Право як особливий вид соціальних норм

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

1. Право як особливий вид соціальних норм

2. Поняття та ознаки права

3. Характерні особливості норм права

4. Функції права

5. Форми (джерела) права

6. Правовий аналіз “Загальної декларації прав людини”

Література

1. Право як особливий вид соціальних норм

Соціальні норми -- це загальні правила поведінки людей у суспільстві, що зумовлені об'єктивними закономірностями, є результатом свідомої вольової діяльності певної частини чи всього суспільства і забезпечуються різноманітними засобами соціального впливу. Залежно від способу їх утворення й забезпечення соціальні норми класифікують як: юридичні; моральні; корпоративні (громадських організацій, політичних партій, інших об'єднань громадян); звичаї чи традиції. Залежно від сфери соціальних відносин, що регулюються нормами, їх поділяють на: економічні; політичні; сімейні; релігійні; етики та естетики; організаційні; соціально-технічні.

Юридичні (правові) норми -- загальнообов'язкові, формально визначені правила поведінки, що встановлені (санкціоновані) державою, охороняються, захищаються і гарантуються нею та містяться в нормативно-правових актах.

Моральні норми -- правила поведінки, що базуються на моральних поглядах суспільства на добро і зло, справедливе й несправедливе, гуманне й негуманне, а забезпечуються насамперед внутрішньою переконаністю та силою громадської думки.

Корпоративні норми -- правила поведінки, що встановлюються й забезпечуються політичними партіями, громадськими організаціями та іншими об'єднаннями людей.

Звичаї чи традиції -- правила поведінки, що історично склались і увійшли (перетворились) у звичку людей.

Аби показати, що право є особливим видом соціальних норм, слід порівняти ознаки правових та інших соціальних норм.

Так, правові норми, що у своїй сукупності утворюють право:

1. виникають разом із виникненням держави;

2. встановлюються чи санкціонуються державою;

3. виражають волю керівної частини суспільства;

4. утворюють внутрішньо узгоджену цілісність, єдність (систему права);

5. існують у суспільстві як одна система норм;

6. формулюють правила поведінки у вигляді прав та обов'язків;

7. правила поведінки формально визначені за змістом;

8. мають певні форми зовнішнього виразу;

9. мають точно визначені межі дії;

10. забезпечуються державним примусом та іншими засобами.

Інші соціальні норми, що утворюють систему соціального регулювання:

1. існують у будь-якому суспільстві;

2. встановлюються чи санкціонуються іншими суб'єктами;

3. виражають волю різноманітних частин населення;

4. можуть існувати й безсистемне, не будучи внутрішньо узгодженими;

5. існують здебільшого у вигляді декількох відносно самостійних систем нормативного регулювання;

6. виражаються не тільки через права та обов'язки, а й через загальні принципи, цілі, гасла тощо;

7. зазвичай позбавлені формальної визначеності;

8. можуть виражатись у будь-яких, не завжди фіксованих, формах;

9. не завжди мають точно визначені межі дії;

10. забезпечуються звичкою, внутрішнім переконанням, моральним, громадським впливом та іншими позадержавними засобами.

Отож, право, як особливий вид соціальних норм, відрізняється від інших соціальних норм взаємозв'язком із державою, напрямками впливу на суспільні відносини.

Кожне суспільство має регулювати відносини між людьми, здійснювати охорону і захист таких відносин. Таке регулювання і охорона суспільних відносин здійснюється з допомогою соціальних норм. У системі таких норм право посідає провідне місце. В юридичній літературі право розглядають як загальносоціальне явище і як волевиявлення держави (юридичне право).

Як загальносоціальне явище право характеризується певною свободою та обґрунтованістю поведінки людей, тобто відповідними можливостями суб'єктів суспільного життя, що об'єктивно зумовлені розвитком суспільства, мають бути загальними і рівними для всіх однойменних суб'єктів. З таких позицій право поділяють на: права людини; права об'єднань, груп, верств; права нації, народу; права людства.

Юридичне право -- це свобода та обґрунтованість поведінки людей відповідно до чинних нормативно-правових актів та інших джерел права.

Твердження про те, що право відірване від держави, привело до виникнення різноманітних концепцій праворозуміння: природного права, позитивного права, права реалістичного, психологічного тощо.

Юридичне (позитивне) право, своєю чергою, поділяють на об'єктивне і суб'єктивне.

