Юридична особа та регулювання її діяльності

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

юридичний правоздатність банкрутство особа

Суб'єктами цивільних правовідносин і відповідно носіями майнових та особистих немайнових прав та обов'язків можуть бути не лише індивіди - фізичні особи, а й різні колективні утворення: підприємства та організації, господарські товариства, виробничі та споживчі кооперативи та ін. Однак для того, щоб мати можливість вступати у цивільні правовідносини і бути їх суб'єктами, ці колективні утворення наділяються за наявності певних ознак статусом юридичної особи. На відміну від фізичних осіб, юридичні особи не є живими істотами і тому не мають природної волі, однак у них діє об'єднана людська воля і об'єднана людська сила в певному напрямі, зумовленому метою створення юридичної особи. Внаслідок цього за юридичною особою і визнається можливість бути суб'єктом права. Слід зазначити, що юридична особа є самостійним суб'єктом правовідносин і існує незалежно від фізичних осіб, які її утворили, і хоч це колективне утворення і визнається суб'єктом правовідносин, однак як юридична особі воно може бути носієм лише таких прав та обов'язків, які не пов'язані з природними властивостями людей.

Тривалий час сутність юридичної особи у радянській цивілістиці з'ясовувалося лише стосовно державних юридичних осіб. В основі цих теорій лежали потреби повністю одержавленої планово - централізованої економіки у якій панував єдиний власник - держава, що на свій розсуд створювала і припиняла більшість підприємств.

В умовах ринку реально діють рівноправні і різноманітні власники, а тому виникає необхідність змінити підходи до трактування сутності юридичної особи. При обґрунтуванні соціальних утворень правосуб'єктності всі сучасні теорії виходять з того, що юридична особа - це відокремлене у організаційному і майновому сенсі утворення, що приймає участь у цивільному обігу як самостійний носій права і обов'язків.

Інститут юридичної особи в цивільному законодавстві зумовлений становленням товарно-грошових відносин у ринковій економіці, суспільним розподілом праці, необхідністю включення до цивільного обороту майна держави, кооперативів, громадських та інших організацій. З метою найбільш ефективного і раціонального використання державного майна воно, за загальним правилом, розподіляється і закріплюється за окремими державними підприємствами, установами та організаціями. Наділення підприємств та об'єднань майном, надання їм господарської самостійності є неодмінною передумовою здійснення господарського розрахунку, вчинення правових актів з реалізації продукції, розпорядження грошовими коштами, тобто виступу в обороті як самостійного суб'єкта цивільних прав та обов'язків.

Таким чином, викладене вище зумовлює актуальність дослідження даної курсової роботи.

Об'єктом дослідження курсової роботи є законодавство України.

Предмет дослідження - правовий статус юридичної особи.

Метою курсової роботи є дослідження юридичних осіб як суб'єктів цивільного права.

Мета дослідження передбачає виконання таких завдань:

- поняття та ознаки юридичної особи;

- правосуб'єктність юридичної особи;

- порядок виникнення і припинення юридичних осіб;

1. Поняття юридичної особи як суб 'єкта цивільного права

1.1 Історичний розвиток та теорії правової сутності юридичної особи

Сучасну ринкову економіку не можливо уявити собі без категорії юридичної особи. Враховуючи той факт, що за станом розвитку поняття «юридична особа» в юридичній літературі, втілення його в законодавстві і, в кінцевому результаті, в підприємницькій і виробничій діяльності визначають ступінь розвитку самого суспільства, вивчення питання про сутність юридичної особи в сучасних умовах, а також тих організаційно-правових форм, в яких існують їх різні види, являється актуальним на сучасному етапі розвитку цивільного законодавства і неможливе без вивчення історії розвитку поглядів на цю категорію в цивілістичній науці.

Так, уже в І-ІІ ст. ст. до. н.е. римські юристи намагались пояснити ідею існування організацій (союзів), вододіючих нероздільним, відособленим майном, виступаючих в цивільному обороті від власного імені, існування яких не залежить від змін в складі їх учасників, тобто в даному випадку мова іде про освітянські союзи, які володіють цивільною правоздатністю нарівні з фізичними особами. Проте, саме поняття «юридична особа» було невідоме римському праву. Римські юристи лише зробили спробу розширити коло суб'єктів приватного права за рахунок особливих об'єднань, союзів громадян, не вникаючи в сутність цього правового явища.

Перші фундаментальні теоретичні розробки, присвячені проблемі сутності юридичної особи, були зроблені в епоху феодалізму, на межі XII-XIII ст. ст. В той час юридична особа розглядалась як породження правопорядку, тобто як деяка юридична фікція, штучно сконструйована і придумана законодавцем. Ці вчення отримали назву теорії фікції (або фікційні теорії). Наукове обґрунтування теорії фікції дає засновник впливової «історичної школи» права Ф.К. фон Савіньї. Його концепція зводиться до того, що властивостями суб'єкта права в дійсності володіє тільки людина, проте законодавець в практичних цілях визнає за юридичними особами властивості людської особистості, реалізує їх. [7, с. 32]

Таким чином, не дивлячись на деякі внутрішні протиріччя фікційної теорії, вона в свій час зробила істотний вплив на законодавство і судову практику багатьох країн.

Подальший розвиток фікційної теорії можна побачити в теорії цільового майна (або теорії «персоніфікованої цілі»), запропонованої А. фон Брінцем. В своїх поглядах він звертає увагу на ціль, для досягнення якої створена і існує кожна юридична особа. Оскільки ціллю інституту юридичної особи являється лише управління майном, то і юридична особа є не що інше, як сама ця персоніфікована ціль. Однак, взявши одну із рис, одну із ознак, які характеризують юридичну особу, Брінц абсолютизував її і створив неправильну, метафізичну конструкцію. В решті решт, спочатку заперечуючи фікційну теорію, він із свого цільового майна створив іншу фікцію.

