Зміст права власності

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Актуальність теми. 1990 p. знаменує собою початок реформування відносин власності і ринкових перетворень в економіці України. Безперечно, певні передумови цього були закладені раніше, починаючи з 1985 p. і до кінця 90-х р. в СРСР. У цей період невдачами закінчувалися спроби реформування економіки і створення так званого соціалістичного ринку, що в свою чергу спричинило прискорення дезінтеграційних процесів в СРСР, посилення національно-патріотичної і політичної свідомості і прагнення народів союзних республік до утвердження їх політичної і державної незалежності. Після прийняття в 1986 p. Закону СРСР «Про індивідуальну трудову діяльність» у країні формується поза волею партійно-владних структур новий соціальний прошарок населення. По суті започатковувалися якісно нові з економічного і правового погляду суспільні відносини, що зумовило водночас і потребу визначити походження і зміст власності даної категорії громадян, особливо власності на засоби виробництва.

Поширення нових суспільно-економічних відносин призводило до різкого майнового розшарування серед населення. З одного боку, в ряді галузей економіки зберігалася так звана зрівнялівка, з другого - поглиблювалися диспропорції в оплаті праці як різних, так і однакових категорій трудящих. Накопичилося багато негативних явищ безпосередньо в народногосподарському комплексі. Управління економікою ставало все менш ефективним, порушувалися договірні зв'язки між господарюючими суб'єктами, тривав спад виробництва, що в свою чергу породжувало некерованість суспільних відносин. Ці та інші обставини вимагали негайного прийняття ґрунтовного комплексного законодавства щодо відносин власності, яке мало нормалізувати розвиток цих відносин, сприяти зародженню справжньої ринкової економіки, не обтяженої ідеологічними догмами. На це був спрямований Закон СРСР «Про власність в СРСР», прийнятий 6 березня 1990 p. і введений в дію з 1 липня 1990 p. Однак реальне становлення в Україні нового інституту права власності було пов'язано з політичними подіями, зокрема з розпадом СРСР, прийняттям Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. та іншими процесами, спрямованими на утвердження незалежності України, та переходом до засад ринкової економіки.

Основною метою написання даної роботи є дослідження відносин власності в Україні, здійснення права власності, дослідження змісту права власності та його значення. Адже інститут власності є одним із не менш важливих в нашій державі.

Досліджуючи обрану мною тему КПІЗ, я поставила перед собою такі завдання:

- розкрити поняття права власності

- зміст права власності та його складові

- здійснення права власності.

Обєктом дослідження виступають суспільні відносини, які виникають їз змісту права власності, тобто група відносин з приводу володіння, користування та розпорядження майном.

Поняття права власності

Існування людини забезпечується головним чином завдяки суспільному виробництву, в процесі якого створюються необхідні для неї матеріальні блага (за винятком благ, безпосередньо створених природою). Звичайно ж функціонування такого виробництва неможливе без повної взаємодії людей. Тобто заради досягнення тих чи інших цілей суспільного виробництва і задоволення таким чином своїх потреб вони змушені вступати у відповідні взаємовідносини (суспільні відносини) між собою, які набувають насамперед виробничого забарвлення.

Суспільне виробництво формує відповідну спрямованість взаємовідносин, сутність якої полягає у привласненні людиною (колективом людей) предметів природи і продуктів суспільного виробництва, що дає можливість індивіду ставитися до них як «до своїх, до власних». Цілком логічно, що коли для одного індивіда (суб'єкта) привласнене майно є «своє», то для іншого воно має бути «чуже». На необхідність саме такого розуміння стану привласнення звертав увагу К. Маркс. Однак привласнення, як правило, не може бути без відчуження. Тому варто погодитись з авторами, які вважають, що «власність одних людей чи їх колективів на майно невіддільно пов'язана з відчуженням даного майна від інших людей». Водночас подібне твердження не може бути такою мірою прийнятним, коли індивід привласнює результати власної праці. У такому разі привласнення майна одним індивідом не супроводжується відчуженням його від іншого індивіда.

