Входження Північної Буковини та Західної України до складу УРСР

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Львівський національний університет імені Івана Франка

Юридичний факультет

Кафедра історії та теорії держави і права

КУРСОВА РОБОТА

з історії держави і права України

на тему:

Входження Північної Буковини та Західної України до складу УРСР

Виконав студент

першого курсу

групи ЮРД - 1.

Науковий керівник:

Львів 2003

План

Вступ

1. Соціально-політичне становище Північної Буковини та Західної України у складі іноземних держав

2. Приєднання Північної Буковини та Західної України до СРСР та його юридичне оформлення

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Конституція України проголосила, що територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканою. Однак слід зазначити , що існуючі межі України були сформовані не так давно: в 40-50-их роках минулого століття.

Досить цікавим був процес приєднання до України(тоді ще УРСР) західних її областей, з приєднанням яких в основному і било остаточно сформовано територію України, за винятком АРК. В процесі даного приєднання до УРСР відійшла, зокрема, Західна Україна та Північна Буковина. територія україна новітній період

Саме приєднання Західної України та Північної Буковини і було обрано як об'єкт дослідження при написанні даної курсової роботи. Актуальність даної проблематики полягає в тому, що дане дослідження дає можливість з'ясувати питання про те:

яким чином відбувався процес формування території України в новітній період;

наскільки законним і обґрунтованим було приєднання зазначеної території до складу України і відповідно - чи має Україна право на зазначені території на сучасному етапі.

також дане дослідження допомагає порівняти до певної міри та з'ясувати ті зміни, до яких призвело ,,звільнення” зазначених земель з-під гніту іноземного панування та перехід до гніту ,,рідного” - радянського.

Після визначення актуальності проблематики слід визначити і основні принципи дослідження роботи:

1. При дослідженні теми автор буде намагатися найбільш повно звертати увагу на нормативний матеріал як підставу для висвітлення певних аспектів дослідження;

2. При аналізі проблематики курсової роботи враховано положення, які містяться у працях представників суспільних наук, теоретиків та істориків української державності: Кульчицького В. С.., Настюка М .І., Тищика Б.Й., Кроника А.Л., Смішко П.

Для кращого та глибшого дослідження проблем приєднання Західної України та Північної Буковини до України тему курсової роботи слід розглядати в наступній послідовності:

1. Перша частина розглядає загальні закономірності становища зазначених земель у складі Польщі та Румунії.

2. Друга - стосується розгляду безпосередньо питань, які стосуються теми, але вже на основі викладених особливостей у першій частині.

1. Соціально-політичне становище Північної Буковини та Західної України у складі іноземних держав

Після розпаду Російської імперії 1917 р. Україні не вдалося повністю об'єднати всі землі. Народ внаслідок імперіалістичної політики урядів Антанти і Росії та своєї недостатньої організованості не домігся бажаної свободи і незалежності. Східна Галичина з-під влади австрійських імперіалістів за Ризьким мирним договором 1921 р. потрапила під владу Польщі. Західні повіти Волині, що входили раніше до складу царської Росії, також опинились під польським пануванням. Ці землі дістали в історичній літературі назву Західна Україна.

Ще 12 жовтня 1920 р. у Ризі був підписаний договір про перемир'я і попередні умови миру між РРФСР, УРСР і Польщею. За ним кордон між Польщею і радянськими республіками встановлювався таким чином, що під владою Польщі залишалися Західна Україна і Західна Білорусія.

При підписанні договору з Польщею уряди Росії та України (Білорусія передала повноваження російській делегації) домоглися введення до договору положень, які зобов'язували польський уряд гарантувати права національних меншин -- російського, українського і білоруського населення та забезпечити вільний розвиток їхніх культури, мови, віросповідання. Введення цього положення до Ризького мирного договору створювало правову основу захисту життєвих інтересів населення цих національностей у складі Польщі. Однак на практиці польський уряд не виконував зобов'язань. За міжнародними договорами, укладеними 1918--1920 рр., Західна Україна формально і фактично не визнавалася частиною Польської держави. Польща вважалася тільки тимчасовим військовим окупантом, чиє правове становище регулювалося відповідним міжнародним статусом, затвердженим на Паризькій мирній конференції 25 червня 1919 р. Згідно зі ст. 91 Сен-Жерменського мирного договору, державний суверенітет Східної Галичини належав Антанті.

На Ризькій мирній конференції російсько-українська делегація обнародувала 23 вересня 1920 р. заяву Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету про необхідність розв'язання питання щодо Східної Галичини на основі вільного волевиявлення всіх національностей, які її населяють. Проте 14 березня 1923 р. Рада послів країн Антанти у Парижі на вимогу польського уряду узаконила анексію Західної України Польщею. Уряд України виступив з офіційним протестом проти цієї акції.

Весь український народ, у тому числі населення Західної України, рішуче протестував проти насильницької анексії західноукраїнських земель. Уже 18 березня 1923 р. у Львові відбулася 40-тисячна демонстрація протесту, а пізніше -- і в інших містах краю.

Окупаційна влада встановила в Західній Україні режим терору і насилля, намагаючись залякати корінне українське населення, примусити його бути покірним, припинити національно-визвольну боротьбу, визнати владу Польської держави. Великодержавний шовінізм, що насаджувався правлячими колами, після окупації Західної України був піднятий у ранг державної політики.

Крім окупаційних військ у Західну Україну повернулися жандарми, поліція, поміщики. Почали діяти надзвичайні суди. Шовіністична правляча верхівка на чолі з Ю. Пілсудським мала на меті впродовж кількох десятиліть повністю колонізувати захоплені землі, всіляко викорінювати національну самосвідомість населення, полонізувати його. Цій меті служила розгалужена система політичних, економічних, адміністративних і поліцейських заходів.

Влада в Західній Україні повністю перейшла до командувача військами і генерального делегата польського уряду, а на місцях -- урядових комісарів. За розпорядженням генерального делегата з державних установ підлягали звільненню всі службовці, які відмовлялися від присяги на вірність Польській державі. За даними офіційної польської статистики, особи української та білоруської національностей посідали в державному апараті тільки 7,4% другорядних і низькооплачуваних місць.

Розмови про «державний суверенітет», участь народних мас в управлінні державою, органах самоврядування остаточно втратили будь-який зміст після державного перевороту 1926 р. і введення у дію Конституції 1935 р.

