Загальні положення про правочин

Размещено на http://www.allbest.ru/

54

Размещено на http://www.allbest.ru/

УКООПСПІЛКА

Житомирський кооперативний кодедж бізнесу і права

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни “Цивільне право”

на тему:

Загальні положення про правочин

Виконав:

Студент групи П-11-31

Хільчевський С.О.

Перевірив:

Ворельман І.Ю.

Житомир 2009

План

Вступ

Розділ 1. Поняття правочину та основні вимоги щодо його здійснення

1.1 Поняття правочину за цивільним законодавством України

1.2 Види правочинів

1.3 Загальні умови чинності правочину

1.4 Поняття державної реєстрації правочину

Розділ 2. Умови недійсності правочину

2.1 Загальна характеристика недійсності правочину

2.2 Види недійсних правочинів

Розділ 3. Правові наслідки недійсних правочинів

3.1 Наслідки правочинів, укладених малолітньою особою

3.2 Наслідки правочинів, укладених неповнолітньою особою

3.3 Наслідки правочинів, укладених фізичною особою, дієздатність якої обмежена, та недієздатною фізичною особою

3.4 Наслідки правочину, укладеного юридичною особою, вчиненого нею без відповідного дозволу (ліцензії)

3.5 Наслідки правочинів з дефектами волі, форми

Висновки

Література

Вступ

Актуальність теми дослідження. Ст. 202 ЦК України визначає правочин як дію особи, спрямовану на набуття, зміну або припенення цивільних прав та обв'язків.

Однак положення стосовно того, що правочин - це дія особи спрямована на винекнення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків, слід тлумачити поширювальне у тому сенсі, що правочини можуть бути також підставою інших видозмін . Наприклад, правочин може бути підставою призупинення, поновлення, реалізації тощо правовідносин. Прицьому він може бути воодночас і підставою припиненням одних правовідносин та підставою винекнення або зміни інших правовідносин. Наприклад, продаж наймачем орендованого майна третій особі тягне припинення договору оренди та одночасно є підставою винекнення правовідносин відповідальності.

Правочини відрізняються від інших юридичних фактів такими рисами:

1) Правочини є вольовими актами, спрямованими на досягнення певного результату. Цим правочини відрізняються від такого виду юридичних фактів, як події, котрі відбуваються та створюють правові наслідки незалежно від волі суб'єктів цивільного права;

2) Правочини завжди є правомірними діями, що тягнуть за собою виникнення або видозміни регулятивних цивільних правовідносин. Цим правочини відрізняються від такого виду юридичних фактів, як делікти, котрі порушують цивільні права і тягнуть виникнення регулятивних відносин;

3) Правочини завжди є діями фізичної або юридичної особи. Цим вони відрізняються від адміністративних актів, які видають органи державної влади та управління;

Таким чином, практична значемість вказаних проблем зумовлює актуальність теми дослідження курсової роботи.

Об'єктом дослідження курсової роботи є цивільне законодавство України.

Предметом дослідження курсової роботи є загальні положення про правочин.

Метою курсової роботи є дослідження кола проблем, які обумовлює тема: " Загальні положення про правочин".

Мета роботи зумовлює виконання таких завдань:

Ш Дослідити поняття правочину та основні аспекти його здійснення;

Ш Охарактеризувати наслідки укладення правочинів;

Ш Висвітлити умови недійсності правочину.

правочин цивільне законодавство

Розділ 1. Поняття правочину та основні аспекти його здійснення

1.1 Поняття правочину

Правочин є найбільш розповсюдженною підставою винекнення цивільних прав та обов'язків. За своєю правовою природою він є юридичним фактом (ст.11 ЦК України), що являє собою вольові дії, спрямовані на досягнення певного результату, тобто є обставиною, з настанням якої закон пов'язує винекнення, зміну або припинення цивільних правовідносин. Відповідно до цього цивільне законодавство України визначає правочин як дію особи, спрямовону на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ст. 202 ЦК України). Поняття "правочин", що використовується в ЦК України, є суто українським терміном, який раніше використовували в українському законодавстві протягом 20-30-х років, і є тотожним терміну "угода", що міститься у ЦК Української РСР (1964 р.).

Правочин - вольовий акт і цим відрізняється від події, що відбувається незалежно від волі людини ( наприклад землетру, повінь). Як дія цілеспрямована, тобто спрямована на досягнення певних результатів, що мають правовий характер, правочин відрізняється від інших правомірних вольових актів - юридичних вчинків, що виникають на підставі вимог закону ( наприклад знахідка, скарбу). Від останніх правочин відрізняється щей тим, що особи можуть, наприклад, укласти договір, який хоч і не був передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає його загальним засадам (ст. 6 ЦК України), завдяки чому є підставою для винекнення цивільних прав та обов'язків. На відміну від цього, юридичний вчинок не може бути такою підставоюза відсутності прямої вказівки на це у цивільному законодавстві.

Правочин - це правомірна вольова дія. Така позиція переважає в юридичній літературі. Правомірність правочину означає, що він є юридичним фактом, який породжує ті правові наслідки, наступу яких бажають сторони і які відповідають вимогам закону. Своєю правомірністю правочини відрізняються від правопорушень ( деліктів ) - вольових дій, що суперечать вимогам закону та тягнуть за собою правові наслідки, які сторони не бажали отримати. Згідно із законом правочин завжди є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або він не визнаний судом недійсним ( ст. 204 ЦК України).

Правова ціль, заради якої учасники цивільних правовідносин вчиняють правочини, є їх підставою ( каузою ), наприклид, набуття права власності на майно або права користування еим та ін. Правова ціль правочину має бути досяжною та законною. Правочин, ціль якого не відповідає цим вимогам, є недійсним, наприклад, правочин, що порушує публічний порядок ( ст. 228 ЦК України). У свою чергу, правові наслідки, що виникають внаслідок виконання правочину, є його правовим результатом. Останній може збігатися або не збігатися з правовою ціллю правочину ( наприклад, якщо ціль правочину була незаконною або недосяжною ). Від правової цілі правочину треба відрізняти мотив, за яким він вчиняється. Під останнім у юридичній літературі розуміють спонукальну причину та соціально-економічну або іншу, ніж правова, ціль, заради якої вчиняється правочин. Згідно з цим мотиви лише спонукають учасників цивільних правовідносин до вчинення правочину, не маючи при цьому, на відміну від підстави правочини, правового значення. Так, при вчиненні фізичною особою договору купівлі-продажу товару немає правового значення, з якого мотиву була придбана річ: для особистого користування; для використання при здійсненні підприємницької діяльності; для передання як внеску до статутного капіталу господарського товариства або вкладу у просте товариство; для передачі в подарунок інші особі тощо.

