Суб'єкти адміністративного права

Размещено на http://www.allbest.ru/

Відкритий міжнародний університет розвитку людини "Україна"

Курсова робота

з дисципліни: Адміністративне право

на тему: "Суб'єкти адміністративного права"

Бровари-2008



Зміст

Вступ

1. Поняття суб'єктів адміністративного права

1.1 Суб'єкти права в сфері соціального управління

1.2 Суб'єктивні адміністративно-правові зобов'язання

2. Громадянин як суб'єкт адміністративного права

2.1 Статус громадянина в адміністративно-правовій сфері

2.2 Суб'єкти адміністративного права в процесі

3. Правовий статус суб'єктів як суб'єктів адміністративного права

3.1 Адміністративна правосуб'єктність індивідуальних суб'єктів

3.2 Адміністративно-правовий статус громадянина

3.3 Адміністративно-правовий статус іноземних громадян і осіб без громадянства

3.4 Спеціальні адміністративно-правові статуси індивідуальних суб'єктів

4. Способи захисту прав громадян

4.1 Право громадян на адміністративну скаргу

4.2 Право громадян на судовий захист

4.3 Право громадян на відшкодування збитку

Висновок

Перелік використаних джерел



Вступ

право адміністративний громадянин скарга

У суспільстві існує багато різних за своїм характером відносин, з поміж яких правові відносини займають особливе місце. Правові відносини є результатом дії вимог норм права на відносини між різними суб'єктами. Такими суб'єктами, тобто безпосередніми учасниками відносин є індивіди, організації, органи держави та соціальні спільності. Найбільшу питому вагу серед учасників правовідносин, зокрема адміністративно-правових займають індивіди - фізичні особи, з поміж яких виділяють:громадян даної держави; іноземців; біпатридів і апатридів.

Актуальність даного дослідження визначається тим, що фізичні особи розглядаються в першу чергу як суб'єкти адміністративного права, тобто учасники адміністративних правовідносин, які наділяються суб'єктивними правами, виконують юридичні обов'язки та мають юридично рівні можливості.

Мета даного дослідження полягає в розгляді теоретичних положень, а відповідно удосконаленні правових знань щодо фізичних осіб як учасників адміністративних відносин.

Ступінь рорзробленості. Поняття фізичних осіб як учасників відносин та їх характеристики належять до ключових понять адміністративного права. Вивчення проблеми правового статусу фізичних осіб знаходиться в сфері наукового інтересу багатьох вчених - представників як загально- теоретичної науки так і науки адміністративного права.

Актуальність теми "фізичні особи як учасники адміністративних відносин" та наявність проблемних моментів у розроблених раніше положеннях обумовили доцільність написання даної роботи.

Об'єктом дослідження є адміністративно-правова категорія фізичних осіб та її основні характеристики.

Дані питання досліджувались методом аналізу, оглядовим, системним, порівняльним методами на основі науково-теоретичної бази з урахуванням положень діючого законодавства.

Структура курсової роботи включає вступ, основну частину, висновки та перелік використаних джерел.



1. Поняття суб'єктів адміністративного права

В адміністративному праві під суб'єктом розуміють носія (власника) прав і свобод у сфері державного управління, що передбачені адміністративно-правовими нормами, що здатен надані права реалізувати, а покладені обов'язки виконувати. З даного визначення виходить, що "претендент" на статус суб'єкта адміністративного права по своїх особливостях потенційно здатний бути носієм суб'єктивних прав і обов'язків у сфері державного управління, тобто повинний мати комплекс соціальних передумов, які дозволяють надати йому суб'єктивні права й обов'язки. До таких обов'язків (соціальних передумов) належать: зовнішня відокремленість, що характеризується наданням системостворених ознак; особистісність у суспільних відносинах управлінського типу, тобто виступу в особі однієї людини - особи; здатність виражати чи здійснювати особисто бажання у відносинах з державою, чи державне бажання в процесі адміністративно-правового регулювання суспільних відносин. "Претендент" здобуває статус суб'єкта тільки в тому випадку, якщо держава, використовуючи адміністративно-правові корені, робить його носієм прав і обов'язків, що реалізуються останніми в сфері державного керування. Таким чином, соціальні особливості створюють комплекс передумов, що свідчать про потенційну можливість бути суб'єктом, а адміністративно-правові норми, використовуючи ці передумови, по-перше, переробляють "претендента" на суб'єкта, по-друге, визначають його місце і роль у сфері державного управління. До першого відносяться загальні норми для всіх суб'єктів адміністративного права (наприклад, норми про право звернення в органи влади з пропозиціями); до других - норми, що реалізуються тільки даним суб'єктом (н-д., норми, що визначають права податкової міліції). Потенційна здатність мати права й обов'язки в сфері державного управління (адміністративна правоздатність) реалізувати надані права й обов'язки в сфері державного управління (адміністративна дієздатність), наявність суб'єктивних прав і обов'язків у сфері державного управління формує адміністративно-правовий статус суб'єкта, є складовими адміністративної правосуб'єктності. Стиснуті характеристики такі: Адміністративна правоздатність - це здатність суб'єкта мати права й обов'язки в сфері державного управління. Правоздатність з'являється з моменту виникнення суб'єкта. Якщо мова йде про фізичну особу, то з моменту народження громадянина; якщо про юридичну особу - з моменту державної реєстрації підприємства, установи, організації. Припиняється -з моменту зникнення суб'єкта, тобто з моменту припинення діяльності і ліквідації підприємства, установи, організації, але якщо мова йде про фізичну особу, то з моменту смерті. Адміністративна дієздатність - це здатність суб'єкта самостійно, осмисленими діями реалізувати надані йому права і виконувати покладені на нього обов'язки в сфері державного управління. Складовими дієздатності є адміністративна деліктоздатність, тобто здатність суб'єкта нести за порушення адміністративно-правових норм юридичну відповідальність. Адміністративне законодавство України донині не передбачає адміністративної відповідальності юридичних осіб, хоча вказівка з приводу її можливості вже має місце. Не виділяючи за юридичними особами адміністративної відповідальності, законодавець установлює для них матеріальну й іншу відповідальність, що кваліфікується як "методи адміністративного характеру". Таку відповідальність доцільніше було б визначити терміном "відповідальності в адміністративному порядку". Отже, адміністративна деліктоздатність укладається в здатності фізичних осіб нести адміністративну відповідальність, а юридичних осіб - відповідати в адміністративному порядку, включаючи матеріальну.