Окупувавши Західну Україну, правлячі кола Польщі поспішили змінити назву цієї споконвічної української землі. Ще в березні 1920 р. Західна Україна офіційно була перейменована польською владою у «Східну Мало-польщу», а потім -- у Польщу «Б» (на відміну від корінної Польщі «А»). Край був поділений на п'ять воєводств -- Волинське, Львівське, Поліське, Станіславське, Тернопільське, що разом становили 35% території і 30% населення Польської держави.

Польський сейм 26 вересня 1922 р. прийняв закон про воєводську автономію, згідно в яким у Львівському, Станіславському і Тернопільському воєводствах утворювалися воєводські сеймики та їх виконавчі органи -- комітети. До компетенції сеймиків належали різноманітні другорядні питання. Рішення сеймиків здебільшого вимагали санкції Президента держави.

Воєвода як представник уряду міг призупиняти будь-яке рішення сеймика, що не вимагало санкції Президента, а також будь-яке рішення воєводського комітету. Щоправда, ст. 21 закону забороняла державним органам проводити на території цих воєводств колонізаторську політику, а ст. 24 обіцяла навіть «заснувати український університет». Насправді ж закон про воєводську автономію ніколи не був втілений у життя.

На посади воєвод і старост у повітах приймалися, як правило, особи польської національності. У 1924 р. виданий закон про заборону української мови в усіх державних і муніципальних установах, у тому числі сільських.

За декілька років (з 1923 по 1926 р.) у Західній Україні були закриті 1377 українських початкових шкіл, звільнено близько 3 тис. учителів. Надалі політика не змінилася. Якщо 1925 р. налічувалося 1055 українських початкових шкіл, то 1927 р. -- 774, а до вересня 1939 р. залишилося всього 139 шкіл. Сотні тисяч дітей не вчилися. Більшість населення Західної України залишалася неписьменною, а серед жінок неписьменними було 76%. Зі 28 700 початкових шкіл у Польщі в 1937/38 н. р. існувало тільки 420 (1,4%) з українською мовою навчання, зі 769 загальноосвітніх гімназій --24 (3,4%), зі 691 ліцею -- 21 (3%).

Вищі навчальні заклади повністю полонізувалися, доступ у вузи українській молоді був фактично закритий. Для осіб української національності встановлювалася відсоткова норма. Внаслідок цього у Львівському університеті 1923/24 н. р. серед 2354 студентів налічувалося близько 100 українців, а 1937/38 н. р. з 48,2 тис. студентів, які навчалися у вузах Польщі, українці становили 3,1%.

Двадцятирічна окупація західноукраїнських земель панською Польщею стала періодом застою і в економіці. Частка великих промислових і торгових підприємств на західноукраїнських землях становила тільки 7%. Чимало промислових підприємств було ліквідовано чи переведено у центральну Польщу. Тільки 1929--1930 рр. промисловість Західної України скоротилася більш ніж на 40%.

Надзвичайно низьким був життєвий рівень робітників, їхня зарплата становила 50% заробітку польських робітників, а тривалість робочого часу -- 15--16 год. У роки економічного застою і кризи (1929--1933 рр.) у Львові, наприклад, налічувалося близько 40 тис. безробітних. Панував голод.

За даними перепису 1939 р., 75,6% населення Західної України було зайнято у сільському господарстві, тільки 7,9% -- у промисловості. Близько 2 тис. великих поміщиків володіли понад 1 тис. га землі. Так, у Станіславському воєводстві 636 поміщикам належало у 2 рази більше землі, ніж 212 тис. селянським господарствам. Водночас понад 50% усіх селянських господарств мали не більше 2 га кожне. Бідняцькі та напівбідняцькі господарства Західної України становили 72,2% селянських господарств.

У грудні 1920 р. польський сейм прийняв закон про військову колонізацію Західної України, згідно з яким солдати й офіцери польської армії, що брали участь у війні проти більшовиків, безплатно отримували в Галичині земельні наділи у розмірі 45 га. З 1919 р. до 1929 р. у Західній Україні між осадниками було розподілено 600284 га кращих земель, а за 20 років польської окупації тільки у сільські місцевості краю переселено з Польщі близько 200 тис. поляків-осадників. Осадники брали активну участь у придушенні національно-визвольного руху українського і білоруського народів. Великий поліцейський апарат, відділи безпеки (дефензива), органи прокуратури, система звичайних і надзвичайних судів -- все це ланки величезного бюрократичного військово-поліцейського апарату, що вірно служив інтересам уряду Польщі.

Репресивний апарат жорстоко розправлявся з будь-якими виступами народних мас за соціальне і національне визволення. Весь світ сколихнули криваві події восени 1930 р. під час пацифікації, коли вбивали без суду і слідства. Пацифікація супроводжувалася масовою забороною і закриттям українських читалень, клубів, різних товариств, газет, журналів, спаленням книг тощо. Ці розправи схвилювали громадськість. Навіть група депутатів англійського парламенту направила спеціальну петицію протесту в Лігу Націй. Декретом Президента Польщі 17 червня 1934 р. для осіб, які загрожували безпеці та публічному порядкові, за фашистським зразком був створений концентраційний табір у Березі Картузькій (нині Брестської обл. Білорусії). За даними офіційної польської статистики, на початку 1936 р. в цьому таборі знаходилося 725 осіб, а до вересня 1939 р. їх кількість зросла до 6500 (40--50% українців, 15% євреїв та ін).

Тяжке економічне становище, соціальне і національне гноблення, політичне безправ'я спричинили посилення революційно-визвольної боротьби народних мас Західної України, які ніколи не визнавали влади іноземних загарбників. Тільки 1934--1938 рр. народні маси організували 1118 страйків.

У 1938--1939 рр. на західноукраїнських землях прокотилася нова хвиля могутніх антифашистських, антивоєнних та антиурядових демонстрацій, мітингів і страйків. Ці події супроводжувалися зовнішніми факторами, і зупинити їх Польська держава не була спроможна.

Восени 1918 р., коли Австро-угорська монархія почала розпадатися, у багатьох містах і селах відбувалися масові віча, на яких люди вимагали приєднання Північної Буковини до України, розподілу поміщицьких і монастирських земель. Утворювалися селянські комітети, озброєні дружини тощо.

