Третейські суди

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

Вступ

1. Поняття та види третейських судів

1.1 Порядок утворення і функціонування третейських судів

2. Порядок розгляду господарських спорів третейськими судами

3. Порядок оскарження та виконання рішень третейських судів

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Останнім часом серед вітчизняних юристів-вчених та практиків помітно зріс інтерес до різних способів врегулювання суперечок поза межами державного суду. Такий інтерес не є випадковим, оскільки проблеми державної судової системи, пов'язані з недоліками бюджетного фінансування, перевантаженням судів цивільними та господарськими справами, тяганиною в їх вирішенні тощо, змушують шукати нові більш ефективні та оперативні шляхи вирішення конфліктних ситуацій.

Несудові форми вирішення спорів, основними видами яких прийнято вважати переговори, посередництво, третейський розгляд, виникли як альтернатива офіційній системі правосуддя. Тобто це була найпростіша і найбільш логічна інституція розгляду спорів, що виникали у процесі суспільної життєдіяльності.

Концепція альтернативного вирішення спорів у сучасному розумінні може бути визначена як певна сукупність прийомів та способів вирішення спорів між учасниками підприємницької діяльності поза межами державної судової системи.

Відтак, однією з таких демократичних альтернативних форм вирішення цивільно-правових спорів є інститут третейського судочинства, що дозволяє цивілізованим шляхом врегульовувати виникаючі конфлікти між суб'єктами конкретних правовідносин. Зростаюча кількість звернень до альтернативних форм вирішення спорів пояснюється тим, що вони засновані не на пріоритеті захисту інтересів держави, а на пріоритеті захисту прав окремих осіб - учасників цивільного обороту.

Отже, суть третейського судочинства зводиться до суду третьої особи, яка обирається самими сторонами, які за своєю добровільною угодою довіряють даному суду розглянути і вирішити конкретний спір, винести рішення та завчасно зобов'язуються підкоритися такому рішенню.

Врахування в сучасній вітчизняній практиці історичного досвіду розвитку та становлення третейських судів перш за все має означати з'ясування тих основних факторів, від наявності або відсутності яких залежить доля третейського суду. Так, Виноградова О.О. до їх числа відносить: створення належних законодавчих передумов становлення альтернативних по відношенню до державних судів форм та інститутів вирішення правових спорів між учасниками цивільного обороту; формування нової традиції і філософії врегулювання підприємницьких конфліктів; підготовка достатньої кількості фахівців, обізнаних в питаннях третейського розгляду з тим, щоб виконання ними функцій третейських суддів забезпечувало винесення компетентного рішення.

Третейський розгляд як спосіб врегулювання суперечок був відомий та широко застосовувався у стародавньому світі, причому вже тоді склалося правило -- третейський суд повинен бути максимально стороннім для обох сторін між якими виник спір. Так, Гуго Гроций, з посиланням на Ксенофонта (афінянин, 430-355 рр. до н.е.), писав, що «Кир обрав собі і царю Ассірії третейським посередником індійського принца», а з посиланням на Діодора Сіцілійського (старогрецький юрист І століття до н.е.) писав: «У суперечці між афінянами і мегарянами про Саламіне були обрані троє суддей-лакедемонян». Також роль третейських судів у стародавні часи виконували амфіктіонії (релігійні союзи, що виникали навколо святилища певного божества), дружні міста, держави.

У середні віки третейське судочинство відправляли Папа Римський, вище духовенство, юридичні факультети університетів, парламенти, імператори, консули та приватні особи. В цей же період така форма вирішення спорів широко застосовувалася і в Київській Русі.

У радянський період інститут третейського судочинства також не залишився без уваги і визнаний новою владою як засіб захисту порушених або оспорюваних прав. Так, положення про можливість звернення до третейського суду по цивільним спорам було закріплено у ст. 5 Декрету про суд від 24 листопада 1917 року і в Декреті про суд від 16 лютого 1918 року. Допускався третейський розгляд навіть одним третейським суддею, а скарги на рішення третейського суду розглядалися з'їздами мирових суддів. Наприкінці 20-х років в період НЕПу в радянській державі інститут третейського суду успішно використовувався приватними підприємцями, які були зацікавлені в тому, щоб їх спори не стали надбанням гласності.

16 жовтня 1924 року постановою ВЦВК було затверджено Положення про третейський суд і було включено в якості додатку до Глави 22 Цивільного процесуального кодексу РРФСР 1923 року14. Відповідні положення про третейський суд були відтворені в межах ЦПК УРСР 1924 та 1929 років.

Можливість створення арбітражних комісій з правами третейського суду при товарних біржах передбачалась постановою РТО РРФСР від 23 серпня 1922 року. Постановою ЦВК та РНК від 17 червня 1932 року при Всесоюзній торговій палаті була створена Зовнішньоторговельна арбітражна комісія, яка функціонувала на засадах третейського судочинства.

Стосовно спорів, що виникали між радянськими організаціями, державна монополія відносно власності, заснована на жорстокій договірній і плановій дисципліні, а також панування ідеологічної концепції повного державного підкорення цивільної юрисдикції, не дозволяло використовувати переваги третейського розгляду, оскільки при будь-якому результаті справи відбувалося лише "переливання" власності в замкнутій системі державних підприємств, установ і організацій. Таким чином, потреби у альтернативних формах вирішення спорів просто не виникало.

Формальна можливість використання третейської форми вирішення спорів між підприємствами, установами та організаціями у сфері здійснення господарської діяльності виникла з прийняттям Радою Міністрів СРСР постанови від 23 липня 1959 року "Про поліпшення роботи державного арбітражу", в якому вказувалось на доцільність розгляду третейськими судами спорів по найбільш важливих справах.

