Зміст і суть держави як основного суб’єкта міжнародного права

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

Вступ

1. Поняття та класифікація суб'єктів міжнародного права

2. Держава - основний суб'єкт МП

3. Види держав як основних суб'єктів міжнародного права

4. Міжнародна правосуб'єктність держав. Міжнародно-правове визнання та правонаступництво держав

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Мета даного дослідження полягає в тому, щоб розкрити зміст і суть держави, як основного суб'єкта міжнародного права. Проаналізувати основні права держави, як суб'єкта міжнародного права.

Поняття суб'єкта міжнародного права нерозривно пов'язано з характеристикою предмета міжнародно-правового регулювання. В основі загальнотеоретичного визначення суб'єкта права лежить констатація факту його участі у правовідносинах певного виду та підпорядкованості відповідним нормам права. Тобто тут суб'єктами права визнаються усі носії прав і обов'язків, закріплених нормами права. У науці ж міжнародного права склалася концепція особливого правового статусу його суб'єктів.

Суб'єкт міжнародного права - це самостійне утворення, що виступає учасником міжнародних правовідносин, володіє міжнародними правами і обов'язками і може брати участь в утворенні та реалізації міжнародно-правових норм.

1. Поняття та класифікація суб'єктів міжнародного права

Поняття суб'єкта міжнародного права нерозривно пов'язано з характеристикою предмета міжнародно-правового регулювання. Традиційне уявлення про міжнародне право як регулятора міждержавних відносин зумовило таке розуміння поняття суб'єкта міжнародного публічного, яке істотно відрізняється від поняття суб'єкта національного (внутрішньодержавного) права.

В основі загальнотеоретичного визначення суб'єкта права лежить констатація факту його участі у правовідносинах певного виду та підпорядкованості відповідним нормам права. Тобто тут суб'єктами права визнаються усі носії прав і обов'язків, закріплених нормами права. У науці ж міжнародного права склалася концепція особливого правового статусу його суб'єктів. Ця концепція грунтується на тезі про те, що основною властивістю суб'єкта міжнародного права є не стільки його можливість виступати учасником міжнародних правовідносин, скільки юридична здатність до самостійних міжнародних дій та незалежної реалізації своїх прав і обов'язків, в т.ч. і здатність спільно з іншими суб'єктами створювати нові міжнародно-правові норми.

Суб'єкт міжнародного права - це самостійне утворення, що виступає учасником міжнародних правовідносин, володіє міжнародними правами і обов'язками і може брати участь в утворенні та реалізації міжнародно-правових норм.

При такому підході до числа суб'єктів міжнародного права відносяться лише особи публічного права, що не перебувають під юрисдикцією жодної іншої особи - держави, міжнародні міжурядові організації, державоподібні утворення, а також (нації) народи, які борються за своє визволення. Однак, останнім часом у теорії міжнародного права має місце тенденція до більш широкого розуміння поняття суб'єкта міжнародного права як будь-якої особи, яка бере участь у міжнародних відносинах і відповідно до норм міжнародного публічного права володіє певними правами та обов'язками. Наразі до кола суб'єктів міжнародного публічного права будуть включатися також і приватні особи (як фізичні, так і юридичні), діяльність яких виходить за межі одній держави. В цілому такий погляд не набув достатнього поширення, хоча окремі його елементи все ж мають місце у міжнародний практиці. Зокрема, це стосується ситуацій, коли фізична особа звертається до міжнародного суду (наприклад, Європейського суду з прав людини) з позовом до держави про захист своїх прав, а також договірних відносин, сторонами яких є з одного боку суверенна держава, а з іншого - транснаціональна корпорація.

З поняттям суб'єкта міжнародного права тісно пов'язане і поняття міжнародної правосуб'єктності як узагальнюючої характеристики правового статусу певного учасника міжнародних правовідносин.

Міжнародна правосуб'єктність - це якісна характеристика статусу суб'єкта міжнародних правовідносин, що виражає його здатність самостійно, брати участь у цих правовідносинах, підпорядковуватися нормам міжнародного правота, брати участь у їх створенні, володіти міжнародними правами та обов'язками.

На відміну від національних правових систем, де зміст правосуб'єктності визначається та забезпечується державою, в міжнародному праві немає органів, які б стояли над суб'єктами і встановлювали для них загальнообов'язкові правила поведінки, так само як немає і спеціального апарату примусу. Самі суб'єкти міжнародного права, і лише тільки вони, можуть формувати міжнародно-правові норми та забезпечувати їх дотримання, тому міжнародна правосуб'єктність матиме деякі елементи, не властиві правосуб'єктності у національному праві. До елементів міжнародної правосуб'єктності слід відносити:

- здатність бути носієм міжнародних прав і обов'язків (міжнародна правоздатність);

- здатність своїми набувати міжнародні права та здійснювати міжнародні обов'язки (міжнародна дієздатність);

- здатність самостійно нести міжнародно-правову відповідальність за свої дії (міжнародна деліктоздатність);

- здатність брати участь у процесі міжнародної правотворчості;

- здатність самостійно (індивідуально чи колективно) забезпечувати виконання норм міжнародного права.

