Державна влада

Размещено на http://www.allbest.ru/

Курсова робота

З дисципліни: "Теорія держави та права"

Державна влада

ЗМІСТ

ВСТУП

I. ПОНЯТТЯ, ФОРМИ, МЕТОДИ ТА СПОСОБИ ЗДІСНЕННЯ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ

1.1 Поняття державної влади, її особливості

1.2 Правові форми та методи здійснення державної влади

1.3 Способи здійснення державної влади

II. ТЕОРІЯ ПОДІЛУ ВЛАДИ В ДЕРЖАВІ

III. СПІВВІДНОШЕННЯ ПОЛІТИЧНОЇ І ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ

IV. СТРУКТУРА ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ

ВИСНОВОК

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Будь-яке суспільство потребує управління, узгодження діяльності різних людей і соціальних груп заради досягнення загальної мети. Влада - одна із основних форм управління, яка відрізняється від інших тим, що реалізується шляхом підпорядкування одних людей іншими.

Феномен влади в широкому її розумінні вивчався ще з античних часів. Кожне з визначень протягом історії розкривало лише окремі властивості досить ємного поняття. Найбільш визначеними дослідженнями питання державної влади вважаються роботи Аристотеля, Парсона, Вебера, Монтеск'є, Бурд'є, Паретто, Макіавеллі, Форстера, Фрейда та ін. Сьогодні, виходячи з основ як європейської, так і вітчизняної школи, влада визначається за видами та формами. Владу прийнято розглядати за такими видами: державну, економічну, політичну та ін. враховуючи її різні форми. Визначні вчені Уорикського університету Великобританії виділяють такі основні форми влади: сила, переконання, авторитет, примус і маніпулювання. Слід відзначити, що вітчизняні дослідження питання влади стали більш відкритими загалу лише в останні часи. Термін «влада», який широко застосовується нині, протягом значного часу був фактично вилучений з наукового правового теоретичного обігу. Про закритість цієї теми свідчить хоча б те, що п'ятитомна філософська енциклопедія 1967 року, за редакцією Ф.Константинова, не дає поняття ні влади взагалі, ні такого її виду, як державна влада.

Влада присутня у тій чи іншій формі у будь-якому суспільстві, де є стійкі об'єднання людей: у родині, у виробничих колективах, у державі, тобто там, де є реальні можливості й здатність впливати на поведінку людей за допомогою певних засобів. Саме тому влада -- явище соціальне. Влада це завжди вольові відносини: влада над собою, між індивідами, групами, класами в суспільстві, між громадянином і державою, між державами та інше. Реалізується вона як у сфері особистої, так і суспільної діяльності -- політичної, економічної, правової, релігійної.

Основними складовими влади є: суб'єкт, об'єкт, засоби (ресурси) і процес, що приводить до руху всі її елементи. Соціальна влада це завжди двостороння взаємодія суб'єкта і об'єкта, яка означає відносини залежності між людьми.

Влада з'явилась одночасно з людським суспільством і буде в тій або іншій формі завжди супроводжувати його розвиток. Ще Арістотель стверджував у своїй роботі «Політика», що владний механізм необхідний для регулювання «спілкування між людьми», оскільки «верховна влада всюди пов'язана з порядком державного управління…»

Історія Росії свідчить, що, починаючи з часів Петра I, велич країни досягалося під впливом потужної централізованої державної влади, що забезпечує єдність правового, економічного, політичного простору, жорстку виконавчу вертикаль.

У сучасних же умовах, коли Україна переживає складний період формування правових, економічних, соціальних основ демократичного суспільства сильна, дієздатна влада є першою умовою успішних перетворень. Без неї не створити передумов економічного зростання,неможливі справжня демократія, висока культура і моральність.

Актуальність теми дослідження. Актуальність теми висока, оскільки державна влада необхідна в управлінні державою, суспільством і в будь-якій сфері діяльності. Державна влада є ключовим політичним інститутом, що надає прямий вплив на політичний процес і на політичну систему суспільства в цілому. Її рішення безпосередньо позначаються на суспільно-політичному житті країни, регулюючи поведінку соціальних груп, громадян та організацій. Актуальність дослідження зумовлюється ще й тим, що одним із напрямків свого розвитку Україна визначила входження до європейських структур з метою створення правової європейської держави з високим рівнем життя, культури й демократії. У свою чергу, політична і правова інтеграція до Євросоюзу може бути досягнута лише в результаті набуття нових якісних характеристик, що неможливо без всебічного вдосконалення механізму державної влади взагалі.

Мета дослідження полягає в комплексному теоретичному аналізі державної влади, який передбачає розкриття її змісту, соціально-правової природи, загальних закономірностей та особливостей функціонування, а також у формулюванні теоретичних положень і практичних висновків, спрямованих на вдосконалення механізму державної влади.

Ступінь вивчення в спеціальній науковій літературі. Дана тема розглядалась та вивчалась багатьма теоретиками права, такими як: О.Ф. Скакун, М. Байтін, С.Д. Гусарєв, В.С. Нерсесянц, В.О. Котюк, С. Рябов, В. Ткаченко, В.Н. Хропанюк, В.І. Червонюк, В.В. Лазарєв, А.А. Нечитайленко, М.В. Цвік, В.Д. Ткаченко, Н.І. Матузов, А.В. Малько та іншими. Також проблема висвітлюється в періодичних виданнях та засобами масової інформації.

Відповідно до поставленої мети в курсовій роботі передбачається вирішення низки завдань:

-- визначити теоретичні аспекти дослідження державної влади;

-- уточнити поняття «державна влада», співвідношення між державною владою та суміжними поняттями;

-- установити основні елементи механізму державної влади, її завдання, форми й особливості здійснення;

-- охарактеризувати здійснення державної влади в Україні.