Дещо інакший варіант розвитку теорії фікції був запропонований Р. фон Іерінгом. Згідно висунутої ним «теорії інтересу» права і обов'язки юридичної особи в дійсності належать тим реальним фізичним особам, які фактично використовують спільне майно і отримують від нього вигоду. Їх спільний інтерес і реалізує юридичну особу.

Іншим великим напрямком в розробці доктрин про сутність юридичної особи, на противагу фікційним теоріям, стали так названі «реалістичні концепції» (Саллейля) які визнавали реальність юридичної особи як суб'єкта права.

В німецькій цивілістичній науці паралельно з пануючими в той час теоріями Савіньї, Брінца з'явились теорії, Г. фон Безелером і О. фон Гірке, які отримали назву органічної теорії (або теорії «соціальних організмів»). За думкою Гірке юридична особа на стільки реальна, як і особа фізична. Союзною особою являється визнана правопорядком діяльність людського союзу, який виступає в якості відмінного від суми об'єднаних в союзі осіб єдиного цілого, що являється суб'єктом прав і обов'язків.

Враховуючи настільки бурхливий розвиток вчень про сутність юридичних осіб в західній цивілістичній науці, вітчизняні юристи не могли не приділити уваги цьому правовому інституту.

Найбільш прогресивними й значними серед представлених в той час концепцій, які виходили із того, що юридична особа - це реально існуюче явище, яке володіє людським субстратом, являються «теорія колективу», «теорія держави» і «теорія директора».

«Теорія колективу», розроблена академіком А. Венедиктовим, виходить із того, що носіями правосуб'єктності державної юридичної особи являється колектив працівників і службовців, а також всенародний колектив, організований в соціалістичну державу.

«Теорія держави», висунута С. Асканазієм, обґрунтовує тезу про те, що за кожним державним підприємством стоїть власник його майна - сама держава. І саме тому людський субстрат юридичної особи не можна зводити до трудового колективу даного підприємства.

«Теорія директора», представлена в працях Ю. Толстого і розвинута в роботах В. Грибанова, виходила з того, що оскільки воля керівника визнається волею самої юридичної особи і саме через нього вона отримує права і обов'язки, то саме директор уповноважений діяти від імені організації в сфері цивільного обороту, керувати і представляти собою сутність («людський субстрат») юридичної особи.

Таким чином, як можна побачити із вищевикладеного, розвиток і подальше вдосконалення настільки складного й важливого інституту, як юридична особа, навряд чи можливе було б без його серйозних наукових досліджень, які велись на протязі всієї історії його існування і продовжуються сьогодні в юридичній науці. [7, с. 34]

1.2 Поняття та ознаки юридичної особи

Юридична особа є одним із видів суб'єктів цивільного права. Поняття юридичної особи розглядається в ст. 80 ЦК України, відповідно до якого -

Юридична особа є організація створена і зареєстрована в установленому законом порядку. Як суб'єкт цивільних правовідносин юридична особа наділена також цивільною правоздатністю і дієздатністю. А оскільки, юридична особа є суб'єктом цивільного права, вона як і фізична особа може бути як відповідачем так і позивачем в суді. [4, с. 23]

Юридична особа має свої ознаки:

а) організаційна єдність - вона передбачає, що юридична особа належним чином організована., виступає як єдине ціле, має організаційну структуру й органи управління. Порядок організаційної структури юридичної особи встановлюється її статутом. Про організаційну єдність свідчать також найменування юридичної особи, місце її розташування; та інші атрибути організації;

б) реєстрація відповідно до вимог чинного законодавства яка полягає у легалізації того чи іншого виду юридичної особи з боку державних органів які здійснюють реєстрацію;

в) наділена цивільною правоздатністю і дієздатністю. Юридична особа здатна мати такі ж самі права та обов'язки як і фізична особа, окрім тих які за своєю природою можуть належати лише людині (Пр. Право на життя)

г) наявність відокремленого майна. Кожна юридична особа має своє майно, яке може належати їй на праві власності, повного господарського відання або бути в її оперативному управлінні. Слід мати на увазі, що майнова відокремленість передбачає дійсну відокремленість майна юридичної особи чи від майна її власників, чи від майна учасників або акціонерів, чи від майна інших організацій, у тому числі й того відомства, до якого входить юридична особа.

Ступінь майнової відокремленості у різних юридичних осіб не однаковий, так господарські товариства є власниками свого майна, але відповідно до ст. 73 Господарського Кодексу України майно державного унітарного підприємства перебуває у державній власності і закріплене на праві господарського відання чи управління.

д) здатність діяти в цивільному обігу від власного імені юридична особа має індивідуальне найменування і може діяти лише від свого імені: від свого імені вона набуває майнові і особисті немайнові права, несе обов'язки, вступає в різноманітні цивільно-правові відносини з іншими суб'єктами цивільного права. Від імені юридичної особи діють її органи, інші особи можуть виступати від імені юридичної особи на підставі довіреності;

е) Здатність нести самостійну майнову відповідальність - здатність бути відповідачем в суді, юридична особа як суб'єкт цивільно-правових відносин повинна відповідати за невиконання чи неналежне виконання взятих на себе обов'язків або відшкодовувати заподіяну її працівниками шкоду іншим особам.

Юридична особа відповідає по своїх зобов'язаннях належним їй майном, на яке може бути звернене стягнення.