Як бачимо, перші три елементи (правоздатність, дієздатність та деліктоздатність) властиві правосуб'єктності в цілому, а останні два - лише міжнародній правосуб'єктності. За загальним правилом будь-який суб'єкт міжнародного права тією чи іншою мірою володіє усіма елементами міжнародної правосуб'єктності одночасно, хоча інколи можуть і не збігатися. Наприклад, під час іноземної окупації держава не втрачає і не обмежується у правоздатності, але дієздатності може не мати взагалі чи мати обмежену дієздатність. Так, під час другої світової війни східноєвропейські держави (Польща, Чехословаччина тощо), окуповані німецькими військами, міжнародної правоздатності не втратили, проте їхня дієздатність реалізовувалася лише частково через уряди в екзилі (вигнанні).

Певну специфіку, зумовлену особливостями міжнародних правовідносин, має і міжнародна правоздатність. Права та обов'язки, які складають зміст міжнародної правоздатності, умовно можна поділити на такі групи:

- загальні міжнародні права та обов'язки, властиві усім суб'єктам міжнародного права незалежно від їх виду. До таких прав та обов'язків, зокрема, відносяться: право брати участь у міжнародних відносинах, право на захист власних законних прав та інтересів, обов'язок поважати прав інших суб'єктів і т.п.;

- видові міжнародні права та обов'язки, властиві суб'єктам конкретного виду (наприклад, державам чи міжнародним організаціям). Так, державі як суб'єкту міжнародних правовідносин притаманне право на непорушність кордонів, право на індивідуальну та колективну самооборону тощо;

- індивідуальні міжнародні права та обов'язки, якими наділяється конкретний суб'єкт міжнародного права. Зазвичай, такі права та обов'язки передбачаються у міжнародних договорах чи установчих документах міжнародних організацій. Наприклад, відповідно до ст. III Договору про відкрите небо 1992 р. кожна держава-учасниця зобов'язана приймати над своєю територією спостережні польоти у відповідності з положеннями цього Договору. Зазначений обов'язок є прикладом індивідуального обов'язку держави, який вона приймає, приєднавшись до договору.

Залежно від походження, політико-правової природи, наявності чи відсутності суверенітету, а також характеру участі в міжнародних правовідносинах можна виділити такі групи суб'єктів міжнародного права:

1) первинні (суверенні) суб'єкти міжнародного права. Такими суб'єктами є держави, а за деяких умов - і нації та народи, що самостійно приймають участь в міжнародних відносинах та намагаються утворити власні форми державності. Первинні суб'єкти ніким не створюються, вони виникають у результаті об'єктивних історичних процесів і в силу лише свого існування (ipso facto) є носіями міжнародних прав та обов'язків. Первинні суб'єкти мають універсальну міжнародну правосуб'єктність, тобто можуть мати та своїми діями реалізовувати будь-які міжнародні права та обов'язки;

2) вторинні (несуверенні) суб'єкти міжнародного права. Такі суб'єкти створюються первинними, і наділяються останніми в залежності від їх намірів та бажань певним і завжди обмеженим обсягом міжнародної правоздатності. До цієї групи включаються міжнародні міжурядові організації, державоподібні утворення та інші самостійні політичні одиниці. Вони не володіють суверенітетом і наділяються спеціальною міжнародною правосуб'єктністю, оскільки зміст та обсяг їх прав і обов'язків, як правило, визначається, як правило, у міжнародному договорі між засновниками таких утворень та є значно вужчим, ніж обсяг правоздатності первинних суб'єктів ;

3) специфічні суб'єкти міжнародного права. Такі суб'єкти беруть участь в міжнародних відносинах лише епізодично, в окремих випадках, а їхня міжнародна правосуб'єктність - скоріше виняток, ніж правило. Крім того, такі суб'єкти завжди знаходяться під суверенітетом якої-небудь держави. До них відносяться міжнародні неурядові та інші громадські організації, політичні партії, транснаціональні корпорації, фізичні особи.

Крім названих груп суб'єктів міжнародного права інколи виділяються напівсуверенні суб'єкти міжнародного права, до яких відносяться держави під сюзеренітетом чи протекторатом інших держав. За таких умов частина суверенних повноважень залишається в держави, що перебуває під сюзеренітетом (протекторатом), а частина - передається державі-сюзерену (протектору). Але в цілому через неприйняття наукою ідеї про можливість поділу державного суверенітету між декількома державами такий підхід не набув популярності. Слід також зауважити, що після розпаду колоніальної системи ця проблема практично втратила актуальність.

