Закон як джерело права

Размещено на http://www.allbest.ru/

Курсова робота

На тему: «Закон як джерело права»

План

Вступ

1) Поняття закону та його ознака

2) Предмет законодавчого регулювання

3) Загальна характеристика структури закону

4) Колізії в законодавстві

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Розвиток теорії держави і права в нашій країні вимагає критичного переосмислення ряду її фундаментальних категорій, виходу на новий рівень досліджень, покликаний з'єднати досягнення правової науки і суміжних галузей знання. До числа категорій, що вимагають поглибленої розробки, відноситься категорія "джерела права". Тому тема курсової роботи звучить актуально і має на увазі більш глибокий рівень дослідження, який не став можливий через недостатню наукову базу.

Проблема ролі джерел права у правовій системі тісно пов'язана з питанням співвідношення системи права та системи законодавства. Сама термінологія - «нормативний акт», «законодавство у широкому значенні» - як би стирала грань між законом і актами підзаконної сили. В умовах командно-адміністративної системи такий підхід вів до того, що верховенство закону на практиці перетворювалось у своєрідну ширму, призвану приховати реальну підвладність закону актам нормотворчості правлячої партії та бюрократичного апарату. Однією з причин недостатньої теоретичної розробки даної проблеми є многозначність і нечіткість самого поняття джерела права. Не тільки не має загально визначеного означення цього поняття, але навіть суперечливим є самий зміст, в якому вживаються слова «джерела права». Адже «джерела права» - це не більш як образ, який швидше повинен допомогти в розумінні того, що позначається цим виразом. В самому ділі, під джерелом розуміють і матеріальні умови життя суспільства (джерело права у матеріальному значенні), і причини юридичної обов'язковості норми (джерело права у формальному значенні), і матеріали за допомогою яких ми пізнаємо право (джерело пізнання права).

1) Поняття закону та його ознака

Закон - це нормативно-правовий акт, що приймається в особливому порядку органом законодавчої влади або референдумом, має вищу юридичну чинність і регулює найбільш важливі суспільні відносини.

Основні ознаки закону:

закон являє собою різновид нормативно-правових актів (у їхній системі є закони й підзаконні акти) і як усякий інший нормативний акт містить норми права (загальні правила поведінки), адресовані відповідним суб'єктам права;

закон приймається органом законодавчої влади (вищим представницьким органом державної влади) - парламентом країни або всенародним голосуванням (референдумом);

закон приймається органом законодавчої влади в особливому процедурному порядку (стадії законотворчості), передбаченому Конституцією й регламентом парламенту (див. п.4 ст.82 Конституції України);

закон у системі нормативно-правових актів (системі законодавства) має вищу юридичну чинність.

Згідно п.2 ст.8 Конституції України (Основного Закону України) - Конституція України має найвищу юридичну чинність. Вища юридична чинність закону вказує на його верховенство в системі правових актів, що також припускає, що підзаконні акти повинні відповідати законам (видаватися на основі й на виконання законів), у випадку невідповідності (або протиріччя) вони у встановленому порядку відміняються.

закон регулює найбільш важливі (основні, найбільш значимі) суспільні відносини, які становлять предмет компетенції парламенту країни;

закон у системі законодавства ставиться до числа найбільш стабільних нормативно-правових актів.

2) Предмет законодавчого регулювання

Серед широкого кола суспільних відносин, які охоплюються конституційним регулюванням, особливе місце посідають відносини, котрі складаються в конституційному та, передусім, ординарному (звичайному) законодавчому процесі. Адже, попри всю важливість Конституції в національній правовій системі, вирішальну роль у ній відіграють звичайні закони, що становлять основний масив законодавчих актів: від них, насамперед, залежить реальне життя будь-якого Основного Закону, його втілення в практику.

З огляду на це, ще в Конституції УРСР 1978 року визначався загальний порядок прийняття законів, яким регулювалися, зокрема, право законодавчої ініціативи, розгляд законопроекту постійними комісіями, обговорення його на засіданні Верховної Ради, ухвалення, підписання й опублікування закону. Після проголошення незалежності України цей порядок неодноразово змінювався, проте в Основному Законі держави 1996 року так або інакше було відтворено більшість положень з визначення законодавчого процесу.

Понад дванадцятирічна практика застосування чинної Конституції України в сфері регулювання законодавчої діяльності засвідчує не лише позитивне значення цього регулювання, а й певну недосконалість, непослідовність, прогалини й суперечності в ньому, що зумовлюють потребу в глибшому теоретичному осмисленні проблем правотворчості. Зупинімося коротко на основних проблемних моментах конституційного регулювання законодавчого процесу.

1. Прийняття законів у переліку повноважень Верховної Ради України визначене як окреме повноваження, поряд з внесенням змін до Конституції, затвердженням Державного бюджету України тощо, тобто повноваженнями, здійснення яких потребує прийняття законів. Водночас, у ст. 91 Основного Закону також говориться про прийняття законів, поряд із постановами й іншими актами; отже, термін «прийняття законів» уживається в Конституції неоднозначно. Усі повноваження, зазначені в ст. 85 Конституції України, передбачають ухвалення парламентом рішень у формі закону, постанови чи у формі іншого акта (наприклад, регламенту); усі, крім повноваження «прийняття законів», оскільки останнє і є прийняттям рішень у формі законів з певних питань, віднесених до його відання. Таким чином, тут ми маємо логічно некоректний ряд, в якому повноваження класифіковані за різними підставами (між іншим, у переліку повноважень глави держави, наведеному в ст. 106 Конституції, видання ним правових актів не розглядається як окреме повноваження; аналогічно вирішене питання стосовно видання актів Кабінетом Міністрів України у ст. 117 Конституції України).

