Застосування права

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

Вступ

Розділ 1. Теоретичний аналіз оснолвних форм реалізації права

1.1 Поняття та ознаки реалізації права

1.2 Загальна характеристика основних форм реалізації права

Розділ 2. Застосування як особливий спосіб його реалізації

2.1 Поняття та ознаки застосування права

2.2 Правозастосування як особливий процес реалізації права

2.3 Поняття і види правозастосовчих актів

Список викорастаної літератури

Вступ

Дана тема присвячена виключно вивченню такої особливої її форми, як правозастосування.

Шляхом застосування норм права держава владно втручається у процес розв'язання соціально значимих для суспільства й особи індивідуально-конкретних життєвих ситуацій. Оскільки держава у своїй діяльності здійснює дві основні функції (організацію виконання приписів норм права через видання правозастосовчих актів та охорону і захист права від порушень), правова доктрина розрізняє два види застосування права -- оперативно-виконавчу та правоохоронну.

У зв'язку з цим, передусім, слід зупинитися на дослідженні головних вимог до правозастосовчої діяльності, основних рисах, які відрізняють її від інших форм реалізації права. Застосування норми права не означає її «просту» реалізацію. Це владна діяльність, що здійснюється у певному порядку суб'єктами правозастосування, які наділені чинним законодавством відповідною компетенцією; правозастосування спрямоване на задоволення потреб усієї спільноти та завжди супроводжується винесенням акта застосування права (індивідуально-правового акта).

Одним із важливих питань даної теми, розгляд якого, врешті-решт, зумовлює необхідність виділення «правозастосування» в окрему тему даного курсу, є розкриття сутності та змісту стадій правозастосовчого процесу, де варто особливо виділити таку його стадію, як тлумачення норм права, його види та суб'єкти

Розділ 1. Теоретичний аналіз оснолвних форм реалізації права

1.1 Поняття та ознаки реалізації права

Реалізація норм права -- це втілення розпоряджень правових норм у правомірній поведінці суб'єктів права, в їх практичній діяльності. її можна розглядати як процес і як кінцевий результат.

Реалізувати нормативні розпорядження, що містяться в законах та інших нормативно-правових актах, означає втілити в життя -- у суспільні відносини, поведінку громадян -- волю законодавця й інших суб'єктів правотворчості, спрямовану на встановлення правопорядку. Без такої реалізації право втрачає своє соціальне значення і призначення.

Поняття реалізації права охоплює декілька способів і форм впливу на поведінку суб'єктів права.

Є дві форми реалізації:

* активна -- припускає реалізацію загальних правових норм, якими користуються суб'єкти права щодо всіх інших суб'єктів. Цим правам відповідають обов'язки всіх інших суб'єктів не робити дій, які б могли перешкодити їх здійсненню;

* пасивна -- припускає реалізацію норм, що містять заборони, через утримання суб'єкта від дій, за які встановлюється юридична відповідальність. Вона полягає в додержанні обов'язків, непорушенні заборонних норм, узгодженні своєї поведінки зі змістом норм права, які встановлюють юридичну відповідальність.

Реалізація конкретних правових норм у конкретних правовідносинах

-- це втілення в реальні відносини конкретних норм права

(див. главу «Правовідносини. Юридичні факти»).

Форми реалізації права за суб'єктами такі:

-- індивідуальна;

-- колективна.

Форми реалізації права за складністю і характером дій суб'єкта (за участю чи без участі держави) такі:

Проста, безпосередня(без участі держави)

Складна, опосередкована (за участю держави)

-- додержання

-- виконання

-- використання

-- застосування

Схематично представимо три форми безпосередньої реалізації права:

Додержання

-- полягає в утриманні від дій, заборонених юридичними нормами, суворому додержанні встановлених заборон (наприклад, дотримання швидкості руху автомобіля у місті 60 км на

годину).

Припускає пасивну поведінку суб'єкта -- незалежно від його власного бажання.

Виконання

-- полягає в обов'язковому вчиненні активних дій, що наказуються нормами права в інтересах правомочної сторони, у виконанні обов'язків (наприклад, своєчасне заповнення та подання до податкової інспекції декларації про доходи).

Припускає активну поведінку суб'єкта -- незалежно від його власного бажання

Використання

-- полягає у використанні можливостей, наданих правовими нормами, у здійсненні суб'єктивних прав для задоволення власного інтересу (наприклад, реалізація права на вищу освіту).

Припускає як активну, так і пасивну поведінку

Реалізація -- термін латинського походження (realis) і означає речовий. Поняття реалізація права розуміється різними науковцями неоднозначно.

Деякі вчені реалізацію права визначають як процес здійснення правових приписів через поведінку суб'єктів (право реалізується у поведінці людини та забезпечується гарантіями з боку держави). Інші під реалізацією права розрізняють як зовнішній прояв правового регулювання, так і кінцевий результат правового регулювання.

Реалізація права -- це складний процес, що включає: 1) механізми реалізації права; 2) форми реалізації права.

Юридичний механізм реалізації права залежить від типу та особливостей правової системи тієї чи іншої держави.

У романо-германській правовій системі процес реалізації права відбувається на певних етапах.

На першому етапі відбувається процес закріплення природних прав, даних людині від народження позитивним правом.

Права людини є складовим елементом природного права. Для реалізації цих прав необхідне визнання їх державою. Тобто, необхідно надати правам людини форми закону, що відбувається шляхом їх конституційного закріплення та деталізації у поточному законодавстві.

На другому етапі закон через певні механізми набуває певної форми, яка закріплює суб'єктивні права та юридичні обов'язки суб'єктів.

Такими механізмами є конкретизація закону в підзаконних актах; пояснення норм права у актах офіційного тлумачення; наявність процесуальних норм, які регулюють порядок прийняття, застосування та виконання закону; наявність різноманітних актів застосування права.

На третьому етапі відбувається власне реалізація права, безпосереднє втілення правової норми в діяльності суб'єктів права.

У англосаксонській правовій системі механізм реалізації правових приписів більш простий. Природне право набуває форми позитивного права шляхом діяльності судових органів. Суд, розглядаючи конкретну юридичну справу, виносить судове рішення на основі прецеденту, встановлюючи тим самим права та обов'язки сторін.