Певною мірою до напівсуверенних суб'єктів подібні держави, які добровільно передали частину своїх суверенних повноважень іншій державі. Так, наприклад, Князівство Ліхтенштейн не має власного зовнішньополітичного відомства, а його за кордоном представляє Швейцарія. Відповідно до договору 1918 р. між Францією та Князівством Монако останнє зобов'язується „здійснювати свої суверенні права у повній відповідності з політичними, військовими, морськими та економічними інтересами Франції". Франція також представляє інтереси Монако за кордоном. Аналогічна ситуація має місце і у відносинах між США та державами, які уклали угоди про вільну асоціацію з США (Республіка Маршалові Острови, Федеративні Штати Мікронезії, Республіка Палау та ін.). Ці угоди передбачають, що держави, які вступають у вільну асоціацію з США, повністю зберігають свій суверенітет, за винятком питань оборони, які передаються до відання США. По суті в усіх цих випадках держава не перестає бути носієм суверенітету і не відчужує його, а лише добровільно передає частину суверенних повноважень іншій державі. Така передача має здійснюватися на основі міжнародного договору і не суперечити основним принципам міжнародного права.

2. Держава -- основний суб'єкт МП

Це повертає до питання про поєднання ознак держави, котрі дають право визнавати її суб'єктом (за Оппенгеймом -- реальним чи цілковитим) міжнародного права. Такими ознаками, за загальним визнанням, є населення, територія і публічна влада.

Якщо поняття “населення” і “територія” не вимагають додаткових пояснень, то "публічна влада" потребує розгорнутого визначення і тлумачення. У міжнародних зносинах під публічною владою слід розуміти суверенну владу, тобто таку, над якою немає ніякої іншої влади. Але не тільки. У нашій літературі, як, зрештою, і в зарубіжній, було висловлено переконання, що публічна влада має бути до того ж ефективною [Фельдман Д.И., Курдюков Г.И. Основные тенденции развития международной правосубъектности. -- Казань: Изд-во Казань, гос. ун-т, 1974. -- С. 36]. Ефективність можна замінити більш визначеним поняттям легітимної влади [Черкес М.Ю. Законність і легітимність в державному праві // Культурно-історичні, соціальні та правові аспекти державотворення в Україні: Матеріали Міжнародної наук.-практ. конф. -- Одеса, 1996. -- с. 29 -- 31]. Однак і в тому, і В іншому разі ми стикаємося з суб'єктивним критерієм. Тому дослідники визнають, що посилання на ефективність влади не завжди дозволяє вирішити питання про міжнародно-правовий статус держави.

У різні періоди мінялися домінуючі критерії міжнародної правосуб'єктності: у минулому вважалося, що одним з важливих елементів є можливість оголошення і ведення війни проти іншого суб'єкта міжнародного права. Тепер -- це здатність мати права та обов'язки і здатність їх здійснювати, реальним відбиттям чого служить можливість брати участь у міжнародних договорах на рівних підставах з іншими державами. Членство в міжнародному товаристві, рівноправність з іншими членами міжнародного товариства -- один з найбільш показових критеріїв міжнародної правосуб'єктності держави.

До таких критеріїв належить також територіальна і екстратериторіальна юрисдикції. Вони знаходять своє відображення у тому, що на власній території держава здійснює необмежене підпорядкування всіх осіб -- фізичних і юридичних, власних та іноземних, хоча щодо останніх вона має поважати визнані імунітети, насамперед дипломатичний імунітет, імунітет стосовно державного майна на основах взаємності та ін. Слід також ураховувати поширення юрисдикції на так звану умовну територію. Держава здійснює також юрисдикцію над деякими категоріями іноземців, які перебувають за межами її території, але скоїли щодо даної держави злочинні дії. Нарешті, держава здійснює юрисдикцію над особами, котрі скоїли міжнародні злочини, незалежно від їхнього місцезнаходження. Під час другої світової війни країни антигітлерівської коаліції проголосили своє право переслідувати і судити німецьких воєнних злочинців у якій би частині земної кулі й у якій би країні вони не сховались. Юрисдикцію держави за межами своєї території в указаних, а також декількох інших випадках іменують екстратериторіальною юрисдикцією.

3. Види держав як основних суб'єктів міжнародного права

Загальновизнано, що основними суб'єктами міжнародного права є держави. Визначення обсягу міжнародної правосуб'єктності держави іноді викликає труднощі. Якщо не виникає сумніву в повноті її суверенітету правосуб'єктність унітарної держави не викликає сумніву. Але коли йдеться про складну державу, труднощі можуть виникнути.

