Джерела аграрного права

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ 1. Загальнотеоретична характеристика поняття джерело права

1.1 Співвідношення понять джерело права та форма права

1.2 Поняття та види джерел права

Розділ 2. Особливості аграрного законодавства та характеристика окремих джерел аграрного права

2.1 Поняття та види джерел аграрного права

2.2 Закони як джерела аграрного права

2.3 Підзаконні акти як джерела аграрного права

2.4 Внутрішньогосподарські локальні акти як джерела аграрного права

2.5 Засоби вдосконалення аграрного законодавства

Висновки

Список використаних джерел

ВСТУП

Дослідження суспільних відносин дозволяє зробити висновок про те, що кожна галузь права регулює притаманні їй відносини і по-своєму впливає на них своїми нормами. Визначити ту чи іншу галузь права можна лише попередньо з'ясувавши відносини, що становлять предмет їх регулювання, інакше кажучи, ті відносини, які, в існуючих умовах суспільного виробництва потребують для свого регулювання застосування норм саме цієї галузі права.

Аграрне право є галуззю права України, що становить складову і невід'ємну частину правової системи України. Як галузь права воно характеризується власним предметом, принципами і методами правового регулювання. За допомогою аграрно-правових норм визначається правове становище всіх виробників сільськогосподарської продукції, регулюються їхня виробничо-господарська діяльність, суспільно-організаційні, майнові, управлінські, членські, трудові, соціальні, господарчо-договірні та інші аграрні відносини. Правові норми цієї галузі права залежно від особливостей предметів регулювання та правового забезпечення об'єднуються у відповідні правові інститути аграрного права. Ці норми в процесі виконання вимог закону і правозастосування зумовлюють виникнення, зміну або припинення аграрних правовідносин. Через систему аграрних правовідносин відбувається залучення правових норм, фінансового, земельного, адміністративного, цивільного, торговельно-підприємницького, трудового та інших галузей права. Таке поєднання норм ряду галузей права є закономірним правовим явищем, спрямованим на досягнення ефективного використання правових засобів регулювання специфічних аграрних відносин, реалізації правосуб'єктності учасників сільськогосподарського виробництва, правоохоронного і юридичного захисту їхніх майнових, земельних, трудових, аграрно-договірних, управлінських, соціальних та інших прав.

Отже, актуальність даної теми курсової роботи полягає у тому, що розгляд системи джерел аграрного права є досить важливим моментом при вивченні дисципліни аграрного права України. Оскільки, аграрне право як спеціалізована галузь права покликана врегулювати пов'язані між собою земельні, майнові, господарські, трудові і організаційно-управлінські відносини, що складаються між суб'єктами в аграрному секторі, а також між юридичними та фізичними особами. Нормами аграрного права регламентується коло і зміст тих прав і обов'язків, що становлять правовий статус сільськогосподарських кооперативів, селянських (фермерських) господарств, акціонерних та інших господарських товариств, агрофірм та агрокомбінатів, орендних підприємств, членів цих формувань тощо.

Об'єктом вивчення в даній курсовій роботі є наступні питання: співвідношення понять джерело права та форма права; поняття та види джерел аграрного права; закони як джерела аграрного права; підзаконні акти як джерела аграрного права; внутрішньогосподарські локальні акти як джерела аграрного права; засоби вдосконалення аграрного законодавства. Розкриття та детальне вивчення цих питань дозволить як можна ширше розкрити та вивчити дану тему курсової роботи. Предметом дослідження виступають підручники та посібники з агарного права України, а також законодавчі акти України тощо.

Основним завданням при написанні даної роботи є повне, об'єктивне та ретельне вивчення поняття джерело права взагалі, а також вивчення та дослідження поняття та класифікацію джерел аграрного права України зокрема.

Мета написання даної роботи - як теоретична, так і практична. Важливість даної роботи полягає у тому, що її вивчення дозволить поглибити свої знання у розмежуванні понять джерело права і форма права у теоретичному відношенні, а також дана слугуватиме матеріалом для вивчення питання класифікації джерел аграрного права України для практичного розуміння даної теми.

Розділ 1. Загальнотеоретична характеристика поняття джерело права

1.1 Співвідношення понять джерело права та форма права

Поняття "джерела права", на думку деяких дослідників, запропоноване римським вченим Тітом Лівієм, який у своїй "Історії" називає закон ХІІ таблиць джерелом усього публічного та приватного права. Відомі правознавці Г. Гроцій, Ш.Л. Монтеск'є, Т. Гоббс розглядали джерела права у поєднанні з іншими юридичними проблемами, наприклад, поняттям права, застосуванням та тлумаченням права. Велика увага джерелам права приділялась у дореволюційній російській юридичній науці ХІХ століття. Проблема джерел права розглядалася через дослідження поняття "джерела права", дослідження різних видів джерел права (основний акцент при цьому робився на три їх види - закон, звичай та прецедент), характеристику кожного джерела права [12].

