Земельне питання в Україні

5

Размещено на http://www.allbest.ru/

РОЗДІЛ 1. Право власності на землю. Історична ретроспектива

1.1 Світова практика вирішення земельного питання

право земельне питання

Результатом важкого й довгого процесу історико-еволюційного розвитку було виникнення на Землі людини, прямі предки якої з'явилися 3-4 млн. років тому. У первинно-общинний лад для родових общин були характерними колективна власність на землю (промислову територію), їжу, житло. Подібний колективізм ( первісний комунізм ) був необхідною умовою виживання в умовах примітивного власницького господарства з його низькою продуктивністю праці й частою нестачею продуктів харчування.

У стародавній Греції, басилії та знать складали верхній тонкий шар суспільства. Більшість населення складав «демос», народ який складався з середніх та дрібних землевласників, ремісників і рабів. Товарно-грошове господарство продовжувало земельну мобілізацію, накопичення земель у аристократії. Ділянки середніх та дрібних землевласників, переходили до аристократії, а володарі цих ділянок обезземлювались і бідніли. Однорідна маса демосу розшаровувалась, і земельна община розкладалась.

У той же час у стародавньому Єгипті усі землі, що належали цій країні вважалися царськими, але використовувалися різним чином. Територія стародавнього Єгипту, або «чорна земля», поділялась на дві великі категорії: 1) царська земля у власному вузькому розумінні і 2) уступові землі. Уступові землі в свою чергу розпадались на декілька категорій: 1) землі, даровані царем своїм фаворитам - дворянам, військовим командирам, найвищим чиновникам громадського відомства, 2) храмові землі і 3) землі клерухів (військових поселенців). Більшу частину земель складали царські землі. У багатьох випадках вони здавались в оренду дрібним орендаторам, або царським землеробам. Царські землероби складали основну масу населення. Вони жили общинами. Землероби не були власниками земель, які обробляли. Верховне право на землю у стародавньому Єгипті завжди залишалося за царем, який представляв державу. Царські землевласники не могли не тільки продати орендовані ділянки, але й навіть використовувати їх за власним бажанням. За право користування землею землероби сплачували так званий податок: натуральний оброк - зерном, фруктами, овочами. Праця землеробів проходила під пильним контролем місцевої і центральної адміністрації.

У період середньовіччя в процесі розвитку двох великих імперій - Візантійської та Франкської виник феодалізм. Згодом феодалізм став поширюватись по всім країнам світу. В його основі - міжособистісні відношення васала і сеньйора, підданого і сюзерена, селянина і великого землевласника. Земля знаходилась під власністю феодала. Селянин (васал) в обмін на надання землі в утримання виконував певну службу на користь феодала та віддавав оброк як податок.

Становлення феодального устрою, його розквіт й, на кінець, його занепад складають соціально-економічний зміст середньовічної історії; феодальний спосіб виробництва лежить в основі всього життя середньовічного суспільства. Існувало чотири характерні риси феодального виробництва: 1) панське натуральне господарство; 2) дрібне виробництво як основа феодального виробництва, селянин не відокремлений від засобів виробництва, а органічно пов'язаний з ними; 3) позаекономічне примушення, при якому поміщик примушує селянина віддавати йому частину продуктів (оброк) або працювати на своїй, панській землі (панщина); 4) низький, примітивний рівень техніки, обумовлений дрібним виробництвом. Феодальний спосіб виробництва несе прогресивний характер в порівнянні з попереднім устроєм.

Основою феодального способу виробництва є власність феодала на головний засіб виробництва того часу - на землю. Клас великих землевласників - феодалів - є панівним класом у феодальному суспільстві. Класом основних виробників у феодальному суспільстві є селяни, які живуть на землі феодала і знаходяться в кріпосній залежності, не маючи права покинути без його дозволу територію володіння. Кріпосний селянин підпорядковується систематичній експлуатації з боку землевласника феодала. Своєю працею та особистим знаряддям селянин обробляв панську землю, урожай з якої потрапляв цілком феодалу.

Три види феодальної ренти - відробіткова, харчова та грошова - були трьома головними формами феодальної експлуатації протягом усього середньовіччя, послідовно замінюючи одне одного. Правове положення кріпосного селянина було кращим, ніж раба. На відміну від рабовласника феодал не мав права вбити кріпака. З переходом до грошової ренти поступово зникла прив'язаність селянина до землі.

Саме економічне положення середньовічного селянина істотно відрізнялось від положення раба. Селянин в феодальну епоху був самостійним дрібним виробником. Він володів земельною ділянкою - наділом, який йому надавав феодал і який фактично переходив у спадщину; у селянина був власний будинок, двір, тварина та різноманітне знаряддя праці на землі. Селянин мав власне господарство, чого не мав античний раб. Наявність власного господарства у селянина, його зв'язок з засобами виробництва, можливість збереження якоїсь частини додатного продукту ( за вирахунком основної його частини, яка віддавалась феодалу в якості ренти) створювали для середньовічного селянина відому зацікавленість у виробництві. Ця обставина і є головною перевагою феодальної економічної системи в порівнянні з попередньою рабовласницькою.

У ХІІІ столітті в Західній Європі з'явилася панщина і з ХІV-ХV століття почала витіснятися оброком і майже зникла.

