний час призову на строкову військову службу не підлягають громадяни, які були засуджені до позбавлення волі.

Крім конституційних, основні обов'язки засуджених установлені у ст. 9 КВК України. Це ті обов'язки, виконання яких повинно сприяти забезпеченню правопорядку під час відбування покарання чи створювати необхідні умови для діяльності органів і установ виконання покарань.

Зокрема, засуджені зобов'язані також:

- виконувати встановлені законодавством обов'язки громадян України, неухильно додержуватися правил поведінки, які передбачені для засуджених, не посягати на права й свободи, честь і гідність інших осіб;

- виконувати законні вимоги адміністрації органів і установ виконання покарань;

- ввічливо ставитися до персоналу, інших осіб, які відвідують установи виконання покарань, а також до інших засуджених;

- з'являтися за викликом адміністрації органів і установ виконання покарань.

Це найбільш важливі й універсальні обов'язки засуджених до всіх без вийнятку видів кримінальних покарань. Додаткові обов'язки засуджених до різних видів кримінальних покарань встановлені у відповідних главах Особливої частини КВК України, які регулюють виконання того чи іншого виду кримінальних покарань.

Невиконання засудженими своїх обов'язків і законних вимог адміністрації органів і установ виконання покарань тягне за собою встановлену законом кримінальну, дисциплінарну і матеріальну відповідальність.

засуджений воля правовий відповідальність

2. Кримінальна і дисциплінарна відповідальність засуджених до позбавлення волі

Конкретний вид відповідальності засудженого залежить від характеру вчиненого ним правопорушення і від ступеня його суспільної небезпеки.

Дисциплінарна відповідальність настає за порушення заборон або за ухилення від виконання обов'язків, що випливають з встановленого режиму тримання, тобто за невиконання спеціальних обов'язків. Так, недотримання правил техніки безпеки є підставою для вжиття заходів дисциплінарного впливу, а ухилення від сплати аліментів на утримання дітей, оскільки воно не пов'язане з порушенням обов'язків засудженого як суб'єкта кримінально-виконавчих правовідносин, не може бути підставою для дисциплінарної відповідальності. Це пояснюється самою природою дисциплінарної відповідальності, оскільки вона на відміну від відповідальності адміністративної, цивільної або кримінальної виникає лише за наявності відносин підпорядкованості між порушником і особою, яка має право на притягнення до такої відповідальності.

Дисциплінарна відповідальність може настати за невиконання не будь-яких вимог, а лише тих, що засновані на нормах права. Тому, наприклад, за відмову від участі в роботі самодіяльних організацій, від листування з родичами і т.ін. не можна притягувати до дисциплінарної відповідальності (якщо, зрозуміло, форма відмови не була зухвалою і грубою).

Дисциплінарна відповідальність виявляється у формі застосування особливих заходів примусу (стягнень) до винного уповноваженими на те службовими особами УВП. При цьому як міри стягнення можуть бути вжиті лише заходи, передбачені нормами кримінально-виконавчого права (ст. 67 ВТК України).

У статті 68 ВТК України докладно розглядається порядок застосування мір стягнення до осіб, позбавлених волі. Так, при визначенні мір стягнення мають обов'язково враховуватися обставини вчинення порушення, сама поведінка засудженого до провини, кількість і характер раніше накладених стягнень, а також пояснення засудженого по суті провини. Стягнення, що накладаються, мають відповідати тяжкості і характеру провини засудженого.

За декілька провин, вчинених одночасно, накладається одне стягнення.

Стягнення може бути накладене тільки на особу, яка вчинила провину, і не пізніше десяти діб з дня виявлення провини, а якщо в зв'язку з провиною здійснювалася перевірка, то з дня її закінчення, але не пізніше шести місяців з дня вчинення провини.

Накладене стягнення повертається до виконання негайно або у всякому разі не пізніше одного місяця з дня його накладення. Якщо протягом місяця з дня накладення стягнення воно не було повернуте до виконання, то це стягнення не виконується.

