Докази і доказування в господарському процесі

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

1. Поняття та види доказів у господарському процесі

2. Засоби доказування у господарському процесі

3. Належність, допустимість та достатність доказів у господарському процесі

Список літератури

1. Поняття та види доказів у господарському процесі

доказ господарський процес

Згідно законодавства доказами у господарському процесі є дані, факти предмети, матеріальні та нематеріальні об'єкти, речі, предмети , що мають безпосереднє значення для господарського процесу і сприяють правильному вирішенню справи у суді.

Доведення - це процес представлення доказів.

Предметом доведення у господарському процесі є встановлення істини та забезпечення законності та правильності судового рішення.

Метою даної індивідуальної роботи є визначення доведення і доказів у господарському процесі.

Для досягнення цієї мети було поставлено такі задачі:

визначити поняття, видів та класифікації доказів у господарському процесі;

розкрити поняття та порядку представлення письмових доказів;

розглянути участь судового експерта у судовому процесі.

В процесі виконання індивідуальної роботи було проаналізовано Господарсько-процесуальний кодекс України, Закон України «Про судову експертизу».

Докази у справі - це будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Існують такі види доказів у господарському процесі:

письмові;

речові (пояснення представників сторін та інших осіб, які беруть участь у судовому процесі (на вимогу судді пояснення можуть бути викладені письмово));

висновки судових експертів.

Вимоги, що пред'являються до доказів:

належність доказів - господарський суд приймає лише ті докази, які мають значення для справи;

допустимість доказів - обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Судові докази класифікуються за такими ознаками:

за характером зв'язку доказу з фактом, що встановлюється. До таких відносяться:

прямі докази - це докази, зміст яких має однозначний зв'язок з шуканим фактом, тобто із змісту доказу можливо зробити єдиний висновок про наявність або відсутність факту, який входить до предмету доказування по справі;

непрямі докази - це докази, які мають багатозначний зв'язок з шуканим фактом, тобто з змісту доказу можливо зробити декілька в рівній мірі імовірних висновків про наявність або відсутність фактів, які мають значення для справи.

за процесом формування відомостей про факти докази класифікують:

первісні - це докази, які сформовані у процесі безпосереднього впливу шуканого факту (події, дії, явища) на джерело доказу, з якого згодом при розгляді справи буде отримана інформація про цей факт;

похідні - це докази, які відображають відомості, отримані із інших джерел.

за джерелом формування розрізняють:

особисті докази - це докази, які виходять від фізичних осіб, що одночасно є джерелами свідчень про факти;

речові докази - це об'єкти неживої природи, які несуть сліди, відбитки подій, явищ, дій, наявність або відсутність яких встановлюється в процесі доказування.

У судовому процесі одна із сторін може бути звільнена від доказування. Підставами для звільнення можуть бути:

обставини, визнані господарським судом загально відомими, не потребують доказування;

вирок суду з кримінальної справи, що набрав законної сили, є обов'язковим для господарського суду при вирішенні спору з питань, чи мали місце певні дії та ким вони були вчинені;

факти, встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори) під час розгляду однієї справи, не доводяться знову при вирішенні інших спорів, в яких беруть участь ті самі сторони;

рішення суду з цивільної справи, що набрало законної сили, є обов'язковим для господарського суду щодо фактів, які встановлені судом і мають значення для вирішення справи;

факти, які відповідно до закону вважаються встановленими, не доводяться при розгляді справи. Таке припущення може бути спростовано в загальному порядку.

Поняття та порядок представлення письмових доказів

Письмові докази - це документи і матеріали, які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Такими даними можуть бути:

установчі документи, договори (контракти), протоколи, акти ( в тому числі акти державних та інших органів), ділова кореспонденція;

інші документи і матеріали, в тому числі отримані за допомогою факсимільного, електронного або іншого зв'язку або іншим способом, який дозволяє встановити достовірність документа;

письмові докази подаються в оригіналі або належним чином засвіченій копії (нотаріально засвідченій);

оригінали документів подаються коли обставини справи відповідно до законодавства мають бути засвідчені тільки такими документами, а також в інших випадках на вимогу господарського суду;

якщо для вирішення спору має значення тільки частина документу, подається лише витяг з нього.