1.2 Види правочинів

Класифікація правочинів може здійснюватися за різними критеріями:

1. Залежно від числа сторін правочину , вираз волі яких є необхідним для його вчинення, правочини поділяють на одно-, дво- чи багатосторонні (ч.2 ст. 202 ЦК УКраїни). Одностороннім правочином є вольова дія однієї сторони, яка може бути представлена однією особою (наприклад, заповіт) або кількома особами (наприклад, договір купівлі-продажу).

З одностороннього правочину виникають права, як правило, в інших осіб (наприклад, право представника педставляти особу, яка його уповноважила на це довіреністю). Що ж до обов'язів, то вони за одностороннім правочином виникають лише для особи, яка його вчинила (наприклад, обов'язок особи, яка видала простий вексель). Для інших осіб односторонній правочин може створювати обов'язки лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами.

Згідно з і статею 202 ЦК України до правовідносин, які виникли з односторонніх правочинів, застосовуються загальні положення про забов'язання та про договори, якщо це не суперечить актам цивільного законодавства або суті одностороннього правочину. Дво- чи багатосторонні правочини мають назву "договори". Віднесення правочинів до договорів пов'язано з тим, що для вчинення останніх необхідні не тільки вольовідії сторін, а й погодженість цих дій, яка досягається завдяки договору. У випадку, коли для вчинення правочину потрібні погодженні вольові дії двох сторін, правочин є двохстороннім. Більшість договорів є двохсторонніми, наприклад, договір купівлі-продажу, міни, майнового найму (оренди). Для вчинення багатостороннього договору потрібті погодженні вольові дії трьох або більше сторін, що спрямовані на вчинення такого правочину (наприклад, договір про спільну діяльність, договір фінансового лізингу).

2. За характером правовідносин, що виникають на підставі правочину, останні поділяються на відплатні та безвідплатеі. Відплатними є правочин, у якому обов'язок однієї сторони здійснити певні дії відповідає обов'язку другої сторони надати першій стороні зустрічне майнове задоволення. Відплатність може виражатися у наданні грошей, речей, послуг, робіт тощо. Прикладами відплатних правочинів є договір купівлі-продажу, міни, страхування, кредитний договір та ін. Якщо обо'язок набувається стороною без отримання зустрічного майнового задоволення від іншої сторони, то такий правочин є безвідплатним (наприклад, договір позички, дарування). Відплатність та безвідплатність правочинів визначається законом та домовленістю сторін. Деякі правочини можуть бути як відплатними, так і безвідплатними, що залежить від волі сторін правочину (наприклад, договір доручення, зберігання).

3. Залежно від того, коли правочин вважається вчиненим, тобто породжує права та обов'язки, правочини поділяються на консенсуальні (від лат. Consensuns - згода) та реальні (від лат. Res - річ). Консенсуальними є правочини, для вчинення якого достатньо лише досягненнями сторонами згоди за всіма істотними умовами. Більшість правочинів є консенсуальними (наприклад, договір купівлі-продажу, підряду, спільної діяльності). Для вчинення реального правочину недостатньо лише досягнення згоди щодо його істотних умов. Реальний правочин, на відміну від консенсуального, вважається вчиненим лише тоді, коли відбудеться передача речі, тобто права та обов'язки за ним виникають з моменту її передачі (наприклад, договір зберіганн, позики, ренти).

4. Залежно від значення підстав правочину для його дійсності праовичини поділяються на каузальні (від лат. Causa - ціль) та абстрактні (від лат. Abstractio - виділяти, відвертати). Правочини , дійсність яких залежить від наявності конкректної підстави - цілі, є казуальними, а правочини, для дійсності яких підстава - ціль не має значення, є абстрактними. Дійсність каузального правочину залежить від його підстави - цілі, яка вбачається з нього. Наприклад, ціллю договору позики є передача у власність позичальникові грошових коштів. Більшість правочинів є каузальними (наприклад, договір купівлі-продажу або майнового найму). На відміну від казуальних правочинів, правочини дійсність яких не залежить від їх цілі, мають абстрактний характер (наприклад, вексель, оскільки з нього не вбачається, на підставі чого його держатель иає право вимагати сплати грошових коштів, або гарантія, зобов'язання за якою не залежить від основного зобов'язання). Абстрактні правочини є дійсними за умови прямої вказівки закону на їх абстрактний характер.

5. Правочини поділяються на умовні та безумовні. Умовними є правочини, в яких винекнення прав та обов'язків ставиться сторонами у залежність від обставин, яка може наступити або ненаступити в майбутньому. Обставина, яка може бути передбачена сторонами як умова, може бути вільно обрана сторонами, але не повинна суперечити актам цивільного законодавства та моральним засадам суспільства. Такою обставиною може бути подія або дія осіб. До умовниз закон відносить правочини які вчиняються з відкладною або скасувальною обставиною. Правочин з відкладною умовою, тобто, якщо сторони поставили можливість винекнення правовідносин у залежність від настання умови;

Правочини з скасувальною умовою, тобто, якщо сторони поставили можливість припинення правовідносин у залежність від настання умови.

Правочини, що немістять відкладних або скасувальних умов, є безумовними. У науці цивільного права існують і більш детальні класифікації правочинів, наприклад, законні та протизаконні, строкові та безстрокові, усні (вербальні) та письмові (літеральні), внутрішні та зовнішньоекономічні, розпорядчі та зобов'язальні тощо.

1.3 Загальні умови чинності правочину

Як вже було сказано, укладаючи угоду особа намагається досягти правового результату. Правовий результат полягає у виникненні,зміні чи припиненні цивільних прав і обов`язків, тобто у виникненні, зміні чи припиненні цивільних правовідносин . Але досягнути таких результатів може лише угода, що має належну юридичну силу. Для того, щоб угода мала належну юридичну силу, законодавець встановлює певні умови, яким повинна відповідати така угода.