У наступному, організація і порядок діяльності третейських судів визначалась Додатком Положення про третейський суд Додатку № 2 до Цивільного процесуального кодексу Української РСР від 18 липня 1963 року та Положенням про третейський суд для вирішення господарських спорів між об'єднаннями, підприємствами, організаціями та установами, затверджене постановою Державного арбітражу СРСР від ЗО грудня 1975 року.

Однак, попри все, в умовах адміністративно-командної системи третейський суд не отримав широкого розповсюдження та законодавчого розвитку у радянський період. Навіть, позиція деяких вчених-процесуалістів (наприклад, Хутиз М.Х.) стосовно інституту третейського судочинства зводилася до того, щоб взагалі вилучити з цивільного процесуального законодавства відповідні положення про третейські суди. Так, зокрема, і в статті юридичного словника, присвяченої третейському суду, було зазначено, що "В СССР граждане не пользуются третейским судом, так как относятся с полньїм доверием к народним судам".

третейський суд

1. Поняття та види третейських судів

Третейський суд вважається найстарішим судом в історії суспільства, крім того -- найбільш демократично сформованим органом правосуддя. Деякі дослідники обґрунтовано стверджують, що третейський суд виник раніше, ніж державний1. Інститут третейського суду був першою формою правосуддя, до якої добровільно зверталися люди з метою встановлення справедливості та миру. Завдяки своїй конструкції третейський суд може правильно розвиватися тільки в умовах вільних цивільних відносин виключно на договірних засадах2. Гегельу свій час пропонував поставити сторонам в обов'язок звертатися до офіційного суду, до простого (третейського, мирового) суду і спробувати дійти згоди.

У правовій науці, в тому числі у науці цивільного процесуального права, щодо характеру і галузевої приналежності норм, що регулюють організацію та діяльність третейських судів, існують протилежні погляди. У теорії виділяють кілька концепцій правової природи третейського суду: договірну, процесуальну, змішану та автономну.

Третейський суд -- недержавний незалежний орган, що утворюється за угодою або відповідним рішенням заінтересованих фізичних та/або юридичних осіб у порядку, встановленому Законом, для вирішення спорів, що виникають із цивільних та господарських правовідносин (ст.2 Закону).

Завданням третейського суду є захист майнових і немайно-вих прав та охоронюваних законом інтересів сторін третейського розгляду шляхом всебічного розгляду та вирішення спорів відповідно до закону (ст.З Закону).

Сутність третейського розгляду полягає в тому, що обидві сторони довіряють вирішення спору і винесення рішення третій особі. У цьому істотна відмінність третейського розгляду цивільних справ від інших форм захисту суб'єктивних цивільних прав державними органами та громадськими організаціями.

Мета третейського вирішення цивільних справ -- урегулювання правових конфліктів, що виникли, і забезпечення добровільного виконання обов'язків. В остаточному підсумку третейський розгляд правових спорів «може сприяти вихованню поваги до закону, підвищенню правової свідомості, розумінню необхідності виконання обов'язків».

Розгляд у третейському суді існує як альтернатива судовій формі захисту. Однак вона не протистоїть, а доповнює діяльність судів по розгляду й вирішенню цивільних справ.

Необхідність третейського розгляду викликана наступними причинами:

1) необхідність розвантаження судів загальної юрисдикції і господарських судів, не здатних впоратися із завданням своєчасного і правильного розгляду та вирішення за умов відсутності альтернативних форм вирішення цивільних справ;

2) необхідність забезпечення заінтересованим особам найбільш кваліфікованого вирішення їх справи по суті;

3) необхідність скорочення строків розгляду справ і витрат, пов'язаних з їх розглядом;

4) необхідність забезпечення заінтересованим особам найбільш сприятливих умов збереження таємниці особистого життя та комерційної таємниці при розгляді цивільної справи.

До найбільш характерних переваг третейського суду перед державним судом можна віднести наступні:

1) оперативність і ефективність вирішення спорів, спрощена процедура розгляду, можливість проведення розгляду поза місцем постійного перебування третейського суду, у тому числі безпосередньо за місцем перебування сторін спору;

2) конфіденційність третейського розгляду і створення умов для збереження комерційної таємниці;

3) наявність можливостей для вибору оптимального варіанта організації третейського суду;

4) створення позитивної судової практики і поява необхідних прецедентів правозастосування;

5) можливість побачити вузлові проблеми економічної і юридичної практики взаємовідносин у сфері цивільного обігу;

6) самооплатність третейського суду, економія коштів сторін, що сперечаються, оскільки розмір третейських зборів регулюється документами про третейський суд і може бути нижче, ніж державне мито (судовий збір) у господарському суді або суді загальної юрисдикції;

7) можливість залучення як арбітрів не тільки юристів, але і фахівців зі знанням економіки та технологій фондового ринку як арбітрів і експертів при вирішенні спорів;

8) примусове виконання рішень третейського суду за відмови відповідача від його добровільного виконання через систему виконавчого провадження.

Види третейських судів. Згідно зі ст.7 Закону в Україні можуть утворюватися та діяти постійно діючі третейські суди та третейські суди для вирішення конкретного спору (суди аа пос).

Постійно діючі третейські суди та третейські суди для вирішення конкретного спору утворюються без статусу юридичної особи.

