Обмеження волі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Обмеження волі являє собою новий вид кримінального покарання, який вперше з'явився у Кримінальному кодексі України 2001 р. Згідно із ст.61 КК України це покарання полягає у триманні особи в кримінально-виконавчих установах відкритого типу без ізоляції від суспільства в умовах здійснення за нею нагляду з обов'язковим залученням засудженого до праці. Обмеження волі встановлюється на строк від одного до п'яти років і призначається як основне покарання. [2, с.27].

Обмеження волі застосовується тільки до осіб, які досягли 18 років, оскільки ч.3 ст. 61 КК України забороняє застосувати обмеження волі до неповнолітніх, а також до вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до 14 років, до осіб, що досягли пенсійного віку, військовослужбовців строкової служби та до інвалідів першої і другої групи. Воно може бути застосоване: у випадках, коли таке покарання прямо передбачене у санкції статті Особливої частини КК; при переході до більш м'якого покарання, відповідно до ст. 69 КК України; при заміні не відбутої частини покарання більш м'яким покаранням (ст. 82 КК України). При цьому така заміна може мати місце не тільки щодо позбавлення волі, а й стосовно інших покарань, наприклад тримання у дисциплінарному батальйоні; при заміні покарання більш м'яким покаранням на підставі ч. 4 ст. 83 КК України (щодо жінок, які були звільнені від відбування покарання до досягнення дитиною трирічного віку).

Порядок виконання та умови відбування покарання у виді обмеження волі регламентуються главою 13 КВК України “Виконання покарання у виді обмеження волі ” ( статті 56-70 ) та нормами Розділу V Інструкції про порядок виконання покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, та здійснення контролю щодо осіб, засуджених до таких покарань, затвердженої спільним наказом Департаменту та МВС України від 19 грудня 2003 р. № 270/1560, та Інструкцією з організації порядку і умов виконання покарань у виді обмеження вол, затвердженою наказом Департаменту від 16 лютого 2005 р. № 27.[6, с.432].



1. Історія розвитку законодавства про обмеження волі

Першим пенітенціарним законом, який діяв на теренах України, можна вважати артикули 31 та 32 розділу IV Статуту Великого князівства Литовського 1588 р.

Необхідно зазначити, що на першому етапі діяльності пенітенціарні системи РРФСР та УРСР користувалися в основному попередньою правовою базою, яка залишилася у спадок від Російської імперії та Тимчасового уряду.

Зокрема, Статут про утримуваних під вартою був скасований лише у другій половині 1918 р. після того як, Наркоматом юстиції РРФСР 23 липня 1918 р. була прийнята Тимчасова інструкція “ Про позбавлення волі як міру покарання та порядок відбування такого покарання ”. Згідно з нею, позбавленням волі вважалося не тільки власне позбавлення волі на певний строк ( яке було обов'язково прив'язано з примусовою працею ) , а й засудження судом до короткочасних (до трьох місяців ) примусових робіт на час, вільний від основної роботи без поміщення під варту.

Покарання у вигляді обмеження волі є новим для кримінального та кримінально-виконавчого права, хоча раніше законодавством були передбачені покарання, за своєю суттю схожі з обмеженням волі. До таких покарань можна віднести умовне засудження з обов'язковим залученням до праці та умовне звільнення з місць позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці. [3, с.327].

Одним з найбільш важливих документів перших років радянської влади у сфері виконання покарань стало Положення про загальні місця ув'язнення РРФСР, прийняте Наркоматом юстиції 15 листопада 1920 р. При підготовці цього ґрунтовного документа, який містив 232 статті і два додатки, були враховані результати обстежень, проведених у місцях позбавлення волі, та пропозиції щодо удосконалення їх діяльності на основі диференціації контингенту засуджених та підсилення виховних начал. Важливу роль для подальшого розвитку радянського виправно-трудового законодавства відіграло саме розглянуте вище Положення, оскільки переважна більшість основних норм, закріплених у ньому, з урахуванням відповідних змін та доповнень покладена в основу першого Виправно-трудового кодексу РРФСР, який був затверджений другою сесією ВЦВК РРФСР 16 жовтня 1924 р. Це був перший систематизований акт у сфері радянського виправно-трудового права, який визначав завдання та методи виправно-трудової політики, який закріплював систему центральних і місцевих органів управління місцями позбавлення волі, визначав систему видів виправно-трудових установ, порядок діяльності спостережних та розподільчих комісій, закріплював класифікацію засуджених на категорії і розряди, визначав правила тримання засуджених у різних виправно-трудових установах, регламентував порядок застосування до засуджених заходів дисциплінарного впливу, а також регулював інші питання, пов'язані з порядком відбування засудженими покарання у виді позбавлення волі та примусових робіт без тримання під вартою.

Днем запровадження на теренах України радянської виправно-трудової системи вважалося 7 березня 1920 р. Тоді було прийнято перший нормативний акт у цій сфері, який передбачав утворення Центрального (при Наркоматі юстиції УРСР) та місцевих тюремно-каральних відділів. Протягом 1920 р. в Україні прийнято низку нормативно-правових актів у сфері виконання кримінальних покарань. [15, с.147-149].

23 жовтня 1925 р. постановою 2-ї сесії ВУЦВК УРСР IX скликання затверджено перший Виправно-трудовий кодекс УРСР. Структурно ВТК УРСР, як і ВТК інших союзних республік,був подібний до ВТК РРФСР, проте містив й певні відмінності. Перший ВТК УРСР 1925 р., як і ВТК РРФСР 1924 р., регламентував порядок виконання покарань лише у виді позбавлення волі та примусових робіт без взяття під варту.