1.1 Суб'єктивні права в сфері державного управління

Суб'єктивні права в сфері державного управління -це надана і гарантована державою, а також закріплена в адміністративно-правових нормах міра можливого (дозволеного) поводження в правовідносинах, що забезпечена кореспондуючим зобов'язанням іншого суб'єкта правовідносин. Таким чином, суб'єктивні права в сфері державного управління такі:

Можливість визначеного поводження;

Можливість, надана особі, що володіє адміністративною правоздатністю й адміністративною дієздатністю;

Можливість, надана з метою задоволення його Інтересів у сфері державного управління і вирішення завдань, що стоять перед ним;

Поводження, що реалізується в правовідносинах;

Поводження у визначених рамках, межах. Порушення цих меж (міри можливого поводження) є зловживання правом;

Існують тільки в зв'язку з відповідним юридичним зобов'язанням з боку іншого суб'єкта правовідносин і без виконання цього зобов'язання не можуть бути реалізовані; Реалізація прав гарантується державним примусом, це ж стосується носія кореспондуючого зобов'язання;- Мають юридичну природу, оскільки надаються адміністративно-правовими нормами і гарантуються державою. Діалектичною протилежністю суб'єктивних прав у сфері державного управління є суб'єктивні юридичні обов'язки. Вони нерозривно зв'язані і не можуть існувати один без іншого, оскільки право одного суб'єкта не може бути реалізоване окремо від виконання зобов'язання іншим суб'єктом. Таким чином, у державному управлінні Існування зобов'язань поза правами і навпаки прав поза зобов'язаннями позбавлено якого-небудь сенса.

1.2 Суб'єктивні адміністративно-правові зобов'язання

Суб'єктивні адміністративно-правові зобов'язання -це покладена державою і закріплена в адміністративно-правових нормах міра необхідного поводження в правовідносинах, реалізація якої забезпечена можливістю державного примуса. Суб'єктивні адміністративні обов'язки в сфері державного управління такі:

- необхідне, належне поводження;

- можуть покладатися тільки на праводїєздатну особу;

- покладаються в інтересах інших осіб;

- існують у правовідносинах;

- не можуть існувати поза зв'язком із суб'єктивними правами в сфері державного управління;

- реалізація забезпечується державним примусом;

- мають свої межі, міру;

- мають юридичну природу, оскільки закріплені адміністративно-правовими нормами і забезпечуються застосуванням державного примусу.

У сфері державного управляння суб'єктивні права й обов'язки мають як загальні ознаки, так і ознаки які дозволяють їх розмежовувати.

Поєднує їх загальна адміністративно-правова природа, існування в адміністративних правовідносинах, наявність границь у поводженні (і те й інше є мірою), приналежність особам, що мають адміністративну правоздатність, наявність державних гарантій.

Відмінність закладена в тім, що:- права реалізуються в інтересах їхнього власника, а обов'язки в інтересах інших осіб;- права - це міра можливого поводження, а обов'язки - міра належного поводження.

Необхідно розмежувати поняття "суб'єкта адміністративного права" і "суб'єкт адміністративних правовідносин". Суб'єкт адміністративного права має потенційну здатність вступати в адміністративні правовідносини. У конкретному випадку він може і не бути учасником правовідносин. Якщо громадянин не робить адміністративних правопорушень, то він не є суб'єктом адміністративно-деліктних відносин.

Громадянин України, що знаходиться за кордоном, може теоретично ні в яких адміністративно-правових відносинах не приймати участі, тобто не бути їх суб'єктом, але, суб'єктом адміністративного права він є, оскільки йому як громадянину адміністративно-правові норми надали комплекс прав і обов'язків. Суб'єкт адміністративних правовідносин - це фактично учасник правових зв'язків у сфері управління, тобто він обов'язково приймає в них участь.

Важливо виділити, що суб'єкт адміністративного права характеризується зовнішньою відокремленістю. Він виступає у вигляді однієї особи, здатний у відповідності зі своїми правами й обов'язками виражати і здійснювати визначене бажання як учасник конкретних управлінських відносин. Орган державного управління складається з багатьох фізичних осіб і, як правило, має структурні частини, але в адміністративно-правовій сфері виступає винятково як одна особа.

Адміністративне право забезпечує правосубєктністю велике коло учасників соціальних зв'язків, про що свідчить велика кількість управлінських відносин у суспільстві, а система суб'єктів адміністративного права складніше, крім системи суб'єктів якої-небудь іншої галузі права.

Суб'єктами адміністративного права є його органи виконавчої влади, а також внутрішні частини їхнього апарата, і органи громадських організацій, діяльність яких регулюється правом, і адміністрація підприємств, установ, організацій, і виконавчо-розпорядницькі структури органів місцевого самоврядування. Суб'єктами адміністративного права необхідно виділити і структурні частини підприємств, установ, організацій, такі як, наприклад, факультет, цех, відділення в лікарні і т.д. Суб'єктами адміністративного права є громадяни, особи без громадянства, іноземні громадяни. Причому, правове становище суб'єктів одного рівня не однакове. Якщо проаналізувати адміністративну правосуб'єктність громадян, то з'ясується, що вона має різницю в залежності від статі, віку, стану здоров'я (не усі можуть призиватися на військову службу, надходити в навчальні заклади). Серед іноземних громадян особливим адміністративно-правовим статусом наділені біженці згідно з Законом України "Про біженців" від 24 грудня 1993р.Суб'єктами адміністративного права є також суди й органи прокуратури. На них, як і на інші організації, покладаються зобов'язання дотримуватися пожежних, санітарних і інших загальнообов'язкових норм і правил (витрати на електроенергію, сплата оренди).

Таким чином, для адміністративного права характерна наявність великої кількості суб'єктів з різними повноваженнями, структурою і правовими якостями.



