Вчення про право у Стародавньому Римі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

РЕФЕРАТ

З дисципліни: "Історія вчень про право"

Тема № 6. ("Вчення про право у Стародавньому Римі")

План

Вступ

1. Основні напрямки розвитку політико-правової думки Стародавнього Риму

2. Праворозуміння римськими юристами

3. Політико-правові погляди Аврелія Августина

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Історія давньоримської політичної і правової думки охоплює ціле тисячоліття і в своїй еволюції відображає суттєві зміни в соціально-економічній та політико-правовому житті Стародавнього Риму. Історію Стародавнього Риму прийнято ділити на три періоди: царський (754 - 510 рр.. до н. Е..), Республіканський (509 - 28 рр.. До н. Е..), Імператорський (27 р. до н. Е.. - 476 р . н. е..). Причому єдина Римська імперія в 395 році н. е.. була остаточно розділена на Західну (столиця - Рим) і Східну (столиця - Константинополь) імперії, і остання (Східно-римська, Візантійська імперія) проіснувала до 1453 року.

Політико-правові інститути і погляди в Стародавньому Римі розвивалися протягом його довгої історії в умовах гострої боротьби між різними верствами населення - патриціями і плебеями, нобілітетом (з патриціїв і багатих плебеїв) і незаможними, оптиматами (прибічниками верхів суспільства) і популярами (прибічниками вільних низів), вільними і рабами.

Естафету розвитку політико-правових учень, започаткованих в Елладі впродовж розглянутого періоду, перейняли мислителі Стародавнього Риму. У вченнях про державу і право Риму більшою мірою, ніж у відповідних вченнях Стародавньої Греції відображено непримиренність класових протиріч. Виникла гостра потреба тримати в покорі велику кількість рабів, придушувати дедалі зростаюче невдоволення розорених селян і ремісників, забезпечити покірність народів, завойованих країн. Ця обставина зумовила детальне розроблення питання про правове становище рабів, різних груп вільного населення, питання управління державою, військової справи та ін.

Слід вказати й на інші характерні особливості римських вчень про державу і право, а саме: значно більшого розвитку в римському правознавстві набули загальна теорія права, державне право і найбільше - цивільне право. У галузі державного права набагато інтенсивніше, ніж у Греції, досліджувались аспекти влади, службових осіб, їхніх повноважень, громадянства. У галузі цивільного права було детально розроблено аспекти правоздатності, власності й зобов'язань.

Ці відмінні риси в науці про державу і право Стародавнього Риму визначаються особливостями розвитку римського рабовласницького суспільства і держави. Римське рабовласницьке суспільство, як уже відзначалося, являло собою вищий ступінь розвитку рабовласницької суспільно-економічної формації, в якій властиві їй суперечності проявилися з найбільшою гостротою та стали причиною розкладу й загибелі цього суспільства.

Боротьба класів, соціальних груп розгорнулася в Римській державі також і в ідеології, вченнях про державу і право та політичний устрій суспільства. А тому у вивченні політико-правової думки Стародавнього Риму необхідно звернути увагу і на три основні її напрямки: політичні ідеї повсталих рабів; політичні ідеї рабовласницької демократії, політичні ідеї рабовласницької аристократії. Розгляньмо кожний напрямок зокрема.

1. Основні напрямки розвитку політико-правової думки Стародавнього Риму

Політичні ідеї повсталих рабів. Суперечності між рабами і рабовласниками у Стародавньому Римі привели в II--І ст. до н. е. до великих і тривалих повстань рабів. Політичні ідеї повсталих рабів із Сицилії відобразились у планах керівників цих повстань, у політичних заходах, здійснених повсталими. Вони робили спроби створити свою державу, в якій поєднувалися монархічні й демократичні риси. Серед рабів поширювалися легенди про прихід доброго монарха, який звільнить їх з-під гніту. Раби мріяли про доброго царя, який захищав би їхні інтереси. У формі монархії раби прагнули організувати державу пригнічених та експлуатованих.