державна влада україна

I. ПОНЯТТЯ, ФОРМИ, МЕТОДИ ТА СПОСОБИ ЗДІСНЕННЯ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ

1.1 Поняття державної влади, її особливості

Державна влада -- це найважливіший атрибут держави, вид публічної політичної влади, що здійснюється державою та її органами, здатність держави підпорядковувати своїй волі поведінку людей та діяльність об'єднань, що знаходяться на її території. Іншими словами, державна влада - це влада такої організації домінуючої частини населення, яка, забезпечуючи цілісність і безпеку суспільства, здійснює керівництво ним в інтересах цієї його частини та організовує задоволення загальносоціальних потреб.

Говорячи про особливості державної влади, її якості і ознаки, слід мати на увазі дві обставини: по-перше, тісний, можна сказати нерозривний, зв'язок державної влади з державою, по-друге, те, що держава і державна влада -- це все-таки явища різні, нетотожні. Звідси випливає, що, з одного боку, ознаки державної влади і держави взаємопов'язані, тісно переплітаються, а з іншого -- вони повністю не збігаються і підходи до їх характеристики повинні бути різними.

Державна влада має ряд ознак, які за своїми особливостями відрізняють її від інших влад(громадської, сімейної, кооперативної) :

є владою публічною ( офіційно управляє справами всього суспільства в цілому) і політичною, тобто вона регулює відносини між великими й малими соціальними групами й, будучи відносно відособлена від суспільства (соціально неоднорідного в особі класів, етносів, націй, національних меншин і таке інше), керує ним в інтересах тієї його частини, більшої або меншої, котра опанувала владу;

є суверенною владою, тобто в сфері державних справ має верховенство, самостійність й незалежність стосовно якої-небудь іншої влади як усередині держави ,так і за її межами;

здійснюється на постійній основі спеціальним апаратом влади (державним апаратом). Це зовнішня сторона структурованості. Крім цього, кожен орган має певну жорстку структуру: складається з органів і посадових осіб, пов'язаних між собою ієрархічною співпідпорядкованістю. Ця внутрішня структура органів держави означає внутрішню сторону структурованості державної влади;

має монопольне право застосовувати примус на своїй території (території держави);

має всеохоплюючий характер (універсальність). Це означає, що державна влада поширюється на всю територію і на все населення держави, на всіх осіб, що знаходяться на цій території.

державна влада має особливі канали для передачі своїх велінь, яких немає в інших влади (право, законодавство) і особливі засоби впливу на населення, яких немає і іншої влади (систему виправних установ, міліцію, внутрішні війська і так далі);

державна влада пов'язана з правом, вона володіє монополією на правотворчу діяльність, а право -- найбільш ефективний регулятор суспільних відносин.

При цьому не слід змішувати поняття «легальна влада» і «легітимна влада». Ці поняття хоча й близькі, але не тотожні. Легальність характеризує правомірність існування влади з формально-юридичного боку, без її етичної оцінки, а легітимність означає визнання влади населенням, прийняття її як справедливого і політично виправданого явища. І може бути навіть так, що державна влада є легальною, але нелегітимна. Великий внесок у розробку теорії політичної легітимності панування (влади) вніс німецький політолог, економіст і соціолог Вебер.

Державна влада, як різновид соціальної влади, повною мірою володіє всіма її ознаками:

Влада -- це явище соціальне, тобто суспільне.

Вона є атрибутом суспільства на всіх етапах його розвитку, оскільки суспільство постійно має потребу в управлінні за допомогою влади. З точки зору генезу (походження) саме необхідність управління суспільством зумовлює в ньому присутність такого феномену як влада.

Влада може функціонувати лише в рамках суспільних відносин, тобто такого ставлення, яке існує між людьми (індивідами, їх колективами, іншими соціальними утвореннями). Не може бути владних відносин між людиною і річчю або між людиною і твариною (навіть якщо ця тварина перебуває в його власності).

Здійснення влади завжди являє собою інтелектуально-вольовий процес, коли владний імпульс, що виходить від суб'єкта, перш ніж детермінувати (обумовити, визначити) волю і поведінку підлеглого, повинен бути усвідомлений останнім, сприйнятий його свідомістю. З цієї причини не можуть бути суб'єктами влади і підпорядкування люди з деформацією свідомості і волі.

Влада завжди базується на силі. Це є її найважливішою ознакою, оскільки саме наявність сили визначає положення того чи іншого суб'єкта який володарює. Сила влади може мати різну природу. Це може бути фізична сила, сила зброї (дубини, рушниці, атомної бомби), сила інтелекту, сила авторитету, сила переконання, естетичного впливу (сила краси) і таке інше.

У зв'язку з цим не варто плутати чинності з насильством: «авторитетет сили» і «сила авторитету» -- це все-таки різні речі.

1.2 Правові форми та методи здійснення державної влади

Правова форма діяльності -- це організаційно-управлінська форма діяльності уповноважених на це суб'єктів, яка завжди пов'язана зі здійсненням юридично значущих дій (розглядом юридичних справ) у порядку, визначеному законом.

Юридична сутність правової форми діяльності держави полягає в тому, що вона: по-перше, засновується на приписах норм права, по-друге, завжди тягне за собою правові наслідки.

Вона характеризується такими ознаками:

* передбачає розгляд юридичної справи;

* використовує норми матеріального чи процесуального права, як спеціальний робочий інструментарій;

* здійснюється виключно уповноваженими суб'єктами;

* закріплюється в офіційних процесуальних документах;

* усі відносини, які пов'язані з розглядом справи, регламентуються системою норм процесуального права;

*у процесі розгляду справи використовуються досягнення юридичної техніки.

Основними правовими формами діяльності держави є:

* правотворча діяльність, яка полягає в офіційному встановленні (санкціонуванні) та зміні норм права компетентними органами шляхом підготовки, прийняття й оприлюднення нормативно-правових актів;

* правозастосувальна діяльність, яка забезпечує безперервність процесу здійснення нормативно-правових приписів, шляхом надання одним учасникам правових відносин суб'єктивними правами, а іншим -- юридичними обов'язками, полягає в розгляді та вирішенні індивідуальних справ, що мають юридичне значення;

* правоохоронна діяльність, спрямована на охорону суспільних відносин, урегульованих правом, на захист індивіда від правопорушень та притягнення винних до відповідальності;

* контрольно-наглядова діяльність, яка виражається в здійсненні юридичних дій щодо спостереження й перевірки відповідності виконання та дотримання підконтрольними суб'єктами правових приписів;

* установча діяльність, яка виражається в реалізації на основі норм матеріального права повноважень щодо формування, перетворення чи скасування органів держави, їх структурних підрозділів, посадових осіб.