16 жовтня 1918 р. імператор Австро-Угорщини видав маніфест про перебудову держави на федеративних засадах, з утворенням окремими націями своїх національних держав. У Львові 18 жовтня був утворений державний орган -- Українська національна рада та проголошено утворення Української держави -- тимчасово у межах монархії Габсбургів. Рада створила для Буковини репрезентативний орган -- так звану Буковинську делегацію у Чернівцях, яку очолив О. Попович. Делегація мала займатися організацією української влади у Північній Буковині. Прибувши до Чернівців, делегація почала переговори з румунськими послами австрійського парламенту і буковинського сейму про поділ Буковини. Українці домагалися виділення всієї української частини краю. Румуни спочатку планували віддати тільки чотири повіти -- Кіцманський, Заставнівський, Вашковецький та Вижницький, а потім не погодилися й на це. У Чернівцях була утворена Румунська національна рада, сформований «буковинський уряд» з 42 осіб на чолі з Я. Фльондором. Рада, проголосивши себе верховною законодавчою владою у всій Буковині, тут же звернулася до румунського уряду з проханням про допомогу.

У Чернівцях 3 листопада 1918 р. відбулися велике українське віче та маніфестація. Туди з'їхалося близько 40 тис. людей з усього краю. Присутні одноголосно вимагали об'єднання з усім українським народом. Було ухвалено злучитися з Галичиною, визнати Українську Національну Раду як повноважний представницький орган українського населення і домагатись якнайшвидшого возз'єднання з усією Україною.

Того ж дня делегація УНР взяла владу у Чернівцях ; і українській частині краю. Однак з румунами до згоди так і не дійшли. У Чернівцях 8 листопада була розклеєна прокламація командира 8-ї румунської дивізії генерала Я. Задіка з повідомленням про те, що він одержав від короля наказ захистити румунське населення Буковини і «припинити анархію і безпорядки». Делегація УНР вислала йому протест проти таких дій, зазначивши, що ніяких насильств і анархії у краї немає. Це справді було так, але румуни, підтримані французькими політиками і військовою місією Франції у Яссах, яка одержувала вказівки від маршала Ф. Фоша, діяли рішуче, їх війська 11 листопада зайняли Чернівці, а впродовж наступних днів -- всю Буковину. Нечисленні українські відділи, що почали створюватися, ніякого реального опору румунським військам вчинити не могли. Натомість війська ЗУНР, інтегрованою частиною якої стала Північна Буковина, були втягнені у кровопролитну війну з Польщею, тому не змогли надати допомоги українському населенню краю. Влада ЗУНР скерувала до Паризької мирної конференції ноту протесту з приводу дій Румунії. Ще одну ноту Антанті 18 березня 1919 р. скерувала об'єднана українська дипломатична місія у Парижі, вимагаючи звільнення українських земель Буковини Румунією і встановлення кордонів аби хоч би тимчасової демаркаційної лінії між Україною та Румунією. Проте Антанта залишила ці ноти без відповіді.

Події у захопленій румунськими військами Буковині розгорталися блискавично. Так, 28 листопада 1918 р. про-румунські сили зібрали у Чернівцях так званий генеральний конгрес, який прийняв «від імені народу» рішення про приєднання Буковини до Румунії.

Румунський король 18 грудня 1918 р. підписав декрет про приєднання Буковини до Румунії. Українське населення краю не тільки рішуче протестувало проти насильницького приєднання до чужої держави, а й взялося за зброю. У багатьох населених пунктах утворилися загонив самооборони, які вступали у бої.

Рішуче протестували проти такого акту уряд Центральної Ради, заявивши, що він не визнає поневолення Буковини і твердо захищатиме право населення краю на національне самовизначення.

Постанова Севрського договору суперечила настроям буковинських народних мас, про що версальські диктатори прекрасно знали. У 1919 році на Буковину приїжджала антантівська комісія з французьких офіцерів, яка проводила в краю так званий референдум. Вона не організовувала ніякого голосування, а об'їхала низку сіл у різних частинах Північної Буковини і запитувала на вічах селян, куди вони хочуть належати. Всюди населення одностайно вимагало возз'єднання з Україною.

Негативно сприйняті ці події були ще однією ,, українською,, силою:

1 травня 1919 р. тодішній голова Ради Народних комісарів Української РСР X. Раковський надіслав румунському урядові ноту, в якій говорилося: "Звільнені від ярма Габсбурзької династії, робітники і селяни Буковини, були силою підкорені новому, аж ніяк не кращому гнітові румунських поміщиків, і румунської династії Гогенцолернів... Українська Радянька Соціалістична Республіка, зв'язана з Буковиною не тільки узами солідарності, що об'єднують трудящі маси всіх країн, але і спільністю етнографічної спорідненості значної частини населення Буковини, протестуючи найенергійнішим чином проти факту насильства румунського уряду над волею Буковини, доводить до відома румунського уряду, що Український Радянський уряд твердо вирішив захищати всіма засобами право робітників і селян Буковини на вільне національне самовизначення. Робітничий клас України не може допустити, щоб між радянською Угорщиною і Радянською Україною Буковина залишалась поневоленою.

Румунські загарбники встановили в Буковині кривавий колоніальний режим. З першого ж дня загарбання влада тут опинилася в руках військових комендантів, а наказом командуючого окупаційними військами генерала Я. Задіка від 26 січня 1919 р. був уведений стан облоги (офіційно він існував до 1928 р., фактично був ліквідований тільки у 1940 р. після звільнення краю з-під влади Румунії).

Знову почався період терору, грабунків, арештів. Щоправда, військове управління незабаром змінилося цивільним, але це не принесло суттєвих змін. Румунія була конституційною монархією зі значно обмеженою роллю парламенту, що складався, згідно з Конституцією 1866 р., з двох палат --- палати депутатів і сенату. Верховна влада належала королю, який скликав і розпускав парламент, санкціонував і обнародував прийняті парламентом закони тощо. Без його санкції жоден закон не мав юридичної сили. Він був і главою виконавчої влади і збройних сил. Виборча система до парламенту ґрунтувалася на високому майновому цензі, практично усуваючи широкі народні маси від виборів. Майже нічого не змінилось і з прийняттям 1923 р.. нової Конституції. Зберігалася монархія з великою владою короля. Однак було демократизовано виборчу систему, право голосу мали румуни -- чоловіки не молодшу 21-го року, з піврічним цензом осілості. Вибори стали прямі, голосування -- таємним на основі пропорційного представництва.