Таким чином, вимоги чи умови, встановленні законодавством, яким відповідає угода, що має належну юридичну силу, називаються умовами дійсності угод.

Умови дійсності угод поділяються на чотири групи :

1) умови про сторони;

2) умови про форму;

3) умови про відповідність (єдність) внутрішньої волі і волевиявлення сторін ;

4) умови про зміст угоди .

Умови про сторони угоди

Так як, угода - це вольова, правомірна дія , спрямована на досягнення правового результату. Тому, їх мають укладати особи, що мають правоздатність і в тому чи іншому обсязі дієздатнсть.

За загальним правилом угоди можуть укладатися лише повністю дієздатними особами . Повна дієздатність громадян виникає з досягненням 18-річного віку або з момента одруження. Але є ряд виключень для окремих категорий громадян , які поділяються на 4 групи:

- частково дієздатні (ст.13 ЦКУ)

- обмежено дієздатні (ст.15 ЦКУ)

- мінімально діездатні (ст.14 ЦКУ)

-особи, визнані недієздатними (ст.16 ЦКУ)

Так частково діездатні громадяни (неповнолітні , які досягли 15-ти років) можуть самостійно укладати угоди по розпорядженню власною заробітною платою чи степендіею та дрібні побутові угоди , робити вклади в банки. В інших випадках потрібна згода батьків чи піклувальників (ч.1 ст.13 ЦКУ)

Обмежено дієздітні громадяни внаслідок зловживання спиртними напоями чи наркотичними засобами можуть самостійно укладати дрібні побутові угоди , в інших випадках потрібна згода піклувальника (ч.2 ст.15 ЦКУ)

Мінімально дієздатні особи (неповнолітні, що не досягли 15 років) можуть самостійно укладати тільки дрібні побутові угоди та розпоряджатися вкладами в банки, які самі внесли на своє ім`я. Всі інші угоди від їх імені укладають батьки (усиновителі) або опікуни (ч.1 ст.14ЦКУ)

Що стосується юридичних осіб, то законом встановлена вимога, згідно якої для укладання угод юридична особа повинна мати спеціальну правоздатність, що дозволяє укладення угоди певного виду. Спеціальна правоздатність юридичної особи обумовлюється цілями її діяльності і визначається в статуті чи в установчому договорі, залежно від виду юридичної особи. Таким чином, для дійспості угоди необхідно, щоб кожна сторона угоди мала правоздатність і у відповідному обсязі дієздатність.Це необхідно для дотримання умови дійсності угоди про сторони.

Умови про форму угоди

Угоди мають укладатись у певній формі . Форма угоди - це форма волевиявлення особи чи осіб , що укладають угоду.

Закон , зокрема ст.42 ЦКУ , розрізняє дві форми угод :

- усну;

- письмову.

Враховуючи те, що ці форми дуже часто застосовуються, закон найбільш докладно і обгрунтовано регламентує їх,разом з тим закон надає юридичного значення виявленню волі шляхом конклюдентних дій чи мовчання.

Як правило, форма угоди обирається за розсудом осіб, які її укладають, за виключенням випадків, коли закон зобов`язує укласти угоду в певній формі.

Усною є угода , в якій воля сторін виявляється в процесі безпосередніх переговорів між сторонами. До таких переговорів відносять переговори при особистій зустрічі чи по телефону, що не пов`язані з укладанням будь-якого письмового документу.

У відповідності зі ст.43 ЦКУ угоди , що виконуються під час їх укладання , можуть укладатися усно , якщо інше не встановлено зоконодавством.

Характерною рисою усних угод є співпадання в часі двох стадій їх розвитку - укладання і виконання . Якщо такого співпадання не має , то угода не підпадає під дію ст.43 ЦКУ.

Прикладом усних угод можуть бути угоди куплі-продажі в магазинах.

Згідно з ч.2 ст.43 ЦКУ у випадках укладання угоди в усній формі між юридичними особами чи між юридичною особоюта громадянином , сторона ,яка оплатила товари та послуги , повинна одержати письмовий документ , що підтвержує одержання грошей та підстави їх одержання . Прикладом може бути чек чи квитанція ,що видається в магазині при купівлі товару.

Письмовою є угода , що укладається шляхом складання письмового документу.

Існує два різновида письмової форми угоди :

- проста;

- нотаріальна.

Ст.44 ЦКУ передбачає випадки укладання угоди у простій письмовій формі :

1) угоди державних , кооперативних та інших юридичних осібміж собою і з громадянами , за вийнятком угод зазначених в ст.43 ЦКУ , та окремих видів угод,

для яких інше передбачено законодавством (наприклад , часть 2 ст.244 ЦКУ)

2)нажаль, п.2 ч.1 ст.44 ЦКУ застарілий і на данний момент не діє, бо в ньому мова йде про грошову одиницю, яка вже не існує. Але характеризуючи цю норму, треба зазначити, що вона закріплює принцип, за яким угоди між громадянами, укладені на суму понад розміру, встановленої законом, укладаються в простій письмовій формі .

Але ст.44 ЦКУ не дає вичерпного переліку випадків укладання угод у письмовій формі . Так , п.3 ч.1 ст.44 ЦКУ зазначає , що в такій формі повинні укладатись інші угоди громадян між собою , відносно яких закон вимагає додержання письмової форми . Прикладами таких угод можуть бути :

- договір поруки (ст.191 ЦКУ) ,що в будь-якому випадку укладається в письмовій формі;

- договір майнового найму (ч.1 ст.257 ЦКУ) між громадінами на строк понад один рік.

Частина 3 ст.44 ЦКУ вимагає , щоб письмові угоди були підписані особами , які їх укладають . Якщо громадянин внаслідок фізичної вади , хвороби або з будь яких інших причин не може власноручно підписати угоду , то за його дорученням це може зробити інший громадянин. Підпис останнього повинен бути засвідчений організацією, в якій працює чи навчається громадянин , що укладає угоду , або житлово-експлутуаційною організацією за місцем його проживання , або адміністрацією стаціонарного лікувально-профілактичного закладу , в якому він перебуває на лікуванні , або органом чи службовою особою , що вчинають нотаріальні дії.