Господарський суд має право витребувати докази у сторін, а особи за неподання доказів несуть відповідальність. Правилами витребування доказів є:

якщо подані сторонами докази є недостатніми, господарський суд зобов'язаний витребувати від підприємств та організацій незалежно від їх участі у справі документи і матеріали, необхідні для вирішення спору;

господарський суд може витребувати докази також до подання позову як запобіжний захід у порядку вжиття запобіжних заходів;

сторона, прокурор мають право подати клопотання до господарського суду про витребування доказів, в якому повинні зазначити: який доказ вимагається, підстави з яких вони вважають, що ці докази має підприємство чи організація, і обставини, які можуть підтвердити ці докази;

господарський суд може уповноважити на одержання таких доказів заінтересовану сторону;

у разі невиконання зобов'язання з подання витребуваних господарським судом доказів з причин, визнаних ним неповажними, господарський суд має право при прийнятті рішення стягнути з винної сторони в доход Державного бюджету України штраф у розмірі до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Господарський суд може провести огляд та дослідження письмових і речових доказів у місці їх знаходження. Огляд та дослідження письмових і речових доказів провадиться в місці їх знаходження. Результати огляду та дослідження доказів фіксуються у протоколі, який підписується суддею та приєднується до матеріалів справи.

Письмові та речові докази можуть бути повернені господарським судом особі, яка їх надавала. Правила повернення письмових і речових доказів:

оригінали письмових доказів, що є у справі, повертаються:

за клопотанням підприємств і організацій;

після вирішення господарського спору;

після подання засвідчених копій цих документів;

речові докази, які знаходяться в господарському суді:

повертаються підприємствам і організаціям, від яких їх було одержано;

або передаються стороні, за якою суд визнав право на ці речі.

Участь судового експерта у судовому процесі.

В судовому процесі може брати участь судовий експерт (згідно ст. 31 ГПК). Судовими експертами можуть бути особи, які мають необхідні знання для давання висновку з досліджуваних питань (згідно ст. 10. ЗУ «Про судову експертизу» від 25 лютого 1994 р.). Судовий експерт зобов'язаний за ухвалою господарського суду з'явитись на його виклик і дати мотивований висновок щодо поставлених йому питань. Висновок робиться у письмовій формі.

Судовий експерт, оскільки це необхідно для дачі висновку, має право знайомитися з матеріалами справи, брати участь в огляді та дослідженні доказів, просити господарський суд про надання йому додаткових матеріалів.

Судовий експерт має право відмовитись від дачі висновку,якщо наданих йому матеріалів недостатньо або якщо він не має необхідних знань для виконання покладеного на нього обов'язку.

Сторони і прокурор, який бере участь у судовому процесі, мають право заявити про відвід судового експерта, якщо він особисто, прямо чи побічно заінтересований в результаті розгляду справи, якщо він є родичем осіб, які беруть участь в судовому процесі, а також з мотивів його некомпетентності.

Відвід повинен бути мотивований, заявлятись у письмовій формі до початку вирішення спору. Заявляти відвід після цього можна лише у випадку, коли про підставу відводу сторона чи прокурор дізналися після початку розгляду справи по суті.

Питання про відвід вирішується суддею, який виносить з цього приводу ухвалу.

Згідно статті 41 для роз'яснення питань, що виникають при вирішенні господарського спору і потребують спеціальних знань, господарський суд призначає експертизу. Згідно ст. 1. ЗУ «Про судову експертизу» від 25 лютого 1994 р. судова експертиза - це дослідження експертом на основі спеціальних знань матеріальних об'єктів, явищ і процесів, які містять інформацію про обставини справи, що перебуває у провадженні органів дізнання і попереднього слідства чи суду. Судово-експертна діяльність здійснюється на принципах законності, незалежності, об'єктивності і повноти дослідження (ст.3 Закону).

Учасники судового процесу мають право пропонувати господарському суду питання, які мають бути роз'яснені судовим експертом. Остаточне коло цих питань встановлюється господарським судом в ухвалі.

Проведення судової експертизи має бути доручено компетентними органам чи безпосередньо спеціалістам, які володіють необхідними для цього знаннями. Особа, яка проводить судову експертизу користується правами і несе обов'язки.

Висновок судового експерта повинен містити докладний опис проведених досліджень, зроблені в результаті їх висновки і обґрунтовані відповіді на поставлені господарським судом питання. Висновок подається господарському суду в письмовій формі, і копія його надсилається сторонам. Згідно ст.4 Закону незалежність судового експерта та правильність його висновку забезпечується:

процесуальним порядком призначення судової експертизи;

забороною під загрозою передбаченої Законом відповідальності втручатися будь-кому в проведення судової експертизи;

існуванням установ судових експертиз, незалежних від органів дізнання та попереднього слідства;

створенням необхідних умов для діяльності судового експерта, його матеріальним та соціальним забезпеченням;

кримінальною відповідальністю судового експерта за дачу завідомо неправдивого висновку та відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов'язків;

можливість призначення повторної судової експертизи;

присутністю учасників процесу в передбачених законом випадках під час проведення експертизи.

