Судові та правоохоронні органи зарубіжних країн

Размещено на http://www.allbest.ru/

Судові та правоохоронні органи зарубіжних країн



Зміст

Вступ

1. Поняття правоохоронних органів

2. Судові органи зарубіжних країн

3. Інтерпол

4. Федеральна служба безпеки Російської Федерації

5. Конституційний контроль у зарубіжних країнах

Висновки

Література



Вступ

У системі нормативно-правових актів держави особливе місце належить Конституції.

Конституційні норми активно впливають на формування інститутів державної влади, структури громадянського суспільства, механізму держави.

Механізм держави - це система органів і установ, посередництвом яких здійснюється виконання внутрішніх і зовнішніх функцій держави . Як правило це - представницькі установи або законодавча влада, виконавчо - розпорядчі органи, неурядові інстанції та судові інстанції, органи громадського порядку та державної безпеки, збройні сили .

У механізмі держав особливе місце посідають органи держави спеціального призначення (контрольні та правоохоронні органи, місця позбавлення волі, збройні сили тощо). Їх можна розглядати як окрему ланку механізму держави, вже звичного поділу на законодавчу, виконавчу, судову влади. Прихильниками чітких юридичних конструкцій здебільшого вважають ці органи належними до сфери виконавчої або в основному до виконавчої і частково до судової влади.

Серед органів спеціального призначення юридична наука приділяє особливу увагу так званим правоохоронним органам .

Їх діяльність є принципово важливою для ефективної діяльності держави.

Ефективне судочинство, має стати основою гарантування державою прав і свобод громадян, прав і законних інтересів юридичних осіб у будь-якій державі.

Ефективна діяльність служби безпеки - гарантує державну безпеку й припинення розвідувальної діяльності інших країн.

В даній роботі досліджується особливості судових систем деяких країн зарубіжжя, окремих правоохоронних органів.

Окрему увагу приділено принципу конституційного контролю.

1. Поняття правоохоронних органів

Важливе місце в діяльності державних органів посідають спеціальні управлінські структури, які професійно здійснюють правоохоронну діяльність

Звичайно у дослівному розумінні “правоохоронну діяльність” (забезпечення законності та охорона правопорядку в суспільстві, боротьба з правопорушниками, охорона законних прав та інтересів громадян, юридичних осіб, суспільства й держави в цілому) мають вести буквально всі - громадяни, юридичні особи, органи законодавчої, виконавчої і судової влади тощо. Але для переважної більшості суб'єктів суспільних відносин подібна діяльність не є основною .

Отже правоохоронними органами слід вважати державні органи , основною ( спеціальною ) функцією яких є забезпечення законності та охорона правопорядку , боротьба з правопорушеннями , охорона законних прав та інтересів громадян , юридичних осіб , суспільства й держави в цілому.

Характерними рисами правоохоронних органів є:

· здійснення ними зазначених вище функцій , які в сукупності називають правоохоронною функцією;

· наявність у них для виконання зазначених функцій відповідних державно - владних повноважень, зокрема, можливості видавати правові акти (в основному індивідуального характеру), обов'язкові для виконання тими, кому вони адресовані;

· можливість безпосередньо застосовувати різні заходи примусу ( затримання особи, арешт, позбавлення волі тощо);

· перебування їх, діяльності під особливим державним контролем і наглядом, здійснення лише на основі закону й у встановленому ними порядку.

Традиційно до числа правоохоронних органів відносять суд, прокуратуру, органи юстиції, внутрішніх справ, державної безпеки тощо. Досить часто суди як органи правосуддя згадуються в нормативних документах окремо (у словосполученнях типу “судові і правоохоронні органи ”) .

До системи правоохоронних органів прилягають деякі інші державні установи і громадські організації, які відповідно до законодавства поділенні значними повноваженнями у сфері правоохоронної діяльності , хоча в цілому їхні функції не зводяться до останньої, а також не забезпечуються можливістю застосування державного примусу.

2. Судові органи зарубіжних країн

Основною ланкою судової системи Великої Британії є магістратські суди. Вони розглядають більш як 95% кримінальних справ. Застосовують штраф або позбавлення волі на термін до 6 місяців. Якщо магістрати приходять до висновку, що обвинувачений заслуговує на більш тяжке покарання, вони передають справу до суду корони. Магістратські суди проводять також попереднє слухання в справах стосовно злочинів, що переслідуються за обвинувальним актом та вирішують питання щодо достатності доказів для віддання, обвинуваченого до Суду корони.

Основними органами цивільного судочинства є суди графств. Вони розглядають близько 90% всіх цивільних справ. Це позови стосовно виконання умов угоди, вилучення землі у судовому порядку, майнові спори на суму до 5000 фунтів стерлінгів; цивільні порушення, банкрутство, делікти адміралтейської юрисдикції - до 15000 фунтів стерлінгів, спори щодо довірчої власності, іпотеки, партнерства - до 30000 фунтів стерлінгів.