Під складними слід розуміти федеративні держави, конфедерації, унії. У федеративній державі суб'єктом міжнародного права є федерація у цілому.

Хоча в ряді держав суб'єкти федерації наділені правом вступати у відносини з іншими державами, це не утворює для них міжнародної правосуб'єктності. Винятком була радянська федерація, суб'єкти якої мали конституційне право виходу зі складу Союзу і тому визнавалися суб'єктами міжнародного права. Для обґрунтування цієї позиції посилалися на членство двох союзних республік, Української РСР і Білоруської РСР, в ООН та інших міжнародних організаціях, а також на наявність у всіх інших союзних республіках органів зовнішніх зносин. Проте ні в кого не виникало сумніву в фіктивності як права виходу, так і міжнародної правосуб'єктності. Включення УРСР і БРСР у склад членів ООН було викликане кон'юнктурними міркуваннями, насамперед бажанням СРСР збільшити у ній своє представництво, і західні союзники змушені були прийняти таке рішення під переконливим впливом військової могутності СРСР на завершальному етапі другої світової війни. Насправді реалізація міжнародної правосуб'єктності союзних республік СРСР, як і право виходу, абсолютно виключалися всією радянською дійсністю, насамперед політичними-мотивами і відсутністю юридичних механізмів.

Нормативна регламентація права виходу виникла лише у кінці існування СРСР і в той період вже не мала значення. Водночас бажано зазначити, що конституції двох інших соціалістичних федерацій -- ЧССР і СФРЮ -- навіть формально не надавали суверенітету своїм суб'єктам, не передбачали права виходу зі складу федеративної держави і не вважали їх суб'єктами міжнародного права. Цього положення не може змінити той факт, що Королівство Бельгія як федеративна держава укладає міжнародні угоди не тільки від свого імені, але й від імені Французької спільноти Бельгії, Фламандської спільноти Бельгії, Німецькомовної спільноти Бельгії, Валлонського регіону Бельгії, Фламандського регіону Бельгії та Регіону Брюссель -- столиці Бельгії. Тому можна дійти висновку, що відома й існуюча практика організації федеративної держави виключає визнання за суб'єктами федерації міжнародної правосуб'єктності (без згоди самої федерації) Федеративні держави: Росія, США, Канада, Бразилія, Мексика, Аргентина, Австрія, Бельгія, Швейцарія, Індія, Пакистан, Малайзія, Нігерія, Австралія. Сьогодні у світі налічується 19 федеративних держав, і зазначена властивість притаманна всім таким державам. Винятком було положення про федеральну землю Баварію за Веймарською конституцією 1919 р. їй надавалося право підтримувати дипломатичні відносини, але тільки з Ватиканом. Це право було скасовано законом від 30 січня 1934 р. з приходом до влади фашизму.

Серед держав як СМП іноді виділяють держави, які мають статус постійного нейтралітету (Австрія, Камбоджа, Мальта, Швейцарія). Але цей статус не зачіпає їх суверенітету. Всі вони є повноправними суверенними державами.

Конфедерація -- союз держав. Саме це визначення свідчить про зберігання за членами конфедерації державної самостійності, оскільки конфедерації утворюються для досягнення певної мети: воєнної, політичної, економічної або сполучення цих цілей. Конфедерація, як правило, -- тимчасове об'єднання, яке припиняє своє існування з досягненням поставленої мети або перетворюється в більш тісний союз -- найчастіше у федеративну державу. Конфедерація утворюється міжнародним договором з певними умовами об'єднання та існування. У ньому, як правило, передбачається зберігання кожним членом конфедерації власних органів влади і підпорядкованість громадян власній державі. Члени конфедерації зберігають міжнародну правосуб'єктність. Відомими конфедераціями минулого були США (з 1778 до 1787), Швейцарія (з 1291 до 1798 та з 1815 до 1848). Деякий час існувала конфедерація Сірії та Єгипту (лютий 1958 -- вересень 1961), які об'єдналися під назвою Об'єднана Арабська Республіка (ОАР), декілька раз робилися спроби утворення конфедерації Єгипту і Лівії, тепер привертає увагу правовий статус Європейського Союзу, котрий після підписання 17 червня 1997 р. Амстердамського договору вступив у стадію, яка перевищує загальноприйняте уявлення про конфедерацію. [Відповідно до Преамбули Договору про Європейський Союз від 7 лютого 1992 р. (Маастрихтський договір) сторони взяли собі за мету створення "єдиної інституціональної структури", єдиного громадянства, єдиної валюти, єдиного внутрішнього ринку тощо. Проте члени Європейського Союзу повною мірою зберігають свою міжнародну правосуб'єктність [Лукашук називає Європейський Союз "наднаціональною організацією". Див.: Лукашук Й.Й. Указ. соч. -- С. 8].

