Державне право зарубіжних країн

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Предмет регулювання Державного права зарубіжних країн та основні групи правовідносин, що його складають

Конституційне (державне) право можна визначити як систему правових норм, що регулюють відносини, які складаються в процесі взаємодії індивіда, суспільства і держави, пов'язані зі здійсненням публічної влади і покликані забезпечити легітимність цієї влади, якщо вона існує і діє в інтересах людини, у рамках і на основі права.

Державне право в правознавстві розглядається у трьох аспектах:

1) як галузь права конкретних держав;

2) як юридична наука;

3) як навчальна дисципліна.

Як галузь права це система внутрішньо погоджених юридичних норм, що містяться в конституціях, законах, декретах президента тощо і регулюють певну групу суспільних відносин (насамперед основ устрою суспільства та держави, правового становища особи).

Предметом науки конституційного (державного) права зарубіжних країн є державне право конкретних країн. Тому галузі права, яка б називалася "Державне право зарубіжних країн", не існує. У рамках цієї дисципліни розглядається конституційне право тієї або іншої країни, а в кожній з них - своє (французьке, індійське, конголезьке тощо). Вивчити конституційне право всіх країн світу в рамках вузівського курсу досить важко, адже в сучасному світі близько 200 держав. Тому цей посібник висвітлює державно-правове регулювання в країнах, що найбільше впливають на правову культуру людства. Увага також приділяється так званим новітнім конституціям, оскільки в них виявляються найголовніші тенденції розвитку конституціоналізму.

Як наука це сукупність різних теорій, учень, поглядів, гіпотез із питань конституційного права, викладених у книгах, статтях, наукових доповідях.

Як навчальна дисципліна це предмет викладання у вищій школі.

Терміни "конституційне право" і "державне право" найчастіше вважаються синонімами. Насправді, формально неважко виявити, що коло регульованих відповідною галуззю права суспільних відносин у країнах, де вживається той або інший із зазначених термінів, приблизно однакове. Вибір терміна, як правило, диктується національною традицією слововживання.

Предметом науки конституційного (державного) права зарубіжних країн є державне право конкретних країн або, іншими словами, національні державно-правові системи, досліджувані як в аналітичному, так і в синтетичному аспектах.

Є й інші визначення предмета науки конституційного (державного) права зарубіжних країн. Наприклад, комплексне і порівняльне вивчення конституційного права багатьох країн світу, зокрема тих інститутів, які входять до цієї галузі права.

Конституційне (державне) право регулює суспільні відносини, які утворюють основу всього устрою суспільства і держави й безпосередньо пов'язані зі здійсненням державної влади.

Державне право в кожній країні є основною, головною галуззю національної системи права. Як і будь-яка інша галузь права, воно становить сукупність юридичних норм, що виражають волю або політичних еліт, або певних соціальних груп суспільства. Конституційне право закріплює основні принципи народного суверенітету, верховенства парламенту, рівності всіх перед законом, панування права тощо. Ця галузь закріплює також механізми політичної влади, її організацію та форми здійснення. Конституційне право закріплює державну організацію влади, що максимально відповідає конкретним історичним умовам розвитку цієї країни, визначає основи інших її галузей - адміністративного, фінансового, кримінального, цивільного тощо.

Отже, конституційне (державне) право є основною галуззю права будь-якої країни, що становить сукупність юридичних норм, які закріплюють основи конституційного ладу, основні права, свободи й обов'язки людини та громадянина, форму правління і форму державного устрою, організацію, спосіб і процедуру формування, компетенцію та порядок діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування, виборче право та виборчу систему.