На початку ХХ ст. науковці вирізняють багатозначність цього терміна. Під ним розуміли:

а) сили, що творять право, наприклад, воля народу, правосвідомість, державна влада;

б) матеріали, що лягли в основу певного законодавства, наприклад, римське право стало джерелом німецького цивільного кодексу;

в) історичні пам'ятки права, наприклад, "Руська Правда";

г) засоби пізнання чинного права або

а) джерела пізнання права;

б) джерела права в матеріальному розумінні чи правостворюючі фактори;

в) джерела права в формальному розумінні [7].

В останньому випадку під джерелами пізнання права розумілось усе те, що містило інформацію про право, наприклад, тексти законів, судові справи, літописи, записи звичаїв тощо. Основним джерелом права в матеріальному розумінні виступає правосвідомість суб'єктів права. Джерела права в формальному розумінні - фактори, через які здійснюється об'єктивація права, тобто створення системи загальнообов'язкових правил поведінки.

Розуміння різновидів джерел права та бачення їх ієрархії залежало загалом від того, до якої наукової школи належав дослідник. Так, представники історичної школи права на перше місце ставили звичай, позитивісти - нормативно-правовий акт, теоретики соціологічного та психологічного напрямів - судову практику і звичаєве право.

У сучасній юридичній літературі також простежується певний плюралізм щодо поняття "джерела права". Поняття "джерело права" більш широке, ніж поняття "форма права". Під джерелом права необхідно розуміти три фактори: джерела в матеріальному розумінні (наприклад, форми власності, потреби та інтереси людей); джерела в ідеологічному розумінні (наприклад, правова доктрина та правосвідомість суспільства); джерела у формально-юридичному розумінні, які і є формою права (нормативний акт, нормативний договір, правовий звичай та юридичний прецедент) [11].

Теорія комунікативного права дає підстави розрізняти низку понять, пов'язаних із терміном "джерело права", а саме: "джерело права", "джерело правового тексту", "джерело норм права", "джерело суб'єктивних прав і обов'язків". Кожне з понять має своє змістове навантаження. Так, під джерелом права як цілісним явищем необхідно розуміти спільну діяльність членів суспільства, спрямовану на задоволення своїх потреб (необхідність спільної діяльності породжує феномен права). Вольові настанови чи домовленості об'єктивуються у формі правового тексту. Найбільш відомими джерелами правового тексту у світовій практиці виступають міфи, правові звичаї, судові прецеденти, судова й адміністративна практика, нормативно-правові договори, правова доктрина, священні книги, акти міжнародного права, нормативно-правові акти [10].

Термін "джерело права" використовується для позначення одночасно змістовних і формальних джерел права. Змістовні джерела права - це явища соціального буття, які виступають основою права (моральні, релігійні, філософські принципи, вимоги життєвої ситуації тощо). Формальні джерела права - це правові акти, в яких містяться правові норми.

Нарешті, "джерела права" - це створювані чи санкціоновані державою офіційно документовані способи вираження і закріплення норм права, надання їм юридичного, загальнообов'язкового характеру. Джерела права визнаються державою, мають офіційний та публічний характер. Існують три основних види джерел права, які відповідають трьом формам позитивного права ("право законодавця", "звичаєве право", "право суду").

У контексті сказаного до джерел права сучасної України можна віднести правосвідомість громадян нашої держави, традиції українського права, потреби правового регулювання суспільних відносин, інтереси правотворчих суб'єктів, міжнародні стандарти щодо прав людини, юридичну практику, Основний Закон тощо.

Юридичне поняття "форми права", на думку деяких науковців, з'явилось через неоднозначність розуміння джерел права. Поняття "форми права" було покликане іменувати різні види права, що містили юридичні норми, вибір способів закріплення яких залежав від волі держави. Найчастіше під формою права розуміють спосіб внутрішньої організації та зовнішнього прояву права. На основі такого розуміння пропонується виокремлення внутрішньої і зовнішньої форм права.

Внутрішня форма права - це її структура та зв'язки (сюди належить система права, структура її елементів). Розуміння зовнішньої форми права визначається тим, що розуміється під змістом права (оскільки форма вважається способом існування та вираження змісту). З одного боку, існує позиція згідно з якою зміст права - це воля держави, а форма права - це юридичні норми; з іншого боку, - позиція згідно з якою змістом права вважається не державна воля (це його сутність), а самі юридичні норми [7].

Розкрити зовнішню форму права - означає вияснити яким способом реалізується воля суб'єктів творення права і яких форм набувають правові норми. Право завжди набуває певних форм, воно завжди формалізоване. Зовнішню форму права можна виділити як спосіб вираження, існування, перетворення правових норм, що діють у певній державі.