У ХІІІ столітті в німецькому місті Магдебург, було видане «магдебурзьке право». За цим правом міста звільнялись від управління і суду з боку великих землевласників (сеньйорів, феодалів) і створювали органи місцевого самоврядування. Воно закріплювало права міського стану - купців, міщан, ремісників і було юридичним виявом успіхів міського населення в боротьбі проти феодалів. Протягом ХІІІ-XVІІІ століть «магдебурзьке право» розповсюдилося в Чехії, Угорщині, Польщі, Литві, а звідти - на територію Білорусії та України. Але і цей закон не прибрав проблеми панщини. У 1524-1526 рр. в Німеччині спалахнула селянська війна, яка була викликана посиленням феодального гніту.

Феодалізм у країнах Сходу мав ряд особливостей в порівнянні з європейським. Із цих особливостей східного феодалізму необхідно виділити в першу чергу дві особливі риси.

Першою такою рисою є значні пережитки рабовласницького устрою в умовах східного феодалізму. Наявність відомої кількості рабів , які складали значний відсоток трудового населення тієї чи іншої східної країни, дозволяє казати про довге збереження певного рабовласницького устрою у східному феодалізмі. Інша риса у східному феодалізмі - це особливість феодальної земельної власності на Сході у середині століття. На відміну від Європи, де феодальна власність вже в перші століття середньовіччя отримала приватний характер й де селяни у великій масі залежали від землевласників-феодалів, у ряді країн Сходу до самого пізнього середньовіччя земля належала феодальній державі в особі її голови - того чи іншого правителя. Селяни в такому випадку залишались на правах кріпосних державних селян, які сплачували феодальну ренту (податок) безпосередньо державі й керувалися безпосередньо державними чиновниками. Однак поруч з державною власністю в країнах Сходу існувала й розвивалась за рахунок державного землеволодіння приватна феодальна власність. Боротьба цих двох видів феодального землеволодіння проходить через всю історію середньовічного Сходу. Вона знаходить внутрішнє протиріччя серед різних прошарків панівного класу феодалів, з яких кожен боровся за найбільш зручні для нього форми земельної власності й способи експлуатації залежного селянства. Саме селянство так само не залишалося байдужим до цієї боротьби за форми земельної власності. Чисельні масові селянські рухи, які проходили на Сході у середині століття, спричиняли також вплив на еволюцію земельної власності, спричиняючи ліквідацію або обмеження й видозмінення тієї форми землеволодіння, яка в конкретних умовах окремої країни була для народних мас найбільш важкою.

Нова історія - це епоха у всесвітній і, насамперед, європейській історії, коли у всіх сферах суспільного життя - економічній, політичній, соціальній, духовній - формувалися основи індустріального суспільства. Ця епоха охоплює понад чотири століття - від кінця ХV до початку ХХ.

У цей період виникли найважливіші елементи нового суспільства. З'явилися нові прошарки (підприємці-власники та наймані робітники). В країнах Заходу ( США) з'явилася заборона рабства. Громадянам дали можливість впливати на політичні рішення влади, встановлювалися нові норми і гарантії. Це стало початком розвитку демократичного суспільства.

США в 1877 році досягла світової першості. Головними результатами Громадянської війни і реконструкції Півдня стали ліквідація рабства і демократичне вирішення аграрного питання. Ліквідація рабовласницького господарства і звільнення близько 4 млн. рабів у поєднанні з безплатною роздачею земельних ділянок ( гомстедів ) із «незайнятих» земель Заходу сприяло стрімкому розвитку економіки США. Вирішення на демократичній основі земельного питання створило сприятливі умови для розвитку промисловості. Фермерське господарство розширювалось. Засноване на засадах приватного підприємства, воно було досить великим і постійно зростаючим внутрішнім ринком для промислових виробів. У свою чергу розвиток промисловості і зростання міст збільшували попит на сільськогосподарські продукти.

У сільському господарстві Франції переважали дрібні власники. З ініціативи жирондистів, під час Великої Французької революції Законодавчі збори прийняли декрет про розподіл селянських общинних земель та про здачу дрібними ділянками емігрантських земель у володіння селянам за невелику і довготермінову плату.

Після об'єднання у Німеччині склалося особливе становище у сільському господарстві. Кріпосне право було скасоване практично на всій території країни. За це селяни виплачували грошові повинності. На заході Німеччини переважало дрібне селянське господарювання.

В Англії значного розвитку набував індустріальний розвиток. Тому сільському господарству та вирішенню земельного питання увага майже не приділялась. В 1870 - 1914 рр., в період втрати промислової й торгівельної першості, сільське господарство Англії зазнало серйозних труднощів. Дрібні фермери - орендарі не мали грошей, щоб вести сільське господарство і сплачувати податки.

Отже, період нової історії був прагненням людства до модернізації суспільства, капіталістичного і демократичного ладу, який сприяв приватизації земель.

1.2 Юридичне оформлення земельного питання на різних етапах розвитку української державності

Для періоду Київської Русі була характерна феодальна (приватна) власність на землю. Збірники норм давньоруського права «Руська правда» всебічно відстоював інтереси земельної аристократії, захищав її власність на землю, закріплював безправ'я холопів, визнавав обмеження майнових і особистих прав різних категорій залежного населення. У статтях «Руської правди» йдеться про затвердження права власності не тільки на землю й угіддя, але й на рухоме майно: коней, засоби виробництва, тощо. Відомі такі види договорів: міна, купівля-продаж, позичка, поклажа, особисте наймання.

В ХІ-ХІІ ст. церкви та монастирі вже володіли великими земельними угіддями, селами й містами. Цьому сприяло те, що церковні й монастирські землі, на відміну від князівських або боярських, не передавалися в спадщину і не дробилися. Передача у власність церкви князівських земель оформлювалася спеціальними жалуваними грамотами.

