Конституційно-правовий статус українського уряду

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Конституційно-правовий статус українського уряду

 Забезпечення верховенства Уряду в системі центральних органів виконавчої влади

уряд влада конституційна парламент

Відповідно до Концепції адміністративної реформи в Україні стратегічною метою реформування Кабінету Міністрів України є забезпечення максимально повного і точного втілення в життя конституційного статусу Кабінету Міністрів як вищого органу в системі органів виконавчої влади. З іншого боку, закріплений Основним Законом “дуалізм” виконавчої влади, за якого значним повноваженнями у сфері формування, координації та контролю за діяльністю органів виконавчої влади наділений не Уряд, а Президент, обумовлює складність реалізації відповідних положень Концепції адміністративної реформи.

Зокрема, Конституція України наділила главу держави, який не належить до виконавчої гілки влади, правом утворення та ліквідації міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, визначення механізму їх координації та підпорядкування, правом самостійного, за власною ініціативою, звільнення з посад всіх керівників органів виконавчої влади - від Прем'єр-міністра до голів районних державних адміністрацій, а також правом скасування актів Кабінету Міністрів України.

Закріплення цих положень на рівні Конституції позбавляє Уряд можливості формувати виконавчу вертикаль, здійснювати самостійну від Президента політику, обмежує можливості Кабінету Міністрів України координувати діяльність центральних та місцевих органів виконавчої влади, спрямовувати їхню діяльність на виконання Програми діяльності уряду, актів Кабінету Міністрів України, призводить до дублювання та підміни функцій Кабінету Міністрів та міністерств функціями Адміністрації Президента України та її відповідними управліннями.

У сучасному державознавстві уряд визнається вищим колегіальним органом виконавчої влади і у кожній країні виступає вагомим чинником побудови національної конституційної моделі поділу державної влади. І саме тому всі ключові “параметри” формування статусу, організації та діяльності уряду потребують закріплення на рівні Основного закону і у такий спосіб, який би унеможливлював неоднозначне тлумачення відповідних конституційних приписів та забезпечував чітке виконання встановлених ними принципів, прав, обов'язків і процедур.

Сьогодні конституційні приписи є вирішальним джерелом правового регулювання організації та діяльності українського уряду - Кабінету Міністрів України, тим більше, що інших законодавчих джерел, на кшталт Закону “Про Кабінет Міністрів України”, допоки немає. Тому дотримання Конституції України виступає на цей час єдиним вищим “мірилом” законності (легітимності) будь-яких правових рішень і дій як з боку самого уряду, так і з боку інших суб'єктів щодо уряду.

Фактичне становище уряду у механізмі здійснення державної влади ґрунтується на ключових рисах конституційно-правового статусу Кабінету Міністрів. Вихідне значення має конституційне визначення Кабінету Міністрів "вищим органом у системі органів виконавчої влади" (ч. 1 ст. 113). Тим самим визнається, що Кабінет Міністрів посідає місце вищої ланки стосовно всіх інших органів виконавчої влади, тобто він очолює систему цих органів. Таку роль Кабінет Міністрів виконує завдяки, зокрема, включенню до його компетенції положення про те, що він "спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади” (п. 9 ст. 116 Конституції).

Разом з тим, визначаючи Кабінет Міністрів вищим органом в системі органів виконавчої влади, Конституція враховує наявність так званого “дуалізму” виконавчої влади, тобто певного розподілу повноважень цієї гілки влади на рівні її вищих суб'єктів - Президента України і Кабінету Міністрів. Ця властивість, як свідчить світова конституційна практика, є іманентною республіканській формі державного правління змішаного (а конкретно: президентсько-парламентського) типу, яка, власне, й встановлена чинною Конституцією України. Відповідно до такої моделі Президент має значні компетенційні преференції (насамперед, кадрові (номінаційні) та установчі) у сфері виконавчої влади. Але вони належать йому як “главі держави”, а не як "главі виконавчої влади". Сучасна конституційно-правова теорія виходить з того, що за будь-якої форми державного правління пост Президента не можна цілком ідентифікувати з якоюсь однією - зокрема, виконавчою - гілкою влади. Хоча Президент і є функціонально “носієм” важливих повноважень виконавчої влади, проте структурно він не належить до системи органів виконавчої влади. Юридично маючи статус "глави держави", він не є "органом” виконавчої влади.