2. Поняття виборчого права, форми та принципи його реалізації в зарубіжних країнах. Виборчі цензи

Виборче право - це сукупність юридичних норм, що закріплюють права громадян обирати й бути обраними в органи державної влади, а також право відкликання виборцями обраних осіб, які не виправдали їхньої довіри. Термін "виборче право" має два значення:

- в об'єктивному розумінні це система конституційно-правових норм, що регулюють суспільні відносини, пов'язані з виборами органів держави й місцевого самоврядування. Об'єктивне виборче право регулює виборчу систему в широкому значенні. Зазвичай, предметом виборчого права вважаються пов'язані з виборами суспільні відносини, в яких прямо або опосередковано беруть участь громадяни;

- у суб'єктивному розумінні це гарантована громадянинові державою можливість брати участь у виборах державних органів і органів місцевого самоврядування. Це комплекс конкретних прав особи, серед яких особливо слід виокремити активне і пасивне виборче право у зв'язку з політичними правами людини та громадянина.

Виборче право та порядок визначення результатів виборів є складовими виборчої системи.

Виборча система - це сукупність юридичних норм, що закріплюють принципи, на основі яких здійснюються вибори, права громадян обирати й бути обраними, що встановлюють відповідальність депутатів та інших виборних осіб за свою діяльність перед виборцями, визначають порядок організації та проведення виборів і регулюють відносини, які виникають у процесі формування органів державної влади, взаємодію виборців з депутатами та іншими особами, що обираються ними.

У конституційному праві терміном вибори позначається процедура формування державного органу або наділення повноваженнями посадової особи, здійснювана за допомогою голосування правочинних осіб за умови, що на кожний наданий у такий спосіб мандат можуть претендувати у встановленому порядку два або більше кандидати.

Вибори - це один із найдавніших інститутів конституційного права. Вибори як форма волевиявлення населення були відомі ще первіснообщинному ладу, де на загальних зборах обиралися старійшини громад, а пізніше й воєначальники. Згодом процедура виборів усе більше ускладнювалася. Наприкінці XVIII ст. була розроблена класична теорія виборів, основні ідеї якої зводилися до визнання того, що суверенітет невід'ємно належить народу, що і є джерелом будь-якої влади.

Народ доручає здійснення влади своїм представникам (депутатам), яких визначає шляхом проведення демократичних виборів.

Із часом утвердилися певні вимоги та правила, виконання яких мало забезпечити об'єктивне волевиявлення виборців, утруднити або унеможливити фальсифікацію результатів виборів. Найважливіші з них закріплені в конституціях демократичних держав.

Сьогодні вибори - один з інститутів конституційного права, щодо якого розроблено і визнано єдині міжнародні стандарти.

Принципи виборчого права - це ті умови його визнання та реалізації, дотримання яких на виборах робить їх справді народним волевиявленням. Виокремимо основні принципи.

Принцип загального виборчого права означає, що виборчі права (або хоча б активне виборче право) визнається за всіма дорослими й психічно здоровими людьми. Це максимум можливого і розумного, який практично ніде не досягається. Загальність означає відсутність дискримінації за будь-якими підставами (статтю, національністю тощо), тобто неможливість відсторонення від виборів яких-небудь громадян або груп населення.

Застосування принципів прямого або непрямого виборчого права або їх певне поєднання залежить від порядку формування виборного органу.

Пряме (безпосереднє) виборче право означає право виборця обирати й бути обраним безпосередньо у виборний орган або на виборну посаду. Цей принцип діє в переважній більшості випадків на виборах нижніх палат, іноді верхніх палат парламентів - у США, Італії, Польщі, президентів - у Мексиці, Австрії, Болгарії, практично повсюдно у виборах органів місцевого самоврядування.

Непряме (багатоступеневе) виборче право означає, що виборець обирає лише членів колегії, яка потім уже обирає виборний орган. Такою колегією може бути державний або самоврядний орган, нижчий стосовно обираного. Непрямі вибори можуть мати два рівні й більше. Двоступеневими виборами обираються, наприклад, президент США, Рада штатів Індії, триступеневими - переважна частина Всекитайських зборів народних представників.