У найбільш узагальненій формі власність можна визначити як відносини між людьми з приводу привласнення матеріальних благ та встановлення влади над ними, належності їх конкретній особі. Саме ці відносини є рушійною силою суспільного виробництва, його сутністю. Для того, щоб було що привласнювати, необхідно насамперед належним чином підготувати предмети природи, створити нові матеріальні блага. Така діяльність людини стає ефективною і набуває для неї адекватної значимості лише за умов певної самоорганізації суспільства. Для ізольованого індивіда привласнення такого значення не має, оскільки він позбавлений як можливості, так і необхідності вступати у відносини з іншими індивідами, йому подібними. Отже, поза сумнівами є твердження: власність можлива лише в людському суспільстві, яке до того ж перебуває на певному ступені свого розвитку. Про його досягнення суспільством може свідчити здатність людей вступам ти у виробничий процес з метою привласнювати засоби виробництва, продукти праці та задовольняти свої потреби. Тому не можна не погодитися з основоположниками марксизму-ленінізму в тому, що «всяке виробництво є привласнення індивідом предметів природи в рамках певної форми суспільства і через неї».

Загальновідомо, що у своїй історії суспільство пройшло кілька ступенів розвитку розподілу праці: первіснообщинний, рабовласницький, феодальний, капіталістичний і соціалістичний. Кожному з них відповідає певна форма власності: первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична і соціалістична.

Першооснову всіх наведених форм власності становлять економічні відносини привласнення матеріальних благ у процесі виробництва. Тому власність у такому значенні є її економічним розумінням. Між тим економічні відносини власності, які існують у цілому поза волею і свідомістю людей, можуть бути об'єктом правового регулювання, дістаючи відповідне оформлення у нормах права. У такому разі виявляється юридичний зміст власності.

Важливо, що суспільство не обмежується правовим закріпленням засобів виробництва і продуктів праці за конкретними особами чи їх колективами. Відносини власності дістають, що не менш важливо, необхідну регламентацію і примусовий захист. Врегульовані правовими нормами вони набувають ознак якісно нових відносин - відносин права власності, тобто юридичного змісту.

Сьогодні поширилася думка про багатоплановість категорії власності, її прихильники вважають, що власність, крім економічного і юридичного змісту, має й інші аспекти різнобічного соціального буття (соціальний, політичний, психологічний, культурний, етичний та ін.) 2. Таке нетрадиційне розуміння категорії власності може виявитися перспективним у сучасних умовах реформування відносин власності. Тому ця проблема вимагає спеціального наукового дослідження.

Безперечно, що відносини права власності є похідними щодо економічних відносин власності як складової частини виробничих відносин. Саме власність є умовою функціонування організованого виробництва в межах загального комплексу виробничих відносин, а відтак і їх головною складовою частиною. Роль економічних відносин власності полягає у закріпленні стану належності матеріальних благ індивідам, відображаючи статичний момент того чи іншого способу суспільного виробництва.

У юридичній науці радянського періоду на базі марксистських положень про власність сформувалося в цілому правильне уявлення про статичний характер економічних відносин власності. Власність як стан привласненості матеріальних благ відтворює статичні моменти, які характеризують даний спосіб виробництва, і що вона відображає виробництво не як процес, не як динаміку відносин, а як «момент статичний, як результат процесу розподілу» засобів виробництв'. У радянській юридичній літературі така думка стала панівною, вона дістала підтримку в Україні в умовах переходу до ринкової економіки.

У ході привласнення суспільство обертає на свою користь багатства природи, створює нові матеріальні блага. Однак цього недостатньо для існування членів суспільства, оскільки вони мають одержати для власних потреб ці матеріальні блага. Тому не менш важливою є завершальна стадія привласнення - розподіл матеріальних благ між членами суспільства. Власність зумовлює необхідність суспільного розвитку, виробництва. Водночас без виробництва не може існувати власність, оскільки не можна привласнити те, чого не існує. Привласнення не є самоціллю суспільства. Зрештою здобуті чи створені матеріальні блага використовуються для відновлення процесу виробництва та безпосередньо споживаються членами суспільства. Отже, економічні відносини власності включають такі визначальні стадії їх реалізації:

а) заволодіння багатствами природи та створення нових матеріальних благ;

б) розподіл матеріальних благ між членами суспільства та їх колективами;

в) виробниче та особисте споживання матеріальних благ.