Існував ще такий вид феодальної земельної власності в Давній Русі як вотчина. Її можна було передавати у спадщину. У період феодальної роздробленості, у ХІІІ-ХV ст., вотчина стала панівною формою феодального землеволодіння. Кількість і розміри вотчин збільшувалися шляхом захоплення общинних селянських земель, пожалувань, купівлі, обміну тощо.

Найтяжчим у Великому князівстві Литовському, як і в підпорядкованій Польщі Галичині, було становище селян. Феодали розширювали власні господарства завдяки кращим селянським землям, збільшували повинності у вигляді відробіткової ренти. Різке збільшення кількості фільварків було пов'язане з початком інтенсивного розвитку міст. Збільшення попиту на хліб та іншу сільськогосподарську продукцію й сировину для мануфактурної промисловості стало причиною розширення господарств феодалів.

Поширенню фільварків на українських землях Великого князівства Литовського сприяла реформа ( Волочна поміра 1557 р.), проведена польським королем і великим князем литовським Сигізмундом ІІ Августом згідно з «Уставом на волоки». Згідно з «Уставом», всі землі перемірювалися і розбивалися на однакові ділянки площею 19,5 га - волоки. Нормою наділу була волока на одне дворище. Надлишки землі передавалися шляхті під фільварки. За прикладом великого князя «волочну поміру» провели всі землевласники. У цілому «Устав на волоки» збільшував податки і повинності селян. Юридичне оформлення феодальної залежності селян відбувалося протягом тривалого часу. У Великому князівстві Литовському кодексами законів феодального права, які поступово юридично оформлювали феодально-кріпосницькі відносини у ХVІ ст., були також Литовські статути 1529, 1566, 1588рр.

Литовські статути чітко розмежували населення на дві основні нерівноправні групи: феодалів (магнати, шляхта) та феодально залежне населення (селяни, міщани).

Статут 1588 року закріплював феодальну власність на землю, передбачаючи в той же час власність на неї і селян. Цей статут оформив створення єдиного прошарку кріпаків шляхом злиття закріпачених слуг з іншими розрядами залежних селян.

У період Гетьманщини кожна посадова особа отримувала платню тільки землею, тобто на ранг (на посаду). Так виникало рангове землеволодіння, яке старшинські родини згодом намагалися закріпити за собою назавжди царськими грамотами і гетьманськими універсалами.

Новими реаліями життя були знищення на визволеній від іноземного панування території кріпосного права, ліквідація магнатсько-шляхетського землеволодіння, перехід усієї землі у власність держави, набуття землі будь-якою людиною шляхом займанщини (першості в обробітку вільних земель), не замкненість суспільних станів (селянства, міщанства, козацтва, козацької старшини, духовенства).

На західноукраїнських землях внаслідок революції 1848-1849 років обов'язкові роботи на панщинні, що становили основу феодальної залежності селянина від поміщика, були скасовані імператорським законом. Селяни одержали громадські права і - за великий викуп - право власності на земельні ділянки, що перебували у їхньому користуванні.

У 1857 році в Росії за дорученням царя Олександра ІІ було утворено губернські і Головний (при царському уряді) комітети по розробці проекту реформи, яка звільнила селян від кріпосної залежності. Комітети засідали цілих три роки, піклуючись, щоб поміщики дійшли згоди лише в одному питанні: як найефективніше пограбувати селян під час звільнення їх від кріпосної залежності. Цій меті в Україні найбільше відповідав проект полтавського поміщицтва, яке запропонувало дати селянам менші, ніж у них були, земельні наділи за викуп і виконання певних повинностей. Отже, проект примушував колишніх кріпаків орендувати поміщицьку землю або наймитувати на ній на умовах, продиктованих її власником. Саме цей проект, як і багато інших подібних проектів поміщиків різних губерній, і було враховано при виробленні остаточного тексту головних законодавчих актів про скасування кріпацтва.

Реформу поміщики і царські чиновники проводили на основі того, що було записано в царському Маніфесті, загальному і місцевих «Положеннях» про звільнення селян з кріпацтва. Підписані царем 19 лютого 1861 р., ці документи були обнародувані в Петербурзі і Москві - 5 березня, а в містах і селах України - з 9 березня до 2 квітня. Реформа повністю зберегла поміщицьке землеволодіння і майже повсюдно зменшила ті наділи, якими селяни користувалися до реформи. Причому, виділення і межування наділів реформа віддавала на розсуд місцевих поміщиків. Вони ж, як правило, відводили селянам гіршу, а іноді й взагалі непридатну для хліборобства землю. Окрім того, наділ одному господареві роздрібнювали на кілька ділянок у різних місцях і позбавляли селян випасів, лук, лісів та інших угідь.

В цілому внаслідок реформи 1861 р. українські селяни втратили понад 15% загальної площі земель, які раніше перебували у їхньому користуванні. 94% колишніх поміщицьких селян одержали наділи менше 5 десятин, тобто менше норми середнього прожиткового мінімуму. Та й ці мізерні наділи селяни повинні були протягом 49 років викуповувати у поміщиків на основі встановлених реформою цін, які значно перевищували тодішні ринкові ціни на землю.

Україна, в кінці ХІХ ст. - переважно аграрний край, 86,4% населення проживають у селі [додаток А], а отже вирішення земельного питання стає вирішенням питання про долю нації.