2. Суперечливо, непослідовно й нечітко зафіксований у Конституції предмет законодавчого регулювання. З одного боку, у ст. 92 Основного Закону наведено вичерпний перелік питань, які визначаються або встановлюються виключно законами; а з іншого, у текстах багатьох статей Конституції є посилання на визначення або встановлення законом «порядку», «меж», «підстав», «питань», «випадків» тощо. Зокрема, посилання «визначаються законом» міститься більш як у 30 статтях Конституції, ще майже стільки ж статей містять посилання «встановлюються законом». У більшості випадків ці посилання є зайвими, оскільки вони загальним чином охоплюються переліком ст. 92; водночас чимало з них, по суті, розширюють вичерпний перелік даної статті. Приміром, згідно з п. 11 частини першої ст. 92 виключно законом визначаються засади утворення й діяльності об'єднань громадян, а ст. 36 Конституції вимагає встановлення виключно законами обмежень щодо членства в політичних партіях і профспілках, хоча в переліку ст. 92 виключного встановлення законом такого роду обмежень не передбачено. Або, наприклад, відповідно до пункту 4 частини другої ст. 92 виключно законами встановлюється порядок використання й захисту державних символів. Водночас у ст. 20 Конституції передбачено, що опис державних символів України та порядок їх використання встановлюються законом, який приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України. Відтак, виникає потреба в додатковому тлумаченні цих неузгодженостей, оскільки йдеться про різні закони: ухвалені звичайною більшістю й ухвалені кваліфікованою більшістю народних депутатів України. Зокрема, щодо захисту державних символів, то він, очевидно, має встановлюватися звичайними законами (наприклад, Кримінальним кодексом України), які приймаються звичайною більшістю складу Верховної Ради України.

Через невизначеність предмета законодавчого регулювання парламент приймає закони фактично з будь-яких питань. Цим значно ускладнюється проблема розмежування правотворчих повноважень парламенту, Президента України й уряду, яка тривалий час не знаходить задовільного розв'язання не лише на практиці, а й у теорії права.

3. Щодо окремих повноважень парламенту Конституція України чітко не визначає форми актів, у якій вони реалізуються (закон чи постанова). Зокрема, спірним є питання про форму акта стосовно визначення засад внутрішньої та зовнішньої політики. Низка повноважень реалізується в формі законів, однак з певними особливостями їхнього змісту та вимог щодо подання, розгляду й ухвалення цих законів порівняно з загальними вимогами до звичайних законів (затвердження загальнодержавних програм, визначення функцій і загальної структури та чисельності Збройних Сил України, схвалення рішення про надання військової допомоги іншим державам, затвердження указів Президента України про запровадження воєнного або надзвичайного стану, затвердження переліку об'єктів, що не підлягають приватизації, утворення та ліквідація районів, перейменування населених пунктів, надання згоди на обов'язковість міжнародних договорів тощо).

Через не досить продумані рішення Конституційного Суду України стосовно парламентського регламенту останнім часом виникла проблема навколо визначення форми прийняття цього акта: чи це має бути закон про регламент, чи він має затверджуватися постановою, чи прийматися безпосередньо як Регламент Верховної Ради України (так ухвалено нині чинний Регламент).

4. Конституцією невиправдано скорочується коло суб'єктів права законодавчої ініціативи у Верховній Раді України. Нині їх лише три: Президент України, народні депутати та Кабінет Міністрів України. У регулюванні інституту законодавчої ініціативи взагалі важко знайти певну логіку, хоча від нього безпосередньо залежить якість законодавчого процесу та законодавства. Очевидно, потрібні конституційні зміни, які, по-перше, розширили б коло цих суб'єктів, зокрема, надавши таке право Верховному Суду України, Генеральній прокуратурі й Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини. По-друге, слід упорядкувати та з позицій здорового глузду обмежити законодавчу ініціативу народних депутатів, зважаючи на фракційну будову парламенту та враховуючи специфіку різних законодавчих ініціатив. Наприклад, заборонити внесення альтернативних або дублюючих законопроектів депутатами, котрі належать до однієї депутатської фракції, встановити мінімальну кількість депутатів, якою може ініціюватися новий закон або нова редакція чинного закону, тощо. Позбавлене чіткого розуміння й положення Основного Закону про невідкладні законопроекти глави держави.

5. Потребує законодавчої конкретизації конституційна вимога про особисте голосування народних депутатів України (ч. 3 ст. 84 Конституції), яка, по суті, не працює, особливо щодо юридичних наслідків порушення згаданої вимоги, як стосовно депутатів-порушників, так і долі рішення, ухваленого з порушенням цієї вимоги. На жаль, ця проблема навіть не досліджується фахівцями в галузі конституційного права.

6. Не відповідає логіці парламентсько-президентської форми правління збереження в існуючій редакції ст. 94 Конституції інституту вето глави держави на закони. Багаторічна практика застосування Президентом права вето на закони, в т. ч. конституційні закони та закони про Державний бюджет України, переконує в необхідності перегляду філософії цього інституту в умовах України. Вето глави держави на закон, ухвалений парламентом, має слугувати не знаряддям вирішення особистих, кланових чи замовних завдань, а виключно засобом удосконалення закону, ухваленого законодавчим органом. Тому існує нагальна потреба внесення змін до ст. 94 Конституції України та законодавчої конкретизації інституту вето.