Принцип рівного виборчого права передбачає рівну для кожного виборця можливість впливати на результати виборів. Він є наслідком і одним із найважливіших проявів конституційно гарантованої рівноправності громадян. Рівність виборчого права забезпечується насамперед наявністю в кожного виборця однакової кількості голосів. Залежно від виборчої системи в кожного виборця кількість голосів може бути більшою ніж один. Тому важливо, щоб у всіх виборців їх було порівну. Наприклад, на парламентських виборах у Німеччині кожний виборець має по два голоси, а на виборах представницьких органів місцевого самоврядування в Баварії - по три. Крім того, необхідно, щоб усі голоси мали рівну вагу, тобто рівний вплив на результат виборів. Це досягається забезпеченням єдиної норми представництва: на кожного депутата має припадати однакове число жителів (іноді виборців).

Принципу рівного виборчого права суперечить плюральний вотум (буквально - множинне голосування). Відповідно до цього принципу одні виборці можуть мати залежно від обставин більше голосів, ніж інші.

Принципу рівного виборчого права також суперечать куріальні вибори, які заздалегідь ділять виборців на групи - курії (наприклад, за національною, релігійною, станово-кастовою та іншими ознаками) із заздалегідь установленою кількістю мандатів, що надаються кожній із цих груп. Наприклад, у Китаї особливу курію становлять військовослужбовці Народно-визвольної армії Китаю, які мають особливе представництво у Зборах народних представників, у Ботсвані, Гамбії, Сьєрра-Леоне створюються особливі виборчі курії для родоплемінних вождів.

У певних країнах допускаються відхилення від принципу рівного виборчого права, що мають на меті гарантувати представництво таких груп суспільства, які інакше можуть його не одержати. Таке спеціальне представництво мали 25 із 150 країн, що повідомили відповідні дані Міжпарламентському союзу.

Принцип таємного голосування полягає у виключенні зовнішнього спостереження й контролю за волевиявленням виборця. Сенс його - в гарантії повної свободи цього волевиявлення.

Принципи вільної участі у виборах і обов'язкового вотуму пов'язані з активним виборчим правом.

Принцип вільних виборів означає, що виборець сам вирішує, чи брати йому участь у виборчому процесі, а якщо брати, то якою мірою. Звідси випливає, що, визначаючи результати виборів, не слід зважати на те, який відсоток виборців проголосував: якби хоч один проголосував, то вибори відбулися. Цей принцип характерний для багатьох країн з англосаксонською правовою системою. Він поєднується з добровільною реєстрацією виборців. Неучасть виборців у виборах називають абсентеїзмом. На його рівень впливають найчастіше політичні й економічні обставини. Високий рівень абсентеїзму призводить або до обрання органу влади чи самоврядування невеликою частиною виборчого корпусу, що дає підставу сумніватися в легітимності органу, або може вести до безрезультатності виборчого процесу, якщо закон установлює обов'язковий мінімум участі у виборах.

Виборчі цензи - встановлені в конституції або законах умови, що обмежують права виборців.

У сучасних зарубіжних країнах загальне виборче право обмежується цілою низкою цензів (вимог до потенційного виборця). Загальні вимоги регламентують активне виборче право - право голосувати, додаткові вимоги ставляться до кандидатів на виборні посади.

Віковий ценз - це встановлена законом вимога, відповідно до якої право брати участь у виборах надається лише після досягнення певного віку.

Ценз осілості - це встановлювана державою вимога, відповідно до якої виборче право надається лише тим громадянам, які проживають у тій або іншій місцевості протягом певного часу. Для набуття активного виборчого права на парламентських виборах потрібне постійне проживання у відповідному виборчому окрузі (США - 1 міс, ФРН - 3, у Франції - б, у Канаді - 12 міс). У низці країн ценз осілості не деталізується й зводиться до загальної вимоги мати постійне проживання. У певних країнах ценз осілості виражений у непрямій формі.

Спочатку виборче право зарубіжних країн було суто "чоловічим" і зовсім не поширювалося на жінок. Ценз статі довгі роки був одним із найбільш стійких обмежень виборчого права. У 1893 р. цей ценз був скасований у Новій Зеландії, потім протягом наступних десятиліть, а особливо після Другої світової війни, він зник у більшості країн. США надали виборчі права жінкам у 1920 p., Англія - в 1928 p., Франція - в 1944 p., Італія - в 1945 p., Греція - в 1956 p., Швейцарія - у 1971 р.