Постійно діючий третейський суд очолює голова третейського суду, порядок обрання якого визначається Положенням про постійно діючий третейський суд.Постійно діючі третейські суди можуть утворюватися та діяти при зареєстрованих згідно з чинним законодавством України: всеукраїнських громадських організаціях; всеукраїнських організаціях роботодавців; фондових і товарних біржах, саморегулівних організаціях професійних учасників ринку цінних паперів; торгово-промислових палатах; всеукраїнських асоціаціях кредитних спілок, Центральній спілці споживчих товариств України; об'єднаннях, асоціаціях суб'єктів підприємницької діяльності -- юридичних осіб, у тому числі банків.

Постійно діючі третейські суди не можуть утворюватися та діяти при органах державної влади та органах місцевого самоврядування.

Утворення постійно діючого третейського суду компетентним органом суб'єктів, визначених у Законі, вимагає: 1) прийняття рішення про утворення постійно діючого третейського суду; 2) затвердження Положення про постійно діючий третейський суд; 3) затвердження регламенту третейського суду; 4) затвердження списку третейських суддів.

Списки третейських суддів постійно діючих третейських судів повинні містити такі відомості про третейських суддів: дата народження, освіта, отримана спеціальність, останнє місце роботи, загальний трудовий стаж, стаж роботи за спеціальністю.

Місцезнаходженням постійно діючого третейського суду є місцезнаходження його засновника, що не обмежує засновника третейського суду в праві визначати розташування третейських судів за адміністративно-територіальним принципом.

Порядок утворення третейського суду для вирішення конкретного спору визначається третейською угодою, умови якої не можуть суперечити положенням Закону (ст.8 Закону).

Законодавство і правозастосовча практика мають одну думку, що третейський суд для вирішення спорів між громадянами може скликатися тільки на час вирішення спору, а потім повинен припинити своє існування. Однак у юридичній літературі склалася точка зору, що постійно діючі суди мають перевагу, тому що суддею асі Іюс може стати практично будь-яка повнолітня, дієздатна фізична особа, яка не має судимості (ст.18 Закону). До складу ж інституційного третейського суду включаються, як правило, авторитетні юристи, висококваліфіковані спеціалісти, іноді з досвідом роботи в суді, якість роботи яких передбачається більш високою.

1.1 Порядок утворення і функціонування третейських судів

Порядок утворення і функціонування третейських судів в Україні передбачено Господарсько-процесуальним кодексом України та Закон України від 11 травня 2004 р. "Про третейські суди"1. Господарсько-процесуальний кодекс України закріплює, що "підвідомчий господарським судам спір може бути передано сторонами на вирішення третейського суду (арбітражу), крім спорів про визнання недійсними актів, а також спорів, що виникають при укладанні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов'язаних із задоволенням державних потреб" (ст. 12 ГПК України)2. Закон України "Про третейські суди" регулює порядок утворення та діяльності третейських судів в Україні та встановлює вимоги щодо третейського розгляду з метою захисту майнових і немайнових прав та охоронюваних законом інтересів фізичних та юридичних осіб. До третейського суду за угодою сторін може бути переданий будь-який спір, що виникає з цивільних та господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Якщо чинним міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлений інший порядок організації, діяльності та вирішення спорів третейським судом, ніж той, що передбачено вищезгаданим законом, то застосовуються норми міжнародного договору. Дія Закону України "Про третейські суди" не поширюється на міжнародний комерційний арбітраж.

Третейський суд визначають як недержавний незалежний орган, що утворюється за угодою або відповідним рішенням зацікавлених фізичних чи юридичних осіб у порядку, встановленому законом, для вирішення спорів, що виникають із цивільних та господарських правовідносин.

Завданням третейського суду є захист майнових і немайнових прав та охоронюваних законом інтересів сторін третейського розгляду шляхом всебічного розгляду та вирішення спорів відповідно до закону.

В Україні утворюються та діють без статусу юридичної особи два види третейських судів; а) постійно діючі; б) для вирішення конкретного спору.

Постійно діючі третейські суди можуть утворюватися та діяти при зареєстрованих згідно із чинним законодавством України: а) всеукраїнських громадських організаціях; б) всеукраїнських організаціях роботодавців; в) фондових і товарних біржах, саморегульованих організаціях професійних учасників ринку цінних паперів; г) торгово-промислових палатах; д) всеукраїнських асоціаціях кредитних спілок. Центральній спілці споживчих товариств України; є) об'єднаннях, асоціаціях суб'єктів підприємницької діяльності - юридичних осіб, у тому числі банків.

Постійно діючі третейські суди не можуть утворюватися та діяти при органах державної влади та органах місцевого самоврядування.

Утворення постійно діючого третейського суду компетентним органом вище перерахованих суб'єктів вимагає: 1) прийняття рішення про утворення постійно діючого третейського суду; 2) затвердження Положення про постійно діючий третейський суд; 3) затвердження регламенту третейського суду; 4) затвердження списку третейських суддів.

Списки третейських суддів постійно діючих третейських судів повинні містити такі відомості про третейських суддів: а) дата народження, освіта, отримана спеціальність; б) останнє місце роботи, загальний трудовий стаж, стаж роботи за спеціальністю.

Місцезнаходженням постійно діючого третейського суду є місцезнаходження його засновника, що не обмежує засновника третейського суду в праві визначати розташування третейських суддів за адміністративно-територіальним принципом.

Порядок утворення третейського суду для вирішення конкретного спору визначається третейською угодою, умови якої не можуть суперечити положенням Закону.

Справи в третейському суді розглядаються колегіально шляхом проведення засідання. Проводиться засідання відповідно до процесуального закону та положення про третейський суд. Засідання протоколюється секретарем. Протокол підписується секретарем і усіма суддями та головуючим. За результатами розгляду справи суд приймає рішення. Рішення третейського суду є обов'язковим до виконання сторонами, які подали документи на його розгляд.