За формою правління, перш за все, розрізняються монархії і республіки.

Монархія -- форма державного правління, за якої найвища державна влада повністю (необмежена, абсолютна монархія) або частково (обмежена, конституційна монархія) належить одній особі -- спадкоємному монархові. Розрізняють такі основні форми монархії: абсолютна, теократична, дуалістична, парламентська.

Абсолютна монархія -- влада повністю зосереджена в руках монарха. Він сам видає закони, може безпосередньо керувати адміністративною діяльністю або призначати для цього уряд, вершить вищий суд. Ніяких обмежень його влади немає, принаймні юридично, хоча політичні, морально-етичні, релігійні і інші чинники можуть бути присутні. Піддані юридично безправні, оскільки монарх не наділяв їх будь-якими правами.

Теократична монархія -- це різновид абсолютної монархії, за якої політична влада належить голові церкви або релігійному лідерові.

Дулістична монархія -- це різновид конституційної (обмеженої) монархії, що характеризується відділенням законодавчої влади від виконавчої. В основі дуалістичних і парламентарних форм правління лежать ідеї Жан-Жака Руссо про єдність верховної влади, з якої випливало право законодавчої влади контролювати виконавчу.

Парламенська монархія -- державний лад, за яким глава держави -- монарх -- не може прямо впливати на склад і політику уряду, що формується виключно парламентом і підзвітний ляше йому. Тут ми спостерігаємо розвинуте розділення влади при дотриманні принципу верховенства парламенту над виконавчою владою, демократичний або принаймні ліберальний політичний режим. Верховенство парламенту виражається в тому, що уряд, який звичайно призначається монархом, повинний користуватися довірою парламенту (або його нижньої палати), а монарх вимушений призначати главою уряду лідера партії, що має в парламенті (нижній палаті) більшість місць, або лідера коаліції партій, який має таку більшість.

Республіка -- форма державного правління, за якої верховні органи державної влади обираються на певний строк, з окресленими законом повноваженнями, існує поділ влади на законодавчу, виконавчу, судову.Республіка відмінна від монархії -- форми державного правління, при якій верховна державна влада належить одній особі -- монарху, передається у спадок.

Існують три основних різновиди республіканської форми правління:

1) президентська республіка;

2) парламентська республіка;

3) республіка змішаного типу.

У президентській республіці президент обирається народом, уряд підзвітний президенту і формується ним. Класичною президентською республікою вважають Сполучені Штати Америки.

У парламентській республіці президент обирається парламентом, уряд формується парламентом і підзвітний йому. Ця форма правління досить поширена в розвинених країнах (Греція, Італія, Чехія, Німеччина та інші.).

Однією з сучасних форм державного правління є так звана змішана (парламентсько-президентська, або президентсько-парламентська) форма республіканського правління. Типовою ознакою такої форми правління є поєднання елементів президентської і парламентської республік, сильної президентської влади та ефективного контролю парламенту за діяльністю уряду. Уряд формується спільно з президентом і парламентом, а та чи інша назва змішаної республіки визначається тим, у кого з них більше повноважень щодо формування та функціонування уряду. Класичним зразком змішаної республіканської форми правління є Франція за конституцією 1958 року. В Європі -- Австрія, Румунія, Польща, Фінляндія та інші.

1.3 Способи здійснення державної влади

Способи здійснення державної влади пояснює поняття «Державний режим».

Державний режим -- це характеристика форми держави, що вказує на сукупність методів, прийомів, способів і засобів, якими здійснюється влада в державі. Основні режими виділяють на основі таких критеріїв: ступінь врахування інтересів народу при здійсненні державної влади; ступінь участі народу в державному управлінні; ступінь колегіальності у прийнятті офіційних рішень; ступінь політичного та ідеологічного плюралізму та існування опозиції владі; ступінь обмеження проявів протиправного насильства з боку держави щодо громадян; ступінь забезпеченості прав і свобод людини і громадянина, переважаючі методи здійснення державної влади та ін.

Розрізняють два види державного режиму: демократичні і недемократичні. Кожен з них може поділятися на окремі різновиди.

Демократичний державний режим -- це стан політичного життя, при якому державна влада здійснюється на основі принципів широкої і реальної участі громадян та їх об'єднань у формуванні державної політики, утворенні та діяльності органів держави, дотриманні основних прав людини і таке інше. Насправді можуть проявлятись різновиди демократичного державного режиму, наприклад режим парламентської демократії, демократично-ліберальний, національно-демократичний та інші.

В умовах антидемократичного державного режиму при здійсненні державної влади значно звужуються, а то й зовсім усуваються можливості реального впливу громадян і їх об'єднань на управління державою, обмежуються або порушуються основні права людини, реальна влада зосереджується в руках неконтрольованої народом групи осіб чи в руках однієї особи.

Різновидами антидемократичних державних режимів є авторитарний, тоталітарний, вождізм, військово диктаторський, фашистський, расистський.

У більшості сучасних країн твердо встановилися ті або інші різновиди демократичних державних режимів. І лише в небагатьох країнах, переважно Близького Сходу та Африки, зберігаються резні модифікації антидемократичних державних режимів.

Методи здійснення державної влади дуже різноманітні, але їх можна звести до двох основних:

1) переконання -- метод активного впливу на волю та свідомість осіб ідейно-моральними засобами з метою формування в них поглядів та уявлень, заснованих на розумінні сутності, мети та функцій державної влади. Воно охоплює:

* визнання свободи дій підлеглих суб'єктів з обмеженням її таким чином, щоб захистити від свавільних дій інших осіб;

* обіцянку взяття і насправді взяття на себе обов'язку винагородження за певну корисну діяльність;

* рекомендації, поради, побажання, заклики та інші не правові методи;

2) примус -- психологічний, матеріальний або фізичний (насильницький) вплив повноважних органів та посадових осіб держави на особу з метою змусити її діяти відповідно до волі володарюючого суб'єкта в інтересах держави.