Майновий ценз у неприхованій, відвертій формі трапляється сьогодні рідко, однак відсутність прямих майнових обмежень "компенсується" іншими цензами, які фактично відіграють ту саму роль. Є ціла низка інших способів і методів позбавлення виборчих прав. У деяких країнах виборчі права втрачають військовослужбовці. Подекуди застосовуються різного роду "моральні цензи". У деяких країнах фактично і юридично не мають виборчих прав певні національні меншини.

Надання пасивного виборчого права поєднано з цілою низкою більш жорстких обмежень. Громадянин, зареєстрований як виборець, для набуття пасивного виборчого права повинен задовольняти низці інших вимог. Насамперед для кандидатів на виборні посади повсюдно встановлюється вищий віковий ценз. При наданні пасивного виборчого права значно частіше застосовується ценз осілості, і він має зазвичай більш жорсткий характер. До кандидатів ставляться додаткові вимоги: забороняється обіймати певні посади, кандидати повинні сповідувати певну релігію тощо. Більшість кандидатів, як правило, є професійними політиками, бізнесменами, адвокатами, які користуються підтримкою політичних партій.

3. Порівняти порядок формування, структуру та коло повноважень парламентів Великобританії та ФРН

виборче право парламент ценз

Особливістю британського парламенту є те, що він функціонує в унікальних умовах відсутності в країні писаної конституції. При двопартійній системі обидві партії поперемінно змінюються у влади. У таких умовах уряд, як правило, має у своєму розпорядженні підтримку більшості в палаті громад, і це дає йому дуже сильні позиції в парламенті. Парламент Федеративної Республіки Німеччини фактично складається з двох палат: нижньої - Бундестага і верхнього Бундесрата (формально в Німеччині Бундесрат не розглядається як палата парламенту).