2. Громадянин як суб'єкт Адміністративного Права

2.1 Статус громадянин в адміністративно-правовій сфері

Серед суб'єктів Адміністративного Права особливе місце займає громадянин. Мається на увазі громадянин, не наділений владними-розпорядницькими функціями, працюючий в організаціях або не працюючий (учень , пенсіонер). Такі громадяни не завжди знаходилися в орбіті державної діяльності, включалися в сферу адміністративно-правового регулювання, але далеко не однаковим образом.

Як уже відзначалося, ХVII-ХІХ ст. характеризується відносинами владного веління держави і його органів до підданих, підвладних. їх права були невеликі. Не випадково навіть наприкінці XIX ст. становище людини в адміністративно-правовій сфері найчастіше розглядалося через призму "дозволів влади". Мова йшла про обмеження особистої недоторканності, про публічне забезпечення непрацездатних.

Адміністративно-правовий статус громадянина трактувався і сприймався, насамперед, як проголошення і забезпечення його участі в державному управлінні. Зрозуміло, конституційна й адміністративна правосвідомість і має свою специфіку в різних країнах, облік якої дозволяє уникнути механічного копіювання норм, процедур і структур.

Суспільні перетворення, що відбуваються нині в нашій країні, приводять до зміни адміністративно-правового статусу особистості. Це зв'язано, по-перше, з офіційними і конституційними ознаками, урахуванням і захистом прав і свобод людини - найважливішим обов'язком держави і її органів. Людина, її права і свободи є вищою цінністю.

По-друге, відбувається різке підвищення ролі закону в регулюванні статусу громадян, їхніх прав, обов'язків і відповідальності. Саме закон служить головним "гарантом нормовстановлення" у даній сфері відводячи підзаконній правотворчості скоріше правозастосовувальний і зміст, що забезпечує.

По-третє, адміністративно-правовий статус громадянина нині виявляється значно повно. Розширюється спектр його регулювання в багатьох сферах економічного, політичного і соціального життя. Звичайно, і органів, посадових осіб, зобов'язаних сприяти їхньої активності в цій сфері.

По-четверте, істотно підвищується роль закону і суду в охороні прав громадян. Відповідно повинна видозмінюватися тактика діяльності органів виконавчої влади і посадових осіб.

Сказане дозволяє охарактеризувати адміністративно-правовий статус громадянина. Бахрах Д.Н. зв'язує його з громадянством і вважає за можливе вести мову про три категорії громадян, про дві категорії іноземних громадян і особах без громадянства. І все-таки характеристика загального адміністративного статусу громадян не дана. Вона може бути така: адміністративно-правовий статус громадянина України є встановлені законом та іншими правовими актами права, обов'язки і відповідальність громадянина, що забезпечують його участь в управлінні державою і задоволення публічних та особистих інтересів завдяки діяльності державних органів. Причому регламентуються й охороняються як індивідуальні права громадян, що зближує їх із процедурами приватного права, так і публічні права і їх "колективні вираження". Випливаючи з цієї логіки, ми виділяємо тепер адміністративно-правовий статус як загальний, базовий для своєї сфери, і види адміністративно-правових статусів, що опосередковують різноманітне правомірне поводження громадян. Але які? Відповідаючи на це питання, Бахрах виділяє спеціальні адміністративно-правові статуси індивідуальних суб'єктів, виходячи із соціальної ролі останніх. Це - статус членів адміністративних колективів, статус суб'єктів адміністративної опіки, статус жителів територій з особливим адміністративно-правовим режимом, статус суб'єктів дозвільної системи. Виділимо інші види адміністративно-правових статусів громадян, виходячи з такого критерію, як характер їхньої гарантованої діяльності: Перший - загальногромадянський статус у справах керування державними справами. Другий - функціонально-клієнтський, коли громадяни задовольняють свої інтереси і потреби завдяки кореспондуючим обов'язкам органів, служб і посадових осіб. Третій - що партнерськи сприяє, коли громадяни беруть участь у діяльності виконавчих органів і виконують різні соціально-правові ролі. Четвертий - охоронний, коли громадянам забезпечується захист їхніх прав і законних Інтересів як в адміністративному і судовому порядку, так і заходами суспільно-політичного впливу. Зараз же підкреслимо сильний вплив міжнародно-правових принципів і норм на адміністративно-правові доктрини, правотворчість і практику національних держав. У цікавлячій нас сфері найважливіше значення мають наступні положення Загальної декларації прав людини: - кожна людина, де б не знаходилася, має право на визнання її правоздатності (ст.6);-усі люди рівні перед законом і мають право, без всякого розходження, на рівний захист від якої б то ні було дискримінації (ст.7);- кожна людина має право на ефективне відновлення в компетентних національних судах, у випадках порушення, його основних прав, наданих йому Конституцією чи Законом (ст.8); -ніхто не може бути підданий свавільному арешту, чи затримці, вигнанню (ст.9);-кожна людина має право брати участь в управлінні своєю країною безпосередньо чи за посередництвом вільно обраних представників (ст.21); -кожна людина має право рівного доступу до державної служби у своїй країні. Воля народу повинна бути основою влади уряду; ця воля повинна знаходити своє вираження в періодичних і нефальсифікованих виборах, що повинні проводитися при загальному виборчому праві шляхом таємного голосування чи за допомогою інших рівнозначних форм, що забезпечують волю голосування. Важливі положення для адміністративно-правової сфери ми знаходимо у Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права. Розвиток своєрідного "міжнародного адміністративного права" виявляється в нормах про права громадянина в рамках конституційного і адміністративного процесу й особливо помітно в документах Ради Європи. Назвемо конвенції про захист цивільних прав і основних свобод (1950р.); Конвенцію про захист особистості в зв'язку з використанням автоматизованих персональних баз даних (1981 р.); резолюції про юридичну допомогу в цивільних, комерційних і адміністративних справах (1976 р.); про захист особистості (1977 р.); про юридичну допомогу і ради (1977р.). Показові рекомендації про застосування дискреційних повноважень адміністративною владою (1980р.); про міри, що полегшують звертання до юстиції (1981р.); про одержання інформації від публічної влади (1986р.); про публічні зобов'язання (1984р.); про адміністративні процедури, що впливають на велику кількість людей (1987р.); про забезпечення судового захисту по адміністративних справах (1989р.); про адміністративні санкції (1991р.). Таким чином, подібні міжнародні адміністративно-правові процедури дуже вагомі. їх використання в державній практиці дуже актуально, тому що сприяє активній реалізації громадянами своїх прав у відносинах з адміністрацією і їхньому надійному захисту. Безсумнівно, просочування адміністративно-правового статусу громадян нормами конституційного і міжнародного права має величезне значення. їх не можна ігнорувати як у правотворчості, так і в адміністративному правозастосуванні.

