У зв'язку з цим особливого значення набуває дослідження питань ефективності міжнародних правозабезпечувальних засобів реалізації Конвенції, потреба в якому зумовлена наступними обставинами:

необхідністю забезпечення виконання державами-учасницями Конвенції (у тому числі і Україною) їхніх зобов'язань (гарантувати кожній людині, яка перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені Конвенцією та протоколами до неї) за допомогою міжнародно-правових засобів, передбачених документами Ради Європи;

потребою забезпечення оптимального співвідношення між єдиними конвенційними вимогами до держав-учасниць щодо дотримання прав людини та можливістю (правом) таких держав вільно обирати і встановлювати внутрішньодержавні правові засоби забезпечення прав людини;

значним розширенням сфери дії Конвенції, що зумовлено збільшенням кількості держав-учасниць Конвенції;

неналежним виконанням державами-учасницями своїх зобов'язань щодо гарантування прав людини;

суттєвим зростанням обсягу звернень людей за захистом своїх прав до Європейського суду з прав людини, як головної правозахисної інституції в системі конвенційних правозабезпечувальних засобів;

необхідністю удосконалення конвенційного механізму впливу на виконання державами-учасницями їхніх зобов'язань.

Відомо, що реалізація юридичних норм, досягнення мети правового регулювання, в тому числі і міжнародного, здійснюється за допомогою певних правових засобів. При цьому важливе значення має встановлення, визначення тих юридичних феноменів, які можуть використовуватися в якості таких правових засобів. Адже від їх правильного, адекватного вибору і належного застосування залежить ефективне вирішення тих чи інших конкретних завдань, зокрема втілення в життя Конвенції про захист прав людини. В світлі зазначеного необхідним є дослідження міжнародно-правових засобів забезпечення її реалізації.

1. Загальнотеоретичне поняття та види правових засобів

На загальнотеоретичному рівні дослідження проблеми правових засобів було започатковано проф. С.С.Алексєєвим. Дослідження проводилося з точки зору інструментального підходу до права, у відповідності до якого право розглядається в якості системи правових засобів, призначених забезпечувати юридичний вплив на відносини суспільства [3].

На думку С.С.Алексєєва, будь-які юридичні феномени можуть бути охарактеризовані як правові засоби, якщо вони мають наступні ознаки: субстанційність; можливість використання суб`єктами; наявність у правових явищ соціальної сили, свого роду юридичних інтересів.

На думку С.С.Алексєєва, правові засоби - це "об'єктивовані субстанційні правові явища, що мають фіксовані властивості, які дають змогу реалізувати потенціал права, його силу" [4]. Даним поняттям охоплюється увесь діапазон субстанційних правових явищ різних рівнів, що розглядаються з точки зору їх функціонального призначення, тих рис, котрі їх характеризують як інструменти вирішення економічних і інших соціальних завдань. Проте, дана точка зору на правові засоби лише як субстанційні явища звужує їх коло і зводить до елементів механізму правового регулювання, які теж вивчаються як інструменти, що виконують в правовому регулюванні певні функції. Як видається, найбільш обґрунтованою є позиція А.В. Малька, який під правовими засобами розуміє "правові явища, що виражаються в інструментах (установленнях) та діяннях (технології), за допомогою яких задовольняються інтереси суб'єктів права, забезпечується досягнення соціально корисних цілей" [9]. На думку автора, вони характеризуються такими ознаками: 1) являють собою юридичні способи забезпечення інтересів суб'єктів права, досягнення поставлених цілей; 2) мають особливу юридичну силу, спрямовану на подолання перешкод на шляху задоволення інтересів учасників правовідносин; 3) виступають основними працюючими частинами дії права, механізму правового регулювання, правових режимів; 4) приводять до певних юридичних наслідків (до ефективності або дефектності правового регулювання); 5) забезпечуються державою. Проте, не заперечуючи вказані вище ознаки та визначення поняття правових засобів, зазначимо, що будь-які явища правової дійсності можуть виступати у якості правових засобів. Разом з тим, на нашу думку, головною рисою, ознакою правових засобів є наявність у них певних об'єктивних властивостей, завдяки яким вони можуть бути використані для досягнення певних цілей в даних конкретних умовах. В юридичній літературі підкреслювалося, що "під засобами слід розуміти предмети (явища, процеси), за допомогою яких забезпечується досягнення цілі, отримання необхідного результату юридичної діяльності". Віднесення того чи іншого правового явища до правового засобу залежить, по-перше, від його об'єктивних властивостей, завдяки яким воно може слугувати досягненню певних цілей, по-друге, від самого змісту тих чи інших поставлених цілей. Вказані обставини і є критеріями визначення правового явища в якості правового засобу. До цього слід додати, що ще однією рисою, ознакою правових засобів є їх закріплення у відповідних юридичних нормах: суб'єкти права для досягнення певних цілей можуть обирати і використовувати лише такі конкретні засоби, коло яких (для тих чи інших суб'єктів) встановив нормодавець. Іншими словами, вони мають бути передбачені у міжнародних актах чи актах національного законодавства. Враховуючи сказане, на нашу думку, правові засоби - це передбачені юридичними нормами правові явища, які, завдяки своїм об'єктивним властивостям, можуть слугувати досягненню певних цілей.