Якщо сума перевищує встановлений ліміт, то позов передається до Високого суду.

Високий суд має відділення королівської лави, канцлерське відділення, сімейне відділення.

Відділення королівської лави розглядає як суд першої інстанції найскладніші цивільні справи й апеляції на вироки магістратських судів із кримінальних справ.

Канцлерське відділення розглядає як суд першої інстанції цивільні справи, пов'язані з банкрутствами, управлінням майном, довірчою власністю, діяльність компаній, тощо.

Сімейне відділення розглядає скарги на судові рішення магістратських судів із питань сімейних відносин.

Військові суди здійснюють правосуддя у збройних силах великої Британії і розглядають справи щодо серйозних порушень військового права. Однак справи щодо навмисного вбивства, зради та зґвалтування, вчинені в межах Сполученого Королівства, розглядаються судами звичайної юрисдикції.

Суд коронера - діяльність посадової особи, обов'язком якої є проведення дізнання щодо нещасних випадків з летальним кінцем, або смерті за неясних обставин.

Юрисдикція церковних судів поширюється, головним чином, на заяви щодо непристойної поведінки священнослужителів і невиконання ними своїх обов'язків, справи, пов'язані з „обрядовим або формальним догматом”. Найважливішими є суд архієпископа Кентерберійського та суд архієпископа Йоркського.

У Російській Федерації діють федеральні суди: Конституційний суд Російської Федерації; Верховний Суд Російської Федерації, верховні суди республік, крайові та обласні суди, суди міст федерального значення, суди автономних областей та округів, районні суди, військові суди, суди суб'єктів Російської Федерації: конституційні (статутні) суди, мирові судді.

Верховний Суд Російської Федерації реалізує судові функції суду першої, касаційної та наглядової інстанції, а також розглядає справи за ново виявленими обставинами.

Суди другої (середньої) ланки - верховні суди республік, крайові, обласні, міст федерального значення автономних областей, автономних округів.

Районні (міські) суди та мирові судді - перша та основна ланка всієї судової системи Російської Федерації. Ці суди в межах своєї компетенції розглядають переважну більшість кримінальних, адміністративних справ, як суди першої інстанції. Вони є судами вищого рівня для мирових суддів.

Мировий суддя розглядає у першій інстанції:

· кримінальні справи щодо злочинів, за здійснення яких може бути призначене покарання строком до двох років позбавлення волі;

· справи щодо видачі судового наказу;

· справи щодо розлучення, якщо між подружжям відсутній спір стосовно дітей;

· справи щодо поділу майна між подружжям;

· справи з майнових спорів із ціною позову не більше 5000 мінімальних розмірів оплати праці;

· справи, щодо визначення порядку користування земельними ділянками, тощо.

Особливості судоустрою США в тому, що там існує кілька різних судових систем, незалежних одна від однієї.

Умовно судові органи поділяють на федеральні (загальнодержавні) суди й суди штатів.

Федеральні суди, організовані на основі Конституції США і покликані застосовувати федеральне законодавство.

Верховний Суд США - очолює федеральну судову піраміду. Він може переглянути будь-яке рішення федеральних апеляційних судів.

Окружні суди США є основними загальними судами федеральної системи. Вони розглядають справи, які стосуються федеральних законів і у яких позивач посилається на Конституцію США, акт конгресу або угоду.

Інша велика група справ у федеральних судах - цивільні справи, за якими позивач і відповідач є суб'єктами права різних штатів.

До юрисдикції апеляційних судів належить перегляд цивільних і кримінальних справ, що їх розглядають окружні суди, а також перегляд постанов найважливіших федеральних адміністративних органів.

До системи судів штатів відносяться суди первинної юрисдикції. У більшості штатів вони мають ці суди мають два рівні.

Головні суди першої інстанції вирішують різноманітні цивільні та кримінальні справи Суди першої інстанції виносять рішення з обмеженого кола питань.

У судах первинної юрисдикції справи вирішуються судом присяжних або одним суддею. Рішення суду першої інстанції може бути скасоване судом вищого рівня. Рішення судів загальної юрисдикції переглядаються судами вищого рівня.

Судову систему окремого штату можна дослідити зокрема, на прикладі штату Теннессі .

Судова система у Теннессі має чотирирівневу структуру.

Дана модель, визначена Конституцією і закріплена законом „Про судоустрій у штаті Теннессі” 1980 .

Перший рівень утворюють міські і муніципальні суди, мирові судді, а також спеціалізовані суди (у справах про спадщину, неповнолітніх і суди сімейних відносин).