Примітною тенденцією є підвищення ролі закону в регулюванні функціонально-клієнтських прав громадян у різних сферах. Причому підзаконні і відомчі акти до деякої міри відходячи убік, зберігаючи своє значення як кошту забезпечення реалізації прав громадян.

2.2 Суб'єкти Адміністративного Права в процесі

Ще одним різновидом адміністративного статусу громадян є їхня участь, що партнерськи сприяє, у діяльності органів виконавчої влади. По суті справи, у всіх нормативних правових актах, присвячених статусу цих органів, міститься їхній обов'язок втягувати в державне управління і сприяти їхній участі в розгляді і вирішенні питань, віднесених до ведення відповідних органів. Звичайно, тут не обійтися без обопільного бажання обох сторін. Працівники державних органів повинні практично робити громадян своїми партнерами, а громадяни повинні знати, чим і як вони можуть допомогти у виконанні функцій того чи іншого органа, і охоче це робити. Зрозуміло, у такому процесі участі громадян і самореалізації ними своїх прав є і соціально-психологічні, і юридичні аспекти. Психологи виділяють реакцію (позитивну чи негативну) на імпульси органів, участь у їхнє діяльності, власне електоральне поводження, пряма дія, участь у позаіпституціональних рухах, а також апатію, бойкот. Видозмінюється і статус громадян. У правових актах і в практичній діяльності існує чимало таких форм "статусної участі" громадян у діяльності державних органів, коли вони здобувають деякі властивості. Мова йде про більш широкий доступ у ці органи, про участь у підготовці питань, в аналізі службової інформації, у розгляді проектів рішень, у контрольних заходах. Назвемо найбільш розповсюджені форми участі громадян, що партнерські сприяє:

а) у складі колегій міністерств, держкомітетів, обласних адміністрацій;

б) як члени науково-технічних, координаційних, експертно-консультативних та інших рад;

в) у складі міжвідомчих комісій;

г) як члени суспільно-тематичних комісій - тимчасових чи постійних;

д) як "суспільних службовців" - позаштатних інспекторів, інструкторів, експертів, стажистів, і т.п. у структурі тих чи інших державних органів;

е) у складі підрозділів, що діють цілком на суспільних початках, прикладом яких були суспільні відділи виконкомів місцевих рад.



3. Правовий статус суб'єктів як суб'єктів адміністративного права

3.1 Адміністративна правосуб'єктність індивідуальних суб'єктів

Адміністративно-правовий статус України встановлюється, насамперед Конституцією, актами органів представницької влади. У формуванні й особливо в реалізації складових даного статусу прав і обов'язків значна також роль органів виконавчої влади. Уряд, міністерства, губернатори видають чимало нормативних актів, що надають визначеним категоріям осіб пільги, закріплюють процедури діяльності різних інспекцій, установлюють правила (полювання, дорожнього руху і т.д.)

3.2 Адміністративно-правовий статус громадянина

Загальний адміністративно-правовий статус індивіда прийнято називати статусом громадянина. До 1992 р. усі вчені слідом за законодавцем розрізняли три різновиди громадян: громадяни України, іноземці й особи без громадянства.

Як непорозуміння можна розглядати думку А.В. Смирнова, який, аналізуючи норму, що встановлює відповідальність громадян за те, що вони ведуть облік доходів, стверджує, що " особи без громадянства до вказаної відповідальності не можуть бути притягнені,то му що вони не є громадянами". (Смірнов А.В. Адміністративна відповідальність за порушення податкового законодавства. М. 1995. С 44.).

Звичайно, всередині кожної з названих родових общинностей є особливості. Так, Адміністративно-правові статуси постійно проживаючих в Україні і тимчасово прибулих іноземців не ідентичні.

У залежності від ступеня зв'язаності громадянина при реалізації їм своїх прав можна розрізняти 6 ступенів (ступіней) свобод:

1. Повна свобода.

2. Свобода, пов'язана з обов'язком повідомлення суб'єктів влади (явочний порядок реалізації прав).

3. Свобода, пов'язана з обов'язком реєструвати дії.

4. Свобода, обмежена обов'язком одержувати дозвіл. Суб'єкт влади зобов'язаний розглянути заяву, відмовлення в реєстрації може бути оскаржене у судовому порядку.

5. Свобода, обмежена дискреційними повноваженнями влади при видачі дозволів на здійснення прав. 22 С.С. Олексієв цей варіант взаємовідносин влади з громадянами називає "виключним вирішувальним порядком" Див.: Олексієв С.С. Загальні дозволи та загальні заборони в радянському праві. М.1989. С. 168. Правозастосовчі акти, прийняті на основі дискреційних повноважень, судовому оскарженню не підлягають.

А оскільки вищі органи в багатьох випадках мають право скасовувати акти підлеглих їм органів тільки по мотивах законності, та й оскарження дискреційних актів в адміністративному порядку часто не має змісту.

6. Повна несвобода.

Аналізуючи законодавство останніх років, неважко простежити, як іде процес розвитку прав громадян. Свобода упевнено виходить на більш високі ступіні. Так, наприклад, право на демонстрації піднялося на другу ступінь свободи, право на підприємницьку діяльність - з 6 на 2 (3 ступінь), право займатися карате - з 5 на 1.3 погляду на механізм реалізації, можна, виділити права абсолютні (безумовні) і відносні. До абсолютного відносяться: права, якими особи користуються за своїм розсудом, а суб'єкти влади зобов'язані створювати умови і не заважати їх реалізації, захищати їх. Це, наприклад, право на адміністративну скаргу, вибір імені, працевлаштування, користування публічними бібліотеками, одержання загальної середньої освіти. Реалізація абсолютних прав залежить, головним чином чи навіть винятково, від свободи громадянина.