Засуджений зі свого боку може оскаржити накладене на нього стягнення. Подання скарги не припиняє виконання стягнення. За наявності до того підстав накладене стягнення може бути скасоване, пом'якшене або замінене посадовою особою, яка застосувала його. Вища посадова особа може скасувати стягнення у випадку, якщо посадова особа, яка наклала стягнення, перевищила свої повноваження або стягнення було накладене нею за відсутності порушення з боку засудженого.

Якщо протягом року з дня відбування стягнення засуджений не буде наражатися на нове стягнення, він визнається особою, яка не має стягнення.

Матеріальна відповідальність на відміну від дисциплінарної настає лише в тих випадках, коли засуджені своїми протиправними діями завдали державі майнової шкоди.

Чинним законодавством у загальній формі встановлено, що особи, позбавлені волі, несуть матеріальну відповідальність за завдані під час відбування покарання матеріальні збитки державі.

Стаття 72 ВТК України деталізує це положення і визначає, що засуджені до позбавлення волі несуть відповідальність:

1) за збитки, завдані в процесі виконання трудових обов'язків, засуджені несуть матеріальну відповідальність у розмірі і за підставами, встановленими законодавством про працю;

2) за збитки, завдані іншими діями, відповідальність настає у розмірі і за підставами, встановленими цивільним законодавством.

У випадку заподіяння матеріальних збитків злочином, вчиненим під час відбування покарання, стягнення збитків провадиться на загальних підставах.

Сутність матеріальної відповідальності на відміну від цивільно-правової полягає в тому, що вона за загальним правилом обмежується певною сумою, співвідносною із заробітною платою. Вона реалізується за рахунок заробітку і лише у розмірі прямих збитків, без урахування втраченої вигоди. Розміри і порядок притягнення до матеріальної відповідальності визначені в гл. ІХ Кодексу законів про працю України.

Загальний порядок полягає в тому, що, згідно зі ст. 130 КЗпП України, працівники несуть матеріальну відповідальність за збитки, завдані підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на них трудових обов'язків.

При покладенні матеріальної відповідальності права і законні інтереси працівників гарантуються шляхом встановлення відповідальності лише за прямі збитки, тільки в межах і порядку, передбачених законодавством, і за умови, якщо такі збитки завдані підприємству, установі, організації винними через протиправні дії (бездіяльність) працівника. Ця відповідальність, як правило, обмежується частиною заробітку працівника і не має перевищувати повної величини завданих збитків, за винятком випадків, передбачених законодавством.

За наявності означених підстав і умов матеріальна відповідальність може бути покладена незалежно від притягнення працівника до дисциплінарної, адміністративної або кримінальної відповідальності.

На працівника не може бути покладена відповідальність за збитки, що належать до категорії нормального виробничо-господарського позову, а також за неодержані підприємством, установою, організацією прибутки і за збитки, завдані працівником, який перебував у стані крайньої необхідності.

Працівник, який заподіяв шкоду, може добровільно від-шкодувати її повністю або частково. За згодою власника або уповноваженого ним органу працівник може передати для відшкодування збитків рівноцінне майно або налагодити пошкоджене.

За збитки, завдані підприємству, установі, організації при виконанні трудових обов'язків, працівники, через вину яких заподіяна шкода, відповідно до ст. 132 Кодексу законів про працю України, несуть матеріальну відповідальність у розмірі прямих дійсних збитків, але не більше свого середнього місячного заробітку.

Матеріальна відповідальність понад середнього місячного заробітку припускається лише у випадках, означених у законодавстві.

Чинним законодавством про працю передбачені випадки обмеженої і повної матеріальної відповідальності, що стосується всіх працівників - громадян України, в тому числі й засуджених до позбавлення волі.