Другий рівень - це окружні суди 31 району, на які поділений штат. До цього ж рівня слід віднести 25 судів загальної юрисдикції та 13 кримінальних судів. Окружні суди розглядають також кримінальні та цивільні справи, які не підпадають під юрисдикцію судів першого рівня.

Третій рівень судової системи представляє Апеляційний суд у складі 12 суддів. Він є останньою апеляційною судовою інстанцією у цивільних та кримінальних справах, розгляд яких відбувся у судах першого та другого рівні.

Четвертий, вищий рівень, представляє Верховний суд штату. Основними його функціями є розгляд справ у касаційному порядку, а також здійснення конституційного контролю (нагляду).

3. Інтерпол

Інтерпол - скорочена назва Міжнародної організації кримінальної поліції (МОКП). Це єдина міжнародна організація, яка приймає безпосередню участь у боротьбі із злочинністю.#S

Інтерпол був створений в 1923 році як Міжнародна комісія кримінальної поліції (МККП) для координації боротьби різних країн із загально кримінальними злочинами з центром і Відні.

В сучасному вигляді ця організації створена в 1946 році. Статут Інтерполу набув чинності в 1956 році. Членами цієї організації є біля 150 держав. Штаб - квартира Інтерполу перебуває в місті Ліон (Франція). Ця штаб-квартира є регіональним центром для Європи, країн Середземномор'я, Північної Америки та Близького Сходу.

Інші центри, розташовані в Найробі (для Східної Африки), Абіджані (для Західної Африки), Буенос -Айросі (для південної Америки), в Токіо (для Азії), і Пуєрто-Ріко (для країн карибського басейну та Центральної Америки).

З 1982 року Інтерпол отримав в ООН статус Міжнародної Міжурядової організації.

Основні цілі організації, сформульовані в статті 2 Статуту:

· забезпечувати і розвивати широку взаємодію і співробітництво всіх органів кримінальної поліції в рамках існуючого законодавства країн у дусі Загальної декларації прав людини;

· створювати й розвивати установи, які можуть успішно сприяти боротьбі із загальною кримінальною злочинністю.

Вищим пленарним органом Інтерполу є Генеральна Асамблея, в період між її сесіями вищим адміністративним органом з більш вузькими повноваженнями й складом є Виконавчий комітет на чолі із президентом.

Постійно діючим робочим органом є Генеральний секретаріат, на чолі якого стоїть Генеральний секретар.

Особливе місце в системі органів управління Інтерполу займають Національні бюро, які діють одночасно в двох системах: окремої держави і даної організації з відповідним подвійним підпорядкуванням.

Завершують систему управління радники, які виконують виключно консультативні функції.

4. Федеральна служба безпеки Російської Федерації

Федеральна служба безпеки Росії (ФСБ) і її органи - складова частина системи спеціальних органів забезпечення безпеки РФ. Крім ФСБ у цю систему входять:

· Служба зовнішньої розвідки РФ (СЗР);

· Федеральне агентство урядового зв'язку й інформації (ФАУЗІ) при Президенті РФ; правоохоронний орган інтерпол служба безпеки

· Федеральна прикордонна служба (ФПС);

· Федеральна служба охорони РФ (ФСО), що включає в себе Службу безпеки Президента РФ (СБП). Від інших перерахованих вище спеціальних органів (служб) Федеральну службу безпеки відрізняє те, що, будучи спецслужбою, ФСБ одночасно наділена законом функцією правоохоронного органа.

Правову основу організації і діяльності органів федеральної служби безпеки Росії утворюють Конституція РФ, федеральні закони й інші нормативні правові акти федеральних органів державної влади, ратифіковані міжнародні договори Росії. У відповідності зі ст. 71 Конституції РФ законодавство в області безпеки може бути тільки федеральним.

Однією з вимог правового стандарту, прийнятого державами-членами Ради Європи, є встановлення законодавчих рамок для діяльності спецслужб.

Стосовно до ФСБ у РФ такі рамки визначені Федеральним законом «Про органи Федеральної служби безпеки в РФ». Цей закон установлює призначення, правові основи, принципи, напрямки діяльності, повноваження, сили і засоби органів ФСБ, а також порядок контролю і нагляду за їх, діяльністю. Задача, функції, структура ФСБ конкретизується Положенням про Федеральну службу безпеки РФ, затвердженим Указом Президента РФ № 633 від 23 червня 1995 року в редакції Указу Президента РФ від 22 травня 1997 року.

У рамках наданих їм повноважень правоохоронна діяльність органів співробітників ФСБ ґрунтується також на нормах КК РФ і УПК РСФСР, Закону «Про державну таємницю», Закону «Про оперативно-розшукову діяльність» і ін.