7. Не є юридично досконалим і конституційне визначення порядку набрання чинності законом у ст. 94, і формула ч. 2 ст. 152 Основного Закону щодо втрати чинності законом за рішенням Конституційного Суду України про неконституційність закону. Практика «оприлюднення» закону взагалі не працює, ця вимога значною мірою надумана. А невизначеність вимог щодо офіційного опублікування закону призводить до юридичних конфліктів, як це сталося з законом про Кабінет Міністрів України. Положення, за яким визнаний неконституційним закон втрачає чинність тільки з дня ухвалення рішення Конституційним Судом України, хибний з правової точки зору. Адже за цим положенням неконституційний закон зберігає чинність і діє в правовій системі впродовж певного часу, з дати набрання ним чинності до ухвалення рішення Конституційним Судом (а це можуть бути місяці й роки). Існування, навіть тимчасове, неконституційних законів чи їхніх окремих положень у системі законодавства суперечить загальним засадам, визначеним у ст. 8 Конституції. На підставі неконституційних положень закону складаються відповідні правовідносини, утворюючи в загальному правопорядку антиконституційні «анклави», що значно ускладнюють процес правозастосування й порушують конституційні права громадян України.

Водночас виникає можливість обійти Конституцію і бодай на деякий час «легально» встановити певні відносини на підставі тимчасово чинних неконституційних положень закону; і ця можливість, за певних умов, може бути використана частиною парламенту або главою держави в політичних чи інших цілях. Яскравим прикладом стали укази Президента України 2007 року про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України й тимчасові «відновлення» її діяльності, коли одні закони, ухвалені парламентом, були підписані главою держави та набрали сили, а інші, прийняті тоді ж, залишилися без підпису й нечинними.

Тут названо лише окремі проблемні питання в конституційному регулюванні законодавчого процесу. Однак уже з цього зрозуміло: чітке визначення у Конституції правил законодавчої діяльності просто неможливе без вирішальної участі в цьому процесі теоретиків права, насамперед, фундаментальної юридичної науки. З другого боку, жодна Конституція не врегулює остаточно законодавчий процес, адже в ньому, як в епіцентрі політичної боротьби, схрещуються суперечливі економічні, політичні й інші інтереси різних суб'єктів, він є ареною щоденної гострої боротьби за владу, яка набула в Україні надмірно великого поширення. Тому конституційне визначення основних начал законодавчої діяльності має доповнюватися та конкретизуватися її законодавчим і регламентним регулюванням. Ідеться, передусім, про необхідність прийняття спеціального закону про закони й законодавчу діяльність, який уже неодноразово ухвалювався парламентом, однак через деструктивну позицію глави держави (колишнього та чинного) до цього часу так і не прийнятий. Також важливо розробити й ухвалити науково виважений закон про підзаконні нормативно-правові акти.

Окрім того, слід звернути особливу увагу на такий акт, як Регламент Верховної Ради. Ухвалення його нової редакції також є надзвичайно актуальним завданням в контексті розвитку парламентаризму та політико-правової реформи й утвердження України як правової держави. Насамперед, має бути чітко визначена юридична природа парламентського регламенту, його місце в системі правового регулювання (з урахуванням місця парламенту в державному устрої) та предмет його регулювання. А вже виходячи з цього, потрібно внести відповідні конституційні зміни, зокрема, викласти ст. 82 Основного Закону в такій редакції: «Порядок проведення засідань, підготовки та прийняття рішень Верховної Ради України встановлюється Регламентом Верховної Ради України відповідно до Конституції України та законів України».

Нарешті, практика законодавчого процесу, а особливо конституційного, дає підстави висловити принципове зауваження методологічного характеру. Ідеться про те, що в умовах політичного розколу суспільства та відсутності бодай тимчасової єдності влади варто утримуватися від прийняття таких актів і рішень, які мають стратегічне значення для розвитку країни, зокрема, нової Конституції (або нової редакції Конституції), засад внутрішньої та зовнішньої політики, кодифікаційних актів тощо. Адже за таких обставин згадані акти можуть бути ухвалені або за умови досягнення тимчасового й дуже хиткого компромісу політичних сил, котрі борются між собою за владу, або як результат незначної тимчасової переваги однієї з сторін. Однак у такому разі неминуче ускладнюється процес реалізації вказаних актів, оскільки їх реальне виконання залежить не лише від суб'єктів, які ухвалили акт, а й від протилежної, опозиційної сторони. Власне, проблеми реалізації чинної Конституції України 1996 року не в останню чергу виникають через її компромісний і непослідовний характер. У період нестійкої політичної ситуації доцільно розвивати передусім законодавче регулювання окремих сфер і окремих питань, перевіряючи практикою різні варіанти вдосконалення чинного законодавства. Особливо важливо виробити в нинішніх умовах механізм самої правотворчості як необхідну передумову й засіб майбутніх реформаційних перетворень у різних сферах життя.

Отже, конституційне регулювання й удосконалення законодавчого процесу, а надто конституційного, в сучасних умовах необхідно здійснювати через послідовний ряд тактичних рішень та юридичних актів, які сприяли б консолідації суб'єкта політичної влади, посилювали його легітимність. І тільки на основі легітимної влади, що спирається на справжню більшість суспільства, ухвалення політико-правових актів стратегічного характеру є виправданим з точки зору інтересів нашого суспільства.