Сьогодні у літературі найчастіше вирізняють чотири основних (класичних) форми права - судовий прецедент, правовий звичай, нормативно-правовий акт та нормативний договір. Поряд з цим, згадується і про правові доктрини, релігійні книги, акти міжнародного права, судову та адміністративну практику, тлумачення законів. Світова практика знає також таку особливу форму права, як принципи права. Характеристика даних форм права та їх співвідношення потребує окремого дослідження (як і проблема співвідношення форми права та правової форми). Для правового регулювання суспільних відносин в Україні, видається, найчастіше застосовуються нормативно-правовий акт та нормативний договір. Використання ж інших форм права має свої особливості [12].

На основі наведеного можна зробити висновок про доцільність розмежування двох понять - "джерела права" та "форми права". Джерела права - це його ідейні витоки, в основі яких лежать аксіологічні орієнтації та правові настанови особи, соціальної групи, суспільства. Форми права - це способи об'єктивації та формалізації останніх у правових нормах. Необхідність такого розмежування зумовлюється гуманістичною спрямованістю сучасного права. Людина та її природні права визнані найвищою соціальною цінністю. Відповідно потреби та інтереси особи, необхідність їх всебічного забезпечення будуть виступати постійним джерелом юридичного права. Так, вироблені людством принципи стосовно відносин між особою та державою матеріалізуються у міжнародному та національному праві.

Розглядувана проблема має ще один аспект - певна група норм, що виникли на основі джерел права, набувши відповідної форми права, у свою чергу, виступають джерелом права. Наприклад, Загальна декларація прав людини 1948 р., зокрема її оціночні норми.

Запропоновані положення вказують на складність та неоднозначність проблеми співвідношення джерел права та форм права і вимагають додаткових наукових досліджень [7].

1.2 Поняття та види джерел права

В науковій літературі два дані поняття найчастіше ототожнюються, саме тому ми не будемо акцентувати увагу на відмінності цих понять і розглядатимемо їх як тотожні.

Кожна юридична норма для того, щоб стати відомою суб'єктам суспільного життя і вступити в дію повинна бути зовнішньо виражена, мати „місце” свого реального існування. Такими виразниками і носіями юридичних норм виступають певні джерела (форма права).

Джерела права - це способи зовнішнього вираження і закріплення юридичних норм. З них ми отримуємо інформацію про зміст норм. Завдяки ним такі правила набувають статусу юридичних, тобто стають загальнообов'язковими [10].

До джерел (форм) права належать: правовий звичай, правовий прецедент, нормативно-правовий акт.

Правовий звичай - це звичаєве правило поведінки, яке санкціонується і забезпечується державою. Визнаючи звичай правовим держава “бере” під свій захист ті правила поведінки, які фактично склалися в суспільстві, в процесі спілкування між людьми, і надає їм загально обов'язкового значення.

Правовий прецедент - це рішення судового або адміністративного факту щодо конкретної справи. яке стає обов'язковим для вирішення інших аналогічних справ.

У правовій системі України така форма права не застосовується. Вона характерна для країн з англосаксонською правовою системою (США, Англія, Австралія) [11].

Нормативно-правовий договір - це письмовий документ, в якому загальні правила поведінки встановлюються за домовленістю декількох суб'єкті. (Наприклад: міжнародний договір, колективний договір в трудовому праві).

Нормативно-правовий акт - це письмовий документ правотворчого органу, який вміщує юридичні норми. Це найбільш розповсюджена форма сучасного права.

Всі нормативні акти поділяються на дві великі групи: закони і підзаконні акти. Чільне місце в системі нормативних актів посідає закон.

Отже, закон - це нормативно-правовий акт органу законодавчої влади або самого народу, який регулює найважливіші суспільні відносини, приймається в особливому порядку і має найвищу юридичну силу [10].

Основним законом кожної держави є конституція. На основі статті 8, Розділу І конституції України можна сказати, що Конституція України має найвищу юридичну силу, і всі інші закони та нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Закони, в тому числі конституція, є нормативно-правовими актами органів законодавчої влади або самого народу. Чинність законів узгоджується з рішенням Верховної Ради України (ст. 9, Розділ І Конституції України) і прийняття законів входить до повноважень Верховної Ради (ст. 85, Розділ IV “Верховна рада України” Конституція України).

Крім законів існують інші нормативно-правові акти - підзаконні акти

Підзаконні нормативно-правові акти - це нормативні акти правотворчих органів, що видаються на підставі закону, відповідно до закону і для його виконання [7].

Розділ 2. Особливості аграрного законодавства та характеристика окремих джерел аграрного права

2.1 Поняття та види джерел аграрного права

Джерела аграрного права -- це результат правотворчості державних органів як зовнішній вираз волі народу, закріпленої в уніфікованих і диференційованих нормативно-правових актах, а також локальних актах сільськогосподарських товаровиробників, що регулюють аграрні відносини в процесі сільськогосподарського виробництва, переробки та розподілу сільськогосподарської продукції.