Унії -- розрізняють особисті й реальні. Особисті унії -- це дві або більше держави, котрі об'єднані під егідою одного монарха. При цьому члени унії не складають якого-небудь реального об'єднання і залишаються самостійними суверенними державами. Така унія може виникнути під час одруження членів монархічного дому і принесення у придане державної території, яка має самостійний статус. Оскільки підданство -- інститут монархічної держави, особи, які мешкають в державах, що складають унію, мають одне підданство. Л. Оппенгейм наводить приклади особистих уній:

- Нідерланди і Люксембург (1885-1908),

- Великобританія і Ганновер (1714-1837) та ін. Сьогодні такі унії не існують.

Реальна унія відрізняється від особистої тим, що крім спільного монарха тут має місце реальне об'єднання держав, у результаті чого виникає один суб'єкт міжнародного права. Члени реальної унії можуть укладати окремі міжнародні договори, але, як правило, договори укладає унія в цілому. Якщо члени особистої унії теоретично можуть навіть воювати один з одним, то в реальній -- це виключено. Реальними уніями були польсько-литовська, відома також як Люблінська (укладена у 1569 p.), Швеції і Норвегії (1814-1905), Австро-угорська (утворена у 1723 р., розпалася після першої світової війни у 1918р.).

4. Міжнародна правосуб'єктність держав. Міжнародно-правове визнання та правонаступництво держав

міжнародний правосуб'єктність держава

Держава є історично першим і основним суб'єктом міжнародного права. З точки зору міжнародної правосуб'єктності держава розглядається як сукупність трьох елементів - населення, суверенної влади та території. Держави є суверенними, тобто володіють верховенством влади в межах власних кордонів та самостійністю в міжнародних відносинах.

Абсолютного суверенітету в сучасному світі бути не може, оскільки всі держави взаємопов'язані, взаємозалежні і ця залежність постійно зростає. Сучасне міжнародне право обмежує суверенітет держав у двох основних сферах: у сфері охорони світового правопорядку, забороняючи агресію, та в сфері прав людини, визначаючи, що вони не є виключно внутрішньою компетенцією держави. Крім того, будь-яка держава може реалізовувати свої суверенні права лише в тих межах, в яких вони не порушують суверенних прав інших держав.

Міжнародна правосуб'єктність держави є універсальною, тобто держава приймає участь в утворенні норм міжнародного права, може в повному обсязі набувати та реалізовувати права, а також виконувати взяті на собі обов'язки. Проте названі вище випадки обмеження державного суверенітету призводять до того, що міжнародна правосуб'єктність держав має певні рамки.

Важливим елементом міжнародної правосуб'єктності держави є її імунітет, тобто непідсудність суду іноземної держави. Імунітет держави витікає з відомого правового принципу "рівний над рівним влади не має" (par in parem imperium non habet). Виникнення імунітету держави ще в стародавні часи було зумовлено необхідністю забезпечувати діяльність посольства однієї держави на території іншою. Тому імунітет держави був абсолютним, поширюючись на будь-яку діяльність та будь-яку власність держави. Розширення приватноправової діяльності держави (зовнішньої торгівлі, придбання робіт та послуг, нерухомості тощо) призвело до виникнення концепції обмеженого імунітету держави. Відповідно до цієї концепції імунітет держави обмежується лише тими відносинами, в яких держава виступає як суверенний носій публічної влади (jure imperii). У правовідносинах комерційного характеру (jure gestionis) вона не наділяється імунітетом, оскільки контрагенти держави, в т.ч. юридичні та фізичні особи не можуть бути позбавлені правового захисту.

Після другої світової війни значна кількість держав (Великобританія, США, Канада, ПАР, Сінгапур та ін.) повною мірою закріпили основні положення концепції обмеженого імунітету у своєму законодавстві. У ФРН та деяких інших державах ці положення були зафіксовані судовими рішеннями. Довгий час концепцію абсолютного імунітету відстоювали СРСР, КНР та інші соціалістичні країни. Проте в 1991 р. в Основах цивільного законодавства СРСР також було закріплено положення про обмежений імунітет держави. Відповідні норми містяться і деяких міжнародно-правових актах, зокрема, Європейській конвенції про імунітет держав 1972 р. Ця Конвенція містить досить широкий перелік випадків, в яких імунітет держави не забезпечується. До них, наприклад, відносяться спори, пов'язані з трудовими угодами, участю у діяльності комерційних компаній, нерухомістю, патентами на винаходи, промислові моделі, виробничі та товарні знаки чи інші аналогічні права.