3) Загальна характеристика структури закону

Структура закону складається з наступних основних елементів (частин).

1. Найменування органу, що прийняв закон.

Вказівкою на орган, що прийняв закон, визначається його дії і юридична сила. Будь-який правовий акт, так само як і закон, повинен мати найменування органу,що його прийняв. Тим самим створюється відповідна ієрархія нормативно-правових актів за їх юридичною силою. Слід мати на увазі, що всі правові акти обов'язкові, але юридична сила їх різна.

2. Назва закону.

Кожний закон повинен мати назву, що дозволяє відразу ж визначити його предмет, коло регульованих ним суспільних відносин. При цьому назва закону повинна формулюватися максимально стисло, лаконічно відображати його основний зміст. Бувають, проте, випадки, коли довгої назви закону важко або навіть неможливо уникнути. Тоді доцільно давати короткі підзаголовки. Вимога законодавчої техніки щодо стислості назви закону пов'язана з необхідністю швидко орієнтуватися в об'ємному законодавчому матеріалі.

Назва закону, який регулює певне коло суспільних відносин, відрізняється від назви закону, який змінює прийняті закони і інші правові акти. В першому випадку стисло вказується його основний зміст; в другому - необхідно перерахувати статті або відтворювати повністю назви актів, які новим законом змінюються або доповнюються.

3. Преамбула закону.

Преамбула є вступною частиною закону, в якій викладаються мотиви його прийняття, завдання або цілі. Тим самим розкриваються причини прийняття і спрямованість закону, політичне, економічне або соціально-культурне значення. Преамбула пропагує закон, мобілізує і активізує діяльність людей на його практичну реалізацію, втілення в життя.

Правила законодавчої техніки зовсім не вимагають, щоб у всіх законах формулювалися преамбули. Наприклад, в кодексах вони відсутні, бо сам зміст зі всією очевидністю свідчить про прагнення законодавця звести воєдино і систематизувати нормативно-правовий матеріал відповідних галузей законодавства. Немає потреби в преамбулах і в тих законах, мотиви, задачі або цілі яких, випливають із змістів їх приписів. В тих же випадках, коли закон встановлює винятки із загального порядку регулювання відповідних суспільних відносин або по новому регулює інші відносини, преамбула закону необхідна для того, щоб пояснити підстави його прийняття.

Іноді в преамбулу включається так звана констатуюча частина, яка описує незадовільність раніше прийнятих правових актів або критично аналізує становище справ у відповідних сферах суспільних відносин, які склалися в результаті реалізації цих актів. Такого роду констатуючі частини преамбули є зайвими, оскільки перевантажують текст відомостями, що не мають нормативно-правового значення: вони є вихідним пунктом для введення в життя нових, більш досконалих правових актів і тому доречні в заключних положеннях, пояснювальних записках або доповідях при обговоренні законопроектів.

Не можна допускати, щоб мотиви, задачі або цілі закону викладалися не в преамбулі закону, а в його ухвалюючій частині, як і преамбула закону не повинна мати конкретний нормативно правовий характер.

4. Нормативно-правовий зміст закону.

Основною частиною закону є його нормативно-правовий зміст,правові приписи, дозволи і заборони. На цю частину слід зосередити головну увагу в процесі законотворчості, оскільки саме в ній висловлюється об'язкові вимоги, що становлять зміст закону.

Нормативно-правова частина закону зазвичай починається після слів такий-та орган ”ухвалює”; вслід за цим викладається конкретний зміст відповідних розпоряджень, дозволів, заборон. Нормативно-правовий зміст викладається в логічній послідовності з розбиттям на статті, які в свою чергу діляться на пункти з цифрами або буквеними позначеннями або на частини,кожна з яких починається з абзацу. При цьому пунктам і частинам надається рівноцінне значення.

Постановлююча частина великих за об'ємом законів розбивається також на розділи, глави і параграфи. При цьому не тільки розділи, глави і параграфи, але і статті закону повинні бути забезпечені спеціальними заголовками, що лаконічно виражає їхню суть, що дозволяє ознайомитися з предметом закону і легко знайти в ньому необхідний законний припис.

Кожну статтю (пункт, чистина) закону слід формулювати так, щоб вона містила по можливості окреме,але закінчене правове правило зі всіма його складовими елементами. У випадку, якщо в одній статті (пункті, частині) важко відтворити всі ознаки правового правила, деяких з них можуть бути виділені в окремий абзац при неодмінній умові, що в ньому не буде викладено інше правове правило, яке логічно не пов'язане з самою статтею єдністю внутриішнього змісту. Інакше кажучи, даний абзац - лише доповнення до статті, але ні в якому разі не самостійна частина.Статті (пункти, частини) закону можуть викладатися або в узагальненій формі, що охоплює однорідні факти або одно порядкові суспільні відносини, або шляхом перечислення конкретних предметів, дій або явищ. Останній варіант є менш досконалим в порівнянні з першим (методом узагальнених формул), оскільки статті закону при переліку в результаті стають громіздкими за об'ємом і, що більш важливо, такий перелік далеко не завжди виявляється вичерпним. Тому в тих випадках, коли неможливо обійтися без перечислень, необхідно досягти їх повноти. Якщо ж повний перелік дати неможливо, то слід привести примірний перелік, який допоможе зрозуміти сенс і спрямованість правового регулювання відповідних суспільних відносин. При цьому вимушеному варіанті примірного переліку слід користуватися обережно, не розширювати його зміст, що може потягти за собою помилки в правозастосовній практиці. В усякому разі, необхідно уникати виразів на зразок ”і т. ін.”,”інші питання”, якими в законодавстві зазвичай закінчується примірний перелік. Ці вирази допускають розповсюдження правового правила на ті випадки, які прямо не вказані в переліку. А це досить складна операція, яка вимагає з'ясування загальних ознак всіх випадках, вказаних в переліку, вслід за тим загальні ознаки необхідно підвести під ті випадки, які підпали під вирази ”і т. ін. ”, ” інші питання”.

