Проблеми підтримання державного обвинувачення у кримінальному процесі України
Поняття державного обвинувачення і його підтримання у суді, прокурор як його суб'єкт. Особливості підтримання прокурором державного обвинувачення в суді: у підготовчій частині судового розгляду, в слідстві та дебатах сторін, права та обов'язки учасників.
| Рубрика | Государство и право |
| Вид | дипломная работа |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 07.11.2011 |
| Размер файла | 105,8 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Наведені операції можуть бути успішно здійснені державним обвинувачем за умови дотримання ним таких правил аргументації: а) теза повинна бути логічно певною і точною; б) за змістом вона повинна залишатися незмінною; в) аргументи мають бути істинними і доведеними; г) вони обґрунтовуються автономно, незалежно від тези; д) аргументи не мають суперечити один одному; е) вони мають бути достатніми для даної тези; ж) демонстрація повинна бути правильною.
Оскільки в обвинувальній промові прокурору потрібно спростовувати версії, висунуті підсудним і його захисником, йому слід враховувати те, що в таких випадках необхідно встановити, чи заснована ця версія на доказах. У той же час прокурор аналізує й оцінює докази, підтверджуючі не тільки обвинувальну тезу, а й ті, що розхитують, коливають обвинувачення, пом'якшують відповідальність підсудного. Це підвищує переконливість промови і свідчить про об'єктивність обвинувача.
Досить поширеним прийомом доказування, який застосовують прокурори-державні обвинувачі, є аналіз доказів у певній їх послідовності. Слід першочергово проаналізувати і докладно розглянути найбільш слабкі докази, сміло відкидаючи сумнівні і не чекаючи, коли це зробить адвокат.
Для прокурора, який бере участь у судових дебатах, актуальною є оцінка доказів з точки зору їх допустимості.
У ст. 62 Конституції України закріплено положення, згідно з яким обвинувачення не може базуватися на доказах, отриманих незаконним шляхом, а також на припущеннях. Відповідно до ст. 68 КПК не можуть служити доказами повідомлені свідком дані, джерело яких невідоме. Разом з тим вважаємо, що ст. 65 КПК має бути доповнена положенням про те, що забороняється домагатися свідчень обвинуваченого та інших осіб, які беруть участь у справі, шляхом насильства, загроз і інших незаконних заходів. Докази, отримані з порушенням закону, визнаються такими, що не мають юридичної сили і не можуть бути покладені в основу обвинувачення, а також використовуватися для доказування обставин, перелічених у ст. 64 КПК (як це зроблено в Росії законом від 16.07.93 р.).
Прокурору слід оцінити кожний наявний у справі доказ (як і отриманий у процесі судового слідства) з точки зору дотримання означених вимог і виявлення серед них таких, що отримані з порушенням процесуального порядку. Разом з тим характерним недоліком багатьох обвинувальних промов є відсутність оцінки доказів з точки зору їхньої допустимості.
Як вже відзначалося, в теорії кримінального процесу порушення закону правомірно поділяються на усувні і неусувні, на істотні і несуттєві. Тому прокурору, який бере участь у судовому слідстві, треба вчасно заявляти клопотання про проведення відповідних судових дій, спрямованих на усунення порушень закону. Це пояснюється тим, що, якщо в ході судового розгляду доказ буде визнаний неприпустимим, сторони не зможуть на нього посилатися в ході дебатів, він не може бути використаний при обґрунтуванні вироку.
Важливою частиною обвинувальної промови є юридичний аналіз вчиненого і обґрунтування його правової кваліфікації. Це особливо актуально, коли виникає питання про розмежування суміжних складів злочинів (наприклад, навмисне вбивство і навмисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, внаслідок чого потерпілий помер) або коли кваліфікація злочину є складною чи необхідно розмежувати форму вини. Аналіз норм, що передбачають відповідальність за вбивство, показує, що розмежування різних видів вбивства залежить від форми вини і від наявності або відсутності пом'якшуючих або обтяжуючих обставин, визначають кваліфікацію злочину.
Раніше ми вказували на існуючу практику слідчих кваліфікувати злочин "з запасом". Прокурор - державний обвинувач, беручи участь у дебатах, зобов'язаний усувати такі слідчі помилки, тому цю частину промови, як правило, державному обвинувачеві слід розпочинати зі стислого викладення висновків органів досудового слідства про кваліфікацію дій підсудного. Незалежно від того, чи вважає державний обвинувач ці висновки правильними, їх завжди можна використати як похідний пункт для подальшого юридичного аналізу.