Наприкінці 20-х - на початку 30-х минулого сторіччя каральна політика Союзу РСР, до складу якого на той час входила Україна, зазнала суттєвих змін,що були пов'язані на сам перед з Постановою ЦВК та РНК СРСР від 6 листопада 1929 р. “Про зміни до статей 13, 18, 22 і 38 Основних засад кримінального законодавства Союзу РСР та союзних республік ”. Вона передбачала позбавлення волі у виправно-трудових таборах у віддалених місцевостях СРСР строком від 3 до 10 років. Позбавлення волі мало два види: одне відбувалось у загальних місцях ув'язнення зі строком покарання до трьох років - у виправно-трудових колоніях; інше - у виправно-трудовому таборі зі строком покарання понад три роки. У подальшому постановою РНК СРСР від 7 квітня 1930 р. затверджено Положення про Виправно-трудові табори. Виправно-трудові табори ( ВТТ ) перебували у підпорядкуванні Об'єднаного Державного Політичного Управління ( ОДПУ ), а інші види виправно-трудових установ - у віданні НКВС. Діяльність ВТТ регламентувалася союзним законодавством та нормативними актами ОДПУ, а інші виправно-трудові установи керувалися союзними виправно-трудовими кодексами та нормативними актами НКВС. [6, с.294].

15 грудня 1930 р. постановою ЦВК та РНК СРСР були ліквідовані НКВС союзних та автономних республік. Нею всі місця позбавлення волі, які перебували у віданні НКВС союзних республік, а також організація примусових робіт без взяття під варту передані у відання Наркоматів юстиції союзних республік (в Україні-Наркомюст УРСР). У складі Наркомюст УРСР для здійснення керівництва відповідними установами та бюро примусових робіт було створено Головне управління виправно-трудових установ (ГУВТУ).

У зв'язку із запровадженням на теренах СРСР інституту звільнення з місць позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці, який був закріплений в Основах виправно-трудового законодавства Союзу РСР та союзних республік у вигляді окремого розділу Указом Президії Верховної Ради СРСР від 8 лютого 1977р.; відповідні зміни у 1977 р. внесені й до ВТК УРСР 1970 р. До кодексу додатково був включений Розділ III-A “Порядок і умови виконання умовного засудження до позбавлення волі з обов'язковим залученням засудженого до праці і умовного звільнення з місць позбавлення волі з обов'язковим залученням засудженого до праці ”, який складався з восьми статей.

Крім ВТК 1970 р. порядок та умови відбування покарання ц виді позбавлення волі регламентувалися й численними відомчими нормативними актами МВС УРСР (наказами, інструкціями, вказівками тощо). Головними з них були Правила внутрішнього розпорядку виправно-трудових установ, які оголошувались наказом МВС УРСР. [15, с.225].

Найбільш численні і суттєві зміни внесені до ВТК України у зв'язку з прийняттям 5 квітня 2001 р. нового Кримінального кодексу України, який набрав чинності з 1 вересня 2001 р. Внесення змін у ВТК країни дало поштовх для подальшої нормотворчої роботи Департаменту - протягом 2001 - 2002 рр. була видана низка відомчих нормативних актів (інструкцій, наказів, положень, вказівок тощо ), спрямованих на детальну регламентацію порядку і умов виконання окремих видів покарання як пов'язаних з ізоляцією від суспільства (довічне позбавлення волі, позбавлення волі на певний строк, арешт ), так і не пов'язаних з нею (обмеження волі, громадські роботи тощо ).На перший погляд, може видатися, що з прийняттям протягом 2003-2006 років відповідних нормативно-правових актів на теренах нашої держави була в основному завершена робота зі створення необхідної законодавчої бази для належного функціонування органів та установ кримінально-виконавчої системи та приведення умов тримання засуджених у відповідність з вимогами загальновизнаних міжнародних правил і стандартів. Проте це не зовсім так, оскільки, на думку науковців і практиків, окремі положення і КВК України, і Закону “Про Державну кримінально-виконавчу службу України ” (які, до речі, є основоположними законодавчими актами у цій сфері) ще далекі від досконалості, не повною мірою відповідають вимогам міжнародних стандартів у сфері поводження із засудженими, не забезпечують належного соціального захисту персоналу, а також містять ряд суттєвих недоліків та прогалин, які потребують негайного усунення. Отже, на сучасному етапі перед законодавцем постає не менш складне завдання - вдосконалення чинного кримінально-виконавчого законодавства з метою забезпечення ефективної діяльності органів і установ кримінально-виконавчої системи з виконання покарань, призначених за вироком суду, та приведення умов тримання засуджених у відповідність з міжнародними стандартами та правилами. [8, с.119-120].



2. Порядок та умови відбуття кримінального покарання у вигляді обмеження волі

Порядок і умови виконання й відбування покарання у виді обмеження волі регулюється главами 3, 13 КВК України та Правилами внутрішнього розпорядку установ виконання покарань. Особи, засуджені до обмеження волі, відбувають покарання у виправних центрах, як правило, у межах адміністративно-територіальної одиниці відповідно до їх постійного місця проживання до засудження. Згідно зі ст. 11 КВК України, є кримінально-виконавчими установами відкритого типу, які організовуються і ліквідовуються Департаментом. Межі виправного центру визначають управління Департаменту в Автономній Республіці Крим, областях, місті Києві та Київській області за погодженням з органами місцевого самоврядування, з урахуванням особливостей установи, та проходять по межі населеного пункту, про що засудженим оголошується під розписку. [2, с.7].