є) здатність бути позивачем або відповідачем у суді - порядок розгляду цивільно-правових спорів з участю юридичних осіб регулюється цивільно-процесуальним кодексом або Господарським процесуальним кодексом України.

Всі перелічені ознаки юридичної особи тісно пов'язані між собою і повинні розглядатися в сукупності, взаємодії, хоча кожна з цих ознак виконує різну роль у визначенні функціональної діяльності юридичної особи.

1.3 Класифікація юридичних осіб

Юридичні особи поділяються на наступні види, відповідно до ст. 81 ЦК України.

Залежно від порядку створення:

§ Юридичні особи приватного права - створюються учасниками (засновниками) на підставі установчих документів (затверджений статут або засновницький договір), які підписують усі учасники (засновники).

§ Юридичні особи публічного права - створюються розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.

Порядок створення, організаційно-правові форми та правовий статус юридичних осіб приватного права встановлюється ЦК України, публічного права - Конституцією України та законами України.

Залежно від мети діяльності:

§ Підприємницькі юридичні особи - створюються з метою одержання прибутку та подальшого його розподілу між учасниками.

§ Непідприємницькі юридичні особи - не мають на меті одержання прибутку для його подальшого його розподілу між учасниками.

Залежно від організаційно-правової форми:

§ Товариство - організація, створена об'єднанням осіб (учасників), які мають право участі в цьому товаристві.

§ Установа - організація, створена однією чи кількома особами (засновниками), що не беруть участі в управління нею, через об'єднання (виділення) їхнього майна для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна. [15, с. 82]

2. Правосуб 'єктність юридичної особи

2.1 Поняття правоздатності юридичної особи та її види

Цивільна правосуб'єктність юридичної особи, тобто здатність бути суб'єктом цивільних відносин складається з цивільної правоздатності та цивільної дієздатності цієї особи.

Цивільна правоздатність юридичної особи - це її здатність мати цивільні права і обов'язки, яка виникає з моменту створення юридичної особи і припиняється з дня внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб запису про припинення її діяльності. (п. 4 ст. 91 ЦК України)

Відповідно до п. 1 ст. 91 ЦК України - Юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов'язки, як фізична особа, крім тих, що за своєю природою можуть належати лише людині.

Таким чином, на зміну спеціальній правоздатності юридичної особи, яка передбачалась радянським цивільним законодавством, з'явився принцип універсальної правоздатності, що є відображенням сучасної тенденції розвитку концепції цивільного права України як права приватного. [6, с. 123]

Слід зазначити, що правоздатність юридичної особи розширилась не тільки за рахунок надання їй ознак універсальності, а й завдяки зміні підходу до вирішення питань стосовно того, які права може мати особа. Якщо раніше традиційно наголошувалась на майнових правах юридичної особи, то тепер нарівні з ними у ЦК закріплені її особисті немайнові права.

Обсяг цивільної правоздатності юридичної особи визначається її засновницькими документами. Комерційні організації, якщо в їх засновницьких документах не міститься вичерпного переліку видів діяльності, котру вони можуть здійснювати, можуть займатися будь-якою підприємницькою діяльністю, не заборонено законом. Реалізуючи власну правоздатність юридична особа може укладати будь які угоди. Водночас обсяг цивільної правоздатності юридичної особи не є безмежним. Якщо, наприклад, статутом юридичної особи визначений вичерпний перелік можливих видів діяльності - вона наділена спеціальною правоздатністю, виходити за межі якої не має права. Укладені такою юридичною особою за межами її правоздатності правочини є недійсними. [6, с. 126]

Обмеження цивільної правоздатності юридичної особи може мати місце за рішенням суду у випадках, спеціально передбачених законом.

Крім того, обмеженням правоздатності юридичної особи можна вважати правило (ч. 3 ст. 91 ЦК), відповідно до якого здійснення нею окремих видів діяльності, перелік яких встановлюється законом, можливе лише після одержання спеціального дозволу (ліцензії). Це правило поширюється на юридичних осіб, наділених як спеціальною, так і універсальною правоздатністю. Вказана вимога поширюється на підприємницькі та непідприємницькі організації.

У зміст цивільної правоздатності юридичної особи входить також здатність її мати особисті немайнові права та обов'язки. До них належать право на найменування, недоторканість ділової репутації, таємницю кореспонденції та інші особисті немайнові права, які можуть їй належати.

Особисті немайнові права юридичної особи захищаються відповідно до глави 3 ЦК.

Закон вимагає, щоб кожна юридична особа мала своє найменування, яке індивідуалізує відокремлює цю юридичну особу від інших. Виправдана вимога закону про те, що до складу найменування повинна входити вказівка на його організаційно-правову форму. Це дозволяє відразу визначити основні ознаки організації - чи є вона підприємницькою, комерційною або непідприємницькою, на чому базується її відповідальність.

Із моменту реєстрації підприємницької організації у неї виникає право на фірмове найменування, яке вона вправі використовувати у реквізитах власних бланків, штампів, в рекламі, упаковці, при укладені угод і будь-яким іншим способом.

Фірмове найменування як засіб індивідуалізації його власника є об'єктом виключного права і може бути використане тільки за згодою носія цього права.

Використання найменування іншої юридичної особи, як і інших засобів її індивідуалізації, можливе лише за згодою такої особи й у випадках, передбачених законом.

У випадках поширення відомостей, що принижують репутацію організації, остання, якщо вона є юридичною особою, має право звернутися до суду з вимогами про їх спростування, незалежно від того, якою особою (фізичною чи юридичною) поширено ці відомості.

