Інститут комерційного представництва

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство внутрішніх справ України

Одеський державний університет внутрішніх справ

Навчально-науковий інститут фінансово-економічної безпеки і права

Кафедра цивільного права та процесу.

Реферат

на тему:»Інститут комерційного представництва».

Виконала : Студентка Танасієнко Я.В.

Перевірила: Церковна О.В.

Одеса 2011

План

Вступ

1. Підстави виникнення комерційного представництва

2. Дослідження особливостей послуг, які надає комерційний представник

Висновок

Список літератури

Вступ

Особливості інституту комерційного представництва зумовлюються наступним: 1) предметом діяльності комерційного представника є представництво інтересів суб'єктів підприємницької діяльності при укладенні ними договорів, які опосередковують цю діяльність; 2) комерційний представник здійснює свою діяльність на постійних засадах; 3) комерційний представник здійснює свою діяльність самостійно; 4) на відміну від інших видів представницьких відносин, комерційне представництво дозволяє представникові виконувати свої повноваження щодо двох або кількох сторін одного і того ж правочину, якщо такі повноваження були йому надані на підставі домовленості сторін або за законом.

Оскільки комерційне представництво спрямоване на укладення договорів у підприємницькій сфері, представником може бути лише той суб'єкт, який володіє підприємницькою дієздатністю. Виходячи з того, що представник може бути наділений правом на вчинення лише того правочину, який може вчинити особа, яку представляють, остання також повинна мати статус суб'єкта підприємницької діяльності.

Комерційний представник може бути уповноважений не на вчинення правочинів взагалі, як інші представники, а лише на укладення договорів. Таке обмеження уявляється невиправданим ні з теоретичної, ні з практичної точки зору, адже в підприємницьких відносинах представник звичайно потребує більшого обсягу повноважень, ніж інші представники. Відтак, комерційний представник може бути уповноважений не лише на укладення договорів, але й на вчинення правочинів взагалі, тобто на їх укладення, виконання, зміну та розірвання.

Самостійність участі комерційного представника у підприємницьких відносинах не варто розглядати як позбавлення його права здійснювати передоручення. Останнє право комерційного представника може випливати як з підстави представництва, так і з відповідних норм закону (ст. 1005 ЦК).

Правовідносини комерційного представництва можуть підтверджуватись письмовим договором між сторонами або довіреністю. Однак слід звернути увагу на неоднакове юридичне значення договору і довіреності: якщо договір доручення або інший договір є безпосередньою підставою для виникнення комерційного представництва, то довіреність - це документ, що підтверджує повноваження комерційного представника перед третіми особами.

1. Підстави виникнення комерційного представництва

Досліджується правова природа довіреності та договорів, якими можуть опосередковуватися правовідносини комерційного представництва, з'ясовується суть одностороннього правочину - видачі довіреності та договору про комерційне представництво як самостійних підстав виникнення комерційного представництва.

Актуальність дослідження питання про підстави виникнення комерційного представництва обумовлена тим, що існують особливості правового регулювання порівняно з добровільним представництвом. Зокрема, відповідно до ч. 3 ст. 243 ЦК України повноваження комерційного представника можуть бути підтверджені письмовим договором між ним та особою, яку він представляє, або довіреністю. Повноваження слід розглядати як суб'єктивне право комерційного представника вчиняти правочини від імені і в інтересах особи, яку представляє, та відповідний обов'язок особи, яку представляють, визнати юридичні наслідки таких дій представника. Враховуючи те, що відповідно до ч. 1 ст. 237 ЦК України правовідношення, де одна сторона (представник) має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє, визначається представництвом, повноваження складає структурний елемент право-відношення представництва. Таким чином, довіреність та договір слід розглядати як самостійні правочини, що підтверджують виникнення правовідношення комерційного представництва. Щодо добровільного представництва, та підставою його виникнення є договір (ч. 3 ст. 237 ЦК України), а довіреність - письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами (ч. 3 ст. 244 ЦК України).