Оскільки державний примус є жорстким засобом соціального впливу, обмежує свободу людини, то його міри мають бути чітко визначені правовими нормами, він має застосовуватися лише у чітко встановлених процесуальних формах.

II. ТЕОРІЯ ПОДІЛУ ВЛАДИ В ДЕРЖАВІ

Теорія розподілу влад зародилась у Франції в середині XVIII століття і була пов'язана, передусім з боротьбою буржуазії проти феодального абсолютизму, боротьбою з системою, що гальмувала розвиток суспільства і держави. Поява нової концепції була пов'язана з іменем Шарля Монтеск'є, людини, відомої не лише в якості прогресивного теоретика, але і як досвідченого практика державно-правової діяльності, який розуміє неефективність функціонування державних органів. В своїй фундаментальній праці «Про дух законів» (1748рік.) Монтеск'є виклав результати довготривалого дослідження політико-правових встановлень декількох держав і прийшов до висновку, що «свобода можлива при будь-якій формі правління, якщо в державі владарює право, гарантує дотримання законності через розподіл влад на законодавчу, виконавчу і судову, які взаємно стримують один одного». В XIII главі 5-ої книги «Про дух законів» Монтеск'є порівнює деспотичне правління з звичаями дикунів Луізіани, котрі, бажаючи дістати з дерева плід, зрубують дерево під самий корінь. Так діє і деспотичне правління, само підрубуючи крону, на котрій воно тримається. Як видно, ціль теорії -- створення безпеки громадян от зловживання влад, забезпечення політичних прав і свобод. Звичайно, що теорія розподілу влад виникла не на порожньому місці, вона була логічним продовженням розвитку політико-правових ідей, що виникли в XVII столітті в Англії, теорія розподілу влад стала частиною теорії правової держави.

Розглянемо конкретніше основні положення теорії розподілу влад (за Монтеск'є). По-перше, існує три гілки влади: законодавча, виконавча і судова, які повинні бути розділені між різними державними органами. Якщо ж в руках одного органа сконцентрується влада, різна за своїм змістом, то з'явиться можливість для зловживання цією владою, а відповідно, права і свободи громадян будуть порушуватись. Кожна гілка влади здійснює певні функції держави. Основне призначення законодавчої влади -- «виявити право і сформулювати його у вигляді законів, які б були загальнообов'язковими. Виконавча влада у вільній державі призначена для виконання законів, що встановлюються законодавчою владою. Задача суддів в тому, щоб рішення і вироки завжди були лише точним застосуванням закону».

По-друге повинна діяти система стримань і противаг, щоб влади контролювали дії один одного. Безумовно, зараз передбачений набагато ширший і різноманітніший механізм «стримань і противаг», ніж той, який ми бачимо в працях Монтеск'є, але вже в його роботах закладені основні принципи і інститути, завдяки яким взаємодіють органи державної влади. В наш час, як правило, законодавча влада обмежується референдумом, президентським правом вето, Конституційним Судом. Виконавча влада обмежена відповідальністю перед Парламентом. Але в конституційному проекті Монтеск'є недостатньо чітко проводиться ідея рівноваги влад. Законодавча влада -- домінуюча, виконавчу владу Монтеск'є називає обмеженою, а судову -- взагалі напіввладою.

Наступним положенням теорії розподілу властей є таке: визначена гілка влади повинна представляти інтереси конкретної соціальної групи. Судова гілка влади представляє інтереси народу, виконавча --- монарха, верхня палата законодавчого зібрання -- аристократії, нижня палата зібрання -- інтереси народу. Таким чином, ми бачимо, що існувало бажання досягнути компромісу в боротьбі буржуазії і прихильників абсолютизму.

Феодально-деспотичному режиму Монтеск'є протиставляє конституційно-монархічний або республіканський режим і подібно до Джона Локка розвиває компромісну теорію розподілу влад на законодавчу, виконавчу і судову, діючи ізольовано одна від одної. Монтеск'є був впевнений, що, якщо монарх буде управляти не втручаючись в судові функції, а законодавчі органи будуть видавати тільки закони, але не управляти країною, всі основні прошарки феодального суспільства будуть задоволені, зокрема буржуазія перестане бути ворогом аристократичної знаті. В цьому питанні Монтеск'є подібно до Локка орієнтувався на так звану Славну революцію 1688-1689 роках в Англії, заснованому на класовому компромісі між буржуазією і феодально-аристократичною владою. Про такий компроміс мріяв Монтеск'є і для Франції. Сама по собі теорія розподілу влад відігравала в часи Монтеск'є відому прогресивну роль, тому що в якійсь мірі обмежувала судову і законодавчу владу монарха. Але по суті вона страждала корінним недоліком, так як фактично вела до знищення єдності державної влади, робила виконавчу владу незалежною від законодавчих органів і по суті справи безконтрольною, а законодавчі органи перетворювала в заклади, які могли видавати закони але не мали права слідкувати за їх виконанням. Між окремими владами виникали конфлікти. Теорія розподілу влад типовий зразок компромісу французького просвітителя.

Пізніше теорія розподілу влад отримала сильний практичний і теоретичний розвиток. Передусім, необхідно згадати Жан-Жака Руссо. На відміну від Монтеск'є, Руссо вважав, що законодавча, виконавча і судова влади -- особі прояви єдиної влади народу . Після цього тезис про єдність влади використовувався різними силами. Точка зору Руссо відповідала потребам часу і революційним процесам у Франції кінця XVIII століття. Якщо Монтеск'є намагався знайти компроміс, то Руссо обгрунтовував необхідність боротьби з феодалізмом. Як погляди Монтеск'є, так і погляди Руссо знайшли своє найбільш повне і послідовне відображення в Конституції Сполучених Штатів Америки 1787 року. Преамбула до цього документу гласить: «Ми, народ Сполучених Штатів...» , відображаючи тим самим те, що народ є єдиним джерелом влади. Поряд з цим, в Конституції Сполучених Штатів Америки проводиться досить чіткий організаційно правовий розподіл влад. Також в цьому документі знайшла своє відображення система «стримань і противаг»: були передбачені процедура імпічменту, і вето президента, і багато інших інститутів, які є складовою частиною сучасного права.