Суттєвою ознакою конституційно-правового статусу Кабінету Міністрів є його відповідальність перед Президентом України (ч. 2 ст. 113 Конституції). Вона, згідно з усталеною термінологією, має політичний (ідентичним є термін “конституційно-політична відповідальність”) характер, позаяк зводиться до можливостей Президента на власний розсуд достроково припинити повноваження як у цілому Кабінету Міністрів, так і окремих його членів. Відтак використання інституту відповідальності є найрадикальнішим важелем впливу на уряд з боку Президента. Зокрема, дострокове припинення повноважень конкретного складу Кабінету Міністрів теоретично можливе внаслідок звільнення з посад усіх або більшості членів уряду Президентом за його власною ініціативою. У даному разі ніякі заяви членів уряду про відставку не потрібні, а Президент є цілком вільним у мотивуванні своїх рішень про звільнення з посад конкретних членів уряду. Ця можливість передбачена п. 10 ч. 1 ст. 106 Конституції, згідно з яким Президент не тільки "призначає за поданням Прем'єр-міністра України членів Кабінету Міністрів України...", а й "припиняє їхні повноваження на цих посадах". Зрозуміло, що використання Президентом інституту відповідальності неможливе без належного контролю за діяльністю уряду. Тому важливо наголосити, що хоч у вищезгаданій конституційній статті прямо не фіксуються ознаки "підконтрольності" чи "підзвітності" Кабінету Міністрів Президенту України, фактична наявність цих ознак закономірно випливає як із загального характеру співвідношення Президента й уряду в умовах президентсько-парламентської республіки, так і з конкретних конституційних приписів (див. статті 106, 107, 116 Конституції). Зокрема, майже прямою вказівкою на наявність стану підконтрольності уряду можна вважати право Президента скасовувати акти Кабінету Міністрів (п. 16 ч. 1 ст. 106 Конституції), а також очолювання Президентом Ради національної безпеки й оборони України, яка уповноважена здійснювати координацію і контроль діяльності органів виконавчої влади, включаючи Кабінет Міністрів, у сфері національної безпеки й оборони (ст. 107 Конституції).

Аналогічному поширювальному тлумаченню підлягає конституційне закріплення ознак залежності Кабінету Міністрів у відносинах з Верховною Радою. Адже поряд з “підконтрольністю” і “підзвітністю” уряду Верховній Раді (ч. 2 ст. 113), ст. 87 Конституції прямо закріплює відповідальність Кабінету Міністрів перед парламентом через прийняття Верховною Радою резолюції недовіри Кабінетові Міністрів, що згідно з ч. 4 ст. 115 Конституції має наслідком його відставку. Інші випадки дострокового припинення повноважень Кабінету Міністрів через відставку передбачають його власну (добровільну) ініціативу (так звана добровільна відставка). Щоправда, текст ч. 6 ст. 115 Конституції буквально не виключає можливість обов'язкової (вимушеної) відставки Кабінету Міністрів - “за рішенням Президента України”. Втім, зрозумілого пояснення необхідності у подібному окремому рішенні немає, позаяк Президент наділений правом самостійно в будь-який час і на власний розсуд припинити повноваження Прем'єр-міністра та усіх членів уряду. Тим не менше в усіх випадках про відставку заявляється Президентові України.

Аналізуючи передбачувані випадки дострокового припинення повноважень уряду, треба визнати, що в Конституції не врахована ще одна можлива підстава - пов'язана зі смертю Прем'єр-міністра. Виходячи з об'єктивної необхідності надати новому керівникові уряду можливість для повноцінної участі у визначенні персонального складу уряду, яким він керуватиме, слід вважати, що смерть Прем'єр-міністра повинна мати наслідком відставку всього складу Кабінету Міністрів.