Територія виправного центру, як правило, обладнується огорожею суцільного заповнення з полегшених конструкцій та контрольно-пропускним пунктом. У виправному центрі обладнуються чергова частина, гуртожитки, їдальня, лазня з пральнею, дезкамерою та сушильнею, амбулаторія зі стаціонаром, ларьок, перукарня, приміщення для зберігання постільних речей, спецодягу та особистих речей засуджених, майстерня з ремонту одягу та взуття, кабінети для начальника виправного центру, його заступників, начальників відділень соціально-психологічної служби, працівників оперативної служби, відділу нагляду та безпеки, кімнати виховної роботи, спортивний майданчик, дисциплінарний ізолятор, виробничі об'єкти. Приміщення дисциплінарного ізолятора відгороджується від інших споруд парканом суцільного заповнення. Виправні центри виконують покарання у виді обмеження волі стосовно осіб, засуджених за злочини невеликої та середньо ї тяжкості, а також засуджених, яким даний вид покарання призначено відповідно до статей 82(заміна не відбутої частини покарання більш м'яким), 389)(ухилення від покарання, не пов'язаного з позбавленням волі) КК України. Засуджені відбувають покарання у виправних центрах,як правило, у межах адміністративно-територіальної одиниці відповідно до їх постійного місця проживання до засудження. Якщо на території проживання засуджених відсутній виправний центр, то вони можуть бути направлені у виправний центр іншої адміністративно-територіальної одиниці.

Направлення засуджених до виправного центру можливе у двох формах: самостійно і під вартою. За загальним правилом особи, засуджені до обмеження волі, прямують до місця відбування покарання самостійно, але за рахунок держави . Кримінально-виконавча інспекція згідно з вироком суду вручає засудженому припис про виїзд до місця відбування покарання і не пізніше трьох діб із дня одержання припису засуджений зобов'язаний виїхати до місця відбування покарання і прибути туди відповідно до вказаного в приписі строку. В окремих випадках суд, враховуючи особистісні дані засудженого, окремі обставини кримінальної справи або не виїзд до виправного центру без поважних причин, може направити засудженого до місця відбування покарання у порядку, встановленому для осіб, засуджених до позбавлення волі. У таких випадках засуджений звільняється з-під варти при прибутті до виправного центру. [2, с.26].

У разі неприбуття засудженого до місця відбування покарання органом внутрішніх справ за поданням кримінально-виконавчої інспекції оголошується його розшук. Після затримання засуджений направляється до місця відбування покарання в порядку, встановленому для засуджених до позбавлення волі.

Стосовно осіб, які після постановлення вироку визнані інвалідами першої або другої групи або досягли пенсійного віку, а також жінок, які стали вагітними, кримінально-виконавча інспекція вносить до суду подання про звільнення таких осіб від відбування покарання.

Строк покарання у виді обмеження волі починає обраховуватись з моменту прибуття засудженого до виправного центру та взяття його на облік. До такої особи,за правилами,встановленими ст. 72 КК України, зараховується час тримання засудженого під вартою та слідування під конвоєм,із розрахунку один день перебування під вартою за два дні обмеження волі.

Засуджені до обмеження волі у виправному центрі перебувають без охорони, але знаходяться під наглядом адміністрації, що включає в себе стеження і контроль за їх поведінкою за місцем проживання, а також в неробочий час. [16, с.21].

Організація нагляду за засудженими у виправних центрах включає:

? контроль за поведінкою засуджених у місцях їх проживання та роботи, перевірку наявності в них посвідчень встановленого зразка, обмеження їх доступу на територію, де розташовані житлові будинки працівників виправних центрів та інших громадян;

? забезпечення виконання засудженими вимог кримінально-виконавчого законодавства України та дотримання ними встановленого порядку відбування покарання;

? запобігання та профілактику порушень режиму тримання з боку засуджених та недопущення вчинення ними злочинів,втеч та інших правопорушень;

? проведення обшуків з метою перекриття каналів надходжень до засуджених заборонених предметів, а також забезпечення ізоляції осіб, які допустили порушення встановленого порядку відбування покарання.

У процесі відбування покарання у виді обмеження волі до засуджених застосовуються як заходи заохочення, так і заходи стягнення. Заходи заохочення є важливою умовою закріплення позитивних змін в особистості засуджених. Стаття 67 КВК України встановлює шість видів заохочень, що застосовуються до осіб, засуджених до обмеження волі, зокрема: подяка; нагородження похвальною грамотою; грошова премія; нагородження подарунком; дострокове зняття раніше накладеного стягнення; дозвіл на виїзд до близьких родичів за межі виправного центру на святкові, неробочі та вихідні дні.

Закон визначає, що для застосування будь-якого із заохочень необхідним є наявність двох підстав:

1) сумлінна поведінка засудженого;

2) його сумлінне ставлення до праці.

Засуджені, які стали на шлях виправлення або сумлінною поведінкою й чесним ставленням до праці довели своє виправлення, можуть бути в установленому законом порядку представлені до заміни не відбутої частини покарання більш м'яким або до умовно-дострокового звільнення від відбування покарання. [9, с.176].

До засуджених, які порушують трудову дисципліну і встановлений порядок відбування покарання, адміністрація виправного центру може застосовувати такі заходи стягнення, визначені у ст. 68 КВК України: попередження; догана; сувора догана; призначення на позачергове чергування з прибирання гуртожитку і прилеглої до нього території; заборона проживати поза гуртожитком строком до трьох місяців; заборона виходу за межі гуртожитку у вільний від роботи час на строк до трьох місяців; поміщення в дисциплінарний ізолятор строком до десяти діб.

Стаття 68 КВК України встановлює дві підстави застосування заходів стягнення:

1) порушення трудової дисципліни;

2) порушення встановленого порядку відбування покарання (режимна дисципліна).

Заходи заохочення і стягнення накладаються письмово й усно та відображаються в особовій справі засудженого.