Юридичним об'єктивним правом називають систему всіх правових приписів, що встановлені, охороняються, захищаються державою, мають загальнообов'язковий характер, є критерієм правомірної чи неправомірної поведінки та Існують незалежно від індивідуальної свідомості суб'єкта права.

Юридичне суб'єктивне право -- це певні можливості, міра свободи, що належить суб'єктові, який сам вирішує, користуватися ними чи ні.

До основних ознак права в його позитивному (нормативному) розумінні як волевиявлення держави можна віднести такі:

1. право -- це система правових норм;

2. це -- правила поведінки загального характеру;

3. ці правила мають загальнообов'язковий характер;

4. вони тісно зв'язані між собою, діють у єдності, складаються в правові інститути, правові галузі та інші частини системи права;

5. формально визначені й закріплені в нормативно-правових актах та інших джерелах права;

6. установлюються, санкціонуються, гарантуються й забезпечуються державою та її органами;

7. у своїй сукупності регулюють соціальні відносини між людьми;

8. правила поведінки повинні встановлюватися державою з урахуванням принципів правди, справедливості, гуманізму й милосердя.

Кожне право, як елемент правової системи, складається з багатьох правових норм. Аби вірно вибрати ту чи ту норму, треба знати, що вони об'єднуються не за випадковими ознаками, -- між ними існують конкретна схожість і відмінності. Завдяки цій об'єктивній обумовленості й характерним ознакам схожості та відмінностей між правовими нормами все право можна подати як визначену систему.

Воно є системою правил загального характеру. Це означає, що право має соціальне призначення з регулювання поведінки не якоїсь конкретної особи, а будь-кого, хто вступає у ті відносини, що ним регулюються.

Право має загальнообов'язковий характер. Його положення, що їх містить уся система правових норм, повинні сприйматись як безумовне керівництво до дії, що виходить із державних структур і не підлягає обговоренню чи оцінці під кутом зору їх доцільності, раціональності, бажаності чи небажаності здійснення.

Право характеризується внутрішньою формою, тобто об'єднанням правових норм в інститути, підгалузі й галузі права та окремі правові комплекси.

Формальна визначеність права характеризується тим, що поведінка суб'єктів у вигляді нормативної моделі закріплюється в нормах права як права та обов'язки учасників суспільних відносин, а також як вид і міра реакції держави (санкції), застосовані в разі порушення велінь, що містяться в нормативних приписах. Ці приписи повинні виконуватись саме в тому обсязі та у випадках, у яких вони знайшли своє формальне закріплення в тексті правової норми.

Право стає обов'язковим лише тоді, коли воно видається чи санкціонується уповноваженим на те суб'єктом, у межах його компетенції та в порядку, передбаченому встановлюваною процедурою, тобто з дотриманням установлених вимог, що подаються до розроблення, обговорення, прийняття, набирання чинності, зміни та скасування дії правових приписів.

Здійснення права забезпечується державою. Це проявляється в тому, що держава створює, з одного боку, реальні умови й засоби, які сприяють безперешкодному добровільному здійсненню відповідними суб'єктами сформульованих у правових нормах зразків поведінки, а з іншого -- відповідні заходи заохочення, переконання і примусу до здійснення бажаної поведінки, та застосовує ефективні санкції в разі невиконання вимог правових норм.

Отже, право як волевиявлення держави -- це система загальнообов'язкових, формально визначених, установлених чи санкціонованих державою, гарантованих і забезпечених нею правил поведінки, що тісно між собою зв'язані та регулюють суспільні відносини між людьми в інтересах певної частини (більшої чи меншої) населення в соціальне неоднорідному суспільстві.

У процесі регулювання суспільних відносин уся сукупність соціальних норм взаємодіє. Розгляньмо деякі аспекти цього явища.

У вимогах різних соціальних норм містяться однопорядкові, аналогічні положення. Тоді такі норми доповнюють одна одну і в такій спосіб сприяють повнішому і швидшому досягненню бажаних результатів.

Різні соціальні норми криють у собі вимоги, що виключають одна одну, а це веде до конкуренції різних моделей поведінки. Така ситуація утруднює реалізацію вимог, що випливають із змісту норм, які суперечать одна одній.