Нарешті, суттєвою рисою конституційно-правового статусу Кабінету Міністрів Конституція визначає обов'язковість складання його повноважень (через подання Прем'єр-міністром заяви про відставку) перед новообраним Президентом України (ч. 1 ст. 115). Це необхідно для того, щоб новообраний Президент мав можливість виконати передбачені ст. 114 Конституції прерогати¬ви щодо призначення Прем'єр-міністра, а також інших членів уряду на строк своїх повноважень. Водночас встановлена чітка співвіднесеність строку повноважень Кабінету Міністрів зі строком повноважень Президента: уряд утворюється на термін, який не може перевищувати строк повноважень Президента України. З огляду на наведені головні риси конституційно-правового статусу Кабінету Міністрів, стає очевидним, що в юридичній оцінці фактичного становища уряду у правовідносинах, в яких реалізується його конституційно-правовий статус, необхідно спиратися на системний аналіз тексту Основного закону, застосовуючи різні способи тлумачення - буквальне, логічне, поширювальне і т. ін. - відповідних конституційних приписів, що забезпечує обов'язкове врахування не тільки “букви” (тобто буквального тексту), а й “духу” (тобто справжнього змісту) Конституції. При цьому, як відомо, в усіх випадках так звана “буква” залишається вихідною і непорушною основою розуміння закону [1].

Водночас пріоритетним є принцип прямої (безпосередньої) дії конституційних норм, встановлений самою Конституцією: “Норми Конституції України є нормами прямої дії” (ч. 3 ст. 8). Адже саме він виключає будь-які спроби незастосування певних конституційних положень у разі або відсутності конкретизуючих ці положення законів, або наявності в останніх істотних прогалин чи суперечностей. Наочною ілюстрацією обов'язковості і безперечної важливості саме такого підходу є, наприклад, науково-правовий аналіз ситуації, що мала місце недавно у зв'язку з вирішенням питання про відповідальність уряду шляхом прийняття Верховною Радою резолюції недовіри Кабінетові Міністрів, наслідком якої є його відставка. Висловлення Верховною Радою недовіри урядові міститься у п. 7 Постанови Верховної Ради України “Про стабілізацію політичної та соціально-економічної ситуації в Україні та запобігання антиконституційним діям і сепаратистським проявам, що загрожують суверенітету і територіальній цілісності України” від 1 грудня 2004 р. (далі - Постанова).

Нестандартність розглядуваного рішення парламенту зумовлена тим, що у березні 2004 р. Верховною Радою було схвалено Програму діяльності Кабінету Міністрів, а згідно з ч. 2 ст. 87 Конституції питання про відповідальність уряду не може розглядатися Верховною Радою протягом року після схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів України. Отже, на час ухвалення Постанови діяла заборона щодо розгляду парламентом питання про відповідальність уряду, тобто він користувався своєрідним “імунітетом” від прийняття Верховною Радою резолюції недовіри Кабінетові Міністрів (назвемо його скорочено “урядовим імунітетом”). Проте парламент спробував подолати цей імунітет іншим своїм рішенням: у тому ж п. 7 (абзац перший) Постанови скасоване попереднє рішення Верховної Ради від 16 березня 2004 р. про схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів України “Послідовність. Ефективність. Відповідальність”. Даним “рішенням про скасування” парламент створив певний прецедент, який потребує самостійного науково-правового тлумачення і оцінки.

Так, по-перше, тут закономірно виникає питання, чи має взагалі парламент право скасовувати свої попередні рішення, у тому числі рішення про схвалення Програми уряду. Адже Конституцією України не передбачено право Верховної Ради скасовувати своє рішення про схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів.

Стосовно цього питання слід зауважити, що текст Конституції не містить як формальної фіксації зазначеного права, так і заборони Верховній Раді скасовувати свої власні акти. Це, до речі, відбиває певну традицію, властиву вітчизняній практиці нормотворення у частині визначення змісту компетенції суб'єктів державно-владних повноважень: зазвичай, право таких суб'єктів скасовувати власні правові акти прямо не фіксується (на відміну, до речі, від права скасовувати або зупиняти акти органів нижчого рівня).

У загальній теорії права та деяких галузевих науках прийнято вважати, що невід'ємним елементом компетенції будь-якого владарюючого суб'єкта (за винятком суттєвих обмежень щодо судів) є його право переглядати, змінювати і скасовувати власні акти, якщо інше не встановлено законом. Зумовлене це тим, що у протилежному випадку органи державної влади були б позбавлені можливостей за власною ініціативою і своєчасно усувати якісь допущені помилки та інші вади своїх прийнятих раніше рішень. Зокрема, в теорії адміністративного права вважається загальновизнаним правило, за яким правові акти управління можуть бути скасовані тим, хто їх прийняв [2].