Так, відповідно до законодавства (ст. 133 КЗпП України) обмежену матеріальну відповідальність несуть:

працівники - за псування або знищення по необережності матеріалів, напівфабрикатів, виробів (продукції), в тому числі й при їх виготовленні, у розмірі завданих з їх вини збитків, але не більше середнього місячного заробітку. У такому ж розмірі працівники несуть матеріальну відповідальність за псування або знищення через недбалість інструментів, вимірювальних приладів, спеціального одягу та інших предметів, виданих підприємством, установою, організацією працівникові в користування;

керівники підприємств, установ, організацій та їх заступники, а також керівники структурних підрозділів на підприємствах, в установах, організаціях та їх заступники - у розмірі заподіяної з їх вини збитків, але не більше свого середнього місячного заробітку, якщо збитки підприємству, установі, організації завдані надмірними грошовими виплатами, неправильною постановкою обліку і зберігання матеріальних чи грошових цінностей, невжиттям необхідних заходів щодо запобігання простоям, випуску недоброякісної продукції, крадіжок, знищенню і псуванню матеріальних або інших цінностей.

Відповідно до законодавства (ст. 134 КЗпП України) працівники, в тому числі й засуджені до позбавлення волі, несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі збитків, завданих з їх вини підприємству, установі, організації, у випадках, коли:

- між працівником і підприємством, установою, організацією згідно зі ст. 1351 Кодексу законів про працю України укладено письмовий договір про прийняття на себе робітником повної матеріальної відповідальності - за незабезпечення цілості майна та інших цінностей, переданих йому для зберігання або з іншою метою;

- майно та інші цінності були одержані працівником під звіт за разовим дорученням або за іншими разовими документами;

- збитки завдані діями працівника, які мають ознаки вчинків, що переслідуються в кримінальному порядку;

- збитки завдані працівником, який перебував у нетверезому стані;

- збитки завдані нестачею, навмисним знищенням або умисним псуванням матеріалів, напівфабрикатів, виробів (продук-ції), в тому числі й при їх виготовленні, а також інструментів, вимірювальних приладів, спеціального одягу та інших предметів, виданих підприємством, установою, організацією працівникові в користування;

- відповідно до законодавства на працівника покладена повна матеріальна відповідальність за збитки, завдані підприємству, установі, організації при виконанні трудових обов'язків;

- збитки завдані не при виконанні трудових обов'язків;

- посадова особа винна в незаконному звільненні або переведенні робітника на іншу роботу.

Межі матеріальної відповідальності працівників за збитки, завдані підприємству, установі, організації крадіжкою, навмисним пошкодженням, нестачею або втратою окремих видів майна та інших цінностей, а також у випадках, коли фактичний розмір збитків перевищує його номінальний розмір, встановлюються законодавством.

Згідно зі ст. 73 ВТК України матеріальні збитки, завдані державі особами, позбавленими волі, під час відбування покарання, стягуються з їх заробітку за постановою начальника установи виконання покарання.

До винесення постанови має бути встановлений розмір шкоди, обставини, за яких вона була завдана, і ступінь вини засудженого в заподіянні збитків. У процесі перевірки обов'язково вимагається письмове пояснення засудженого.

Постанова начальника установи виконання покарання про стягнення збитків оголошується засудженому під розписку.

Засуджений має право оскаржити постанову начальника установи виконання покарання вищій посадовій особі. Подання скарги не зупиняє виконання постанови про стягнення збитків.

Вища посадова особа перевіряє законність і обґрунтованість постанови і за наявності до того підстав або скасовує її в зв'язку з відсутністю вини засудженого, або зменшує розмір суми, що підлягає стягненню. Неправильно утримані суми підлягають поверненню засудженому і зараховуються на його особовий рахунок.

Відшкодування збитків у порядку матеріальної відповідальності повинно провадитися із заробітку засудженого після утримань прибуткового податку, вартості харчування, одягу, взуття і сум по виконавчим листам.

Часто до моменту звільнення засудженого матеріальні збитки залишаються невідшкодованими. У цих випадках адміністрація УВП має право звернутися до суду з позовом у загальному порядку.