Судовий експерт на підставах і в порядку, передбаченому, передбачених законодавством, може бути притягнутий до дисциплінарної, матеріальної і адміністративної чи кримінальної відповідальності ( ст.14 Закону).

Якщо під час проведення судової експертизи встановлені обставини, що мають значення для правильного вирішення спору, з приводу яких судовому експерту не були поставлені питання, у висновку він викладає свої міркування, щодо цих обставин.

У випадках недостатньої якості чи неповноти висновку судового експерта господарський суд може призначити додаткову судову експертизу.

При необхідності господарський суд може призначити повторну судову експертизу і доручити її проведення іншому судовому експерту.

Висновок судового експерта для господарського суду не є обов'язковим і оцінюється господарським судом за правилами, встановленими ст. 43 ГПК.

Відхилення господарським судом висновку судового експерта повинно бути мотивовано у рішенні.

Згідно ст. 32 ЗУ «Про судову експертизу» керівники спеціалізованих установ та відомчих служб, що проводять судові експертизи, у необхідних випадках мають право за згодою органу або особи, що призначили судову експертизу, включати до складу експертних комісій провідних фахівців інших держав. Такі спільні експертні комісії здійснюють судові експертизи за нормами процесуального законодавства України.

Плата іноземним фахівцям за участь у судовій експертизі та відшкодування інших витрат, пов'язаних з її проведенням, здійснюється за домовленістю сторін.

2. Засоби доказування у господарському процесі

Загальні положення теорії судового доказу, розроблені спеціалістами у галузі загальної теорії права чи цивільного й кримінального процесів, рівною мірою, застосовуються і у галузі господарського судочинства, оскільки відображають принципові аспекти, які пов'язані з діяльністю судів по встановленню фактичних обставин, що мають значення для правильного розгляду справи.

Доказування -- складний процес, який охоплює розумову і процесуальну діяльність його суб'єктів з обґрунтування якого-небудь положення і виявлення якогось знання на підставі дослідженого.

При доказуванні суд і особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують обставини предмета доказування, його елементи за допомогою доказів, що допомагають сформувати нове знання, яке має значення для вирішення справи. Діяльність суб'єктів доказування в господарському процесі з обґрунтуванням обставин справи з метою його вирішення і становить процес доказування. Таким чином, доказування в господарському процесі -- це логіко-практична діяльність осіб, які беруть участь у справі.

Суб'єктами доказування в господарському процесі є суд та особи, що беруть участь у справі; інші особи, які беруть участь у справі, а саме посадові особи та інші працівники підприємств, установ, організацій, державних та інших органів -- коли їх викликано для дачі пояснень з питань, що виникають під час розгляду справи; судові експерти, які, будучи учасниками процесу доказування, надають допомогу в досягненні мети доказування, але не мають обов'язку доказувати які-небудь обставини по справі.

Процес доказування, як і вся процесуальна діяльність у цілому, регламентований законом. Процесуальна форма доказування в господарському суді -- це система правил доказування, врегульована законодавством, яка є універсальною, імперативною і підпорядкованою принципам господарського процесу.

Доказування в господарському процесі можна розділити на два види:

1) доказування відносно окремих юридичних фактів, як правило, для здійснення певної процесуальної дії. Об'єктами доказування при цьому є обставини, які належить установити згідно з вимогами найчастіше господарського процесуального законодавства;

2) доказування відносно всієї справи. Об'єкт доказування по справі в цілому є предметом доказування.

У процесуальній теорії традиційно під предметом доказування розуміють сукупність фактів, які мають матеріально-правове значення, встановлення яких необхідне для винесення судом законного й обґрунтованого рішення по справі.

Факти, які мають матеріально-правове значення, або юридичні факти -- це факти, з наявності або відсутності яких закон пов'язує можливість виникнення, зміни і припинення матеріально-правових відносин. Встановлення фактів, які мають матеріально-правове значення, -- головна мета при розгляді справи в господарському суді, оскільки в першу чергу від чіткого їх визначення і встановлення залежить правильне вирішення справи.

Всі юридично значущі факти, які складають предмет доказування, визначають фактичний склад по справі, що формується, виходячи з підстав вимог і заперечень сторін та норм матеріального права. Саме норми матеріального права визначають, які обставини треба встановити для вирішення певної категорії справ. Підстави вимог і заперечення осіб, які беруть участь у справі, конкретизують предмет доказування по справі. Слід звернути увагу на те, що в процесі розгляду справ предмет доказування може дещо змінюватися в силу права позивача на зміну підстав або предмет позову, можливості подання зустрічного позову, а також інших обставин.