Прокуророві необхідно чітко окреслити коло питань, правильні відповіді на які будуть мати вирішальне значення для юридичної оцінки вчиненого злочину. У справах про навмисні вбивства ними можуть бути такі: чи мало місце суспільно небезпечне посягання на потерпілого з боку підсудного; чи мало місце суспільно небезпечне посягання на підсудного з боку потерпілого; якій формі вини відповідає характер дій підсудного (з урахуванням особливостей його психічного стану, віку, здоров'я, обстановки події та ін.) і т.ін.
Характеризуючи суб'єктивну сторону складу злочину, і передусім форму вини, прокурору слід конкретно, з урахуванням фактичних обставин справи, зіставити законодавчі формулювання, що розкривають зміст тієї чи іншої форми вини, з характером дій підсудного. Пропозиції прокурора про кваліфікацію дій підсудного мають бути означеними і чіткими, в них необхідно дати глибокий аналіз юридичної норми, що передбачає відповідальність за діяння, вчинене винним. Недопустимо, коли прокурор пропонує на вибір декілька юридичних оцінок дій підсудного.
Істотне значення має також частина обвинувальної промови прокурора, що містить характеристику особи підсудного. В літературі обґрунтовано зважують на те, що різні властивості особи обвинуваченого характеризують обставини вчинення злочину, бо вона проявляє себе в обраному способі вчинення злочину, знаряддях, інтенсивності, об'єкті посягання тощо.
Характеристика підсудного - один з найскладніших з етичної точки зору елементів обвинувальної промови прокурора, оскільки висновки обвинувача щодо покарання, яке, на його думку, слід застосувати до підсудного, значною мірою визначаються саме особистістю підсудного. Без висвітлення даних про особу підсудного неможливо розкрити причини вчинення злочину, обставини, які сприяли йому. Характеристика особи підсудного має бути повною, розгорнутою й об'єктивною. З неї повинно бути зрозуміло, чи стало вчинення злочину даною особою випадковим збігом обставин чи, навпаки, логічним продовженням його попередньої поведінки. Для цього державний обвинувач, окрім характеристик може використати відомості, отримані із свідчень потерпілого, свідків, відповідних документів.
Відомості про особу підсудного, які прокурор викладає в обвинувальній промові, умовно можуть бути поділені на дві групи: а) ті, що характеризують підсудного як члена суспільства, його ставлення до основних соціальних цінностей, вчинення в минулому правопорушень, відношення до праці, навчання, поведінка в побуті, заслуги перед Вітчизною іт. ін.; б) особливості, що характеризують його стан здоров'я і сімейний стан: хвороба, інвалідність, наявність утриманців та ін.
Немає сумнівів, що для характеристики особи підсудного прокурор має право користуватися даними, почерпнутими з непорядних сторін його діяльності, які спонукали його злочинним діянням, або тих, що стосуються зовнішності підсудного чи копатися в його минулому, яке прямо не стосується розглядуваної справи, тобто зловживати своїм становищем.
Недопустимою є і поведінка прокурорів, які для того, щоб висловити суду пропозицію про застосування до підсудного невиправдано суворого покарання, навмисно замовчують позитивні сторони його особистості.
Отже, в обвинувальній промові прокурор не має морального права торкатися обставин інтимного життя підсудного, оголошувати інші дані, які не стосуються справи.
Практика свідчить, що одним з найбільш слабких, непереконливих розділів судових промов прокурорів є пропозиції про покарання винних. У 83% випадків позиція державного обвинувача була аргументована посиланням на негативну характеристику підсудного; в 65% - на ступінь суспільної небезпеки вчиненого злочину. При викладенні означеного питання державному обвинувачеві слід виходити з цілого комплексу критеріїв. Перший серед них - характер і ступінь небезпеки вчиненого злочину. Обґрунтовуючи пропозицію про вид і розмір покарання, прокурор не може виходити тільки з формально-юридичної оцінки суспільної небезпеки злочину, посилаючись на те, що вчинений злочин закон відносить до категорії тяжких. Тому державному обвинувачеві слід розкрити суспільну небезпеку даного конкретного злочину, тобто дати оцінку конкретним обставинам справи, які, на його думку, вимагають призначення більш (або менш) суворого покарання у межах санкції статті кримінального закону. До таких обставин можуть бути віднесені: а) наявність одного або декількох кваліфікуючих ознак злочину; б) вид умислу: прямий - непрямий, заздалегідь обдуманий - зненацька виниклий; в) стадія здійснення злочинного наміру: приготування, замах, закінчений злочин; г) характер і тяжкість наслідків, що настали.