Особа, яка самовільно залишила місце обмеження волі або злісно ухиляється від робіт, або систематично порушує громадський порядок чи встановлені правила проживання, може бути притягнута не до дисциплінарної, а взагалі до кримінальної відповідальності до ст.390 КК України. Для вирішення цього питання адміністрація виправного центру надсилає прокуророві: подання; довідку з особової справи засудженого; характеристику із зазначенням допущених порушень і вжиті у зв'язку з цим заходом; довідку про заохочення та стягнення; пояснення засудженої особи з приводу допущених порушень; інші матеріали, що засвідчують допущені порушення та характеризують засудженого. [10, с.328-330].

Кримінальний кодекс України передбачає відповідальність за неповернення до місця відбування покарання після закінчення строку короткочасного виїзду, Неповернення її до місця відбування покарання після закінчення строку, наданого їй для виїзду, і за відсутністю поважних причин, розглядається як ухилення від відбування покарання. Якщо причини неповернення в строк були поважними - відповідальність особи виключається.

У випадку, коли місцезнаходження засудженого не було встановлено протягом 15 діб, адміністрація виправного центру надсилає до суду подання про оголошення розшуку засудженої особи та направлення її після затримання до виправного центру в порядку, встановленому для осіб, засуджених до позбавлення волі. Подальші розшукові заходи здійснюють відповідні органи внутрішніх справ.

Порядок і умови виконання покарання у виді обмеження волі і нагляду за засудженими визначаються нормативно - правовими актами Державного департаменту України з питань виконання покарань.

2.1 Поняття та ознаки обмеження волі як вид кримінального покарання

Цей вид покарання фактично замінив відомий законодавству позбавлення волі з відбуванням в колоніях-поселеннях. Згідно зі ст. 61 ч. 1 “покарання у виді обмеження волі полягає у триманні особи в кримінально-виконавчих установах відкритого типу буз ізоляції від суспільства в умовах здійснення за нею нагляду з обов'язковим залученням засудженого до праці”.

До таких покарань можна віднести умовне засудження з обов'язковим залученням до праці та умовне звільнення з місць позбавлення волі з обов'язковим залученням до праці.

Цей вид покарання встановлюється строком від одного до п'яти років.

Воно може бути застосоване:

1) у випадках, коли таке покарання прямо передбачене у санкції статті Особливої частини Кримінального кодексу України;

2) при переході до більш м'якого покарання, відповідно до ст.69 Кримінального кодексу України;

3) при заміні не відбутої частини покарання більш м'яким покаранням ( ст. 82 КК України).

Порядок його виконання визначається главою 13 КВК України. Згідно із ст. 56 ч. 1 КВК України “особи, засуджені до обмеження волі, відбувають покарання у виправних центрах, як правило, у межах адміністративно - територіальної одиниці відповідно до їх постійного місця проживання до засудження”. [7, с.56-62].

Виправно-трудове законодавство встановлює порядок організації праці засуджених до цього виду покарання, умови їх праці, соціально - побутове забезпечення, заохочення та накладення стягнень.

Відповідно до ст. 61 ч. 3 цей вид покарання не застосовується до неповнолітніх, вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до чотирнадцяти років, до осіб, що досягли пенсійного віку, військовослужбовців строкової служби та до інвалідів першої і другої групи.

Засуджені до обмеження волі залучаються до праці, як правило, на виробництві виправних центрів, а також на договірній основі на підприємствах, в установах чи організаціях усіх форм власності за умови забезпечення належного нагляду за їхньою поведінкою.

Праця засуджених до обмеження волі регулюється законодавством про працю, за винятком правил прийняття на роботу, звільнення з роботи, переведення на іншу роботу.

Переведення засуджених на іншу роботу, в тому числі в іншу місцевість, може здійснюватися власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом за погодженням з адміністрацією виправного центру.

Засудженим незалежно від усіх відрахувань належить виплачувати не менш як сімдесят п'ять відсотків загальної суми заробітку.

Застосування такого виду покарання покликане виконувати важливу функцію по зниженню призначення позбавлення волі, зокрема стосовно осіб, які вчинили злочини невеликої та середньої тяжкості. [5, с.264].

обмеження воля кримінальний покарання

2.2 Правовий статус засуджених осіб до позбавлення волі

Засуджені до обмеження волі у виправному центрі на відміну від засуджених до позбавлення волі перебувають без охорони, але знаходяться під наглядом адміністрації, який включає в себе стеження і контроль за їх поведінкою за місцем проживання і роботи, а також в неробочий час.[14, с.5].

Засуджені до обмеження волі мають значно більше прав порівняно з особами, що відбувають покарання у виді позбавлення волі. Крім основних прав, вказаних у главі 2 КВК України, засуджені до обмеження волі мають право носити цивільний одяг, мати при собі гроші та цінні речі, користуватися грішми без обмежень, займатися сільським господарством, відправляти листи, отримувати посилки і бандеролі, одержувати короткострокові побачення без обмежень, а тривалі побачення - до трьох діб один раз на місяць. Засудженим можуть бути дозволені короткочасні виїзди за межі виправного центру за обставин, передбачених законом для осіб, засуджених до позбавлення волі (смерть або тяжка хвороба близького родича, що загрожує життю хворого; стихійне лихо, що спричинило значну матеріальну шкоду засудженому або його сім'ї ), а також з інших поважних причин у таких випадках:

- за необхідності звернутися в медичний заклад з приводу захворювання чи лікування за наявності відповідного медичного висновку;

– для складання іспитів у навчальному закладі;

– за викликом судових і слідчих органів - на період провадження слідства чи дізнання;

– для попереднього вирішення питань трудового і побутового влаштування після звільнення - строком до семи діб, без урахування часу на дорогу;

– у разі виникнення інших життєво необхідних обставин, які потребують присутності засудженого.

Тривалість короткочасного виїзду встановлюється начальником виправного центру з урахуванням особистості засудженого, характеру, ступеня суспільної небезпеки та поведінки засудженого під час відбування покарання.