Під час формування основ правової держави в регулюванні суспільних відносин зростає значення моральних вимог, у яких знаходять відображення загальнолюдські цінності. Саме тому посилення моральної обґрунтованості правових розпоряджень -- необхідна умова подальшої активізації їх ролі та ефективності в регулюванні суспільних відносин, зміцнення дисципліни,

Правова вимога зміцнення законності та правопорядку водночас є й важливою вимогою моралі, яка характеризує моральну структуру особи, її чесність, совість, обов'язок. Тому законність може виступати і як один із моральних критеріїв поцінування поведінки особи та інших суб'єктів -- адже в умовах беззаконня годі й казати про мораль.

Найбільшої ефективності право досягає в разі збігу його вимог і вимог, що формулюються в моральних нормах. Під час формування правової держави співіснування цих двох видів соціальних норм загалом збігається або наближається до цієї умови.

Говорячи про зближення вимог права і моралі, не слід забувати, що між ними можуть існувати протиріччя і негативні явища.

Коли протиріччя своєчасно не виявляються і, отже, не усуваються, вони можуть призвести до порушень закону (за суспільного пріоритету вимог моралі над нормами права) або до моральних втрат (у протилежній ситуації). Однією з причин таких протиріч є відносна стабільність моралі. Право більш динамічне, воно швидше реагує на потреби конкретних життєвих ситуацій у процесі суспільного розвитку.

Регулювання й охорону суспільних відносин право здійснює через відповідну систему.

Система права -- це внутрішня форма права, яка має об'єктивний характер побудови, що відображається в єдності та узгодженості всіх її норм, диференційованих за правовими комплексами, галузями, підгалузями, інститутами й нормами права.

Право складається з численних правових норм. Аби правильно вибрати ту чи ту правову норму для їх реалізації, треба знати, що вони об'єднуються не за випадковими ознаками; між ними є конкретна схожість і відмінності. Завдяки цій об'єктивній зумовленості й характерним ознакам схожості, відмінностей правових норм усе право можна подати як визначену систему.

Об'єктивна зумовленість права характеризується тим, що, по-перше, воно є явищем другорядним відносно економіки і входить до надбудови суспільства. По-друге, право включається до ширшої системи, що зветься правовою. Тому праву притаманні такі об'єктивні властивості:

1. воно розвивається через правовідносини, породжувані економічними відносинами, а вже потім установлювані чи санкціоновані державою;

2. під впливом правовідносин і правосвідомості розвивається не тільки норма права, право, а й правова система і правова надбудова;

3. право не слід зводити тільки до правових норм, його належить розглядати у взаємодії з іншими елементами правової системи (наприклад, правове регулювання та його механізм, правовідносини, правосвідомість та ін.);

4. система норм права є елементом системи правого регулювання, взаємодії об'єктивного та суб'єктивного права, правідносин і правосвідомості. Водночас у правових джерелах існують і антисистемні тенденції (приміром, конкуренція норм права);

5. ступінь розвиненості системних властивостей права багато в чому залежить від розвиненості всієї правової системи. Це означає, що систему права слід вивчати в межах певної правової системи.

До основних ознак системи права слід віднести: поділ усієї сукупності норм права на взаємозв'язані правові комплекси, галузі, підгалузі, інститути права; єдність і узгодженість між собою норм права, що складають систему права; об'єктивний характер побудови системи права.

Отже, для будь-якої держави право функціонує як єдина, юридичне цільна, внутрішньо узгоджена система загальнообов'язкових правил поведінки. Важливим аспектом такої внутрішньої узгодженості є структура права, як закономірна організація його елементів.

Первинним ланцюжком системи права є нормативно-правовий припис (норма права). Це загальнообов'язкове, формально визначене правило поведінки суб'єкта права, що криє в собі державно-владне веління нормативного характеру, встановлюється, санкціонується і забезпечується державою для регулювання суспільних відносин.

Ознаки норм права, що відрізняють їх від індивідуально-правового припису:

1. вони узагальнюють типові, тобто такі, що неодноразово повторюються, життєві ситуації;

2. розраховані на невизначену кількість суспільних відносин;

3. адресовані неперсоніфікованому колу суб'єктів, дозволяють окреслити межі поведінки всіх суб'єктів, що підпадають під таку ситуацію;

4. діють у часі та просторі неперервно;

5. чинність дії правової норми припиняється або скасовується уповноваженими суб'єктами.

2. Поняття та ознаки права

Право -- система норм (правил поведінки) і принципів, встановлених або визнаних державою як регулятори суспільних відносин, які формально закріплюють міру свободи, рівності та справедливості відповідно до суспільних, групових та індивідуальних інтересів (волі) населення країни, забезпечуються всіма заходами легального державного впливу аж до примусу.