Наприкінці ХІХ ст. в умовах колоніальної залежності західноукраїнських земель при збереженні національного і соціального гноблення корінного населення з боку економічно панівних верств (поляків, німців, румун, угорців та ін.) якихось помітних зрушень у розвитку сільського господарства не виявилося і після скасування панщини, під час революції 1848 року. Стосунки між дідичами і селянами значною мірою продовжували ґрунтуватися на кабальних орендах і відробітках. Щоправда, у життя все більше впроваджувалися капіталістичні вільнонаймані форми організації праці сільського населення. Вже наприкінці ХІХ ст. на західноукраїнських землях налічувалося понад 400 тисяч постійно і поденно найманих робітників.

Під владою Російської імперії процес соціального розшарування українського селянства в умовах капіталістичного розвитку був ще виразнішим. Наприкінці ХІХ ст. заможні селяни в Україні становили близько чверті усього сільського населення, зосередивши в своїх руках близько 40 % селянських земель і понад 50 % робочої і продуктивної худоби. Господарства деяких селян-багатіїв (особливо на Півдні України) досягли розмірів значних поміщицьких маєтків - у тисячу десятин землі і навіть більше. В середньому на один селянський двір припадало 10 десятин, а на один поміщицький маєток - 507 десятин. Понад половина селянських господарств, земельна власність яких так і не перевищувала 5 десятин, вважалися бідняцькими. Щоб поліпшити своє життя, селяни бідняки наймалися до заможніших односельчан або до поміщицьких економій.

Указом від 9 листопада 1906 р. «Про доповнення деяких постанов діючого закону, що стосується селянського землеволодіння і землекористування» почалося реформування аграрного сектору. Надалі доповнений і перероблений у ІІІ Державній думі, він почав діяти як закон 14 червня 1910 року. Приблизно через рік, 29 травня 1911р.,був прийнятий закон «Про землевпорядження». Ці три акти склали юридичну основу серії заходів, відомих у літературі за назвою Столипінська аграрна реформа. Основні ідеї реформи можна звести до наступного: 1) знищення селянської громади; 2) дозвіл селянам одержати землю в приватну власність (оселитися на хуторах або відрубах); 3) переселення селянських родин у слабо заселенні райони Північного Кавказу, Середньої Азії, Сибіру та Далекого Сходу. У такий спосіб столипінська аграрна реформа мала дати новий поштовх комерціалізації сільського господарства, переведенні його на капіталістичні рейки розвитку.

Після лютневої буржуазно-демократичної революції в Росії, яка сприяла об'єднанню національних сил в Україні, було створено УЦР. Одними з політичних заходів встановити Українську республіку та завоювати прихильність українського народу стали чотири універсали, які послідовно видавалися протягом існування УЦР. Загалом в універсалах приділялася увага найбільш важливим питанням, серед яких безумовно було і земельне.

7 листопада 1917 року Центральна Рада приймає ІІІ Універсал, яким проголошує створення Української Народної Республіки у складі Російської Федерації. Однією з основних програм ІІІ Універсалу була ліквідація приватної власності на землю - вона передавалася трудовому народу без викупу.

Згодом, 4 січня 1918 року Центральною Радою було прийнято останній - ІV Універсал. В ньому проголошувалася незалежність Української Держави. Постанова щодо земельного питання не змінилася. На найближчому засіданні УЦР планувалося роздивитись і утвердити закон про передачу земель трудовому народу без викупу, взявши за основу ліквідацію приватної власності і соціалізацію землі. Ліси, води та усі підземні багатства переходили у розпорядження УЦР.

IV Універсал до існуючих органів місцевого самоврядування додав ради робочих, селянських і солдатських депутатів, що ще більше заплутало систему місцевого самоврядування. Непорозуміння і чвари почалися через поділ землі. Спробою урегулювання цих питань, став Земельний закон, прийнятий УЦР 27 січня 1918 року. Згідно із ст. 4 розпорядження землями місцевого використання належало органам міського самоврядування, а іншими - сільським общинам, повітовим та губернським земельним комітетам у межах їх компетенції.

Отже, ІІІ Універсал відмінив право приватної власності на землю. IV Універсал проголосив необхідність прийняття земельного закону й передачу земель трудовому народу без викупу. Наприкінці січня 1918 року Центральною Радою був ухвалений земельний закон, основою якого стало анулювання права власності на землю. Однак, як відмічав В. Винниченко, «сільський пролетаріат в обіцяні закони не вірив, більш вірячи реальним фактам» [10, 93]. З іншого боку, ідея «соціалізації землі» викликала обурення панівного селянства, «яке лаяло Центральну Раду й агітувало на всі сторони проти неї». Щоб якось виправдатись перед багатими селянами, УЦР 29 квітня 1918 року прийняла виправлення до Земельного закону, по якому ділянки розміром в 30 десятин не підлягали переділу.

Із створенням Української Гетьманської держави, гетьманом якої став Павло Скоропадський ( 29 квітня 1918 року ) почався новий період в історії української державності. Відновлювалася приватна власність на землю. Гетьманом Скоропадським обіцялося надання селянам права викупу землі у поміщиків й усіх великих землевласників. Почалось масове повернення поміщиків в Україну. Їм було повернено землі та володіння. Відбиралися раніше захоплені селянами землі. Передбачалося наділення селян державними, удільними, а також викупленими у великих землевласників приватними землями. Земельна реформа носила консервативний характер і була негативно сприйнята великими землевласниками.

На Західноукраїнських землях у 1918 році, під час з'їзду українських послів, представницьких політичних партій, духовенства й галицького і волинського сеймів у Львові, була обрана Західноукраїнська Національна Рада. 14 квітня 1919 року Рада ухвалила закон про земельну реформу. Цей закон регламентував націоналізацію поміщицьких, монастирських, церковних земель, а також земель всіляких організацій. З них повинен був бути створений єдиний земельний фонд ЗУНР. Розпорядження фондом належало Спільній земельній та уїзній комісіям, а також сільській комісії. Закон передбачав покарання за порушення процесу проведення «впорядкування» земельного питання.