Політичні ідеї рабовласницької демократії. Не тільки раби були небезпечними для республіки. У межах вільного суспільства римлян назрівали гострі конфлікти, головно аграрного порядку. У Римі розгортався могутній демократичний рух бідних селян, в основі якого лежала боротьба вільних виробників-селян проти великих землевласників. Збідніле селянство почало боротьбу за переділ землі, пов'язуючи цю боротьбу з вимогами демократизації Римської держави.

У 133 р. до н. е. Т. Гракх вніс до народних зборів проект, за яким один громадянин не може мати більше 500 югерів землі та лише у виняткових випадках - 1000. Проект передбачав, що з надлишків землі утворюватимуться 30-югерові ділянки, що будуть віддаватися бідним громадянам в оренду без права продажу.

Ідея Т. Гракха надати самому народові можливість розпоряджатися державною землею через розподіл наділів суттєво підривала владу знаті та її органу - сенату, який відав аграрними справами. Вона була направлена на практичне здійснення демократизації політичного життя Риму і посилення впливу небагатих римських громадян у вирішенні державних справ.

Політичні погляди рабовласницької аристократії. Загострення політичної боротьби, особливо в І ст. до н. е., виявило непридатність республіканського ладу і старого державного апарату для вирішення завдань, які стояли перед римським суспільством. Римська республіка, яка склалася на базі держави-міста, не могла в умовах світової держави і постійного загострення суперечностей забезпечити інтереси держави.

У політичних вченнях аристократичної верхівки відображалася реакція на політичні ідеї рабовласницької демократії, страх перед повстаннями рабів і виступами плебейських мас, прагнення придушити демократичні елементи. У цих вченнях спостерігалася тенденція до заміни республіканської форми держави монархічною. Для правлячих кіл стала очевидною необхідність одноособового керівництва, яке спиралось би на військо. Однак питання про те, хто повинен очолити державу, вирішувалося в жорстокій боротьбі, яка велася рабовласницькою аристократією під гаслом захисту загальнопатріотичних інтересів, внаслідок чого в Римі встановлювалися військові диктатури. Вони були перехідним етапом від республіканського ладу до монархічного, найбільш вигідною в нових умовах формою рабовласницької держави для втримання в покорі рабів, бідних вільних і збереження римського панування над підкореними народами. Зрозуміло, що політичне спрямування гасла боротьби за загальнопатріотичні інтереси, найбільш характерного для аристократії Риму в І ст. до н. е., насправді означало спробу захистити інтереси рабовласницької верхівки римського суспільства. Найбільш яскравим представником цього політичного напрямку був Марк Тулій Цицерон.

2. Праворозуміння римськими юристами

рим право юрист августин

Правові погляди римської рабовласницької аристократії дістали практичну реалізацію в діяльності римських юристів, направленій на забезпечення потреб правової практики і пристосування чинних норм права до потреб правового спілкування, які постійно змінюються.

На ранній стадії розвитку давньоримської правової думки право, за панівними релігійними уявленнями, виступало як щось богами дане і позначалося терміном fas. На відміну від fas, людське право згодом дістало назву jus, під яким розуміли право взагалі, яке охоплює як право природне, так і все те, що в подальшій історії правових вчень почали називати позитивним правом - звичаєве право, закони, едикти магістратів, конституції імператорів і т. д.

Римські юристи визнавали природне право реальним і вводили його в поняття права взагалі. А це означало, що в тлумаченні римських юристів природне право, як і всяке визнане ними право, стосувалося до чинного права, мало пряму дію та було його специфічною складовою частиною. Ця обставина яскраво проявлялася в різних класифікаціях і визначеннях права, що давалися римськими юристами.

Відомо, що Ульпіан дав класичне розмежування римського права на публічне і приватне. Своєю чергою, приватне право поділялося на три частини і складалося з природного права, права народів і цивільного права. Названі частини, на його думку, не ізольовані та автономні розділи права, а взаємодіючі та взаємовпливові компоненти і властивості, які лише теоретично виділяються у структурі реального права в цілому. Ульпіан писав також, що цивільне право не можна відокремити від природного, що вимоги і властивості природного права пронизують і право народів, яке є загальним у всіх народів, а також почасти і право міжнародного спілкування. Право народів, писав Ульпіан,- це те, яким користуються народи людства; можна легко зрозуміти його відмінність від природного права: останнє є загальним для всіх живих істот, а перше - тільки для людей в їхніх відносинах між собою.