В більшості випадків нормативно-правова частина закону викладається постатейно відповідно до схеми ”якщо-то”, вслід за якою указуються ті невигідні наслідки (санкції), які настають при невиконанні або порушенні статті. Слід, проте, помітити, що невигідні наслідки (санкції) не завжди містяться в даній статті, вони можуть бути вказані в іншій статті закону або навіть в іншому правовому акті.

В тому випадку якщо законом (або підзаконним актом) змінюється, доповнюється або відміняється стаття раніше діючого закону, то відповідний припис закону починається із слів:” статтю так-то викласти в наступній редакц” або ” такий-то акт доповнити статтею (пунктом, частиною) такою-то наступного змісту ”. Якщо, далі, законом встановлюється нормативно-правовий припис, який поширює дію раніше прийнятих актів на інше коло осіб і суспільних відносин, або якщо тимчасовим нормативно-правовим приписом (дія яких обмежена певним періодом; календарним строком або часом, встановленим для виконання того або іншого припису) надається характер невизначено-тривалої дії, то цей нормативно-правовий припис викладається як правове правило, що знов прийняте. З точки зору законодавчої техніки неприпустимо включення в закон постійної ( точніше- невизначено-тривалої) дії нормативно-правових приписів тимчасового характеру, і, навпаки, включення в закон постійної (точніше- невизначено-тривалої) дії приписів тимчасового характеру.

Ухвалююча частина закону повинна включати правові приписи лише нормативного характеру. Неприпустимо включати в неї правові приписи ненормативного характеру. В законотворчій практиці бувають винятки з цього правила, але не відносно закону, а тільки відносно підзаконних нормативно-правових актів. Вимоги стабільності закону виключають можливість включення в його ухвалюючи частину ненормативних правових приписів, оскільки останні діють однократно і після їх реалізації стають не потрібними. В результаті ж включення ненормативних приписів стуктура закону порушується, втрачається логічна стрункість у викладі його нормативно-правового змісту.

5. Наслідки недотримання закону.

Недотримання нормативно-правового змісту тягне за собою різні наслідки залежно від характеру порушень. Вони можуть мати цивільно-правовий, адміністративно-правовий або кримінально-правовий характер.

Якщо закон забороняє здійснення певних дій, то в нього включається спеціальна вказівка, що передбачає застосування відповідної санкції. Проте найчастіше санкції містяться в інших законах або інших правових актах.

6.Опублікування закону і вступ його до сили.

Закон об'язково публікується в офіційних виданнях, а також може бути опублікований і в інших органах друку, обнародуваний по телебаченню, радіо, переданий по лініях зв'язку відповідним державним органам і громадським організаціям.

Що стосується вступу закону до сили, то це визначається самим законом або з моменту його офіційного опублікування.

7.підпис відповідного посадовця. Структура закону завершується підписом відповідної посадової особи, що надає йому офіційного значення. Як правило, такою особою є глава держави або голова парламенту, що зазначається Конституцією України.

Такі основні структурні частини закону, при формуванні кожної з яких потрібно чітко дотримуватись правил і прийомів законодавчої технікі. Тількі при цій умові закон отримає досконалу форму.

З метою ефективного використання виникаючої безлічі законів, що виникають, необхідно однозначне розуміння їх видів, загальних і специфічних ознак, співвідношення між собою. Є два офіційні засоби встановлення класифікації законів:

1. Конституційний, коли в конституціях закріплюється перелік основних нормативно-правових актів. Наприклад, у Конституції Австрії є розділ II «Законодавча влада федерації», у Конституції ФРН -- розділ VII «Законодавство федерації», у Конституції Російської Федерації -- низка статей (15, 76, 90, 105, 108, 115 та ін.), у Конституції України -- частини статей і статті (85, 91, 92, 106, п. 4 розділ XV та ін.).

2. Видання спеціального закону про правові акти з наведенням у ньому їх переліку і нормативних характеристик, зазначенням способів забезпечення з метою правильного співвідношення між собою. Наприклад, в Італії діють «Загальні положення про Закон» (1942 р.), у яких перелічено джерела права: закон, регламент, корпоративна норма, норма-звичай, а також встановлено межі регулювання кожним актом. У Болгарії діє Закон «Про нормативні акти» (1973 p.). Цікаво, що в Росії раніше федерального був ухвалений закон про нормативно-правові акти в Якутії (Саха). В Україні підготовлено проекти законів «Про нормативно-правові акти», а також «Про закони і законодавчу діяльність», які регулюватимуть процес організації законопроектних робіт, визначатимуть порядок підготовки та експертизи.