Отже, механізм реалізації права -- це діяльність суб'єкта права, зобов'язаної сторони, законотворчого органу, правозастосовчого органу та наявні юридичні норми, які регулюють їх діяльність.

Складовою частиною механізму реалізації права виступає механізм юридичної відповідальності.

Створення правової норми не є самоціллю. Її призначенням є забезпечення регулювання суспільних відносин, що досягаються у процесі реалізації правових приписів.

Реалізація -- це втілення приписів правової норми у діяльності суб'єктів права.

Різноманітність суспільних відносин та правових норм визначається різноманітністю форм їх реалізації.

Принципи, на яких ґрунтується реалізація норм права:

1. Законність -- неухильне дотримання державними органами та посадовими особами закону в процесі реалізації норм права.

Цей принцип передбачає такі основні моменти:

-- прийняття рішення повинно здійснюватись правозастосовуючими органами чи посадовими особами у межах тих повноважень, які закріплені для них у законі (підвідомчість, підсудність справ);

-- прийняття рішення відповідно до процедури, встановленої законом;

-- прийняття рішень з дотриманням певної форми (ухвала, вирок, рішення, указ, наказ тощо);

-- правильна юридична кваліфікація та застосування саме тієї норми, яка необхідна у даному випадку;

-- винесення рішення у суворій відповідності приписам диспозиції чи санкції правової норми.

2. Обґрунтованість -- прийняття рішення передбачає ретельне вивчення матеріалів справи; логічний аналіз доказів, перевірка достовірності юридичних фактів.

3. Доцільність -- у правозастосовному акті повинен знайти відображення найбільш оптимальний та ефективний варіант реалізації правових вимог. (Наприклад: вирок не може бути надто суворим, чи м'яким, при його прийнятті повинно визначатись тяжкість заподіяного, ступінь вини, обставини, що пом'якшують чи погіршують становище обвинуваченого.)

4. Принцип соціальної справедливості -- діяльність державних органів чи посадових осіб повинна базуватись на врахуванні інтересів суспільства в цілому, а не врахування становища чи рангу окремої особи чи групи осіб.

1.2 Загальна характеристика основних форм реалізації права

право юридичний англосаксонський

Реалізація права може відбуватися в одній з двох форм: 1) без реастворення правовідносин, тобто поза правовідносинами та 2) через правовідносини.

Реалізація права поза правовими відносинами.

До визначення способів (форм) реалізації норм права поза правовими відносинами можна підходити з урахуванням різних критеріїв. З'ясуванню цієї проблеми допоможе її аналіз з двох позицій:

Перший підхід (а отже й класифікація способів) грунтується на такому критерії, як характер поведінки, через яку реалізується норма права, ф

Відповідно до цього критерію реалізація норм права поза правовідносинами здійснюється або шляхом утримання від дій, заборонених правом (пасивна поведінка), або шляхом активних дій з реалізації правомочностей та виконання юридичних обов'язків, передбачених нормою (активна поведінка).

Ніяких інших специфічно-юридичних засобів, крім норм права, реалізація права поза правовідносинами не потребує.

Розглянемо зазначені форми (способи).

1. Утримання від дій, заборонених правом.

Виникає питання: коли, в якому разі реалізується норма права, що містить заборону будь-яких дій без створення правовідносин?

Відповідь на це питання однозначна. Правова заборона здійснюється (реалізується) не тоді, коли вона порушується (а отже виникають відповідні правовідносини), а в повсякденному житті, коли суб'єкти права, усвідомлюючи протиправний характер можливої іншої поведінки, не скоюють вчинків, щодо яких в праві є відповідна заборона, коли вони утримуються від неправомірної поведінки, узгоджуючи свої вчинки, дії з вимогами юридичних норм.

Наприклад, водій автотранспортного засобу утримується переїжджати перехрестя вулиць (або регульований залізничний переїзд) на червоне світло світлофора. Тим самим він додержується вимоги відповідного пункту Правил дорожнього руху. Але якщо він їх порушить, виникають, залежно від наслідків, що настали, правовідносини -- адміністративно-правові або кримінально-правові. І тоді процес реалізації права піде іншим шляхом, через правовідносини.

Інший приклад: коли продавець відпускає товар, не допускаючи обмірювання, обважування, завищення встановлених роздрібних цін або іншого обману покупців в торговельних підприємствах, норми права також реалізуються, оскільки протилежні дії можуть створити колізію правового характеру, за якої виникає необхідність притягнення винного до юридичної відповідальності (ст. 225 КК).

2. Активні дії суб'єктів права з реалізації передбачених правовими нормами правомочностей та виконання юридичних обов'язків.

Активними будуть, наприклад, такі дії, в яких реалізується передбачене Конституцією право громадян збиратися мирно, без зброї, і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації. До таких дій належить також участь громадян України у виборах і референдумах.

Серед активних дій як форми реалізації норм права поза правовідносинами знаходиться і виконання обов'язку надати допомогу особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані. Невиконання цього обов'язку може породити правовідносини, передбачені ст. 136 КК, тобто кримінально-правові відносини, або, простіше кажучи, притягнення винного до кримінальної відповідальності.

Подібні за своєю природою вимоги про надання допомоги зустрічаємо й у Кодексі торговельного мореплавства (статті 59, 60).

Так, у ст. 59 ("Обов'язки надання допомоги людям, які зазнали лиха в морі") зазначається: "Капітан судна зобов'язаний, якщо це він може зробити без серйозної загрози для свого судна та осіб, які перебувають на ньому:

1) подати допомогу будь-якій виявленій у морі особі, якій загрожує загибель;

2) прямувати з найбільшою швидкістю на допомогу гинучим, якщо йому повідомлено, що вони потребують допомоги, і якщо на такі дії з його боку можна розумно розраховувати.

За невиконання зазначених у цій статті обов'язків капітан судна несе відповідальність згідно з чинним законодавством України".