Отже, порядок утворення і функціонування судів в Україні закріплюється законами. Удосконалення організації діяльності судової гілки влади потребує завершення реалізації судової реформи. Одною із проблем реформування судової гілки влади слід визнати недосконалість нинішнього порядку призначення суддів на п'ять років Президентом України та обрання їх довічно Верховною Радою України. На нашу думку, суддів місцевих судів потрібно обирати на п'ять років мешканцями відповідної території. Суддів апеляційних судів - конференціями суддів, а суддів вищих судів, Верховного Суду України і Конституційного Суду України - на з'їзді суддів.

2. Порядок розгляду господарських спорів третейськими судами

Інститут третейських судів в Україні існує на основі певних положень цивільного, цивільного процесуального та господарського процесуального права.

За чинним законодавством можуть створюватися такі види третейських судів:

-- третейський суд для вирішення господарських спорів між об'єднаннями, підприємствами, організаціями, установами (створюються та діють на підставі Положення про третейський суд для вирішення господарських спорів між об'єднаннями, підприємствами, організаціями та установами, затвердженого 30 грудня 1975 р.);

-- третейський суд для вирішення спорів між громадянами (може бути створений згідно з Положенням про третейський суд. Додаток № 2 до Цивільного процесуального кодексу України);

-- третейські суди, які відповідно до законодавства України забезпечують вирішення спорів, що виникають у сфері міжнародних зв'язків, до яких відносяться Міжнародний комерційний господарський суд, Морська арбітражна комісія при Торговельно-промисловій палаті України (їх діяльність регулює Закон України “Про міжнародний комерційний арбітраж” від 24 лютого 1994 р.);

-- в теорії міжнародного права також виокремлюють і четвертий тип третейських судів: це міжнародний третейський суд для вирішення спору між двома країнами за посередництвом третьої країни чи групи країн.

В Україні відсутній законодавчий акт, що регулює діяльність третейського суду, за виключенням Закону України “Про міжнародний комерційний арбітраж”, який регулює діяльність окремого виду третейського суду. Відповідно до Закону України “Про правонаступництво в Україні” від 12 вересня 1991 р. та постанови Верховної Ради України від 12 вересня 1991 р., до прийняття відповідних актів законодавства України застосовуються акти законодавства Союзу РСР з питань, які не суперечать Конституції і законам України, тож на цей час діє Положення про третейський суд для вирішення господарських спорів між об'єднаннями, підприємствами, організаціями і установами, затверджене постановою Держарбітражу при Раді Міністрів СРСР від 30 грудня 1975 р. (зі змінами та доповненнями).

Це положення, разом з іншими нормами чинного законодавства, визначає третейські суди для суб'єктів господарювання як альтернативу господарському суду в разі звернення для вирішення господарських спорів.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 6 Цивільного кодексу України захист цивільних прав здійснюється судом, арбітражем (господарським судом) або третейським судом.

Роль і місце третейських судів у системі юрисдикційних органів України зумовлюються особливостями розвитку процесуального права, що обслуговує господарський оборот в державі.

Третейський суд -- форма вирішення правових спорів, яке здійснює не державний суд, а треті відносно сторін спору приватні фізичні особи або особи (третейські судді), які обрані самими сторонами, або обраними (призначеними) у порядку, узгодженому сторонами чи певними законами, міжнародними договорами. Третейські суди не включені в судову систему України, встановлену в VІІІ розділі, “Правосуддя” Конституції України, та не є державними органами, які здійснюють правосуддя.

Третейський суд на підставі угоди сторін розглядає правові спори, підвідомчі, за відсутності такої угоди, державним судам. Саме тому третейський розгляд називають також альтернативою (відносно державних судів) формою вирішення спору. Третейський суд -- суд, обраний за угодою сторін для вирішення спору, який виник між ними.

Сутність третейського розгляду спору полягає в тому, що сторони, які сперечаються, обирають третіх осіб, яким довіряють вирішення спору і винесення рішення. При цьому сторони заздалегідь зобов'язуються підкоритися рішенню третейського суду.

Третейські суди діють як недержавний механізм вирішення спору і мають, у порівнянні з державними господарськими судами, певні переваги, такі як оперативність, економічність, спеціалізація, довіра, конфіденційність, зручність для сторін щодо часу й місця вирішення спору, відсутність публічності та інші. В Україні можуть створюватись третейські суди ad hoc та постійно діючі третейські суди.

Третейський суд для розгляду конкретної справи аd hoc створюється сторонами для розгляду конкретного спору. Склад такого третейського суду формується сторонами, і самі сторони можуть встановлювати практично всі процесуальні правила, які застосовуються при розгляді й вирішенні спору, за виключенням правил, що визначені законодавством як імперативні, тобто такі, що не підлягають зміні за угодою сторін. Після винесення рішення такий суд припиняє своє існування. Такі третейські суди називають тимчасовими, ізольованими, аd hoc (з латини перекладається як “на даний випадок, до даної мети”).

Постійно діючі третейські суди створюються при певних організаціях -- юридичних особах. Порядок утворення, структури та функціонування постійно діючих третейських судів регламентується їх правилами (положення, статути, регламенти, інші установчі документи), затвердженими засновниками.

Постійно діючі третейські суди -- це органи, яким за угодою сторін доручено організувати третейське вирішення певного спору. За своєю суттю постійно діючий третейський суд є органом, який на підставі угоди сторін формує склад третейського суду для вирішення спору і організує розгляд справ. Сторони, які погодились на передачу їхнього спору до постійно діючого третейського суду, вже не мають тієї свободи в окремих процесуальних аспектах розгляду справи, як у третейських тимчасових судах. Можна вважати, що коли сторони уклали угоду про передачу спору на розгляд постійно діючого суду, вони вже погодили між собою той порядок розгляду і вирішення спору, який передбачений його правилами (положенням, регламентом тощо).