Закон України «Про інформацію» встановлює загальні правові положення одержання, використання, поширення, зберігання інформації і закріплює право на інформацію в усіх сферах суспільного життя. До суб'єктів інформаційних відносин цей закон відносить і юридичних осіб. Зокрема юридичні особи, органи мають право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення та зберігання відомостей, необхідних їм для реалізації ними своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій.

Важливим забезпеченням немайнових прав юридичної особи є право на конфіденційну інформацію, тобто таку яка знаходиться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих юридичних осіб і поширюється за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов. Юридичні особи, які володіють інформацією професійною, діловою, виробничою, банківською, комерційною та іншого характеру, одержаною за власні кошти, або такою, яка є предметом їх ділового, професійного, виробничого, банківського, комерційного та іншого інтересу і не порушує передбаченої законом таємниці, самостійно визначають режим доступу до неї, включаючи належність її до категорії конфіденційної, та встановлюють для неї систему захисту. Інформація є об'єктом права власності юридичної особи. Інформація може бути об'єктом права власності як у повному обсязі, так і об'єктом лише володіння, користування чи розпорядження.

2.2 Дієздатність юридичної особи

Цивільна дієздатність юридичної особи - це її здатність набувати власними діями цивільні права і брати на себе цивільні обов'язки.

Відповідно до ст. 92 ЦК України

Цивільну дієздатність юридична особа здійснює через свої органи, які дають відповідно до закону, інших правових актів і установчих документів.

Склад і перелік органів юридичної особи, компетенція, кожного з них, порядок їх утворення визначаються для різних видів юридичних осіб, регулюються ЦК та відповідним цивільним законодавством.

Органи юридичної особи виражають і формують його волю. Тому саме через останні, за їх допомогою, їх діями юридична особа набуває цивільних прав і бере на себе цивільні обов'язки.

Юридична особа може мати як один орган (директора) так і декілька одночасно (голова правління, правління). Зазначені органи можуть бути як колегіальними, так і одноособовими. У зв'язку з цим на практиці непоодинокими є випадки, коли, наприклад, угоду від юридичної особи укладають органи, які на це не мають права.

Водночас як особи які реалізують дієздатність юридичних осіб, можуть бути і інші суб'єкти, які є її учасниками. Юридична особа бере участь у цивільному обігу через своїх працівників, завдяки яким вона не тільки здійснює права і виконує обов'язки, а й набуває і припиняє їх. Дії цих працівників згідно із законом діями самої юридичної особи.

Той, хто веде справи юридичної особи і виступає від її імені на підставі закону або установчих документів, повинен діяти добросовісно і розумно, забезпечувати усіма можливими засобами охорону інтересів юридичної особи, яку він представляє. При цьому орган юридичної особи, або інший суб'єкт, який діє від її імені, не може виходити за межі наданих ним повноважень.

У відносинах з третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що треті особи знали чи за всіма обставинами не могли не знати про такі обмеження.

Якщо члени органу юридичної особи та інші особи, які відповідно до закону чи установчих документів виступають від імені юридичної особи, порушують свої обов'язки щодо представництва, вони несуть відповідальність за збитки, завдані ними юридичній особі.

Для реалізації правосуб'єктності юридичної особи важливе значення має її місцезнаходження (зокрема при вирішенні питань, пов'язаних з виконанням зобов'язань, у яких вона бере участь, визначення підсудності спорів тощо). У ЦК 2003 р. зазначається, що місцезнаходження юридичної особи визначається місцем її державної реєстрації, якщо інше не встановлено законом. Місцезнаходження юридичної особи вказується в її установчих документах.

Місцезнаходженням суб'єкта підприємницької діяльності (юридичної особи) на день державної реєстрації може бути місцезнаходження (місце проживання) одного із засновників або місцезнаходження за іншою адресою, що підтверджується договором оренди чи іншим відповідним договором. У випадку зміни місцезнаходження суб'єкт підприємницької діяльності зобов'язаний у семиденний термін з моменту постання таких змін сповістити про це органи державної реєстрації, надавши всі необхідні документи. Не виконання зазначеної вимоги у встановлений термін є підставою для звернення органу державної реєстрації до суду (господарського суду) із заявою про скасування державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності.

Для реалізації правосуб'єктності юридичної особи нею можуть створюватися філії та представництва.

Філії та представництва - це територіально відокремлені структурні підрозділи юридичної особи, які створюються з метою розширення сфери діяльності юридичної особи. Філії та представництва розташовані поза місцезнаходженням юридичної особи.

Філією є такий відокремлений підрозділ, який виконує всі або частину функцій юридичної особи від її імені. Філії створюються для здійснення діяльності юридичної особи поза її місцезнаходженням. Філія має право здійснювати лише ту діяльність, яка визначається статутом (положенням) юридичної особи. Найчастіше вони створюються навчальними і науковими закладами, проте можуть створюватися і підприємствами з виробництва товарів, надання послуг, здійснення іншої підприємницької діяльності.

Представництвом є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює представництво і захист інтересів юридичної особи. Найчастіше представництва створюються великими підприємствами у місцях знаходження постачальників, покупців, споживачів. [16, с. 83]

Філії і представництва не визнаються суб'єктами цивільного права, а їх посадові особи можуть діяти від імені юридичної особи, частиною якої є філія чи представництво. Керівники філій та представництв призначаються юридичною особою і діють на підставі виданої нею довіреності, тобто від імені юридичної особи. Відповідальність за дії філій, представництв та їх посадових осіб несе юридична особа, яка утворила ці філії і представництва.