Відповідних активних дій від капітанів суден з реалізації правових вимог потребує також ст. 60 цього ж Кодексу, яка називається "Обов'язки надання допомоги після зіткнення суден": "Капітан кожного із суден, що зіткнулися, зобов'язаний після зіткнення, наскільки він може зробити це без серйозної загрози для своїх пасажирів, екіпажу і судна, подати допомогу іншому судну, його пасажирам і екіпажу. Каштани суден зобов'язані, наскільки це можливо, повідомити один одному назву своїх суден, порти приписки, а також порти відправлення і призначення або найближчий порт, в який судно зайде".

Активне виконання приписів цієї норми буде реалізацією її вимог без набуття форми правовідносин. І навпаки, за порушення вказаних обов'язків капітан несе встановлену законом відповідальність, що тягне виникнення відповідних правовідносин.

Або ще один приклад: згідно з Повітряним кодексом України (ст. 78) всі підприємства, організації та установи, що мають засоби зв'язку, незалежно від їх відомчої чи іншої належності зобов'язані забезпечити негайне проходження сигналів і повідомлень про повітряні судна, що зазнають чи зазнали лиха, від кого б вони не надходили, до пунктів керування пошуково-рятувальними силами і засобами.

Ці правомірні дії прямо випливають із нормативного акта та, як правило, не породжують ніяких юридично значущих наслідків. Навпаки, невчинення (невиконання) їх може призвести до таких наслідків. Лише у випадках, зазначених у ЦК, дії з рятування майна можуть стати юридичним фактом для виникнення правовідносин, пов'язаних з відшкодуванням шкоди, якої зазнав рятівник.

Більш глибокому з'ясуванню специфіки реалізації права поза правовідносинами, а також визначенню ареала норм, які можуть бути реалізовані в такій формі, сприяє проникнення у зміст норм, що підлягають реалізації.

В цьому полягає другий підхід до визначення способів реалізації права поза правовідносинами. Отже, інша класифікація спосо-бів-форм реалізації права поза правовідносинами пов'язана із проникненням у змістову характеристику (специфіку) норм, що реалізуються.

В основу класифікації покладено характер норм (обов'язків, прав), що реалізуються шляхом виконання (додержання, використання), яке не тягне виникнення конкретних правових відносин. Іншими словами, цей підхід дає відповідь на питання: які за змістом норми можуть бути реалізовані поза правовідносинами (скажімо, чи може мати місце набуття майна поза правовідносинами?)

Реалізація права шляхом виконання норм, яке не тягне виникнення конкретних правовідносин, тобто поза правовідносинами, охоплює такі види норм:

1. Виконання юридичних обов'язків загального характеру, встановлених забороняючими нормами (додержання правових норм). Ігнорування заборони, що встановлена нормою, виключає можливість її реалізації поза правовідносинами.

Протиправна поведінка, а саме вона має місце в разі порушення правової заборони, виступає як юридичний факт, що породжує відповідні правовідносини.

2. Використання та виконання загальних прав та юридичних обов'язків, що встановлюються деякими зобов'язуючими та уповноважуючими нормами.

Наприклад, здійснення обов'язків та прав, що визначають правовий статус суб'єкта -- фізичної або юридичної особи, зокрема: додержання кожним громадянином Конституції та законів України, утримання від посягань на права і свободи, честь і гідність інших людей, сплачування встановлених законом податків та зборів, реалізація особистих прав і свобод громадян, наданих Конституцією (недоторканність і свобода особи, недоторканність житла, таємниця листування, телефонних розмов тощо). Що стосується посадових осіб, то приклади вже наводились, коли йшлося про капітанів морських суден, які зобов'язані надавати допомогу суднам, з якими вони зіткнулись.

3. Виконання (додержання) загальних юридичних обов'язків, що випливають з норм, які встановлюють абсолютні суб'єктивні права, які на відміну від суб'єктивних прав, що належать до змісту правовідносин, не стосуються конкретних осіб.

До таких, зокрема, можна віднести: право власності, авторське право та деякі інші. До кожного суб'єкта права звернена вимога додержувати юридичного обов'язку не посягати на закріплені законом та набуті у встановленому порядку абсолютні права.

4. Використання абсолютних суб'єктивних прав, передбачуваних дозволяючими нормами, коли воно не потребує опосередкування правовідносинами.

Загальний висновок: для реалізації правових норм поза конкретними правовідносинами характерне те, що жодних реальних юридичних зв'язків, які опосередковували б фактичні суспільні відносини, взагалі не встановлюється; вони існують лише потенційно. Зазначене не виключає юридичної специфіки реалізації права поза правовідносинами, оскільки модель поведінки визначає все ж таки норма права.

Реалізація норм права через правовідносини.

Правові відносини, що виникають на основі права, служать його реалізації по-різному.

Залежно від характеру взаємовідносин між сторонами (суб'єктами) та механізму їх утворення розрізняють дві форми реалізації норм права через правовідносини (два типи).

Перша форма (тип) реалізації права через правовідносини може бути названа договірною. Вона використовується у правовідносинах між суб'єктами, які є формально рівними, автономними щодо один одного. Тут утворюються так звані горизонтальні відносини (цивільно-правові, трудові правовідносини тощо).

Суб'єктами в цих випадках виступають громадяни, недержавні організації, а також державні організації, але не як органи, наділені владними повноваженнями, а як юридичні особи, тобто суб'єкти цивільно-правових відносин (ст. 2 ЦК 2003 p.). Вказані суб'єкти укладають угоди-правочини (договори) -- договір купівлі-прода-жу (ст. 224), договір поставки (ст. 245), договір перевозки (ст. 358 ЦК 1963 р.) тощо. Укладаючи договори, сторони щодо одна одної не здійснюють функцій веління, вони рівноправні, а договір є результатом їх добровільного волевиявлення. Механізм утворення правовідносин, а також реалізації права в цьому разі має консенсусний, погоджувальний характер.

Друга форма (тип) реалізації права умовно може бути названа адміністративною. Вона має місце у правовідносинах між суб'єктами, з яких одна сторона наділена функцією веління (повеління), користується спеціальними владними повноваженнями, які й реалізуються в цій ситуації. Це відносини влади-підпорядкування, вони можуть бути охарактеризовані як вертикальні. В них обов'язково бере участь державний орган або посадова особа, іноді --- інший орган за уповноваженням держави.