Починаючи з 30-х років XX ст. у міжнародному праві виникає і розвивається концепція прав і обов'язків держав. Згідно з цією концепцією при розгляді міжнародної правосуб'єктності основна увага приділяється саме комплексу прав та обов'язків держави. При цьому найважливіші права та обов'язки держави знаходяться в нерозривній єдності і виводяться з основних принципів міжнародного права.

Усі держави, незалежно від їх розміру, економічної чи військової потужності, мають однакові міжнародні права та обов'язки. Не зважаючи на те, що подібне положення повністю відповідає основним принципам міжнародного права, перш за все принципу суверенної рівності держав, воно і досі остаточно не реалізоване. Так, найважливіші рішення в системі ООН приймаються Радою Безпеки, до складу якої входять п'ять постійних членів з правом вето (США, Росія, Великобританія, Франція, Китай) та десять непостійних членів без права вето. Інші держави практично усунуті від процесу прийняття рішень Радою Безпеки ООН.

Загальновизнаного вичерпного переліку прав та обов'язків держави в сучасному міжнародному праві не існує. Ще наприкінці 40-х років Генеральна Асамблея ООН доручила Комісії міжнародного права розробити проект декларації про права та обов'язки держав, однак ця декларація так і не була прийнята через спротив найбільших держав, зокрема, США, Великобританії, Франції. Певною мірою ця проблема була пом'якшена у зв'язку з прийняттям у Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН 1970 р. та Хартії економічних прав та обов'язків держав 1974 р., однак питання про основні політичні та оборонні права і обов'язки держав і досі міжнародним правом регламентується недостатньо.

Не зважаючи на це, можна виділити такі основні права держав: право на суверенну рівність з іншими державами, на незалежність, на здійснення юрисдикції над своєю територією та всіма особами, котрі на ній знаходяться (з додержанням визнаних міжнародних імунітетів), на індивідуальну і колективну самооборону проти збройного нападу, право створювати разом з іншими державами міжнародні організації, вступати до вже створених, мати відносини з іншими державами, підтримувати дипломатичні стосунки, укладати міжнародні угоди, захищати свою правосуб'єктність тощо.

До основних обов'язків можна віднести такі: поважати суверенітет інших держав, утримуватися від втручання в їх внутрішні справи, поважати права людини та права народів на самовизначення, вирішувати міжнародні спори та конфлікти мирним шляхом, виконувати взяті на собі міжнародні зобов'язання і т. ін.

З позицій міжнародної правосуб'єктності держав важливе значення має питання про їхній територіальний устрій.

Унітарна держава вважається суб'єктом міжнародного права в цілому. Інколи унітарні держави можуть надавати своїм адміністративно-територіальним одиницям окремі елементи міжнародної правосуб'єктності (наприклад, у розвитку зв'язків між містами-побратимами, між органами самоврядування і т.д.). Але в будь-якому разі, для того, щоб адміністративно-територіальна одиниця могла виступити в міжнародних відносинах, потрібен спеціальний закон самої держави або спеціальний міжнародний договір. Подібні відносини між адміністративно-територіальними одиницями мають характер транскордонного співробітництва місцевих органів державної влади та (або) місцевого самоврядування, а не міжнародних відносин між державами чи їх частинами.

В Європі основоположним документом, який стосується транскордонного співробітництва, є Європейська конвенція про основні принципи транскордонного співробітництва між територіальними общинами або органами влади 1980 р. (Україна приєдналася до цієї Конвенції у 1993 р.). В Україні питання транскордонного співробітництва регулюються також Законом України від 24.06.2004 р. "Про транскордонне співробітництво". Відповідно до цього Закону транскордонним співробітництвом вважаються спільні дії, спрямовані на встановлення і поглиблення економічних, соціальних, науково-технічних, екологічних, культурних та інших відносин між територіальними громадами, їх представницькими органами, місцевими органами виконавчої влади України та територіальними громадами, відповідними органами влади інших держав у межах компетенції, визначеної їх національним законодавством. Ці суб'єкти можуть укладати угоди про транскордонне співробітництво, однак ці угоди в жодному випадку не визнаються міжнародними договорами і не призводять до виникнення міжнародних прав та обов'язків відповідних держав.

Федерація також розглядається як єдиний суб'єкт міжнародного права. Ступінь політико-правової самостійності суб'єктів федерації визначається федеративним договором і законодавством федерації, у першу чергу її конституцією. Як суб'єкти міжнародного права члени федерації можуть виступати тільки в тому випадку, якщо законодавство визнає за ними таку здатність (право від власного імені укладати міжнародні угоди, обмінюватися делегаціями, представництвами і т.д.).