Якими є специфічні ознаки права?

1. Вираження міри свободи, рівності та справедливості означає, що право з достатньою повнотою втілює основні права та свободи людини, визнані у світовому співтоваристві. Право є мірою свободи та рівності людей, установленою державою таким чином, щоб свобода одного не обмежувала свободи іншого. І цією мірою є справедливість. Повної свободи досягти не можна, проте можна бути вільним у тій мірі, у якій вільні інші. У праві свобода трансформується в суб'єктивні права, яким відповідають обов'язки, що їх обмежують. Своїм загальним масштабом і рівною мірою право вимірює, «відміряє» і оформляє саме свободу в людських взаємовідносинах, свободу індивіда. Свобода невіддільна від справедливості і становить її підставу. Свобода завжди є обмеженою конкретними рамками (мірою), які не допускають антигромадських актів «користування свободою». Це -- рівність у свободі.

Але не завжди, не за усіх історичних часів була рівність у свободі, єдина для усіх міра свободи. Приміром, кріпосне право закріплювало становище несвободи селянина. Віднімаючи свободу в селянина, воно віддавало свободу пану. Міра свободи кріпака і пана -- різна. По суті, кріпосне право -- це вираження через закон свободи поміщика. Всяке право містить у собі елемент свободи, міру свободи, дарма що ця свобода й може бути односторонньою, має характер привілею однієї особи на шкоду іншій. У такому разі через право як систему норм, виданих державою, виражається воля панівного класу, свавілля панів і несвобода селян. Селяни віднесені не до суб'єктів, а до об'єктів права. До них не є застосовним принцип правової рівності. Таке право не може бути справедливим, тому що не виражає міру свободи, рівну для усіх. Справедливість -- це баланс інтересів: влади і громадянина, виробника і споживача, продавця і покупця, роботодавця і робітника тощо. Справедлива міра свободи характеризує зміст права, а загальнообов'язковість права, що засновується на легітимному примусі, є його формальною властивістю, яка має істотний характер.

Найвище суспільне призначення права -- забезпечувати у нормативному порядку свободу в суспільстві, підтверджувати справедливість, виключити сваволю і свавілля з життя суспільства. Неспроста ще римські юристи писали: уня est ars boni et aequi - право є мистецтво добра та справедливості. Із загальносоціальної точки зору право -- це міра свободи і справедливості. З формальної точки зору право -- це міра свободи та справедливості, яка фактично захищена в цьому суспільстві.

2. Нормативність виявляє сенс і призначення права. Нормативністю права до суспільного життя вносяться істотні елементи єдності, рівності, принципової однаковості -- право виступає як загальний масштаб, міра (регулятор) поведінки людей. За допомогою норм право регулює різні суспільні відносини, слугує знаряддям втілення в життя політики держави, засобом організації її різнобічної управлінської та іншої діяльності. У нормативності є одна істотна риса: право виражається в нормативних узагальненнях (загальні дозволяння, загальні заборони, загальні обов'язки), які встановлюють межі досягнутої свободи, межі між свободою і несвободою на певному ступені суспільного прогресу.

3. Формальна визначеність права означає чіткість, однозначність, стислість формальних правових приписів, виражених у законах, указах, постановах тощо. Досягається це за допомогою правових понять, їх визначень, правил юридичної техніки. Саме тому суб'єкти права чітко знають межі правомірної і неправомірної поведінки, свої права, свободи, обов'язки, обсяг і вид відповідальності за вчинене правопорушення. Вираження норм у законах, інших нормативних актах, встановлення формальної рівності -- це основна ознака формальної визначеності права.

4. Системність права полягає в тому, що право -- це не просто сукупність принципів і норм, а їх система, де всі елементи пов'язані та узгоджені. Системність вноситься до права законодавством. Лише системне, несуперечне право, яке виражає свою сутність через принципи, здатне виконати завдання, що постають перед ним. Сьогодні в Україні найважливіше і найнагальніше завдання -- відновити і зміцнити системність права, оскільки неузгодженість нормативно-правових актів розірвала системо утворюючі зв'язки між юридичними нормами.