Адміністративна форма реалізації права має два різновиди залежно від того, яка зі сторін -- підлегла чи владна -- виступає ініціатором правовідносин.

Перший різновид адміністративної форми притаманний правовідносинам, що виникають з ініціативи стогни, зацікавленої в розв'язанні питання, проте не наділеної повноваженнями самостійно його вирішувати. Це може бути:

а) сторона, не наділена функцією веління (громадянин, організація);

б) сторона -- орган, що знаходиться з органом, який приймає рішення, у відносинах адміністративної підлеглості (підлеглий орган);

в) сторона -- орган, що не знаходиться у відносинах адміністративної підлеглості з органом, який наділений прерогативою розв'язання питань, ініційованих першою стороною.

Зазначені правовідносини мають в своїй основі однобічну заяву, яка виходить (базується) на тій чи іншій нормі права і має на меті розв'язати по суті будь-яке питання чи вирішити спір. Наприклад, заява про призначення пенсії; подання касаційної скарги або касаційного прання на судове рішення; клопотання громадської організації або трудового колективу перед судом, прокурором, слідчим про передачу на поруки особи, яка вчинила діяння, що містить ознаки злочину; опротестування акта прокурором.

Сторона, яка виявила ініціативу, не може вирішити питання, оскільки його розв'язання, по суті, належить до компетенції спеціального органу, але має право вимагати його вирішення. Орган, який наділений владними повноваженнями, несе в цьому разі обов'язок розглянути в певній формі та в передбачені строки заяву, скаргу, клопотання, протест і винести з цього приводу мотивоване рішення. Проте покладенням такого обов'язку не зумовлюється зміст самого рішення. Наприклад, принесення протесту прокурором у порядку нагляду за додержанням і застосуванням законів не означає скасування або зміну опротестованого акта.

Другий різновид адміністративної форми реалізації права притаманний (характеризує) правовідносинам, що виникають на основі владного розпорядження компетентного органу, який наділений функцією веління. Цей орган виступає активною стороною, його воля відіграє вирішальну роль. Наприклад, рішення органу соціального захисту населення про призначення пенсії; наказ керівника установи про прийняття працівника на роботу; вирок суду тощо -- всі названі акти є обов'язковими для всіх, до кого можуть бути звернені.

Тут має місце владна, авторитарна діяльність органів держави (не слід плутати з авторитаризмом як антидемократичною системою політичного владування). Ці органи держави, використовуючи свої спеціальні повноваження, видають акти індивідуального значення на основі норм права, вирішуючи по суті конкретні питання багатогранного життя людей (в системі управління, здійснюваного органами виконавчої влади, такі акти називають ще адміністративними актами). Це і буде здійсненням того способу реалізації права, який має назву застосування права. Він є прерогативою державних органів, керівників державних та недержавних організацій.

Розглянуті форми реалізації норм права цілком самостійно виконують свою функцію. Проте самостійність кожної із форм реалізації права через правовідносини не виключає того; що вони існують, діють у тісному зв'язку між собою, взаємно доповнюючи одна одну. В деяких випадках для того, щоб правовідносини цивільно-правового типу, що виникли внаслідок укладення угоди між суб'єктами, мали бажаний юридичний результат, потрібне її владне затвердження, яке є продуктом адміністративних правовідносин. Так, тільки після посвідчення в нотаріальному порядку договір ку-півлі-продажу жилого будинку, якщо хоча б одна із сторін є громадянином, набуває юридичного значення. Недодержання цієї вимоги тягне недійсність договору (ст. 227 ЦК 1963 p.).

Часто застосуванню норм права передує подання громадянином (або іншим суб'єктом) заяви, що має на меті викликати такі юридичні наслідки, які вимагатимуть прийняття акта застосування права. Так, подання позовної заяви передує розглядові справи у суді; тільки після пред'явлення позову може відбутися акт застосування права. Або інша ситуація: заява громадянина про прийняття на роботу передує виданню відповідного наказу як індивідуального адміністративного акта, заснованого на статтях КЗпП.

Реальна і повна реалізація норми права здійснюється лише тоді, коли у повному обсязі здійснені суб'єктивні права та виконані юридичні обов'язки. Правовідносини є опосередковуючою ланкою між нормою права та її втіленням в реальних діях конкретних організацій та осіб з використання своїх прав та виконання обов'язків

Розділ 2. Застосування як особливий спосіб його реалізації

2.1 Поняття та ознаки застосування права

Правозастосування - це здійснювана в процедурно-процесуальному порядку владна-організуюча діяльність компетентних державних органів і посадових осіб, яка полягає в індивідуалізації юридичних норм стосовно конкретних суб'єктів і конкретних життєвих випадків в акті застосування норм права.

Якщо сказати спрощено, то застосування правових норм -- це ухвалення на основі норм права рішень у конкретних справах. З погляду формальної логіки це процес, який полягає у підведенні конкретного життєвого випадку під загальну правову норму, а також ухвалення на цій основі спеціального акта -- акта застосування норм права.

Якщо додержання, виконання і використання пов'язані з діями громадян, громадських організацій, комерційних об'єднань (корпорацій), то застосування норм права здійснюється державними органами і посадовими особами, і тільки у певних ситуаціях -- громадськими організаціями. Громадяни не можуть бути суб'єктами застосування норм права. Уразі, якщо державний орган передає частину своїх повноважень окремим фізичним особам, то в процесі реалізації норм права вони виступають не як фізичні особи, а як представники цього державного органу.

Застосування норм права має місце там, де адресати правових норм не можуть реалізувати свої, передбачені законом права і обов'язки без посередництва компетентних органів. Можна сказати, що на певному етапі правозастосування підключається до способів безпосередньої реалізації -- додержання, виконання, використання.

За загальним правилом (особливо в країнах, що належать до романо-германського типу правових систем) основною формою реалізації права суддями та іншими посадовими особами держави вважається застосування правових норм, що містяться в законах і підзаконних нормативних актах.

В яких випадках виникає необхідність у застосуванні норм права ?