Поряд з цим доцільно було б звернути увагу на історію розвитку української Конституції, а саме на моменти, що передбачали розподіл державної влади. Історичний розвиток цього процесу проходив поетапно.

Розглянемо Конституцію Пилипа Орлика, прийняту 5 квітня 1710 року на Козацькій Раді в Бендерах. Проаналізувавши розділ VI цієї Конституції ми можемо побачити, що Пилип Орлик пропонує проводити державне управління розмежувавши повноваження і об'єднавши всі гілки влади в єдиний державний механізм: «Якщо в незалежних державах дотримуються похвального і корисного для публічної рівноваги порядку, а саме і під час війни, і в умовах миру збирати приватні й публічні ради, обмірковуючи спільне благо батьківщини, на яких і незалежні володарі у присутності Його Величності не відмовлялися підкорити свою думку спільному рішенню урядовців і радників, то чому ж вільній нації не дотримуватись такого ж прекрасного порядку?». Далі слідує, що першість в країні належить Генеральній старшині, якій підпорядковуються Полковники, що за характером обов'язків прирівнюються до радників. Щодо законодавчого органу, то від кожного полку повинні були бути обрані декілька знатних ветеранів «досвідчених і вельми заслужених мужів», що повинні були складати публічну раду. Ясновельможний Гетьман (так називає Пилип Орлик в Конституції гетьмана України) за Конституцією прирівнюється до президента у республіці з президентською формою правління. Взаємовідносини в державному механізмі визначаються так: «Генеральній старшині, Полковникам і Генеральним радникам належить давати поради теперішньому Ясновельможному Гетьману та його наступникам про цілісність батьківщини, про її загальне благо і про всі публічні справи. Без їхнього попереднього рішення і згоди, на власний розсуд (гетьмана) нічого не повинне ні починатися, ні вирішуватися, ні здійснюватися...». Після обрання гетьмана повинні бути обрані три Генеральні Ради.

Конституція Української Народної Республіки (Статут про державний устрій, права і вільності Української Народної Республіки ), що була ухвалена Українською Центральною Радою 29 квітня 1918 року була однією з найдемократичніших конституцій того часу і одне з найважливіших джерел державотворення в Україні. Такі високі досягнення правової думки, які були зроблені в ті часи і за досить короткий термін, повинні дати хороший приклад сучасним політичним діячам, і навчити їх хоча б інколи вивчати історію українського конституціоналізму, бо як свідчать українські правові пам'ятки, Україна завжди прагнула до демократичних змін у державній, культурній, соціально-економічній сферах життя, і вже тоді, в 1918 році досягла більшого свого розвитку, аніж ми на сучасному етапі. Отже, за цією Конституцією, а зокрема в статтях 22-25 ми можемо побачити, що державна влада в Українській Hародній Республіці походить від народу. Здійснюється вона за принципом розподілу на законодавчу, виконавчу і судову. Верховним органом влади в Республіці є Всенародні Збори, що безпосередньо здійснюють вищу законодавчу владу. Вони ж формують органи виконавчої і судової влади. Вища виконавча влада належить Раді Hародних Міністрів. Арбітром посеред цих двох влад є Генеральний Суд Ураїнської Hародної Республіки. І що є дуже важливо, стаття 63 говорить: «Судових вирішень не можуть змінити ні законодатні, ні адміністраційні органи власти».

Втілення принципу розподілу влад, як ми тепер переконуємось, пов'язане з ланкою усталених стереотипів, створенням принципово нових інструментів, яких у нас до цього часу не було. Hа заваді стоять об'єктивні та суб'єктивні фактори, головними з яких є важкий тягар недавнього колоніального минулого, відсутність демократичних традицій у сфері державного будівництва, політичні, соціальні, психологічні стереотипи.

Зрозуміло, що в системі влади найбільш вразливою і малоефективною є виконавча влада, головним призначенням і основною функцією якої є реалізація прийнятих рішень. Hавіть добрий, досконалий закон нічого не вартий, якщо він не виконується або виконується аби як. Певна проблема полягає і в тому, що форма правління нині тісно зв'язана з організацією верховної влади, яка склалася з часів безроздільного панування Рад Народних Депутатів. Принцип «одновладного правління», в відповідності з яким вся повнота влади належала Радам, обумовив особливості і форми функціонування системи представницьких органів, головним з яких було їх верховенство, принцип демократичного централізму, подвійне підпорядкування виконавчих органів, панування вертикальних зв'язків тощо.

Донедавна наша наука, в тому числі і наука конституційного права, активно заперечувала необхідність визнання і впровадження в життя принципу «розподілу влад», і, відповідно, інституту президентства, які вважалися «шкідливими і безперспективними для радянської демократії, чужими і ворожими передовій соціалістичній формі народовладдя». Hе останню роль у «відмові права на життя» президентства відіграла теорія поєднання законодавчої і виконавчої влади у діяльності механізму владарювання. Відкидаючи буржуазний парламентаризм, засновники молодої Радянської держави відкидали тим самим теорію і практику розподілу влад, яка, на їх думку, виконувала соціальне замовлення пануючої буржуазії, забезпечувала експлуатацію широких мас трудящих.

Поєднання в руках Рад законодавчих і виконавчих повноважень ось, на думку радянських ідеологів, ключ до вирішення всіх питань державного будівництва.