Одна з найважливіших особливостей парламенту Великобританії (власне, його основної частини -- палати громад) -- виборність. Це єдиний виборний центральний орган державної влади в країні. Правила, що визначають проведення виборів, мають надзвичайно велике значення для політичного життя країни. Зрештою саме в процесі парламентських виборів зважується питання про те, яка з двох головних партій, що складають двохпартійну систему, буде правити країною. Звичайно основні правила, що відносяться до виборчої системи, містяться в конституції. У Великобританії порядок проведення виборів визначається парламентським законодавством. Парламентські вибори тут мають глибокі історичні корені і традиції, і норми виборчого права складалися в ході тривалої еволюції. Інша особливість виборчого права і виборчої системи полягає в їхньому тісному зв'язку з політичними партіями, що складають двохпартійну систему. Активне виборче право. Палата громад у складі 650 членів обирається терміном на п'ять років. Право участі в голосуванні належить усім британським громадянам, що досягли 18-літнього віку. Закон надає також право брати участь у парламентських виборах громадянам Ірландської республіки і всіх громадян Співдружності, що проживає у Великобританії. Однак одному цього недостатньо, щоб брати участь у голосуванні. Для цього необхідно проживати у виборчому окрузі на момент визначеної дати, установленої для складання реєстраційного списку (10 жовтня), і бути внесеним у реєстраційний список. Не можуть приймати участі у виборах: 1) іноземці (aliens); 2) обличчя, що не досягли 18-літнього віку до моменту виборів; 3) душевнохворі; 4) пери і пересси (за винятком перів Ірландії); 5) обличчя, засуджені за тяжкі карні злочини (протягом терміну утримання під вартою); 6) обличчя, засуджені за здійснення правопорушень, що входять у категорію “безчесних і незаконних прийомів на виборах”. Організація парламентських виборів. Загальні вибори в країні проводяться після дострокового розпуску чи парламенту витікання максимального терміну його повноважень. Практично, однак, термін повноважень жодного з парламенті післявоєнних скликань не досягав п'яти років. Середня тривалість повноважень парламенту одного скликання дорівнювала трьом-чотирьом рокам. Відповідно і середній проміжок між двома виборами обчислювався цим терміном. Справа в тім, що питання про розпуск парламенту зважується прем'єр-міністром. Цілком природно, що він вибирає для цей момент, найбільш сприятливий для керованої їм партії з погляду її шансів на виборах. У Великобританії не існує якого-небудь обмеження числа кандидатів, що можуть бути виставлені у виборчому окрузі. Палата лордів формується на невиборній основі. Членство в ній зв'язується з одержанням дворянського титулу, що дає право бути членом палати лордів. Серед членів палати -- 1195 герцогів, маркізів, графів, віконтів, баронів, імена яких уписані в так називану “золоту книгу” англійського дворянства. Це пери парламенту. Вони підрозділяються на духовних і світських, потомствених і довічних. До числа духовних лордів відносяться 26 архієпископів і єпископів, право яких бути членами палати зв'язується з перебуванням їх у відповідній посаді. Всі інші члени палати відносяться до категорії світських. Основну групу складають ті світські пери, право яких бути членами палати переходить у спадщину. У палаті -- 789 потомствених перів і пересс. У палаті мається 359 довічних перів і пересс. Більшість з них -- це політичні і партійні діячі, або вищі військовослужбовці і чиновники, що вийшли у відставку, або керівники великих державних чи часток підприємств, що видаються вчені, профспілкові діячі, відомі актори. Звання пера надається за заслуги в суспільній і політичній діяльності. Одинадцять членів палати -- лорди-юристи (ординарні лорди по апеляціях). Вони призначаються з числа облич, що займали чи займають високі суддівські посади, для надання допомоги палаті при рішенні судових справ. У палаті лордів, як і в палаті громад, також існує розподіл на партійні групи, але його вплив не настільки значний, як у палаті громад. Лорди більш незалежні від партій і виборців і менше зв'язані партійною дисципліною. В останні роки в зв'язку зі зростанням ролі довічних перів палата претендує на роль форуму, що акумулює в собі багатий досвід і спеціальні знання і який представляє важливе і корисне доповнення виборної палати громад. Посадові особи палати лордів. Голова палати -- лорд-канцлер. Його статус і роль у палаті значно відрізняються від того положення, яке займає спікер у палаті громад. Лорд-канцлер -- член кабінету і призначається особисто прем'єр-міністром. Він є також главою судової системи країни. У палаті лордів він бере участь у дебатах і голосуванні. Засідання в палаті лордів не настільки стиснуті правилами парламентської процедури, і лорду-канцлеру не приходиться часто втручатися в порядок ведення дебатів. Він не виносить рішень відносно правил процедури, і у випадку виникнення відповідних питань палата звертається не до нього, а до лідера палати. У палаті лордів маються лорд-голова комітетів і його заступник, що головують замість лорда-канцлера, коли палата перетвориться в засідання комітету всієї палати (при розгляді законопроектів у стадії комітету). Вони призначаються палатою щорічно на початку сесії. Постійною посадовою особою палати лордів є клерк, повноваження якого аналогічні повноваженням клерка палати громад і в підпорядкуванні якого працює постійний штат клерків, зайнятих діловодством палати. Кожна партія в палаті лордів має свого лідера. В урядовій партії -- це лідер палати; опозицію очолює лідер опозиції. У їхньому обов'язку входить планування дебатів у палаті. У палаті лордів також маються головні “батоги” і їхні помічники, що виконують ті ж функції, що і “батоги” у палаті громад. Прихильникам партії направляються письмові “батоги”. Але в палаті лордів не існує ніяких угод між “батогами”, що стосуються відсутності на засіданнях рівного числа членів палати від правлячої й опозиційної партій.