У деяких випадках закон вимагає , щоб угода , укладена в письмовій формі , була нотаріально посвідчена . Так , ст.47 ЦКУ встановлює обов`язковість нотаріального посвідчення угод лише у випадках передбачених законом :

- ст.65 ЦКУ - нотаріальне посвідчення довіреностей;

- ч.2 ст.68 ЦКУ - нотаріальне посвідчення довіреностей с правом передоручення;

- ст.118 ЦКУ - угода учасників спільної часткової властности про користування житловим будинком ;

- ст.227 ЦКУ - договір купівлі-продажу житлового будинку;

- ст.426 ЦКУ - договір довічного утримання

- ст.541 ЦКУ - заповіт.

Нотаріальне посвідчення угод означає , що її укладання контролюється державним органом - нотаріальною конторою чи приватним нотаріусом , що діють на підставі Закону України про нотаріат.Нотаріальне посвідчення угод введене з метою забеспечення і перевірки їх законності. Так , з`ясувавши , що угода не відповідає всім вимогам закону , порушує права осіб та їх законні інтереси нотаріус відмовляє у вчиненні нотаріальних дій.

Від нотаріального посвідчення треба відрізняти обов`язкову реєстрацію угод в уповноважених державних органах . Наприклад , згідно з ч.2 ст.227 ЦКУ договір купівли-продожу житлового будинку підлягає реєстрації у БТІ. Відмежування нотаріального посвідчення від реєстрації у відповідних державних органах здійснюється за юридичними наслідками цих дій. Так, юридичним наслідком нотаріального посвідчення є укладення угоди, а наслідками обов`язкової реєстрації є те, що держава дізнається про перехід права власності та реєструє нового власника, видаючи йому правовсановлюючий документ.

Вираз волі шляхом реальних дій передбачений ч.2 ст.42, в якій записано,що угода, для якої законом не встановлена певна форма, вважається також укладеною, якщо з поведінки особи видно її волю укласти угоду. Вказаного роду дії прийнято називати конклюдентними. Прикладом, таких дій може бути укладення договору перевезення у метрополітені шляхом кидання жетону у турнікет.

Мовчання визнається виявом волі укласти угоду, лише у випадках, передбачених законом (ч.3 ст.42 ЦКУ). Говорячи про мовчання як спосіб виявлення волі, треба мати на увазі, що юридичного значення закон надає не просто мовчанню, а тому факту, що в певний проміжок часу по відношенню до певного суб`єкта права данною особою не було вчинено дій, прямо передбачених законом. Наприклад, в разі продовження користування майном після закінчення строку договору майнового найму, при відсутності заперечень з боку наймодавця договір вважається поновленим на невизначений строк. В данному випадку закон надає юридичного значення факту “відсутності заперечень” (мовчанню) з боку наймодавця.

Таким чином, для додержання умови про форму угоди, угода має бути укладена у певній, вимагаємій законом формі.

Умови про відповідність (єдність) волі та волевиявлення

Воля - це бажання особи, яких вона прагне досягти. Волевиявлення - це зовнішній вираз внутрішньої волі. Воля, виявлена у певній формі, має відповідати внутрішній волі. Така невідповідність може виникнути внаслідок:

-обману;

-насильства;

-погрози;

-злонавмисної згоди представника однієї сторони з другою стороною;

-збігу тяжких обставин.

Наприклад, під насильством розуміється фізичний або психічний вплив на особу учасника угоди чи його близьких з метою спонукання його до укладання угоди. Правочинці застосовують насильство для того, щоб отримати чиєсь майно за договором дарування,спонукаючи потерпілого укласти таку угоду. Особа, що діє під впливом насильства, фактично позбавляється можливості виявити власну волю і виявляє волю правочинця.

Воля також не повинна мати дефектів. Воля є дефектною, коли угода укладається під впливом помилки, що має істотне значення. Під помилкою в данному разі слід розуміти таке неправильне сприйняття стороною чи обома сторонами суб`єкта, предмета чи інших істотних умов угоди, що вплинуло на їх волевиявлення, при відсутності якого за обставинами справи можна вважати, що угода не була б укладена.

Істотні умови договору (ч.2 ст.153 ЦКУ) - це умови, визнані такими законом чи необхідні для договорів данного виду, а також всі умови щодо яких за заявою однієї з сторін має бути досягнуто згоди. До істотних умов не належить мотив укладення угоди. Наприклад, особи укладають договір купівлі - продажу картини певного живописьця. А згодом виявляється, що це полотно є підробкою, якщо б сторонам було заздалегідь відомо, що це підробка, то вони б не уклали такий договір. Воля є дефектною, бо покупець бажав придбати саме картину певного живописьця, а не якоїсь іншої особи.

При укладенні угоди від її учасників також вимагається, щоб вони мали серьозні наміри досягти правового результату. На практиці існують випадки, коли особи не бажають укладатм угоду і не переслідують виникнення певних юридичних наслідків, хоча зовні виражають таку волю (мнимі угоди). В данному випадку також немає єдності між волевиявленням та внутрішньою волею.

Такої єдності немає і в угодах, що укладені з метою приховати іншу угоду, як правомірну, так і ні. Воля учасників такої спрямована на досягнення одного правового результату, а внутрішня воля на досягнення зовсім іншого результату (удавані угоди).

Таким чином, для дотримання умови дійсності угоди про єдність волі та волевиявлення необхідно, щоб внутрішня воля відповідала її зовнішнім проявам, щоб воля не мала дефектів, і щоб вона була спрямована на досягнення правового результату.

Умови про зміст угоди

Згідно цієї умови угода має відповідати вимогам закону своїм змістом. У випадку невідповідності, вона не може викликати тих правових результатів, на досягнення яких спрямована, бо є незаконною. Не треба вважати, що лише грубе порушення закону робить угоду незаконною тому, угода має відповідати також підзаконним актам, виданим органами державної влади та управління в межах наданої їм компетенції.

Відповідність змісту угоди вимогам закону передбачає додержання також всіх умов дійсності угоди. Таким чином, це правило має універсальний, загальний характер, тобто при недодержанні якоїсь умови дійсності, угода також не відповідає своїм змістом закону. Але законодавець не обмежився в регулюванні цього питання однією нормою, а й встановив спеціальні норми щодо окремих, найбільш поширених випадків порушення вимог закону.