4) Колізії в законодавстві

Юридична колізія - це протиріччя один одному формально діючих правових актів, що регулюють ті самі суспільні відносини (що стосуються до тих самих питань)

Юридична колізія створює в правозастосовній практиці проблему вибору правового акту, необхідного для застосування в даному конкретному випадку, порушує питання про вибір одного правового акту із числа, що претендують на регулювання даного питання.

Серед можливих юридичних колізій, насамперед, розрізняють наступні їхні види:

Між Конституцією (Основним Законом) і всіма іншими актами.

Застосовується Конституція (згідно п.3.ст.8 Конституції України, норми Конституції України є нормами прямої дії.)

Між актами різних органів.

Застосовується акт більшої юридичної чинності (наприклад, якщо закону суперечить підзаконний акт).

Між актами одного органа.

Застосовується акт, виданий пізніше (видання нового акту не завжди супроводжується одночасним скасуванням застарілого акту).

Між законом і підзаконним актом.

Застосовується закон.

Між підзаконними актами вищестоящого й органа нижчого підпорядкування (у порядку підпорядкованості).

Застосовується акт вищого органа.

Вищевказані протиріччя (зіткнення) нормативних актів нерідко позначаються терміном «колізія законів».

Колізійна норма права - це норма, що вирішує колізії між правовими актами даної держави або між законами різних держав.

Сукупність внутрішньодержавних колізійних норм становить так зване «внутрішнє» колізійне право. Сукупність норм, що вирішують колізії між законами різних держав становить так зване «зовнішнє» колізійне право, що є частиною міжнародного приватного права, диспозиціями та санкціями правової норми, підкреслюючи складну структуру правового припису. Такі колізії усуваються лише шляхом внесення змін до статті нормативного акта. Процес правового регулювання характеризується як встановлений нормативно вплив держави на суспільні відносини. Процес правового регулювання зумовлюється певними факторами та має певний ступінь ефективності. Ефективність правового регулювання залежить від несуперечності законодавства та наявності механізмів подолання колізій, що виникають між правовими приписами.

Інтерес вчених до проблеми юридичних колізій зумовлюється двома основними причинами: а) необхідністю покращення законодавства; б) пануванням у радянській юридичній науці теорії неконтрольованості радянського права, яке визнавалось ефективним несуперечним засобом упорядкування відносин, що, у свою чергу, теж не мають будь-яких суперечностей.

Вивчення юридичних колізій та аналіз колізій правового регулювання потребує дослідження соціальних суперечностей, різновидом яких є правові.

Соціальні суперечності характеризуються наявністю певних ознак, які притаманні і юридичним колізіям:

1. Наявність конфлікту, що супроводжується незацікавленістю сторін у знаходженні компромісу.

2. Наявність суб'єктивного фактора, тобто сторін конфлікту, що мають певні інтереси та мету діяльності.

3. Динамізм конфлікту, що характеризується певними стадіями розвитку.

Враховуючи те, що правові колізії визначаються змістом права, можливо вести мову про наявність двох основних категорій причин, що їх зумовлюють:

а) оскільки право є відображенням економічних відносин, то матеріальна сфера суспільства, яка має суперечливий характер, породжує наявність конфліктів у праві;

б) оскільки право має самостійне значення, то йому притаманні суперечності, які не мають матеріальної основи, маючи правову основу.

Наявність серед особливих рис права стабільності та незмінності зумовлює дві тенденції його розвитку, з одного боку -- це динамізм права, що зумовлює його відповідність змінам суспільної діяльності, з іншого -- статичність, що забезпечує збереження внутрішньої структури з точки зору єдності та узгодженості.

Звичайно, що динамізм та статичність мають суперечливий характер, що звичайно позначається і на праві.

Таким чином, суперечності правового характеру породжуються, з одного боку, «старінням» норм, що не відповідають об'єктивним умовам, а з іншого -- динамікою суспільного життя, що регулюється правовими нормами, які приймаються у різний час.

Необхідно зазначити, що в юридичній науці відсутній єдиний підхід до визначення юридичної колізії. Енциклопедичний словник Брокгауза і Ефрона характеризує колізію як зіткнення юридичних норм у процесі розгляду юридичної справи. Ю. Тихомиров характеризує юридичні колізії як протиріччя між правовими нормами, актами та інститутами, що зумовлюють складнощі на практиці. С. Алексєєв вважає, що колізії -- це протиріччя та зіткнення, що можливі лише між нормативно-правовими актами, а не нормами. Більш широко юридичні колізії визначає Н. Власенко, оскільки характеризує їх як відношення між нормами, що виникають у процесі вирішення однієї ситуації.

Юридичні колізії -- це обумовлений системою об'єктивних та суб'єктивних причин різновид протиріч у сфері права, сутність якого виявляється у наявності розбіжностей між приписами нормативно-правових актів чи нормативних та інтерпретаційних актів, що спрямовані на регулювання однотипних суспільних відносин чи роз'яснення правових норм.

Юридичні колізії характеризуються наявністю особливостей, що зумовлюються особливою сферою їх прояву. А саме -- це виявляється у зумовленості колізій системою об'єктивних та суб'єктивних факторів розвитку суспільства;

-- належності до правової сфери суспільних відносин;

-- суперечності між приписами нормативно-правових актів, що приймаються різними суб'єктами з різноманітних питань;

-- суперечності між приписами нормативно-правових актів та нормами інтерпретаційних актів, що роз'яснюють їх положення;

-- суперечливості норм, що регулюють однотипні суспільні відносини;

-- наявності певних труднощів у процесі реалізації тих норм, які мають колізійний характер.