Значне місце в правовому регулюванні організації і діяльності ФСБ і її органів займають підзаконні (у тому числі - відомчі) нормативні акти, проте слід враховувати, що згідно ч. 3 ст. 15 Конституції РФ будь-які нормативні правові акти, що торкаються прав, свобод й обов'язків людини і громадянина, не можуть застосовуватися, якщо вони не опубліковані офіційно.

У законі і підзаконних нормативних актах використовуються терміни «органи федеральної служби безпеки» і «Федеральна служба безпеки». Перше поняття ширше другого. Органи федеральної служби безпеки - це єдина централізована система, організована в масштабах усієї держави. В неї входять:

· Федеральна служба безпеки (ФСБ) як федеральний орган виконавчої влади;

· Управління (відділи) ФСБ по окремих регіонам і суб'єктам РФ (територіальні органи безпеки);

· Управління (відділи) ФСБ у Збройних силах РФ, військах і інших військових формуваннях, а також у їхніх органах управління (органи безпеки у військах).

Органи федеральної служби безпеки у своєму підпорядкуванні мають також підприємства, навчальні заклади, науково-дослідні, експертні і військово-медичні установи і підрозділи, військово-будівельні підрозділи, центри спеціальної підготовки а також підрозділи спеціального призначення.

Органи федеральної служби безпеки комплектуються військовослужбовцями і цивільним персоналом. Військовослужбовці органів федеральної служби безпеки проходять військову службу відповідно до законодавства РФ з урахуванням специфіки виконуваних ними обов'язків.

В органах федеральної служби безпеки заборонене створення організаційних структур і діяльність політичних партій, масових громадських рухів, що переслідують політичні цілі, а також ведення політичної агітації і передвиборних компаній. Співробітники цих органів у своїй службовій діяльності не можуть бути зв'язані рішеннями політичних партій, суспільних рухів і громадських організацій.

Федеральна служба безпеки в межах своїх повноважень здійснює державне управління у сфері забезпечення безпеки РФ і безпосередньо реалізує основні напрямки діяльності органів федеральної служби безпеки.

Федеральну службу безпеки очолює Директор ФСБ на правах федерального міністра. Він призначається на посаду і звільняється від посади Президентом РФ.

У ФСБ Росії утвориться Колегія в складі Директора ФСБ (голова колегії), першого заступника Директора і заступників Директора (за посадою), а також керівних працівників органів Федеральної служби безпеки. Рішення Колегії оформляються наказами Директора ФСБ Росії.

В управліннях (відділеннях) ФСБ по суб'єктах РФ є аналогічна структура (крім слідчого ізолятора і науково-дослідного центра). Начальники територіальних органів безпеки (управлінь, відділів ФСБ) призначаються на посаду і звільняються від посади указами Президента Росії.

На відміну від системи органів внутрішніх справ в окремих містах, міських і сільських районах організаційно-відокремлені органи федеральної служби безпеки, як правило, не утворюються.

При необхідності для реалізації покладених на них задач створюються районні (міжрайонні, міські) відділи (відділення) територіальних управлінь, а також виділяються окремі уповноважені співробітники ФСБ, що діють у зазначених адміністративно-територіальних одиницях. Такі співробітники можуть закріплюватися і за конкретними підприємствами, установами, організаціями і військовими частинами.

Основні напрямки діяльності органів федеральної служби безпеки - це контррозвідувальна діяльність і боротьба зі злочинністю. Інші напрямки (наприклад, розвідувальна діяльність у тій частині, у якій вона здійснюється Службою зовнішньої розвідки і Головним розвідувальним управлінням Міністерства оборони) визначаються федеральними законами.

Відповідно до законодавства РФ ФСБ і її органи повинні вирішувати наступні задачі:

· інформувати Президента РФ, Голову Уряду РФ і по їхніх дорученнях федеральні органи державної влади, а також органи державної влади суб'єктів Федерації про погрози безпеки РФ;

· попереджати і припиняти розвідувальну й іншу діяльність спеціальних служб і організацій іноземних держав, окремих осіб, спрямовану на нанесення збитку безпеки РФ;

· забезпечувати в межах своєї компетенції захист відомостей, що складають державну таємницю;

· виявляти, попереджати, припиняти і розкривати злочини, дізнання і попереднє слідство по яких віднесено законодавством РФ до відання органів федеральної служби безпеки;

· виявляти, попереджати і припиняти акти тероризму;

· організовувати і здійснювати у взаємодії з іншими державними органами боротьбу з організованою злочинністю, корупцією, контрабандою, незаконним оборотом зброї і наркотичних засобів, а також із діяльністю незаконних збройних формувань, злочинних груп, окремих осіб і громадських об'єднань, що ставлять своєю метою насильницьку зміну конституційного ладу РФ;

· добувати у взаємодії зі СЗР Росії розвідувальну інформацію з метою забезпечення безпеки РФ, підвищення її економічного, науково-технічного й оборонного потенціалу;

· проводити у взаємодії зі СЗР Росії заходи щодо забезпечення безпеки установ і громадян РФ за кордоном;

· здійснювати в межах своїх повноважень і у взаємодії з прикордонними військами РФ заходи для забезпечення охорони державного кордону.