Згідно з Конституцією і законом про адміністративну уніфікацію 14 червня 1925 р. країна розділялася на повіти, волості, комуни (общини). На чолі повітів стояли призначені урядом і затверджені королем префекти, які були тут представниками центральних властей. Префекти призначали преторів у волостях, а примарів -- у міських і сільських общинах. Це була бюрократична та антинаціональна щодо українського й іншого не румунського населення політична система, що стояла над виборними повітовими і комунальними радами, які виконували роль "місцевого самоврядування, але насправді мали тільки дуже вузькі повноваження в господарському управлінні. Уряд за рекомендацією префектів міг розпускати місцеві виборні органи і скасовувати їх рішення.

Відповідним був і політичний режим. Для Північної Буковини створювалася видимість автономії. Для цього вводилися два міністри у складі уряду -- один міністр -- делегат уряду з місцеперебуванням у Чернівцях (Я. Фльондор), інший -- у Бухаресті (І. Ністор). На чолі з делегованим міністром при крайовому правлінні у Чернівцях створювалася служба управління у складі дев'яти секторів: внутрішнього, судового, фінансів та ін. Іноземними справами, безпекою, армією, залізницями, поштою, телеграфом, фінансами, митом і позикою відала центральна влада Бухареста. У 1924--1928 рр., скориставшись частковою економічною стабілізацією і зміцненням своєї влади у країні, правлячі кола Румунії перейшли в наступ. У 1924 р. був виданий так званий закон Мирзеску, який надавав владі право заарештовувати всіх, хто критикував існуючий лад, пропагував демократичні ідеї. Створення профспілок і надання їм статусу юридичних осіб зумовлювалося встановленням над ними контролю адміністративної та поліцейської влад, їхня діяльність не могла суперечити «державному порядкові». Згідно із законом 1926 р., партія, що одержала на виборах не менше 40% голосів, мала право на абсолютну більшість мандатів. Після 1926 р. жодні вибори у Румунії не обходилися без введення стану облоги, під час якого всі демократичні права і свободи припиняли дію, а військово-поліційний апарат ставав всевладним.

Дуже мало зробила румунська влада для відбудови господарства краю. Буковина була для Румунії тільки джерелом дешевої сировини і робочої сили. Навіть традиційні галузі промисловості краю -- харчова, лісова і текстильна -- почали занепадати. Підприємства залишалися дрібними, напівкустарними, із застарілою технікою, без перспектив на розширення чи реконструкцію. Якщо у перші роки Румунія в економіку краю вкладала тільки 1,3% загального акціонерного капіталу, то 1936 р. ще менше -- 0,7%. Вироблені товари були дорогими, не витримували конкуренції, підприємства закривалась. Якщо 1922 р. тут налічувалося 617 діючих підприємств і майстерень, то 1929 р. -- 532, а 1935 р. -- 276. Робочий день тривав 11--14 год. Постійно знижувався життєвий рівень робітників і службовців. Якщо індекс зарплати 1923 р. підвищився у 18 разів, а 1928 р.-- у 28 разів порівняно з 1914 р., то індекс вартості життя зріс за той же період у 42 рази. Безробіття 1930 р. охопило 20% промислових робітників.

У стані глибокої кризи перебувало й сільське господарство. Вже наприкінці першої світової війни селянство Північної Буковини значно посилило боротьбу за землю. Румунська влада змушена була 1918--1927 рр. видати серію аграрних законів. Вони зберігали у країні поміщицьке землеволодіння. Розміри поміщицької власності визначалися у 250--275 га на кожного члена сім'ї. Решта земель підлягала розподілу серед селян за високий викуп (він забезпечував поміщикам ті ж прибутки, які вони мали до реформи). Поміщики залишали за собою значно більше землі, ніж передбачалося законодавством. Навіть міністр земельних справ Констатинеску був змушений визнати, що у земельних комісіях панує безладдя, і віддав до суду багатьох службовців. На судовому процесі у Сучаві 1925 р. стало зрозумілим, що члени комісій залишали поміщикам більші та родючіші землі, вимагали від селян хабарі, не хотіли наділяти землю українцям.

Внаслідок цього у Буковині від великих власників було відібрано лише 75,5 тис. га землі, або 12,3%. У 235 поміщиків залишалося 346,3 тис. га землі, у Буковинської митрополії -- 239,2 тис. га.

Селяни, які дістали земельні наділи, повинні були викупити їх упродовж 20 років. Але для 90% безземельних і малоземельних селян викупні платежі виявилися недоступними. Закон враховував це і встановив: якщо селянин упродовж двох років не буде справно вносити платежі, то позбавиться землі.

Також потрібно підкреслити, що вартість 1-го га. землі в Буковині була нища вартості 1-го га. в Румунії. Уряд навмисне ставив таку ціну, щоб заманити більше колоністів з Румунії на буковинські землі.

На зборах румунських колоністів в Чернівцях в квітні 1925 р. королівський міністр Буковини Ністор так пояснив цілі колонізації: "Своєю працею і хорошим прикладом румуни повинні навчити селян Північної Буковини румунській мові і зробити їх справжніми румунськими патріотами".

Одним із основних видів гніту Буковини була насильна румунізація українського населення. Румунські окупанти створили "теорію", що в Буковині немає українців, а є тільки "українізовані румуни", які повинні з часом повернутися в лоно румунської нації. До 1927 р. румунські загарбники ліквідували на Буковині всі школи, де навчання велося на українській мові, закрили кафедру української мови в Чернівецькому університеті. Українська молодь фактично не мала доступу до вищих учбових закладів. У 1926 р. міністр внутрішніх справ Румунії Бушкан заборонив виписувати із-за кордону будь-які книги на українській мові, журнали, газети і навіть ноти українських музичних творів. Українська мова була заборонена в судах, адміністративних установах і навіть в церквах. Для всіх службовців нерумунської національності в червні 1925 р. були проведені екзамени, і того хто не знав румунської мови звільняли з роботи. За незнання румунської мови звільняли робочих залізниці, зв'язку і інших організацій.