Парламент Федеративної Республіки Німеччини фактично складається з двох палат: нижньої - Бундестага і верхнього Бундесрата (формально в Німеччині Бундесрат не розглядається як палата парламенту). Бундестаг у ФРН складається з депутатів, обираних на основі загальних, рівних, прямих виборів при таємному голосуванні строком на 4 роки. Основний закон ФРН не містить докладних ухвал про виборчу систему. Вона встановлюється поточним законодавством. В даний час порядок виборів в бундестаг визначається Виборчим законом від 1 вересня 1975 р. з подальшими змінами. Право обирати надається громадянам, що досягли 18 років і проживаючим на території федерації не менше 3 місяців. Право бути вибраним мають особи, що досягли 18 років і які є не менше ніж 1 рік громадянами ФРН і не позбавлені активного виборчого права. Виборчий закон встановлює певне число депутатів бундестага - 656 (на практиці їх завжди більше через особливості німецької виборчої системи). Депутати володіють вільним мандатом і імунітетом. При виборах депутатів бундестага застосовується змішана система - так звана „пропорційна яка персоналізується”. Половина депутатів бундестага (328) обирається у виборчих округах, по одному депутату від кожного округу. Інша половина обирається за так званими земельними списками партій. Кожний виборець на виборах в бундестаг має два голоси. Перший голос він подає за кандидата в депутати у виборчому окрузі, другий голос - за земельний список кандидатів однієї з партій. Обидва голоси можуть подаватися незалежно один від одного. У виборчому окрузі вибраним вважається той кандидат, який отримав більше голосів, ніж інші, тобто застосовується мажоритарна система відносної більшості. Решта 328 місць заповнюється кандидатами із земельних списків партій. За земельними списками існує вимога отримати не менше 5% від числа всіх голосуючих по країні. Бундесрат - це федеральний орган, за допомогою якого землі беруть участь в здійсненні законодавчої влади федерації, а також в справах Європейського союзу (ст. 50 Основного закону). Якщо дотримуватися традиційної точки зору вітчизняних юристів, що парламент ФРН складається з двох палат, тоді бундесрат - це верхня палата парламенту. Бундесрат не є виборним органом. Він складається з членів урядів земель.

Кожна земля має в своєму розпорядженні не менше ніж три голоси; землі з населенням понад 2 млн. мають 4 голоси, землі з населенням понад 6 млн. - 5 голосів, землі з населенням понад 7 млн. - 6 голосів. Кожна земля призначає стільки членів в бундесраті, скільки вона має голосів. Члени бундесрата призначаються урядами земель. Практично членами бундесрата звичайно призначаються прем'єр-міністр і найвпливовіші міністри уряду землі. Членство в бундесрате виключає можливість бути одночасно депутатом бундестага. Бундесрат не має певного терміну повноважень: це постійний орган, який не може бути розпущено ніяким іншим органом. Склад бундесрата на практиці міняється по частинах у зв'язку з результатами виборів в ландтаги земель ФРН і формуванням нових урядів. Відповідно міняється і його партійний склад. В самому бундесраті партійних фракцій не існує, проте групи членів бундесрата від земель, де при владі перебувають представники однієї і тієї ж партії, блокуються між собою при голосуванні. Голоси землі можуть подаватися тільки погоджено. Бундесрат обирає свого голову строком на один рік. Голова скликає засідання бундесрата, визначає порядок денний, керує дебатами, вирішує питання про проведення голосування. Голова володіє адміністративною владою в будівлі бундесрата. Він заміщає федерального президента.