До джерел аграрного права належать закони, підзаконні акти, постанови, положення, правила, інструкції, примірні статути, статути. Аграрні правовідносини багатогранні і характеризуються різновидами суб'єктів, до яких належать сільськогосподарські кооперативи, інші підприємства, об'єднання, фермерські господарства, міжгосподарські утворення. Норми аграрного права визначають їх суб'єктивні права, юридичні обов'язки, правове становище, умови та порядок їх утворення і ліквідації [4].

Аграрне законодавство складають нормативно-правові акти, які регулюють організаційно-управлінське забезпечення раціонального використання земель сільськогосподарського призначення суб'єктами аграрного права.

До нього належать акти, спрямовані на належну організацію ведення основних і допоміжних галузей сільськогосподарського виробництва: тваринництва, рослинництва, їх складових частин (насінництво, селекція сільськогосподарських культур, племінна справа).

Вони визначають нормативно-правові вимоги щодо охорони здоров'я працівників сільського господарства, дотримання правил техніки безпеки та виробничої санітарії у процесі сільськогосподарського виробництва.

Положення цих актів окреслюють правосуб'єктність кола виробничо-господарських підприємств та інших організаційно-правових формувань як суб'єктів сільськогосподарських виробничих відносин. Дія цих актів поширюється на товаровиробників усіх форм власності [13].

Аграрне законодавство охоплює нормативні акти щодо повноваження державних органів, які здійснюють управління сільським господарством, це положення, постанови, інструкції та інші акти, що містять перелік організаційно-правових і матеріально-технічних заходів по виконанню програм економічного і соціального розвитку в галузі сільського господарства.

Сюди також належать нормативні акти, що визначають правове становище науково-дослідних установ у сфері сільського господарства, акти, які містять технологічні правила залежно від галузей сільськогосподарського виробництва, нормативні акти, що стосуються матеріально-технічного постачання сільськогосподарських товаровиробників.

До цієї категорії належать також типові договори і положення, які регламентують закупки сільськогосподарської продукції, правила техніки безпеки і виробничої санітарії, умови і порядок організації та оплати праці працівників сільськогосподарських підприємств - фахівців, механізаторів, управлінського та обслуговуючого персоналу, інших сільськогосподарських працівників [6]. Міцну правову основу аграрної реформи в Україні становлять такі джерела, як: закони України „Про власність”, „Про господарські товариства”, „Про сільськогосподарську кооперацію”.

У здійсненні аграрної політики в Україні значну роль відіграє розвиток різноманітних форм господарювання, підприємництва, конкуренції, роздержавлення і приватизація державного і комунального майна, що докорінно змінює ставлення працівників до результатів праці.

У зв'язку з цим велике значення мають Укази Президента України „Про заходи щодо реформування аграрних відносин”, „Про прискорення приватизації майна в агропромисловому комплексі”, Закон України „Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі”, Указ Президента України „Про невідкладні заходи щодо реформування аграрного сектора економіки” та інші [4].

Важливими є акти, спрямовані на вдосконалення управління діяльністю в агропромисловому комплексі і вирішення соціальних питань сільського населення. Цю групу відносин регулює Закон України „Про пріоритетність соціального розвитку села і агропромислового комплексу в народному господарстві України”, а також „Основні засади розвитку соціальної сфери села”, схвалені Указом Президента України від 20 грудня 2000 року.

Як різновид джерел аграрного права слід розглядати внутрішньогосподарські локальні акти. Предмет аграрного права становлять такі аграрні відносини, які виникають у процесі господарської, управлінської, трудової і соціальної діяльності сільськогосподарських товаровиробників. Згідно з чинним аграрним законодавством їх регулювання -- прерогатива (правомочність) конкретного підприємства як суб'єкта аграрного права. Правотворча правосуб'єктність сільськогосподарських кооперативів, інших суб'єктів агропромислового комплексу у сфері внутрішньогосподарських взаємовідносин покликана оптимально врегулювати ці відносини шляхом прийняття внутрішньогосподарських локальних нормативних актів. Ці акти за своїм характером, змістом, правовою природою та юридичною силою відповідають правовому становищу сільськогосподарських кооперативів та інших суб'єктів аграрного господарювання, а також правосуб'єктності тих учасників локальних правовідносин, для яких вони призначені [8].

Прикладом локальних правових актів у сфері дії аграрного права є статут конкретного сільськогосподарського кооперативу; положення про оплату праці в сільськогосподарському підприємстві, положення про раду виробничих підрозділів сільськогосподарських підприємств [5].

Важливу роль у застосуванні норм аграрного права, зокрема тих, що визначають правосуб'єктність сільськогосподарських підприємств, міжгосподарських об'єднань, робітників і службовців, відіграють правоохоронні органи, їх діяльність здійснюється на підставі чинного законодавства, в тому числі й актів, які є джерелами аграрного права. Ефективність правозастосування в цих випадках значною мірою забезпечується постановами Пленуму Верховного Суду України у справах, стороною в яких виступають сільськогосподарські підприємства або міжгосподарські організації.