Засуджені,які не допускають порушень встановленого порядку виконання покарання у виді обмеження волі і мають сім'ї, після відбуття шести місяців строку покарання можуть за постановою начальника виправного центру проживати за межами гуртожитку із своїми сім'ями в орендованих квартирах або придбати житло в межах території виправного центру. Такі особи зобов'язані від одного до чотирьох разів на тиждень з'являтися у виправний центр для реєстрації. [14, с.5-12].

КВК України покладає на засуджених до обмеження волі і певні обов'язки, зокрема: виконувати законні вимоги адміністрації виправного центру, які стосуються порядку відбування призначеного покарання; сумлінно працювати у місці, визначеному адміністрацією виправного центру; постійно знаходитись в межах виправного центру під наглядом, залишати його межі лише за спеціальним дозволом адміністрації цього центру, проживати за особистим посвідченням, яке видається взамін паспорту, та, як правило, у спеціально призначених гуртожитках.

Перебування засудженого у вільний від роботи час поза гуртожитком допускається з дозволу адміністрації виправного центру, яка з цього питання виносить вмотивовану постанову. Крім зазначених, засуджені до обмеження волі повинні виконувати також основні обов'язки засуджених, що передбачені у ст. 9 КВК України зокрема: виконувати встановлені законодавством обов'язки громадян України, неухильно додержуватись правил поведінки, які передбачені для засуджених, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших осіб; виконувати законні вимоги адміністрації органів і установ виконання покарань; ввічливо ставитись до персоналу, інших осіб, які відвідують установи виконання покарань, а також до інших засуджених тощо.

Засудженим до обмеження волі забороняється доставляти і зберігати на території, де вони проживають, предмети, вироби й речовини, перелік яких визначається нормативно - правовими актами Державного департаменту України з питань виконання покарань. Так, наприклад, Правила внутрішнього розпорядку установ виконання покарань встановлюють, що засудженим, які відбувають покарання у виправних центрах, забороняється придбавати та зберігати будь - яку вогнепальну або холодну зброю, а також транспортні засоби і користуватися ними(п. 30). У разі виявлення таких предметів, виробів і речовин у засудженого вони підлягають вилученню й зберіганню, речі, вилучені з обігу, знищуються, гроші, цінності та інші печі за рішенням суду можуть бути передані в дохід держави. Засудженим забороняється також вживати спиртні напої і пиво, наркотичні засоби, психотропні речовини або їх аналоги чи інші одурманюючі засоби. [11, с.196].

Засуджені, які відбувають покарання у виді обмеження волі, а також приміщення, в яких вони проживають, можуть піддаватися обшуку, а їхні речі, посилки, передачі й бандеролі, що надійшли - огляду. Огляди і обшуки приміщень, де проживають засуджені із сім'ями, провадяться за наявності встановлених законом підстав, за вмотивованим рішенням суду. При цьому жиле приміщення, де проживає засуджений,може відвідуватись, як правило, в денний час уповноваженими працівниками виправного центру.

Згідно зі ст. 60 КВК України засуджені до обмеження волі залучаються до праці, як правило, на виробництві виправних центрів, а також на договірній основі на державних або інших форм власності підприємствах у разі забезпечення надійного нагляду за їхньою поведінкою. В окремих випадках з дозволу начальника установи допускається залучення до праці засуджених за межами території виправного центру, але в межах району дислокації установи - за умови щоденного повернення їх до жилої зони установи, а також постійного зв'язку з черговою частиною. Це дає можливість забезпечити засуджених відповідною роботою у разі її відсутності на виробництві виправного центру, сприяє бажанню засуджених працювати за раніше обраною професією чи спеціальністю. У свою чергу, якщо власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган залучає до роботи засуджених до обмеження волі, то він зобов'язаний забезпечити їх залучення до суспільно корисної праці за місцем роботи з урахуванням стану здоров'я та, за можливістю, спеціальності, організовувати, у разі необхідності, первинну професійну підготовку і створити відповідні побутові умови.[4, с.104-107].

Залучення засуджених на роботах за межами виправних центрів відбувається тільки після повного та всебічного вивчення їх особистостей з урахуванням висновків працівників соціально-психологічної та оперативної служб. На відповідні служби виправного центру покладено обов'язок постійно вивчати практику праце використання засуджених за межами установ з метою визначення доцільності їх використання на тих чи інших контрагентських об'єктах та максимально скоротити кількість таких, що знаходяться на значній відстані.

Праця засуджених до обмеження волі регулюється законодавством про працю, за винятком правил прийняття на роботу, переведення на іншу роботу. Тобто на засуджених поширюються,у першу чергу, більша частина норм Кодексу законів про працю України та іншого законодавства, що регулюють робочий час і час відпочинку, нормування та оплату праці, гарантії й компенсації, трудову дисципліну, охорону праці тощо. Відповідно до цих норм, засуджені до обмеження волі мають право на щорічну оплачувану відпустку, допомогу в зв'язку з тимчасовою непрацездатністю, пільги, які надаються жінкам і молоді, державне соціальне страхування та ін. Однак, оскільки між засудженим до обмеження волі та організацією, куди він направлений працювати, не укладається трудова угода, на засуджених не поширюється у повному обсязі норми трудового законодавства,що регулюють правила прийому на роботу, звільнення з неї, переведення на іншу роботу. [4, с.104-113].