Сваволя румунських властей, їх прагнення зміцнити своє панування зустрічали опір трудящих Буковини і Бессарабії, які боролися за соціальне і національне визволення. З того часу, як у Чернівцях 3 листопада 1918 р. пролунав могутній голос Народного віча за возз'єднання з Україною визвольна боротьба буковинських робітників, селян не припинялися аж до визволення Північної Буковини і Бессарабі. Найгрізнішим було Хотинське повстання в січні 1919 р., яке охопило близько 70 сіл, і в якому брало участь близько ЗО тис. селян. У листопаді 1919 р. в Чернівцях вибухнуло повстання серед солдатів 113-го полку, що складався переважно з українців. Один з організаторів повстання старшина В.Холубашенко вів серед солдатів агітацію за перехід до України.

Повстання 113-го полку не підтримали інші частини, і воно закінчилося, як і Хотинське, поразкою. 149 його учасників було віддано до військово-польового суду, з них 8 були засуджені до смертної кари, 5 - виправдані, решта - на каторжні роботи строком від 5 до 20 років.

Сигуранца (румунська політична поліція, організована в 1907 р.) проводила криваву розправу над селянами, робітниками і представниками трудової інтелігенції, які брали участь у повстаннях, сприяли повстанням або висловлювали незадоволення румунським рабством. Орган соціал-демократичної партії Румунії газета "Vorwars", яка виходила з 1897 по 1937 р., підкреслювала, що Північна Буковина відзначається тим, що катування і побої займають у ній найпочесніше місце серед арсеналу зброї, якою влада добивається "зізнання" від населення".

У 1928 р. Румунію охопила гостра економічна криза. Тільки в Чернівцях налічувалося до 8 тис. безробітних -- майже половина робітників міста. Небачених розмірів набуло зубожіння селянства. Заборгованість селян на 1 га становила 21 200 лей проти 6260 у королівстві. У країні посилився вплив реакції. Спираючись на генералітет, король Кароль II 1934--1938 рр. звів нанівець роль парламенту.

Правлячі кола Румунії все більше орієнтувалися на гітлерівську Німеччину. В лютому 1938 р. король скасував Конституцію 1923 р. і встановив відкритий реакційний, профашистський режим. Проголошувався стан облоги, розпускалися всі політичні партії та профспілки. Під тиском німецького уряду у вересні 1940 р. король призначив «правителя» держави -- великого поміщика, вождя фашистської організації «Залізна гвардія» -- генерала Й. Антонеску. З цього моменту в країні встановився відвертий фашистський режим.

Встановлення у Румунії 1938 р. королівської диктатури, а у вересні 1940 р. фашистського режиму, очоленого генералом Антонесну, тяжко відбилося на становищі українського населення Північної Буковини. Арешти, побої, масові звільнення з роботи, знущання над мовою, релігією, національністю, стали тут повсякденним явищем.

Приєднання у вересні 1939 р. значної частини західноукраїнських земель Східної Галичини до України викликало серед населення Північної Буковини нове піднесення надії на возз'єднання з усім українським народом. Почалася агітація за возз'єднання з Україною. Румунська влада ж зреагувала на це новими репресіями.

2. Приєднання Північної Буковини та Західної України до СРСР та його юридичне оформлення

Перш ніж розпочати відкриту агресію проти Франції та Англії Гітлеру потрібно було забезпечити тил на сході. Тому він почав шукати порозуміння з Москвою, яке готовий був купити ціною західних українських і білоруських земель. Це йому вдалося, і 23 серпня 1939 р. був підписаний радянсько-німецький пакт про ненапад.

До пакту входив секретний протокол, в якому Гітлер і Сталін домовилися про розподіл Європи і відповідні сфери впливу та окупації. Так, Литва входила у сферу інтересів Німеччини, а Естонія, Латвія, Фінляндія були віднесені до сфери впливу СРСР. Відповідно до протоколу у випадку збройного німецько-польського конфлікту німецькі війська не повинні були просуватися далі рубежу рік Нарев, Вісла, Сян.

1 вересня 1939 р. фашистська Німеччина напала на Польщу, розв'язавши другу світову війну. За три тижні польська держава перестала існувати. 17 вересня 1939 р. згідно з таємною угодою Червона армія вступила в Східну Польщу і за 12 днів захопила Західну Волинь та Галичину. Але на цьому розподіл суверенної польської держави, а разом з тим і західноукраїнських земель не закінчився. Торгівля чужою територією продовжувалась. Сталіну стало відомо, що Гітлер планує перетворити Литву в протекторат і готується до вторгнення. Тому він запропонував Гітлеру частину Польщі взамін Литви, яка повинна була перейти у сферу впливу СРСР. На цій підставі новий радянсько-нІмецький договір "про дружбу і кордони" від 28 вересня 1939 р. "устійнив кордони між Німеччиною та СРСР вздовж Сяну та Бугу".

Для об'єднання діяльності та керівництва місцевими органами Народної влади Військова рада Українського фронту постановою 3 жовтня 1939 р. утворила в колишніх воєводствах Західної України обласні тимчасові управління в складі чотирьох осіб кожне з центрами у Львові, Станіславі, Тернополі, Луцьку. Львівське обласне тимчасове управління 4 жовтня; 1939 р. звернулося з відозвою до Станіславського, Тернопільського та Луцького тимчасових управлінь про створення комітету для організації виборів до Українських Народних Зборів Західної України, які б у законодавчому порядку розв'язали питання про суспільний і державний лад краю.

На цю відозву відгукнулися названі тимчасові управління, виділивши на паритетних засадах своїх представників. Комітет був створений у Львові, а склад його затверджений Військовою радою Українського фронту.

Вибори до Народних Зборів призначили на 22 жовтня, а день їх скликання -- на 26 жовтня 1939 р. Військова рада затвердила також «Положення про вибори до Українських Народних Зборів Західної України», опубліковане у пресі Західної України. В його основу покладено принцип загального, рівного, прямого виборчого права при таємному голосуванні. Активним і пасивним виборчим правом користувалися всі громадяни після досягнення 18 років, незалежно від расової та національної приналежності, віросповідання, статі, освітнього і майнового цензу, соціального становища, цензу осілості тощо.

Були затверджені 1495 виборчих округів, обрані 1484 депутати, серед яких -- 28% робітників, 52% селян, 18% інтелігенції.