Аналогічними були й погляди відомого юриста Гая. Всі народи, писав він, керовані законами і звичаями, користуються частково своїм власним, частково правом, загальним для всіх людей. Причому це загальне право, назване ним правом народів, у своїй основі та за сутністю є природним правом - правом, що його природний розум установив між усіма людьми.

Про єдність і взаємодію різних складових частин, властивих праву взагалі, писав і юрист Павло. Слово «право», пояснював він, уживається в декількох значеннях: по-перше, «право» означає те, що завжди є справедливим і добрим, яким є природне право. В іншому сенсі «право» - це те, що корисно всім чи багатьом у будь-якій державі, чим є цивільне право. Не менш правильним у нашій державі є право, яке називається преторським правом. Всі ці різні значення одночасно присутні в загальному понятті права, вважав Павло.

Чому римські юристи вводили природне право в загальне поняття права взагалі з усіма відповідними наслідками? Тому, що це відповідало їхнім вихідним уявленням про право як справедливе явище.

Відомий уже нам Ульпіан гадав, що кожному, хто вивчає право, насамперед треба знати, звідки походить слово jus (право). Воно дістало свою назву від слова justitia (правда, справедливість), бо як визначав юрист Цельс, право є ars (мистецтво, практично реалізоване знання і вміння) boni (добра) і aequi (рівності й справедливості).

Aequitas, будучи концентрацією та виразом природно-правової справедливості, служила мірилом для корегування та оцінювання чинного права, керівним орієнтиром у правотворчості (юристів, преторів, сенату і т. д.), максимою в тлумаченні й застосуванні права.

Aequitas набула значення загального принципу права взагалі та природного права зокрема і включає в собі, згідно з поглядами Платона, Арістотеля, Цицерона, стоїків і римських юристів, момент рівності, співрозмірності, еквівалентності в людських стосунках.

Ульпіан писав, що justitia (правда, справедливість) є постійна і неперервна воля відплачувати кожному своє право. З такого загального розуміння правової справедливості він виводив наступні, детальніші приписи права: «жити чесно, не завдавати шкоди іншому, кожному віддавати те, що йому належить». Відповідно до цього і юриспруденцію він визначав як пізнання божественних і людських справ, знання справедливого і несправедливого.

Сформульована тут вимога віддавати кожному його право є основним принципом природного права у тлумаченні не тільки римських юристів, а й багатьох попередніх і майбутніх представників природно-правової доктрини.

У цілому для праворозуміння римських юристів було характерним постійне прагнення підкреслити не тільки аксіологічні риси права, а й властиві поняттю права якості необхідності й належності. Вимога належності права поширюється на всі джерела права, звідси у визначенні закону римські юристи намагалися підкреслити належну, ідеальну, необхідно-розумну і загальнозначиму його властивість. Зокрема, Папініан дав таке визначення закону: «Закон є припис рішення мудрих мужів, приборкання злочинів, що скоюються як умисне, так і з незнання, загальна обітниця держави. У цьому визначенні закону виділяються такі риси, як загальна імперативність, розумність, загальнодержавний характер та обов'язок дотримання закону самою державою.

Подібні характеристики закону містились у визначенні Марціана. Закон є те, чому всі люди повинні коритися на підставі того, що це є витвір і дар богів, рішення мудрих людей і приборкання злочинів, загальна угода громади, за якою слід жити всім, хто в ній перебуває.

Свої погляди на закон римські юристи розвивали під великим впливом стоїків, які вважали, що закон є царем усіх божественних і людських справ; необхідно, щоб він стояв на чолі як добрих, так і злих, вождем і керівником живих істот, які за природою належать до громади, мірилом справедливого й несправедливого; (закон) наказує робити те, що повинно бути вчинено, і забороняє вчиняти те, що не повинно бути вчинено.