Зазначені стадії економічних відносин здійснюють безпосередньо учасники (суб'єкти) цих відносин, які мають бути наділені для цього відповідними повноваженнями, а саме - повноваженнями «господаря» (власника). Таким чином, господарю надається можливість панувати над належними йому речами. Однак таке «панування» над речами може бути ефективним лише тоді, коли воно закріплено певними, правилами (правовими нормами), обов'язковими для всіх індивідів суспільства, як власників, так і невласників.

Правове врегулювання економічних відносин власності породжує утворення права власності, за допомогою якого утверджується панування власника над належними йому речами та його повноваження з володіння, користування та розпорядження ними. Перелічені повноваження власника є для нього найбільш значимими і у своїй сукупності становлять зміст економічних відносин власності. Право власності регулює лише статику майнових відносин власності, тобто визначає стан належності матеріальних благ індивідам.

Власність не є категорією монолітною. Вона може виявлятися у відповідних економічних формах, співвідношення та зміст яких залежать від обраного країною суспільно-економічного устрою.

Зміст права власності

Концепція ЦК України щодо змісту права власності, зафіксована в ст. 317 ЦК, виходить з того, що зміст права власності у суб'єктивному значенні складається з трьох «прав» власника: 1) права володіння річчю; 2) права користування річчю; 3) права розпорядження річчю.

Право володіння - це юридична можливість фактичного впливу на річ. У зв'язку з тим, що володіння буває законним - таким, що ґрунтується на законі, і незаконним - протиправним, іноді у літературі з цивільного права зазначають, що такий поділ може стосуватися володіння взагалі, тобто і володіння як елементу права власності1. Проте оскільки йдеться про право володіння, то воно завжди може бути лише законним. Поняття «незаконне володіння» може застосовуватись лише до фактичного володіння.

Право користування - це юридична можливість видобувати корисні (споживчі) властивості речі. Користування може здійснюватися шляхом вчинення фактичних дій (проживання в будинку, користування особистими речами, автомашиною тощо). Але воно може полягати й у використанні споживчих властивостей речі за допомогою дій юридичних (надання речі в оренду і тим самим одержання відповідних прибутків). Слід зазначити, що свого часу в римському приватному праві право на одержання плодів і прибутків розглядалося як самостійна правомочність власника. Проте з огляду на українську цивілістичну традицію можна умовно вважати, що така можливість охоплюється правомочністю користування шляхом вчинення юридичних дій.

Право розпорядження полягає в юридичній можливості власника визначати фактичну і юридичну долю речі. Визначення фактичної долі речі полягає у зміні її фізичної сутності - аж до повного знищення. Юридична доля речі може бути визначена шляхом передачі права власності іншій особі або через відмову від права на річ. Слід звернути увагу, що саме внаслідок того, що розпорядження річчю полягає у передачі права власності, одержання плодів і прибутків (передання речі в найм тощо) іноді оцінюють як реалізацію права розпоряджання. Проте, передаючи річ у найм, власник не має на увазі передачу права власності. Він передає річ лише у тимчасове користування. Його право власності на річ не припиняється, а реалізується шляхом використання можливості лише тимчасової передачі речі за плату іншій особі. Отже, одержання плодів, доходів, прибутків не може розглядатися як будь-який різновид права розпорядження речами.

Як вже зазначалося, в сукупності три правомочності власника утворюють класичну для українського цивільного права «тріаду», що характеризує право власності в суб'єктивному сенсі.

Слід однак зазначити, що таке трактування змісту (визначення переліку елементів) права власності не вважається досконалим. На те є, як мінімум, дві причини.

Перша з них полягає в тому, що визначення змісту права власності проводиться без врахування загального трактування суб'єктивного цивільного права як такого, що включає три правомочності: 1) право на власні дії (поведінку); 2) право вимагати певних дій від інших осіб; 3) право звернутися за захистом у разі порушення права.