1. Коли передбачені юридичними нормами права і обов'язки виникають лише після ухвалення владного рішення державного органу про наділення одних учасників правовідносин суб'єктивними юридичними правами і покладення на інших суб'єктивних юридичних обов'язків (наказ про зачислення абітурієнта до вузу).

2. Коли є спір про право (у майнових відносинах, при оподатковуванні) і сторони самі не можуть виробити узгоджене рішення про наявність або міру суб'єктивних прав і юридичних

обов'язків (поділ майна між подружжям, вирішення спорів між учасниками цивільного договору).

3. У разі правопорушень, тобто коли не виконуються обов'язки, існують перешкоди для здійснення права і необхідно вдатися до примусових заходів (наприклад, стягнення штрафу, конфіскація майна).

4. У разі необхідності офіційного встановлення наявності чи відсутності юридичних фактів або конкретних документів (установлення факту батьківства, смерті, розірвання шлюбу).

5. У разі здійснення виконавчо-розпорядчої діяльності органів держави і органів місцевого самоврядування -- вирішення кадрових питань (зачислення до штату, підвищення в посаді), організація або ліквідація структурних ланок органу держави, виділення фінансів, приміщень тощо.

6. При здійсненні державним органом, організацією, установою яких-небудь дій на користь конкретного громадянина або іншої особи (нагородження, присвоєння звань, почесних посад, виплата пенсії, здавання внайми жилого приміщення).

7. При вирішенні питань про статуси об'єднань (реєстрація уповноваженим органом громадських, некомерційних і комерційних корпорацій);

8. При вирішенні організаційних питань (наприклад, постанова Верховної Ради України про порядок висвітлення роботи

сесії та ін.) тощо.

Згрупувавши всі випадки застосування норм права, можна дійти висновку, що правозастосування полягає у:

* наділенні одних учасників правовідносин суб'єктивними юридичними правами і покладенні на інших суб'єктивних юридичних обов'язків;

* вирішенні спору про право -- про наявність або міру суб'єктивних юридичних прав і суб'єктивних юридичних обов'язків;

* визначенні міри юридичної відповідальності правопорушника.

Ознаки застосування норм права.

1. Має владний характер, тому що це діяльність компетентного органу або посадової особи, і лише в рамках наданих йому (їй) повноважень. Серед органів, що застосовують норми права, можна виділити органи юрисдикції -- суди (загальні, арбітражні тощо), адміністративні комісії та ін. Наприклад, лише в судовому порядку можливо безперечне списання (стягнення) коштів з рахунків юридичних осіб і фізичних осіб -- суб'єктів підприємницької діяльності.

2. Має індивідуалізований, персоніфікований характер, тому що являє собою вирішення конкретної справи, життєвого випадку, певної правової ситуації на основі норм права. Полягає в «прикладенні» норм права до конкретної особи (персони), конкретних обставин. 3. Має процедурно-процесуальний характер, тому що являє собою офіційний порядок дій, складається з низки стадій.

4. Має творчий, інтелектуальний характер, тому що це завжди інтелектуальна діяльність. Для застосування норм права необхідно свідомо проводити низку дій.

5. Здійснюється на основі норм права.

6. Має юридично оформлений характер -- завершується ухваленням спеціального акта (у більшості випадків письмового), який називається актом застосування норм права або правоза-стосовним актом.

7. У своїй результативній частині (правозастосовний акт) завжди відіграє роль юридичного факту, який породжує, змінює або припиняє конкретні правовідносини (наприклад, вступ до шлюбу, розлучення подружжя, усиновлення дитини).

Вимоги до застосування норм права -- юридичні правила (умови), за допомогою яких правозастосовний орган (суд, адміністрація державних органів та ін.) втілює в життя принципи права.

Правозастосовний орган керується такими вимогами:

1. Законності (належного додержання законних процедур):

а) при вирішенні справи ґрунтується на конкретній нормі чи права сукупності норм, які прямо стосуються розглянутої справи; дотримується їх точного змісту;

б) діє в рамках своєї компетенції; не виходить за межі повноважень, передбачених законом; у разі їх порушення несе юридичну відповідальність;

в) завжди застосовує правові норми, коли виникають обставини, передбачені нормою; не ухиляється від застосування норми; не припиняє дії норми з будь-якого приводу (застарілість, невідповідність місцевим умовам тощо) або під впливом особи

(органу), не уповноваженої на те законом. Доки норма права не скасована, не змінена або не припинена у встановленому законом порядку, вона є обов'язковою для правозастосовного органу.

2. Обґрунтованості:

а) виявляє всі факти, що стосуються справи;

б) ретельно і неупереджено (об'єктивно) вивчає факти, ви

знає їх достовірними;

в) відкидає всі сумнівні факти і факти, що не стосуються справи.

3. Доцільності, тобто відповідності діяльності правозастосовних органів і осіб у рамках закону конкретним життєвим умовам місця і часу; обрання оптимального шляху реалізації норми в конкретній життєвій ситуації:

а) у межах змісту норми (яка передбачає межі в рамках одного рішення, можливість вибору між різними рішеннями, можливість застосувати норму або утриматися від її застосування) обирає рішення, яке найповніше та найправильніше відображає

зміст закону;

б) при однаковому і неухильному виконанні юридичних розпоряджень діє ініціативно -- з урахуванням місця і часу виконання, розумно розподіляє сили і засоби і т.д.;

в) зважує на індивідуальні особливості справи, соціальну значущість застосовуваної норми, її відповідність духу права.

4. Справедливості:

а) неупереджено ставиться до дослідження обставин справи, до осіб, що беруть участь у ній, до остаточного рішення;

б) приймає рішення, яке узгоджується з принципами моралі, загальнолюдськими цінностями, власними моральними переконаннями і моральними переконаннями суспільства в цілому.