Відносними варто вважати такі права, для реалізації яких потрібний акт державного органа. Наприклад, наказ про призначення на посаду, ліцензія на здійснення визначеної діяльності. Свобода громадянина повинна бути опосередкована волею суб'єкта влади, актом застосування права.

Якщо взяти за основу привід (процесуальна підстава) надання (визнання) права, то можна говорити про права, що встановлюються актом суб'єкта виконавчої влади: - визнаються, реалізуються без заяви особи, що має право (призначення стипендії, присвоєння військовослужбовцю чергового звання, речове забезпечення співробітників органів внутрішніх справ і т.д.)- надаються (визнаються) за заявою, що суб'єкт виконавчої влади зобов'язаний задовольнити, якщо відсутні передбачені юридичною нормою підстави для відмовлення (наприклад, призначити пенсію, видати паспорт, ліцензію, прийняти відставку);- надаються по розсуду суб'єкта виконавчої влади, що реалізує свої дискреційні повноваження (наприклад, призначення на державну посаду). В залежності від кола осіб, яким права надаються, і основ їхнього виникнення можна розрізняти загальні і спеціальні права. Останні найчастіше є пільгами, що даються по ознаках:

а) демографічною-демографічним-соціально-демографІчним (хворим, багатодітним, змушеним переселенцям і т.д.);

б) суспільно корисної діяльності (ветеранам, військовослужбовцям, Героям України, державним що служить і ін.).

По змісту розрізняються наступні групи прав громадян:

1). на участь у державному управлінні. Це права: на державну службу; на внесення пропозицій; на одержання необхідних документів і інформації у встановленій формі; організовувати, брати участь, виходити із громадських об'єднань; припиняти протиправні дії; засновувати газету й ін.;

2) на державну участь, сприяння, допомогу компетентних організацій. Мова йде, наприклад, про право одержувати платні блага, одержувати і користатися безкоштовними благами (бібліотеками й ін.), одержувати організаційну (у працевлаштуванні,наприклад), технічну, санітарно-епідеміологічну, медичну й іншу допомогу;

3) право на захист. Основні форми його реалізації - адміністративна скарга; скарга (позов до суду); захист в адміністративно-юрисдикційному провадженні; необхідна оборона (в тому числі право на газову зброю); право на допомогу недержавних організацій (колегій адвокатів, суспільств захисту прав споживачів, профспілок і ін.).

Серед адміністративно-правових обов'язків індивідуальних суб'єктів можна виділити абсолютні і відносні.

Перші не залежать від якихось конкретних обставин, вони безумовно, покладаються на кожного (дотримання правил дорожнього руху, санітарії і т.п.). Відносні обов'язки виникають із правомірних дій спрямованих на придбання прав і користування ними (обов'язку абітурієнта, читача бібліотеки, власника автомобіля і т.д.), і правопорушень (наприклад, сплатити штраф).

3.3 Адміністративно-правовий статус іноземних громадян і осіб без громадянства

Правове становище іноземців і правове становище апатридів розрізняється дуже незначно, при першому наближенні до дослідження даного питання існуючими розходженнями можна зневажити і розглядати Іноземних громадян і осіб без громадянства як єдину родову спільність: це-особи, що не є громадянами України. За загальним правилом вони користуються тими ж правами і на них покладаються ті ж обов'язки, що і на громадян України. Але є і відмінності в їхній правосуб'єктності, тому що громадянство є найважливішим компонентом адміністративно-правового статусу особистості. Його наявність чи відсутність серйозно впливає на сукупність прав і обов'язків громадян.

Основною формою закріплення особливостей правового статусу іноземців є закон, а основною сферою, де вони встановлюються, є сфера відносин громадян з виконавчою владою. Іншими словами, найбільша кількість особливостей правового статусу іноземних громадян, осіб без громадянства закріплено адміністративно-правовими нормами, що містяться в державних законах. Всі особливості адміністративно-правового статусу іноземних громадян і осіб без громадянства можна по колу осіб, на яких вони поширюються,підрозділити на загальні, групові й індивідуальні.

Для всіх осіб, що знаходяться на території України, що не є її громадянами, законодавством встановлені наступні особливості праводієздатності:

1) вони не можуть бути державними службовцями, займати деякі посади, працювати в міліції;

2) вони не допускаються до діяльності, пов'язаної з державною таємницею;

3) на них не поширюється військовий обов'язок;

4) їх адміністративна деліктоздатність специфічна (за низку правопорушень до відповідальності можуть залучати тільки іноземців і осіб без громадянства, тільки до них може застосовуватися таке адміністративне стягнення, як виселення);

5) іноземні громадяни й особи без громадянства можуть в'їжджати в Україну при наявності дозволу. Він може бути не виданий виходячи з інтересів забезпечення безпеки і за іншими підставами, встановленим законодавством;

6) вони проживають і здійснюють свою діяльність на підставі спеціальних документів (посвідка на проживання, закордонних паспортів і ін.);

7) для них можуть бути встановлені обмеження в пересуванні і виборі місця проживання, коли це необхідно для забезпечення державної безпеки, суспільного порядку, захисту прав і законних інтересів громадян;

8) по території, відкритої для іноземців, вони можуть вільно пересуватися за умови повідомлення про це ОВС чи приймаючі їх організації. Після прибуття в пункт призначення вони повинні зареєструвати своє тимчасове перебування в ОВС.

9) іноземні громадяни можуть здобувати цивільну зброю по ліцензіях, виданим ОВС на підставі клопотань представництв держав, громадянами яких вони є. Порушення термінів вивозу зброї тягне за собою її конфіскацію;

10) виїзд з України їм може бути не дозволений при наявності обставин, установлених законодавством (наприклад, якщо це суперечить інтересам державної безпеки, якщо особа залучається до кримінальної відповідальності). В даний час правове становище іноземців і осіб без громадянства регулюється Законами "Про громадянство України", "Про біженців", "Про правове становище іноземних громадян України" і т.д.