Неважко помітити, що всі елементи традиційної «тріади» права власності практично повною мірою стосуються лише першої правомочності суб'єктивного цивільного права - права на власну поведінку. Такий акцент виглядає досить природним, оскільки у багатьох випадках саме поведінка власника дозволяє реалізувати йому право власності. Не заперечується, що при цьому власник може вимагати, щоб інші особи не порушували його право власності, має право звернутися до відповідних органів за захистом порушеного права. Але ці вимоги вже розглядаються як такі, що стосуються головним чином тієї чи іншої правомочності: порушення права володіння, порушення права користування, порушення права розпорядження.

Отже, постає питання: йдеться про право власності як єдине суб'єктивне право чи кожний окремий елемент «тріади» розглядається як окреме суб'єктивне право, що включає три правомочності?

Якщо прагнемо все ж вести мову про єдине суб'єктивне право власності і розглядаємо його як таке, то повинні аналізувати саме щодо цього поняття усі правомочності - не лише власної поведінки, а й вимоги поведінки до інших осіб та правомочності вимагати захисту порушеного права власності.

Звідси випливає висновок про необхідність розгляду змісту права власності у двох площинах: 1) як суб'єктивного права взагалі; 2) як змісту права на свою поведінку власника, яка у багатьох випадках є вираженням права власності взагалі.

Таким чином, зміст права власності в цілому має включати такі елементи:

1) право на власну поведінку (право на здійснення права власності на свій розсуд);

2) право вимагати «від усіх і кожного» не створювати перешкод у здійсненні права власності (не порушувати його),

3) право звернутися до суду за захистом порушеного права власності з речовим позовом (віндикаційним, негаторним тощо).

У свою чергу змістом права здійснення права власності є: право володіння, право користування, право розпорядження тощо.

Слід зазначити, що друга неточність якраз і стосується визначення переліку елементів права здійснення права власності. Справа в тому, що традиційна «тріада», як вже зазначалося, є дуже приблизною і не містить згадки про деякі важливі елементи. Наприклад, важливим елементом права власника на здійснення його права є право управління майном.

Свого часу у літературі пропонувалося виділяти правомочність управління власністю (майном) щодо колективних утворень стосовно майна, що їм належить». Водночас деякі науковці зазначали, що більш слушно вважати управління не четвертим елементом змісту права власності, а функцією органу управління колективної юридичної особи, яку та здійснює у процесі реалізації права користування або розпорядження майном.

На нашу думку, правильно виходити з того, що зазначене право не охоплюється ні правом користування, ні правом розпорядження майном. Наприклад, господарське товариство має право власності на майно, передане його учасниками як вклад до статутного капіталу (ст. 115 ЦК). Товариство як власник може володіти цим майном, використовувати його як гарантію інтересів кредиторів. Водночас воно не має права повного розпорядження цим майном (наприклад, не може провести повне відчуження статутного капіталу; зменшувати його нижче рівня, встановленого законом, тощо), а також не має права використовувати майно в процесі своєї діяльності для власних потреб. Натомість господарське товариство через свої органи може управляти цим майном відповідно до змісту засновницьких договорів та вимог закону. Отже, змістом права власності як права на власну поведінку (права здійснення права власності) є: 1) право володіння майном; 2) право користування майном; 3) право управління майном; 4) право розпорядження майном

власник економічний право обмеження

Здійснення права власності

У практичній діяльності, пов'язаній з використанням права власності, слід враховувати викладені вище положення про багатоплановість розуміння змісту зазначеної категорії. Це дає можливість ефективнішого здійснення права власності, основні засади якого встановлені законом (ст. 319 ЦК).

У зв язку з цим слід зазначити, що власник може чинити стосовно своєї речі усе, що не заборонено законом або не суперечить соціальній природі власності. Воля власника щодо реалізації влади над річчю, яка йому належить, полягає у володінні (посіданні), користуванні, розпорядженні, управлінні тощо цією річчю.

Власник має право використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності, крім випадків, встановлених законом (ст. 320 ЦК).

Він може створювати юридичні особи, на свій ризик та відповідальність вільно укладати угоди з іншими підприємцями, набувати та розпоряджатися своїм майном, брати участь у зовнішньоекономічній діяльності, відкривати рахунки в банках тощо.