Прийняття засудженого на роботу здійснюється відповідно до направлення, виданого адміністрацією виправного центру. Вона ж може в подальшому направити його на роботу до іншої організації. Переведення засуджених на іншу роботу, в тому числі в іншу місцевість, може здійснюватись власником підприємства,установи, організації або уповноваженим ним органом лише за погодженням з адміністрацією виправного центру. При переведенні засудженого на іншу роботу враховується його думка, однак незгода його на переведення не може бути перепоною для виконання відповідного рішення адміністрації організації, де працює засуджений, погодженого з адміністрацією виправного центру. Засудженим незалежно від усіх відрахувань належить виплачувати не менш як сімдесят п'ять відсотків загальної суми заробітку.



2.3 Особливості застосування медичних, матеріально-побутових та соціально-виховних заходів до осіб засуджених до обмеження волі

Особам, які відбувають покарання у виді обмеження волі, гарантується право на охорону здоров'я, у тому числі й на отримання медичної допомоги. Лікувально-профілактична і протиепідемічна робота у виправних центрах організовується і провадиться на загальних підставах відповідно до законодавства про охорону здоров'я органами і закладами охорони здоров'я, а направлення засуджених до лікувальних закладів визначається згідно з порядком обслуговування населення органами охорони здоров'я. [1, с.118-122]. Таким чином' засуджені до обмеження волі проходять необхідне лікування у районних лікувальних закладах охорони здоров'я за місцем розташування виправного центру, а не у спеціалізованих лікувальних закладах системи виконання покарань. Хворі, які страждають на активний туберкульоз та хронічний алкоголізм, наркоманію, комплексну терапію, також проходять необхідне лікування під наглядом лікаря - фтизіатра та психіатра - нарколога у районних лікувальних закладах охорони здоров'я за місцем розташування виправного центру.

Засуджені, які тримаються у виправних центрах, харчування і речове майно(носильні речі) придбавають за власні кошти. У разі відсутності у засудженого коштів на купівлю таких речей з незалежних від нього причин, адміністрацією виправного центру в індивідуальному порядку може бути надана допомога, але це є правом адміністрації виправного центру, а не її обов'язком. [5, с.312].

Комунально-побутові послуги оплачуються особам, що тримаються у виправних центрах, на загальних умовах за встановленими тарифами. У ст. 121 КВК України зазначено, що засуджені із нарахованого їм заробітку, пенсій та іншого доходу відшкодовують вартість харчування , одягу, взуття, білизни, комунально-побутових та інших наданих послуг, крім вартості спецодягу і спецхарчування. Відшкодування засудженими витрат на їхнє утримання провадиться після відрахування прибуткового податку і аліментів. Відрахування за виконавчими листами та іншими виконавчими документами провадяться у порядку, встановленому законом. Із засуджених, які злісно ухиляються від роботи, вартість харчування, одягу, взуття, білизни, комунально-побутових та інших наданих послуг утримується з коштів, що є на їхніх особових рахунках. У разі відсутності у засудженого коштів на особовому рахунку виправний центр має право пред'явити йому позов через суд.

Особам, які не працюють у зв'язку із захворюванням, а також з причин, від них не залежних (карантини, погодні умови і т ін.), і не отримують за цей час заробітну плату, зазначені види забезпечення та обслуговування надаються за встановленими нормами за рахунок кошторису установи. Виплата компенсації чи забезпечення засуджених безкоштовним харчуванням та речовим майном здійснюється за довідками лікувальних установ або за довідками, підписаними начальником установи. Необхідно зазначити, що дана норма не поширюється на осіб, які направлені на лікування до лікувальних закладів охорони здоров'я. У цьому випадку засуджені забезпечуються харчуванням і речовим майном не адміністрацією виправного центру, а безпосередньо цими лікувальними закладами. На час звільнення від праці для складання іспитів засудженим надається відповідна грошова компенсація з розрахунку середньомісячної заробітної плати цієї особи. У необхідних випадках адміністрація виправного центру або підприємства, установи чи організації, де працевлаштований засуджений, може видавати йому аванс із наступним відшкодуванням. [7, с.169-172].

Особи, які тримаються в дисциплінарних ізоляторах, забезпечуються адміністрацією виправного центру харчуванням за встановленими нормами і засуджений не має права відмовитись від цього. Однак вартість такого харчування повністю стягується із засудженого. Якщо в останнього відсутні кошти для оплати харчування, питання стягнення коштів вирішується у загальному порядку, тобто виправний центр має право пред'явити йому позов через суд.

Із засудженими до обмеження волі в обов'язковому порядку провадиться соціально-виховна робота. Виховний вплив на таких осіб здійснюється на основі психолого-педагогічних методів диференційного та індивідуального вивчення особистості засуджених з урахуванням строку покарання, персональних якостей і поведінки засуджених, обставин вчиненого злочину, закріплення досягнутих результатів. Основною метою соціально-виховної роботи Департамент називає формування й розвиток у засуджених якостей і навичок, що стимулюють зацікавленість у виправленні, прагнення до зайняття суспільно корисною діяльністю, дотримання прийнятих у суспільстві встановлених правил поведінки.[8, с.106-112].

Також соціально-виховна робота покликана забезпечити: організацію корисної зайнятості засуджених; розвиток особистого потенціалу, корисної ініціативи, творчих здібностей та професійних навичок, що сприятиме їх соціальній адаптації після звільнення; формування у засуджених свідомого ставлення до цілей свого виправлення та розуміння ними залежності перспективи дострокового звільнення чи заміни не відбутої частини покарання більш м'яким покаранням від особистої поведінки. Адміністрацією виправних центрів організовується основне загальне і початкове професійне навчання, забезпечується професійна підготовка засуджених; створюються умови для підвищення засудженими свого загального і професійного рівнів, їх заочного навчання у різних навчальних закладах, які знаходяться у межах адміністративно-територіальної одиниці, де розташований виправний центр; формуються методично-виховні ради виправних центрів, завданням яких є збереження зв'язків засуджених з родичами, а також підтримка ініціативи громадських організацій і релігійних об'єднань, спрямованих на підготовку засуджених до життя в суспільстві після звільнення та ін. Активна участь засуджених у виховних заходах заохочується і враховуються при визначенні ступеня виправлення особи, бо розглядається як свідоме прагнення до виправлення, в результаті чого вона і враховує при оцінці ступеня виправлення. [11, с.145-146].