Групові особливості адміністративно-правового становища іноземних громадян і осіб без громадянства обумовлені багатьма обставинами: часом перебування в Україні, метою перебування (туризм, навчання, службові справи, пошуки притулку й ін.), з якої країни прибув іноземець і т.д. За часом перебування на території України всіх іноземних громадян і осіб без громадянства можна поділити на:- постійно проживаючих;- тимчасово перебувають;- проїжджаючих через територію України транзитом. Для постійного проживання необхідний дозвіл органа внутрішніх справ. Заяви про видачу такого дозволу подаються особами, що проживають за кордоном, у консульські служби, а іноземцями, що тимчасово перебувають в Україні, безпосередньо в ОВС. Основний документ, що засвідчує особистість постійно проживаючого іноземця чи особи без громадянства, - посвідка на проживання. Вона видається ОВС негромадянам України, що досягли 16-літнього віку, на термін дії їхніх закордонних паспортів, але не більше ніж на 5 років. Іноземним громадянам, що досягли 45-літнього віку, посвідка на проживання видається на весь термін дії їхніх закордонних паспортів, а особам без громадянства - безстроково. Якщо іноземець протягом року з дня закінчення терміну дії свого закордонного паспорта не пред'явить нових чи справжніх документів, йому видається посвідка на проживання для особи без громадянства.

Особи, що бажають одержати статус біженця, зобов'язані негайно після прибуття звернутися з клопотанням в орган міграційної служби, а при його відсутності - в орган виконавчої влади. У випадку реєстрації клопотання особа одержує направлення на тимчасове поселення. Йому забезпечується проїзд і провіз багажу до місця тимчасового поселення, проживання і користування комунальними послугами. Вона вправі одержувати харчування, медичну допомогу, грошову допомогу.

Рішення про визнання особи біженцем приймається органом міграційної служби, і йому видається посвідчення відповідного зразка.

Тимчасово прибулі в Україну особи, що не є громадянами України, проживають по своїх закордонних паспортах. Після прибуття в пункт призначення закордонні паспорти протягом трьох діб подаються на реєстрацію. Від реєстрації звільнені дипломати, туристи, що роблять круїзи, члени екіпажів морських і повітряних судів і ряд інших осіб, названих у законі. Запис про реєстрацію провадиться по місцеві первісного перебування громадян.

Особливий термін реєстрації встановлюється відповідно до Положення про залучення і використання в Україні іноземної робочої сили, На підставі дозволу про залучення іноземних робочих термін реєстрації визначається до одного року, а в окремих випадках допускається його продовження ще до одного року. Іноземний громадянин (крім постійно проживаючим, визнаним біженцем, що одержав притулок), що в'їхав в Україну з метою здійснення професійної діяльності, може працювати за наймом тільки при наявності підтвердження на право трудової діяльності, виданого на його ім'я на підставі отриманого роботодавцем дозволу.

Видача підтверджень на право трудової діяльності іноземним громадянам, що здійснюють роботу за наймом у роботодавця, в межах встановлених дозволом, чисельності залученої іноземної робочої сили, провадиться територіальними органами міграційної служби України за поданим роботодавцем клопотанням, при наявності згоди іноземного громадянина. Залучення іноземних громадян з числа висококваліфікованих фахівців здійснюється без оформлення дозволу у випадках наймання роботодавцями для роботи на підприємствах з Іноземними інвестиціями, що діють на території України, на посаді керівників підприємств, їх заступників, керівників підрозділів. Таким чином, встановлений наступний порядок прийняття іноземних громадян, що тимчасово знаходяться в Україні, на роботу:- роботодавець повинний звернутися в міграційну службу й одержати дозвіл на прийом на роботу визначеного числа іноземних громадян; - на підставі отриманої квоти роботодавець просить міграційну службу видати підтвердження конкретній особі на право працювати за наймом;- після одержання підтвердження роботодавець вправі прийняти конкретного іноземця на роботу. Особисті і службові автотранспортні засоби іноземних громадян, що прибули в Україну на термін до 6 місяців, ставляться на облік у митних органах, а ввезені на термін більш 6 місяців реєструються в ДАІ. Важливою особливістю адміністративно-правового статусу особи, що не має українського громадянства і тимчасово знаходиться в нашій країні, є обов'язок виїхати з України після закінчення визначеного йому терміну перебування. Термін перебування може бути скорочений, якщо:

1) відпали підстави для подальшого перебування іноземного громадянина;

2) він порушує законодавство про правове положення Іноземних громадян.

В даний час ще діють Правила транзитного проїзду іноземних громадян. Транзитний проїзд через Україну повітряним, залізничним і морським транспортом осіб, що не є її громадянами, дозволяється при наявності документів дійсних для в'їзду в суміжну державу і відповідних проїзних документів. Транзитний проїзд на легкових автомобілях, а також здійснення міжнародних транзитних автоперевезень провадяться на основі міждержавних угод при наявності документів, що дають право на в'їзд у суміжну державу. Транзитні візи видаються, як правило, без права зупинки. Безвізовий транзит дозволяється при наявності міжурядових угод про безпересадочні переліти через територію України.

У прикордонний пункт виїзду іноземні громадяни й апатриди прибувають по встановлених маршрутах із зупинками в пунктах, названих у транзитних візах. Автомобільний транзит здійснюється по дорогах, відкритим для міжнародного повідомлення. Бажаючі змінити маршрут проходження зобов'язані одержати на це дозвіл ОВС. Там же варто одержати дозвіл на перебування в Україні, якщо громадянин зробив змушену зупинку на термін більш доби. За дозволом в останньому випадку потрібно звернутися протягом наступної доби з моменту зупинки.