Виходячи з наведеного, відсутність прямої заборони щодо можливості парламенту скасовувати свої власні акти, на моє переконання, дозволяє вважати таку можливість складовою загального права Верховної Ради приймати “закони, постанови та інші акти більшістю від її конституційного складу, крім випадків, передбачених цією Конституцією” (ст. 91 Конституції). Зокрема, стосовно законів розглядувана можливість (право) реалізується шляхом поточної законодавчої діяльності, у ході якої попередні закони повністю або частково втрачають чинність (тобто фактично скасовуються). Втім, тут є й окремі застереження, які, наприклад, стосуються недопущення наслідком такого скасування “звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод” (ч. 3 ст. 22; див. також ст. 64 Конституції). Стосовно ж можливості скасування постанов та інших актів Верховної Ради, то Конституцією це віддане цілком на власний розсуд парламенту із загальним застереженням, визначеним ч. 2 ст. 19 щодо необхідності діяти “лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України”. По-друге, визнання за Верховною Радою права на скасування рішення про схвалення Програми діяльності уряду не усуває інший сумнів: чи має право парламент власне розглядати таке питання до закінчення річного терміну “урядового імунітету”.

Слід наголосити, що ч. 2 ст. 87 Конституції прив'язує річний термін виключно до заборони розглядати “питання про відповідальність” уряду і не стосується розгляду будь-яких інших питань. Відтак, є підстави вважати, що постановка парламентом до закінчення річного терміну питання про скасування свого попереднього рішення про схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів є цілком правомірною.

До того ж слід врахувати, що розгляд “питання про скасування” даного рішення не обов'язково має поєднуватись з розглядом “питання про відповідальність” уряду. Досить очевидним видається те, що за певних умов Верховна Рада може пов'язувати подібне скасування з вимогами або суттєвої корекції схваленої раніше Програми уряду, або взагалі припинення її виконання, підготовки нового програмного документа і представлення його парламенту на розгляд та схвалення. І такий варіант стосунків Верховної Ради з урядом не обов'язково має закінчуватися прийняттям резолюції недовіри Кабінетові Міністрів.

Отже, з формально-логічного боку Конституція не перешкоджає прийняттю Верховною Радою протягом року після схвалення Програми діяльності уряду рішення про скасування свого попереднього рішення про таке схвалення. І цим “рішенням про скасування” припиняється існування юридичного факту - “схвалення Програми діяльності уряду”, якщо ідентифікувати даний факт власне з “рішенням про схвалення”. Відповідно існуючий “урядовий імунітет” б вважати подоланим.

Тим не менше, по-третє, з буквального розуміння ч. 2 ст. 87 Конституції більш імовірним є тлумачення юридичного факту - “схвалення Програми діяльності уряду” не як “рішення про схвалення”, а як само по собі “схвалення”, тобто як певну об'єктивну “подію”. Дане тлумачення означає, що юридичні наслідки пов'язуються не з фактом наявності рішення про схвалення Програми уряду, а власне з фактом прийняття даного рішення, який об'єктивно вже відбувся у часі. Адже “урядовий імунітет” починає діяти, згідно з ч. 2 ст. 87 Конституції, після схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів.

Тут доречно пояснити, що поза межами “рішення про схвалення” взагалі не існує окремого суспільного явища “схвалення”, що мало б значення самостійного юридичного факту. Адже за своїм змістом подія “схвалення Програми діяльності уряду” складається з волевиявлення парламенту, яке опосередковується різного роду супутніми діями (наприклад, дії з вивчення, обговорення, оцінювання проекту Програми) та рішеннями (наприклад, рішення щодо корегування, доопрацювання чи підготовки альтернативного проекту Програми). Обов'язковим же завершенням цієї “події схвалення” виступає саме прийняття “рішення про схвалення”.

Відтак, при розгляді “події схвалення” юридичні наслідки можуть спричинятися тільки самим фактом прийняття рішення про схвалення Програми діяльності уряду. А оскільки воно вже відбулося у часі, то скасуванням зазначеного рішення не може бути припинено існування юридичного факту - “схвалення Програми”. Тобто в цьому випадку “рішенням про скасування” аж ніяк не може бути подолано “урядовий імунітет” (тобто конституційно встановлена заборона парламенту розглядати протягом року після схвалення Програми діяльності уряду питання про його відповідальність).