Філія і представництво, як правило, не підлягають спеціальній державній реєстрації. Суб'єкт підприємницької діяльності лише зобов'язаний повідомити про створення чи ліквідацію зазначених підрозділів за місцем своєї державної реєстрації шляхом внесення відповідних додаткових відомостей до реєстраційної картки суб'єкта підприємницької діяльності.

У свою чергу орган державної реєстрації зобов'язаний у 10-денний термін подати відомості щодо створення та ліквідації зазначених підрозділів відповідному органу державної статистики та органу державної податкової служби за місцезнаходженням цих підрозділів. Відомості про філії та представництва юридичної особи включаються до єдиного державного реєстру.

Таким чином, хоча філії і представництва і є відокремленими підрозділами юридичної особи, проте продовжують залишатися її складовими. Власною юридичною правосуб'єктністю вони не наділені.

2.3 Органи юридичної особи

ЦК України передбачає, що юридична особа набуває прав і бере на себе цивільні обов'язки через свої органи (п. 2 ст. 92), що діють у межах прав, наданих їм за законом або статутом.

Під органом юридичної особи слід розуміти особу (фізичну чи юридичну) або групу осіб, дії яких в силу закону або установчих документів породжують правові наслідки безпосередньо для самої юридичної особи. Їх значення полягає в тому, що вони виробляють, формулюють і виражають волю юридичної особи. Між юридичною особою та її органом правові відносини не виникають. Дії органу - дії самої юридичної особи.

Органи юридичної особи можуть бути:

за своїм складом - колегіальними (правління, дирекція, рада) і одноособовими (президент, директор). Колегіальні органи, за правилом, обираються, одноособові - призначаються;

за призначенням - вищі та виконавчі. Зокрема, загальні збори є вищим органом акціонерного товариства, але вони тільки формують волю останнього, а виражати її може правління акціонерного товариства або його президент.

Юридична особа може мати як один орган (раду, правління), так одночасно й декілька органів (загальні збори акціонерів, наглядову раду, правління тощо). Порядок призначення або обрання органів управління, а також інші правила, що регламентують їх діяльність, встановлюються законами і установчим документом юридичної особи.

Головною характеристикою вищих органів є те, що до їх складу входять засновники (учасники, члени, акціонери), в широкому розумінні - усі особи, які мають корпоративні права або є членами юридичної особи. Вищі органи ніким не обираються, їх склад визначається членством, участю в юридичній особі або самим фактом її заснування певною особою. Членами вищих органів можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Цей орган може бути як колегіальним, так і одноособовим, в залежності від організаційно-правової форми юридичної особи. Одноособовий вищий орган існує в юридичних особах, які засновані одним засновником (унітарні юридичні особи). Якщо засновників декілька, то кожен з них входить до складу вищого органу, а тому цей орган є колегіальним. Основне призначення (функція) вищого органу полягає у формуванні волі юридичної особи та вирішенні основних питань її діяльності. Компетенція вищого органу залежить, насамперед, від організаційно-правової форми юридичної особи. [7, с. 42]

До органів управління акціонерного товариства (AT) належать: загальні збори товариства - вищий орган; рада товариства (спостережна рада), котра обов'язково створюється в AT, яке налічує більше 50 акціонерів, і представляє інтереси акціонерів у перерві між проведенням загальних зборів. - у межах компетенції, визначеної статутом, контролює і регулює діяльність правління;

Виконавчі органи (управляючі, правління, рада директорів, рада управляючих, адміністративна рада та ін.) формуються (призначаються або обираються) вищими органами, що характерно для законодавства більшості країн.

Виконавчі органи обираються безстроково або на певний строк. Їх компетенція визначається за остаточним принципом. Тобто вони вправі вирішувати будь-які питання, не віднесені до компетенції інших органів юридичних осіб. Порядок роботи виконавчих органів визначається установчими документами.

Контрольні органи (спостережна рада, рада, ревізійна комісія, ревізор, контрольна комісія тощо) формуються вищим органом з числа учасників (членів) юридичної особи або, навіть, з сторонніх осіб, як у Франції. Вони не формують і не виражають волю юридичної особи. Їх основна функція полягає у здійсненні від імені вищого органу контролю за діяльністю виконавчого органу. Це проявляється зокрема у тому, що члени ревізійних органів обираються з числа членів вищого органу, а в організаціях, де виконавчі органи повинні складатися з учасників, контрольних органів не передбачено (повні, командитні товариства). Особливе становище серед контрольних органів має спостережна рада, що може, а деколи повинна створюватися в акціонерних товариствах.

У законодавстві функції та компетенцію органів AT врегульовано методом виключення. Діє відкритий перелік питань, що належать до компетенції загальних зборів. При цьому статутом товариства до компетенції загальних зборів можуть бути віднесені й інші питання. Іншим органам можуть бути передані повноваження загальних зборів, крім внесення змін до статуту товариства, затвердження річних результатів діяльності AT, включаючи його дочірні підприємства;

затвердження звітів і висновків ревізійної комісії, порядку розподілу прибутку, визначення порядку покриття збитків, створення, реорганізації та ліквідації дочірніх підприємств, філій та представництв, затвердження їх статутів та положень, прийняття рішень про припинення діяльності товариства, призначення ліквідаційної комісії, затвердження ліквідаційного балансу.

Питання, що віднесені статутом до виключної компетенції ради AT, не можуть бути передані на вирішення виконавчих органів AT. Таке розмежування у формі управління AT обумовлюється тим, що AT є організацією з акціонерною власністю, одночасно виступаючи і як об'єкт і як суб'єкт права колективної власності.

Поділ повноважень між кількома органами, якщо це не випливає із закону, здійснюється самою юридичною особою у локальних актах, наприклад, у статуті.