У деяких випадках для обґрунтування своєї позиції про міру покарання прокурор повинен дати аналіз даних, що характеризують потерпілого, а також суті його взаємовідносин з підсудним. У справах про навмисні вбивства обвинувачеві часто потрібно захистити добре ім'я потерпілого від необґрунтованих обвинувачень з боку підсудного та інших осіб, які таким чином прагнуть пом'якшити відповідальність підсудного. Однак у зв'язку з обставинами справи прокурор повинен сказати і про те, що неправомірні дії потерпілого, його легковажна поведінка тою чи іншою мірою стали причиною або приводом до злочину. Стаття 264 КПК зобов'язує прокурора в кожному випадку при викладенні суду пропозиції про обрання покарання підсудного окрім виду покарання вказувати ще і його точний розмір.
Позиція прокурора щодо покарання повинна бути строго визначеною. Виступаючи з пропозиціями про міру покарання, державному обвинувачеві треба особливо ретельно аргументувати свою позицію в частині призначення: а) одного з декількох видів основного покарання, передбаченого санкцією статті кримінального закону; б) мінімального або максимального розміру того чи іншого виду покарання; в) виняткової міри покарання; г) покарання у порядку статей, що передбачають можливість умовного засудження і відстрочки виконання вироку, або незастосування означених форм кримінально-правового впливу за відсутності формально-юридичних перешкод до цього.
Обов'язок прокурора аналізувати причини й умови, що сприяли вчиненню злочину, випливає із ст. 23 КПК. Однак це питання не завжди слід виділяти в самостійний розділ обвинувальної промови: в залежності від конкретних особливостей справи аналіз таких причин та умов може поєднуватися з викладенням фактичних обставин того, що трапилося, характеристикою особи підсудного, взаємовідносин підсудного і потерпілого та ін.
Як правило, аналіз причин та умов, що сприяли вчиненню злочину передбачає: виявлення чинників, під впливом яких сформувалися негативні погляди і звички підсудного; оцінку конкретної життєвої ситуації, що підштовхнула винного до вчинення злочину; висвітлення недоліків у профілактичній роботі, яка провадилась уповноваженими на те органами і службовими особами. При цьому прокурору слід враховувати взаємовідносини підсудного в родині, навчальному або трудовому колективі, поведінку потерпілого, якщо вона була однією з умов вчинення злочину, профілактичну діяльність органів внутрішніх справ, якщо злочин скоєно рецидивістом та ін. Ця частина обвинувальної промови буде звучати переконливіше, коли в ній будуть висвітлені не тільки причини й умови, але й обстановка, в якій було вчинено злочин. Тут необхідно вказати, які конкретні обставини сприяли вчиненню злочину, яким чином вони вплинули на формування злочинного умислу або на створення сприятливої для вчинення злочину обстановки, з чиєї вини ці обставини виникли, яких заходів необхідно вжити до їх усунення, для попередження в майбутньому вчинення аналогічних дій.
Як відомо, прокурор підтримує державне обвинувачення тільки за умови, якщо в результаті судового розгляду він дійде висновку, що зібрані докази підтверджують пред'явлене підсудному обвинувачення. Якщо ж матеріали судового слідства не переконують прокурора в цьому, він зобов'язаний відмовитися від обвинувачення (ст. 264 КПК, ст. 36 Закону "Про прокуратури").
Відмова від обвинувачення повинна бути мотивована не менш ретельно, ніж висновки прокурора про винність підсудного. При цьому прокурору достатньо обґрунтувати висновок про те, що наявні докази не дозволяють постановити обвинувальний вирок. В цьому випадку суд роз'яснює потерпілому та його представнику їх право вимагати продовження розгляду справи і підтримувати обвинувачення.