Значну роль у юридичному захисті порушених майнових прав та інтересів сільськогосподарських підприємств відіграє Вищий господарський суд України. З метою належного правозастосування він спрямовує діяльність господарських судів відповідними вказівками, викладеними в постановах та роз'ясненнях [13].

2.2 Закони як джерела аграрного права

Конституція України має найвищу юридичну силу і є основою всіх галузей права, в тому числі і аграрного. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй (ст. 8 Конституції України) [1].

Правові норми, закріплені в Конституції України, визначають найзагальніші повноваження всіх державних, громадських господарських утворень, у тому числі в агропромисловому комплексі. У цих нормах закріплені юридичні права, свободи та обов'язки всіх суб'єктів господарювання.

Проголошений у Конституції України принцип верховенства права означає, що вся поведінка державних органів, посадових осіб повинна відповідати вимогам права, що є втіленням вищої справедливості. Державне керівництво повинно здійснюватись не через вольові накази, а шляхом реалізації правових установ. Командне управління повинно бути замінено управлінням на основі законів. Принципове значення має проголошення принципів економічної, політичної та ідеологічної багатоманітності. Це означає, що нині остаточно покінчено з колишнім пануванням однієї форми власності і що забезпечується не тільки рівність усіх форм власності, а й їхній рівноправний захист.

Надані Конституцією України права деталізуються, конкретизуються й охороняються нормами аграрного права [5].

Так, закріплене в ст. 13 Конституції право власності українського народу на землю, її надра і природні ресурси знайшло своє відображення в Земельному кодексі України, третій розділ якого закріпив право приватної власності громадян на землю [1].

Найважливіші суспільні відносини регулюються нормами законів.

Аграрні перетворення на селі, які обумовлюють необхідність розширення господарської, сервісної, заготівельної, збутової діяльності селянства, а також розвиток підприємництва, зумовили необхідність прийняття Закону України „Про сільськогосподарську кооперацію”. Цей закон спрямований на забезпечення повної самостійності сільськогосподарських кооперативів, реалізацію їх можливостей як суб'єктів господарювання, визначення їх прав та обов'язків у здійсненні господарської діяльності [2].

Він гарантує недопустимість втручання держави у здійснення господарських функцій сільськогосподарського кооперативу, обмеження його прав і інтересів з боку органів державної влади та управління. Закон забезпечує рівні права сільськогосподарських кооперативів з державними підприємствами, фермерськими господарствами, іншими суб'єктами господарювання. Відповідні розділи Закону передбачають умови створення і порядок реєстрації сільськогосподарських кооперативів, правовий режим майна, систему управління підприємством, самоврядування представницьких органів підприємства, правове визначення і закріплення його господарської, економічної і соціальної діяльності. Законом передбачені права та обов'язки кооперативу як землекористувача і землевласника, права самостійного визначення напрямків сільськогосподарського виробництва, його структури, обсягу, самостійного розпорядження виробленою продукцією та доходами, кооперування з промисловими підприємствами при переробці продукції сільськогосподарського виробництва, виготовленні промислових та інших товарів, підготовці та перепідготовці кадрів [2].

Конституція України (ст. 36) наділяє кожного громадянина республіки правом вільного об'єднання в громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів [1].

Ця норма є юридичною підставою для створення і діяльності в Україні споживчої кооперації. Прийнятий Закон України „Про споживчу кооперацію” окреслює основні принципи, відносини, право власності, структуру споживчої кооперації, порядок створення, реорганізації та ліквідації споживчих товариств та спілок. Закон визначає, що споживча кооперація здійснює торговельну, заготівельну, виробничу та іншу діяльність, сприяє соціальному і культурному розвитку села, народних промислів і ремесел [4].

Правове становище фермерського господарства закріплює Закон України „Про фермерське господарство”.

Закон гарантує право громадян України на добровільне створення цих господарств, самостійність їх господарювання, рівність з іншими формами господарювання в агропромисловому комплексі. Закон спрямований на створення умов для розвитку фермерських господарств, виробництво ними товарної сільськогосподарської продукції, забезпечення раціонального використання і правового захисту цих господарств.

Він передбачає порядок утворення фермерських господарств, порядок надання земельних ділянок, розміри, плату цих господарств за землю і т. ін.

В аграрному секторі власність являє собою економічну основу господарської, самоуправлінської, соціальної, культурно-побутової діяльності всіх учасників сільськогосподарського виробництва.