Hайбільш яскраве втілення ця ідея знайшла в діяльності вищих органів влади і управління. Так Рада Hародних Комісарів Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки здійснювала як законодавчі, так і виконавчі функції. Центральний Винокавчий Комітет Союзу Радянських Соціалістичних Республік і їх Президії поряд із законодавчою і управлінською роботою виконували функції і повноваження глави держави. До речі, це свідчить проте, що вони не були організаційно чітко визначені й відокремлені, а їх компетенція в багатьох випадках була досить умовною. Про це говорить, наприклад, той факт, що після 1936 року функції колегіального президента в Союзі Радянських Соціалістичних Республіках і в союзних республіках були покладені на відповідні Президії, але зі справжнім президентством спільного тут нічого не було. Президії не мали також повноважень не тільки за суттю, але й за формою: вони на рівні Основного Закону не констатувалися, а практика була вкрай непослідовною і бідною.

Іншими словами життя засвідчило:

1) непридатність і навіть шкідливість теорії «поєднання влад», «одновладного правління»;

2) необхідність розподілу влад як єдино можливої форми організації діяльності верховних владних структур.

Крапку в цій боротьбі поставила Конституція України, яка закріпила в ст. 6 принцип розподілу влад: «Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.»

Звідси важливий висновок: з огляду на історичний досвід та світове надбання людства, треба створювати принципово нову, незнану у нас в Україні до цих пір форму правління, яка б забезпечила ефективне функціонування всього механізму здіснення народовладдя. Адже без чітко відлагодженої системи державних органів в Україні не можливо створити ту правову державу про яку мріяли видатні сини Українського народу: Шевченко, Грушевський, Франко та інші.

III. СПІВВІДНОШЕННЯ ПОЛІТИЧНОЇ І ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ

Є дві точки зору з цього питання:

-- «політична влада» і «державна влада» - поняття тотожні, оскільки політична влада походить від держави і здійснюється за її прямої або опосередкованої участі;

-- «політична влада» і «державна влада» - поняття не тотожні, однак усяка державна влада є політичною.

Дійсно, політична влада нерозривно пов'язана із владою державною, знаходить у ній своє продовження. Державна влада -- головний, типовий засіб здійснення політичної влади.

Відмінності політичної та державної влади важко виділити, проте вони є:

1. Всяка державна влада має політичний характер, але не всяка політична влада є державною. Прикладом може служити двовладдя в Росії 1917 року -- влада Тимчасового уряду і влада Рад. Володіючи політичною владою, Ради на той час не мали самостійної державної влади. Інший приклад -- політична влада в Анголі, Гвінеї-Бісау, Мозамбіку, які перестали бути колоніями Португалії (до проголошення незалежності в 1974 і 1975 pоках). Таку владу можна назвати переддержавною, або додержавною. Лише згодом вона стає державною, набуває загального характеру.

2. Державна влада виконує роль арбітра у відносинах між різними соціальними верствами суспільства, пом'якшує їх протиборство, виконує «спільні справи». Держава -- центральний інститут політичної влади. Ядром політики як сфери діяльності, пов'язаної з відносинами між класами, націями та іншими соціальними групами, є проблема завоювання, утримання і використання державної влади. Термін «політична влада» покликаний підкреслити реальну здатність і можливість класу (соціальної верстви, соціальної групи), який не має влади, вести боротьбу за її завоювання, проводити свою волю в політику -- в межах правових норм і за їх допомогою.

Політична діяльність не вичерпується державною діяльністю. Вона здійснюється в рамках різних політичних партій, профспілок, міжнародних організацій. За допомогою політичної влади реалізуються життєво важливі інтереси значних і впливових груп суспільства (класів, націй, етнічних спільнот та інше).

На відміну від державної влади, політична влада класу, іншої соціальної спільноти не спроможна виконати роль миротворця протиборних сил суспільства або здійснювати «спільні справи».

3. Політична і державна влада мають різні механізми здійснення. Державна влада характеризується наявністю аппарату управління і апарату примусу. Вона має владний примусовий вплив на поведінку людей та їх організацій, забезпечених державно-правовими методами.

Політична влада класу та іншої соціальної спільноти здійснюється через:

а) їх організації (опосередкований шлях);

б) політичні виступи (безпосередній шлях).

Якщо влада класу реалізується за допомогою державного апарату зі спиранням на апарат примусу, можна говорити про державну владу. Державна влада не може протиставлятися політичній владі, оскільки політичну владу в суспільстві не можна уявити без держави. Держава є основним універсальним акумулятором політичної влади, тому що має можливість:

а) надавати інтересу (волі) влади загальнообов'язкового характеру;

б) використовувати спеціальні органи (апарат) для його (її) здійснення;

в) вдаватися в разі потреби до примусу.

Зазвичай державна влада є основним напрямком здійснення політичної влади класу (соціальної верстви, соціальної групи) у державних формах за допомогою властивих лише їй засобів і методів.

Політична влада -- публічні, вольові (керівництва -- підкорення) відносини, що утворюються між суб'єктами політичної системи суспільства (у тому числі державою) на основі політичних і правових норм.

Державна влада -- публічно-політичні, вольові (керівництва -- підкорення) відносини, що утворюються між державним апаратом і суб'єктами політичної системи суспільства на підґрунті правових норм, зі спиранням, у разі потреби, на державний примус. Державна влада відносно самостійна і складає основу функціонування державного апарату.

У різних суспільствах і державах характер влади відрізняється: в одних «керівництво» з боку держави означає пряме насильство, в інших -- прихований примус, у третіх -- організацію і переконання. Має місце й поєднання різних засобів здійснення державної волі.

Панування, систематичне насильство, примус -- влада антидемократична.

Переконання, авторитет, служіння суспільству, дотримання загальнолюдських цінностей -- влада демократична.