В процесі розгляду справи виникає необхідність встановлення фактів не тільки матеріально-правового характеру, але й інших. Зокрема фактів, які мають процесуальне значення, тобто фактів, з наявністю або відсутністю яких пов'язана можливість виникнення, зміни або припинення процесуальних правовідносин.

Всю сукупність фактів (обставин), які встановлюються в процесі судового доказування, називають “межею доказування”, що ширше за поняття “предмет доказування”.

Факти (обставини), які включені в предмет доказування, належать доказуванню в суді, але з цього є виключення. Згідно зі ст. 35 ГПК є три види фактів, які не потребують доказування:

-- визнані господарським судом загальновідомими;

-- преюдиційні;

-- презумпційні.

Загальновідомість факту може бути визначена господарським судом за наявності двох умов: про факт знає широке коло осіб і він повинен бути відомим складу суду, який розглядає справу.

Преюдиційний (prejudiciеlis), тобто такий, що відноситься до попереднього судового рішення, означає визначеність деяких фактів, які не потрібно доказувати знов. Преюдиційні факти:

-- встановлені рішенням господарського суду ( іншого органу, який вирішує господарські спори) під час розгляду однієї справи, факти не доводяться знову при вирішенні інших спорів, в яких беруть участь ті самі сторони;

-- вирок суду з кримінальної справи, що набрав законної сили, є обов'язковим для господарського суду при вирішенні спору з питань, чи мали місце певні дії та ким вони вчинені;

-- рішення суду з цивільної справи, що набрало законної сили, є обов'язковим для господарського суду щодо фактів, які встановлені судом і мають значення для вирішення спору.

Презумпція (praesumptio) -- визнання факту юридично вірогідним, достовірним, доки не буде доведено протилежне. Презумпційні факти -- факти, які відповідно до закону вважаються встановленими, не доводяться при розгляді справи. Таке припущення може бути спростовано в загальному порядку.

Згідно зі ст. 32 ГПК України доказами в господарському процесі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги й заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору. Ці дані встановлюються такими засобами:

-- письмовими і речовими доказами;

-- висновками судових експертів;

-- поясненнями представників сторін та інших осіб, які беруть участь у судовому процесі.

В процесі доказування засобами встановлення обставин, які мають значення для справи, є судові докази. Судові докази -- поняття, яке поєднує в собі два тісно взаємозв'язаних елементи: фактичні дані як зміст доказів і засоби доказування як процесуальна форма.

Фактичні дані, точніше відомості про певні обставини, відображають, віддзеркалюють факти реальної дійсності. Особливістю судових доказів є наявність процесуальної форми, встановлені вимоги щодо порядку отримання відомостей про обставини. Відомості про факти можуть бути отримані судом лише за допомогою передбачених законом засобів доказування (письмові, речові докази та інші).

Таким чином, судовими доказами в господарському процесі є відомості, які можуть підтвердити наявність або відсутність обставин, що мають значення для вирішення справи та отримані у встановленому законом порядку передбаченими засобами доказування.

Традиційна уява про види доказів, яка склалася в процесуальній науці, дозволяє їх класифікувати на види з таких підстав: за характером зв'язку змісту з фактом, який встановлюється, докази поділяються на прямі й побічні; за процесом формування відомостей про факти -- первісні та похідні; за джерелом -- особисті й речові.

Суттєве значення має питання про те, хто несе обов'язок доказування та подання доказів. За загальним правилом кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень (ст. 33 ГПК). Докази подаються сторонами та іншими учасниками господарського процесу. Але, оскільки суд сам визначає предмет доказування, він має право впливати на обсяг доказування. Суд вказує, які обставини позивач повинен довести, навіть якщо він не посилається на цю обставину. Якщо сторони, інші особи не виконують обов'язки з подання доказів, господарський суд має право застосувати до них штрафні санкції (п. 5 ст. 83 ГПК) або залишити позов без розгляду у разі невиконання позивачем без поважних причин вимог суду про витребування матеріалів (п. 5 ст. 81 ГПК).

Закон покладає окремі обов'язки по збору доказів і на суд. Згідно зі ст. 38 ГПК, якщо подані сторонами докази є недостатніми, господарський суд зобов'язаний витребувати від підприємств та організацій -- незалежно від їх участі у справі -- документи й матеріали, необхідні для вирішення спору. Господарський суд має право знайомитися з доказами безпосередньо в місці їх знаходження, а також може уповноважити на одержання доказів заінтересовану особу.

За невиконання обов'язку про подання необхідних доказів господарський суд має право стягувати штраф (п. 5 ст. 83 ГПК) до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Штраф не стягується, якщо особа, яка має подати докази, повідомила господарський суд про неможливість зробити це з посиланням на поважні причини. Але і сплата штрафу не звільняє сторону від обов'язку подати докази.