5. Вольовий характер права, вираження в ньому суспільних, групових і індивідуальних інтересів означає, що в праві проявляється та втілюється воля, змістом якої є інтерес. Право акумулює суспільну, групову та індивідуальну волю громадян у їх гармонічному поєднанні, злагоді та компромісах. Воля пронизує діяльність людини, її цілеспрямовану поведінку в усіх, у тому числі й у правовій, сферах життя. Розуміння волі в праві виключає зведення права до знаряддя насильства держави, засобу придушення нею індивідуальної волі. Створюється ілюзія, що право виходить від держави. Насправді в ідеалі держава в особі своїх законодавчих органів «підносить до закону» суспільні, групові та індивідуальні інтереси, які відповідають принципам справедливості, свободи, демократії, рівності, гуманізму.

6. Загальнообов'язковість права виражається в тому, що встановлені правила поведінки є загальними та обов'язковими для всієї країни. Загальнообов'язковість, загальність праву надає те, що в ньому виражаються узгоджені інтереси учасників регульованих відносин, що воно має нормативний характер.

7. Державна забезпеченість, гарантованість права, аж до примусу, свідчить про те, що державна влада, держава в цілому підтримує загальні правила, які визнаються державою правовими. Далеко не всі норми права додержуються та виконуються добровільно, в силу внутрішнього переконання. Значна частина населення підкоряється вимогам правових лише тому, що за правом постає держава. Державна охорона правових норм містить у собі державний легальний примус, різні організаційні, організаційно-технічні, виховні та превентивні (попереджувальні) заходи державних органів з дотримання та виконання громадянами юридичних норм. До порушників вимог норм права компетентні державні органи можуть застосовувати заходи юридичної відповідальності приписів -- дисциплінарної, адміністративної, кримінальної. Тим самим держава забезпечує загальнообов'язковість норм права.

3. Характерні особливості норм права

Норма права - це те, що виходить від держави і охороняється загальнообов'язкове, формально визначене правило поведінки (безпосередньо чи в поєднанні з іншими нормами права) надає учасникам суспільних відносин даного виду суб'єктивні юридичні права і накладає на них суб'єктивні юридичні обов'язки. юридична норма - це загальнообов'язкове веління, виражене у вигляді державно владного розпорядження і яке регулює суспільні відносини.

Далеко не всі нормативні установки є юридичними нормами. Одночасно багато юридичні норми (організаційні, організаційно-технічні та багато процедурних). Взагалі не пов'язані, або мало пов'язані з природним правом. З цієї точки зору правом є лише позитивне право, тобто тільки те, що виражено в законодавстві Природне право - це право, яке належить людині від народження (право на життя і так далі). Позитивне право - це та частина соціальних норм, яка виражена в офіційних документах, що виходять від держави і гарантованих державою. І позитивне право не заперечує природного права, з точки зору сучасної науки. Спостерігається певний взаємозв'язок між ними. Володіючи всіма якостями соціальних норм, юридичні норми мають специфічні риси, що визначаються їх нерозривному зв'язком з державою і що купують виключно регулюючі можливості. Юридична норма володіє наступними ознаками: Норма права - це норма позитивного права, яка регулює відносини у позитивному праві. Формальна визначеність норми права, норма права носить формалізований характер. Це означає те, що це правило поведінки, виражене державою і є джерело, де закріплена норма. Зміст правової норми викладається й існує тільки у формально закріпленому виді.

Визначеність норм права. У нормах права правило поведінки викладено в самих головних, істотних рисах. Відрізняється чітким детальним викладом і точністю. Тут відбивається вид суспільних відносин, що регулюється нормами права. Тут мається на увазі регулювання відносин у певній галузі права: у цивільному, адміністративному, кримінальному праві і тому подібного. Загальнообов'язковість норм права означає те, що норми права поширюються на учасників відносин даного виду і не залежить від того, якого суб'єктивне (особисте) ставлення до норм тих чи інших людей, згодні вони з нормами чи ні, схвалюють їх чи ні. Примусовість означає те, що норма права охороняється примусовою силою держави. Норма права - це встановлення, спрямоване не тільки в даний, але і в майбутнє.

Зміст, значення, мета норми полягає в тому, щоб упорядкувати суспільні відносини певного виду, підпорядкувати їх певного режиму, сприяти їх розвитку в тому чи іншому напрямі. Регулятивної особливістю юридичних норм є те, що вони вказують на можливе або належне поведінку. Право складається з норм, які неперсонофіціровани, звернені до заздалегідь невизначеному колу осіб, розраховані на оформлення багаторазової реалізацію у фактичних відносинах. Проте в нормах права вказуються істотні риси того відношення, для регулювання якого вони існують. Загалом, юридичні норми тут грають роль обеспечітеля нормативної регламентації суспільних відносин.