Невідповідність змісту угоди вимогам закону, як правило, тягне за собою недійсність угоди, але існують винятки з цього правила. Наприклад, при продажу частки у спільній власності сторонній особі з порушенням правв привілейованої купівлі, угода не може бути визнана недійсною. В данному разі просто в судовому порядку переводяться всі права та обов`язки покупця на іншого співвласника за його позовом. Таким чином, для додержання умови дійсності про зміст угоди, він має відповідати вимогам чинного законодавства. Умови дійсності угоди встановлюються законом для того, щоб угода мала належну юридичну силу. Додержання цих умов сприяє законності угоди, охороні прав та законних інтересів учасників угоди та інших осіб, а також обмежує можливості збагачення правочинним шляхом.

Недодержання умов дійсності угоди не завжди тягне недійсність угоди. Наприклад, недодержання простої письмової форми лише у випадках спеціально передбачених законом викликає недійсність угоди. Найчастіше це просто позбавляє сторони у разі спору посилатися на показання свідків як докази. При відсутності письмових доказів сторони позбавлені можливості повністю обгрунтувати свої вимоги і заперечення, і тому ризикують залишитися без задоволення своїх вимог у зв`язку з їх недоведеністю у суді. Але ж, коли недодержання умови дійсності угоди викликає недійсність угоди, то до сторін застосовуються майнові наслідки такої недійсності. Таким чином, законодавець, встановлюючи умови дійсності угоди, сприяє їх додержанню, а також зміцненню правосвідомості громадян та правопорядку взагалі.

1.4 Поняття державної реєстрації правочину

Згідно із законом деякі правочини є вчиненими лише у момент їх державної реєстрації ( ст.210 ЦК України. Тобто до здійснення державної реєстрації укладений стороною ( сторонами ) правочин не є вчиненим та ніяких цивільних наслідків не породжує.

Правочини підлягають державній реєстрації лише у випадках, передбачених законом, наприклад, державна реєстрація договорів, що стосуються нерухомого майна: купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) абьо іншого нерухомого майна ( ст.657 ЦК України), договорів про передачу нерухомого майна під виплату ренти ( ст.731 ЦК України), договорів управління нерухомим майном ( ст.1031 ЦК України), договорів довічного утримання (догляду), зха якимипередається нерухоме майно у власність ( ст. 745 ЦК України), договорів оренди земельної ділянки ( ст.125 ЗК України) та ін. Перелік органів, що здійснюють реєстрацію, порядок реєстрації, а також порядок ведення відповідних реєстрів визначаються законами України та іншими нормативно-правовими актами. У деяких випадках учасники правочину повинні здійснити не тільки державну реєстрацію самого правочину, а й державну реєстрацію переходу права, що випливає з цього правочину, наприклад, права на нерухомість (ст.182 ЦК України).

Зазначену державну реєстрацію правочинів слід відрізняти від їх недержавної реєстрації, що здійснюється у деяких випадках на вимогу закону. Так, наприклад, правочини, укладені на товарній біржі, є вчиненими змоменту їх реєстьрації на біржі ( ст.15 ЗУ " Про товарні біржу").

Розділ 2. Умови недійсності правочину

2.1 Поняття недійсності правочину

На жаль, діючий Цивільний Кодекс України не містить визначення поняття недійсної угоди, але в доктрині цивілього права розроблено чимало визначень цього поняття. Найбільш вдалим, на мою думку, є таке визначення недійсної угоди / проф. А.А. Пушкін /. Недійсними угодами є дій громадян та юридичних осіб, хоча і спрямовані на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов`язків, але не породжують цих юридичних наслідків внаслідок невідповідності вчиненних дій вимогам закону. Це означає, що обумовлені угодою права та обов`язки не виникають, а наступають передбачені законодавством правові наслідки, що несприятливі для учасників угоди та є санкцією за вчинене правопорушення. Недійсною через невідповідність вимогам закону може бути лише угода, що вже укладена. У випадках, коли сторони ще домовляються та не уклали в письмовій формі попереднього договору, а знаходяться в стадії переговорів, їх дії не можна вважати угодою. Питання про юридичне значення таких дій вирішується згідно правил, регламентуючих порядок укладення угод, а не згідно норм, встановлюючих їх дійсність Форма волевиявлення -- це форма угоди. Загальні правила про форму угод передбачені у ЦК України. Угоди можуть укладатися усно або у письмовій формі (простій чи нотаріальній). Форма угоди обирається за розсудом осіб, які її укладають, за винятком випадків, коли закон зобов'язує укласти угоду у певній формі. Так, угоди купівлі-продажу, застави, дарування будівель (жилого будинку чи його частини), дарування іншого майна на суму понад 500 крб. та валютних цінностей на суму понад 50 крб., договори довічного утримання підлягають нотаріальному посвідченню (статті 227, 244 і 426 ЦК України). Це означає, що їх укладення контролюється державною чи приватною нотаріальною конторою. Угоди з приводу будівель нотаріально посвідчуються: а) якщо вони за змістом не суперечать чинним законам; б) якщо їх укладення не порушує прав третіх осіб; в) якщо сам об'єкт угоди -- будова -- є обо-ротоздатною, не заставлена і не заборонена (не заарештована). Виявивши, що угода за змістом не відповідає вимогам чинного законодавства, нотаріус відмовляє в її нотаріальному посвідченні. Так само і в разі коли, наприклад, один з учасників спільної власності на будинок продає належну йому частку сторонній особі, тоді як інші співвласники не відмовилися від наданого їм права привілеєвої купівлі. У цьому випадку укладення і виконання угоди порушують права інших учасників спільної власності на будинок. Не підлягає нотаріальному посвідченню угода купівлі-продажу будинку, якщо на ньому є заборона (арешт). Отже, нотаріальне посвідчення угод запроваджено з метою забезпечити їх законність.

Угоди державних, кооперативних та громадських організацій між собою і з громадянами, а також угоди громадян між собою на суму понад 100 крб. укладаються у письмовій формі (ст. 44 ЦК України). Норма щодо письмової форми угод застосовується, оскільки немає спеціального закону, який допускав би іншу форму. Письмова форма угод між господарськими організаціями передбачена з метою впорядкування прав та обов'язків учасників, зміцнення договірної дисципліни. Письмова форма угод між громадянами на суму понад 100 крб. передбачена з метою охорони інтересів учасників цивільного обороту від зазіхань недобросовісних осіб, хоч, на перший погляд, така форма є формальною. Насправді це не так. Усна форма подібних угод дає можливість непорядним, недобросовісним особам наполягати або, навпаки, відмовлятися від виконання угоди, користуючись показаннями свідків. Письмова форма угод перешкоджає цьому, бо передусім сам письмовий акт свідчить про укладення угоди, а його відсутність -- про те, що угоду не укладено. В Україні в грошовий обіг запроваджена нова грошова одиниця -- гривня. Між тим правила про суми в карбованцях не змінено.