Коли довіреність визначається самостійною підставою виникнення повноважень у комерційного представника (ч. 3 ст. 243 ЦК України), її слід розуміти як односторонній правочин особи, яку представляють, спрямований на виникнення повноваження у комерційного представника, і відповідно, на виникнення правовідношення комерційного представництва між особою, яку представляють, і представником. Оскільки односторонній правочин відповідно до ч. 3 ст. 202 ЦК України означає дію однієї особи (особи, яку представляють), то доцільно для позначення довіреності саме як одностороннього правочину законодавчо закріпити термін „видача довіреності”. Це дасть можливість уникати ототожнення довіреності як одностороннього правочину, підстави виникнення комерційного представництва (ч. 3 ст. 243 ЦК України) та довіреності як письмового документу, що видається за наявності договору про комерційне представництво (ч. 3 ст. 244 ЦК України).

Важливо з'ясувати момент виникнення правовідносин комерційного представництва, коли їх підставою є видача довіреності. При цьому необхідно розрізняти момент вчинення одностороннього правочину (видачі довіреності) особою, яку представляють, і момент виникнення правовідносин комерційного представництва. Науковці по-різному визначають момент вчинення довіреності, як одностороннього правочину, зокрема: а) складення (оформлення) довіреності (документу) особою, яку представляють, в передбаченій цивільним законодавством формі [1, с. 11]; склавши довіреність і навіть не передавши її представнику, особа, яку представляють, засвідчила свою волю на вчинення юридичної дії і наділення представника повноваженнями; саме односторонній характер правочину особи, яку представляють, свідчить, що він не потребує будь-якого волевиявлення зі сторони комерційного представника; б) прийняття довіреності комерційним представником або третьою особою, щодо якої будуть здійснюватись юридичні дії; Н.О. Нерсесов висловив думку, що довіреність, як односторонній правочин, потребує прийняття, як кожна оферта [2, с. 234]; в) повідомлення комерційного представника або третіх осіб про існування довіреності (вручення довіреності); наприклад, Є.Л. Невзгодіна вважає, що „до того часу, поки такий документ не вручений „адресату”, не виникають юридичні наслідки, тобто немає одностороннього правочину, хоч документ, який його фіксує, вже існує” [3, с. 86]; довіреність як односторонній правочин полягає у складному юридичному складі, який включає волю особи, яку представляють, письмове оформлення повноважень і вручення їх представнику або третім особам [1, с. 13].

Не можна погодитися з тим, що до тих пір, поки документ не вручений адресату, не виникає юридичних наслідків, тобто нема одностороннього правочину, хоч документ, який його фіксує, вже існує. Склавши довіреність, особа, яку представляють, вчиняє односторонній правочин, однак він безпосередньо не спричиняє виникнення правовідносин комерційного представництва. Щодо отримання згоди від особи, яку представляють, на видачу довіреності, то це не характерне для довіреності як одностороннього правочину, а вже як для оферти у випадку укладення договору комерційного представництва. Слід погодитись з позицією Л.Н. Казанцева, І.В. Шерешевського, які стверджують, що довіреність не потребує в прийнятті (акцепті) тому, що вона не впливає на майнові і особисті права представника, а дозволяє йому діяти з юридичними наслідками для другої особи [4, с. 46; 5, с. 178]. Норм, які б зобов'язували особу, яку представляють, отримати згоду представника на видачу йому довіреності, немає. ЦК України передбачає лише припинення представництва за довіреністю у разі відмови представника від вчинення дій, що були визначені довіреністю (ч. 1 ст. 248).