Залежно від обсягу компетенції (кола, категорій спорів, які можуть бути розглянуті відповідно до положення і регламенту) серед постійно діючих виокремлюють суди: 1) відкритого типу (загальної і спеціальної компетенції); 2) закритого типу; 3) змішані, що об'єднують у собі ознаки першого й другого типу.

Третейські суди відкритого типу загальної компетенції мають право розглядати будь-які суперечки, які мають бути передані до третейського суду за угодою сторін. Третейські суди відкритого типу спеціальної компетенції мають право розглядати лише категорії спорів, які визначені в їх затвердженому положенні, регламенті. Третейські суди закритого типу розглядають суперечки лише між членами -- організаціями-засновниками (асоціації, біржі тощо).

На вирішення третейського суду може бути передано спір, який виник або міг виникнути із цивільних (господарських) правовідносин і підвідомчий господарському суду згідно із законодавством. Підвідомчий господарському суду господарський (економічний) спір, який виник з адміністративних відносин, не може бути переданий на розгляд третейського суду. У ст. 12 ГПК України законодавець визначає дві категорії спорів, які не можуть бути передані сторонами на вирішення третейського суду: спори про визнання актів недійсними; спори, що виникають при укладанні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов'язаних із задоволенням державних потреб.

До міжнародного комерційного арбітражу можуть за угодою сторін передаватися спори з договірних та інших цивільно-правових відносин, що виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних економічних зв'язків, якщо комерційне підприємство хоча б однієї зі сторін знаходиться за кордоном; а також спори підприємств з іноземними інвестиціями і міжнародних об'єднань та організацій, створених на території України, між собою, спори між їх учасниками, а так само їх спори з іншими суб'єктами права України.

Третейський суд вправі розглядати і вирішувати спори лише за наявністю відповідної угоди сторін. Угода про передачу спору до третейського суду -- це угода сторін про передачу третейському суду певного спору, окремих категорій або всіх спорів, які виникли чи можуть виникнути між ними у зв'язку з будь-якими правовідносинами, незалежно від того, чи мали вони договірний характер.

Законодавство передбачає певні вимоги до форми угоди про передачу спору третейському суду. Така угода має бути зафіксована у письмовій формі. Недодержання письмової форми угоди тягне визнання її неукладання.

Угода сторін про передачу спору на вирішення третейського суду (третейська, арбітражна угода) може бути висловлена умовою договору (третейське, арбітражне застереження) або окремою угодою (третейський, арбітражний запис).

Третейське (арбітражне) застереження розглядається як автономна від інших умов основного договору умова. Це означає, що визнання недійсності основного договору не тягне за собою недійсності третейського (арбітражне) застереження, що було умовою цього договору.

Слід звернути увагу, що між третейським (арбітражним) застереженням і третейським (арбітражним) записом немає суттєвих відмінностей, тому в законодавстві та на практиці частіше використовується узагальнююче поняття -- третейська (арбітражна) угода.

Третейський суд вирішує питання про наявність або дійсність угоди між сторонами про передачу спору на його розгляд. Якщо третейський суд визнає відсутність або недійсність угоди сторін, спір може бути переданий на вирішення господарського суду.

Угода про передачу спору третейському суду може бути анульована лише за взаємною згодою сторін. Одностороння відмова від угоди про передачу спору до третейського суду не допускається.

Процесуальний ефект угоди про передачу спору до третейського суду полягає в тому, що її укладення виключає можливість розгляду спору в державному господарському суді. Згідно з п. 5 ст. 80 ГПК України господарський суд припиняє провадження у справі, якщо сторони уклали угоду про передачу даного спору на вирішення третейського суду.

Склад третейського суду визначається відповідно до угоди сторін про передачу спору до третейського суду. Сторони на свій розсуд можуть домовитись про кількісний та персональний склад суддів або погоджуються з умовами регламенту чи іншого установчого документа постійно діючого третейського суду щодо формування складу суддів. Але в будь-якому разі кількість третейських суддів має бути непарною. Третейський суд формується у складі одного або будь-якого непарного числа суддів. Третейський суд вважається сформованим, коли сторони погодили його склад.

Третейські судді не є представниками сторін. Вони повинні бути незалежними і неупередженими при здійсненні своїх повноважень, а також мати необхідні знання для вирішення спору. Третейським суддею може бути фізична особа, яка є дієздатною, тобто досягла повноліття і не перебуває під опікою чи піклуванням. Для обрання (призначення) третейського судді необхідна його згода. В угоді сторін або в установчих документах можуть бути визначені додаткові вимоги до третейських суддів.

Спори можуть передаватися на розгляд третейського суду у випадках, передбачених законодавством, після прийняття заходів до безпосереднього їх урегулювання. В разі неподання доказів застосування таких заходів позовна заява до розгляду не приймається і повертається позивачеві.

Сторони самостійно погоджують порядок розгляду спору, або доручають третейському суду визначити порядок на свій розсуд, або погоджуються з умовами регламенту постійно діючого третейського суд.

Порядок розгляду спору обов'язково повинен визначити місце, строки і мову третейського розгляду.