Але з-поміж римських юристів були й такі, хто вважали, що дія права, а саме наказувати й забороняти, може мати сенс і силу лише настільки, наскільки іде мова про імперативи не просто права, а справедливого права. Так, римський юрист Павло писав: «Те, що сприйнято всупереч началам права, не може бути поширено на наслідки». Іншими словами, те, що суперечить принципам права, не має юридичної сили. Подібне казав і юрист Юліан: «Тому, що встановлено всупереч сенсові права, ми не можемо слідувати як юридичному правилу».

Виникає питання: Як бути з крилатою формулою dura lex, sed lex - суворий закон, але закон, до якої ми й зараз охоче звертаємося, коли нам це вигідно і яку ми приписуємо римським юристам?

Відомий російський дослідник римського права М.В. Черниловський вважає, що ні один із класичних римських юристів не тільки не казав нічого подібного, а й не міг сказати, бо такого штабу позиція зайшла б у непримиренну суперечність із головним принципом преторського права: «піддавай ревізії старий закон» з позицій справедливості й добросовісності.

Коли відсутній чіткий припис, казав Павло, треба вирішувати справу справедливо. А Ульпіан додав, що, коли право суперечить справедливості, необхідно надавати перевагу останній, і таким чином у всіх справах справедливість має перевагу перед суворим розумінням права. Недарма багато римських юристів називали преторське право «живим голосом» цивільного права.

Творчість римських юристів сильно вплинула на подальший розвиток правової думки. Це зумовлено як високою юридичною культурою римської юриспруденції, так і тією роллю, яка випала на долю римського права (через рецепцію) в подальшій історії права.

3. Політико-правові погляди Аврелія Августина

Видатним християнським мислителем того періоду і найвідомішим з-поміж отців церкви був Аврелій Августин (354-430). Народився він у Північній Африці, в Римі та Мілані вивчав риторику. Читання трактатів Цицерона викликало в нього інтерес до філософії та політики. Мислитель сподівався знайти істину. Спершу він вірив, що знайде її у вченнях маніхейців про добро і зло, згодом - у вченні Платона. Але істину, на його думку, він знайшов у християнстві, до якого Августин схилився 387 р. під впливом християнського проповідника, міланського єпископа Амвросія. Згодом Аврелія призначили пресвітером і звели в сан єпископа північно-африканського міста Гіппо. Тут 430 р. він помер.

Перу Августина належали такі твори, як «Сповідь», «Про Трійцю», «Про державу Божу». Остання праця вважалася головним твором мислителя, де містилися його історико-філософські й політико-правові погляди.

Твір «Про державу Божу», написаний під враженням зруйнування Рима варварами, і був задуманий як відповідь на закиди язичників, нібито Рим загинув тому, що відступився від культу давніх богів. У процесі написання Августин розвинув у своїй праці погляди церкви на державу. Він висловив концепцію про мету і значення розвитку людства, накресливши картину його минулого, сучасного, а також майбутнього.

На думку Августина, всі люди в усі часи переділялися на два розряди: тих, які наділені здатністю жити по-своєму, по-людському, і тих, які живуть згідно з Богом. Ці два розряди, відзначав філософ, ми назвали двома градами - град Божий (церква) і град земний (держава), тобто двома суспільствами людей, з яких одному визначено вічне царювання з Богом, а іншому - піддатися вічному покаранню з дияволом.

Протиставлення двох градів-суспільств повинно було обґрунтувати зверхність церкви над державою. Августин учив, що земна держава є творінням людським, її мета - тимчасова, вона створена насильством і тримається примусом, що державна влада, спираючись в організації суспільства на низькі інстинкти людини, є пануванням зла і гріха; що держава, яка ставить своїм завданням тільки задоволення земних цілей, позбавлена правди і нічим не відрізняється від зграї розбійників.