Однак для виникнення правовідносин комерційного представництва, окрім вчинення одностороннього правочину з боку особи, яку представляють, необхідним є односторонній правочин комерційного представника, яким засвідчено поінформованість комерційного представника про право вчиняти правочини. Цей правочин може мати різну форму: конклюдентні дії (дії, якими реалізується право здійснювати представництво); письмове засвідчення комерційним представником поінформованості із представленою довіреністю, де зазначено дату. В останньому випадку надання довіреності безпосередньо третій особі згідно з ч. 3 ст. 244 ЦК України не досить для виникнення правовідносин комерційного представництва між особою, яку представляють, і комерційним представником.

До речі, науковці вважають, що представництво на відміну від повноваження не може ґрунтуватися на довіреності, оскільки вона є результатом існування відносин представництва і видається для того, щоб треті особи знали про наявність повноважень у представника, тобто для посвідчення наявності у нього права представляти іншу особу [6, с. 28-29]. І. Красько також підкреслює, що одностороння видача самої лише довіреності, яка навіть містить всі необхідні умови для здійснення представництва, не може підмінити договір представництва [7, с. 14]. Оскільки в ЦК України довіреність визначена як самостійна підстава виникнення правовідносин комерційного представництва, то дискусія може набувати лише теоретичного характеру. Водночас, слід акцентувати на тому, що довіреність як підстава виникнення правовідносин комерційного представництва не сприяє розкриттю усіх можливостей комерційного представництва.

Розглядаючи довіреність як підставу виникнення правовідносин комерційного представництва, зауважимо, що вона може уповноважувати комерційного представника лише на вчинення юридичних дій. Довіреність на вчинення фактичних дій видаватися не може. А.В. Майфат вважає, що посередник повинен мати можливість виражати інтереси клієнта, не трансформуючи його інтерес у правові наслідки. Для цього потрібні повноваження дещо іншого змісту, визначені в довіреності. Ціль, для якої посередник повинен мати закріплені повноваження, науковець вбачає в інтересах третіх осіб, які повинні мати чітке уявлення про обсяг прав посередника [8, с. 62].

В.А. Васильєва зазначає, що, коли довіритель передає за одностороннім правочином тільки право на вчинення дій у своїх інтересах, втрачається сенс її видачі за відсутності будь-яких зобов'язань з боку повіреного [9, с. 128]. Справді, довіреність як односторонній правочин може створювати обов'язок лише для особи, яку представляють. Зокрема, така особа зобов'язується визнати правові наслідки дій, вчинених представником у межах наданих йому повноважень. Щодо представника, то він лише вправі вчиняти дії, передбачені в довіреності. Законом санкціоновано можливість створення одностороннім правочином обов'язків для інших осіб у випадку домовленості з цими особами (ч. 3 ст. 202 ЦК України). Така норма може бути застосована до комерційного представництва, підставою виникнення якого є довіреність згідно з ч. 3 ст. 243 ЦК України. Тож підставою виникнення таких відносин комерційного представництва може бути довіреність, але лише за умови домовленості комерційного представника і особи, яку він представляє, про те, що довіреність (односторонній правочин) створює не лише право, а й обов'язок для комерційного представника вчиняти дії, передбачені довіреністю. Оскільки домовленість двох осіб, яка спрямована на встановлення цивільних прав та обов'язків згідно з ч. 1 ст. 626 ЦК України визначається як договір, то під домовленістю, яка необхідна для виникнення обов'язку в комерційного представника вчиняти дії, передбачені в довіреності, слід розуміти договір. Оскільки за правовою природою такий договір відповідає договору про комерційне представництво, то за таких умов втрачається необхідність видачі довіреності для виникнення правовідносин комерційного представництва.

Наступною підставою виникнення комерційного представництва є договір про комерційне представництво. Можна виділити два основні підходи до визначення правової природи договору, на підставі якого виникають правовідносини комерційного представництва.