Після досягнення угоди про розгляд спору у третейському суді та склад суду заінтересована сторона зобов'язана викласти свої вимоги у формі письмової заяви. Заява передається в третейський суд і вважається поданою в день її вручення третейському суду або подання на пошту у випадку надсилання. В заяві мають бути вказані:

-- дата і номер позовної заяви;

-- найменування сторін, поштова адреса;

-- ціна позову, якщо позов підлягає оцінці;

-- обставини, які є підставою позову; посилання на відповідні нормативно-правові акти та вказівка на докази, які підтверджують такі обставини;

-- обґрунтований розрахунок позовних вимог;

-- чи отримана відповідь на претензію, якщо законодавством передбачено пред'явлення претензії;

-- мотиви, за якими позивач відхиляє доводи відповідача, викладені у відповіді на претензію, або інших документах, отриманих від відповідача;

-- вимога позивача відносно кожного з відповідачів, якщо їх декілька;

-- перелік документів, які додаються до заяви.

Позовна заява обов'язково повинна бути підписана керівником. До заяви додаються документи, що підтверджують обґрунтованість вимоги й відсилку копії заяви іншій стороні. Відповідач повинен заявити свої заперечення.

Про день, час і місце розгляду спору третейський суд повідомляє сторони. Спори розглядаються третейським судом за місцем знаходження однієї зі сторін або на розсуд третейського суду в іншому місці, виходячи з інтересів справи. Спір підлягає розглядові протягом одного місяця від дня передачі позовної заяви до третейського суду.

По справах, які розглядаються в третейських судах, державне мито не стягується. В третейській угоді сторін або в установчих документах постійно діючих третейських судів передбачають порядок відшкодування витрат, пов'язаних з діяльністю третейського суду, виплату гонорарів суддям та інших виплат. В установчих документах може бути встановлений арбітражний збір -- грошова сума, що сплачується по кожній прийнятій до розгляду справі для покриття загальних витрат, пов'язаних з діяльністю суду.

Приймаючи позов, третейський суд вирішує питання про наявність і дійсність угоди про передачу спору третейському суду. В разі, коли третейський суд прийшов до висновку про відсутність або недійсність зазначеної угоди, він повинен відмовитись від розгляду справи.

Третейський суд зобов'язаний відмовитись від розгляду справи про спір, який відповідно до законодавства України вирішується виключно господарськими судами або іншими державними органами України. Тобто, якщо третейський суд не уповноважений розглядати справу, він відмовляється у прийнятті позовної заяви та повертає її позивачеві. Третейський суд вирішує спір у межах, визначених третейською угодою.

Третейський суд розглядає справи за участю сторін і рішення по справі виносить за дослідженням усіх обставин справи. Коли суд складається з трьох і більше суддів, рішення приймається більшістю голосів.

Рішення викладається у письмовій формі та підписується всіма суддями, які брали участь у засіданні.

У рішенні третейського суду повинні бути вказані:

-- дата винесення рішення, склад третейського суду, місце розгляду справи;

-- найменування учасників спору, прізвища та посади їх представників;

-- суть спору заяви та пояснення осіб, що беруть участь у розгляді спору;

-- обставини справи та мотиви, які стали підставою для рішення;

-- суть прийнятого рішення, на яку сторону і в якому розмірі відносяться витрати, пов'язані з відрядженням третейських суддів, проведенням експертизи, інші витрати, які третейський суд визнав доцільним віднести на сторони;

-- строк та порядок виконання прийнятого рішення.

Рішення третейського суду за господарськими спорами є обов'язковим до виконання. Порядок виконання рішень третейських судів встановлений Законом України “Про виконавче провадження”. Як виконавчий документ рішення третейського суду з господарського спору щодо стягнення грошових сум обов'язкове для виконання банківськими установами у безспірному порядку, встановленому Національним банком України, а решта -- державними виконавцями відповідно до Закону України “Про виконавче провадження”.

3. Порядок оскарження та виконання рішень третейських судів

Однією з вагомих преваг діяльності третейських судів на території України, а відповідно й переваг передачі спору на розгляд третейського суду є специфічний порядок оскарження рішень третейських судів. Чому специфічний? А тому, що відповідно до ч. 1 ст. 51 Закону України «Про третейські суди» рішення третейського суду є остаточним і оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених Законом.

Отже, специфіка полягає в тому, що рішення хоча і є остаточним та не підлягає оскарженню, однак, є випадки передбачені Законом України «Про третейські суди» (далі - Закон), коли рішення третейського суду оскаржити все таки можна. Розглянемо більш докладніше цю специфіку.

Дійсно, рішення третейського суду не підлягає оскарженню в тому розумінні до якого ми звикли звертаючись до державних судів, як то загальної юрисдикції, так, і судів господарських.

Рішення останніх, перед тим, як набрати остаточної законної сили, має пройти мінімум апеляційну і касаційну інстанції.

В апеляційній інстанції справа, а відповідно і законність рішення переглядаються від початку до кінця, хоча і в спрощеному порядку. Касаційна інстанція не має прав апеляційної інстанції, а тому не розгладає спір по суті але завжди може направити справу на новий розгляд, як до суду першої інстанції, так, і до суду апеляційної інстанції.

Таким чином, справа, а відповідно і спір, який у ній розглядається може відправитися у довге і невідоме плавання по корупційній і бюрократичній державній судовій системі. Ось таке воно оскарження рішення у державних судах.

Погодьтесь, перспективи дворічних пошуків правди по судових інстанціях не самий кращий вихід. Рішення третейського суду, на щастя не має таких перспектив і дійсно у порівнянні з наведеним не підлягає оскарженню і є остаточним з огляду на наступне.

Так, до ч. 2 ст. 51 Закону рішення третейського суду може бути оскаржене стороною у випадках, передбачених Законом до компетентного суду. Отож, оскарження рішення третейського суду проходить два етапи, по закінченню яких весь процес оскарження закінчується назавжди.