Тільки держава Божа, тобто церква, володіє істинною правдою, і лише в ній здійснюється загальне прагнення до єдності й миру. Церква мандрує по землі, маючи мету на небі, вона і зараз є Царством Небесним. Тільки їй пасує визначення держави, дане Цицероном, бо тільки в церкві - право й загальна користь, істинна справедливість, мир і спокій; тільки держава Божа організує суспільство, спираючись на надію спасіння душі для досягнення вічного щастя на небі.

Висновки

Безперечно, державна і правова думка Риму чимало запозичила від поглядів Сократа, Платона, Аристотеля, Епікура та багатьох інших античних мислителів, але теоретичним концепціям римських авторів були притаманні своєрідність і новизна, чому сприяли нові соціально-економічні умови життя.

Так, характерна для давньогрецької думки ідея взаємозв'язку політики і права отримала свій подальший розвиток і нове втілення у трактуванні Цицероном держави як публічно-правової спільності.

Особливо системними і ґрунтовними були вчення Марка Туллія Цицерона (106--43 до н. е.) і римських юристів.

У своїх наукових роздумах, викладених у творах "Про державу", "Про закони" та ін., Цицерон наголошував, що основою держави є прагнення людей жити разом, а осередком -- сім'я. Держава, на його думку, -- узгоджене правове утворення, здобуток народу.

Він підкреслював особливий зв'язок держави і власності та зауважував, що основною її метою є охорона власності народу і окремо кожного громадянина. Цицерон робив спробу визначити категорію "народ", підкреслюючи, що це не будь-яке об'єднання людей, а об'єднання, в основі якого -- погодженість стосовно питань права і спільності інтересів.

Ідею духовної свободи всіх людей, незалежно від громадянського стану, висловлював представник нової Стої Сенека (бл. 4 до н. е. -- 65 н. е.). Він зауважував, що рабство не поширюється на всю особистість, краща її частина є вільною. Панові підкорене і належить лише тіло раба, а його дух сам собі пан.

Сенека висунув власну природно-правову концепцію, в якій неминучий та божественний за характером "закон долі" відіграє роль того права природи, якому підпорядковано всі людські прагнення і творіння включно з державою і правом. Він уважає, що всесвіт -- це природна держава зі своїм природним правом, визнання чого -- справа необхідна і розумна. Членами цієї держави, за законом природи, є всі люди, незалежно від того, визнають вони це чи ні. Що ж до окремих державних утворень, то вони -- випадкові, значимі не для всього людства, а тільки для певного кола людей.

Марк Аврелій Антоній (121--180 н. е.) розвивав "...уявлення про державу з рівним для всіх законом, якою правлять відповідно до рівності й рівноправності всіх, та царство, в якому найвищим благом є свобода підлеглих". У своїй праці "До самого себе" Марк Аврелій підкреслював, що зі спільних для всіх людей духовних засад випливає, буцімто всі люди -- розумні істоти; якщо ж так, то й розум, який наказує, що робити, а чого не робити, теж буде спільним. На спільності розуму базується спільність закону, який є однаковим для всіх, оскільки всі люди -- рівні, всі вони є громадянами і творять єдиний суспільний устрій.

Подальший розвиток уявлень про сутність права у Стародавньому Римі пов'язаний з творчістю видатних юристів II--III ст. Ульпіана, Гая, Модестина, Павла.

Зусиллями римських юристів було створено нову науку -- юриспруденцію. В їхньому полі зору знаходилося широке коло проблем загальнотеоретичного і галузевого характеру. Особливе значення як для самого римського права, так і для подальшої історії права мало ґрунтовне розроблення ними юридичних питань майнових відносин із позицій захисту інтересів приватної власності. Вони, власне, розробили юридичну основу права людини на власність.

Визнання римськими юристами реальності природного права, яке є частиною права взагалі, а водночас -- відсутність у римському праворозумінні спеціального поняття позитивного права (як заперечення природного права, його своєрідної протилежності) означало, що у трактуванні римських юристів природне право, як усяке інше право, що його вони визнавали, належало до чинного права та було його специфічною складовою (компонентом і властивістю права взагалі), а не лише теоретико-правовою конструкцією і категорією, не тільки "чистим" поняттям, зовнішнім для норми права і принципів фактично чинного права.