За першим - договір про комерційне представництво слід вважати самостійним договором. Зокрема, Б.Д. Завідов розглядає договір про комерційне представництво як самостійний інститут, який може застосовуватись незалежно від договору доручення або агентського договору [10, с. 55-61]. При цьому В.Н. Бєлов підкреслює, що договір доручення є базовим договором агентської групи, на його основі побудований агентський договір і не зафіксований в ЦК договір про комерційне представництво [11, с. 103].

Науковці Б.І. Пугінський [12, с. 207], М.І. Брагінський [13, с. 34], які відстоюють правомірність другого підходу, не визнають самостійного характеру договору про комерційне представництво.

Відносини комерційного представництва, на наш погляд, можуть бути опосередковані як договором доручення, так і агентським договором. Однак ці договірні конструкції здатні лише частково реалізувати можливості комерційного представництва. Тому поряд з договором-дорученням доцільно передбачити окремий договір комерційного представництва. Для обґрунтування необхідності закріплення у ЦК України такого самостійного договору як підстави виникнення комерційного представництва важливо з'ясувати його відмінні риси порівняно з договором доручення, який відповідно до ЦК України розглядається як підстава виникнення комерційного представництва. Предметом договору комерційного представництва можуть бути правочини та пов'язані з ними фактичні дії. Предметом договору доручення можуть бути тільки юридичні дії (ч. 1 ст. 1000 ЦК України). Визначаючи в договорі про комерційне представництво обсяг дій, які зобов'язаний вчинити комерційний представник, сторони можуть лише в загальних рисах визначити юридичні дії. Щодо фактичних дій, то комерційний представник, як правило, самостійно вирішує необхідність та обсяг їх вчинення. У договорі доручення мають бути чітко визначені дії, які належить вчинити повіреному (ч. 1 ст. 1003 ЦК України). Нормами ЦК України, які регулюють договір доручення, спеціально виділені умови, які можуть передбачатись у договорі, який є підставою виникнення виключно комерційного представництва. Зокрема, це умова про право відступати в інтересах довірителя від змісту доручення без попереднього запиту про це (ч. 2 ст. 1004 ЦК України); умова про обов'язкове повідомлення сторони про відмову від договору не пізніше як за один місяць до його припинення, або за триваліший строк, за винятком припинення юридичної особи-комерційного представника (ч. 3 ст. 1008 ЦК України); умова про відшкодування збитків особою, яку представляють чи комерційним представником у випадку їх відмови від договору (ч. 2, 3 ст. 1009 ЦК України); умова про право комерційного представника здійснювати одночасно комерційне представництво кількох сторін правочину (ч. 2 ст. 243 ЦК України). При укладенні договору комерційного представництва довіреність видається лише у випадках, коли це передбачено в самому договорі. Більш детально це питання буде аналізуватися при з'ясуванні ролі довіреності за умови існування договору як підстави виникнення правовідносин комерційного представництва. У ч. 1 ст. 1007 ЦК України передбачено обов'язок довірителя видати повіреному довіреність на вчинення юридичних дій, передбачених договором доручення.

Договір комерційного представництва не слід ототожнювати також з агентським договором, який у главі 31 Господарського кодексу (ГК) України визначено як підставу виникнення відносин комерційного посередництва. Предметом агентського договору можуть бути як послуги в укладенні угод, так і фактичні послуги, що сприяють їх укладенню (ч. 1 ст. 297 ГК України). Натомість самостійним предметом договору комерційного представництва не можуть бути лише фактичні дії.

Цікавим питанням є визначення необхідності довіреності для представництва перед третіми особами, за умови існування договору. На думку А.В. Грішина, С.В. Мельника, загалом єдиною умовою виникнення відносин комерційного представництва є договір. Для забезпечення гнучкості відносин комерційного представництва не обов'язково видавати окрему довіреність. Достатньо передбачити для комерційного представника загальні повноваження [14, с. 101; 15, с. 124]. С. Фурса підкреслює, що „дубляж” документів суперечить не лише логіці, а й змісту правовідносин, які зумовлюються цими документами. Відповідно до вимог законодавства оформлений договір доручення з достатньою юридичною силою свідчить третім особам про передачу доручителем повноважень повіреному (як і довіреність) [16, с. 95]. Висловлено також іншу думку, за якою для належного дотримання форми відносин необхідні і договір доручення, і довіреність [17, с. 184]. При цьому часто зазначають, що довіреність може мати два способи вираження: окремий документ або складову частину договору [18, с. 15-16].