Сама значна, якщо не сама головна функція парламенту Великобританії - це видання законів. Біля половини усього його часу іде на законодавчу роботу. Число щорічно прийнятих законів досить стабільно (60--70 у рік). Велика частина часу зайнята розглядом публічних біллів, внесених з ініціативи уряду. - Процес проходження законопроектів у палаті громад залежить від характеру законопроекту. По колу регульованих питань біллі підрозділяються на публічні і частки. До публічного відносяться ті, котрі торкаються загальні інтереси. Їхня дія, як правило, поширюється на територію всієї країни. Вони регулюють найбільш важливі питання. До часток відносяться ті біллі, що торкаються індивідуальні чи інтереси мають лише місцеве значення (закони, що регулюють діяльність окремих компаній і корпорацій; діючі в межах визначених адміністративно-територіальних одиниць). Майже увесь час палати (90%) зайнято розглядом законопроектів, внесених урядом. Для обговорення законопроектів рядових членів виділяється строго визначений час (12 п'ятниць у сесію). Постійні правила передбачають кілька процедур для внесення законопроекту приватного члена в палату громад. На відміну від законодавчого процесу деяких інших західних країн, де законопроект спочатку розглядається комітетами, а потім -- на пленарному засіданні (США, Франція, Італія), у Великобританії законопроект спочатку обговорюється палатою в повному складі і лише потім направляється в комітет. Члени палати лордів мають право законодавчої ініціативи, і законопроекти можуть вноситися в палату лордів. Повноваження палати в області законодавства визначаються законами про парламент 1911--1949 р. Як частину верховного законодавчого органа палата лордів розглядає і приймає з чи виправленнями без виправлень законопроекти, прийняті палатою громад і передані на її розгляд. Вона може відхиляти законопроекти терміном на один рік, тобто має право відкладеного вето.

Щодо функцій парламенту ФРН, в компетенцію бундестага входить розвиток законодавства, затвердження федерального бюджету, обрання Федерального канцлера і парламентський контроль за діяльністю федерального уряду, ратифікація міжнародних договорів, ухвалення рішення про оголошення стану оборони і деякі інші питання. Найважливішу функцію бундестага складає законотворчість. Законодавча ініціатива належить федеральному уряду, членам бундестага і бундесрату. До числа найважливіших повноважень бундестага відноситься затвердження федерального бюджету. Проект бюджету складається федеральним урядом. Бундестаг має право пропонувати свої поправки до урядового проекту бюджету, але якщо вони передбачають збільшення витрат або нові витрати, то такі поправки можуть прийматися лише з відома уряду. Парламент володіє і іншими повноваженнями, властивими законодавчому органу: ратифікує міжнародні договори, оголошує стан оборони за умови загрози агресії, формує деякі інші органи держави. Повноваження бундесрата досить широкі: вони охоплюють сферу законодавства, управління, а також справи Європейського союзу. Бундесрат бере участь в законодавчій діяльності. Він володіє правом законодавчої ініціативи, його участь в ухваленні конституційних і федеральних законів є обов'язковою. Бундесрат має право опротестовувати звичайні закони, прийняті бундестагом, що викликає повторне голосування в бундестазі. На вимогу бундесрата повинен бути скликаний погоджувальний комітет. За певних умов бундесрат може стати єдиним законодавчим органом. Згідно ст. 81 Основного закону на вимогу федерального уряду президент ФРН може оголосити стан законодавчої необхідності в двох випадках: 1) якщо бундестаг відхилює урядовий законопроект, хоча канцлер пов'язав з ним питання про довір'я; 2) якщо при постановці питання про довір'я канцлер не отримав більшості голосів в бундестазі, а бундестаг відхилює законопроект, визнаний федеральним урядом невідкладним. В цих випадках для ухвалення закону достатньо згоди тільки бундесрата. На відміну від бундестага бундесрат бере участь в здійсненні виконавської влади федерації. Згоді бундесрата потребують багато ухвал федерального уряду, видаваних на основі федеральних законів. Федеральний уряд згідно ст. 53 Основного закону зобов'язаний тримати бундесрат в курсі поточних справ. Разом з федеральним урядом бундесрат бере участь у федеральному нагляді за землями. Згоді бундесрата потребують загальні адміністративні розпорядження федерального уряду, адресовані землям. За пропозицією федерального уряду бундесрат визначає порушення землями норм федерального права. Він дає згоду федеральному уряду на застосування союзного примушення відносно земель, якщо вони не виконують своїх конституційних обов'язків. З питань, що відносяться до ведення Європейського союзу, бундесрат може створити Європейську палату, рішення якої прирівнюються до рішень бундесрата.

Размещено на Allbest.ru