Такий стан, що склався в судовій практиці, знайшов своє законодавче закріплення у ч. 7 ст. 73 ВТК України: «Після звільнення засудженого від покарання збитки, не відшкодовані ним під час відбування покарання, можуть бути стягнуті за рішенням суду у встановленому законом порядку».

Кримінальна відповідальність. Покарання у вигляді позбавлення волі за кримінальним правом України визначається за вчинення найбільш тяжких злочинів і до осіб, які становлять підвищену суспільну небезпеку. Ще більшу суспільну небезпеку являють собою особи, які під час відбування покарання (за даний злочин) вчиняють нові злочини, що свідчить про їх стійке небажання підкорятися вимогам законів.

Згідно зі ст. 43 КК України у випадку вчинення засудженим після винесення вироку, але до повного відбування покарання нового злочину, суд до покарання, призначеного за новим вироком, цілковито або частково приєднує невідбутну частину покарання за попереднім вироком.

Кримінальне законодавство (ст. 26 КК України) надає суду право визнавати осіб, що відбували покарання два і більше разів і судимих за певні злочини, особливо небезпечними рецидивістами у випадку вчинення ними в місцях позбавлення волі нового навмисного злочину, за який вони засуджуються до позбавлення волі на строк не менше 5 років.

У статті 691 КК України передбачене суворе покарання, - аж до застосування смертної кари - для особливо небезпечних рецидивістів і для осіб, засуджених за тяжкі злочини, за тероризування в місцях позбавлення волі засуджених, які стали на шлях виправлення; для осіб, які вчинили напад на адміністрацію, і осіб, які організували з цією метою злочинні угруповання або активно брали участь у таких угрупованнях.

У частині 1 ст. 71 Кримінального кодексу України передбачається строга відповідальність (строком від 2 до 12 років) за організацію масових безпорядків, що супроводжуються насильством над особистістю, погромами, підпалами, знищенням майна, опором представникам влади з застосуванням зброї або інших предметів, що використовувались як зброя, а так само активна участь у масових безпорядках.

За частиною 2 цієї статті покарання може бути визначене в межах від 10 до 15 років за ті ж дії, якщо вони притягли загибель людей або інші тяжкі наслідки.

У статті 183 КК України передбачена кримінальна відповідальність за втечу з місця позбавлення волі; в ст. 1831 КК України - за ухилення від відбування покарання у вигляді позбавлення волі засудженого, якому дозволяється короткостроковий виїзд за межі місця позбавлення волі; у ст. 1833 - за злісну непокору вимогам адміністрації виправно-трудової установи; у ст. 1834 - за незаконну передачу заборонених предметів особам, яких тримають у ВТУ, слідчих ізоляторах, лікувально-трудових і лікувально-виховних профілакторіях; у ст. 184 - за втечу з спеціалізованої лікувальної установи; у ст. 1961 - за злісне порушення правил адміністративного нагляду та ін.

Як правило, засудження особи, позбавленої волі, за вчинення нового злочину тягне за собою направлення до УВП більш строгого режиму або до тюрми.

Література

1. Конституція України

2. Кримінальний кодекс України

3. Кримінально-виконавчий кодекс України

4. Кримінально-виконавчий кодекс України: Наук.-практ. Коментар / Степанюк А.Х., Яковець І.С.; За Ом. Пм.П. Степанюка А.Х. - X.: ТОВ «Одіссей», 2005. - 560 с

5. Кримінально-виконавче право України: Підручник для студентів юрид. Спец. Вищ. Навч. Закладів. / За Пм. А.Х. Степанюка. - X.: Право, 2005.

6. Виконавче провадження в Україні: Навчальний посібник. - К.: Атіка, 2002. - 480 с.

7. Кримінально-виконавче право: Збірник нормативно-правових документів / Уклад. А.Х. Степанюк. - X.: Право, 2005. - 464 с.

Размещено на Allbest.ru