У приміщенні Львівського оперного театру 26 жовтня 1939 р. в урочистій обстановці відкрилися Народні Збори Західної України. Був затверджений такий порядок денний Народних Зборів:

1. Про державну владу в Західній Україні.

2. Про входження Західної України до складу УРСР.

3. Про конфіскацію поміщицьких земель.

4. Про націоналізацію банків і великої промисловості. Делегатів вітали представники всіх верств населення. Народні Збори 27 жовтня затвердили Декларацію, в якій зазначалося: «Віднині вся влада в Західній Україні належить трудящим міста і села в особі Рад депутатів трудящих». Того ж дня Народні Збори обговорили питання про входження Західної України до складу Української РСР. У прийнятій Декларації було записано: «Просити Верховну Раду Союзу РСР прийняти Західну Україну до складу Союзу Радянських Соціалістичних Республік, включити Західну Україну до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки і тим з'єднати український народ в єдиній державі, покласти край віковому роз'єднанню українського народу».

Чільне місце у роботі Народних Зборів належало обговоренню аграрного питання, що завершилося прийняттям Народними Зборами 28 жовтня Декларації про конфіскацію земель поміщицьких, монастирських і великих державних урядовців. «Віднині вся земля Західної України з її надрами, всі ліси та ріки оголошуються всенародним добром, тобто державною власністю», -- зазначалося у ній.

Делегати Народних Зборів обговорили питання про націоналізацію банків і великої промисловості Західної України. В одноголосно прийнятій Декларації підкреслювалось: «Українські Народні Збори проголошують націоналізацію банків і великої промисловості на Західній Україні. Віднині всі цінності банків, всі великі фабрики, заводи, всі копальні та залізниці оголошуються всенародним добром, тобто державною власністю».

На заключному засіданні депутати обрали Повноважну комісію, якій доручили від імені Народних Зборів вручити декларації Верховній Раді СРСР і Верховній Раді У РСР і просити ввести Західну Україну до складу СРСР з входженням її до УРСР.

У Москві 31 жовтня 1939 р. зібралася позачергова п'ята сесія Верховної Ради СРСР і заслухала заяву Повноважної комісії Народних Зборів, де йшлося про приєднання західноукраїнських земель до УРСР. Наступного дня Верховна Рада СРСР ухвалила задовольнити прохання Народних Зборів Західної України. Верховній Раді УРСР було запропоновано прийняти Західну Україну до складу Української РСР.

На позачерговій третій сесії Верховної Ради Української РСР 13--15 листопада 1939 р. було розглянуто заяву Повноважної Комісії Народних Зборів і постановлено: «...прийняти Західну Україну до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки». Відтак на територію Західної України поширилося чинне законодавство СРСР і УРСР.

Указом Президії Верховної Ради СРСР 4 грудня 1939 р. було створено Волинську, Дрогобицьку, Львівську, Рівненську, Станіславську і Тернопільську області у складі УРСР. Указ Президії Верховної Ради УРСР 17 січня

1940 р. повністю скасував старий адміністративний поділ на повіти і волості. Натомість створювалися райони. Всього у західних областях УРСР налічувалося 202 сільські райони і, крім цього, у Львові -- чотири міські райони. Адміністративно-територіальний поділ тут завершився наприкінці січня -- на початку лютого 1940 р. Отже, були організовані 83 міськради, 199 райрад, 89 селищних та 4944 сільських Ради.

Президія Верховної Ради УРСР 9 грудня 1939 р. затвердила склад облвиконкомів усіх західних областей, а останні затвердили склад їх низових органів влади й управління. Справа в тому, що представницькі органи влади на цій території не були організовані. Тільки на 15 грудня 1940 р. були вперше призначені вибори до місцевих Рад депутатів трудящих західних областей УРСР, а з 27 грудня 1940 р. до 8 січня 1941 р. проведені перші сесії першого скликання всіх рівнів Рад. Таким чином, тільки через рік завершилося формування місцевих Рад.

Наркомюст України 26 грудня 1939 р. видав наказ про початок роботи обласних управлінь НКЮ, обласних та народних судів у західних областях УРСР. Суддівський корпус призначався відповідними виконкомами за рахунок осіб, скерованих Наркомюстом з інших областей УРСР, а народні засідателі обиралися колективами підприємств, установ та організацій.

Отже, процес становлення радянської влади у західних областях УРСР пройшов два періоди: період діяльності тимчасових органів народної влади і період діяльності органів радянської влади, тобто з початку грудня 1939 р.

Встановлення у Румунії 1938 р. королівської диктатури, а у вересні 1940 р. -- фашистського режиму, очоленого генералом Антонеску, тяжко відбилося на становищі українського населення Північної Буковини. Арешти, побої, масові звільнення з роботи, знущання над мовою, релігією, національністю, людською гідністю українців стали тут повсякденним явищем. Приєднання у вересні 1939 р. значної частини західноукраїнських земель -- Східної Галичини -- до України викликало серед населення Північної Буковини нове піднесення, надії на возз'єднання з усім українським народом. Українці втікали з румунської неволі на схід. Тільки з Кіцмані перейшли кордон понад 400 осіб. Подібне мало місце у Вижницькому, Заставнівському, Хотинському повітах. Поширювалася агітація за приєднання краю до України.

Румунська влада відповіла на це новою хвилею репресій. Усі неблагонадійні елементи знаходилися під наглядом поліції, багато з них було ув'язнено. Тільки у Чернівецькому повіті в грудні 1939 р. заарештовано 297 осіб. У Європі в цей час уже палахкотіла друга світова війна, розв'язана гітлерівською Німеччиною. Відбувався переділ сфер впливу, загарбання сильними державами нових земель, нових територій. Згідно зі договорами і таємними протоколами до них, узгодженими між Радянським Союзом і Німеччиною, проблеми Прибалтики, Західної України, Білорусії та інших територій «належали» до компетенції Радянського Союзу.