Необхідно підкреслити, що договір про комерційне представництво передбачає обов'язок комерційного представника виступати від імені особи, яку він представляє, тим самим передбачає і можливість реалізувати цей обов'язок, тобто право виступати від імені особи, яку він представляє. В іншому випадку договір про комерційне представництво передбачав би не виконуваний обов'язок, тобто взагалі не виступав би юридичним фактом. Іншими словами, договір комерційного представництва містить волевиявлення особи, яку представляють, на виступ комерційного представника від її імені і в цьому розумінні може розглядатися як уповноважувальний правочин [3, с. 82].

Науковці здебільшого вважають, що, якщо форма договору відповідає вимогам, які законом визначені для форми уповноваження і в договорі закріплене волевиявлення про наділення представника повноваженнями, договір вважається достатньою підставою для виникнення повноважень. Інакше договір буде лише підставою виникнення обов'язку здійснювати представництво від імені довірителя. Для реалізації цього обов'язку довіритель повинен наділити повіреного повноваженнями, видавши йому довіреність. У такому випадку видача довіреності „має подвійне значення, виступає як підстава виникнення повноваження і одночасно є юридичним фактом, який перетворює обов'язок повіреного виступати від імені довірителя в готовий для реалізації стан” [3, с. 84]. Отже, для того, щоб договір виконував уповноважувальну та правопідтверджувальну роль перед третіми особами, необхідно у ЦК України передбачити обов'язкову письмову форму і чітко зазначити наслідки її недодержання, а саме недійсність. Цей договір повинен також підлягати нотаріальному посвідченню та державній реєстрації, якщо такі вимоги законом передбачені для правочинів, на вчинення яких уповноважується комерційний представник згідно з цим договором. Така позиція підтримується Вищим Господарським судом України. В Інформаційному листі Вищого Господарського суду України „Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України” від 7 квітня 2008 р. зазначено, що правила ч. 3 ст. 243 ЦК України щодо підтвердження повноважень комерційного представника слід застосовувати з урахуванням того, що повноваження представника можуть бути підтверджені в договорі, укладеному представником і довірителем у письмовій формі, якщо договір в цій частині відповідає вимогам ч. 1, 2 ст. 245 ЦК України.

Слід також зауважити, що норми про комерційне представництво не виключають можливості фіксації повноваження не в договорі доручення, а в окремому документі (довіреності). Таким чином, законодавець надає суб'єктам цивільного права якомога повніші можливості для використання представництва при встановленні та реалізації своїх суб'єктивних прав і обов'язків. Зокрема, використання довіреності для підтвердження повноважень в окремих випадках доцільніше, ніж використання письмового договору. Представник таким чином не розголошує конфіденційну інформацію, яка може бути в договорі. Таким чином, доцільність видачі довіреності повинна визначатися в договорі комерційного представництва.

Зазначимо, що фудиціарний характер правовідносин представництва обумовлює неможливість вимагати комерційним представником від особи, яку він представляє, видачу довіреності. Комерційний представник вправі лише відмовитися від договору (ч. 1 ст. 1008 ЦК України).

Розділ 2 : Дослідження особливостей послуг, які надає комерційний представник.

