Право громадян України на альтернативну (невійськову) службу - невід'ємний елемент свободи віровизнання

Размещено на http://www.allbest.ru

Реферат

на тему: Право громадян України на альтернативну (невійськову) службу - невід'ємний елемент свободи віровизнання

Серед прав людини важливе місце посідає свобода віровизнання. До її змісту входить ціла низка можливостей (елементів), зокрема і право на альтернативну (невійськову) службу.

Коротко висвітлимо історію виникнення й існування нормативно-юридичного опосередкування цього права людини. Інститут звільнення від військового обов'язку з релігійних переконань існував у Росії ще до 1917р. Після Жовтневої революції він був узаконений рядом Декретів РНК РРФСР. Зокрема, 20 січня 1918р. прийнято Декрет РНК РРФСР "Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви", згідно з яким допускалася зміна одного громадянського обов'язку іншим, у кожному окремому випадку за рішенням народного суду [1, c.93].

Розвиваючи це положення, в перші роки радянської влади були прийняті спеціальні документи з цього питання: Декрет РНК "Про звільнення від військової повинності з релігійних переконань" від 04.01.1919р. і Постанова РНК "Про порядок звільнення від військової служби з релігійних переконань" від 14.12.1920р. [1, c.94]. У 1923 році був прийнятий ЦПК РРФСР, який містив спеціальну главу, що визначала порядок звільнення від військової служби з релігійних переконань (ст.226-230).

Згідно з постановою РНК від 14.12.1920р., призовник здобував право на звільнення від військової служби на підставі рішення народного суду. Приймаючи рішення, суд керувався показами свідків та іншими даними про спосіб життя призовника, які засвідчували ступінь щирості і послідовності в проведенні ним свого релігійного вчення в життя. До суду також надходив висновок експертів (представників релігійних віровчень) про те, чи відповідне вчення справді забороняє своїм послідовникам брати участь у якій би то не було військовій службі, і чи дійсно та чи інша особа є послідовником саме цього релігійного вчення та практично здійснює його у свому житті. Отже, народний суд на підставі вищезгаданих підстав мав право замінити військову службу "санітарною службою, переважно в заразних шпиталях" чи іншою загальнокорисною роботою.

Інститут звільнення від військової служби діяв в СРСР до 1 вересня 1939р., а потім упродовж понад 50 років не існував. За цей час десятки тисяч віруючих на території СРСР, релігійні переконання яких не дозволяли відбувати військову повинність, не могли здійснити повною мірою свого права на свободу віровизнання і навіть підлягали кримінальній відповідальності за ухилення від чергового призову на дійсну військову службу. А відтак деякі громадяни відбували покарання двічі, а то й тричі за злочин, мотивом учинення якого були релігійні переконання. І тільки з січня 1992р. в Україні почав діяти Закон України "Про альтернативну (невійськову) службу", який визначив організаційно-правові основи реалізації цього права громадян.

Нині правову основу механізму юридичного забезпечення права громадян України на альтернативну (невійськову) службу становлять:

1. Конституція України, в якій закріплено, що "у разі якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обв'язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою"(ч.4 ст.35).

2. Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації" від 23.04.1991 р. Однак у цьому законі не фіксується право громадян про альтернативну (невійськову) службу, а лише зазначається, що "заміна виконання одного обов'язку іншим з мотивів переконань допускається лише у випадках, передбачених законодавством України" (ст.4). Доцільно було б передбачити в цьому законі і право громадян на альтернативну службу, оскільки воно є невід'ємними елементом свободи віровизнання людини.

3. Закон України "Про альтернативну (невійськову) службу" (в редакції від 18.02.1999 р.). Це є спеціальний нормативно-правовий акт, який визначає механізм проходження альтернативної служби, права та обов'язки громадян, які її проходять, та інші питання, пов'язані з нею.