Предмет доказування, факти, які належать встановленню по справі, господарський суд визначає виходячи з вимог і заперечень сторін та керуючись нормою матеріального права, яка повинна бути застосована в даному випадку. Встановивши коло фактів, суд повинен визначати, які докази мають бути досліджені для виявлення наявності або відсутності цих фактів. Вирішуючи це, господарський суд має користуватися правилами належності й допустимості. Належність і допустимість -- необхідні якісні характеристики судового доказу.

Згідно зі ст. 34 ГПК господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Належність доказів залежить від правильного визначення предмета доказування. Належність доказів -- це властивість, пов'язана зі змістом судових доказів. Докази, які підтверджують або спростовують існування обставин предмета доказування, є належними. Вимоги щодо належності доказів полягають у тому, що суд повинен приймати лише ті докази, які можуть підтвердити або спростувати юридичні факти, що мають відношення до даної справи. Це правило дозволяє суду позбутися зайвих доказів, не захаращувати справу, зосередитися на тих доказах, які мають суттєве значення для вирішення спору. Належність доказів -- правова категорія, яка свідчить про взаємозв'язок доказів з обставинами (фактами), які повинні бути встановлені як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій.

Додержання правил про належність доказів сприяє підвищенню рівня судового розгляду, його раціональності та прискоренню. Суддя має право усувати із судового розгляду все те, що не має суттєвого значення для справи.

Якщо належність характеризує об'єктивний зв'язок доказів з фактами (обставинами), які треба встановити, то допустимість доказів зв'язана з їх процесуальною формою, тобто засобами доказування.

Допустимість доказів -- це встановлена законодавством вимога, яка обмежує застосування конкретних засобів доказування, або вимога, яка передбачає обов'язок застосування конкретних засобів доказування при встановленні визначених фактичних обставин справи при здійсненні доказування в процесі розгляду певної справи у порядку господарського судочинства. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування (ст. 34 ГПК).

Допустимість доказів означає, що суд обмежений нормами права при виборі засобів доказування. Правило допустимості доказів, на відміну від правила належності, застосовується тільки в тих випадках, коли законодавством встановлені певні вимоги щодо оформлення правовідносин або тих чи інших дій. Допустимість доказів носить загальний і спеціальний характер. Загальне правило допустимості полягає в тому, що в процесі доказування можуть використовуватись тільки засоби доказування, які передбачені законом. Спеціальні вимоги встановлені законом щодо необхідності застосування певних доказів або заборони посилання на який-небудь доказ. Застосування правила допустимості доказів носить для господарського суду обов'язковий характер, тому що його порушення може призвести до прийняття незаконного та необґрунтованого рішення.

Окремі засоби доказування. Згідно з Господарським процесуальним кодексом України встановлені такі засоби доказування:

-- письмові докази;

-- речові докази;

-- висновки судових експертів;

-- пояснення представників сторін, пояснення інших осіб, які беруть участь в судовому процесі.

Письмові докази частіше використовуються на практиці, це вид засобів доказування, що зумовлений характером справ, які вирішуються господарськими судами. Господарське процесуальне законодавство не містить дефініції письмових доказів. Стаття 36 ГПК лише визначає, що письмовими доказами є документи й матеріали, які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору, тобто визначаються лише їх види, які застосовуються у господарський практиці. До того ж і ці види не перераховані і мають тільки загальну характеристику як різноманітні документи і матеріали.

Письмові докази мають речову основу (папір або інший матеріал), на яку нанесено текст способом, що дозволяє сприймати його візуально. Саме зі змісту даного тексту сприймаються необхідні господарському суду відомості, а не з якості предмета, на який він нанесений. Цим відрізняють письмові докази від речових, оскільки речові докази у своєму зовнішньому виразі також можуть являти собою певні предмети з нанесеним текстом.

Викладені у письмовій формі пояснення сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, не є письмовими доказами, а є особистими доказами у письмовій формі. Не є письмовими доказами також висновки експертів у письмовій формі. Письмові докази -- це предмети, які відображають (віддзеркалюють) відомості, що мають значення для справи, за допомогою доступних для сприйняття їх людиною засобів.

За низкою ознак письмові докази можуть бути класифіковані на певні види:

-- за суб'єктом, від якого виходить документ, -- на офіційні та приватні (неофіційні). В господарському процесі частіше досліджуються офіційні документи, що визначається характером справ, які вирішуються господарським судом. Офіційні документи виходять від органів держави, громадських організацій, посадових осіб та інших, тобто тих, хто уповноважений їх видавати. Можуть мати розпорядний характер.