2.2 Правозастосування як особливий процес реалізації права

Правозастосування -- це рішення конкретної справи, життєвого випадку, визначеної правової ситуації. Це “додаток” закону, загальних правових норм до конкретних осіб, конкретним обставинам. Дії правозастосовця чи особи відповідного органу спрямовані на те, щоб розвиток відносин між людьми і їхніми формуваннями йшло в руслі закону. Застосуванням правових норм займаються компетентні органи і посадові особи, і тільки в рамках наданих їм повноважень. Як виключення з волі держави повноваженнями застосовувати окремі закони можуть бути наділені суспільні органи. Так, наприклад, профспілки застосовують деякі норми трудового законодавства.

Застосування закону має місце там, де адресати правових норм не можуть реалізувати своїх передбачених законом прав і обов'язків без свого роду посередництва компетентних державних органів. Не можна одержати пенсію, чергове військове звання, відсидіти на гауптвахті, реалізувати своє право на відпочинок (одержати чергова відпустка) і т.д. без дозволу компетентного органа, хоча б на той час були в дійсності в наявності всі умови, передбачені законом для виникнення прав і обов'язків. Іншими словами, частина правових норм реалізується через правозастосування, правозастосовча діяльність, правозастосовчі акти.

Застосування права -- це владна організуюча діяльність компетентних органів і осіб, що мають своєю метою забезпечити адресатам правових норм реалізацію приналежних їм прав і обов'язків, а також гарантувати контроль за даним процесом.

Визначена послідовність здійснення комплексів дії в ході правозастосування дає підставу говорити про три стадії правозастосовчій діяльності. Це: установлення фактичних обставин справи; установлення юридичної основи справи; рішення справи.

Єдиною споконвічною підставою початку процесу застосування правових норм є настання передбачених ними фактичних обставин. Тому перша стадія правозастосування складається у встановленні юридичних факторів і юридичних складів (сукупностей різних факторів). Це можуть бути “головні фактори” і факти, що підтверджують головні, але обов'язково ті й у тім обсязі, як того вимагає нормальний дозвіл юридичної справи. У ряді випадків коло обставин, що підлягають установленню, позначений у законі.

Часто збір доказів і попереднє установлення фактів є справою одних осіб, а винесення рішення в справі -- інших. Однак правозастосовчій орган у цьому випадку зобов'язаний переконатися в достатності фактів і їхньої обґрунтованості.

Ні прокурор, що затверджує обвинувальний висновок, ні суддя, що розглядає кримінальну справу, ні директор чи підприємства начальник УВС, що видає наказ про заохочення працівника, не можуть поставитися до своїх обов'язків формально, покладаючись на представлені матеріали.

Метою першої стадії правозастосовчого процесу є досягнення фактичної об'єктивної істини. Тому особлива увага законодавство приділяє доведенню. У ньому фіксується, які обставини мають потребу в доведенні, а які -- немає (загальновідомі, презумпції, преюдиції), які факти доводяться визначеними засобами (наприклад, експертизою). Остаточна оцінка доказу є завжди справою правозастосовця.

Установлення юридичної основи справи включає: -- перебування норми, що підлягає застосуванню; -- перевірку правильності тексту акта, у якому міститься шукана норма; -- перевірку дійсності норми і її дій у часі, у просторі і по колу осіб; -- з'ясування змісту норми.

Усі зазначені дії служать однієї мети -- правильної кваліфікації фактів, а виходить, зміцненню законності і правопорядку, тому можуть бути об'єднані в одну стадію. Звичайно, вони тісно стуляються і переплітаються в дійсності з діями, що складають зміст попередньої стадії.

Особливо варто сказати про ту стадію, коли правозастосовця не знаходить норми, що регулює установлені факти. З цього випливає щонайменше два висновки: чи законодавець не вважає за необхідне регулювати дані обставини і приймати по них які-небудь рішення юридичного характеру, чи в наявності пробіл у законі.

Однією із найважливіших форм реалізації права є застосування права.

У юридичній літературі існує декілька визначень даного поняття, а саме:

1) це -- особлива форма реалізації права, яка здійснюється державними та громадськими організаціями в межах їх компетенції у формі владно-організуючої діяльності з конкретизації норми права;

2) це -- владна діяльність органів держави чи інших органів, повноваження яких делегує держава, які видають індивідуальні акти на основі норм права;

3) це -- форма реалізації права, яка включає юридично-організаційну діяльність держави з втілення правових норм стосовно конкретних суб'єктів.

Таким чином, застосування права -- це владна діяльність компетентних органів держави та посадових осіб з підготовки та прийняття індивідуальних рішень у юридичній справі на основі юридичних фактів та конкретних правових норм.

Застосування норм права має певні особливості:

-- це діяльність, яка здійснюється відповідними державними органами чи за їх делегуванням громадськими структурами. (Наприклад: органами законодавчої влади, прокуратури, суду, виконавчої влади, громадськими організаціями.);

-- їй притаманний державно-владний характер (акти, що видаються у процесі правозастосування є юридичними, невиконання їх тягне застосування державного примусу);

-- вона завжди має активний характер, спрямована на виникнення, зміну, припинення правовідносин;

-- здійснюється в особливих процесуальних формах;

-- завершується прийняттям правозастосовчих актів, де фіксуються індивідуально конкретні приписи.

За допомогою правозастосовчої діяльності здійснюється два завдання: організація виконання приписів правових норм; забезпечення реакції з боку державних органів за порушення приписів норм права.

Для характеристики правозастосовчої діяльності використовується поняття юридична справа.

Отже, трьом основним способам правового регулювання (дозволи, заборони, зобов'язання) відповідають три різновиди правових норм (уповноважуючі, забороняючі, зобов'язуючі) і три форми реалізації права (дотримання, виконання, використання). Особливістю вказаних форм реалізації є необхідність здійснення учасниками правовідносин приписів правової норми, тобто реалізація їх суб'єктивних прав та виконання юридичних обов'язків.