Першим етапом, є наявність підстав для оскарження рішення третейського суду, котрі мають бути передбачені у Законі. Законом, зокрема ч. 3 ст. 51 передбачено наступні підстави для оскарження та скасування рішення третейського суду:

? справа, по якій прийнято рішення третейського суду, не підвідомча третейському суду відповідно до закону;

? рішення третейського суду прийнято у спорі, не передбаченому третейською угодою, або цим рішенням вирішені питання, які виходять за межі третейської угоди. Якщо рішенням третейського суду вирішені питання, які виходять за межі третейської угоди, то скасовано може бути лише ту частину рішення, що стосується питань, які виходять за межі третейської угоди;

? третейську угоду визнано недійсною компетентним судом;

? склад третейського суду, яким прийнято рішення, не відповідав вимогам статей 16 - 19 Закону;

? третейський суд вирішив питання про права і обов'язки осіб, які не брали участь у справі.

Отож, розглядаючи вказані вище підстави докладніше, запитаймо себе спочатку про те, які ж справи не підвідомчі третейському суду. Відповідь на це питання дасть нам ч. 1 ст. 6 Закону у якій зазначено, що третейські суди в порядку, передбаченому Законом, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком:

? справ у спорах про визнання недійсними нормативно-правових актів;

? справ у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов'язаних із задоволенням державних потреб;

? справ, пов'язаних з державною таємницею;

? справ у спорах, що виникають із сімейних правовідносин, крім справ у спорах, що виникають із шлюбних контрактів (договорів);

? справ про відновлення платоспроможності боржника чи визнання його банкрутом;

? справ, однією із сторін в яких є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт під час здійснення ним владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень, державна установа чи організація, казенне підприємство;

? справ у спорах щодо нерухомого майна, включаючи земельні ділянки;

? справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення;

? справ у спорах, що виникають з трудових відносин;

? справ, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, пов'язаних із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цих товариств;

? інших справ, які відповідно до закону підлягають вирішенню виключно судами загальної юрисдикції або Конституційним Судом України;

? справ, коли хоча б одна із сторін спору є нерезидентом України;

? справ, за результатами розгляду яких виконання рішення третейського суду потребуватиме вчинення відповідних дій органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими чи службовими особами та іншими суб'єктами під час здійснення ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.

З огляду на вказаний вище перелік, якщо переданий на вирішення третейського суду спір буде виникати з зазначених у ч. 1 ст. 6 Закону відносин, то відповідно будуть підстави для оскарження рішення третейського суду. Тобто, до третейського суду потрібно передавати лише ті спори, що виникають з правовідносин, що не передбачені ч. 1 ст. 6 Закону, а за умови додержання вказаної вимоги рішення третейського суду з підстав непідвідомчості розглянутого ним спору оскарженню не підлягатиме, ні за яких умов.

Другою підставою для оскарження третейського рішення суду, є неправильно складена третейська угода, але ж я впевнений, що складаючи третейську угоду завжди можна проконсультуватися з фахівцем і забезпечити її дію на всі правовідносини, які сторони бажають нею врегулювати, а тому третейська угода, складена фахівцем, забезпечить можливість передачі всіх спорів, які виникають між його сторонами на розгляд третейського суду.

Визнання недійсною третейської угоди, є третьою підставою для оскарження рішення третейського суду. Визнання третейської угоди недійсною відбувається в порядку, який передбачений Цивільним кодексом України, тобто, у випадку, якщо сторонами третейської угоди не дотримано вимог закону щодо її відповідності останньому, її форми, дієздатності її сторін та їх волевиявлення щодо укладення третейської угоди. Однак, з огляду на те, що третейська угода може бути викладена у вигляді третейського застереження, до якого Законом передбачені мінімальні вимоги щодо дійсності, як засвідчує практика, визнання третейської угоди недійсною практично неможливе, так, як для забезпечення її дійсності фактично необхідно лише укласти третейську угоду письмово.

Щодо складу третейського суду, яким має бути прийняте рішення третейського суду, то ця підстава для оскарження рішення третейського суду мабуть найбільш захищена Законом. Так, Законом передбачено можливість вільного вибору суддів третейського суду сторонами спору та обов'язкову участь в ньому осіб з вищою юридичною освітою, що має забезпечити сам третейський суд. Отже, склад третейського суду контролюється ним самим, а також сторонами, переданого на розгляд третейського суду спору. Такий контроль забезпечення належного складу суду гарантує його відповідність вимогам Закону, а отже, і виключає підставу для оскарження рішення третейського суду.

Остання підстава для скасування рішення третейського суду з'явилася в Законі нещодавно, а саме 31.03.2009 року з набранням чинності закону про внесення відповідних змін до Закону. Відповідно до вказаних змін скасуванню підлягає рішення третейського суду, якщо ним вирішено питання про права і обов'язки осіб, які не брали участь у справі. Таким чином, на сьогоднішній день у сторін третейського розгляду, як і у самого третейського суду з'явився обов'язок залучати до участі в справі в якості третіх осіб тих, чиїх прав та обов'язків буде торкатися рішення третейського суду у справі. Про такий обов'язок третейського суду можна зробити висновок, виходячи з тих змін до Закону, які набрали чинності 31.03.2009 року, а саме змін до ст. 3 Закону, в якій на сьогоднішній день сказано, що завданням третейського суду є захист майнових і немайнових прав та охоронюваних законом інтересів фізичних чи юридичних осіб шляхом всебічного розгляду та вирішення спорів відповідно до закону.