У більшості випадків суб'єкти федерації самостійно на зовнішній арені не виступають. Наприклад, Панамериканська конвенція про права та обов'язки держав 1933 р. зазначає, що "перед міжнародним правом федеративна держава складає тільки одну особу". З іншого боку, деякі федерації (ФРН, Австрія, Швейцарія) надають свої членам право укладати міжнародні договори, але щодо дуже обмеженого кола питань (прикордонні, поліцейські, економічні, культурні зв'язки) і завжди під контролем федерального уряду.

До складних держав зовнішньо подібна і конфедерація, тобто міжнародно-правове об'єднання держав, що припускає тісну координацію їхніх дій насамперед у зовнішньополітичній і військовій областях. Класична конфедерація не є суб'єктом міжнародного права. Міжнародної правосуб'єктність володіють лише її члени. Єдиним винятком з цього правила є Об'єднана Арабська Республіка, до складу якої у 1958-1961 pp. входили Сирія та Єгипет і яка володіла міжнародною правосуб'єктністю. Історія показує, що конфедерація, як правило, порівняно недовговічна та є перехідною моделлю міжнародно-правового утворення. Вона або розпадається, або поступово трансформується у федерацію з єдиною міжнародною правосуб'єктністю, прикладом чого можуть бути США 1776-1787 pp., Німеччина 1815-1866 pp., Швейцарія 1818-1848 pp.

Проблема міжнародно-правового визнання виникає тоді, коли постає питання про появу нової держави як суб'єкта міжнародного права. Історично відпрацьовані різні політико-правові процедури включення держави в сферу міжнародних правовідносин. Необхідність їх вибору пов'язана з наявністю різних моделей утворення нових держав - появою нової держави в результаті соціальної революції, реалізації права народу на самовизначення, об'єднання держав (США, Єгипет та Сирія), виділення держави із складу існуючої (держава Бангладеш утворилася у 1971 р. шляхом виділення з Пакистану), розпаду держав тощо.

Міжнародно-правове визнання - це односторонній добровільний акт держави, у якому вона чи прямо опосередковано виражає свою готовність вступити у політико-правові відносини з іншою державою чи іншим суб'єктом міжнародного права.

Існує дві основні теорії міжнародно-правового визнання - конститутивна та декларативна.

Конститутивна теорія виникла в XIX ст. як протидія створенню нових держав, отриманню колоніями незалежності від метрополій. Вона наділяє акт визнання функцією субєктоутворення. Лише в силу визнання з боку інших країн новоутворена держава або уряд (дестинатор) набувають міжнародної правосуб'єктності. По-суті, ця теорія суперечить принципу рівноправ'я та самовизначення народів. Крім того, вона має низку суттєвих недоліків. По-перше, на практиці нові утворення можуть вступати в міжнародні відносини і без міжнародного визнання. По-друге, не відомо, скільки вже існуючих суб'єктів міжнародного права повинні визнати нове утворення (уряд, державу) для того, щоб воно остаточно набуло міжнародної правосуб'єктності.

Біля витоків декларативної теорії стояли Г. Гегель, Наполеон та Т. Джеферсон. Відповідно до цієї теорії нове утворення (держава або уряд) стає суб'єктом міжнародного права з моменту та в силу лише свого виникнення. Визнання тут не утворює міжнародну правосуб'єктність, а лише констатує її.

Визнання інших держав являє собою право, а не обов'язок держави. Однак тривале невизнання, продиктоване відверто політичними міркуваннями, без урахування реалій міжнародного життя, може стати фактором, що серйозно ускладнює міжнародні відносини. Не допускається відкликання визнання іншої держави, хоча історії відомі і такі приклади. У 1918 р. Франція відкликала визнання Фінляндії, коли стало відомо про плани зведення на престол родича німецького канцлера Вільгельма II. Пізніше, коли у Фінляндії було проголошено республіку, Франція визнала її повторно; а у 1931 р. Японія відкликала визнання Китаю, мотивуючи це тим, що Китай перестав бути "організованим народом".

Часто визнання відбувається не одразу, а проходить декілька етапів. Іноді ці етапи називаються формами міжнародно-правового визнання. Виділяються такі етапи (форми) міжнародно-правового визнання:

· визнання ad hoc (визнання в конкретній справі) має місце, коли держава в цілому не визнає міжнародної правосуб'єктності нового утворення, але для окремого конкретного випадку тимчасово погоджується з правом цього утворення представляти інтереси нації, народу, країни чи її частини. Прикладом такого визнання може бути Паризька угода 1973 p., укладена на Мирній конференції з воєнних дій в Індокитаї, коли СІЛА уклали договір з трьома в'єтнамськими сторонами, не визнаючи в цілому їхньої правосуб'єктності;

· визнання de facto (фактичне визнання) полягає у встановленні з новоутвореною державою окремих міжнародних відносин без формального визнання її правосуб'єктності. Як правило, воно носить скоріше політичний, ніж правовий характер і символізує невпевненість у тому, що новоутворена держава (уряд) будуть існувати тривалий час;

· визнання de jure (остаточне визнання) полягає в повному визнанні міжнародної правосуб'єктності новоутвореної держави. Таке визнання здійснюється або шляхом надсилання спеціальної ноти визнання (явне визнання), або шляхом встановлення дипломатичних стосунків (визнання-презумпція).