Прокурору слід враховувати положення ч.4 ст. 327 КПК і п.21 постанови Пленуму Верховного Суду України від 29.06.90 р. № 5 "Про виконання судами України законодавства і постанов Пленуму Верховного Суду України з питань судового розгляду кримінальних справ і постанови вироку про те, що виправдувальний вирок постановляється:
за відсутності події злочину, коли судовим розглядом справи встановлено, що діяння, у вчиненні якого обвинувачувався підсудний, взагалі не мало місця або відсутній причинний зв'язок між вчинком підсудного і шкідливими наслідками, настанням яких зумовлюється його така ознака, як злочинність, зокрема, коли шкідливі наслідки настали в результаті дій особи, якій завдано шкоду або в результаті дії сил природи;
за відсутності у діянні підсудного складу злочину, коли встановлено, що вчинок, що ставився у вину підсудному, ним вчинено, але кримінальним законом він не визнається злочинним, зокрема, якщо воно лише формально містить ознаки злочину, але внаслідок малозначності не представляє суспільної небезпеки; відсутні інші умови, за яких діяння визначається злочинним (повторність діяння, попереднє притягнення до адміністративної відповідальності та ін.); діяння вчинено у стані необхідної оборони або крайньої необхідності; мала місце добровільна відмова від вчинення злочину, а фактично вчинене не містить складу іншого злочину; підсудний не є суб'єктом злочину внаслідок відсутності спеціальних ознак, встановлених для суб'єкта даного складу злочину; підсудний не досяг віку, з якого він може нести кримінальну відповідальність;
за недоведеністю участі підсудного у вчиненні злочину, якщо докази, що досліджувалися судом, виключають або не підтверджують вчинення його підсудним.
Очевидно, що структура і зміст промови при відмові від обвинувачення багато в чому залежать від підстав цієї відмови, однак в усіх випадках прокурор повинен критично оцінити докази, що представлені слідством у підтвердження обвинувачення, і ті, що встановлені в ході судового розгляду і свідчать про його необґрунтованість.
Вважаємо, що в своєму виступі державному обвинувачеві потрібно розкрити перед учасниками судового розгляду значення норм кримінально-процесуального закону (ст. 264 КПК) і Закону "Про прокуратуру" (ст. 36), які зобов'язують його відмовитися від обвинувачення, яке не знайшло свого підтвердження в суді; а також зміст принципу презумпції невинуватості та його роль при оцінці доказів. Так, при виявленні в судовому розгляді відсутності події злочину прокурору при побудові промови слід виходити з того, що підставою для відмови від обвинувачення є відсутність хоча б одного з елементів, який визначає поняття злочину (суспільна небезпека, протиправність, винність, караність). Разом з тим вважаємо, що у справах про навмисні вбивства відмова від обвинувачення в силу означених обставин є нетиповою.
Підставою для відмови від обвинувачення є також відсутність у діянні елементів складу злочину (об'єкт, об'єктивна сторона, суб'єкт, суб'єктивна сторона).
При відмові від обвинувачення у зв'язку з недоведеністю участі підсудного у вчиненні злочину треба звернути увагу на те, що подія злочину мала місце, в його вчиненні обвинувачувалася конкретна особа, але доказів винності не добуто або наявні в справі докази неконкретні, сумнівні і не дають підстави для вірогідного висновку про винність цієї особи.
У підсумковій частині промови прокурор повинен сформулювати свій висновок про необґрунтованість обвинувачення підсудного і про те, що наполягати на засудженні невинного протизаконно і неприпустимо. Структура промови прокурора при відмові від державного обвинувачення: 1) викладення фактичних обставин справи, як вони були встановлені досудовим слідством; 2) заява про не підтвердження обвинувачення в суді - про відмову від обвинувачення; 3) аналіз та оцінка доказів досудового і судового слідства; 4) юридичні і фактичні підстави відмови від державного обвинувачення; 5) причини й умови необґрунтованого притягнення як обвинуваченого, пропозиції до їх усунення; 6) пропозиції про подальшу долю справи.
Відмова від обвинувачення може бути повною або частковою.
Правові наслідки повної або часткової відмови прокурора від державного обвинувачення різні: в одному випадку обвинувачення знімається взагалі, а в іншому - обвинувачення продовжує існувати, але в усіченому, скороченому обсязі.