Будь-яка державна діяльність потребує керівництва, керівництво -- влади, а будь-яка влада -- легітимності. Ознаки (риси) державної влади:

1) публічна влада -- виступає від імені всього суспільства (народу), має «публічну» основу своєї діяльності (казенне майно, власні прибутки, податки);

2) апаратна влада -- концентрується в апараті, системі органів держави і через ці органи здійснюється;

3) верховна влада -- юридичне уособлює загальнообов'язкову волю всього суспільства, має у своєму розпорядженні монопольне право видавати закони і спиратися на апарат примусу як на один із засобів дотримання законів та інших правових актів;

4) універсальна влада -- поширює владні рішення на усе суспільство: вони є загальнообов'язковими для всіх колективних і індивідуальних суб'єктів;

5) суверенна влада -- відділена від інших видів влади усередині країни (від партійної, церковної та від влади інших держав). Вона незалежна від них і має виключне монопольне становище у сфері державних справ;

6) легітимна влада -- юридичне (конституційне) обгрунтована і визнана народом країни, а також світовою спільнотою. Наприклад, представницькі органи набувають легітимності в результаті проведення виборів, передбачених і регламентованих законом.

Нелегітимна влада вважається узурпаторською. Узурпацією є порушення правових процедур при проведенні виборів або їх фальсифікація. Зловживання легітимною владою, тобто використання її в протизаконних цілях на лихо суспільству і державі, перевищення владних повноважень, є також узурпацією влади.

Легітимність (у широкому розумінні) -- це визнання правомірності державної влади населенням і міжнародним співтовариством. Визнання законності її походження і способу встановлення означає одержання владою кредиту довіри з боку народу, згоду народу підкорятися. У вузькому розумінні -- це визнання законності влади, утворення її відповідно до процедури, передбаченої правовими нормами. Вимога легітимності виникла як реакція проти насильницької зміни влади в державі, усвідомлення суспільством переваги порядку і стабільності над порушенням загальновизнаних норм, захопленням влади силою. Є дві позиції в розумінні легітимності влади: 1) ліберально-демократична позиція полягає у визнанні влади, що сформувалася в результаті демократичних процедур; 2) прагматична позиція віддає перевагу влади не стільки виборній, скільки здатній опанувати складну ситуацію і підтримувати в суспільстві порядок.

Стаття 5 Конституції України говорить: «Ніхто не може узурпувати державну владу»;

7)легальна влада -- узаконена у своїй діяльності, в тому числі у застосуванні сили в межах держави (наявність спеціально створених органів для утримання влади і втілення її рішень у життя). Легальність -- це юридичне вираження легітимності: здатність втілюватися в нормах права, функціонувати в межах закону. Діяльність легальної влади спрямована на стабілізацію суспільства. Нелегальна влада (наприклад, мафіозна, злочинна) діє поза рамками закону, вносить беззаконня і безладдя до суспільства.

IV. СТРУКТУРА ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ

Традиційно розрізняють три види державної влади: законодавчу, виконавчу і судову. Порядок утворення прав і обов'язків, а також розподіл повноважень між трьома гілками влади, іншими словами, устрій державного ладу і системи державних органів, визначаються Конституцією держави, адже латинське costitutio саме й означає устрій, положення. Важливою віхою в становленні незалежної української держави стало прийняття Верховної Радою нової Конституції України, що заклала основи нового державного устрою. Відповідно до нині діючої Конституції влада в Україні належить народу України. Народ здійснює владу безпосередньо і через систему державних органів і органів місцевого самоврядування. Законодавча влада здійснюється народом через референдум і парламент, що обирається на основі загальних демократичних виборів. Виконавча влада реалізується Президентом України через створений їм уряд -- Кабінет Міністрів -- і систему центральних і місцевих органів державної виконавчої влади. Судова влада здійснюється системою судів загальної Юрисдикції, а також спеціалізованих судів. Закон передбачає також діяльність Конституційного Суду. Основною задачею Конституційного Суду України є гарантування верховенства Конституції України, захист конституційних прав і свобод громадян, забезпечення політичної й економічної стабільності в Україні. В Україні признається і гарантується місцеве самоврядування. Місцеве самоврядування -- це гарантоване державою право і реальна спроможність територіальної громади (общини), тобто жителів села або добровільного об'єднання в сільську общину жителів декількох сіл, селища, міста, самостійно, під свою відповідальність, вирішувати питання місцевого значення в рамках Конституції. Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські Ради і їхні виконавчі органи, а також через районні й обласні Ради, що подають загальні інтереси територіальних общин сіл, селищ і міст. Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент -- Верховна Рада. Парламент -- загальна назва для представительського виборного законодавчого органа держави. У Сполучених Штатів Америки парламент називається конгресом, у Франції -- Національними зборами, у Федеративній Республіці Німечинна -- бундестагом. Парламент може бути двопалатним і складатися з верхньої і нижньої палат і однопалатним. В Україні парламент однопалатний. Верховна Рада України як вищий законодавчий орган держави видає закони з питань:

* здійснення прав і свобод громадян;

* визначення основних напрямків внутрішньої і зовнішньої політики України;

* ствердження державного бюджету;

* установлення податків;

* контролю за наданням Україні кредитів, економічної помочі іноземних держав;

* організації і діяльності органів державної влади й органів місцевого самоврядування;

* адміністративно-територіального устрою України;

* іншим питанням, визначеним Конституцією України.