Приватні документи менше застосовують у господарському процесі. До них відносять документи, які виходять від приватних осіб або не зв'язані з виконанням яких-небудь повноважень;

-- за змістом -- на розпорядчі й довідково-інформаційні. Для розпорядчих документів властивий владно-вольовий характер. Довідково-інформаційні документи носять інформативний характер про якісь певні обставини, можуть бути офіційними і приватними;

-- за способом утворення -- оригінали або копії. Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії. Якщо для визначення спору має значення лише частина документа, подається засвідчений витяг з нього. Оригінали документів подаються, коли обставини справи відповідно до законодавства мають бути засвідчені тільки такими документами, а також в інших випадках -- на вимогу господарського суду (ст. 36 ГПК). Оригінали письмових доказів, що є у справі, за клопотанням підприємств та організацій повертаються їм після вирішення господарського спору та подання засвідчених копій цих доказів (ст. 40 ГПК).

Господарський суд може провести огляд та дослідження письмових і речових доказів у місці їх знаходження -- за умови складності подання цих доказів. Згідно зі ст. 39 ГПК за результатами огляду та дослідження складається протокол, який підписується суддею. Протокол додається до матеріалів справи.

Речовими доказами є предмети, що своїми властивостями свідчать про обставини, які мають значення для правильного вирішення спору (ст. 37 ГПК). Речові докази, як і письмові -- це певні предмети, різноманітні матеріальні цінності. Речові докази відрізняються від письмових не своїм змістом, а якістю, властивостями, відмінними ознаками, а також тим, що їх неможливо замінити. Письмові ж докази можливо відтворити, коли, наприклад, втрачений оригінал замінюється його примірником або копією.

Речові докази можуть виступати як саме докази та одночасно як доказ і як об'єкт спору. До речових доказів, які є одночасно і об'єктом спору, може бути застосовано заходи до забезпечення позову.

Докази надаються особами, які беруть участь у справі. Законодавство встановлює однаковий порядок витребування речових і письмових доказів. Якщо подані сторонами докази є недостатніми, господарський суд зобов'язаний витребувати від підприємств та організацій -- незалежно від їх участі у справі -- документи й матеріали, необхідні для вирішення спору. Стаття 38 ГПК передбачає, що господарський суд має право знайомитися з доказами безпосередньо в місці їх знаходження.

У випадку, якщо особи, які беруть участь у справі, не можуть самостійно отримати необхідні докази, вони звертаються з клопотанням про витребування цих доказів. Сторона, прокурор, які порушують клопотання перед господарським судом про витребування доказів, повинні докладно зазначити: який доказ вимагається, підстави, з яких вони вважають, що ці докази має підприємство чи організація, і обставини, які можуть підтвердити ці докази. Господарський суд може уповноважити на одержання таких доказів заінтересовану сторону.

Після вирішення спору речові докази, які знаходяться в господарському суді, повертаються підприємствам та організаціям, від яких їх було одержано, або повертаються стороні, за якою господарський суд визнав право на ці речі (ст. 40 ГПК). Вони видаються під розписку уповноваженої особи, і ця розписка додається до справи. Речі, які не можуть знаходитись у власності особи, якою їх подано, передаються відповідним органам.

Для роз'яснення питань, що виникають при вирішенні господарського спору і потребують спеціальних знань, господарський суд призначає судову експертизу (ст. 41 ГПК). Господарське процесуальне законодавство не передбачає випадків, у яких призначення експертизи є обов'язковим. Питання про призначення експертизи вирішує суддя при підготовці справи до розгляду з урахуванням конкретних її обставин та характеру тих фактів, що підлягають встановленню (п. 5 ст. 65 ГПК). Призначення судової експертизи можливе також на стадії вирішення господарського спору. В цьому випадку господарський суд має право зупинити провадження у справі (ст. 79 ГПК).

Законодавством не встановлено, які питання, що розглядаються в господарському суді, потребують спеціальних знань, але висновок експерта не може торкатися правових питань, оскільки суддя сам має спеціальні професійні знання в галузі права.

Учасники господарського процесу мають право (а не обов'язок) пропонувати господарському суду питання, які мають бути роз'яснені судовим експертом. Остаточне коло цих питань встановлює господарський суд. Він може відхилити питання, що були запропоновані учасниками господарського процесу; вносити у формування питань редакційні зміни, не змінюючи їх змісту; ставити нові питання незалежно від питань, запропонованих учасниками процесу.