Засуджені до обмеження волі мають право створювати самодіяльні організації з метою розвитку в засуджених корисної ініціативи, соціальної активності, здорових між особових взаємовідносин , участі у вирішенні питань організації праці, навчання, відпочинку, побуту, впливу на виправлення засуджених, розвитку корисних соціальних зв'язків. Участь у самодіяльних організаціях є добровільною справою кожного засудженого, його соціально корисна активність заохочується адміністрацією колонії. У виправних центрах можуть створюватися різні самодіяльні організації засуджених, види яких і порядок роботи визначаються окремими нормами КВК України та-правовими актами Департаменту. Приміром, у виправних центрах із числа засуджених, які зарекомендували себе позитивно, створюються ради колективів установ і відділень соціально-психологічної служби. В установах можуть створюватись й інші самодіяльні організації засуджених, якщо їхня діяльність не суперечить порядку і умовам відбування покарання. До речі, засуджені, які входять до складу самодіяльних організацій, не користуються додатковими пільгами і не звільняються від основної роботи.

У виправних центрах для засуджених можуть організовуватись і гуртки соціально-корисної спрямованості, порядок та організація роботи яких визначається адміністрацією установи. Засудженим до обмеження волі дозволяється проводити безкоштовні (благодійні) та платні, за рахунок коштів засуджених і за їх згодою, виступи професійних творчих колективів (театрів, філармоній та інше) при обов'язковому погодженні цих заходів з керівництвом територіальних органів управління Департаменту.

3. Основні обов'язки адміністрації виправного центру та власника підприємства, установи, організації або уповноваженого ним органу за місцем роботи засуджених до обмеження волі.

За ст. 61 КВК України, на адміністрацію виправного центру покладається обов'язок вести облік засуджених, роз'яснювати їм порядок і умови відбування покарання, організовувати трудове і побутове влаштування засуджених; забезпечувати додержання умов праці засуджених, порядку та умов відбування покарання; здійснювати нагляд і заходи попередження порушень порядку відбування покарання; проводити із засудженими соціально-виховну роботу; застосовувати встановлені законом заходи заохочення і стягнення; здійснювати роботу щодо підготовки засуджених до звільнення. Начальник виправного центру несе повну відповідальність за додержання законодавства, забезпечення належних умов і порядку тримання засуджених у виправному центрі. [12, с.168].

Адміністрація виправного центру повинна забезпечити виконання всіх приписів, встановлених ч. 1 ст. 61 КВК України, для чого вона має право:

а) вимагати від засуджених та інших осіб, які перебувають на території та в приміщеннях виправного центру, додержання норм кримінально-виконавчого законодавства;

б) проводити огляд і обшук засуджених, їх речей, а також вилучати заборонені для використання у виправних центрах речі та документи;

в) застосовувати і використовувати фізичну силу, спеціальні засоби і зброю на підставах і в порядку, передбачених Законом України «Про міліцію» та чинним законодавством;

г) здійснювати оперативно-розшукові заходи згідно із чинним законодавством;

д) призначати медичне обстеження засуджених з метою виявлення фактів вживання спиртних напоїв, наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів чи інших одурманюючих засобів;

е) використовувати засоби масової інформації для розшуку засуджених, які ухиляються від відбування покарання;

є) приймати згідно із законодавством у володіння і користування від установ, організацій і підприємств будь-яких організаційно-правових форм, а також громадян матеріально-технічні ресурси, кошти і майно;

ж) звертатися до місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування для сприяння у трудовому і побутовому влаштуванні засуджених;

з) застосовувати до засуджених встановлені КВК України заходи заохочення і стягнення;

і) інші права, передбачені актами законодавства України.

Стаття 62 КВК України покладає певні обов'язки й на власника підприємства, установи, організації, де працюють засуджені до обмеження волі. Він має забезпечити їх залучення до суспільно корисної праці з урахуванням стану здоров'я та, за можливістю, спеціальності, організувати первинну професійну підготовку і створити необхідні побутові умови. Власник також несе відповідальність за поведінку цих осіб та дотримання умов відбування покарання, зокрема ним контролюється дотримання засудженими заборон щодо вживання спиртних напоїв та інших одурманюючих речовин; громадського порядку; розпорядку та безпеки праці тощо.[9, с.342-344].

Поряд із цим, власнику підприємства, установи, організації або уповноваженому ним органу, де працюють засуджені, забороняється звільняти їх з роботи, крім наступних випадків:

1) звільнення від відбування покарання на підставах, передбачених КК України;

2) переведення засудженого на роботу на інше підприємство, в установу чи організацію або для дальшого відбування покарання до іншого виправного центру;

3) набрання законної сили вироком суду, за яким особа, що відбуває покарання у виді обмеження волі, засуджена до позбавлення волі;

4) неможливість виконання даної роботи за станом здоров'я (наприклад, у зв'язку зі станом здоров'я засудженого або скороченням обсягу робіт тощо). Усі вказані вище обставини повинні бути документально підтверджені довідкою адміністрації виправного центру, наявністю копії вироку, медичного або іншого висновку про необхідність виконання даної роботи тощо.

У разі порушення власником підприємства, установи чи організації, де працює засуджений до виправних робіт, обов'язків, встановлених у даній статті, адміністрація виправного центру має право звернутись до прокуратури, органів місцевого самоврядування чи вищого органу керівництва цим підприємством для вирішення питання про притягнення відповідних осіб до відповідальності згідно з чинним законодавством. [13, с.97-99].