Розглядаються наслідки відмови від державного обвинувачення двох видів: 1) наслідки обґрунтованої відмови від державного обвинувачення і 2) наслідки необґрунтованої відмови від обвинувачення. Звідси можна зробити висновок, що відмова прокурора від державного обвинувачення повинна бути обґрунтованою достовірними доказами, що свідчать про помилковість зайнятої ним раніше позиції по справі, про неправдивість висунутої обвинувальної тези, про відсутність доказової бази про причетність підсудного до даного злочину.
Щодо правового значення для суду відмови прокурора від державного обвинувачення, то згідно з ч.4 ст. 264 КПК така відмова не звільняє суд від обов'язку подальшого розгляду справи і вирішення її на загальних підставах.
Вважаємо, що при відмові прокурора від державного обвинувачення суд повинен винести виправдувальний вирок або ухвалу про закриття справи, але за умови, що з такою позицією прокурора згоден потерпілий або його законний представник.
Отже, відмова прокурора від обвинувачення завжди сприяє здійсненню функції захисту підсудного. Щодо потерпілого, то навпаки, відмова прокурора від державного обвинувачення ускладнює захист потерпілим своїх прав, який також представляє обвинувачення в суді.
Частина 4 ст. 49 КПК передбачає, що потерпілий може брати участь у судових дебатах в усіх справах, по яких не виступає прокурор або громадський обвинувач. Однак можливості потерпілого по підтриманню обвинувачення в таких випадках потребують додаткової правової регламентації.
Важливим, але не обов'язковим, моментом виступу прокурора в суді є репліка-заперечення на виступи інших учасників процесу, головним чином захисника. Слід враховувати, що предметом репліки можуть бути лише принципові протиріччя, що виникають у тих випадках, коли захисник викривляє фактичні обставини, дає неправильне тлумачення закону або застосовує інші недобросовісні методи ведення захисту.
У репліці можуть бути порушені різні питання, які стосуються суті обвинувачення, обставин справи, оцінки доказів, кваліфікації вчиненого та інші. І хоча прокурор не може розраховувати на репліку як на можливість основного виступу, вважаємо, що в ній він може уточнити або доповнити певні обставини, які він пропустив у своїй промові, чим скористався захисник.
Побудова репліки та її тривалість залежать від кількості й істотності положень, які хотів би спростувати прокурор. На початку репліки держаний обвинувач має вказати причини, що спонукали його до цього і перелічити питання, які будуть порушені в репліці. Після цього слід викласти суть даних питань і сформувати висновки з приводу сказаного, використовуючи логічні прийоми спростування. Рекомендується побудувати виступ так, щоб відповідь по самому принциповому предмету протиріч завершувала виступ прокурора.
Висновок
Підтримання державного обвинувачення в суді - важливий процесуальний обов'язок прокурора й одна з найголовніших конституційних функцій прокуратури на сучасному етапі, яка відіграє значну роль у боротьбі зі злочинністю та в зміцненні законності і правопорядку в державі. У зв'язку з цим питання про те, як оцінювати якість і ефективність підтримання прокурором державного обвинувачення в суді, які методи і способи використовувати при цьому, сьогодні набуває все більшої актуальності.
Законами від 21 червня та 12 липня 2001 року, Верховною Радою України в Кримінально-процесуальний кодекс України було внесено істотні зміни. Вони викликані вимогами "Перехідних положень" Конституції України про необхідність приведення процесуального законодавства у відповідність із Конституцією України, а також КПК - у відповідність із новим Кримінальним кодексом України. Розглянемо деякі пропозиції з удосконалення окремих питань касаційного перегляду кримінальних справ за новими програмами.
Зазначеними законами дещо змінений підхід до категорій осіб, які мають право на внесення касаційного подання. Зокрема, значно обмежено коло прокурорів, які мають право не внесення такого подання на судові рішення, що не набрали законної сили. Таке право має лише прокурор, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції, та прокурор, який затвердив обвинувальний висновок. На вироки постанови апеляційного суду, постановлені останнім в апеляційному порядку, має право внести касаційне подання також прокурор, який брав участь в апеляційному розгляді справи. Разом з тим згідно зі ст. 390 КПК доповнити, змінити або відкликати подання прокурора в межах його позицій крім названих прокурорів мають право також Генеральний прокурор і його заступники, прокурори областей та прирівняні до них і їх заступники в межах їхніх повноважень незалежно від їх участі в розгляді справи судом першої інстанції. При цьому, виходячи з аналізу положень Конституції України та КПК України, на мою думку, названі прокурори мають враховувати позицію, яку займав прокурор, вносячи касаційне подання, лише при порушенні питання про погіршення становища засудженого чи виправданого, однак вони не пов'язані із цією позицією при намаганні покращити їхнє становище. Важко зрозуміти логіку законодавця, який обмежив коло прокурорів, котрі мають право вносити касаційне подання за цією категорією справ, але зберіг право вищестоящих прокурорів та їх заступників, незалежно від їх участі в розгляді справи в суді першої чи апеляційної інстанції, доповнювати або змінювати його.