У взаємодії з органами внутрішніх справ органи федеральної служби безпеки зобов'язані забезпечувати безпеку представництв іноземних держав на території РФ, а також брати участь у забезпеченні безпеки таких, що проводяться на території Росії суспільно-політичних, релігійних і інших масових заходів.

Відповідно до законодавства РФ органи федеральної служби безпеки беруть участь у рішенні питань, що стосуються прийому до громадянства Росії і виходу з нього, в'їзду на територію РФ і виїзду за її межі громадян РФ, іноземних громадян і осіб без громадянства, а також режиму перебування іноземних громадян і осіб без громадянства на території РФ.

Органи федеральної служби безпеки повинні також здійснювати реєстрацію і централізований облік радіо даних і радіовипромінювань, що передають радіоелектронні засоби; виявляти на території РФ радіоелектронні засоби, робота яких являє собою загрозу безпеки країни, а також якщо вони використовуються в протиправних цілях.

5. Конституційний контроль у зарубіжних країнах

Важливість суспільних відносин, які регулюються Конституцією, необхідність забезпечення її верховенства в системі правових актів, відповідність інших актів та їх, норм нормам Конституції вимагає її особливої правової охорони.

Така охорона направлена на досягнення перш за все стабільності суспільного і державного устрою, закріпленого в основному законі певної країни, стабільності правового статусу особи, на неухильне виконання норм Конституції всіма суб'єктами конституційного права: державними організаціями, їх, посадовими особами, об'єднаннями громадян, всіма юридичними і фізичними особами.

Під правовою охороною Конституції перш за все розуміють сукупність засобів і способів, за допомогою яких повинно бути досягнуто суворе дотримання режиму конституційної законності, відповідність конституції всіх інших правових актів, які приймаються державними органами, дотримання принципу неприйняття або відміни вже прийнятих неконституційних правових актів, а також їх окремих норм.

В період дії перших конституцій, прийнятих в XIX столітті, спеціальні способи їх, правової охорони, як правило, були відсутні. Правова теорія і практика ґрунтувались на тому, що парламент сам повинен забезпечувати конституційність законів, які він приймає ат слідкувати за тим, щоб інші державні органи діяли в суворій відповідності із принципами і нормами Конституції.

Такий підхід існує в певних країнах і зараз. Приміром конституційна теорія Люксембургу, Нідерландів, Фінляндії, Швеції виходить із того, що оскільки парламент займає найвище місце в системі органів державної влади, то над ним не може стояти жоден інший орган,, який би здійснював конституційний контроль.

Тому тільки парламент має вирішувати долю закону, який не відповідає конституції. Суди зобов'язані здійснювати контроль тільки за законністю актів виконавчої влади.

Так, ст.. 120 Конституції Нідерландів установлює: „Конституційність актів парламенту і договорів не підлягає контролю з боку суду”.

Однак при цьому в таких країнах, як Швеція, Фінляндія, Канада, парламент і уряд вправі попередньо проконсультуватися в спеціальному органі або у Верховному суді, із тим щоб отримати його заключення з питання конституційності законопроекту, який буде розглядатись.

У Швеції таким спеціальним органом є Законодавча Рада, яка складається із членів Верховного і Верховного адміністративного судів. Проте остаточну долю законопроекту вирішує все-ж таки парламент.

В ХІХ столітті тільки в деяких країнах (наприклад у Сполучених Штатах Америки) суди мають право незастосування при розгляді конкретної справи правового акту з мотивів невідповідності такого акта Конституції.

В США суди штатів першими при розгляді цивільної або кримінальної справи стали вирішувати питання про застосування або незастосування закону у випадку визнання його неконституційним.

Верховний суд США вперше сприйняв цю практику в 1803 році. В даний час він в обов'язковому порядку розглядає питання про конституційність актів Конгресу, якщо це випливає з рішення, прийнятого окружним чи апеляційним судом. З 1848 року конституційний нагляд почав використовуватись і у у Швейцарії.

В подальшому, особливо на сучасному етапі, в різних країнах були розроблені і втілені в практику різноманітні способи правової охорони Конституції. Деякі з них закріплені в самих текстах основного закону. В багатьох державах створені спеціальні органи конституційного контролю.

До числа таких органів у першу чергу, слід віднести суди загальної юрисдикції.

Такі суди вирішують питання про конституційність правових актів в зв'язку з розглядом конкретної справи (Греція, Данія, Норвегія, Японія, США, Мексика, Індія, інші країни).