На ній ґрунтується участь виробничо-господарських об'єднань, сільськогосподарських кооперативів, фермерських господарств, орендарів землі, власників особистого підсобного господарства та окремих громадян у товарно-грошових ринкових відносинах, її матеріальне вираження -- це комплекс майна як засобів і знарядь виробництва, будівель, споруд, транспортних засобів, багаторічних насаджень, посівів, худоби, птиці, виробленої продукції, коштів та інших матеріальних цінностей. Водночас власність становить своєрідну сукупність суспільно-економічних відносин із приводу конкретної форми привласнення, розпорядження і використання матеріальних засобів. Суспільно-економічним змістом форм власності зумовлюється і закріплюється положення: кому належать засоби виробництва. Цими вихідними позиціями повною мірою зумовлено першорядну значущість прийняття Верховною Радою України Закону „Про власність”. Ним проголошено принципи: право власності в Україні визначається і охороняється законом; власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається майном, яке йому належить; власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону; він може використовувати майно для здійснення будь-якої господарської або іншої діяльності. У Законі також знайшли юридичне закріплення право приватної, колективної, державної та комунальної власності [9].

Принципове значення для аграрного права мають законодавчі положення Декларації про державний суверенітет України та закону „Про економічну самостійність України”.

У Декларації законодавчий орган державної влади України проголосив державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах. Україна самостійно визначає свій економічний статус і закріплює його в законах. Принципове значення для аграрного права має виключне право на володіння, користування і розпорядження національним багатством України. Земля, її надра, повітряний простір, води та інші природні ресурси, весь економічний і науково-технічний потенціал є власністю народу, матеріальною основою суверенітету республіки і використовується з метою забезпечення матеріальних і духовних потреб її громадян [4].

Законом про економічну самостійність України закріплено принцип підпорядкування суспільного виробництва потребам та інтересам людини, створення умов для вільної творчої праці і самоствердження особи; визначені основні принципи економічної самостійності республіки, панівні в ній відносини власності та її форми. Закон гарантує рівноправність усіх форм власності й охорону права власності законом.

Одним із важливих джерел аграрного права є Закон України „Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві України”, який визначає організаційно-економічні та правові заходи, що забезпечують пріоритетність розвитку села і агропромислового комплексу. Ним надається право вільного вибору форм і напрямків трудової та господарської діяльності, власності на результати своєї праці, впровадження еквівалентного товарообміну між промисловістю і сільським господарством на основі паритетного ціноутворення на їх продукцію. Закон по-новому вирішує питання про пріоритетність державних інвестицій. Зокрема, передбачається забезпеченість поєднання виділених коштів із лімітами підрядних робіт і ресурсів, що спрямовуватимуться на розвиток села та зміцнення матеріально-технічної бази агропромислового комплексу. Вперше на рівні закону йдеться про соціальну захищеність селян і правове гарантування еквівалентності товарообміну на селі, наукове і кадрове забезпечення сільськогосподарського виробництва та інші важливі питання [13].

2.3 Підзаконні акти як джерела аграрного права

Підзаконні нормативно-правові акти уряду і відомств України мають суттєве значення в регулюванні суспільних відносин аграрного сектора в Україні. Нормативно-правові акти уряду, міністерств і відомств України приймаються як із загальних, так і з окремих питань агропромислового виробництва, економічного і соціального розвитку, соціального забезпечення і соціального страхування, охорони здоров'я працівників сільського господарства.

Укази Президента України регулюють питання загальнодержавного значення, і спрямовані вони на здійснення аграрної політики України, на прискорення приватизаційних процесів у агропромисловому комплексі, на прискорення земельної реформи.

Дослідженню цих цілей сприяє Указ Президента України „Про заходи щодо реформування аграрних відносин”. Він встановлює правомочності сільськогосподарських товаровиробників стосовно самостійного розпорядження виробленою продукцією, визначає обов'язки міністерств і відомств щодо реформування аграрних відносин [9].

Прискоренню земельної реформи присвячений Указ „Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки”. Він передбачає забезпечення всім членам КСП право вільного виходу з цих підприємств та створення на їх основі приватно-орендних підприємств, фермерських господарств, господарських товариств, сільськогосподарських кооперативів, інших суб'єктів господарювання, заснованих на приватній власності.

Серед джерел аграрного права важливу роль відіграють нормативні акти уряду, зокрема декрети, постанови, положення, які приймаються з різних питань господарської, фінансової, договірної та іншої діяльності сільськогосподарських підприємств.

Прикладом підзаконних актів, що їх приймає уряд нашої держави, можуть бути Положення про порядок справляння та обліку єдиного (фінансового) податку для сільськогосподарських товаровиробників, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 18 травня 1998 року, Постанова Кабінету Міністрів України від 18 травня 1998 року №699

Про внесення змін до постанов Кабінету Міністрів України з питань регулювання орендних відносин.