На ІІ Всеукраїнському з'їзді Рад, який відбувся 17 березня 1918 року, було прийнято Тимчасове положення про соціалізацію землі, запроваджуючи російський Закон про соціалізацію землі.

З приходом до влади Директорії, 8 січня 1920 року був прийнятий Закон про землю, яким відмінялося право приватної власності на землю.

Земельне питання було одним з найголовніших в політиці більшовицької партії. Мабуть, саме цьому його нормативному забезпеченню приділялось таке значення. В період нової економічної політики Постанова ВУЦВК «Основний закон про трудове землекористування» від 27 травня 1922 року регулювала широке коло питань трудового землекористування, як одного з інститутів радянського земельного права. Ця постанова стала складовою частиною Земельного кодексу УРСР. Кодекс назавжди скасовував право приватної власності на землю, надра, воду та ліси у межах УРСР. Усі землі сільськогосподарського призначення складали єдиний земельний фонд. Право безпосереднього користування землею надавалося трудовим землеробам та їх об'єднанням, міським поселенням, державним установам та підприємствам. Право користування землею визначалося як безстрокове й могло бути припинено тільки у зв'язку з законом. Купівля, продаж, успадкування, дарування та залог землі заборонялись, а порушники цього притягувались до кримінальної відповідальності, а також позбавлялися землі, якою користувались.

Становлення і розвиток українського земельного права після проголошення незалежності України зумовлено формуванням і розвитком правової системи України, спрямованої на забезпечення широкомасштабної економічної реформи та її складової частини - земельної реформи. За Земельним кодексом УРСР від 13 грудня 1990 року право державної власності на землю зберігалося, але вводилось право громадян УРСР на довічно успадковане володіння землею.У прийнятому в 1990 році Земельному кодексі УССР вже закладались основні положення аграрної реформи. В жовтні 1991 року була затверджена концепція роздержавлення й приватизації земель. Передбачалось, що з 1992 року колгоспи будуть перетворені в вільні господарські товариства. При цьому забезпечувалося право кожного колгоспника на вихід з колгоспу й створення власного приватного господарства. 20 грудня 1991 року Верховною Радою був прийнятий Закон «Про селянське (фермерське) господарство» який передбачав створення спеціального земельного фонду за рахунок частини земель колгоспів та радгоспів. Землі фонду передбачалось використати для надання ділянок усім громадянам, які виявили бажання створити фермерське господарство.

Законом України «Про форми власності на землю» від 30 січня 1992 року в Україні встановлено державну, колективну і приватну власність на землю. Всі форми власності визнані рівними. Вони були відтворені в редакції Земельного кодексу України.

З часу набуття чинності Закону України «Про форми власності на землю» від 30 січня 1992 року і Земельного кодексу України в редакції від 13 березня 1992 року, якими було введено право приватної, колективної, державної форм власності на землю, розпочався другий, істотно новий етап земельної реформи, в основу якого покладена зміна форм власності на землю, її приватизація. Згодом законодавчі акти спрямовувалися не лише на перерозподіл земель суб'єктами господарювання, а й на здійснення нового напряму у земельних відносинах - приватизації землі. Тим самим держава відмовилась від монополії права державної власності на землю, а земельне право як галузь набуло істотно нового змісту.

В березні 1992 року були прийняті два протиставні по змісту акти: Постанова Верховної Ради «Про прискорення земельної реформи й приватизації земель» та Закон України « Про колективне сільськогосподарське підприємство». Якщо перший акт був спрямований на прискорення аграрної реформи, то другий - гальмував її. У наслідку стало зрозумілим, що найважливішою ланкою перебудови виробничих відносин в аграрній сфері є земельна реформа. У листопаді 1994 року Президент видав Указ «Про невідкладні засоби з прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва», в якому передбачалося рішення трьох основних проблем земельної реформи - приватизації, оцінки й ринку землі. В указі розмежувалися форми власності і форми господарювання на землі.

Протягом 1996 року фактично був завершений перший етап земельної реформи - роздержавлення земель та їх передача у власність юридичних осіб. На 1 січня 1997 року документи про землю отримали майже усі колективні господарства.

Другим етапом земельної реформи передбачалася передача земель безпосередньо тим, хто її обробляє. Допомогою суспільству в переході до ринку земель був Указ Президента України «Про оренду земель» від 23 квітня 1997 року. Прийняті заходи дали можливість запровадити економічні методи регулювання земельних відносин.

25 жовтня 2001 року був прийнятий новий Земельний кодекс України. Він складається з 10 розділів, 212 статей, в яких визначені задачі земельного законодавства й повноваження органів державної влади та місцевого самоврядування в області земельних відносин, склад і призначення земель України. Земельний кодекс визначає: право власності і право користування землею, а також обмеження прав на землю; порядок придбання права власності й інших прав на землю; способи захисту прав на землю, порядок відшкодування збитків, нанесених землекористувачам та власникам землі, а також порядок вирішення земельних суперечок; порядок охорони й раціонального використання землі; систему заходів, спрямованих на здійснення положень земельного законодавства; перелік заходів, які можуть бути застосовані до порушників земельного законодавства.