Польська держава опинилася під фашистською окупацією. Західна Білорусь, Прибалтика, Східна Галичина були приєднані до Радянського Союзу. Залишилася проблема Буковини та Бессарабії. Радянський уряд, як відомо, свого часу оголосив про невизнання Сен-Жерменської угоди, що «узаконила» загарбання Буковини Румунією. Настала слушна нагода по-новому розв'язати цю справу. Радянський уряд 26 червня 1940 р. надіслав румунському урядові ноту, вимагаючи повернути Бессарабію та Північну Буковину, населення якої зв'язане з Україною як спільністю історичної долі, так і спільністю мови й національного складу:

"У 1919 році Румунія, користуючись військовою слабістю Росії насильно відібрала від неї частину території - Бессарабію і тим порушила вікову єдність Бессарабії, яка населена головним чином українцями з Української РСР. СРСР ніколи не змирювався з фактом насильного відторгнення Бессарабії, про що Уряд СРСР неодноразово заявляв перед всім світом. Тепер, коли військова слабість СРСР відійшла в область минулого,- вказувалося в ноті,- а міжнародна обстановка, що створилась, вимагає якнайшвидшого розв'язання одержаних у спадщину від минулого невирішених питань, для того, щоб закласти, нарешті, основи міцного миру між країнами, Радянський Союз вважає необхідним і своєчасним в інтересах відновлення справедливості приступити разом з Румунією до негайного вирішення питання про повернення Бессарабії Радянському Союзові. Уряд СРСР вважає, що питання про повернення Бессарабії органічно зв'язане тієї частини Буковини, населення якої в своїй величезній більшості пов'язане з Радянською Україною, як спільністю історичної долі, так і спільністю мови і національного складу. Уряд СРСР пропонує королівському уряду Румунії:

* Повернути Бессарабію Радянському Союзу

* Передати Радянському Союзу північну частину Буковини в кордонах зазначених на карті. Уряд СРСР висловлює надію, що королівський уряд Румунії прийме справжню пропозицію СРСР, тим самим дасть можливість мирним шляхом вирішити затяжний конфлікт між СРСР і Румунією.

Уряд СРСР чекає відповіді королівського уряду Румунії протягом

27 червня цього року.

16 червня 1940 року"

27 червня румунський посланник в Москві Давидеску передав Молотову відповідь румунського уряду:

"Уряд СРСР звернувся до Румунського уряду з нотою, яку було вручено 26 червня о 10 год вечора.

Маючи такий ж самий настрій, що і Радянський уряд, і бажання бачити вирішеними мирними засобами всі питання, які могли б викликати протиріччя між СРСР і Румунією, королівський уряд заявляє, що негайно готовий приступити до дружнього обговорення із загальною згодою всіх пропозицій, які виходять від Радянського уряду...

27 червня 1940 року".

Тобто це означало, що політика Радянського уряду увінчалася успіхом. Приєднання Бессарабії і Північної Буковини відбулося мирним шляхом. Червона армія 18 червня 1940 року перейшла Дністер і вступила в Чернівці й Хотин, а ЗО червня вийшла на нові кордони з Румунією. Народ зузстічав Червону армію радістю. "Сьогодні велика радість, довгождана радість обгорнула моє серце, - писала в дні визволення відома буковинська письменниця Ольга Кобилянська у листі до трудящих радянської України, - відхиляється широка заслона, а з незнаної далечі долинає якась дивна пісня. За тою заслоною розцвітає чарівний цвіт, що своїм запахом очаровує наші дні... Нині наша зелена Буковина одягла святковий одяг".

Це було правдою. Інша справа, що радянський уряд не стільки думав про долю буковинських українців, скільки про нові територіальні надбання, нові природні ресурси, пересунення своїх кордонів подалі на захід та максимальне їх забезпечення. Доля ж людей сталінський режим цікавила якнайменше.

Отже, 28--ЗО червня Червона армія зайняла всю Бессарабію та Північну Буковину. Владу тимчасово взяли робітничі та селянські комітети, що почали створюватись у населених пунктах, бойові дружини, загони й штаби. Організували цей процес політоргани Червоної армії та спеціально прислані агітатори й організатори. Контролювалися дії фабрикантів і заводчиків, встановлювався 8-годинний робочий день, були взяті під охорону посіви, худоба й реманент поміщиків і багатих селян. Проводилися вибори до місцевих органів влади -- повітових (Чернівецька і Хотинська), міських, волосних і сільських рад. У липні 1940 р. до Москви виїхала делегація «від трудящих» Північної Буковини просити возз'єднати їх край з Україною.

,,Йдучи назустріч побажанням” трудящих Бессарабії і Північної Буковини Верховна Рада СРСР 2 серпня 1940 року прийняла закон про включення Північної Буковини та українських повітів Бессарабії до УРСР: " Верховна Рада СРСР постановляє:

* Включити північну Частину Буковини, Хотинський, Акерманський і Ізмаїльський повіти Бессарабії у склад Української РСР.

* Доручити Президії Верховної Ради СРСР назначити день виборів депутатів у Верховну Раду СРСР від населення нових територій Української РСР.

Голова Президії Верховної Ради СРСР М. Калінін Секретар Президії Верховної Ради СРСР А Горнін. Москва, Кремль. 2 серпня 1940 року".

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 7 серпня 1940 року у складі Української РСР було створено області-Чернівецьку.

15 серпня 1940 року Президія Верховної Ради СРСР прийняла Указ про націоналізацію землі та території північної частини Буковини, за яким вся земля з її надрами, лісами і водами оголошувалася державною власністю. Раді Народних Комісарів Української РСР доручалося негайно здійснити передачу землі трудящим селянам у безстрокове і безплатне користування. У Кельнянецькому, Новосенецькому, Сокирянському і Хотинському районах, де в 1918 році було встановлено Радянську владу, Указом Президії Верховної Ради СРСР від 15 серпня 1940 року було відновлено чинність радянських законів про націоналізацію землі згідно з ленінським Декретом про землю. Того ж дня Президія Верховної Ради СРСР прийняла Указ про націоналізацію банків, промислових і торгових підприємств, залізничного і водного транспорту і засобів зв'язку північної частини Буковини. З промислових підприємств націоналізації підлягали заводи і фабрики з кількістю робітників понад 20 чоловік, а при наявності двигуна неменше 10 чоловік. Націоналізувалися також усі без винятку електростанції, нафтосховища, поліграфічні підприємства, торговельні підприємства з оборотом понад 600 тисяч лей на рік, великі домоволодіння, а також будинки, власники яких втекли з Північної Буковини, лікарні і великі аптеки, санаторії, театри, стадіони, музеї...