3.4 Спеціальні адміністративно-правові статуси індивідуальних суб'єктів

У реальному житті існує величезна розмаїтість спеціальних адміністративно-правових статусів. Використовуючи критерій соціальної ролі індивіда, їх можна згрупувати в декілька родових общностей. І в тому числі виділити статуси:

1) членів адміністративних колективів;

2) суб'єктів адміністративної опіки;

3) жителів територій з особливим адміністративно-правовим режимом;

4) суб'єктів дозвільної системи. Поняття "адміністративний колектив" в юридичній науці не використовується. Але воно необхідно. Уже давно говорять, пишуть, використовують у законодавстві поняття "трудовий колектив", під яким розуміють самостійний суб'єкт права і робітників визначеної організації. В другому випадку мова йде про організовану групу людей, що беруть участь своєю працею в діяльності організації. Відносини членів трудового колективу з підприємством (установою), його адміністрацією, їхні особисті права регулюються трудовим правом.

Адміністративним колективом пропонується іменувати особовий склад організації, у якій відносини її членів з адміністрацією (організацією), їхні особисті права й обов'язки регулюються адміністративним правом. Це -органи внутрішніх справ, військові частини, воєнізовані пожежні, гірничорятувальні частини, лікувально-трудові профілакторії, студентські колективи ін.

Ставши добровільно, по заклику чи в результаті застосування примусових мір членом адміністративного колективу, громадянин здобуває спеціальний адміністративно-правовий статус, комплекс спеціальних прав І обов'язків (студента, військовослужбовця, профІлактуємого). Мова йде про особисті, а не службові права і обов'язки, тому що інші є конкретизацією повноважень колективного суб'єкта - організації. Це особливо наочно видно на прикладі статусу атестованого працівника міліції.

Адміністративне право регламентує дисциплінарну відповідальність членів адміністративних колективів, час їхньої праці (навчання) і відпочинку, підстави, розміри і порядок оплати їхньої праці (видач і грошового утримання, виплати стипендій). Як правило, суперечки військовослужбовців (співробітників міліції, студентів і ін.) з адміністрацією вирішуються в адміністративному, а не в судовому порядку, і відповідні процедури регулюються адміністративно-правовими нормами. В той же час у ряді випадків (оплата працівникам міліції за роботу в нічний час, у вихідні і святкові дні; надання відпусток по вагітності; виплата добових при відрядженнях і ін.) на особисті права членів адміністративних колективів прямо чи субсидІарно поширюються норми трудового права.

Серед статусів членів адміністративних колективів розрізняються статуси:

1) що навчаються (студентів, аспірантів, учнів технікумів і ін.);

2) мілітаризованих службовців (військовослужбовців, працівників міліції, працівників воєнізованих формувань);

3) осіб, свобода яких обмежена в адміністративному порядку (профілактуємих, неповнолітніх, направлених за правопорушення в спеціальні навчальні заклади й ін.).

Очевидно, що кожна з цих родових общностей складається з великого числа видів. Так, по-різному правове становище осіб, що знаходяться на військовій службі в сухопутних військах, у військово-морському флоті, у внутрішніх військах, у залізничних і інших військах.

Одним з яскравих проявів соціальної політики держави є встановлення державної опіки над особами, що потребують допомоги.

Опіка складається з видачі грошових сум, організаційному сприянні, наданні спеціальних медичних послуг, наданні різноманітних пільг І привілеїв і т.д. Практичну діяльність по наданню допомоги особам, що потребують соціального захисту, здійснює апарат виконавчої влади. І та частина державної опіки, що регламентована нормами адміністративного права, може бути названа адміністративною. її суб'єкти - безробітні; чорнобильці; біженці і змушені переселенці; інваліди Вітчизняної війни; "афганці" і прирівняні до них особи; діти-сироти; багатодітні батьки; особи, що страждають психічними захворюваннями; хворі діабетом, туберкульозом, лепрою і ще багато категорій громадян. З цього зразкового переліку видно, що фактичними підставами для придбання, розглянутого соціального адміністративно-правового статусу можуть бути демографічні обставини, технічні й екологічні катастрофи і несприятливі соціальні фактори. Саме останні лежать в основі правових актів про допомогу безробітним, про заходи для соціального захисту військовослужбовців і осіб звільнених з військової служби.

В політиці адміністративної опіки вищі державні органи України проводять курс на децентралізацію, надаючи республіканським, крайовим, обласним органам, органам місцевого самоврядування, адміністраціям підприємств і установ можливість розширювати перелік її суб'єктів, збільшувати розміри вироблених виплат, обсяг наданих пільг.

Адміністративну опіку варто відрізняти від іншої форми соціального захисту - виплати пенсій, пов'язаних із трудовою діяльністю, військовою чи прирівняною до неї службою. У цьому випадку має місце соціальне забезпечення, що залежить від роботи, що виконувалася, стажу, розміру заробітку й в основному складається в регулярній виплаті пенсій. Але і пенсіонери за віком, по інвалідності й інші теж можуть бути включені в орбіту адміністративної опіки, їм можуть бути надані податкові, транспортні пільги, позички, виплачені додаткові суми. На жаль, неуважність адміністративно-правової науки до цієї сторони управлінської діяльності, до цих категорій громадян у минулому не дозволяє чітко визначити границі, зміст, види, підстави виникнення адміністративної опіки. Прийняття українським парламентом законів про зайнятість населення, про соціальний захист громадян, що попали під вплив радіації внаслідок катастрофи на Чорнобильській АЕС, про психіатричну допомогу і ряд інших актів свідчить про соціальну спрямованість державної політики. Змушений переселенець має право:

1) самостійно вибрати місце проживання на території України, у тому числі в одному з населених пунктів, запропонованих йому територіальним органом міграційної служби. Змушений переселенець може відповідно до встановленого порядку проживати в родичів чи інших осіб за умови їхньої згоди на спільне проживання незалежно від розміру займаної родичами чи іншими особами житлової площі;

2) при відсутності можливості самостійного визначення свого нового місця проживання на території України одержати в органа міграційної служби направлення на проживання в центрі тимчасового розміщення змушених переселенців або в житловому приміщенні ,з фонду житла для тимчасового поселення змушених переселенців;

3) на одержання сприяння в забезпеченні їхнього проїзду і провозу багажу до нового місця проживання чи до місця перебування. При цьому малозабезпечені особи - самотній пенсіонер, самотній інвалід, родина, що складається тільки з пенсіонерів і (чи) інвалідів, самотній батько (замінююча його особа) з дитиною чи дітьми у віці до вісімнадцяти років, багатодітна родина з трьома і більш дітьми у віці до вісімнадцяти років - забезпечуються правом на безплатний проїзд і провіз багажу; від місця тимчасового поселення до нового місця проживання чи до місця перебування на території України.