Так, на основі статті 93 Конституції Греції суди не зобов'язані застосовувати закон, зміст якого суперечить Конституції. Проте в Данії, крім того, допускаються так звані „позови про визнання”, в яких та чи інша особа оспорює конституційність правового акту на тій підставі, що такий акт у подальшому може порушити його права. В більшості таких країн остаточний висновок робить Верховний суд. Наприклад, стаття 81 Конституції Японії встановлює, що „Верховний суд є судом вищої інстанції, правомочним вирішувати питання про конституційність будь-якого закону, наказу, припису або іншого офіційного акту”.

В ряді країн (Ірландія, Колумбія, Венесуела) правом перевірки конституційності наділений лише Верховний суд. В такому випадку зазначене питання розглядається не в зв'язку з конкретною справою, а за представленням певного державного органа - Президента, уряду, парламенту. В Ірландії, приміром, відповідно до положень статті 26 Конституції, президент може після консультації з Державною радою передати будь-який законопроект (крім фінансових і конституційних) у Верховний суд в цілях отримання його заключення про те, чи не суперечить даний закон у цілому, або його окремі положення Конституції країни.

В деяких конституціях містяться норми про створення і компетенцію спеціальних судів по перевірці конституційності нормативних актів (Австрія, Греція, Іспанія, Польща, Португалія, ФРН, тощо).

Такі суди створюються в особливому порядку. Так, Конституційний суд Іспанії призначається Королем по представленню Конгресу, Сенату, Уряду, Державної ради судової влади.

Конституційний суд Австрії створюється Президентом по представленню Федерального уряду, Національної ради, Федеральної ради.

При цьому для призначення суддею необхідним є значний термін юридичної роботи. На відміну від членів судів загальної юрисдикції вони призначаються на певний строк, а в деяких країнах склад такого суду постійно змінюється.

Із пропозиціями з питань про неконституційність нормативного акта можуть звертатись органи й особи, вказані в Конституції або в законі про цей суд. Так, в Конституційний трибунал Польщі ці пропозиції вправі направляти Президент республіки, Голова Сейму і Сенату, Голова уряду, голови вищих судів республіки, Голова Верховної палати контролю, Генеральний прокурор, 50 депутатів або 30 сенаторів, уповноважений по цивільним правам.

Таким чином, питання про неконституційність розглядається поза зв'язком із конкретним кримінальним чи цивільним справою, яка перебуває в суді загальної юрисдикції.

Постанова такого суду про неконституційність правового акта чи окремої його норми означає їх, відміну з моменту рішення конституційного суду чи встановленого ним строку.

Як правило, спеціальні органи конституційного контролю розглядають не тільки запити про конституційність нормативних актів і міжнародних договорів. В їх компетенції перебуває і ряд інших справ.

Наприклад, Федеральний конституційний суд Німеччини компетентний вирішувати також питання тлумачення конституції, відповідності права землі федеральному закону в сфері конкуруючого законодавства, розглядає конституційні скарги фізичних осіб в зв'язку з порушенням їх прав, скарги органів місцевого самоврядування з приводу порушення законом прав на самоврядування, перевіряє конституційність діяльності політичних партій.

Такий суд вправі приймати постанови про усунення з посади Президента Республіки за умисне порушення ним Основного закону та інших законів, якщо справу порушено однією з палат Парламенту, про усунення з посади федерального судді у випадку порушення ним Основного закону або посягання на конституційний устрій Німеччини.

В деяких країнах створюються позасудові органи конституційного нагляду. Конституційна рада Франції складається із 9 радників, які призначаються Президентом Республіки і головами палат Парламенту (по 3 особи. Крім того, до його складу входять попередні президенти Республіки.

Перевірка конституційності органічних законів на відміну від конституційних судів здійснюється тут до їх промульгації Президентом, а регламентів палат - до їх, застосування. У випадку визнання акту неконституційним він не може бути підписаним Президентом. Крім цього, в компетенцію Конституційної ради входить перевірка правильності обрання Президента Республіки, депутатів і сенаторів, проведення референдуму (у випадку, якщо результати референдуму оскаржуються).

Існують два види конституційного контролю: попередній та наступний. Попередній здійснюється або до прийняття закону парламентом, або після його прийняття, але до підписання главою держави.

В обох випадках контроль виступає однією зі стадій законодавчого процесу. Але якщо в першому випадку -заключення органу, який здійснює контроль, не носить для парламенту обов'язкового характеру, в іншому - визнається обов'язковим (як у Франції).

Наступний конституційний контроль представляє собою перевірку вже набувши чинності нормативних актів на предмет їх, конституційності.