РОЗДІЛ 2. Сучасне земельне законодавство в Україні

2.1 Діюче земельне законодавство

Як відомо, джерелом земельного права є нормативно - правові акти, які регулюють земельні відносини. Структура земельного законодавства є організації системи земельних нормативних актів. Якщо земельне право - це сукупність юридичних норм, то земельне законодавство - це система нормативних актів. Якщо земельне право можна розглядати як внутрішню форму права, то земельне законодавство - зовнішня форма права, тісно пов'язана з його змістом. Отже земельне право становить зміст земельного законодавства, а законодавство є формою вираження земельного права. Уся сукупність нормативно - правових актів як джерел земельного права лежить в основі формування сучасного земельного законодавства. Земельне законодавство включає Земельний кодекс та інші нормативно - правові акти у галузі земельних відносин.

Перший Земельний кодекс України було прийнято 13 березня 1992 року. Він встановлює, що завданням земельного законодавства є регулювання земельних відносин з метою створення умов для раціонального використання та охорони земель, рівноправного розвитку всіх форм власності на землю і господарювання, збереження та відтворення родючості ґрунтів, поліпшення природного середовища, охорони прав громадян, підприємств, установ та організацій на землю.

Як встановлено у ст. 19 ЗК України [ 2, 19 ], всі землі України за основним цільовим призначенням поділяються на 9 категорій земель: 1) землі сільськогосподарського призначення; 2) землі житлової та громадської забудови; 3) землі природо - заповідного та іншого природоохоронного призначення; 4) землі оздоровчого призначення; 5) землі рекреаційного призначення; 6) землі історико - культурного призначення; 7) землі лісогосподарського призначення; 8) землі водного фонду; 9) землі промисловості, транспорту, зв'язку , енергетики, оборони та іншого призначення. Переведення земель з однієї категорії до іншої здійснюється у разі зміни цільового призначення цих земель.

За формами власності земля в Україні поділяється на державну, колективну, приватну. Усі форми власності є рівноправними. Землею розпоряджаються ради народних депутатів, які в межах їхньої компетенції передають землі у власність або надають у користування та вилучають їх.

У державній власності перебувають усі землі України за винятком земель, переданих у колективну і приватну власність.

Суб'єктами права державної власності на землю виступають:

1) Верховна Рада України - на землі загальнодержавної власності.

2) Верховна Рада Автономної Республіки Крим - на землі в межах території республіки, за винятком земель загальнодержавної власності;

3) Обласні, районні, міські, селищні, сільські ради народних депутатів - на землі в межах їхніх територій, за винятком земель загальнодержавної власності;

Землі, що знаходяться в загальнодержавній власності, можуть передаватись у приватну або колективну власність і надаватись у користування, в тому числі і в оренду. Не можуть передаватись в колективну і приватну власність:

1) Землі загального користування населених пунктів ( майдани, парки, вулиці, сквери, кладовища, бульвари, міські ліси.), а також землі, надані для розміщення будинків органів державної влади та державної виконавчої влади;

2) Землі гірничо-добувної промисловості, єдиної енергетичної та космічної систем, транспорту, зв'язку, оборони;

3) Землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення;

4) Землі лісового фонду;

5) Землі водного фонду;

6) Землі сільськогосподарських науково-дослідних установ і навчальних закладів та їх дослідних господарств, навчальних господарств навчальних закладів.

Суб'єктами права колективної власності на землю є колективні сільськогосподарські підприємства, кооперативи, садівницькі товариства, сільськогосподарські акціонерні товариства і т. д. Розпорядження земельними ділянками, що знаходяться у колективній власності, здійснюється за рішенням загальних зборів колективу. Землі в колективну власність передаються безкоштовно. Кожний член колективної власності на землю в разі виходу з колективу має право одержати свою частку землі в натурі (на місцевості), яка визначається в порядку, передбаченому Земельним кодексом України. Конституція України не передбачає інституту права колективної власності на землю. Вона його офіційно не проголошує, але і не забороняє. Треба виходити з того, що цей інститут в Земельному кодексі України, як і в Законі «Про власність» після прийняття Конституції України збережено. Право на земельну ділянку може бути передано у спадщину в порядку і на умовах, передбачених цивільним законодавством щодо успадкування майна, та статутом відповідного колективного підприємства. У разі продажу власником своєї земельної ділянки, переважне право на її купівлю мають співвласники. Сільські та селищні ради народних депутатів створюють на своїй території резервний фонд земель.

Право приватної власності громадян України на землю означає, що тільки вони мають право на одержання у власність земельних ділянок для:

· Ведення сільського (фермерського) господарства;

· Ведення особистого підсобного господарства;

· Будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських споруд (присадибна ділянка);

· Садівництва;

· Дачного і гаражного будівництва.

Громадяни набувають права власності на земельні ділянки в разі: одержання їх у спадщину, одержання частки землі у спільному майні подружжя, купівлі - продажу, дарування та обміну. Передача земельних ділянок у власність громадян провадиться місцевими радами народних депутатів за плату чи безкоштовно. Безкоштовно земельні ділянки передаються у власність громадян для перелічених вище робіт, окрім ділянок для ведення фермерського господарства, розмір яких перевищує середню земельну частку, вони передаються у власність за плату.

Земельна ділянка може бути виставлена на продаж [2,ст.127]. Продаж земельних ділянок державної та комунальної власності громадянам та юридичним особам здійснюється на конкурентних засадах (аукціон, конкурс), крім викупу земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що є власністю покупців цих ділянок. Продаж земельних ділянок державної або комунальної власності може також здійснюватись іноземним державам, іноземним юридичним особам [2, ст.129]. Продаж земельних ділянок іноземним державам та іноземним юридичним особам здійснюється відповідними радами за погодженням з Кабінетом Міністрів України та допускається за умови реєстрації іноземною юридичною особою постійного представництва з правом ведення господарської діяльності на території України.