Багатоманітність та неоднозначність правових колізій зумовлює необхідність їх класифікації, що здійснюється за шістьма основними критеріями:

І. За характером причин, що породжують колізії, розрізняють:

а) правові колізії, що виникають внаслідок розвитку самих суспільних відносин (рівень економічного розвитку, розвинутість інститутів громадянського суспільства, наявність інститутів демократії);

б) правові колізії, що є наслідком дії суб'єктивних факторів (можливість знаходження соціального компромісу, боротьба за політичну владу, рівень правової культури населення, наукова обґрунтованість законодавства).

II. За юридичною силою нормативних актів, що вміщають колізуючі норми (вертикальні колізії):

а) колізії норм національного законодавства та норм міжнародного права;

б) колізії норм національного законодавства.

В Україні колізії першого різновиду (а) породжуються самою Конституцією, що проголошує загальновизнані норми та принципи міжнародного права, а також норми міжнародних договорів, частиною законодавства. Більше того, Конституція України проголошує, що у випадку протиріччя між національними та міжнародними нормами верховенство належить нормам міжнародного права.

Саме це суттєво зменшує роль України як суб'єкта міжнародного права та обмежує її державний суверенітет.

Як відомо, міжнародному праву характерні три системи принципів: принципи ідей; принципи загального характеру; основні принципи.

Саме тому згадане вище положення Конституції потребує тлумачення, змістом якого повинне бути уточнення, про які принципи йдеться та яким чином повинні бути укладені міжнародні договори.

Колізії між нормами національного законодавства мають місце у процесі застосування різних за юридичною силою норм, тому можливими є наступні колізії:

1) між нормами конституції та конституційних законів;

2) між нормами конституції та звичайних законів;

3) між нормами конституційних та звичайних законів;

4) між нормами кодифікаційних та некодифікаційних актів;

5) між нормами законодавства федеративної держави та її суб'єктів;

6) між нормами законодавства суб'єктів федерації;

7) між нормами законів та підзаконних актів;

8) між нормами загальних, відомчих, місцевих та локальних підзаконних актів;

9) між нормами законів, підзаконних актів та актів місцевого самоврядування;

10) між нормами актів місцевого характеру.

Вирішення проблем подолання колізій у національному законодавстві потребує прийняття двох законів: про нормативно-правові акти; про загальні принципи організації місцевого самоврядування.

III. Колізії, що існують між нормами, які є рівними за юридичною силою (горизонтальні колізії). Вони виявляються між приписами, які:

а) містяться в одній статті нормативного акта;

б) містяться в різних статтях одного нормативного акта;

в) містяться в різних нормативно-правових актах.

IV. Колізії між структурними елементами норм права виявляються у формі колізій між гіпотезами

V. За субстанціональним характером колізії виникають внаслідок протиріччя між нормами, що вміщуються у нормативно-правових актах, та нормами, що вміщуються в акті тлумачення. Як правило, ці колізії виникають внаслідок неправомірного звужувального чи розширювального тлумачення та усуваються лише шляхом скасування інтерпретаційних норм.

VI. За суб'єктами правового регулювання поділяють:

а) колізії юридичного статусу осіб;

б) колізії компетенції юридичних органів;

в) колізії статусу громадських об'єднань;

г) колізії в нормах, що визначають повноваження посадових осіб.

Саме ці колізії призводять до невиправданого втручання суб'єктів, наділених владними повноваженнями, в компетенцію інших органів, що призводить до узурпації влади.

Таким чином, правові колізії є різновидом соціальних протиріч, які виявляються у правовій сфері та значно знижують ефективність правового регулювання.

Юридичні колізії, як правило, зумовлюються цілим рядом причин. Причини існування колізій характеризуються як сукупність умов, що мають об'єктивний та суб'єктивний характер.

Об'єктивними причинами існування колізій є суперечливість розвитку економічних відносин, недосконалість визначення статусу суб'єктів політичних відносин та невизначеність статусу держави як суб'єкта політичних та правових відносин.

Більш широким є коло суб'єктивних причин, що зумовлюється рівнем удосконалення законодавства, що є результатом практичної діяльності певних суб'єктів.

Серед причин такого роду називають:

1) недосконалу якість сучасного законодавства, що відображається у його суперечності та невідповідності правилам законодавчої техніки;

2) недостатню системність нормативно-правових актів, що засновується на непослідовності, а також на наявності підзаконних нормативних актів, прийнятих із законодавчо нерегламентованих питань;

3) низький рівень «розчистки» законодавства, що супроводжується дією одночасно нових та вже скасованих нормативних актів;

4) відсутність будь-якого вивчення проблеми делегованого законодавства та можливостей суб'єктів суспільних відносин здійснювати правотворчу функцію за дорученням держави. Вказаний вид колізії призводить до наявності у системі законодавства нормативних актів, прийнятих поза повноваженнями суб'єктів правотворчості, які регламентують важливі сфери життєдіяльності суспільства. Подолання таких колізій є можливим за умови прийняття Закону «Про делеговану нормотворчість»;

5) несвоєчасне скасування застарілих нормативних актів чи внесення до чинних актів змін та доповнень. Сучасна наука має виробити принципи процесу внесення змін до законодавства, основним призначенням яких є опублікування редакції нового нормативно-правового акта, що враховує прийняті зміни та доповнення;

6) недосконалість системи інвентаризації нормативних актів, що потребує прийняття Зводу законів України як акта консолідаційного характеру, що ліквідував би застарілі норми та положення;