Дослідження особливостей послуг, які надає комерційний представник ,неможливе без з'ясування поняття послуги як об'єкта цивільних правовідносин. Визначення послуги у Цивільному кодексі України [1] як об'єкта цивільних прав(ст. 177) та вказівка на те, що послуга споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності (ч. 1 ст. 901), є недостатнім для чіткого розуміння поняття послуги в цивільному праві. Видається доцільним окреслення послуги як об'єкта цивільних правовідносин через діяльність, яка триває у часі, здійснюється на замовлення сторони і не має уречевленого результату або результат є невіддільним від самої діяльності [6, с. 166]. Д.І. Степанов визначає послугу також шляхом вказівки на її специфічну поведінкову характеристику: це операція (низка послідовно вчинюваних дій, об'єднаних єдиною метою) або діяльність, що характеризується ознаками неохопності, труднощами визначеності (в часі і просторі) і невіддільністю від джерела, синхронністю надання і отримання, незбереженістю, миттєвою споживаністю [10, с. 17].

Керуючись цим, специфіка послуги як об'єкта правовідношення комерційного представництва виявляється в особливостях діяльності комерційного представника у разі здійснення ним представництва від імені особи, яку представляє. З огляду на це, важливо з'ясувати наступні моменти, що стосуються діяльності комерційного представника:

1. Характер дій, які має право вчиняти представник у випадку здійснення ним комерційного представництва. Позиція законодавця та судова практика з цього питання є неоднозначною і навіть суперечливою. У законодавстві України можна простежити вживання різних термінів для окреслення діяльності комерційного представника.

Згідно з ч. 1 ст. 243 ЦК України комерційним представником є особа, яка постійно та самостійно є представником підприємців у разі укладення ними договорів у сфері підприємницької діяльності. Зазначимо, що дії представника у разі укладення договорів у сфері підприємницької діяльності можна розуміти як дії фактичного (підготовчого) характеру або як дії, що полягають у безпосередньому укладенні договорів. Ця норма потребує уточнень.

У ч. 1 ст. 237 ЦК України визначено загально цивілістичне представництво як правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Отже, загально цивілістичний представник вправі вчиняти не лише договори, а й односторонні правочини. Визначаючи предмет договору доручення, який згідно з ЦК України є підставою виникнення правовідносин комерційного представництва, законодавець вказує на можливість вчинення представником юридичних дій (ч. 1 ст. 1000 ЦК України).Законодавство, яке встановлює особливості комерційного представництва в окремих сферах підприємницької діяльності, також є неоднозначним у визначенні характеру діяльності комерційних представників. Наприклад, відповідно до Правил здійснення діяльності з торгівлі цінними паперами: брокерської діяльності, дилерської діяльності, андеррайтингу, управління цінними паперами, затвердженими Рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 12 грудня 2006 р. [2], брокерська діяльність полягає в укладенні торговцем цивільно-правових договорів щодо цінних паперів (п.1 розд. 2 Правил).

Водночас договір доручення, який є підставою здійснення брокерської діяльності, визначають як договір, за яким одна сторона (повірений) зобов'язується вчинити щодо цінних паперів від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії (п. 1 розд. 2 Правил). Цими правилами закріплений також договір на брокерське обслуговування, договір, укладений між торговцем та клієнтом, в якому передбачено надання послуг клієнтові щодо укладення правочинів з цінними паперами (п. 1 розд. 2 Правил).[2]

Вищезазначене зумовлює необхідність з'ясування, який із вживаних законодавцем термінів (договір, правочин, юридичні дії) найдоцільніше використовувати для окреслення діяльності представника, у разі здійснення ним комерційного представництва. Видається, що зведення діяльності комерційного представника до укладення ним договорі безпідставно обмежує його можливості порівняно із загально цивілістичним представником. Тому комерційний представник має право вчиняти окрім дво- чи багатосторонніх правочинів (договорів) також односторонні.