Земельні ділянки державної або комунальної власності, призначені для продажу суб'єктам підприємницької діяльності під забудову, підлягають продажу на конкурентних засадах [2, ст. 135]. Земельні торги проводяться у формі аукціону або конкурсу. У торгах можуть брати участь громадяни і юридичні особи, які сплатили реєстраційний і гарантійний внески і можуть бути покупцями відповідно до законодавства України. Форма проведення земельних торгів (аукціон або конкурс) визначається власником земельної ділянки, якщо інше не передбачено законом. Земельні торги можуть проводитись за рішенням суду.

Підставами припинення права власності на земельні ділянки [2, ст. 140] є:

а) добровільна відмова власника від права на земельну ділянку;

б) смерть власника земельної ділянки за відсутністю спадкоємця;

в) відчуження ділянки за рішенням власника;

г) звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора;

г) відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;

д) конфіскація за рішенням суду;

е) не відчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, зазначених ЗКУ.

Підстави припинення права користування земельною ділянкою [2, ст.141] є:

а) добровільна відмова від права користування земельною ділянкою;

б) вилучення земельної ділянки;

в) припинення діяльності державних чи комунальних підприємств, установ та організацій;

г) використання земельної ділянки способами не за цільовим призначенням;

г) використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам;

д) систематична несплата земельного податку або орендної плати.

Іноземним громадянам та особам без громадянства земельні ділянки у власність не передаються.

Користування землею може бути тимчасовим або постійним. Постійним визнається землекористування без заздалегідь установленого строку. Тимчасове користування може бути короткостроковим - до 3 років і довгостроковим - від 3 до 25 років. У разі необхідності ці строки може бути продовжено на період, що не перевищує одного терміну відповідно коротко - чи довгострокового тимчасового користування. Користування землею на умовах оренди для сільськогосподарських цілей має бути довгостроковим. У постійне користування земля може надаватися радами народних депутатів із земель, що знаходяться в державній власності, а в тимчасове користування - із земель, що знаходяться в колективній і приватній власності, відповідним власником.

У тимчасове користування на умовах оренди земля надається: громадянам України; підприємствам, установам та організаціям; громадським об'єднанням і релігійним організаціям; спільним підприємствам; міжнародним об'єднанням та організаціям за участю українських та іноземних юридичних осіб і громадян; підприємствам, що повністю належать іноземним інвесторам; іноземним державам; міжнародним організаціям; іноземним юридичним особам та особам без громадянства. Земля може надаватися в оренду в короткострокове користування до 3 років (для випасання худоби, сінокосіння, городництва, державних і громадських потреб) та довгострокове - до 50 років. Умови використання землі, строки її використання, плата за оренду землі визначається за угодою сторін та обумовлюється у договорі. Після закінчення строку оренди землі орендатор має переважне право на відновлення договору. А ще орендарі земельних ділянок сільськогосподарського призначення мають переважне право на одержання орендованих земельних ділянок у приватну власність [4, 2] .

Громадяни, які мають земельні ділянки у власності, мають право надавати їх в оренду без зміни цільового призначення на строк до трьох років, а в разі тимчасової непрацездатності, призову на дійсну військову службу до Збройних Сил України, вступу до навчального закладу - до 5 років. У разі успадкування земельної ділянки неповнолітнім допускається надання цих ділянок в оренду під контролем місцевих рад народних депутатів на строк до досягнення спадкоємцем повноліття.

Закон України «Про плату за землю» від 3 липня 1992року встановлює, що використання землі є платним. Плата за землю існує у вигляді земельного податку або орендної плати і визначається залежно від якості й місцезнаходження земельної ділянки. При цьому власники землі та землекористувачі сплачують земельний податок, а орендарі - орендну плату. Об'єктом плати за землю є земельна ділянка, що знаходиться у власності, користуванні, в тому числі на умовах оренди. Суб'єктом плати за землю (платником) є власник землі та землекористувач, у тому числі орендатор. Розмір земельного податку не залежить від результатів господарської діяльності власників землі та землекористувачів і встановлюється у вигляді плати за одиницю земельної площі з розрахунку на рік.

Земельні спори розглядаються місцевими радами депутатів, судом, арбітражним судом або третейським судом у порядку, встановленому Земельним кодексом та іншими актами законодавства України.

Майнові спори, пов'язані з земельними відносинами (в тому числі спори про відшкодування збитків і визначення їх розмірів), вирішуються судом, арбітражним судом або третейським судом.

2.2 Земельне питання в Харківській області

Ситуація земельних питань в Харківській області повинна бути такою, якою її диктує Земельний кодекс України, але, як відомо, влада в містах та областях здійснюється органами місцевого самоврядування, і тому, Харківське земельне питання має свої певні аспекти.

Опрацювавши джерела, які потрапили мені до рук, саме про ситуацію в нашому місті, я зробила висновки: в нашому місті панують певні порушення земельного законодавства.

Однією з основних функцій органів місцевого самоврядування м. Харкова являється здійснення містобудівної діяльності, змістом якої є планування, забудова та інше використання місцевої території, здійснення архітектурної діяльності, створення інженерно-транспортної інфраструктури міста, визначення територій, вибір, вилучення і надання земель для містобудівних потреб, аналіз стану містобудування і прогнозування його розвитку, контроль за дотриманням містобудівного законодавства тощо. Містобудівна діяльність реалізується в рамках, встановлених законодавством України, відповідно до затверджених державних стандартів, норм і правил, містобудівною документацією з урахуванням умов соціально-економічного розвитку, територіальних, географічних, історичних і екологічних особливостей м. Харкова.