Таким чином, третейський суд при здійсненні ним судочинства має здійснювати захист майнових і немайнових прав та охоронюваних законом інтересів фізичних чи юридичних осіб в цілому, а відповідно слідкувати за тим щоб його рішення не зачіпали права та обов'язки осіб, які не брали участі у справі. Теж саме повинні робити і сторони третейського розгляду, оскільки в тому випадку, коли до участі в справі не будуть залучені всі зацікавлені особи, то це може слугувати для скасування рішення третейського суду. Порядок залучення третіх осіб визначається регламентом третейського суду або угодою сторін. В будь-якому випадку участь у справі третіх осіб не є обов'язковою, так, оскільки вона є добровільною відповідно до Закону.

В свою чергу, порядок оскарження рішення третейського суду передбачений ч. 4 ст. 51 Закону, у якій сказано, що заяву про скасування рішення третейського суду може бути подано до компетентного суду сторонами, третіми особами протягом трьох місяців з дня прийняття рішення третейським судом, а особами, які не брали участь у справі, у разі якщо третейський суд вирішив питання про їх права і обов'язки, - протягом трьох місяців з дня, коли вони дізналися або повинні були дізнатися про прийняття рішення третейського суду.

Таким чином, рішення третейського суду може бути оскаржене його сторонами, третіми особами або особами, які не брали участь у справі, у разі якщо третейський суд вирішив питання про їх права і обов'язки, та лише в описаних вище п'яти випадках, можливість настання яких по великому рахунку повністю залежить від позивача, отож, кожен хто звертається до третейського суду фактично самостійно забезпечує його законність забезпечивши наявність наступних обов'язкових умов:

? вирішення спору належить до компетенції третейського суду;

? між сторонами укладена відповідна третейська угода на вирішення спору третейським судом;

? третейську угоду (або договір у якому вона міститься) не визнано недійсною (недійсним) судом;

? склад третейського суду, яким буде прийнято рішення, має відповідати вимогам статей 16 - 19 Закону (для цього обов'язково ознайомтесь з регламентом відповідного третейського суду);

? третейський суд, своїм рішенням, не вирішить питання про права і обов'язки осіб, які не беруть участь у справі.

Підводячи підсумки, необхідно зазначити, що рішення третейського суду дійсно є остаточним і оскарженню не підлягає з огляду на те, яка неймовірна кількість підстав для скасування рішення суду передбачена у судах загальної та спеціальної юрисдикції.

Розглядаючи питання виконання рішення третейського суду, то воно нічим не відрізняється від виконання рішення суду загальної або спеціальної юрисдикції та відповідних можливостей і способів його виконання.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 55 Закону рішення третейського суду виконуються зобов'язаною стороною добровільно, в порядку та строки, що встановлені в рішенні. Отже, на прохання позивача у справі в рішенні третейського суду останнім може бути встановлений порядок та строки його виконання. Однак, якщо такий порядок рішенням третейського суду не встановлений, то відповідно до ч. 2 ст. 55 Закону рішення підлягає негайному виконанню.

В свою чергу, ч. 1 ст. 57 Закону встановлено, що рішення третейського суду, яке не виконано добровільно, підлягає примусовому виконанню в порядку, встановленому Законом України "Про виконавче провадження" (п. 1 ст. 3 Закону України "Про виконавче провадження" передбачає примусове виконання виконавчих листів, виданих на підставі рішень третейських судів).

Для того щоб вступила в дію ст. 3 Закону України "Про виконавче провадження" необхідний виконавчий лист. Виконавчий лист отримується у компетентному суду (загальної чи спеціальної юрисдикції) за місцем третейського розгляду. В свою чергу, ч. 1 ст. 56 Закону передбачено, що заява про видачу виконавчого листа на підставі рішення третейського суду може бути подана до компетентного суду протягом трьох років з дня прийняття рішення третейським судом.

Вказана заява розглядається компетентним судом протягом 15 днів, після чого видається виконавчий лист на підставі відповідного рішення третейського суду, який підлягає примусовому виконанню органами Державної виконавчої служби України в порядку Закону України "Про виконавче провадження".

Висновок

На сьогоднішній день в країнах романо-германської та англо-сакської правових систем близько 80 відсотків комерційних спорів розглядаються в арбітражах, арбітражних комісіях, інших процедурах медіації та консиліації (установи, що здійснюють посередництво для примирення сторін чи врегулювання конфліктів). Із здобуттям незалежності України та поступовим розвитком ринкових відносин назріла реальна потреба в існуванні та ефективній діяльності третейських судів. Становлення ринкової економіки, інтенсифікація господарських зв'язків об'єктивно викликали збільшення конфліктних ситуацій у сфері підприємництва та розширення кола спорів між суб'єктами господарювання, а також призвели до поступового зростання ролі третейського суду. Разом з тим слід зазначити, що відсутність нового законодавства про третейські суди стримувало розвиток цього інституту. У зв'язку з цим, важливим завданням для українського законодавця було оновлення такого механізму вирішення спорів як третейська форма судочинства, який би зміг зняти навантаження з судів загальної юрисдикції, прискорити процес вирішення спорів, забезпечити високий фаховий рівень третейських суддів, конфіденційність третейського розгляду, перенести відповідальність за вирішення спору власне на сторони.

Довготривалий і суперечливий законодавчий процес по прийняттю Закону України "Про третейські суди" ознаменувався його прийняттям Верховною Радою України 16 травня 2004 року. Закон у 9 розділах та 59 статтях передбачив більш розгорнутий процесуальний механізм розгляду і вирішення цивільних та господарських спорів, врегулював усі основні питання діяльності третейських судів, починаючи з їх утворення, компетенції, процедури формування складу суду, відвід суддів, склад витрат, які пов'язані з вирішенням спору, правил третейського розгляду та порядку виконання рішення третейського суду.

Размещено на Allbest.ru