Право є регулятором суспільних відносин в єдності, в системі своїх норм. Право об'єктивно складається в систему. У межах єдиного права окремі юридичні норми виконують різні функції, і лише в певному поєднанні в певній системі юридичні норми надають правове вплив. Система права, це об'єктивно існуюче будову права, поділ на норми, інститути і галузі. Не всі норми права містять правило поведінки (про це буде сказано пізніше), тому іноді однієї норми права недостатньо для характеристики норм права або права в цілому, або для врегулювання суспільних відносин. І тільки в сукупності, у поєднанні юридичних норм можна вирішити ці проблеми. Дія однієї норми виявляється неминуче пов'язане з дією ряду інших норм і лише у своїй сукупності, в системі норми права регулюють суспільні відносини.

Зміст юридичних норм приймає певну форму. Такий найбільш поширеною формою є законодавчі нормативні приписи, що містять у собі правила поведінки. Будь-яка система права, в тому числі і наша переповнена приписами, які навряд чи можна назвати правилами поведінки (тобто не містять самої моделі поведінки), тобто еталоном, з яким повинні слідувати люди у своїх вчинках. Це приписи закріплюють певні юридичні поняття (дефініції), принципи права, завдання і цілі правового регулювання, описи правил юридичної техніки, приписи, які виводять, обставини, що сприяють дії норм містять саме правило поведінки. Зіставлення таких приписів з правилами поведінки показує, що вони в більшості своїй безпосередньо не впливають на поведінку людей, не закріплюють прав і обов'язків і так далі, не завжди можуть бути покладені в основу юридичної справи. Але всі вони нормативних та мають правовий характер.

Інтелектуально-вольове зміст норм права характеризується наявністю інтелектуального моменту, що представляє собою відображення тієї моделі суспільних відносин, яку''запрограмована''законодавець. Також характеризується наявністю вольового моменту, який містить в собі активну, наказовий початок, спрямованість законодавця до того, що ці відносини реально виникли. Юридичний зміст норм права як би оформляє інтелектуальний і вольовий моменти, надають їм юридичний''вигляд''. Юридичний зміст норми права може розглядатися, як виражене в самій нормі права правило поведінки і для його виявлення потрібно всього лише прочитати законодавчий текст. C цієї точки зору юридичний зміст - це безпосередній зміст норми. Правило поведінки що міститься в нормі зумовлює юридичні наслідки, пов'язані з дією даної норми права і обов'язки учасників відносин, регульованих нормою. Інформаційний зміст норми права виявляється з точки зору того, яка модель поведінки (інформація про майбутнє) у них закладена.

4. Функції права

Функції права -- основні напрямки правового впливу на суспільні відносини з метою їхнього упорядкування.

Термін «функціонування права» означає дію права в житті суспільства, втілення його функцій в суспільних відносинах.

Функції права можна класифікувати у такий спосіб:

Загальносоціальні

Спеціально-соціальні (юридичні).

Загальносоціальні інформаційнаорієнта ціннавиховна - інформування громадян, тобто доведення до відома адресата, про напрямки регулювання суспільних відносин, про їхні права, обов'язки та відповідальність- орієнтування громадян на позитивніправові настанови, які пропонують оцінку права та готовність діяти відповідно до його норм - загальноправовий вплив на духовну сферу, виховання поважання права (правова інформація)(правомірна поведінка)(правове навчання)

Спеціально-соціальні (юридичні)

Регулятивна-охоронна - функція упорядкування суспільних відносин, визначення лінії поведінки людей, наділення їх певними правами та обов'язками- функція встановлення та гарантування державою заходів юридичного захисту та юридичної відповідальності, порядку їх покладання та виконання, яка має на меті витиснення шкідливих для суспільства відносин та охорону позитивних

Регулятивна функція права може бути поділена на статичну та динамічну:

Регулятивна статична

Регулятивна динамічна - функція упорядкування суспільних відносин шляхом закріплення основних прав і свобод особи, компетенції державних органів і посадових осіб (наприклад, фіксування правомочностей власника щодо володіння, користування та розпорядження)- функція забезпечення активної поведінки суб'єктів права (наприклад, покладання обов'язку сплачувати податки, відбувати військову повинність)

Здійснюється за допомогою дозвільних (таких, що надають правомочності) та заборонних норм, які спричиняють правовідносини пасивного типу Здійснюється за допомогою зобов'язуючих норм, які спричиняють правовідносини активного типу

Охоронна функція виражається у такому:

1) визначення заборон на вчинення протиправних діянь;

2) встановлення юридичних санкцій за вчинення таких діянь;

3) безпосереднє застосування юридичних санкцій до особи, яка вчинила правопорушення.