Висновок

Кримінальне покарання - це особливий захід державного примусу, що застосовується судом від імені держави до особи, винної у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого.

При обмеженні волі засуджений хоч теж ущемляється в певних правах і свободах, таких як особиста свобода, свобода пересування, свобода вибору місця проживання чи перебування тощо, але в своїй сукупності вони не створюють такої ізоляції, як при позбавленні волі, оскільки засуджені до обмеження волі мають більше можливостей спілкування з соціальним середовищем, в тому числі і з тим, в якому вони перебували до вчинення злочину. У зв'язку з цим кількість засуджених до обмеження волі постійно збільшується.

Засуджені до обмеження волі у виправному центрі на відміну від засуджених до позбавлення волі перебувають без охорони, але знаходяться під наглядом адміністрації. Згідно із ст. 60 КВК України засуджені до обмеження волі залучаються до праці, як правило, на виробництві виправних центрів. Але можливе також їх працевлаштування на договірній основі і на підприємствах, в установах чи організаціях усіх форм власності, але за умови забезпечення належного нагляду за їхньою поведінкою і щоденного повернення до виправного центру. Це дає можливість забезпечити засуджених відповідною роботою у разі її відсутності на виробництві виправного центру, сприяє бажанню засуджених працювати за раніше обраною професією чи спеціальністю.[10, с.308-312]

У процесі відбування покарання у виді обмеження волі до засуджених застосовуються як заходи заохочення, так і заходи стягнення. Заходи заохочення є важливою умовою закріплення позитивних змін в особистості засуджених. Стаття 67 КВК України встановлює шість видів заохочень, що застосовуються до осіб, засуджених до обмеження волі, зокрема: подяка; нагородження похвальною грамотою; грошова премія; нагородження подарунком; дострокове зняття раніше накладеного стягнення; дозвіл на виїзд до близьких родичів за межі виправного центру на святкові, неробочі та вихідні дні.

Засудженим, які відбувають покарання у виді обмеження волі, гарантується право на охорону здоров'я, у тому числі і на отримання медичної допомоги. Із засудженими до обмеження волі в обов'язковому порядку проводиться соціально-виховна робота. Засуджені до обмеження волі мають право створювати самодіяльні організації з метою розвитку в засуджених корисної ініціативи, соціальної активності, здорових між особових взаємовідносин, участі у вирішенні питань організації праці, навчання, відпочинку, побуту, впливу на виправлення засуджених, розвитку корисних соціальних зв'язків. Участь у самодіяльних організаціях є добровільною справою кожного засудженого, його соціально корисна активність заохочується адміністрацією колонії. [5, с.312].

Застосування такого виду покарання покликане виконувати важливу функцію по зниженню призначення позбавлення волі, зокрема стосовно осіб, які вчинили злочини невеликої та середньої тяжкості. [5, с.264].



Список використаної літератури

1. Конституція України. - К.,2006.

2. Кримінально - виконавчий кодекс України. - К., 2006. - 96 с.

3. Закон України “Про внесення змін до Кримінально - виконавчого кодексу України” від 16 березня 2006 р. // Зб. Поточного законодавства, нормативних актів, арбітражної та судової практики. -2006.- № 3. - С.2.

4. Бородовська Н. Забезпечення правового статусу засудженого до позбавлення волі // Прокуратура. Людина. Держава. - 2004. - №9. - С. 104 - 113.

5. Европейские пенитенциарные правила / Защита прав человека в местах лишения свободы : Сб. нормат. актов и офиц. документов. - М.: Юриспруденция, 2003. - С. 39 -48.

6. Кримінальний кодекс України: Науково - практичний коментар / За заг. Ред.. В. В. Сташиса, В. Я. Тація. - К.: Видавничий дім “Ін Юре”, 2003. - 1196 с.

7. Кримінально - виконавче законодавство України. Кримінально - виконавчий кодекс. Нормативно - правові акти / Упоряд.: В. С. Ковальський, Ю. М. Хахуда. - К.: Юрінком Інтер, 2005. - 432.с.

8. Кримінально - виконавче право України : Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів / За ред. проф. А.Х. Степанка. - Харків: Право, 2005. - 256 с.

9. Кримінально - виконавче право України (Загальна та Особлива частини) : Навч. Посібник / О. М. Джуджа, С. Я. Фаренюк та ін. ; За заг. ред. О. М. Джуджи. - 2-е вид.. - К.: Юрінком Інтер, 2002. - 448 с.

10. Курс кримінально - виконавчого права України: Навч. Посібник / О. М. Джуджа, В. О. Корчинський, С. Я. Фаренюк; За заг. ред. О. М. Джуджи - К.: Юрінком Інтер, 2000. - 304 с.

11. Семаков Г. С., Гель А. П. Кримінально - виконавче право України: Курс лекцій. - К.: МАУП, 2000.- 196 с.

12. Трубников В. Проблеми реформування кримінально - виконавчої системи України // Вісник Академії правових наук України. - 2001. - №1(24). - С. 168 - 175.

13. Хавронюк М. Види кримінальних покарань - досвід європейських держав // Прокуратура. Людина. Держава. - 2005. - №3. - С. 95 - 102.

14. Шинальський О. Права людини в місцях позбавлення волі // Вісник Прокуратури. - 2006. - №3. - С.5- 14.

15. Ягунов Д. В. Державне управління пенітенціарною системою України: історія, сучасність, перспективи: Монографія. - Одеса: ОРІДУНАДУ, 2005. - 252 с.

16. Яковець І. С. Первинна класифікація засуджених до позбавлення волі та їх розподіл в установи виконання покарань. Автореф. дис…канд..юрид. наук. - Харків. - 2006. - 20 с.

Размещено на Allbest.ru