Важливе значення для нашого дослідження має також питання про види правових засобів.

Правові засоби як правові явища є дуже різноманітними. Тому в літературі запропоновано класифікувати їх за різними критеріями. Залежно від спільності і значущості правових засобів, їх поділяють на:

1) рівень первинних правових засобів (юридичні норми, суб'єктивні права і юридичні обов`язки), які виступають загальним напрямом вирішення життєвої проблеми;

2) рівень правових форм, що склалися, які нормативно виражені у вигляді інститутів (окремих формувань, юридичних режимів чи їх комплексів) і являють собою юридично діючі форми вирішення життєвих проблем;

3) операційний рівень - конкретні юридичні засоби, що знаходяться безпосередньо в оперативному розпорядженні суб'єктів [6].

В залежності від того, які суб`єкти і з якою метою можуть їх використовувати, правові засоби поділяють на:

правові засоби, що використовуються компетентними органами при підготовці нормативних актів (наприклад, галузева типізація, термінологія);

правові засоби, що використовуються при підготовці індивідуальних актів (видова типізація, стандарти тощо) [5].

В залежності від галузевої приналежності правові засоби можуть бути конституційними, цивільними, адміністративними, міжнародними тощо. В залежності від їх характеру вони поділяються на - матеріальні і процесуальні; в залежності від їх функціональної ролі - регулятивні і охоронні; в залежності від їх інформаційно-психологічного спрямування (чиїм інтересам надається перевага) - стимулюючі (пільги, дозволи, заохочення), обмежуючі (покарання, заборони, обов`язки) [11] .

Таким чином, класифікувати правові засоби можна за різними критеріями: залежно від їх спільності і значущості; суб'єктів та мети використання; від галузевої приналежності; характеру; функціональної ролі, інформаційно-психологічного спрямування тощо.

Від правильності, адекватності вибору правових засобів залежить досягнення цілей правового регулювання, ефективність права в цілому.

2. Поняття та види міжнародно-правових засобів забезпечення реалізації Конвенції

Проблема правових засобів реалізації норм міжнародного права в літературі по міжнародному праву висвітлюється не досить детально. Науковці визначають і аналізують частіше деякі їх види в основному як елементи механізму міжнародно-правового регулювання. Наприклад, І.І.Лукашук в механізм міжнародно-правового регулювання включає такі правові засоби:

міжнародно-правові норми;

У цій частині роботи на основі аналізу повноважень відповідних органів Ради Європи ми спробуємо з'ясувати потенційні можливості кожного з них впливати на виконання державами-учасницями своїх зобов'язань за Конвенцією та протоколами до неї.

Отже, проаналізуємо та охарактеризуємо компетенцію Європейського суду з прав людини, Комітету міністрів Ради Європи, Генерального секретаря Ради Європи, Парламентської асамблеї Ради Європи, Комісара Ради Європи з прав людини.

Компетенція Суду з прав людини.