ЦК України (ст. 44) не дає вичерпного переліку випадків укладення угод у письмовій формі. Замість цього у п. З ст. 44 зазначено, що у письмовій формі мають укладатися й інші угоди громадян між собою, відносно яких закон вимагає додержання письмової форми. Так, ЦК України (ст. 191) передбачає, що договори поруки укладаються у письмовій формі.

Письмові угоди мають бути підписані особами, які їх укладають. Якщо громадянин внаслідок фізичної вади, хвороби або з будь-яких інших причин не може власноручно підписатися, то за його дорученням угоду може підписати інший громадянин. Підпис останнього посвідчує організація, в якій працює чи навчається громадянин, що укладає угоду, або житлово-експлуатаційною організацією за місцем проживання, або адміністрацією стаціонарного лікувально-профілактичного закладу, де він перебуває на лікуванні, або органом чи посадовою особою, що має право вчиняти нотаріальні дії. У решті випадків угода може бути укладена в усній формі. Зокрема, ст. 43 ЦК України передбачає, що усно укладаються угоди, які виконуються під час укладення, якщо інше не встановлено законодавчими актами Української держави. Але й при усній формі угод між організаціями або між організацією і громадянином організація, яка оплатила товари або послуги, повинна одержати від другої сторони письмовий документ, що підтверджує одержання грошей і підстави цього.

Законодавець не лише встановлює форму угод, а й певними правовими засобами стимулює їх додержання. До таких засобів належать наслідки недодержання форми угоди: недійсність угоди, обмеження у виборі доказів для підтвердження угоди. Недодержання форми угоди спричинює її недійсність лише у випадку, коли такий наслідок прямо передбачений у законі (ст. 45 ЦК України). Отже, у кожному конкретному випадку недодержання форми угоди слід керуватися законом, який передбачає наслідки порушення форми даного виду угод. Так, згідно зі ст. 47 ЦК України нотаріальне посвідчення угод обов'язкове лише у випадках, зазначених у законі. Статті 244 і 227 ЦК України, зокрема, передбачають нотаріальну форму договорів дарування, купівлі-продажу жилого будинку. Наслідком недодержання у цих випадках передбаченої у законі нотаріальної форми є недійсність угоди.

Судова практика виходить також з того, що коли угода, яка потребує нотаріальної форми, посвідчена не тим органом або службовою особою, на яких покладено здійснення нотаріальних функцій, то вона не може бути визнана укладеною з додержанням встановленої нотаріальної форми. Щодо зовнішньоторговельних угод, то недодержання форми і порядку підписанням спричинює недійсність їх (статті 45 і 568 ЦК України). Суд або арбітражний суд, встановивши недійсність угоди внаслідок порушення її форми, повертає сторони у попередній стан, тобто застосовує двосторонню реституцію (ст. 47 ЦК України). Для її застосування досить об'єктивного факту порушення форми угоди, передбаченої відповідним законом. Посилання сторін на те, що вони не знали чи не мали можливості нотаріально посвідчити договір, суд або арбітражний суд не беруть до уваги.

Однак практиці відомі випадки, коли одна із сторін намагається нотаріально оформити угоду, а інша -- перешкоджає, всіляко ухиляючись від цього. За таких обставин, якщо добросовісна сторона повністю або частково виконала угоду, суд має право на її вимогу визнати угоду дійсною. У цьому разі наступне нотаріальне оформлення не потрібно (ч. 2 ст. 47 ЦК України). Отже, закон стає на захист порядного і добросовісного учасника угоди і сприяє здійсненню його майнових інтересів.

У ряді випадків недодержання простої письмової форми не позбавляє угоду юридичної сили: сторони, здійснюючи права, що виникли для них із цієї угоди, досягають результату, заради якого вони її уклали. Як бачимо, тут сам по собі факт недодержання форми угоди не викликає для сторін негативних наслідків. Але це зовсім не означає, що законодавець байдуже ставиться до деяких випадків порушення простої письмової форми. Адже особи, які уклали угоду, наприклад, в усній формі замість письмової, гостро відчувають наслідки недодержання форми, якщо між ними виник спір за цією угодою. За ст. 46 ЦК України для підтвердження угоди вони не можуть посилатися на показання свідків. Тут допустимість одних засобів доказування, зокрема письмових доказів, і недопустимість інших (показань свідків) є наслідком недодержання простої письмової форми угоди (ст. 29 ЦПК України). За відсутності письмового акта угоди сторони позбавлені можливості повністю обгрунтувати свої вимоги і заперечення, а тому ризикують залишитися без задоволення своїх вимог у зв'язку з їхньою недоведеністю в суді (ст. ЗО ЦПК України). Таким чином, на практиці за певних умов порушення простої письмової форми пов'язано з негативними наслідками для сторін в угоді. Порушення умов закону про вчинення угоди у простій письмовій формі є підставою для визнання її недійсною у тому разі, якщо це прямо передбачено правовою нормою, що регулює даний вид угод (статті 180 і 191 ЦК України). Оскільки угода є вольовим актом, спрямованим на досягнення правового результату, то й укладати її можуть лише особи, які володіють у тому чи іншому обсязі дієздатністю, тобто воля яких характеризується достатньо психічною зрілістю. Законодавство (статті 14 і 16 ЦК України) встановлює, що від імені осіб, визнаних недієздатними, а також від імені неповнолітніх до 15 років угоди укладають опікуни, батьки та усиновителі. Частково дієздатні особи за віком і обмежено дієздатні внаслідок зловживання спиртними напоями чи наркотичними засобами можуть укладати угоди відповідно за згодою батьків, усиновителів та піклувальників (статті 13 і 15 ЦК України). Укладення угод особами, визнаними недієздатними, неповнолітніми до 15 років, частково і обмежено дієздатними без згоди вищезазначених осіб зумовлює недійсність угод (статті 51--54 ЦК України).