Ці державно-правові акти законодавче ліквідували буржуазний суспільний і державний лад, закріпили встановлення Радянської влади і створення основ соціалістичної економіки.

На нововозз'єднаних землях почалося соціалістичне будівництво. До кінця 1940 року замість 318 невеликих фабрик і заводів було створено 225 соціалістичних підприємств, а кількість робітників, зайнятих у промисловості, збільшилася в З рази, що привело до ліквідації безробіття. За рік існування Радянської влади на Буковині виникли 62 сільськогосподарські артілі і організовано 16 машинно-тракторних станцій, було відкрито 543 радянські школи, які охопили навчанням 110 тисяч дітей. На друге півріччя 1940 року Радянський уряд асигнував на освіту 47,7 млн. карбованців - у 4 рази більше, ніж асигнувала на освіту королівська Румунія.

12 січня 1941 року відбулися перші вибори до Верховної Ради СРСР і Української РСР від Ізмаїльської і Чернівецької областей. У виборах до Верховної Ради СРСР від цих областей взяло участь 917041 чоловік, тобто 99,56% від всіх виборців.

Для проведення виборів до Верховної Ради Української РСР у зазначених областях було утворено 16 виборчих округів і 1086 виборчих дільниць. У списках було зареєстровано 921112 виборців. У голосуванні взяло участь 916892 чоловік або 99,54% загальної кількості зареєстрованих. За кандидатів блоку комуністів і безпартійних голосувало 905673 чоловік, що становить 98,78% від загальної кількості виборців, які брали участь у голосуванні.

До Верховної Ради СРСР від ізмаїльської і Чернівецької областей було обрано 7 депутатів (5 до Ради Союзу і 2 до Ради Національностей) і до Верховної ради Української РСР - 16 депутатів, у тому числі дві жінки. Серед обраних депутатів було членів і кандидатів партії 9 чоловік, безпартійних 7 чоловік.

8 березня 1941 року був виданий указ Президії Верховної Ради СРСР "Про відновлення в громадянстві СРСР жителів Бессарабії, набуття радянського громадянства жителями Північної Буковини". За цим Указом усі особи, які проживали до 28 червня 1940 року на території Північної Буковини, за винятком іноземців і осіб, евакуйованих після 28 червня 1940 року до Румунії, а також осіб позбавлених Радянського громадянства Декретом ВЦВК і РНК РФСР від 15 грудня 1921 року, були визнані громадянами СРСР.

,.Соціалістичне будівництво” західноукраїнських земель перервав напад фашистської Німеччини та її сателітів на СРСР. Західні області України були перетворенні на дистрикт Галичина на чолі з Німецьким губернатором і включена до складу Польського генерал-губернаторства, а з Північної і Південної Букавини була створена на основі опублікованого 19 липня 1941 року в Бухаресті за підписом Антонеску "Маніфесту про приєднання Північної Буковини до королівської Румунії", так званої "провінція Буковина", на чолі якої став румунський губернатор, наділений необмеженими повноваженнями.

На Буковині запанував фашистський режим кривавого терору і масовий репресій, для підтримки якого був створений великий військово-поліцейський адміністративний апарат. За період фашистської окупації в області заарештовано 64330 чоловік. Від рук фашистських катів загинуло 16280 громадян.

Гітлерівцям вдалося окупувати Україну, але плани німецьких фашистів перемогти Радянський Союз зазнали повного провалу. Вже ЗО березня 1944 року було визволено місто Чернівці. 14 жовтня 1944 року вся територія Радянської України була очищена від німецько-фашистських загарбників, і Радянська Армія, переслідуючи ворога, вступила на Закарпатську Україну.

29 червня 1945 року був підписаний договір між СРСР і Чехословацькою Республікою про Закарпатську Україну. За цим договором Закарпаття возз'єдналося з Українською РСР, а разом з тим завершився процес возз'єднання всіх українських земель в єдиній Українській РСР.

Висновок

Цілком логічним завершенням дослідження приєднання Західної України та Північної Буковини є виведення та виклад загальних висновків досліджуваної роботи.

Якщо ж говорити у загальному, то в процесі дослідження змісту роботи та визначення основних аспектів дослідження автор дійшов наступних висновків:

1. протягом тривалого проміжку часу Західна Україна та Північна Буковина перебувала у складі Польщі та Румунії відповідно, зазнаючи як економічного так і національного гноблення, спрямованого на ополячення та румунізацію українського населення зазначених земель, їх повне і остаточне злиття з Польщею та Румунією;

2. приєднання Східної Галичини відбувалося до певної міри під збройним натиском, однак із дотриманням відповідних юридичних процедур, приєднання ж Бессарабії і Північної Буковини відбулося мирним шляхом;

3. У Москві 31 жовтня 1939 р. зібралася позачергова п'ята сесія Верховної Ради СРСР і заслухала заяву Повноважної комісії Народних Зборів, де йшлося про приєднання західноукраїнських земель до УРСР. Наступного дня Верховна Рада СРСР ухвалила задовольнити прохання Народних Зборів Західної України. Верховній Раді УРСР було запропоновано прийняти Західну Україну до складу Української РСР.

На позачерговій третій сесії Верховної Ради Української РСР 13--15 листопада 1939 р. було розглянуто заяву Повноважної Комісії Народних Зборів і постановлено: «...прийняти Західну Україну до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки». Відтак на територію Західної України поширилося чинне законодавство СРСР і УРСР

Верховна Рада СРСР 2 серпня 1940 року прийняла закон про включення Північної Буковини та українських повітів Бессарабії до УРСР, яким і було офіційно оформлено приєднання Північної Буковини до УРСР;

4. приєднання до УРСР досить позитивно було сприйнято буковинцями та галичанами, адже було фактично реалізацією їх споконвічної мрії - об'єднання українського народу в межах єдиної державності.

В цілому ж автор притримується думки, що приєднання Західної України та Північної Буковини до складу України - надзвичайно важлива подія, що сприятливо вплинула на розвиток як зазначеного краю так і України в цілому, хоча з приєднанням на ці землі прийшла нова біда - радянський терор, що також завдав чимало болю жителям Західної України та Буковини.

Список використаної літератури

Боротьба трудящих Буковини за соціальне і національне визволення і возз'єднання з Українською РСР. Документи і матеріали. -Чернівці, 1958.