4. Постанова Кабінету Міністрів України від 10 листопада 1999 р. №2066 "Про затвердження нормативно-правових актів щодо застосування Закону України "Про альтернативну (невійськову) службу". Нею були затверджені: положення про порядок проходження альтернативної (невійськової) служби; положення про комісії у справах альтернативної (невійськової) служби; перелік підприємств, установ, організацій, що перебувають у державній або комунальній власності, на яких громадяни можуть проходити альтернативну (невійськову) службу; перелік релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю. Оскільки була прийнята вказана постанова Кабінету Мііністрів України, втратила чинність постанова Кабінету Міністрів України від 30 червня 1992р. №360 "Про заходи щодо реалізації Закону України "Про альтернативну (невійськову) службу".

Зазначимо, що вказане законодавство України не лише декларативно закріплює право громадян на альтернативну (невійськову) службу, а й надає реальну можливість громадянам ним скористатися, про що свідчать і статистичні дані. Так 1992р. цим правом скористалися 255 чол., 1993р. - 554, 1994р. - 702, 1995р. - 1500, 1996р. - 1159, 1997р. - 1448, 1998р. - 1207. Станом на 1 січня 1999р. альтернативну (невійськову) службу в Україні проходили 3510 чол., що порівняно з 1992р. більше у 15, 6 раза [2, с.276].

Специфіка права громадян України на альтернативну (невійськову) службу полягає в тому, що воно водночас є й різновидом юридичного обов'язку громадян перед суспільством. Згідно з чинним законодавством, альтернативна служба є службою, яка запроваджується замість проходження строкової військової служби.

Право на альтернативну службу мають громадяни України, якщо виконання військового обов'язку суперечить їхнім релігійним переконанням і ці громадяни належать до релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю. Перелік же таких релігійних організацій затверджений постановою Кабінету Міністрів України. До них відносяться: адевинтисти-реформисти, адвентисти сьомого дня, євангельські християни, євангельські християни-баптисти, покутники, свідки Єгови, хоризматичні християнські церкви, християни віри євангельської, християни євангельської віри й товариство Свідомості Крішни, яке було включене в цей перелік у 1999 році. Можна передбачити, що цей перелік буде доповнений й іншими релігійними організаціями, віровчення яких не допускає користування зброєю. альтернативний невійськовий служба україна

Отже, громадяни, які є членами вищезгаданих релігійних організацій повинні документально або іншим чином підтвердити істинність своїх релігійних переконань на засіданні комісії у справах альтернативної служби, яка й приймає рішення про направлення громадянина на альтернативну службу. Всі інші громадяни не мають права на альтернативну (невійськову) службу.

Як бачимо, законодавство України чітко визначає коло осіб, які мають право на альтернативну службу, але тим самим, як видається, обмежує, порушує права громадян на свободу віровизнання, які не бажають проходити військову службу з огляду на свої моральні, філософські, етичні переконання. Якщо звернутися до законодавства інших держав, то право на відмову від військової служби з міркувань власної совісті, що грунтується не тільки на релігійних переконаннях, надається громадянам ФРН, Франції, Данії, Італії, Нідерландів, Норвегії, Португалії, Іспанії, Словаччини, Чехії, Угорщини, Фінляндії, Швеції, Польщі, Австрії [3, c. 26].

Нині строк альтернативної (невійськової) служби, згідно з чинним законодавством України, становить 27 місяців, а для осіб, які мають повну вищу освіту - 18 місяців. Раніше (до 1999 року) такий строк був удвічі триваліший, ніж строк військової служби. Зменшивши строк альтернативної служби, законодавство України врахувало досвід світової практики. Так, загалом, у країнах Європи альтернативна служба є довшою за військову в Німеччині (на 3 місяці), Португалії (на місяць), Чехії, Латвії, Польщі (6 місяців), Угорщині (10 місяців). Однак в Італії, Данії, Швеції та Нідерландах строки альтернативної та військової служби однакові [3, c.26].