Якщо він реалізується судами загальної юрисдикції, то формально нормативний акт, визнаний неконституційним, не відміняється, але в судах при розгляді справ не застосовується.

Спеціальні суди, на які покладено такий контроль, володіють правом відміни неконституційного акта.

Розділяють також формальний і матеріальний види контролю. Формальний полягає у перевірці додержання і прийняття нормативного акта, який став об'єктом конституційного контролю, а матеріальний - в перевірці конституційності самого змісту відповідного нормативного акта або окремих його положень.

На підставі того, якими органами перевіряється конституційність нормативних актів виділяють децентралізований і централізований контроль.

Якщо він здійснюється судами загальної юрисдикції, то його називають децентралізованим, або американським.

Якщо ж контроль за конституційністю входить до компетенції спеціального суду, або лише Верховного суду, то його відносять до централізованого або європейського виду.

Парламентський контроль і різноманітність його форм пов'язані із містом парламенту в системі органів державної влади, із формою правління. Тому ступінь його ефективності неоднакова в різних країнах і на різних етапах їх, розвитку.

Тенденція до звуження прав парламентів відобразилася і на скороченні використання існуючих форм контролю.

Конституційна практика знає наступні форми контролю парламенту за діяльністю виконавчої влади:

· Обговорення основних напрямків політики уряду, бюджету, і звіту про його виконання.

· Парламентський запит.

· Контрольна діяльність постійних комісій;

· Контрольна діяльність спеціальних слідчих комісій;

· Контрольна діяльність посадових осіб, які призначаються парламентом;

· Висловлення недовіри уряду або окремому міністру;

· Реалізація процедури імпічменту;

· Депутатський запит.

Як правило, після скликання нового складу парламенту чи відкриття чергової сесії по заяві уряду на пленарному засіданні парламенту розгортається широка дискусія, в ході якої депутати дають оцінку політиці уряду. Проте більша чи менша ступінь впливу на уряд виступів депутатів залежить від того, користується воно підтримкою парламентської більшості чи ні.

Особливою формою парламентського контролю є депутатський запит, який може бути направлений уряду в цілому або окремим міністрам. Порядок внесення депутатського запиту і їх розгляду визначається в регламенті парламенту.

Він має дві форми - усний чи письмовий запит та інтерпеляція.

Інтерпеляція (від лат. Interpellatio - перебивання, перекривання, порушення) - особливий вид запиту депутатів, адресований уряду чи окремим його членам.

Як правило, інтерпеляція використовується в нижній палаті, оскільки її обговорення може привести до висловлення недовіри уряду. В регламентах детально визначаються всі стадії проходження інтерпеляції:

· порядок її внесення,

· ознайомлення палати з нею,

· передача уряду або відповідному міністру,

· установлення часу відповіді на неї,

· ознайомлення депутатів із відповіддю,

· проведення дискусії по відповіді,

· порядок постановки питання про довіру уряду або окремому міністру.

В регламентах передбачається можливість її відхилення палатою або головою, вимога її підтримки певною кількістю депутатів у випадку, якщо міністр не може дати відповідь на інтерпеляцію. Не дивлячись на обмеження, до цієї форми контролю депутати звертаються доволі часто. Іноді інтерпеляція приводить до відставки уряду.

Письмове або усне питання використовується скоріше, як засіб інформації, оскільки обговорення і голосування по ним не проводяться, проте і ця форма дозволяє тримати виконавчу владу під певним контролем. Для відповіді на такі питання регламентом парламенту відводяться певні години, іноді з цієї процедури починаються засідання парламенту.

В ряді країн контроль за діяльністю уряду і його адміністрації здійснюється постійними парламентськими комісіями. Особливо ефективною є діяльність фінансових комісій. Контрольними функціями наділені, приміром, постійні комітети Сенату США, шведського Ригсдагу, комісія Бундестагу з питань оборони, комісії з іноземних справ деяких парламентів.

Проте парламенти більшості країн можуть створювати і спеціальні комісії і комітети. Частіше всього такі комітети створюються в країнах, де не передбачена політична відповідальність уряду перед парламентом. Вони мають право запитувати інформацію і документи не тільки від державних органів але і від громадських організацій. Їх діяльність висвітлюються в друкованих засобах масової інформації.

Для реалізації своїх контрольних повноважень парламенти можуть створювати спеціальні органи і призначати спеціальних посадових осіб, якими можуть бути:

· ревізори;

· контролери;

· омбудсмени;

· уповноважені;

· тощо.

Так, в цілях проведення фінансового контролю і контролю за управлінням державним майном у Польщі, Болгарії, Румунії, Угорщини створені Рахункові палати. Ті ж функції, покладені в ряді країн на парламентських ревізорів. Вони регулярно доповідають парламенту про результати своїх перевірок.