Піддаючи аналізові категорію "право", Ульпіан, зокрема, писав, що тому, хто вивчає право, необхідно насамперед знати, звідки походить слово jus (право). Воно отримало свою назву від слова justitia (правда, справедливість). Розглядаючи відмінність природного і позитивного права, він зазначав, що "право народів" (jus gentium) -- це те, чим користуються тільки люди у відносинах між собою, а "природне право" (jus naturale) є загальним для всіх живих істот.

Ідею взаємозв'язку та єдності різних складових права найбільш чітко виразив юрист Павло: "Слово "право" вживається в кількох розуміннях: по-перше, "право" означає те, що завжди є справедливим і добрим, -- таке природне право. В іншому розумінні "право" -- це те, що корисне всім чи багатьом у якійсь державі, -- це цивільне право. Всі ці розуміння одночасно присутні в загальному понятті права".

Згадані юристи розробили багато аспектів римського права, яке стало класичним. Своїми правовими концепціями: поділом права на приватне й публічне, вченням про юридичних осіб, права та обов'язки громадян вони зробили суттєвий внесок у розроблення проблематики співвідношення права і свободи.

У 426 р. 345 фрагментам із творів Модестина, значній кількості положень із концепцій Ульпіана, Гая і Павла було надано юридичної сили. Згодом положення їхніх учень було включено в Дигести (Кодифікацію Юстиніана).

Отже, попри важливе значення поглядів римських юристів для з'ясування сутності права, розкриття проблеми співвідношення права і свободи, їхні підходи мали суттєві вади. Римське право було класичною теорією тільки щодо окремих правових питань, і назвати його правом у повному розумінні слова неможливо, оскільки в ньому відсутнє поняття вільної особистості, що поширюється на всіх без винятку людей.

Наприкінці XI ст. центром розвитку юриспруденції став університет у Болоньї. Головна увага у вивченні права приділялася тлумаченню (глосам) кодифікації Юстиніана, особливо Дигест. Звідси й назва цього напрямку -- школа глосаторів. Аналогічний підхід розвивався і в інших університетах (у Падуї, Пізі, Парижі, Орлеані). Вибрані глоси всієї школи було видано в середині XIII ст. Аккурсіусом.

Коментатори (постглосатори), які заступили глосаторів у XIII--XV ст., головну увагу приділяли тлумаченню самих глос, а також виявляли значний інтерес до вчення римських юристів про природне право. Вони трактували природне право як вічне й розумне право, що випливає з "природи речей", та обстоювали його примат і верховенство над позитивним правом.

Діяльність глосаторів і коментаторів значною мірою сприяла процесові рецепції римського права в Західній Європі.

Вчення і теоретичні розробки римських юристів знаходили відображення та інтерпретацію у творчості всіх визначних представників правової думки Європи. Чимало сучасних понять, термінів і юридичних конструкцій бере початок у працях римських авторів, у римському праві.

Список використаної літератури

1. Аристотель. Никомахова этика // Сочинения: В 4 т. -- М., 1983. -- Т. 4.

2. Аристотель. Политика. -- Там само.

3. Гегель Г. Лекции по истории философии // Сочинения: В 14 т. -- М., 1932. -- Т. 10.

4. Дигесты Юстиниана. -- М., 1956.

5. История политических и правовых учений / Под ред. В.С. Нерсесянца. -- М., 1995.

6. Лурье С.Я. Демокрит. -- Л., 1970. Материалисты Древней Греции. -- М., 1955.

7. Нерсесянц В.С. Право и закон. -- М., 1983.

8. Платон. Государство // Сочинения: В 3 т. -- М., 1971. -- Т. 3.

9. Платон. Законы. -- Там само. Семенов В.Г., Шаповал В.Н., Шулъженко Ф.Ф. К вопросу о философских основаниях права. -- К., 1995. -- С. 5--12.

10. Фрагменты ранних греческих философов. -- М., 1989. Хрестоматия по истории Древнего Рима. -- М., 1962. Цицерон. О государстве // Цицерон. Диалоги. -- М., 1966.

Размещено на Allbest.ru