Охоронний вплив права здійснюється за допомогою спеціальних охоронних норм, а також регулятивних норм, спрямованих на охорону суб'єктивних прав

5. Форми (джерела) права

В сучасній і дореволюційній юридичній літературі спеціалісти майже однаково підходять до визначення поняття форм (джерел) права, оскільки ці терміни застосовувались ще в стародавньому Римі.

Такі філософські категорії, як «зміст» і «форма» нерозривно пов'язані між собою і застосовуються також в правознавстві. По своєму змісту право виражає економічні, політичні, моральні та інші соціальні відносини. Цей зміст виражається в певних формах, оскільки «зміст формований», а «форма змістовна».

В правознавстві ці категорії мають свою специфіку. Ця специфіка зводиться до того, що зміст і форма права повинні бути офіційно визнані (прийняті або санкціоновані) державною владою або, в окремих випадках, суспільством. Це офіційне визнання надає юридичну силу формам права. Наприклад, проекти законів і самі закони по своєму змісту і формі можуть бути однакові, але закон відноситься до нормативно-правових актів, які мають юридичну силу і всі риси форм права. Проекти законів не являються формою права, оскільки не мають юридичної сили.

Поняття форми і джерела права мають різне значення і ототожнювати їх не можна. Термін джерела права має багато значень:

а) його розуміють як сили, які творять право, наприклад,джерелом права можна вважати волю Бога, волю народу,правосвідомість, ідею справедливості, державну владу. Вониможуть мати матеріальний і ідеальний зміст;

б) матеріали, покладені в основу того чи іншого законодавства. Наприклад, римське право послужило джерелом для німецького цивільного кодексу; праці вченого Потьє -- для французького кодексу Наполеона, Литовський Статут -- для Уложенія Олексія Михайловича в царській Росії; ідеї правової держави послужили джерелом для підготовки нової Конституції України і інших конституційних законів;

в) до джерел права відносяться історичні пам'ятники, які колись мали значення діючого права. Наприклад, Руська Правда, яка була основним законом в Київській Русі, Закони Хаммурапі в стародавньому Вавілоні тощо.

г) під джерелами права також розуміють засоби пізнання.

Наприклад, іноді говорять, що право можна пізнати із закону.

Вибір терміну «джерела права» приписують Тіту Лівію, який в своїй «історії» називає Закон XII таблиць джерелом права. Історики держави і права ще й сьогодні історичні пам'ятники права називають джерелами права.

В минулому і сьогодні до поняття «джерело права» підходять, по суті, з двох позицій: його розуміють як матеріальне джерело права -- звідки йде зміст норми або правотворча сила; наприклад, державна влада, Парламент, Верховна Рада України, Президент України, судові органи; формальне джерело права -- спосіб вираження змісту правил поведінки або те, що дає правилу загальнообов'язковий характер.

Багатогранність терміну «джерело права» вимагає теорію права обійти його і замінити іншим терміном -- «форми права». Форми права -- це по суті різні види права, які склались історично і які вибирає держава, відрізняються вони по способу оформлення змісту норм права. Це зовнішня форма існування змісту норм права.

Таким чином, форма права -- це зовнішнє оформлення змісту загальнообов'язкових правил поведінки, які офіційно встановлені або санкціоновані державною владою або загальновизнані суспільством -/правові звичаї, рішення, прийняті на всенародних і місцевих референдумах.