Логіку законодавця можна було б зрозуміти як намагання підняти роль і значення тих прокурорів, які безпосередньо беруть участь у розгляді справи в суді першої чи апеляційної інстанції. Але надання вищестоящим прокурорам та їх заступникам права на відкликання касаційного подання, внесеного прокурорами, які безпосередньо брали участь у розгляді справи в суді першої чи апеляційної інстанції, зводить нанівець таке намагання.
Вважаю, що оскільки вищестоящий прокурор має право на зміну, доповнення чи відкликання касаційного подання, внесеного нижчестоящим прокурором, то він повинен мати право і на його внесення. Це спростить і прискорить процес касаційного перегляду справ.
Відповідно до ч.4 ст. 384 КПК України на судові рішення, що набрали законної сили, касаційне подання має право подати прокурор, який брав участь у розгляді справи першої чи апеляційної інстанції, а також Генеральний прокурор України та його заступники, прокурор Автономної Республіки Крим, області, міст Києва і Севастополя, прирівняні до них прокурори та заступники. Тобто за цією категорією справ не може внести подання лише прокурор, що затвердив обвинувальний висновок. Чому він дискримінований, важко зрозуміти? Найімовірніше, це - не позиція законодавця, а технічний недолік закону, і тому, в нього повинні бути внесені відповідні корективи. Передбачаючи право на внесення касаційного подання названими прокурорами та їх заступниками незалежно від їх участі у розгляді справи судом першої чи апеляційної інстанції, законодавець зазначив, що вони можуть внести це подання лише в межах їхніх повноважень. Це стосується Генерального прокурора України, оскільки під його юрисдикцію підпадають усі питання прокурорської діяльності в державі. Що ж до його заступників, то таке право на внесення касаційного подання, на мою думку, належить лише тим із них, які здійснюють контроль за діяльністю прокурорів, що підтримують державне обвинувачення в суді.
Оскільки вищестоящі прокурори можуть змінити або доповнити касаційне подання прокурора, який брав участь у розгляді справи першої чи апеляційної інстанції, та прокурора, який затвердив обвинувальний висновок, із метою погіршити становище засудженого чи виправданого лише в межах позиції, яку займав прокурор при внесенні подання, то для забезпечення законності перед прокурорами обласної та прирівняної до неї ланки, а також перед Генеральною прокуратурою України стоять надзвичайно серйозні завдання кадрового забезпечення участі в місцевих та апеляційних судах при розгляді справ прокурорів, які б займали позиції, що відповідають вимогам закону. Разом з тим треба звернути увагу на те, що на відміну від вимог, які ставляться до апеляційного подання прокурора (п.8 ст. 348 КПК України), позиція прокурора в касаційному поданні не обов'язково повинна бути одинаковою із позицією, яку він займав у ході затвердження обвинувального висновку, при розгляді справи по першій чи в апеляційній інстанції. Закон такого збігу не вимагає. Якщо це можна зрозуміти по відношенню до тих справ, рішення в яких набрали законної сили, і апеляційного подання різний в цьому випадку підхід.
На мій погляд, у законодавчому порядку слід вирішити ці нагальні питання, внести зміни до КПК України, якими передбачити:
право прокурора вищого рівня на зміни та доповнення до апеляційного подання підлеглих прокурорів незалежно від їхніх позицій у судовому засіданні;
- право прокурорів вищого рівня на витребування з судів кримінальних справ, які набрали чинності, в касаційному та виключному порядку, а також певні категорії справ для вивчення прокурорсько-судової практики застосування закону. Судово-правова реформа, що здійснюється в нашій державі, прийняття Конституції, яка по-новому визначила функції прокуратури, висунули на передній план завдання удосконалення прокурорської системи з метою приведення її у відповідність із конституційною моделлю і можливістю ефективно функціонувати за сучасних умов.