Органи можуть призначатися, якщо у юридичної особи тільки один засновник, або обиратися, якщо засновників декілька.

• 3. Підстави створення та припинення юридичної особи

3.1 Порядок створення юридичної особи

Відповідно до ст. 80 Цивільного кодексу України (далі - ЦК) юридичні особи утворюються в порядку, встановленому законодавством 5, с. 24.

Виникнення юридичної особи неможливе без певних установчих документів, якими можуть бути: розпорядчий акт або статут (положення), або засновницький договір і статут, або протокол зборів тощо. В установчих документах мають зазначатися найменування юридичної особи, її місцезнаходження, цілі і предмет діяльності, склад і компетенція її органів, а також інші відомості, що їх передбачають законодавчі акти про юридичні особи відповідного виду. Установчі документи можуть містити й інші реквізити, які не суперечать законодавству.

Законодавством передбачається кілька способів виникнення юридичних осіб. Прийнято виділяти такі основні способи утворення юридичних осіб: розпорядчий, нормативно-явочний, дозвільний і договірний 16, с. 114. Однак слід зазначити, що така класифікація є неточною, оскільки при ній певною мірою ототожнюються порядок і підстава виникнення юридичної особи.

Суть розпорядчого порядку полягає в тому, що власник майна або уповноважений ним орган приймає рішення (розпорядження) про створення організації та затверджує її статут або положення про неї. В такому порядку виникають, зокрема, підприємства. У разі якщо для створення і діяльності підприємства потрібні природні ресурси, дозвіл на їх використання видає відповідна рада народних депутатів, а в передбачених законодавчими актами випадках - Верховна Рада України за поданням первинного природо користувача при позитивному висновку екологічної експертизи або відповідної ради народних депутатів.

Нормативно-явочний порядок полягає у тому, що умови створення юридичної особи зафіксовано у законі (нормативному акті) у вигляді загального дозволу держави, але для виникнення конкретної організації потрібні вияв ініціативи (явка) її організаторів і реєстрація у відповідному органі. У такому порядку виникають кооперативи та громадські об'єднання. Так, кооператив організується за бажанням громадян на добровільних засадах. Чисельність членів кооперативу не може бути меншою ніж 3 особи. Статут кооперативу приймають загальні збори громадян, які бажають його створити. З протоколом загальних зборів і статутом орган кооперативу звертається до районної державної адміністрації з письмовою заявою про державну реєстрацію кооперативу 15, с. 183.

Юридичні особи можуть утворюватися на договірній основі, тобто шляхом укладення установчого договору громадянами чи організаціями, що добровільно об'єднуються для досягнення певних цілей. В нинішніх умовах у такому порядку виникають різні господарські товариства, асоціації, концерни та інші об'єднання підприємств з метою координації їхньої діяльності, забезпечення захисту їхніх прав, представлення спільних інтересів у відповідних державних та інших органах, а також у міжнародних організаціях.

Установчий (засновницький) договір укладається між засновниками юридичної особи. У ньому засновники зобов'язуються створити юридичну особу, визначають порядок сумісної діяльності з її утворення, умови передачі в її володіння, користування і розпорядження свого майна та участі в її діяльності. Договір визначає також умови і порядок розподілу між засновниками прибутків і збитків, управління діяльністю юридичної особи, виходу засновників з її складу. Установчі договори про створення спільних підприємств з участю зарубіжних партнерів підлягають нотаріальному посвідченню 16, с. 115.

Дозвільний порядок утворення юридичної особи означає, що однією з необхідних умов її виникнення є дозвіл (згода) відповідного органу чи підприємства. Так, підприємство може бути створено у результаті виділення зі складу діючого підприємства чи організації одного чи кількох структурних підрозділів за рішенням їх трудових колективів, якщо на це є згода власника майна або уповноваженого ним органу і при цьому забезпечується виконання раніше прийнятих підприємством договірних зобов'язань 7, с. 77.

Для створення юридичних осіб, діяльність яких відповідно до установчих документів пов'язана з громадською безпекою, забезпеченням правопорядку, грошово-кредитним обігом, охороною здоров'я громадян, здобуттям освіти, необхідним є одержання дозволу від відповідних державних органів.

Іноді створення юридичної особи відбувається складнішим шляхом, коли поєднуються одразу кілька вищеназваних способів - розпорядчий, дозвільний, нормативно-явочний або договірний.

Неодмінною умовою виникнення юридичної особи є або її державна реєстрація, або реєстрація її статуту.

Відповідно Закону України «Про порядок реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців», державну реєстрацію суб'єктів підприємництва незалежно від їх організаційних форм і форм власності, за винятком окремих видів суб'єктів господарської діяльності (банки, фондова біржа тощо), проводять виконкоми міських, районних у містах рад або в районних, міст Києва і Севастополя державних адміністраціях за місцезнаходженням суб'єкта 10, с. 112. Для державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності - юридичної особи - власник (власники) або уповноважена ним особа (заявник) подає до органу державної реєстрації:

1) установчі документи:

а) рішення власника майна або уповноваженого ним органу про створення суб'єкта підприємництва (якщо власників кілька, таким рішенням є засновницький договір);

б) статут, якщо це необхідно для створюваної організаційно-правової форми суб'єкта підприємництва;

2) реєстраційну картку;

3) документ, що підтверджує сплату реєстраційного збору;

4) документ, що засвідчує сплату власником (власниками) внеску до статутного фонду суб'єкта підприємницької діяльності в розмірі, передбаченому законодавчими актами;

5) рішення Антимонопольного комітету про згоду на створення, реорганізацію (злиття, приєднання) суб'єктів підприємницької діяльності, якщо законодавчими актами України передбачена необхідність такої згоди.