При цьому угода, укладена особою, визнаною недієздатною, або неповнолітнім до 15 років, є недійсною з моменту її укладення незалежно від бажання учасників угоди і навіть проти їхнього бажання, а також незалежно від пред'явлення позову про недійсність угоди у суді. Вимоги про недійсність угоди у зазначених випадках можуть бути заявлені як батьками (усиновителями), опікунами, так і дієздатним учасником угоди. Недійсність такої угоди пов'язана з поновленням сторін у попередньому стані, а за неможливості такого поновлення кожна із сторін має відшкодувати іншій стороні вартість одержаного у грошах.

Крім того, законодавець з метою максимальної охорони майнових інтересів недієздатної особи покладає на дієздатного учасника угоди, який знав або повинен був знати про недієздатність свого контрагента, додатковий обов'язок. За цим обов'язком дієздатна особа має відшкодувати недієздатній понесені нею витрати, втрату або пошкодження майна (ст. 51 ЦК України).

Отже, встановлюючи додатковий обов'язок дієздатного контрагента, законодавець враховує і об'єктивний фактор укладення угоди з недієздатним і суб'єктивний фактор -- вину дієздатної сторони у формі умислу або необережності: вона знала або повинна була знати про недієздатність другої сторони. Угоди, укладені частково і обмежено дієздатними особами, можуть бути визнані недійсними за позовом їх батьків, усиновителів та піклувальників. У разі визнання угоди недійсною настають такі самі правові наслідки, що й при недійсності угоди, укладеної з неповнолітнім до 15 років (статті 53 і 54 ЦК України).

Правила статей 51, 53 і 54 ЦК України про недійсність угод не поширюються на угоди, що їх укладають неповнолітні (до 15 і від 15 до 18 років), відповідно до норм статей 13 і 14 ЦК України, а також на дрібні побутові угоди (купівля хліба та інших продуктів у магазині), що їх укладають особи, визнані обмежено дієздатними внаслідок зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами.

Трапляються випадки, коли цілком дієздатна особа перебуває, наприклад, у стані сильного душевного хвилювання, внаслідок чого не може розуміти значення своїх дій. Законодавець, враховуючи подібні життєві ситуації і охороняючи майнові інтереси цих осіб, встановив правило, за яким угода, укладена громадянином (хоч і дієздатним), який у момент її укладення перебував у такому стані, що не міг розуміти значення своїх дій або керувати ними, може бути визнана судом недійсною за позовом цього громадянина.

Для визначення наявності такого стану на момент укладення угоди суд повинен призначити судово-психіатричну експертизу.

Вимоги про визнання угоди недійсною розглядаються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів. Із змісту цієї норми, яка спрямована на захист інтересів осіб, позбавлених можливості з тих чи інших причин розуміти значення своєї поведінки, випливає, що така угода має бути визнана недійсною і за позовом спадкоємців потерпілого.

У разі визнання угоди недійсною застосовуються ті самі наслідки, що й при укладенні угод особами, визнаними недієздатними, неповнолітніми до 15 років, частково і обмежено дієздатними (частини 2 і 3 ст. 55 ЦК України).

Зміст угоди визначається змістом волі сторін, а останній має відповідати змістові норм права. Інакше кажучи, у будь-якому разі коли воля сторін в угоді не збігається зі змістом правових норм, є підстави говорити про те, що дана угода суперечить вимогам права, а отже, є протизаконною.

У деяких випадках, прямо зазначених у законі недодержання вимог правових норм не є підставою для визнання угоди недійсною. Так, при продажу частки у спільній власності сторонній особі з порушенням права привілеєвої купівлі інший учасник спільної власності протягом трьох місяців може звернутися до суду з позовом про переведення на нього прав та обов'язків покупця (ч. З ст. 114 ЦК ЦК України; п. 16 постанови Пленуму Верховного Суду УРСР від 28 квітня 1978 р.). У даному разі співвласник має право у межах встановленого законом строку вимагати переведення на нього прав та обов'язків покупця за укладеною угодою.

У цьому розумінні угода, укладена громадянином з приводу відчуження будинку, який є спільним подружнім майном, без згоди іншого з подружжя, тобто з порушенням вимог ст. 23 КпШС України, є протизаконною. Відсутність згоди одного із подружжя на відчуження іншому спільного подружнього майна може бути підставою для визнання недійсною угоди, коли судом встановлено, що сторони (сторона) в угоді діяли недобросовісно.

Протизаконною є угода, за якою громадянин розпоряджається чи придбаває всупереч встановленим правилам предмети, вилучені з обігу. В обох зазначених випадках воля учасників угоди суперечить вимогам відповідних нормативних актів. Обидві угоди є недійсними, але правові наслідки їхньої недійсності різні. У першому випадку вчинення угоди призводить до порушення прав окремих осіб (одного з подружжя). Така угода за ст. 48 ЦК України визнається недійсною, а сторони поновлюються у попередньому стані. У другому випадку вчинення угоди пов'язане з порушенням інтересів суспільства в цілому. Законодавець враховує можливість укладення таких угод, виділяє їх в окрему групу протизаконних угод і передбачає особливі наслідки їхньої недійсності (ст. 49 ЦК України). Для них характерні такі ознаки:

а) вчинення їх об'єктивно призводить до порушення інтересів держави і суспільства у цілому. Зрозуміло, що недодержання правової норми при укладенні угоди ще не означає порушення інтересів держави і суспільства. У даному разі йдеться про недодержання нормативних актів, які визначають соціально-економічні основи нашої держави і суспільства;

б) така угода характеризується суб'єктивним наміром сторін порушити закон. Вона укладається з метою, яка явно суперечить інтересам держави і суспільства. Для недійсності цих угод необхідно встановити вину сторін (або принаймні однієї) у формі умислу.

У разі виконання угоди сторонами у прибуток держави стягується все одержане ними за угодою, тобто має місце безоплатне примусове (проти волі учасників) вилучення майна у власність держави.