Наприклад, до односторонніх правочинів, які може вчиняти комерційний представник, потрібно зачислити залік, оферту, акцепт. Окрім цього, необхідним є закріплення можливості для комерційного представника вчиняти правочини, спрямовані не лише на виникнення цивільних прав і обов'язків, а також на їх зміну чи припинення. Правочин, спрямований на зміну або припинення цивільних прав і обов'язків, під кутом зору волевиявлення сторін, такий самий, яким він був під час виникнення правовідносин, з тією лише відмінністю, що є „залежним” від уже наявного правовідношення. На завершення, категорія „юридичні дії” значно ширша, ніж „правочин” і „договори”. Законодавець не визначає зміст категорії „юридичні дії”. Приналежність їх до дій, які спричинюють юридичні наслідки, такі як виникнення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків, не зовсім вдале у зв'язку із формулюванням категорії правочину. Однак законодавець чітко розмежовує „юридичні дії” і „правочини”. Категорія „юридичні дії” охоплює, поряд із правочинами, інші дії, які не є правочинами в розумінні ч.1 ст. 202 ЦК України, але для сторін можуть мати юридичне значення.

Прикладом є процесуальні дії представника у випадку судового представництва; дії, які сприяють реалізації наявних прав та обов'язків. Вивчаючи різновиди юридичних дій, можна зробити висновок, що окремі з них, наприклад ті, які спрямовані на реалізацію прав або виконання обов'язків, можуть вчинятись представником у разі здійснення ним комерційного представництва. Проте є й такі (наприклад, процесуальні дії), вчинення яких не відповідатиме природі комерційного представництва. Щоправда, у юридичній літературі висловлюються думки протилежні. Зокрема, М.І. Брагінський підкреслював, що представництво не може бути зведене до правочинів тому, що його використання не обмежується межами цивільного права. Як приклад, можна назвати судове представництво [3, с. 285].

Специфіка комерційного представництва полягає у тому, що власне здійснення представництва від імені підприємців у разі вчинення ними юридичних дій у сфері підприємницької діяльності є лише кінцевим, завершальним етапом у діяльності комерційного представника, оскільки попередньо йому необхідно з'ясувати з ким і на яких умовах потрібно вступати у правовідносини, тобто перед тим, як вчинити від імені і в інтересах довірителя юридичні дії, комерційний представник надає йому комплект фактичних послуг, що сприяють вчиненню юридичних дій.

Доцільним є також визначення співвідношення фактичних та посередницьких дій у діяльності комерційного представника. Видається, що поняття „посередницькі дії” є вужчим, ніж „фактичні дії”. Історичний розвиток терміна „посередництво” був пов'язаний лише з визначенням правовідносин між двома особами, до останнього часу не було розуміння посередника, як особи, яка сприяє реалізації прав суб'єкта вже наявного правовідношення.

Висновок

Практика укладення договорів, на підставі яких виникає комерційне представництво, свідчить про вчинення комерційним представником правочинів, юридичних дій, спрямованих на здійснення вже наявних прав та обов'язків, а також фактичних дій.

Специфіка юридичних та фактичних дій, які вчиняє представник у разі здійснення ним комерційного представництва, також полягає в тому, що вони обов'язково пов'язані зі сферю. Отже, фактичне посередництво полягає у сприянні під час укладення конкретного договору чітко визначеними сторонами, зокрема, здійснення підготовки укладення договору, залишаючи для зацікавленої особи тільки необхідність вчинення цілеспрямованого волевиявлення. Фактичні дії, які має право вчиняти комерційний посередник, потрібно розглядати ширше. Це можуть бути будь-які дії, які сприяють вчиненню комерційним представником правочинів та інших юридичних дій, спрямованих на здійснення прав особи, яку представляє, або виконання її обов'язків. Вони завжди мають допоміжний характер, тому діяльність комерційного представника не може полягати лише у вчиненні фактичних дій підприємницької діяльності особи, яку комерційний представник представляє.

Враховуючи вищенаведене, самостійними підставами комерційного представництва можуть виступати: видача довіреності як односторонній правочин особи, яку представляють, та відповідний односторонній правочин комерційного представника; договір про комерційне представництво (договір доручення, агентський договір, окремий договір комерційного представництва).