Однак у деяких випадках у процесі реалізації правових норм виникає необхідність у спеціальному суб'єкті правореалізації. Цим суб'єктом є владний орган держави, без діяльності якого повна реалізація правового припису є неможливою. Необхідність владного органу як суб'єкта правореалізації виникає у випадках, коли:

-- правовий припис починає діяти з урахуванням певних обставин, що вимагають спеціального встановлення чи контролю (видача паспорта, призначення пенсії);

-- є спір про право чи обов'язок (розподіл спільного майна між подружжям);

-- не виконуються обов'язки чи є перешкоди у здійсненні права, що встановлює необхідність вдаватись до примусових заходів (стягнення штрафу як засіб застосування адміністративного покарання);

-- виникає необхідність офіційно закріпити певні дії чи перевірити їх законність (нотаріальне посвідчення);

-- для виникнення правовідносин потрібне офіційне підтвердження наявності чи відсутності конкретних фактів (визнання батьківства).

Всі вказані випадки передбачають необхідність особливої форми реалізації права -- правозастосування.

Процес правозастосування визначається як діяльність, що реалізується у певній послідовності дій, які отримали назву стадії правозастосування.

Розрізняють три стадії правозастосовчої діяльності:

1. Встановлення фактичних обставин справи.

2. Підбір та аналіз правових норм як юридичної основи справи.

3. Вирішення юридичної справи та оформлення прийнятого рішення.

Фактичні обставини справи визначаються як життєві факти та явища дійсності, що утворюють фактичну основу застосування права. Встановлення фактичних обставин здійснюється у процесі діяльності правозастосовчого органу шляхом використання доказів.

Докази визначаються як певні встановлені дані про фактичні обставини справи, що потребують спеціальної форми закріплення (як правило, це протокол).

Із документів, які фіксують свідчення про фактичні обставини справи, та документів, що складаються правозастосовчими органами, утворюється юридична справа як сукупність певним чином оформлених та розміщених документів.

Встановлення фактичних обставин здійснюється шляхом процесу доказування, що визначається як логічно послідовна діяльність з зібрання, дослідження та оцінки певних документів.

Особливість доказування пов'язується із такими категоріями як презумпція та тягар доказування.

Презумпція є припущення про наявність чи відсутність певних фактів. Вагоме значення у процесі доказування у кримінальних та адміністративних справах має презумпція невинуватості, тобто припущення про невинність будь-якої особи, навіть у тому випадку, коли про її винність свідчить багато фактів, особа визнається невинною до тих пір, доки її вина не буде доведена у передбаченому законом порядку та встановлена актом правозастосування.

Тягар доказування -- це обов'язок обґрунтування доказів, що покладається на певного суб'єкта. У цивільних справах цей обов'язок розподіляється порівну, тобто позивач доводить факт невиконання чи порушення зобов'язань. У кримінальних справах тягар доказування належить звинувачувачеві, який має довести вину підозрюваного.

При встановленні фактичних обставин справи суттєве значення належить преюдиції, тобто юридичному встановленню наявності чи відсутності, чи істинності певних фактів. Так, якщо суд вже встановив певні факти, перевірив їх та оцінив у певному порядку, то вони визнаються преюдиційними, тобто такими, що при новому розгляді справи вважаються встановленими, істинними і не потребують нової перевірки.

Вибір та аналіз юридичної норми характерний для другої стадії правозастосування та визначає необхідність встановлення юридичної основи справи. Підбір норми права передбачає необхідність критичного осмислення змісту норми у двох аспектах:

-- визначення правомірності закону, мети його дії, а у випадку застосування підзаконного правового акта його відповідність закону;

-- визначення змісту норми шляхом аналізу її словесного викладу в офіційному документі.

Вказана стадія правозастосування, як правило, здійснюється у три етапи:

-- підбір відповідної правової норми;

-- перевірка аутентичності тексту норми офіційному її викладу, а також аналіз норми з точки зору її дії в часі, просторі та за колом осіб;

-- аналіз норми з точки зору необхідності тлумачення її змісту.

Правозастосовчий орган у процесі підбору норми права повинен відповісти на наступні питання:

-- Чи діяла правова норма на момент виникнення фактичних обставин справи?

-- Чи діє ця норма на момент розгляду юридичної справи?

-- Чи діє вказана норма на території, де справа розглядається?

-- Чи поширюється дія норми на суб'єктів, що пов'язані з цією справою?

-- Чи відповідає зміст норми тексту її офіційного видання?

Завершується ця стадія правовідносин кваліфікацією, тобто юридичною оцінкою сукупності фактичних обставин справи шляхом віднесення конкретного випадку до певних юридичних норм.

Третя стадія правозастосовчої діяльності передбачає вирішення справи.

Вирішення справи -- це діяльність, у процесі якої конкретні факти підводяться під дію відповідної норми права. При цьому суд чи інший правозастосовчий орган відповідно до своїх державно-владних повноважень поширює загальні правила, що містяться у нормативно-правовому акті, на конкретні життєві обставини. Результатом вирішення юридичної справи є індивідуальне державно-владне веління, тобто припис, що має форму певного юридичного документа.

Державно-владне рішення, що є результатом правозастосування, виконує подвійну функцію:

1. Констатацію, тобто визнання певних фактів, встановлення їх правомірного чи протиправного характеру, а також визнання належності права певній особі.

2. Покладання на винного суб'єкта обов'язку чи певного виду юридичної відповідальності.

2.3 Поняття і види правозастосовчих актів

Акт застосування норм права (правозастосовний акт) -- це індивідуальний правовий акт-волевиявлення (рішення) уповноваженого суб'єкта права (компетентного державного органу або посадової особи), що встановлює (змінює, припиняє) на основі юридичних норм права і обов'язки учасників конкретних правовідносин або міру відповідальності конкретних осіб за вчинене ними правопорушення. У встановлених законом випадках він оформляється у вигляді письмового документа (акта-документа).

Правозастосовний акт -- вирок, рішення, визначення, висновок тощо (наприклад, нарахування пенсіонеру пенсії; вирок суду у конкретній кримінальній справі) -- результат вирішення юридичної справи і підсумок застосування норм права.

Серед актів застосування норм права слід розрізняти:

-- основний акт, в якому виражене рішення юридичної справи в цілому;

-- допоміжні акти (проміжні, додаткові, супутні), що оформляються при встановленні фактичних обставин справи, у ході судового процесу, на інших стадіях.

Ознаки акта застосування норм права такі.

1. Приймається на основі нормативно-правового акта і спирається на певну норму права, тобто є законним і обґрунтованим.