Також серед нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України важливе значення мають постанови, які регламентують відносини біржової торгівлі сільськогосподарською продукцією, встановлюють методику грошової оцінки земель сільськогосподарського призначення та населених пунктів, визначення розміру майнового паю члена КСП, передбачають заходи щодо поліпшення насінництва сільськогосподарських культур, підтримку фермерських господарств і особистих підсобних господарств, матеріально-технічного забезпечення сільськогосподарських товаровиробників тощо.

2.4 Внутрішньогосподарські локальні акти як джерела аграрного права

Соціально-економічне становище сільськогосподарських підприємств, їх суб'єктивні права і юридичні обов'язки за чинним законодавством обумовлюють можливість самостійно вирішувати питання господарської, фінансової, комерційної та іншої діяльності. У вирішенні цих питань, поряд із організаційно-управлінськими заходами, важливу роль відіграє їх правова регламентація, яка здійснюється на основі внутрішньогосподарських нормативно-правових актів.

З урахуванням порядку набуття юридичної сили ці акти поділяються на:

1) внутрішньогосподарські нормативно-правові акти, що набувають юридичної сили з моменту їх реєстрації у виконкомі місцевої ради;

2) акти, що набувають юридичної сили з моменту їх прийняття найвищими органами самоврядування господарства -- загальними зборами сільськогосподарських кооперативів, господарських товариств тощо. До першої групи належить статут сільськогосподарського кооперативу, до другої -- правила внутрішнього розпорядку, положення про оплату праці, положення про матеріальну відповідальність члена сільськогосподарського кооперативу за заподіяну господарству шкоду. У своїй сукупності ці акти становлять частину аграрно-правових актів і є джерелами аграрного права.

Наведені акти вважаються правовими тому, що приймаються сільськогосподарськими підприємствами на основі аграрно-правових актів, виданих органами державного управління сільським господарством. Вони характеризуються тим, що вміщені в них правила поведінки є загальними на відміну від актів індивідуального призначення, тобто актів конкретного застосування норм аграрного права. Центральне місце серед локальних джерел аграрного права посідає статут сільськогосподарського кооперативу, який приймається кожним господарством із дотриманням вимог, закріплених у ст. 7 Закону України „Про сільськогосподарську кооперацію” [2].

2.5 Засоби вдосконалення аграрного законодавства

Держава, визначаючи аграрну політику, розроблюючи заходи, спрямовані на підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва і реалізацію аграрної реформи, водночас надає важливого значення вдосконаленню регулювання аграрних відносин.

Нормотворча практика знає різні засоби вдосконалення та систематизації законодавства, які притаманні і законодавству аграрному [4].

Інкорпорація -- це такий засіб удосконалення нормативних актів, коли в них включаються всі подальші зміни та доповнення, а частини, які втратили своє значення, навпаки, вилучаються з акта. При інкорпорації форми законодавства лише упорядковуються, а зміст його залишається таким самим.

Консолідація -- об'єднання нормативних актів, виданих у різний час з одного й того ж питання, але зосереджених у різних актах у новий єдиний акт зведеного характеру. Такий акт є новим за формою, але не за змістом тому, що консолідація сприяє удосконаленню лише форми законодавства, не змінюючи його по суті.

Кодифікація -- всяка діяльність щодо об'єднання законодавства в укрупнені акти, кодекси. Тобто це такий спосіб систематизації законодавства, при якому упорядкування форми раніше виданого законодавства провадиться поряд з удосконаленням його змісту по суті [11].

Таким чином ліквідуються прогалини в законодавстві, переглядаються нормативні приписи, що застаріли або не виправдали себе, законодавство доповнюється новими положеннями.

аграрний закон акт законодавство

ВИСНОВКИ

Отже, підведемо підсумки.

Джерела аграрного права - це зовнішня форма виразу правотворчої діяльності, за допомогою якої аграрна політика держави знаходить своє закріплення у відповідних нормативно-правових актах. Комплексний характер аграрного права як галузі права зумовлює наявність у складі аграрно-правових джерел нормативно-правових актів, різних за юридичною природою і правовою спеціалізацією.

Залежно від юридичної природи джерела аграрного права можна поділити на дві групи.

До першої групи належать ті нормативно-правові акти, які регулюють виключно аграрні суспільні відносини. Це, зокрема, Закони України „Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві”, „Про сільськогосподарську кооперацію”, Указ Президента України „Про заходи щодо забезпечення формування та функціонування аграрного ринку” від 6 червня 2000 р. тощо.

Другу групу джерел аграрного права складають ті нормативно-правові акти, основне призначення яких полягає у регулюванні інших суспільних відносин (земельних, майнових, фінансових, підприємницьких, трудових та ін.). До цієї групи можна віднести Земельний та Цивільний кодекси України, Закони України „Про власність”, „Про систему оподаткування” тощо. Питома вага дуалістичних нормативно-правових актів у структурі джерел аграрного права поступово зменшується. Досить часто абсолютні аграрно-правові акти містять окремі норми, які за юридичною природою є земельно-правовими, цивілістичними тощо. Прикладом можуть слугувати Закон України „Про фермерське господарство”, Указ Президента України „Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки” від 3 грудня 1999 р. та ін.