Зміни внесені до КПК України Законом України від 21.06.2001 року не могли не позначитися на процесуальному становищі суду. Завдання суду зводиться до підтвердження аргументів обвинувачення, до їх критичного розгляду крізь призму доказів, наданих захистом. Закон звільнив суд від невластивої йому обвинувальної функції.
Підводячи підсумки, необхідно сказати, що Кримінально-процесуальний кодекс - це надзвичайно складний і тонкий правовий механізм, в якому кожна стаття, кожна її частина, кожне речення й слово мають бути узгоджені між собою, повинні ґрунтуватися на реаліях життя та враховувати логіку поведінки людей, і тому втручатися в нього треба дуже обережно. До 21 червня 2001 року норми КПК України відшліфовувалися та збалансовувалися десятками років. Аналіз свідчить, що маючи добре бажання покращити кримінальний процес, його багато в чому розбалансували. Під добрими намірами захистити права й свободи людини, спростити та прискорити виконання кожної процесуальної дії фактично ускладнили процес і створили великі можливості для тяганини. Але я вважаю, що внесення зазначених змін диктувалося об'єктивною необхідністю і відбувалося у режимі терміновості. Сподіваюся, що новий КПК України прийматиметься за інших обставин і буде позбавлений недоліків.
Размещено на Allbest.ru
Подобные документы
Історична ретроспектива розвитку інституту підтримки державного обвинувачення в суді. Характеристика засад даного інституту. Підтримання державного обвинувачення як конституційна функція прокурора. Аналіз особливості участі потерпілого як обвинувача.
курсовая работа [46,9 K], добавлен 21.05.2015Дослідження діяльності прокурора із підготовки до здійснення функції обвинувачення в суді. Аналіз підходу до категорій осіб, які мають право на внесення касаційного подання. Огляд приведення процесуального законодавства у відповідність із Конституцією.
дипломная работа [105,1 K], добавлен 25.11.2011Процесуальний порядок, матеріальні та процесуальні умови зміни обвинувачення в суді. Основні проблеми законодавства, пов’язані із зміною обвинувачення в суді. Зміна обвинувачення в суді за проектом нового Кримінально-процесуального кодексу України.
реферат [31,1 K], добавлен 21.01.2011Пред’явлення обвинувачення та роз’яснення обвинуваченому його процесуальних прав. Встановлення місця перебування обвинуваченого і оголошення його в розшук. Права обвинуваченого. Обов’язки обвинуваченого. Суб’єкти кримінального процесу.
курсовая работа [22,0 K], добавлен 20.03.2007Поняття і значення підсудності. Процесуальний порядок попереднього розгляду справи суддею. Судовий розгляд кримінальної справи. Загальні положення судового розгляду: підготовча частина, судове слідство, судові дебати та останнє слово підсудного. Вирок.
курсовая работа [59,7 K], добавлен 12.10.2007Проблема процесуального статусу осіб, яким було висунуто обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення, що є предметом судового розгляду. Дослідження співучасників, кримінальне провадження щодо яких закрито, які є виправданими або засудженими.
статья [25,3 K], добавлен 17.08.2017Аналіз основних процесуальних гарантій сторони захисту. Право на захист із залученням у процес адвоката, презумпція невинуватості, обов'язковість для суду відмови прокурора від обвинувачення. Забезпечення та реалізація прав учасників судового процесу.
статья [21,3 K], добавлен 17.08.2017Визначення поняття та процесуального статусу потерпілого в справах публічного, приватно-публічного та приватного обвинувачення. Права та повноваження потерпілого на різних стадіях кримінального провадження. Представник та законний представник потерпілого.
курсовая работа [45,4 K], добавлен 03.11.2013Теоретичні і практичні проблеми заявлення і вирішення клопотань про доручення до матеріалів кримінального провадження нових доказів у підготовчій частині судового розгляду. Порядок розгляду клопотань про виклик свідків, експертів, проведення слідчих дій.
статья [24,9 K], добавлен 18.08.2017Конституційні засади органів безпеки України: їхні повноваження та обов'язки. Основні завдання, обов’язки та функції Ради Національної безпеки і оборони України. Проблеми та перспективи розвитку системи органів державного управління безпекою України.
курсовая работа [53,3 K], добавлен 08.09.2012