Законодавство України, як уже зазначалося, чітко визначило перелік державних підприємств, установ, організацій, на яких громадяни можуть проходити альтернативну службу. Зокрема, до них належать державні організації, які діють у сферах: охорони здоров'я, соціального захисту, захисту довкілля, будівництва, житлово-комунального господарства, сільського господарства. Зазначимо також, що громадяни, які проходять альтернативну службу, не можуть призначатися на посади, що передбачають виконання функцій представників органів влади або органів місцевого самоврядування, організаційно-розпорядчих або адміністративно-господарських обов'язків [4]. Отже, громадяни України проходять альтернативну службу і відповідно виконують свої обов'язки перед суспільством у тих галузях господарства, які є найважливішими та потребують найбільшої допомоги.

Торкнемося коротко питань порушення законодавства України про альтернативну (невійськову) службу. Суб'єктами його правопорушень можуть бути як самі громадяни України, яким надано право на альтернативну (невійськову) службу, так й інші особи, в тому числі посадові, які перешкоджають громадянам у реалізації цього права.

Як уже зазначалося, право громадян України на альтернативну (невійськову) службу одночасно виступає і як їхній юридичний обов'язок перед суспільством, а тому за ухилення від його виконання, згідно з законодавством України, настає кримінальна відповідальність (ст.72 Кримінального кодексу України). І хоча цим правом "скористалося" чимало громадян, проте були й такі, що відмовлялися від проходження альтернативної (невійськової) служби з релігійних переконань. Зокрема, протягом 1992-1994 рр. у Львівській області з релігійних переконань ухилилося від проходження альтернативної служби 58 призовників, більшість з яких були притягнуті до кримінальної відповідальності [5, с.157]. Аналіз кримінальних справ, які були розглянуті районними судами міста Львова, показав, що громадяни, які ухилилися від альтернативної служби, були членами релігійної організації "Свідки Єгови". Вони обґрунтовували свою відмову від альтернативної служби тим, що присвячують своє життя Богові і можуть служити тільки йому, а Закон України "Про альтернативну (невійськову) службу" трактує її як різновид військової. Однак, як нам відомо, останніми роками у Львівській області не було випадків притягнення громадян до кримінальної відповідальності за ухилення від альтернативної (невійськової) служби.

У 1998 р. в Україні було зафіксовано 127 порушень чинного законодавства щодо релігії та церкви, зокрема законів України "Про свободу совісті та релігійні організації", "Про правовий статус іноземців", "Про альтернативну (невійськову) службу". Посадовими особами релігійних організацій було допущено 15 (12,6%) порушень, 6 випадків пов'язано з порушеннями законів про військову та альтернативну службу з релігійних мотивів [6, с.25].

Зазначимо, що порушень законодавства про військову (альтернативну) службу громадянами з релігійних мотивів у Львівській області в 1998 р. зафіксовано не було [7].

Отже, можна стверджувати, що невід'ємним елементом свободи віровизнання людини є право на альтернативну (невійськову) службу, яке, вважаємо, має бути зафіксоване й у Законі України "Про свободу совісті та релігійні організації".

Література

1. Черемных Г.Г. Свобода совести в Российской Федерации. - М., 1996

2. Шуба О. Релігія в етнонаціональному розвитку України. - К., 1999

3. Право на альтернативну (невійськову) службу в Україні. Офіційний вісник // Людина і світ. - 1998. - №8

4. Закон України "Про альтернативну (невійськову) службу" в редакції від 18.02.1999р. Ст.15. // Голос України. - 1999 - 16 берез

5. Ярмол Л.В. Свобода віровизнання: соціально-філософські і законодавчі аспекти // Філософські пошуки. Вип. І-ІІ. - Львів;Одеса, 1997

6. Інформаційний звіт Державного Комітету України у справах релігій за 1998рік "Про стан та тенденції розвитку релігійної ситуації, державно-церковних відносин в Україні // Людина і світ. - 1999. - №2

7. Інформаційний звіт про стан та тенденції розвитку релігійної ситуації у Львівській області за 1998 рік // Див. біжучий архів Управління у справах національностей, міграції та релігій Львівської обласної держадміністрації

Размещено на Allbest.ru