Залежно від характеру дестинатора (нового утворення, що підлягає визнанню) розрізняють такі види міжнародно-правового визнання.

1) визнання держави має місце у випадках поділу старої держави на нові, об'єднання кількох держав в одну, відділення від старої держави нової держави тощо;

2) визнання уряду. У більшості випадків визнання держави супроводжується і визнанням уряду. Окремо від держави уряд може визнаватися лише у випадках приходу до влади неконституційним шляхом або у випадку еміграції уряду за кордон під час окупації. Визнання уряду часто є засобом політичного тиску у кризових ситуаціях, тому чимало держав (Великобританія, Австралія та ін.) відмовилися від застосування такого виду визнання. Правовим значенням визнання уряду є ті, що лише юридично визнаний уряд може претендувати на державне майно за кордоном (у т.ч. архіви, нерухоме майно, банківські внески тощо);

3) визнання органів національно-визвольного руху означає, що держава визнає факт повстання проти іноземного уряду і не розглядає повстанців як військових злочинців. Як правило, умовами такого визнання є значний обсяг території країни, що контролюється повстанцями, та ефективне керівництво збройними силами повстанців, що забезпечує дотримання військової дисципліни і норм міжнародного гуманітарного права.

Висновок

Отже, в результаті написання науково-дослідного завдання я здобула для себе багато нової інформації.. Так як тема звучить «Держава - основний суб'єкт права », визначили поняття суб'єкта міжнародного права, держави як основні суб'єкти міжнародного права.

Суб'єкт міжнародного права - це самостійне утворення, що виступає учасником міжнародних правовідносин, володіє міжнародними правами і обов'язками і може брати участь в утворенні та реалізації міжнародно-правових норм.

При такому підході до числа суб'єктів міжнародного права відносяться лише особи публічного права, що не перебувають під юрисдикцією жодної іншої особи - держави, міжнародні міжурядові організації, державоподібні утворення, а також (нації) народи, які борються за своє визволення.

Загальновизнано, що основними суб'єктами міжнародного права є держави. Визначення обсягу міжнародної правосуб'єктності держави іноді викликає труднощі. Якщо не виникає сумніву в повноті її суверенітету правосуб'єктність унітарної держави не викликає сумніву. Але коли йдеться про складну державу, труднощі можуть виникнути.

Держава є універсальними суб'єктами міжнародного права. До основних прав відносять:

- здійснювати юрисдикцію на своїй території, над всіма особами, речами, які знаходяться в її межах;

- незалежне і вільне здійснення своїх законних прав;

- участь у вирішенні спільних проблем;

- участь у міжнародних договорах.

Список використаних джерел

1. Действующее Международное право: В 3 т. -- М.: Изд-во Моск. независимого ин-та междунар. права, 1996.

2. Международное право в избранных документах. -- М.: ИМО, 1957. -- Т. 1. --С. 72--73. Международное право: Учебник / Под ред. Ф.И.Кожевникова. -- М.: Междунар. отношения, 1981. -- С. 21.

3. Международное право: Учебник / Под ред. Г.И. Тункина. -- М.: Юрид. лит., 1982.--С. 81.

4. Международное право: Учебник / Под ред. Н.Т. Блатовой. -- М.: Юрид. лит., 1987. -- С. 70.

5. Международное право: Учебник / Отв. ред. Ю.М. Колосов, В.И. Кузнецов. -- М.: Междунар. отношения, 1995. -- С. 57.

6. Оппенгейм Л. Международное право. -- М.: Госиздат, иностр. лит., 1948. -- Т. 1, полутом 1.--С. 129.

7. Лукашук Й.Й. Международное право. Общая часть: Учебник. -- М.: БЕК, 1997. -- С. 293.

8. Фельдман Д.И., Курдюков Г.И. Основные тенденции развития международной правосубъектности. -- Казань: Изд-во Казан, юс. ун-та, 1974. -- С. 36.

9. Фельдман Д.И. Признание в современном международном праве. - М., 1975.

10. Аваков М.М. Правопреемственность освободившихся государств. - М., 1983.

11. Бобров Р.Л. Шаг, продиктованный историей. - М., 1974.

12. Мартыненко A.П. Права народов в современном международном праве. - К., 1993.

13. Суверенітет України і міжнародне право / Відпов. Ред. В.Н.Денцсов, В.І. Євінтов. - К., 1995.

Размещено на Allbest.ru