Орган державної реєстрації протягом п'яти робочих днів з дати надходження зазначених документів зобов'язаний провести державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності і видати заявникові свідоцтво.

Перереєстрація суб'єктів підприємницької діяльності проводиться в тому самому порядку, який встановлено для їх реєстрації. Зокрема, вона проводиться у разі зміни:

а) назви суб'єкта підприємницької діяльності;

б) форми власності;

в) організаційної форми суб'єкта підприємництва.

Відмова у державній реєстрації суб'єкта підприємництва можлива з мотивів порушення встановленого законом порядку його створення, а також невідповідності установчих актів (документів) вимогам законодавства. Наприклад, відмова у державній реєстрації підприємства з мотивів недоцільності його створення не допускається. Якщо державну реєстрацію підприємства у встановлений строк не здійснено або у ній відмовлено з мотивів, які засновник вважає безпідставними, він може звернутися до суду.

Значення державної реєстрації юридичних осіб, її організація, повнота єдиного реєстру юридичних осіб, достовірність відомостей, які вносяться в державний реєстр, полягає в тому, що реєстрація забезпечує можливість отримання необхідної інформації господарюючими суб'єктами. Така інформація є важливою при вирішенні питань щодо укладення договорів, розвитку господарських зв'язків, веденні торгових операцій, а відтак - формуванні усталеності економічного обороту. Юридична особа вважається створеною з моменту реєстрації в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб і з цього моменту набуває правоздатності.

До Єдиного державного реєстру юридичних осіб вносяться відомості про організаційно-правову форму юридичної особи, її найменування, місцезнаходження, органи управління, філії та представництва, мету установи, а також інші відомості, встановлені законом.

Відомості, які містяться в державному реєстрі, є відкритими і загальнодоступними, за винятком відомостей про фізичних осіб, які мають конфіденційний зміст. Безпідставна відмова у наданні відомостей, які містяться в реєстрі, не допускається, і може бути оскаржена до суду.

Установчі документи змінюються в порядку, передбаченому законом і самими документами. Рішення про зміну статуту приймаються, як правило, вищим органом юридичної особи або засновниками.

Зміни реєструються тим же органом і в тому ж порядку, що й самі юридичні особи.

Зміни до установчих документів юридичної особи набирають чинності для третіх осіб з дня їх державної реєстрації, а у випадках, встановлених законом, - з моменту повідомлення органу, що здійснює державну реєстрацію, про такі зміни. Юридичні особи та їх учасники не мають права посилатися на відсутність державної реєстрації таких змін у відносинах із третіми особами, які діяли з урахуванням цих змін 3, ч. 5 ст. 89.

Для реєстрації об'єднань громадян залежно від їх статусу засновники подають заяви до Міністерства юстиції України, місцевих органів державної виконавчої влади, виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів. Заява про реєстрацію політичної партії повинна бути підтримана підписами не менш як однієї тисячі громадян України, які мають виборче право. До заяви додається статут (положення), протокол установчого з'їзду (конференції) або загальних зборів, відомості про склад керівництва центральних статутних органів, дані про місцеві осередки, документи про сплату реєстраційного збору. Політичні партії подають також свої програмні документи. Заява про реєстрацію розглядається у двомісячний термін від дня надходження документів. У необхідних випадках орган, який здійснює реєстрацію, проводить перевірку відомостей, зазначених у поданих документах. Рішення про реєстрацію або відмову в ній заявникові повідомляється письмово в 10-денний строк. Відмова в реєстрації об'єднання громадян допустима тоді, коли статутні документи або інші документи, подані для реєстрації, суперечать законодавству України. Рішення про відмову у реєстрації повинно містити підстави для такої відмови. Це рішення можна оскаржити у судовому порядку 10, с. 119.

3.2 Порядок та підстави припинення юридичної особи

Юридична особа припиняється в результаті:

· Реорганізації - передання всього свого майна, прав та обов'язків іншим юридичним особам - правонаступникам (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або внаслідок ліквідації.

· Ліквідація - за рішенням прийнятими засновниками (учасниками) юридичної особи або уповноваженим ними органом, за судовим рішенням, або за рішенням органу державної влади, прийнятим у випадках, що передбачений законом.

Юридична особа визнається такою, що припинила свою діяльність, з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення. Таким чином, чинне законодавство передбачає дві форми припинення юридичних осіб - реорганізація (припинення із правонаступництвом) та ліквідація (припинення без правонаступництва.)

Реорганізація юридичної особи шляхом злиття, приєднання, поділу та перетворення здійснюється за рішенням її учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами, а у випадках передбаченим законом, - за рішенням суду чи відповідного органу державної влади (ст. 106 ЦК України).

Злиття передбачає припинення діяльності двох або більше юридичних осіб і передання всіх прав і обов'язків одній новій, створеній у результаті таких дій, юридичній особі.

Приєднання передбачає припинення діяльності однієї юридичної особи та передання всіх прав і обов'язків іншій юридичній особі.

Поділ передбачає припинення діяльності однієї юридичної особи передання у відповідних частках усіх прав і обов'язків кільком юридична особам - правонаступникам.

При перетворенні юридичної особи одного виду в юридичну особу (іншого виду (зміна організаційно-правової форми) до новоствореної юридичної особи переходять права й обов'язки попередньої (наприклад, постановою Кабінету Міністрів України «Про реорганізацію вищих навчальних закладів та науково-дослідних установ Міністерства внутрішніх справ» від 8 вересня 2005 р. Національну академію внутрішніх справ перетворено в Київський національний університет внутрішніх справ).