Так як Харків є одним з найбільших міст в Україні, то звісно немалий запас земельних ресурсів потребує чіткого контролю та раціонального й правомірного розподілу земель. Не менш важливим на Харківщині, як і на всій території України є питання «відродження сільських земель». Мабуть усі пам'ятають ідею «Земля - народу». Майже під цим лозунгом Харківська обласна Рада прийняла відповідну програму і були дані обіцянки виділити кожному бажаючому жителю Харкова земельну ділянку. Ця програма завершилася нічим. «Нічиєї» землі поблизу обласного центру практично немає - вона вся легально або пів легально комусь належить і віддавати її «задарма» ніхто немає наміру. Їхати «освоювати цілину» у віддалених селах бажаючих не знайшлось. Ініціатором задуму освоєння земель покинутих сіл та незайнятих земель в діючих селах став Державний комітет України по земельним ресурсам, який розробляє спеціальну програму по відновленню землекористування в селах, які втратили статус населених пунктів. Ця програма зараз знаходиться на стадії розробки. Згідно з цією програмою люди зможуть отримувати ділянки або в довічне володіння, або в довгострокову оренду. Головною умовою для переселенців буде ведення сільського господарства. Тобто, отримавши ділянку, люди повинні будуть її обробляти: вирощувати сільгоспкультури або розводити скотарство. Передбачається поділити «розпайовані» землі, які не використовуються на ділянки розміром 1 га і роздати їх усім бажаючим та не маючим земель українським родинам у довічне користування без права продажу, але з правом передачі у спадок. Я вважаю цей проект вдалим, так як «за відродженням села - майбутнє України». Залишається сподіватися, що ця програма буде відтворена не лише теоретично, а й фактично. Адже і в Харківській області кожний рік з'являються нові сільськогосподарські землі, які не використовуються. За останні 10 років з карти Харківської області «стерто» майже 40 населених пунктів, але скільки їх насправді мабуть не знає ніхто.

Механізм встановлення та зміни цільового призначення земельних ділянок фактично обумовлений компетенцією органів державної влади та органів місцевого самоврядування, які здійснюють розпорядження землями державної та комунальної власності. Розпорядчі функції названих органів пов'язані з продажем земель безоплатною передачею у приватну власність користування. У процесі реалізації повноважень щодо розпорядження землями державної та комунальної власності органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування можуть змінювати цільове призначення відповідних ділянок, які відчужуються, передаються в оренду або надаються в постійне користування.

На 2009 рік Харківська міська влада очікує отримати від продажу та здачі в оренду земельних ділянок 250 мільйонів гривень. Безумовно, бюджет був би набагато краще наповнений, якби дозволялася ситуація з земельними аукціонами [Додаток Б]. На жаль, законодавці до сих пір не урегулювали правову базу. Проте Верховна Рада України продовжила мораторій на продаж земель сільськогосподарського призначення до 1 січня 2010 року. Також у листопаді Кабмін затвердив подвійне підвищення мінімальної орендної плати за землі сільськогосподарського призначення і земельні паї селян з 1,5% до 3%.

«Гроші знецінюються, банки лопаються, газ дорожчає…». Мало не самим стабільним елементом вітчизняного фінансового ринку залишається земля - ще б пак, сотки та гектари нікуди не дінуться навіть при самих дужчих потрясіннях. Саме це постійно привертає увагу інвесторів. Хтось бажає отримати у власність маленьку ділянку в центрі міста, хтось - великий кусень чорнозему у «дикій» місцевості. В нашому регіоні це не є винятком.

2.2 Моє бачення земельного питання в сучасній Україні

На мою думку земля повинна належати тим хто на ній працює і для кого вона є одним з ресурсів виробництва, а не об'єктом купівлі-продажу. Бо земля повинна годувати людей, а не бути способом вкладення грошей. Мені потрапив до рук документ про результати обговорення Закону України «Про ринок земель» у Полтавському обласному головному управлінні земельних ресурсів [додаток В]. Після того, як я з ним ознайомилася, в мене вималювалась картина про ставлення сучасної влади до земельних ресурсів нашої держави. У пропозиціях містились такі фрази, як: « Оскільки земля є особливим товаром і …..»; «Заниження ціни землі призводить до знецінення земель, як основи національного багатства.»; «Забезпечення функціонування землі в якості товару з відповідною інфраструктурою». Тобто склалося враження, що владою земля розглядається як об'єкт збагачення і способу заробляння грошей. Вираз «національне багатство» розуміється буквально. Але в той же момент трапляються фрази такі як «врахування громадських інтересів при формуванні ринку земель», «унікальний ресурс, яким є земля». Над глибиною проблеми земельного питання органи державної влади схоже не замислюються. Прагнення вирішення цього питання таким шляхом, який би врегулював багато аспектів й встановив ясність у галузі земельного права, не відчувається.

Я розумію, що ст.14 Конституції України «Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.» [1, 2] передбачає землю як багатство нації, багатство в усіх розуміннях цього слова. Саме це затверджує той факт, що земля повинна повністю перебувати у власності держави, а громадянам здаватися в оренду, так як держава є захисником інтересів всієї нації, а не олігархічної верхівки, здібної скупити всі землі, поставивши все населення країни в пряму залежність від себе, як це вже колись було.

Размещено на Allbest.ru