Як відомо, рішення про створення нового постійно діючого Суду було прийняте під час зустрічі на найвищому рівні глав держав і урядів країн-членів Ради Європи в 1993 році. Основною причиною реформування старого механізму по контролю за виконанням Конвенції стали процеси змін у центральній та Східній Європі, які призвели до збільшення держав-членів Ради Європи та учасників Конвенції. Зазначені події призвели не тільки до розширення складу Суду, але й до значного збільшення кількості скарг (заяв), що поступають до Страсбургу. Візьмемо для прикладу такі дані: всього за період від початку заснування Суду і до кінця 2000 року було зареєстровано 63.910 звернень, з них тільки за період 1990-2000 рік - 47,5 тис. (за даними по кількості заяв, поданих до Суду з 1959 по 2000 рр.).

Новий постійний Суд замінив існуючу до цього часу двоступеневу систему Комісія-Суд і повинен стати більш оперативним та ефективним для заявників, які відтепер матимуть прямий доступ до Суду.

Діяльність Суду регулюється Конвенцією та Регламентом Суду від 4 листопада 1998р.

Як закріплено в Конвенції, Суд створено для забезпечення додержання державами-учасницями Конвенції їхніх зобов`язань за нею (ст. 19 Конвенції). Кількісний склад суддів відповідає кількості держав-учасниць Конвенції.

Судді обираються Парламентською асамблеєю Ради Європи строком на 6 років.

Суд має повноваження двоякого роду. По-перше, під його юрисдикцію підпадають будь-які справи про тлумачення і застосування Конвенції (ст.32). По-друге, на прохання Комітету міністрів Суд може виносити консультативні висновки по вузькому колу правових питань, що торкаються тлумачення Конвенції та протоколів до неї (ст.47).

Однак, слід відзначити, що друга функція Суду в практиці Ради Європи, розвитку не отримала [14].

Процедура судочинства в Суді складається із наступних стадій:

1) подання скарг (заяви);

2) попередні контакти з канцелярією Суду;

3) реєстрація заяви (скарги);

4) передача справи до Палати;

5) призначення судді -доповідача;

6) вивчення справи Комітетом трьох суддів;

7) констатація зауважень і встановлення фактичних обставин справи ;

8) усне слухання;

9) рішення Палати щодо прийнятності скарги;

10) спроба дружнього врегулювання скарги;

11) постанова (рішення) Палати ;

12) розгляд справи Великою палатою.

Суд є правомочним розглядати як індивідуально ініційовані (ст.34 Конвенції), так і міждержавні справи (ст.33 Конвенції) про порушення положень Конвенції. Звичайне провадження здійснюється Палатою у складі семи суддів, якому передує рішення Комітету з трьох суддів щодо питання про прийнятність індивідуальної заяви, поданої у відповідності зі ст.34 Конвенції чи рішення самої Палати по питанню прийнятності скарги, переданої до Суду державою-учасницею Конвенції у відповідності до ст.33. Якщо Комітетом суддів не було прийнято відповідного рішення, то Палата вправі постановити рішення про прийнятність (або неприйнятність) індивідуальної заяви.

У всіх справах, які розглядаються Палатою або Великою палатою, Висока Договірна Сторона, громадянин якої є заявником, має право викладати свої міркування у письмовій формі і брати участь у слуханні (п.1 ст.36 Конвенції). Можливе також і надання права викласти свої міркування письмово або взяти участь у слуханнях будь-якій Високій Договірній Стороні, що не є стороною у справі або будь-якій зацікавленій особі, що не є заявником (п.2 ст.36 Конвенції).

Критерії прийнятності скарги можна поділити на загальні (ті, що торкаються індивідуальних заяв і міждержавних справ - ч. 1 ст. 35) і спеціальні (щодо вимог тільки до індивідуальних заяв - ч. 2 ст. 35).

Основним загальним критерієм прийнятності заяв є необхідність попереднього вичерпання всіх внутрішньо державних засобів захисту, що відповідають загальновизнаним нормам міжнародного права.

Компетенція Комітету міністрів Ради Європи. Комітет міністрів є одним з статутних органів Ради Європи (згідно ст.10 Статуту Ради Європи), діяльність якого спрямована, зокрема і на забезпечення реалізації Конвенції про захист прав людини. Його компетенція широко визначена у главі IV Статуту (ст.14-21). Зокрема у ст.15 зафіксовано, що "Комітет міністрів розглядає заходи, яких необхідно вжити для досягнення мети Ради Європи, включаючи питання про укладення конвенцій або угод і прийняття урядами спільної політики у вирішенні конкретних питань".

Членами Комітету міністрів є міністри закордонних справ усіх держав - членів Ради Європи.