3.3 Ліквідація юридичної особи

Ліквідація юридичної особи - це така форма припинення юридичної особи, при якій вона перестає існувати з усіма правами й обов'язками, що їй належать, і не передбачає правонаступництва.

Юридична особа може бути ліквідована двома способами:

у добровільному порядку - за рішенням її учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами. Вказане рішення може бути прийнято у зв'язку з закінченням строку, на який було створено юридичну особу, із досягненням мети, для якої її створено, а також в інших випадках, передбачених установчими документами;

у примусовому порядку - за рішенням суду про визнання судом недійсною державної реєстрації юридичної особи через допущені при її створенні порушення, які не можна усунути, а також в інших випадках, встановлених законом. [13, с. 33]

Ліквідація юридичної особи в примусовому порядку здійснюється відповідно до Цивільного і Господарського кодексів України та Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 14 травня 1992 р. Особливості ліквідації банків встановлено Законом України «Про банки і банківську діяльність» від 7 грудня 2000 р.

Одним із примусових способів ліквідації юридичної особи є банкрутство, тобто визнана господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури.

3.4 Банкрутство як спосіб ліквідації юридичної особи

Особливе місце в питанні ліквідації юридичних осіб займає інститут банкрутства. Дана підстава ліквідації є настільки специфічною, що заслуговує на окреме законодавче регулювання та наукове дослідження.

Верховна Рада України 30 червня 1999 р. прийняла Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про банкрутство», згідно з яким цей закон викладено у новій редакції і він має назву Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». На відміну від Закону України «Про банкрутство» 1992 р., у разі неплатоспроможності боржника до нього може застосовуватися не лише санація або ліквідація, а й процедури з реструктуризації, які включають проведення організаційно-господарських, фінансово-економічних, правових, технічних заходів, спрямованих на реорганізацію підприємства з метою відновлення його платоспроможності. Цей закон набрав чинності з 1 січня 2000 р. [9, с. 119]

Закон встановлює умови та порядок відновлення платоспроможності суб'єкта підприємницької діяльності - боржника або визнання його банкрутом та застосування ліквідаційної процедури, повного або часткового задоволення вимог кредиторів. У цьому його відмінність від діючого раніше Закону, основною задачею якого було визначення умов і порядку визнання юридичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності - банкрутами з метою задоволення претензій кредиторів. [9, с. 453]

Закон розрізняє поняття «неплатоспроможність» і «банкрутство».

Неплатоспроможність визначається Законом як неспроможність суб'єкта підприємницької діяльності виконати після настання встановленого строку їх сплати грошові зобов'язання перед кредиторами, в тому числі по заробітній платі, а також виконати зобов'язання щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) не інакше як через відновлення платоспроможності. [9, с. 2]

Банкрутство визначене в Законі як визнана господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури.

Процедура банкрутства відрізняється від загальної процедури ліквідації специфічною метою. Відносини неспроможності виникають внаслідок неплатоспроможності господарюючого суб'єкта через незадовільні результати його діяльності. Вони за своєю правовою природою є господарськими. Мета відносин неспроможності - у поновленні платоспроможності названих суб'єктів із застосуванням реабілітаційних заходів через судові процедури, а у разі неможливості, використовуючи ліквідацію майна, погасити повністю або частково грошові вимоги кредиторів. Іншими словами, відносини неспроможності висувають завдання - «лікування» фінансове «хворих» господарюючих суб'єктів. [8, с. 77]

числа суб'єктів банкрутства віднесені як юридичні, так і фізичні особи, а головною ознакою суб'єкта банкрутства встановлене здійснення ним підприємницької діяльності.

Учасники провадження у справах про банкрутство: сторони у справі про банкрутство (кредитори, представник комітету кредиторів і боржник (банкрут), арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор), власник майна (орган, уповноважений управляти майном) боржника, а також у випадках, передбачених Законом, інші особи, які беруть участь у провадженні у справі про банкрутство, Фонд державного майна України, державний орган з питань банкрутства, представник органу місцевого самоврядування, представник працівників боржника. [9, с. 238]

Процедура визнання юридичної особи банкрутом

Банкрутство юридичної особи відбувається в суворо встановленому законом порядку. Даний порядок є достатньо складним та формалізованим. Слід зауважити, що в загальних рисах він відтворює процедуру ліквідації із певними особливостями.

Однією із істотних особливостей є те, що процедура банкрутства відбувається під контролем господарського суду. Тобто суд є учасником процедури банкрутства.

Особлива мета банкрутства обумовлює застосування до боржника різних судових процедур.

Судова процедура - це порядок застосування до боржника спеціальних традиційних засобів неспроможності з метою створення необхідних умов для поновлення платоспроможності або ліквідації. Поновлення платоспроможності даного суб'єкта здійснюється в процедурах санації і мирової угоди (реабілітаційні процедури).

Процедура ліквідації юридичної особи в процесі банкрутства є достатньо складною. Можна виділити наступні її етапи:

· прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури та призначення ліквідатора;

· призначення господарським судом за клопотанням ліквідатора членів ліквідаційної комісії;

· здійснення ліквідатором та членами ліквідаційної комісії наданих їм повноважень;

· визначення ліквідаційної маси;

· оплата праці, винагороди, відшкодування витрат арбітражному керуючому та іншим особам, залученим до процедур банкрутства;

· оцінка арбітражним керуючим майна банкрута;

· продаж майна банкрута ліквідатором на відкритих, закритих торгах чи на конкурсі (аукціоні);