Можливі ситуації, коли за наявності умислу сторін угода не виконана або виконана однією стороною чи при умислі однієї із сторін виконана повністю або частково. В усіх зазначених випадках було б несправедливим застосовувати вилучення майна у власність держави у повному обсязі. У зв'язку з цим законодавець передбачає різні правові наслідки недійсності протизаконної угоди залежно від наявності чи відсутності вини (умислу) сторін і від того, ким і якою мірою виконано угоду:

а) за наявності умислу сторін угоду не виконано. Вона визнається недійсною без застосування цивільно-правових санкцій;

б) за наявності умислу сторін угоду виконала одна сторона. З другої сторони стягується на користь держави все, одержане нею, і все, що вона зобов'язана виконати на користь першої сторони;

в) за наявності умислу однієї із сторін все одержане нею за угодою повертається другій стороні, а одержане останньою або те, що вона повинна виконати на користь свого контрагента, стягується на користь держави. Інакше кажучи, сторона, яка діяла ненавмисно, поновлюється у попередньому стані. А до сторони, яка діяла навмисно, застосовується така санкція, як вилучення майна на користь держави.

У судово-арбітражній практиці виникло питання про те, як бути у випадках, коли угода, укладена з порушенням форми, передбаченої законом, водночас суперечить інтересам держави і суспільства ("складна недійсність"). З цього приводу в юридичній літературі висловлено слушну думку, що при умислі обох сторін все, одержане ними за угодою, підлягає стягненню в доход держави.

Майнові санкції, передбачені ст. 49 ЦК України, завжди застосовуються до угод з участю організацій і громадян.

Судова практика поширює дію ст. 49 ЦК України, зокрема, на угоди, спрямовані на використання всупереч закону колективної або державної власності з корисливою метою або використання майна, що перебуває у власності чи користуванні, на шкоду інтересам суспільства, на незаконне відчуження землі або незаконне нею користування, розпорядження чи придбання всупереч встановленим правилам предметів, вилучених з обороту або обмежених в обороті.

Пленум Верховного Суду України у постанові від 28 квітня 1978 p. № 3 звертав увагу суддів на необхідність при застосуванні ст. 49 ЦК України зазначати у рішенні, у чому конкретно полягала явно суперечна інтересам держави і суспільства мета укладення угоди і хто з її учасників мав умисел на досягнення цієї мети. Укладення угод, що не випливають із статутної діяльності юридичної особи, є порушенням її спеціальної правоздатності. Такі угоди в літературі називаються позастатутними і не охороняються законом. ЦК України (ст. 50) вважає недійсною угоду, укладену юридичною особою всупереч встановленим цілям її діяльності. При цьому судова практика виходить з того, що позастатутна угода є недійсною незалежно від наявності і форми вини її учасників. Наслідки недійсності позастатутної угоди різні. Якщо її укладено з метою, яка явно суперечить інтересам держави і суспільства, до сторони, яка діяла навмисно, застосовуються суворі санкції, передбачені ст. 49 ЦК України. За відсутності умислу застосовуються загальні наслідки недійсності угод, передбачені ст. 48 ЦК. України. Зазначені наслідки визнання угоди недійсною застосовуються і у разі коли стороною в угоді є громадянин. Важливим елементом угоди є воля та її зовнішній вияв -- волевиявлення. Наявність угоди свідчить про те, що обидва учасники бажали укласти угоду і що їхній зовнішній вияв волі (волевиявлення) відповідає внутрішній волі. Єдність внутрішньої волі і волевиявлення характерна для угоди, оскільки невідповідність внутрішньої волі і волевиявлення означає, що справжньої волі, справжнього бажання укласти угоду немає. Така угода не може охоронятися законом. При цьому розходження між внутрішньою волею і волевиявленням може виникнути передусім у разі коли угода укладається під впливом насильства.

Насильство -- фізичний або психічний вплив на особистість учасника угоди або його близьких з метою спонукати до укладення угоди. Особа, яка укладає угоду під впливом насильства, фактично позбавляється можливості виявити власну волю. Її воля замінюється волею насильника. Вона стає засобом вияву його волевиявлення.

Отже, волевиявлення особи, до якої застосовано насильство, не є виявом її волі, хоч зовні виходить від неї. Немає відповідності внутрішньої волі і волевиявлення і при укладенні угоди під впливом погрози.

Застосування погрози -- це вплив на чужу волю під загрозою заподіяння майнової або немайнової шкоди. На відміну від випадків укладення угоди під впливом насильства, тут потерпілий виявляє свою волю, але оскільки це відбувається під впливом погрози, то вона не збігається із справжнім його бажанням. Таким чином, і у цій угоді є розходження між справжньою, внутрішньою волею особи та її волевиявленням. Погроза може бути підставою для визнання угоди недійсною, коли обставини, які мали місце на момент укладення угоди, свідчать, що відмова учасника угоди від її укладення могла спричинити шкоду його законним інтересам. Отже, погроза за змістом має бути серйозною, реальною, протиправною.

Угода з недоліками волі має місце і тоді, коли вона укладається у зв'язку з тим, що сторона умисно вводить в оману іншу, повідомляючи її про факти, які не відповідають дійсності. Обман має місце і тоді, коли одна із сторін замовчує обставини, які мають істотне значення для угоди. Наприклад, сторона замовчує недоліки майна, яке відчужується. Угода, що укладається під впливом обману, може бути визнана недійсною. Має місце невідповідність внутрішньої волі особи та її волевиявлення, якщо представник цієї особи укладає угоду з іншою, завідомо знаючи, що шкодить інтересам особи, яку представляє. У таких випадках волевиявлення представника не відповідає справжнім намірам особи, яку він представляє.

Можливі випадки, коли громадянин змушений укласти угоду на вкрай невигідних для себе умовах внаслідок збігу тяжких обставин. Для характеристики таких угод важливі дві ознаки:

а) економічна невигідність для однієї із сторін, тобто угода укладається не на еквівалентних підставах;

б) збіг тяжких обставин для однієї із сторін в угоді або для и родичів та інших близьких осіб (крайня нужденність, хвороба тощо).

Потерпіла сторона, державна або громадська організація можуть пред'явити позов до суду і вимагати визнання угоди недійсною у зв'язку з тим, що в ній волевиявлення не відповідає внутрішній волі однієї із сторін (ч. 1 ст. 57 ЦК України).

Якщо угоду визнано недійсною за однією із зазначених підстав, друга сторона повертає потерпілому все одержане нею за угодою, а за неможливості повернути одержане в натурі -- відшкодовує його вартість. Майно, одержане за угодою потерпілим від другої сторони (або належне йому), звертається у доход держави. За неможливості передати майно у доход держави в натурі -- стягується його вартість (ч. 2 ст. 57 ЦК України).