Здійснення адміністративної опіки покладено на багато органів виконавчої влади і пов'язано з виконанням ряду формалізованих процедур. Насамперед, за загальним правилом, особа повинна подати заяву в компетентний орган про визнання його безробітним, багатодітним, біженцем, змушеним переселенцем І т.д. Якщо громадянин має документи, що підтверджують його право на державну допомогу, він зобов'язаний прикласти їх до заяви. Документи приймаються, реєструються і перевіряються. Потім приймається рішення про визнання (безробітним, біженцем і т.д.), що є юридичною підставою для надання особі, його родині тих видів допомоги, що передбачені законом. Органи адміністративної опіки вправі перевіряти, чи збереглися обставини, що обумовили допомогу, стежити за термінами її надання і приймати рішення про її збільшення, скорочення чи припинення.

Ще один важливий аспект теорії адміністративного права пов'язаний з режимами територій. А деякі з них тимчасово чи постійно (невизначений час) знаходяться на особливому правовому положенні 11 Зазвичай законодавець називає такі території "зонами" і можна говорити про режими зон. Головний різновид особливих територіальних режимів - спеціальні адміністративні режими. Прикладами останніх є режими прикордонної зони, закритих міст (територіальних утворень), заповідників, зон екологічного лиха, територій, на яких введене надзвичайне (військове) положення, карантинних, тих, що підлягли радіоактивному забрудненню, вільних економічних зон.

На таких територіях постійні і тимчасові жителі здобувають спеціальний адміністративно-правовий статус. Він містить у собі найчастіше особливі правила в'їзду в зону, виїзду, пересування, діяльності в ній, здійснення адміністративного нагляду, застосування адміністративного примусу. Серед спеціальних територіальних режимів поряд з такими суворими, як режим воєнного стану, є і пільгові (вільних економічних зон). Якщо, як правило, у зонах більш строгий контроль, то у ВЕЗ митний, фінансовий контроль ослаблений. Починаючи з першого підручника для вузів по адміністративному "праву, виданого в 1940 р., автори включали в наступні підручники спеціальні параграфи про дозвільну систему.

Під "дозвільною системою" розуміється сукупність правил, що наказують одержання дозволу на здійснення визначеної діяльності і регулюючих контроль за нею.

Одержання попередніх дозволів виконавчих органів на здійснення визначених дій досить широко поширено, а правовідносини, що виникають між апаратом управління і громадянами, організаціями з приводу їхнього одержання є адміністративними.



4. Способи захисту прав громадян

Право на захист життя, здоров'я, свободи, власності й інших благ є найважливішим, природним, невід'ємним правом громадянина. Держава його легалізує, тобто формулює, уточнює обсяги, закріплює процедури реалізації, встановлює обов'язок державних і суспільних органів, посадових осіб у визначені терміни розглядати І вживати заходів у зв'язку зі зверненнями громадян, забезпечує його державним примусом, внаслідок чого воно стає регульованим законом, юридичним правом.

Якщо юридичними нормами закріплене суб'єктивне право громадян, але воно не забезпечено належним захистом, то такі норми в значній мірі декларативні. Створення скоординованої системи гарантій особистих прав громадян - необхідна умова становлення правової держави. Узагальнено можна говорити про два головні напрямки юридичного захисту особистості:

1) від злочинів, деліктів І інших неправомірних дій інших громадян;

2) від неправомірних і недоцільних дій суб'єктів влади. Адміністративному праву належить важлива роль у захисті прав громадян від неправомірних дій суб'єктів державної влади, органів місцевого самоврядування.

Основними засобами захисту прав І інтересів громадян від зловживань, бюрократизму, некомпетентності й інших аномалій у діяльності посадових осіб, органів і інших власників владних повноважень є:

1) створення Організаційно-правового механізму і повсякденна робота уповноважених державних (муніципальних органів) (суду, прокуратури, державних інспекцій і ін.), найважливішою задачею яких є захист правопорядку;

2) існування і діяльність незалежних від держави Інститутів цивільного суспільства, здатних надати допомогу громадянам. Серед них є інститути: створені спеціально для цієї мети (адвокатура); для яких така діяльність є основною (профспілки); а також інші (засоби масової інформації, партії, релігійні об'єднання, добровільні суспільства і т.д.);

3) активна діяльність самих громадян, що використовують надані їм права. З огляду на велику значимість, розмаїтість форм І наявність великого числа правових норм, тут можна виділити І процесуальний захист. Карно-процесуальне, адміністративне і трудове право достатньо докладно регламентують права особи, притягнутої до відповідальності, на захист від висунутого обвинувачення, застосовуваних до нього примусових мір.

У реальному житті всі названі способи тісно пов'язані, найчастіше, використовуються одночасно. Громадянин захищає свої права безпосередньо, сам (необхідна оборона, відмовлення виконати незаконне розпорядження посадової особи, заняття за своїм розсудом вільної суміжної кімнати, неявка на роботу після встановленого законом терміну з дня подачі заяви про звільнення за власним бажанням і т.п.) або звернення за сприянням до державних і недержавних організацій, ініціюючи їхню правозахисну діяльність.

Основною гарантією прав громадян є діяльність Існуючих у країні спеціальних організацшно-правових інститутів. Вони функціонують як зі своєї ініціативи, так і в зв'язку з надходженням до них звернень (заяв, скарг, позовів) громадян. За бажанням останніх їм надають юридичну допомогу колегії адвокатів. Участь адвокатів у карному і цивільному процесах закріплено в ряді законів і широко практикується в нашій країні. Набагато гірше обстоїть справа в адміністративному процесі.