Український парламент приймає рішення про проведення всеукраїнського референдуму, виборів Президента у встановлені законом строки, чергових і позачергових виборах в органи місцевого самоврядування. Верховна Рада призначає третину складу Конституційного Суду, половину складу Ради Національного банки, половину складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення. Парламент також вирішує питання про призначення і звільнення по представленню Президенту Голови правління Національного банку, Голови Антимонопольного комітету, Голови Фонду державного майна, Голови Державного комітету по телебаченню і радіомовленню і Генерального прокурора України. У повноваження Верховної Ради України входить схвалення програми сформованого Президентом України уряду і винесення вотуму недовіри уряду, що спричиняє за собою його відставку. Президент України являється главою держави й одночасно главою виконавчої влади в Україні, для чого формує Кабінет Міністрів України. Прем'єр-міністра України, міністрів в уряді і керівників інших органів виконавчої влади Президент України призначає за узгодженням із Верховної Радою України. Президент України підписує закони, прийняті Верховної Радою України. У випадку незгоди з законом, прийнятим Верховної Радою України, Президент України може використовувати у відношенні цього закону право вето і повернути його на повторний розгляд парламенту. Якщо при повторному розгляді парламент знову приймає цей закон більшістю в 2/3 голосів від конституційного складу, Президент України у 10-денний термін повинний його підписати і передати для опублікування. Президент представляє Україну в міжнародних відношеннях, скасовує акти Кабінету Міністрів, міністерств, місцевих державних адміністрацій у випадку їхньої невідповідності законодавству, а також указам і розпорядженням Президента України. Президент України являється Верховним головнокомандуючим Збройних сил України, оголошує у випадках агресії проти України або погрози такої агресії стан війни або військове положення з наступним затвердженням рішення про це Верховної Радою України. Президент України по власній волі або по народній ініціативі призначає всеукраїнський референдум із питань державного устрою України, організації державної влади і місцевого самоврядування, а також із питань розвитку суспільства і держави. Президент України представляє Верховній Раді України кандидатуру для призначення на посаду Генерального прокурора України. Кабінет Міністрів України забезпечує проведення фінансової, ціновий, кредитної і податкової політики України, складає і виконує державний бюджет, а також виконує інші функції по оперативному управлінню економічною і політичною системами країни. У підпорядкуванні Кабінету Міністрів України знаходяться міністерства, державні комітети, агентства й інші державні органи. Виконавчу владу на місцях здійснюють місцеві державні адміністрації. Голови місцевих державних адміністрацій призначаються на посаду Президентом України по представленню Кабінета Міністрів України. Судова влада в Україні здійснюється винятково судами і професійними суддями. Народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних. Судова система складається із судів загальної юрисдикції і Конституційного Суду України. Система судів загальної юрисдикції будується на принципах територіальності і спеціалізації. Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції являється Верховний Суд України. Вищими судовими органами спеціалізованих судів являються відповідні вищі суди. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Судові рішення постановляються судами від імені України й обов'язкові до виконання на усій території України. На посаду судді може бути рекомендований кваліфікаційною комісією громадянин України не молодше 25 років, що має вищу юридичну освіту і стаж роботи в галузі права не менше 3 років, що мешкає в Україні не менше 10 років і володіє державною мовою. Судді обираються Верховної Радою України безстроково. Судді при здійсненні правосуддя незалежні і підпорядковуються тільки закону. Незалежність і недоторканність судів гарантується Конституцією і законами України. Держава також забезпечує фінансування і належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. Нагляд за дотриманням законів, виконанням судових рішень, а також підтримка державного обвинувачення в суді здійснюється прокуратурою України. Місцеве самоврядування являється правом територіальної громади (общини) самостійно вирішувати питання місцевого значення в рамках Конституції і законів України. Органами місцевого самоврядування в містах, селищах і селах є відповідно міські, селищні і сільські Ради. Територіальні громади обирають відповідно міського, селищного і сільського голову (голови), що очолює виконавчий орган Ради і головує на його зборах. Голови районної й обласної Ради обираються відповідною Радою й очолюють його виконавчий орган. Органи місцевого самоврядування в межах повноважень, установлених законом, приймають рішення, що є обов'язковими до виконання на відповідній території. У випадку невідповідності цих рішень Конституції і законам України вони можуть бути припинені у встановленому законом порядку з одночасним звертанням у суд. Законодавчі основи регіонального керування в Україні відповідають міжнародним правовим нормам, оскільки Україна приєдналася до Європейської хартії про місцеве самоврядування.

Таким чином, є всі підстави вважати, що в Конституції України містяться відповідні механізми взаємодії законодавчої, виконавчої та судової гілок влади, хоча вони і не досконалі, потребують більш детального вивчення і застосування але вже можна говорити про те, що Українська держава твердо стала на шлях побудови вільної, незалежної і демократичної держави. На сучасному етапі державотворення досить багато випадків конфронтації між владними структурами, особливо між законодавчою та виконавчою, що не допомагає вирішенню досить складних проблем, які стоять перед українською державою і суспільством.

ВИСНОВОК

Влада -- явище соціальне. Соціальна влада присутня (хоча й у прихованій формі) скрізь, де є усталені об'єднання людей: у сім'ї, виробничих колективах, державі, тобто там, де є реальні можливості і спроможність впливати на поведінку людей за допомогою яких-небудь засобів. Динаміка розвитку будь-якої організованої спільності людей є боротьбою між владою і хаосом.

У найширшому значенні влада -- завжди вольові відносини: індивіда до самого себе (влада над собою), між індивідами, групами, класами в суспільстві, між громадянином і державою, між посадовою особою і підлеглим, між державами. Реалізується вона у сфері особистої та суспільної діяльності -- політичної, економічної, правової.

Основними компонентами влади є її суб'єкт, об'єкт, засоби (ресурси) і процес, що призводить до руху всі її елементи (механізм і засоби взаємодії суб'єкта і об'єкта).

Влада -- завжди двостороння взаємодія суб'єкта і об'єкта. Влада ніколи не є відносинами лише однієї особи (або органа), якщо не мати на увазі владу людини над собою (але це вже психологічний, а не соціальний феномен). Влада означає відносини залежності між людьми: з одного боку, нав'язування волі когось іншого, з іншого -- підкорення їй. Інакше -- це владовідносини між суб'єктом і об'єктом.

Сутністю влади є вольові відносини (керування /панування/ -- підкорення). Влада припускає верховенство, монопольне право суб'єкта приймати рішення («авторитетні рішення»), обов'язкові і значущі для об'єкта, і спроможність забезпечувати виконання прийнятих зобов'язань, тобто контролювати об'єкт. Суспільство об'єктивно потребує влади. Вона протистоїть анархії, перешкоджає руйнівним діям, небезпечним для всього соціального організму. Авторитет, право, насильство -- засоби, за допомогою яких влада має спроможність і можливість здійснювати свою волю, певним чином впливати на діяльність і поведінку людей.