Проведення судової експертизи має бути доручено компетентним організаціям чи безпосередньо спеціалістам, які володіють необхідними для цього знаннями. Особа, яка проводить судову експертизу, -- судовий експерт -- користується правами, несе обов'язки та відповідальність, які визначені Законом України “Про судову експертизу”, нормами Господарського процесуального кодексу України, іншими законодавчими актами.

Сторони і прокурор, який бере участь у господарському процесі, мають право до початку проведення судової експертизи заявити відвід судовому експерту згідно зі ст. 41 ГПК. Питання про відвід вирішується суддею, який виносить з цього приводу ухвалу (ст. 31 ГПК).

При призначенні експертизи суд виносить ухвалу. Така ухвала може бути окремим актом або сумісним -- про здійснення інших процесуальних дій. Судовий експерт зобов'язаний за ухвалою господарського суду з'явитись на його виклик і дати мотивований висновок щодо поставлених йому питань. Оскільки це необхідно для дачі висновку, він має право знайомитись із матеріалами справи, брати участь в огляді та дослідженні доказів, просити господарський суд про надання йому додаткових матеріалів. Судовий експерт має право відмовитись від дачі висновку, якщо наданих йому матеріалів недостатньо або якщо він не має необхідних знань для виконання покладеного на нього обов'язку.

Висновок судового експерта подається господарському суду в письмовій формі, а копія його надсилається сторонам (ст. 42 ГПК). Він повинен містити докладний опис проведених досліджень, зроблені в результаті їх висновки й обґрунтовані відповіді на поставлені господарським судом питання. Якщо під час проведення судової експертизи встановлюються обставини, що мають значення для правильного вирішення спору, з приводу яких судовому експерту не були поставлені питання, у висновку він викладає свої міркування щодо цих обставин.

Господарський суд може призначити додаткову експертизу у випадках недостатньої ясності чи неповноти висновку судового експерта; за необхідністю -- повторну судову експертизу й доручити її проведення іншому судовому експерту.

Висновок судового експерта для господарського суду не є обов'язковим і оцінюється господарським судом поряд з іншими доказами за встановленими законодавством правилами. Відхилення господарським судом висновку судового експерта повинно бути умотивованим у рішенні.

Пояснення представників сторін та інших осіб, які беруть участь у господарському процесі, поряд з іншими визначаються засобами доказування в господарському процесі.

Відповідно до господарського процесуального законодавства учасниками господарського процесу можуть бути підприємства, організації, установи, інші юридичні особи, громадяни -- суб'єкти підприємницької діяльності, в передбачених законодавством випадках -- державні та інші органи, громадяни, що не є суб'єктами підприємницької діяльності. Всі перелічені особи в господарському процесі виступають як сторони (позивач і відповідач); треті особи (із самостійними вимогами на предмет спору і без самостійних вимог на той предмет); прокурор, який звертається до господарського суду в інтересах держави або громадянина.

Законодавче визначення, в якості засобу доказування, пояснення представників сторін не зовсім коректне, з урахуванням того, що в юридичної особи в силу її стану є представник. Прокурор, який бере участь у справі, також діє як представник. Але, коли громадянин -- суб'єкт підприємницької діяльності діє в господарському суді самостійно без представника то, спираючись на ст. 32 ГПК, можна прийти до висновку, що його пояснення не можуть бути застосовані як докази. До кола інших осіб, які беруть участь у господарському процесі, відносять судового експерта, але й як докази застосовуються висновок судового експерта і його пояснення, які судовий експерт може надавати у зв'язку зі своїм висновком.

У господарському процесі також можуть брати участь посадові особи та інші працівники підприємств, установ, організацій, державних та інших органів, коли їх викликано для дачі пояснень з питань, що виникають під час розгляду справи. Їхні пояснення використовуються як судові докази.

У необхідних випадках на вимогу судді пояснення представників та інших осіб, які беруть участь у господарському процесі, мають бути викладені письмово.

Різновидом пояснення осіб є визнання. Під визнанням мається на увазі згода з фактичними даними і обставинами, якими інша особа обґрунтовує свої вимоги і заперечення. Визнання факту не є визнанням позову, не є також обов'язковим для господарського суду.

Для прийняття рішення суттєве значення мають правильна оцінка доказів, їх об'єктивний розгляд у сукупності. Повна та всебічна оцінка господарським судом доказів має важливе значення для винесення законного й обґрунтованого рішення.

Під оцінкою доказів мається на увазі визначення судом достовірності та сили доказів.

Достовірність означає, що відомості, які вона надає, відповідають дійсності. Достовірний доказ повинен бути отриманий з надійного джерела інформації та якісного процесу формування доказу. Достовірність визначають при порівнянні кількох доказів, при оцінці всієї сукупності доказів по справі. Достовірність -- це якість доказів, яка характеризується точністю, правильністю відображення обставин, які входять в предмет доказування.