7) недосконалість термінології нормативного масиву, що викликає труднощі правозастосовчої практики, оскільки існування різноманітних характеристик рівнозначних правових термінів зумовлює виникнення колізії;

8) наявність великої кількості нормативно-правових актів, що регламентують рівнопорядкові суспільні відносини. Достатньо наголосити на тому, що з дня проголошення незалежності України парламентом було прийнято 609 актів вищої юридичної сили та 1200 нормативних документів підзаконного характеру. Слід також зазначити, що нині чинними у системі нормативних актів України є документи, прийняті нашою державою у 20-х, 30-х та 40-х pp.;

9) відсутність концепції правової політики, що повинна бути прийнята на рівні держави та визначати основні напрями правового регулювання, що здійснюється лише на законодавчому рівні;

10) відсутність системи нормативно-правових актів, які визначили б процес прийняття та ознаки нормативно-правового акта, що мав би законний характер (закони «Про закони», «Про нормативно-правові акти», «Про порядок введення нормативних актів в дію»);

11) наявність в сучасному законодавстві відсилочних та оціночних понять, що призводять до наявності права у владних суб'єктів на визначення змісту акта відповідно до власних інтересів;

12) відсутність повної реалізації принципу гласності у законодавчій сфері, що призводить до наявності актів, які набирають силу з моменту отримання владними суб'єктами, та призводить до незнання положень цих актів з боку суб'єктів права і довільного їх тлумачення;

13) відсутність наукових досліджень проблеми колізійних норм як основного засобу подолання юридичних колізій;

14) невідповідність законодавства науково обґрунтованим положенням та принципам, що зумовлює його суперечливий характер;

15) невизначеність повноважень суб'єктів владних відносин, що призводить до порушення принципу розподілу влади та втручання в нормотворчу діяльність інших державних структур;

16) низький рівень професійної культури юристів, що призводить до незнання нормативного масиву та як результат -- до низької ролі доктринального тлумачення;

17) відсутність правової культури населення, що призводить до нігілістичного ставлення до права.

Таким чином, причини існування колізій у правовій сфері характеризують їх наявність в законодавстві будь-якої держави. Однак саме їх кількість та наявність обґрунтованих шляхів подолання колізій і свідчить про рівень ефективності національного законодавства.

Висновок

закон форма джерело право колізія

На основі вищевикладеного можна зробити висновок, що форми (джерела) права мають винятково велике значення для зміцнення законності в правовій державі. Досконалість названих форм (джерел) насправді залежить від рівня теоретичних уявлень про неї і від якості усіх видів юридичної практики. Юридична наука покликана своєчасно готувати рекомендації для поліпшення форм права, а практика повинна вміло реалізувати пропозиції вчених в цілях створення гнучкої, динамічної і ефективно функціонуючої системи джерел права. Від якості цієї системи права залежить тривкість законності в державі.Які основні шляхи вдосконалення форм (джерела) права в сучасній Україні? При поліпшенні форм права треба повніше врахувати юридичні традиції України, узяти все краще з минулих здобутків правової системи.Крім того, в будь-якій сучасній державі джерела права (і перш за все закони, статути парламенту) упорядковані, але разом з тим вони не є строгою системою, особливо акти підзаконної правотворчості, правові звичаї і прецеденти. Швидше за все це сукупність нормативних та інших юридичних актів, які встановлюють визначений правовий режим.

Список використаної літератури

1. Акт проголошення незалежності України //ВВРУ. - 1991. - №38

2. Конституція України Відомості Верховної Ради України. 1996. -- № 18

3. Декларація про державний суверенітет України (16 липня 1990 року). - ВВРУ. - 1990. - №31.

4. Угода про партнерство та співробітництво між ЄС і Україною від 14 червня 1994 року, ратифікована Законом України від 10 листопада 1994 року // Представництво Європейської комісії в Україні. -- К., 1998.

5. Указ Президента України «Про Національну Раду з адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» від 30 серпня 2000 року // Офіційний вісник України. - 2000. - № 35. - С. 1481.

6. Коментар до Конституції України. Інститут законодавства Верховної Ради України. Друге видання, виправлене й доповнене. - К.- 1998. -412с.

7. Конституційне законодавство України (законодавство, коментар, офіційне тлумачення). - К., 2000. - С. 777.

8. Конституційний акт Верховної Ради Литовської Республіки про неприєднання Литовської Республіки до пострадянських східних союзів (Ведомости Верховного Совета и Правительства Литовской Республики. -- 1992. -- № 18. -- Ст. 513).

9. Конституція і конституційні акти України. Історія і сучасність. -- К., 2001. -- С. 256.

10. Концепція адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу від 16 серпня 1999 року // Офіційний вісник України. -- 1999. -- № 33. -- С. 1735.

11. Копєйчиков В.В. Теорія держави і права - К.: Юрінформ, 1995.

12. Косинський В.Законотворчий процес та процедура, їх основні стадії та етапи // Право України. - № 6, 1999 рік.

13. Кравчук М.В. Теорія держави і права. Проблеми теорії держави і права: Навчальний посібник. - Тернопіль, Видавництво “Карт - бланк”. - 2002 р., 235 с.

14. Кутафин О.Е. Предмет конституционного права. -- М., 2001. -- С. 168.

15. Лейст О.Э. Теория права и государства. М., 1996.

Размещено на Allbest.ru