Водночас допускаються обмеження використання права власності, пов'язані із суспільною необхідністю, а також із випадками, коли це майно завдає шкоди особам, суспільству, погіршує екологічну та економічну ситуацію тощо. Тому законом можуть бути встановлені умови використання власником свого майна для здійснення підприємницької діяльності. Зокрема держава може заборонити підприємницьку діяльність у певних сферах виробництва і торгівлі (наприклад, у сфері виготовлення зброї, наркотичних засобів, орденів тощо) або обмежити її шляхом встановлення вимоги на одержання суб'єктами підприємництва спеціальних ліцензій тощо.

Конкретні питання, пов'язані з використанням власником свого майна для здійснення підприємницької діяльності, регулюються спеціальними актами законодавства.

Своє право на річ власник здійснює завжди через свою владу й у своїх інтересах. Проте влада власника щодо належної йому речі не є безмежною. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства. Він може вчиняти стосовно свого майна будь-які дії, але вони не повинні суперечити інтересам інших суб'єктів приватного права.

Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення їх прав. Це правило доповнює положення ст. 13 Конституції України та ч. 2 ст. 318 ЦК, які передбачають, що усі суб'єкти права власності є рівними перед законом. За своєю сутністю вказане правило є однією з юридичних гарантій рівності умов здійснення власниками їх прав

Як передбачає ч. 4 ст. 319 ЦК, власність зобов'язує. Це правило конкретизоване у ст. 322 ЦК. Вона встановлює, що власник зобов'язаний утримувати майно, яке йому належить, якщо інше не передбачено договором або законом. Згідно зі ст. 323 ЦК ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження (псування) майна несе його власник, якщо інше не встановлено договором або законом. Випадковою загибеллю або псуванням речей визнається така загибель або псування, які сталися не з вини учасників договору, а в силу випадкових причин і обставин (непереборної сили, простого випадку). Власник несе ризик випадкової загибелі або випадкового псування речі у разі, якщо тільки він не переклав цей ризик повністю або частково на страхувальника, застрахувавши річ, що йому належить. У силу того, що за загальним правилом право власності переходить до набувача в момент передачі речі, то й ризик випадкової загибелі або псування також переходить у момент її передачі, якщо інше не обумовлено договором чи законом. Наприклад, сторони договору можуть встановити, що ризик випадкової загибелі проданої речі перейде до покупця вже з моменту укладення договору купівлі-продажу, до передачі речі покупцеві, тобто до перенесення на останнього права власності.

Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі (ч. 5 ст. 319 ЦК). Ця норма є продовженням закріплених у ч. 2 цієї ж статті вимог до власника вчиняти щодо свого майна лише такі дії, які не суперечать закону, при здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків додержуватися моральних засад суспільства тощо.

Держава не втручається у здійснення власником права власності. Це не означає, що державі байдуже, як формуються та розвиваються правовідносини власності у країні, і що вона взагалі усувається від впливу на учасників останніх. Однак вплив на учасників правовідносин власності здійснюється не шляхом прямого адміністрування, а опосередковано - за допомогою правового заохочення власників до певних дій, забезпечення захисту цивільних прав власників та інших осіб.

Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов'язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Це, з одного боку, свідчить про гарантованість прав власника (обмеження, припинення тощо діяльності власника можливе лише на підставах, передбачених законом), а з іншого - означає, що права власника не є безмежними і мають реалізовуватися з урахуванням інтересів суспільства.

Особливості здійснення права власності на національні, культурні та історичні цінності можуть бути передбачені спеціальним законом. У цьому випадку пріоритет надається спеціальному законодавству, яке втім не може суперечити принциповим засадам регулювання права власності в Україні, встановленим Конституцією та ЦК.

Не до кінця зрозумілим є питання: як може здійснювати право власності український народ, який згідно зі ст. 318 ЦК є суб'єктом права власності?

Припускається, що це можливо як шляхом безпосереднього волевиявлення (наприклад, на референдумі щодо питань права власності українського народу), так і опосередковано - через Верховну Раду України. Проте практичний механізм таких рішень залишається не розробленим.

Размещено на Allbest.ru