Важливу роль у парламентському контролі відіграє інститут омбудсменів.

Омбудсмен (від шведськ. Ombudsman - представник чиїх - небудь інтересів) - посадова особа, основне призначення якої полягає у здійсненні контролю за дотриманням прав людини органами влади й управління, самоврядування, громадськими організаціями, окремими особами.

Інститут спеціальних юридичних уповноважених парламенту по контролю за адміністрацією - омбудсменів виник спочатку у Швеції, а далі отримав розповсюдження в ряді інших країн. Однак при цьому права омбудсменів є різними. В одних країнах вони здійснюють контроль за дотриманням прав і свобод (Польща, Великобританія, Нова Зеландія), в інших - узагалі за дотриманням законності в діяльності адміністрації (Норвегія, Данія).

У Швеції, Фінляндії поряд із зазначеними функціями омбудсмени реалізують контроль законності також і в органах місцевого самоврядування і судах.

У ФРН функції контролю за законністю в діяльності військової адміністрації і захисту прав військових покладені на уповноваженого Бундестагу з питань оборони.

Для виконання своїх завдань омбудсмени наділені певними правами. Таку Великобританії парламентський комісар по контролю за адміністрацією має право проводити розслідування діяльності центральних адміністративних органів по скаргам, які надходять від виборців до депутатів.

У країнах Скандинавії а також у Фінляндії вони можуть проводити перевірки документів відповідних органів, бути присутніми на їх засіданнях, отримувати довідки.

Крім того, вони виступають у якості державних обвинувачів при притягненні до відповідальності членів уряду.

Проте в зв'язку з відсутністю спеціального апарату їх діяльність недостатньо ефективна.

На відміну від президентських республік в республіках парламентських, монархіях а також у полупрезидентських республіках парламенти мають ще один засіб контролю: постановка питання про довіру, вірніше відмова уряду в довірі і винесення резолюції недовіри.

Таке право в країнах із двопалатною системою парламентів як правило належить нижній палаті. Проте використання такої форми контролю, як правило зв'язано з різними обмеженнями. Нерідко в регламентах міститься вимога внесення резолюції недовіри певною кількістю депутатів, встановлюється заборона повторного внесення її на протязі певного строку, наприклад, на тій же сесії (Франція), резолюція знімається при постановці урядом питання про довіру і т.п.



Висновки

Позитивне значення конституційного контролю полягає в тому, що він направлений на укріплення існуючого в країні конституційного ладу, конституційної законності, на захист прав і законних інтересів особи.

В той же час не можна не відмітити, що певних випадках і в певні періоди в житті тих чи інших країн він відігравав і негативну роль, наприклад, був використаний для обмеження прав парламенту.

Його роль багато в чому залежить від складу органу, який реалізує такий контроль, від соціально-політичної обстановки в країні.

Варто відмітити, що застосування такої форми парламентського контролю, як винесення резолюції недовіри уряду є неефективною там, де уряд має більшість у парламенті.

Діяльність і структура правоохоронних органів країни має дуже важливе значення для реалізації глобальної сучасної мети цивілізації - побудови громадянського суспільства.

Слід відмітити певні схожі риси побудови судових систем зарубіжних країн. Це в першу чергу - ієрархічність та забезпечення ступневості оскарження рішення суду першої інстанції.

Є і певні відмінності, які полягають у національних особливостях судових систем. Це стосується інституту присяжних, його реальної дії, впливу на відправлення судочинства, інституту мирових суддів (Російська Федерація), тощо.

Характерною особливістю країн із федеративним устроєм є поділ судів на федеральний і місцевий рівень.

Слід відзначити зростаючий інтернаціональний елемент у діяльності правоохоронних органів зарубіжних країн. Класичною об'єднувальною організацією в галузі розслідування кримінальних деліктів є Інтерпол, учасником якої є кожна держава, яка хоче ефективно протидіяти криміналітету приймаючи участь у роботі Генеральної асамблеї Інтерполу у формі направлення своїх представників, відкриття національних бюро.



Література

1. Конституція України.

2. Правоохранительные органи Российской Федерации. Учебное пособие и сб. Задач /Под ред. Ю.К. Якимовича. Красноярськ, изд-во Краснояр. гос. ун-та, 1998.

3. Молдован В.В. Судоустрій: Україна, Велика Британія, Російська Федерація, США, ФРН, Франція, Судові органи ООН: Навч. Посіб. - К.: Кондор, 2003.

4. Гуценко К.Ф., Ковалев М.А. Правоохранительные органы. - М., 1997.

5. Чувилёв А.А., Чувилев А.А. Правоохранительные органы. Вопросы и ответы. -М., 1998.

6. Барабаш Б. Судова система штатів США та її функціонування. // Право України № 8, 2001 рік.

Размещено на Allbest.ru