Сила доказів теж важлива -- це якість доказів, яка в основному визначається при вирішенні справи, це якість сукупності доказів, необхідних для вирішення справи.

Оцінка доказів -- це складна процесуальна й інтелектуальна діяльність суду, підпорядкована закону логіки пізнання під впливом правових вимог.

Господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному та об'єктивному розгляді в господарському процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом (ст. 43 ГПК). Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

3. Належність, допустимість та достатність доказів у господарському процесі

Відповідно до ст. 34 ГПК України господарський суд приймає тільки ті докази, які стосуються справи. Таким чином, належність є необхідною якісною характеристикою судового доказу в господарській справі. Належність доказів - властивість, пов'язана зі змістом судових доказів. Ця вимога звернена до господарського суду, який зобов'язаний відібрати тільки докази, що володіють властивістю належності, виключивши з процесу доказування докази, які не мають значення для справи, наявність яких ускладнює процес доказування, встановлення дійсних обставин справи, затягує процес розгляду справи.

Якщо належність судових доказів визначається якістю їхнього змісту, наявністю в доказі достатньої інформації, здатної підтвердити або спростувати факти, що цікавлять суд, то допустимість доказів, як явище, пов'язане з їхньою процесуальною формою, тобто з характером процесуальних засобів доказування, незалежно від того, яку інформацію вони містять.

Допустимість доказів можливо розглядати як сукупність правил доказування; це встановлена законодавством вимога, яка обмежує використання конкретних засобів доказування, чи вимога, що вказує на обов'язкове використання конкретних засобів доказування при встановленні певних фактичних обставин справи в процесі доказування при розгляді окремого різновиду справ у порядку господарського судочинства.

На підставі аналізу змісту поняття “допустимість” у різних галузях процесуального права виявлено його специфіку. Зокрема, кримінальний процес зосереджується на правилах, процедурі збирання доказів, цивільний - на можливості, наприклад, використання показань свідків, як доказів у процесі, або визнання угоди недійсною. В господарському процесі допустимість означає встановлення спеціальними правилами певних засобів доказування, без обов'язкового використання в процесі яких неможливо повною мірою довести обставини справи, на які посилається учасник процесу.

Достовірність - якісна характеристика, що повинна бути властива кожному конкретному доказу для отримання ним можливості бути використаним у процесі господарського судочинства. Достатність доказів - поняття, що належить до заключного етапу судового доказування; це важливіша якісна характеристика доказів, що визначає їх сукупність як таку, на підставі якої можливо прийняти істинне й об'єктивне рішення по справі.

Повна і всебічна оцінка господарським судом доказів має найважливіше значення для винесення законного й обґрунтованого рішення по господарській справі.

На думку деяких учених оцінка доказів зводиться до акта мислення, сугубо логічної операції, і тому виходить за межі процесуальних дій із доказування.

На думку інших авторів, оцінку судових доказів варто розглядати не тільки як логічну операцію, але і як складовий елемент усього процесу доказування, деякою мірою урегульований нормами процесуального права. Автором обгрунтовано саме цю точку зору, оскільки навіть принципи оцінки доказів господарським судом установлені чинним законодавством: відповідно до ст. 43 ГПК України господарський суд оцінює всі докази за своїм внутрішнім переконанням, заснованим на всебічному, повному й об'єктивному дослідженні всіх обставин справи, керуючись при цьому чинним законодавством. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь установленої сили. Більш того, визнання однією стороною фактичних даних і обставин також не є для господарського суду обов'язковим.

За підсумками аналізу зазначеного явища, можна дійти висновку, що оцінка доказів складається у визначенні:

1) належності доказів до даної справи;

2) кола засобів доказування обставин справи (допустимості доказів);

3) достатньої сукупності доказів для правильного вирішення справи;

4) достовірності доказів у справі.

Список літератури

1. Господарський процесуальний кодекс України: Закон України від 6 листопада 1991 року №1798 - ХІІ // ВВРУ. - 1992. - №1.

2. Закон України «Про судову експертизу» від 25 лютого 1994 р.// ВВРУ. - 1994. - №28. - ст. 232.

3. Степанова Т.В. Поняття, сутність та предмет доведення в господарському процесі // Право України. - 2002. - №2.

4. Балюк І.А. господарське процесуальне право: Навч - метод. посібник. - К.: КНЕУ, 2002. - 248 с.

5. Господарське процесуальне право: Навчальний посібник у схемах. - К.: Центр навчальної літератури, 2006. - 264 с.

Размещено на Allbest.ru