6. Правовий аналіз “Загальної декларації прав людини”

Aналіз «Загальної декларації прав людини» можна зауважити як основні права і свободи людини, які в доктрині піддаються певній градації на права і свободи першого покоління і права і свободи другого покоління. Між ними с істотна відмінність. Права першого покоління, до яких відносяться права, викладені у статтях 1-21 Загальної декларації прав людини, розглядаються як негативні, тобто як захист від якогось втручання (у тому числі й державного) у здійснення громадянських і політичних прав. Інша природа прав другого покоління (тобто економічних, соціальних і культурних прав). Для їхнього здійснення недостатньо утримуватися від втручання у сферу їхньої дії. Необхідна постійна правотворча діяльність держави, щоб гарантувати проголошені соціальні, економічні і культурні права. Ці права сформувалися у процесі боротьби народів за поліпшення умов життя. Серед них - право на працю, на вільний вибір роботи, професії, право на соціальне забезпечення, на відпочинок, право на захист материнства і дитинства, право на освіту, участь у культурному й інтелектуальному житті суспільства та ін. (лив. статті 22-27 Загальної декларації прав людини).

У післявоєнний період стали формуватися так звані права і свободи, що належать до третього покоління прав людини. Це права людини і народів на мир, на здорове навколишнє екологічне середовище, на гідний соціальний та економічний розвиток. Такі права належать кожній людині окремо, але їхня особливість у тому, що вони зачіпають інтереси всього суспільства і повинні вироблятися і здійснюватися всім суспільством. Дотримання прав і свобод третього покоління - це одне з головних завдань ООН у наш час (наприклад, резолюції щодо Антарктики як екологічного заповідника всесвітньої науки). Найбільш яскравим прикладом вираження прав третього покоління є сформульована в Статуті ООН мета, що є одним із найважливіших завдань ООН, - врятувати прийдешні покоління від лиха війни. Через це сучасне міжнародне право заперечує війну як засіб вирішення міжнародних суперечок і регламентує тільки мирні засоби їхнього вирішення. Значну групу міжнародно-правових актів у сфері захисту прав і свобод людини складають спеціальні акти. Ці акти, як правило, носять характер універсальних (діючих у глобальному масштабі) норм, але відмінних від уже розглянутих універсальних актів тим, що регламентують окремі, специфічні питання у сфері захисту прав і свобод людини.

В Україні залишається проблематичною реалізації ряду прав, передбачених Загальною декларацією, особливо соціальнихі культурних, значна частина яких нині є символічною. Це пов'язується головним чином з економічною і політичною кризою. Але ряд вчених-юристів і політиків звертає увагу й на інші причини. Такими, зокрема, є: глибока криза всіх соціальних норм, які існують в українському суспільстві і є передумовою стабільності правових норм:

норм моралі, звичаїв, релігійних норм, норм політичнихпартій і громадських організацій та ін., що зумовлено повільним становленням і утвердженням національної ідеології і національної релігії. Соціальні норми нашого суспільства не утворюютьсобою навіть відносної системи;

повільним становленням нової системи права України, особливо нового кримінального, адміністративного, цивільного і трудового права.

Ці галузі права мають утвердити значною мірою якісно нову кримінальну, адміністративну і цивільно-правову відповідальність,значно гуманнішу, але більш реальну і справедливу і надатиюридичній відповідальності в Україні значно системні-шого характеру; повільним становленням якісно нової правової свідомості,правової культури і правової ідеології. Адже продовжує панувати правовий нігілізм, неповага до права Конституції, до відповідних державних інститутів, чого немає або порівняно рідко зустрічається в інших країнах. Ставлення до нових національних інститутів нині значно гірше, ніж до колишніх союзних, в т.ч, з боку органів державної влади;

прискореним руйнуванням традиційних правоохоронних структур та інших інститутів і вкрай повільним створенням нових;

неадекватною реакцією, а часом і бездіяльністю державних та недержавних структур, особливо профспілок, творчих спілок та інших громадських організацій на порушення соціальних, культурних й інших прав. Профспілки свого часу не виступили рішуче на захист прав і свобод людини, коли вони лише почали брутально порушуватися в 1992--1993 рр., і не захищають їх належно й нині.

право соціальний норма декларація

Література

1. Алексеев С.С. Общая теория права. Т. I. M., 1981.

2. Кашанин А.В. Основы государства и права. 9 - 11 кл.: Краткий справочник школьника. М. 1998.

3. Основы государства и права / Под ред. Кутафина О.Е. М., 1998.

4. Основы государства и права / Под ред. Марченко М.Н., Лунгу П.Ф. М. 1997.

5. Фёдоров М.В., Еремян В.В. Основы государства и права для поступающих в вузы. М. 1997.

6. Федерик Майор (Генеральний директор ЮНЕСКО) // Загальна декларація прав людини: 45-я річниця. 1948-1993. ЮНЕСКО. Париж, 1994. С. 5;

Размещено на Allbest.ru