Починаючи із травня 1951 р., Комітет міністрів зобов'язав кожну державу - члена призначити Постійного представника, який би завжди працював при організації. Всі Постійні представники проживають у Страсбурзі. Вони, як правило, є дипломатами посольського рангу або тимчасово повірені у справах.

У 1952 році Комітет міністрів вирішує, що кожний міністр може призначити заступника, що буде мати такі ж повноваження по прийняттю рішень як і міністр. Як правило, міністр-заступник є також Постійним представником держави-члена. Другі по рангу в делегації, вони мають титул "Заступник-Постійний Представник".

Секретаріат Комітету міністрів (SEСM) складається із 25 членів Генерального секретаріату. Він очолюється Секретарем Комітету міністрів, що має пост генерального директора. SECM обслуговує зустрічі міністрів та міністрів-заступників.

Комітет зустрічається на міністерському рівні 2 рази на рік (у травні і листопаді). Зустрічі називаються "сесії" і проводяться у Страсбурзі. Більша частина кожної сесії присвячена політичному діалогу. Наприкінці видається підсумкове комм'юніке. Міністри також можуть оголосити одну або більше резолюцій. Сесії проводяться відповідно до Правил процедури Комітету міністрів (прийнятих у 1967 р.).

Міністри-заступники зустрічаються частіше - один раз на тиждень. Їхня робота також проходить у різних комітетах, робочих групах, комісіях.

Комітет міністрів виступає, як:

1) орган, що надає урядам на принципі рівності можливість виразити свої національні підходи до вирішення проблем, що призводять до конфронтації на європейському просторі;

2) колективний форум, де випрацьовуються відповіді на такі проблеми;

3) орган контролю за виконанням державами-учасницями своїх зобов'язань.

Діяльність Комітету міністрів включає:

- політичний діалог;

- постійне співробітництво із Парламентською асамблеєю, що відбувається у вигляді установчого звіту Комітету міністрів, запитів щодо консультативних висновків Парламентської асамблеї, виконання рекомендацій Парламентської асамблеї, відповідей на усні і письмові запити Парламентської асамблеї, спільних комітетів;

- запрошення нових членів до Ради Європи;

- ухвалення проектів нових угод та конвенцій;

- прийняття рекомендацій щодо держав-членів;

- реалізацію різних програм;

нагляд за виконанням рішень Суду з прав людини.

У п. 2 ст. 46 Конвенції встановлено, що остаточне рішення Суду направляється Комітету міністрів, який здійснює нагляд за його виконанням. Наглядові функції здійснюються ним у відповідності з Правилами щодо застосування ст. 46, §2 Європейської конвенції з прав людини, які були схвалені Комітетом міністрів у 2001 році.

Згідно з п. 3 Правил держава-відповідач надає Комітету міністрів інформацію про заходи, які вживані нею на виконання рішення Суду. На основі отриманої інформації Комітет міністрів з'ясовує питання про: 1) виплату визначеної Судом грошової компенсації, включаючи судові витрати; 2) прийняті державою (якщо це необхідно) заходи індивідуального характеру, спрямовані на відновлення порушеного права потерпілого, а також заходи загального характеру, спрямовані на попередження нових порушень або припинення триваючих.

В процесі нагляду за виконанням рішення Суду, Комітет міністрів може приймати проміжні резолюції про хід виконання державою рішення.

І тільки з прийняттям кінцевої резолюції наглядова процедура закінчується. В ній Комітет міністрів констатує факт виконання рішення Суду і перераховує заходи, вжиті державою на його виконання.

Компетенція Генерального секретаря Ради Європи. Він наділений певними контрольними повноваженнями, які дають йому можливість впливати на виконання державами-учасницями зобов'язань в сфері прав людини. Ці повноваження визначені ст. 52 Конвенції. Генеральний секретар має право робити запити державам щодо роз'яснення ними ефективності забезпечення їх внутрішнім правом виконання будь-якого з положень Конвенції.