Отже, договірна відповідальність комерційного представника виникає у випадку не вчинення правочину від імені особи, яку він представляє, в межах наданих повноважень або вчинення правочину в межах наданих повноважень, але з порушенням інших договірних зобов'язань, за наявності вини комерційного представника, а також у випадку односторонньої відмови від договору. В ЦК України доцільно передбачити норму, згідно з якою правочин або частина правочину, вчиненого комерційним представником з перевищенням повноважень, визнається судом недійсним. Збитки, завдані третій особі у зв'язку із вчиненням комерційним представником правочину з перевищенням повноважень, підлягають відшкодуванню комерційним представником.

правовий юридичний комерційний представник

Література

1.Степанова Н.А. Доверенность как одно из оснований возникновения представительских правоотношений / Н.А. Степанова // Российская юстиция. - 2007. - ? 6. - С. 10-13.

2.Нерсесов Н.О. Представительство и ценнuе бумаги в гражданском праве / Н.О. Нерсесов. - М., 1998. - 286 с.

3.Невзгодина Y.Л. Представительство по советскому гражданскому праву / Э.Л. Невзгодина. - Томск, 1980. - 156 с.

4.Казанцев Л.Н. Учение о представительстве в гражданском праве / Л.Н. Казанцев. - Ярославль, 1879. - 147 с.

5.Шерешевский В.А. Представительство. Поручение и доверенность: практический комментарий к ГК РСФСР / В.А. Шерешевский. - М., 1925. - 478 с.

6.Харитонов Є.О. Добровільне представництво у цивільному праві України: навч. посібник / Є.О. Харитонов, О.І. Харитонова, А.І. Дрішлюк. - К.: Істина, 2007. - 176 с.

7.Красько И. Спорнuе проблемu представительства / И. Красько // Предпринимательство, хозяйство и право. - 1998. - ? 1. - С. 11-14.

8.Майфат А.В. Понятие и организационно-правовuе формu посредничества в гражданском праве: дисс. … канд. юрид. наук / А.В. Майфат. - Екатеринбург, 2002. - 136 с.

9.Васильєва В.А. Цивільно-правове регулювання діяльності з надання посередницьких послуг: монографія / В.А. Васильєва. - Івано-Франківськ, 2006. - 346 с.

10.Завидов Б.Д. Договорu посреднических услуг / Б.Д. Завидов. - М.: ФБК-ПРЕСС, 1997. - 87 с.

11.Белов В.Н. Коммерческое представительство и агентирование (договорu) / В.Н. Белов. - М.: Финансu и статистика, 2001. - 405 с.

12.Пугинский Б.И. Коммерческое право России / Б.И. Пугинский. - М.: Юрайт, 2002. - 286 с.

13.Брагинский М.И. Договор поручения и сторонu в нем / М.И. Брагинский // Вестник Вuсшего Арбитражного Суда РФ. - 2001. - ? 4. - С. 34-40.

14.Гришин А.В. Коммерческое представительство в предпринимательской деятельности и его правовая защита: дисс. … канд. юрид. наук / А.В. Гришин. - М., 2001. - 146 с.

15.Мельник С.В. Профессиональное коммерческое (торговое) представительство: дисс. … канд. юрид. наук / С.В. Мельник. - СПб., 2003.

16.Фурса С. Довіреність та інститут представництва в цивілному законодавстві, нотаріальному і цивільному процесах України / С. Фурса // Право України. - 1999. - ? 4.- С. 94-97.

17.Гражданское право: учебник / под ред. А.П. Сергеева, Ю.К. Толстого. - М.: ПРОСПЕКТ, 1997. - 779 с.

18.Крuлов С. Соотношение договора поручения и доверенности / С. Крuлов // Российская юстиция. - 1999. - ? 9. - С. 15-25.

Размещено на Allbest.ru