Отже, з огляду на буквальний текст ч. 2 ст. 87 Конституції, може скластися враження, що цей припис беззастережно утверджує неможливість подолання “урядового імунітету”. Цілком імовірно, що, спираючись лише на “букву” відповідних положень Конституції, такий висновок виглядає доволі переконливим. Проте, насправді, є одне важливе “але”, яке пов'язане з необхідністю врахування не тільки “букви”, а й “духу” конституційних приписів.

Стосовно висвітлюваного питання “дух” Конституції полягає в тому, що “урядовий імунітет” має розглядатися не як деяке самодостатнє явище, а винятково у річищі загальновизнаного політичного призначення інституту відповідальності уряду перед парламентом. Оскільки зміст даного інституту полягає у прийнятті резолюції недовіри (тобто у винесенні вотуму недовіри, урядові), то “урядовий імунітет” виступає як один з дійових важелів у системі “стримувань” і “противаг”, котрий покликаний гарантувати протягом певного часу (а конкретно - протягом одного року) достатню незалежність уряду від втручання парламенту в інтересах доведення урядом ефективності своєї політики. Виходячи з наведеного, до оцінки реальної можливості подолання “урядового імунітету” слід ставитися не з формально-логічних позицій, а з мотивів політико-практичної прийнятності (чи неприйнятності) подібного подолання. Цей підхід потребує адекватного врахування конкретних політичних умов, в яких відбувається реалізація конституційного інституту відповідальності уряду перед парламентом. Спираючись на вже накопичений вітчизняний досвід, можна узагальнено говорити про імовірність існування щонайменше двох реальних політико-правових ситуацій. Перша ситуація - “класична”, тобто як це має відбуватись за логікою Конституції і загалом за поширеною у світі практикою. Вона передбачає непорушну дію правила “кожний уряд - одна програма”.

За цим правилом, кожний новосформований Президентом уряд виконує схвалену Верховною Радою Програму діяльності протягом всього періоду діяльності даного уряду. І це цілком закономірно, позаяк програми урядів за своєю справжньою природою мають бути актом офіційного оформлення цілей і напрямків державної політики, яку проводитиме конкретний склад Кабінету Міністрів. При цьому, за змістом чинної Конституції, така політика має вироблятися (формуватися, визначатися) відповідно до "засад внутрішньої і зовнішньої політики", визначення яких покладено на Верховну Раду (п. 5 ст. 85).

У розглянутій “класичній” ситуації “урядовий імунітет” виступає органічною складовою загальновизнаного політичного механізму реалізації інституту відповідальності уряду перед парламентом, що збалансовує “рівновагу” між законодавчою і виконавчою гілками влади. Зрозуміло, що подібний політичний сенс з'являється лише при схваленні новосформованим урядом своєї першої (і єдиної) Програми, розрахованої на весь період діяльності даного уряду.

За цих умов річна заборона на винесення парламентом вотуму недовіри урядові має непохитно дотримуватись, оскільки скасування до закінчення річного терміну Верховною Радою попереднього рішення про схвалення Програми уряду і розгляд питання про його відповідальність мали б вважатися явним порушенням конституційно встановленої “рівноваги” між гілками влади.

Друга ситуація, що підлягає врахуванню, характеризується ознаками державно-правової практики, яка виникла останніми роками у нашій країні у площині взаємостосунків парламенту, уряду і Президента і, на жаль, суперечить загальновизнаній політичній логіці, закладеній у чинній Конституції (що дає підстави назвати цю ситуацію, так би мовити, “нетиповою”). Нетиповість даної ситуації зумовлюється певним відходом від класичного правила “ кожний уряд - одна програма”.

Фактичним підґрунтям розглядуваної практики є те, що ухвалення Програм діяльності уряду реально так і не набуло значення офіційного утвердження політичної стратегії держави, розрахованої на реалізацію протягом всього періоду діяльності уряду (а в ідеалі - протягом всього терміну повноважень Президента, що сформував даний уряд), а натомість перетворилось на неприховано вимушений засіб отримання урядом від парламенту своєрідної гарантії своєї "політичної недоторканості" протягом одного року з дня схвалення Програми. Іншими словами, Програми урядів, замість того, щоб бути органічною частиною формування і реалізації єдиної державної політики в країні, стали певним кон'юнктурним документом, ухвалення котрого використовується як легітимний спосіб пролонгації ще на один рік повноважень конкретного уряду. І головне - у цій ситуації вочевидь спотворюється справжнє призначення “урядового імунітету”.