2. Виходить від компетентних органів держави в особі їх посадових осіб і являє собою категоричне, офіційно-владне, обов'язкове для виконання веління, яке охороняється примусовою силою держави.

3. Адресується чітко визначеним суб'єктам, тобто є персоніфікованим, індивідуальним.

4. Поширює норму права на конкретну юридичну Ситуацію (виключається поширення на подібні випадки), вичерпує себе Одноразовим застосуванням, тобто розрахований на один раз.

5. Має певну, встановлену законом форму документа (наказ, рішення, вирок, розпорядження), якщо це письмовий акт (а їх більшість). Містить чітко позначені реквізити: назву, підпис, дату. Має сувору структуру: вступну, описову, мотивувальну і результативну частини.

6. Може бути оскаржений чи опротестований ким-небудь із

зацікавлених осіб.

Акт застосування норм права -- найпоширеніший вид правових актів. Як і нормативно-правовий акт, він має юридичну силу, носить державно-владний обов'язковий характер.

Одночасно правозастосовний акт відрізняється від нормативно-правового акта за низкою зазначених вище ознак: приймається на основі нормативно-правового акта; персоніфікований; поширює норму права на конкретний випадок (одноразовий); містить у собі обов'язок підкоритися -- виконати сформульоване у справі рішення.

Правозастосовний акт, як правило, забезпечує виникнення і розвиток правовідносин у конкретній ситуації. Без таких юридичних фактів не може реалізуватися конкретна правова норма.

Як і нормативно-правовий, правозастосовний акт може виходити від тих самих органів і посадових осіб -- Президента, Кабінету Міністрів, міністерств і відомств України, органів місцевого самоврядування. Наприклад, Верховна Рада України встановлює нове почесне звання «Заслужений діяч юстиції» -- це нормативно-правовий акт. Через три дні видається Указ Президента України про присвоєння конкретній особі цього звання. Це акт застосування норм права. Він індивідуальний. Та сама правова форма може бути наповнена різним змістом. З зазначених двох форм права -- закону і указу -- лише закон має нормативний характер.

Однак у форму указів Президента України можуть убиратися як нормативно-правові акти, так і індивідуальні розпорядження -- залежно від змісту (див. про укази Президента України в главі «Державні органи влади України»).

Види актів застосування норм права класифікуються за різними критеріями.

За формою зовнішнього вираження:

1) письмовий акт (таких більшість). Письмовий акт може бути,

як мінімум, двох видів:

а) окремий документ (вирок суду);

б) резолюція за матеріалами справи (затвердження прокурором обвинувального висновку);

2) усний акт (виклик понятих);

3) конклюдентний акт -- акт дії (наприклад, застосування працівниками міліції табельної зброї або застосування жестів міліціонером-регулювальником дорожнього руху).

За способом прийняття:

1) колегіальні;

2) одноособові. За суб'єктами прийняття:

акти парламенту; акти глави держави;

акти виконавчих органів, рішення загальних судів; акти арбітражу; акти нотаріату; акти прокурорського нагляду; акти місцевих (муніципальних) органів влади; акти керівників підприємств, військових частин тощо; акти уповноважених органів громадських організацій тощо. Акти застосування норм права приймаються практично всіма органами держави.

За юридичною формою:

укази; постанови; розпорядження; накази;

ухвали (суду та ін.);

протести, подання, розпорядження, вироки, рішення. За функціями у правовому регулюванні (або функціями права):

1) регулятивні -- офіційно підтверджують або визначають права та обов'язки сторін, викладені в диспозиції регулятивних норм (наприклад, свідоцтво про реєстрацію шлюбу);

2) охоронні -- встановлюють міру юридичної відповідальності відповідно до санкції охоронних норм (наприклад, квитанція про сплату штрафу).

За галузевою належністю:

1) кримінально-правові;

2) адміністративно-правові;

3) цивільно-правові та ін. (крім процесуальних). За юридичними наслідками:

1) правовстановлюючі (про призначення директора, про присвоєння звання);

2) право констатуючі (свідоцтво про шлюб; свідоцтво про смерть);

3) правоприпиняючі (протест прокурора з приводу незаконного виселення громадянина Г.);

4) правозмінюючі (заміна арешту підслідного на підписку про невиїзд);

5) правоскасовуючі (винесення судом рішення про ліквідацію акта, про втрату ним юридичної сили).

За значенням у юридичному процесі:

-- основні акти, що містять завершене рішення у справі (вирок, рішення суду);

-- допоміжні акти, що забезпечують прийняття основних актів (постанова і порушення кримінальної справи).

заборонні

зобов'язуючі

дозвільні

Список використаної літератури

1. Алексеев С.С. Теорія права. -- М.: БЕК, 1994. 245 с.

2. Гребьонкіна Л. Мета та завдання державної виконавчої служби // Право України. -- 2000. -- № 2. С. 23--25.

3. Исаева Л.Н. Сознание и правопонимание // Государство и право. -- 2004. -- № 8. -- С. 106--109.

4. Костенко О. Наукове (доктринальне) тлумачення законів та його роль у здійсненні правосуддя // Право України. -- 2000. -- № 6. С. 24--25.

5. Мурашин О. Правозастосовчі акти прямого народовладдя (теоретичний аспект) // Там само. -- 1999. -- № 8. -- с. 7--10.

6. Онуфрієнко О. Правові засоби як основна категорія теорії права// Українське право. -- 2003. -- № 1. -- С. 90--99.

7. Плавич В.П. Проблема колізій та шляхів їх подолання в сучасному законодавстві України // Правова держава: Щорічник наук. пр. -- 2002. -- Вип. 13. -- С. 500--505.

8. Теория государства и права: Курс лекций / Под ред. М.Н. Марченко. -- М.: БЕК, 1997. -- 253 с.

9. Теорія держави і права: Навч. посіб. / А.М. Колодій, В.В. Копєйчиков та ін. -- К.: Юрінком Інтер, 2002. --368 с.

10. Тесленко М. Правова природа актів Конституційного Суду України // Право України. -- 2000. -- № 2. -- С. 7--10.

Размещено на Allbest.ru