Компетенція Парламентської асамблеї Ради Європи. Вона регламентується Статутом Ради Європи, іншими актами Ради Європи та власними Правилами процедури. Парламентська асамблея уповноважена обговорювати будь-які питання та приймати рекомендації щодо будь-якого питання, які відповідають меті і компетенції Ради Європи, визначеним у главі І Статуту. Асамблея проводить щорічні сесії, що складаються із чотирьох тижнів пленарних засідань. Національні парламенти кожної країни-члена Ради Європи обирають до Асамблеї своїх представників. Повноваження членів Асамблеї діють протягом однієї сесії. На сесії Асамблея обирає Голову Асамблеї, Генерального секретаря Ради Європи, суддів Європейського суду з прав людини, Комісара Ради Європи з прав людини тощо.

Важливим повноваженням Парламентської асамблеї є здійснення контролю щодо виконання державами-членами своїх зобов'язань за Статутом Ради Європи і ратифікованими конвенціями. Таку діяльність координує Комітет з моніторингу, який збирає і обробляє інформацію щодо стану виконання певною державою або групою держав своїх міжнародних зобов'язань. По результатах моніторингу Комітет готує висновки і передає їх на розгляд Парламентській асамблеї. Якщо Комітет прийде до негативних висновків щодо певної держави, то вона може очікувати такого реагування з боку Парламентської асамблеї: 1) ухвалення відповідної резолюції, в який констатується незадовільний стан виконання зобов'язань і містяться конкретні вимоги до держави усунути встановлені недоліки; 2) не затвердження повноважень Парламентської делегації даної держави або тимчасове припинення її повноважень; 3) звернення до Комітету міністрів з рекомендацією про можливе виключення даної держави з членства Ради Європи на підставі ст. 8, 9 Статуту Ради Європи.

Компетенція Комісара Ради Європи з прав людини. Зовсім новим інститутом в сфері захисту прав людини став Комісар Ради Європи з прав людини, посада якого була установлена Резолюцією (99) 50 Комітету Міністрів від 06.05.1999р.

Комісар займає несудову посаду і покликаний сприяти здійсненню інформаційно-просвітницької діяльності в сфері прав людини і поваги до прав людини в тому вигляді, в якому вони передбачені в документах Ради Європи по правах людини (ст.1 Резолюції).

Комісар також сприяє ефективному дотриманню і реалізації на практиці прав людини в повному обсязі в державах-членах шляхом:

консультацій, інформування з питань захисту прав людини і запобігання порушень прав людини;

виявлення недоліків в законодавстві і практиці держав-членів щодо дотримання прав людини, передбачених документами Ради Європи, сприяння ефективному дотриманню закріплених в цих документах стандартів і здійснення (за їх згодою) допомоги по усуненню таких недоліків;

сприяння діяльності національних омбудсменів або аналогічних інститутів в сфері прав людини (ст.3 Резолюції).

Комісар може подавати Комітету міністрів, Парламентській асамблеї доповіді щодо конкретних питань, а також давати свої рекомендації та висновки (ст. 3, 8 Резолюції).

Держави-учасниці повинні сприяти Комісару у здійсненні його функцій, зокрема у встановленні необхідних контактів, а також своєчасно надавати йому запитану інформацію (ст. 6 Резолюції). Проте збір інформації, яка торкається функцій Комісара, не зобов'язує державу вводити яку-небудь загальну систему звітності (ст. 5 Резолюції).

Комісар є підзвітний Комітету міністрів і Парламентській асамблеї. По результатах роботи він надає їм щорічну доповідь.

Узагальнюючи все наведене, можна зробити висновок, що здійснення відповідними органами Ради Європи та Судом своїх повноважень надасть їм реальну можливість прямо чи опосередковано впливати на виконання державами-учасницями зобов'язань за Конвенцією та протоколами до неї.

міжнародний правовий конвенція пакт

4. Юридичні акти органів Ради Європи як правові засоби забезпечення реалізації Конвенції

У науковій літературі питання про природу та види юридичних актів органів Ради Європи майже не висвітлюється. В основному досліджуються акти Суду з прав людини. Це й зрозуміло, оскільки саме вони є основними засобами забезпечення реалізації Конвенції. Проте і акти інших органів Ради Європи виконують таку ж функцію.

Рекомендації - це акти, що вміщують пропозиції, адресовані Комітету міністрів, імплементація яких знаходиться в межах компетенції урядів держав-членів.

Приписи (накази) вміщують вказівки, інструкції, що надає Асамблея одному або декільком зі своїх комітетів і є обов'язковими для них.

Размещено на Allbest.ru