Тож аналізована ситуація докорінно відрізняється від попередньої. Оскільки тут в самому існуванні “урядового імунітету” відбивається, так би мовити, лише “буква”, а не “дух” конституційного інституту відповідальності уряду перед парламентом, то беззастережне дотримання річної заборони на винесення парламентом вотуму недовіри урядові постає не засобом “урівноважування” законодавчої і виконавчої гілок влади, а, навпаки, дозволяє вивести уряд з-під контролю Верховної Ради. Адже гіпотетично можна припустити, що окремі уряди за певних умов намагатимуться використовувати процедуру щорічного схвалення чергових Програм діяльності, залишаючись тим самим поза межами парламентського контролю у вигляді розгляду питання про відповідальність уряду.

За таких умов парламент - як головний суб'єкт визначення “засад” державної (внутрішньої і зовнішньої) політики - не може бути позбавлений важелів дійового впливу на поточну реалізацію політичного курсу, коли останній, наприклад, всупереч формально декларованим в Програмі діяльності завданням, фактично проводиться конкретним урядом. Тому легітимним засобом оперативного втручання у хід здійснення політичного курсу, який з тих чи інших мотивів не влаштовує парламент, цілком може вважатися право Верховної Ради до закінчення строку “урядового імунітету” скасувати своє попереднє рішення про схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів і розглядати питання про відповідальність уряду.

Відтак, у розглянутій нетиповій ситуації подолання “урядового імунітету” (як формальної перешкоди для винесення урядові - до закінчення одного року після схвалення його Програми - вотуму недовіри) слід вважати цілком можливим і правомірним: при всій, здавалося б, формальній суперечливості такого висновку буквальному тексту відповідних конституційних положень.

І, нарешті, по-четверте, потребує окремого розгляду ще одне питання - чи вимагає ч. 1 ст. 87 Конституції дотримання якогось конкретного порядку (способу) ініціювання рішення Верховної Ради про недовіру Кабінетові Міністрів.

У зв'язку з цим варто уваги, що в тексті як ст. 87, так й інших статей Конституції не міститься застережень щодо якогось певного способу оформлення “пропозиції не менш однієї третини народних депутатів України від її конституційного складу”. Так само, до речі, Конституцією не визначено спосіб оформлення “вимоги” аналогічної кількості народних депутатів щодо скликання позачергових сесій Верховної Ради (ч. 2 ст. 83), або “рішення більшості від конституційного складу” стосовно проведення закритого засідання Верховної Ради (ч. 1 ст. 84), або “ініціювання” такою ж більшістю питання про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту (ч. 2 ст. 111).

Враховуючи наведені положення Конституції, як здається, немає достатніх формальних підстав для припущення, що зміст її ст. 87 безпосередньо передбачає обов'язковість дотримання якого-небудь конкретного порядку ініціювання рішення про недовіру, наприклад, щоб пропозиція народних депутатів стосовно розгляду питання про відповідальність Кабінету Міністрів була оформлена письмово народними депутатами. Думається, що логіка Конституції у даному випадку полягає в тому, щоб народні депутати на свій розсуд вирішували питання щодо способу оформлення зазначеної пропозиції.

Принагідно варто зауважити, що конституційні норми у деяких випадках прямо фіксують конкретний спосіб оформлення тих чи інших підстав для прийняття рішень парламенту. Наприклад, рішення Верховної Ради на підтвердження неможливості виконання Президентом України своїх повноважень за станом здоров'я приймається на підставі “письмового подання” Верховного Суду (ст. 110; також див. ч. 2 ст. 72 щодо проголошення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою).

Отже, наведений аналіз свідчить про наявність певних недоліків і прогалин у закріпленні конституційно-правового статусу українського уряду, що може викликати неоднозначність підходів та суперечності в ході практичної реалізації цього статусу. Проблеми, що породжуються сьогоденними реаліями державно-правової дійсності, зумовлюють необхідність дальшого удосконалення конституційних засад організації та діяльності Кабінету Міністрів України, але обов'язково - з урахуванням висновків належного науково-правового аналізу і тлумачення змісту чинного Основного закону та накопиченого досвіду його застосування.

Размещено на Allbest