Найбільш поширеним критерієм класифікації джерел будь-якої галузі права є юридична сила нормативно-правових актів.

Як правило, за юридичною силою нормативно-правові акти поділяють на закони і підзаконні нормативно-правові акти. Однак ієрархічна підпорядкованість нормативно-правових актів залежно від рівня правотворчого органу дозволяє побудувати більш деталізовану структуру джерел аграрного права: Конституція України, міжнародно-правові акти (декларації, міжнародні конвенції і угоди, угоди між країнами - членами СНД), кодифіковані акти (Земельний кодекс, Цивільний кодекс, Кодекс законів про працю, Водний кодекс тощо), закони України, підзаконні нормативно-правові акти (укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України), відомчі нормативно-правові акти (накази та інструкції Міністерства аграрної політики, Державного комітету України по земельних ресурсах, Міністерства охорони здоров'я тощо), нормативно-правові акти органів місцевого самоврядування і державної виконавчої влади (рішення, розпорядження), локальні внутрішньогосподарські нормативно-правові акти (статути, угоди, колективні договори).

Правове впровадження аграрної реформи в Україні забезпечується, як правило, підзаконними нормативно-правовими актами. Нормативними указами Президента України врегульовані відносини у сфері паювання земель і майна КСП, інфраструктури аграрного ринку, соціального розвитку села, захисту національного сільськогосподарського товаровиробника, визначені основні напрями розвитку агропромислового комплексу України.

Досить значне місце в системі джерел аграрного права займають постанови Кабінету Міністрів України.

Слід також зазначити що, якщо законні та підзаконні нормативно-правові акти поширюють свою чинність на всю територію України, то нормативні рішення обласних (міських) рад чи розпорядження голів обласних чи районних державних адміністрацій є обов'язковими для виконання в межах відповідної адміністративно-територіальної одиниці (регіону).

Варто відмітити, що аграрна реформа відкрила нові можливості для підвищення ролі і значення локальних внутрішньогосподарських нормативних актів. Локальні джерела аграрного права забезпечують реальне здійснення фермерськими господарствами, сільськогосподарськими кооперативами, агро господарськими товариствами, сільськогосподарськими підприємствами свободи підприємницької діяльності.

Таким чином, джерелами аграрного права є правові акти, які містять норми аграрного права як галузі, а також норми, які містяться в актах інших галузей національного і міжнародного законодавства, в тій їх частині, де вони регулюють аграрні відносини.

Відсутність галузевого кодифікованого аграрно-правового акта визнається однією з причин, що обумовлюють сучасні проблеми правового регулювання аграрних відносин в Україні. Суперечливість, неповнота, недосконалість і динамізм аграрного законодавства вимагають прийняття єдиного, зведеного юридично і логічно цілісного, внутрішньо узгодженого нормативно-правового акта, що забезпечить найбільш повне узагальнене і системне регулювання аграрних суспільних відносин. Представники аграрно-правової науки України пропонують провести кодифікацію аграрного законодавства. Кодифікований аграрно-правовий акт повинен стати основою, канвою для галузевої правотворчості, має унеможливити або принаймні зменшити спонтанність розвитку аграрного законодавства.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

1. Конституція України: Прийнята на п'ятий сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року // Голос України, 1996, 13 липня.

2. Закон України „Про сільськогосподарську кооперацію” від 17 липня 1997 року // Відомості Верховної Ради (ВВР). - 1997. - № 39. - Ст.261

3. Закон України „Про фермерське господарство” від 19 червня 2003 року № 973-IV

4. Аграрне право України: Підручник / За ред. В.З. Янчука - К.: Юрінком Інтер, 1999. - 719 c.

5. Аграрное, земельное и экологическое право Украины. Общие части учебных курсов. Учебное пособие. / Под редакцией Погребного А.А. и Каркаша И.И. - Х.: ООО „Одиссей”, 2001.

6. Андрейцев В.І., Носік В.В. Аграрне право України. - К., 1999 р.

7. Віталій Косович Джерела (форми права) - загальнотеоретична характеристика // http://law.lviv.ua

8. Запорожец А.М. Аграрное право: Учебное пособие. - Х., Консум. 1997.

9. М. Ващишин Класифікація джерел аграрного права України // http://law.lviv.ua

10. Основи правознавства / За редакцією Усенка. - Київ. - 1998 р.

11. Скакун О. Ф. Теорія держави та права. - Х.: Видавництво „Консум”, 2001.

12. Цвік М.В., Ткаченко В.Д. Загальна теорія держави та права. - Х.: „Право”, 2002.

13. Янчук В.З. Аграрне право України. К.: Юрінком Інтер, 2000. - 681 с.

Размещено на Allbest.ru