Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Власник або уповноважений ним орган в трудових правовідносинах

Поняття «роботодавець» в трудовому праві

Особливості правового статусу роботодавця-фізичної особи

Висновок

Список використаних джерел

Вступ

Трудове право займає одне з провідних місць серед галузей сучасного права України. Його значення визначається роллю праці в суспільстві. Кожній людині, котра реалізує закріплене в ст. 43 Конституції України право на працю, до­водиться стикатися з нормами трудового права. Важливою умовою життєдіяльності людей є праця, яка завжди становила і становить вольову діяльність, спрямовану на створення матеріальних цінностей. Досвід створення матеріальних і духовних благ передається від покоління до покоління через ускладнені соціальні програми за допомогою науково-технічного прогресу. За весь час розвитку людства результат свідомої суспільної трудової діяльності з кожним поколінням ускладнювався, але не втрачався. Тільки завдяки праці люди можуть задовольняти свої матеріальні та моральні потреби. Саме тому праця становить єдність двох функцій: засобу до життя і сферу ствердження особи. Перша з цих функцій знаходить своє відображення в орієнтації працівника на матеріальне задоволення потреб результатами своєї праці; друга-в орієнтації працівника на зміст праці, її відповідність його внутрішнім запитам, моральне задоволення роботою.

Потреби матеріального порядку є головними і становлять основу життя людей. Для того, щоб мати їжу, одяг, взуття, люди незалежно від своєї волі та свідомості вступають у відносини з іншими людьми щодо виробництва і розподілу цих благ. Ці зв'язки неможливі без певної організації, що створюється на базі взаємодії людей один з одним. Виникають відносини по виробництву, управлінню та розподілу, створюється власність на знаряддя та засоби виробництва, на результати своєї та чужої праці. Характер поєднання безпосереднього виробника із засобами виробництва становить форму власності, яка є первинним, основним економічним відношенням, що визначає всі інші суспільні відносини.

Власник або уповноважений ним орган в трудових правовідносинах

Для того щоб громадянин України став працівником, він повинен вступити в трудові відносини з власником засобів виробництва або із створюваними ним підприємствами. Саме власник засобів виробництва, незалежно від того, чи буде це держава, кооператив, громадська організація, громадянин чи група громадян, має право на свій розсуд володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном. Використання його виробничої діяльності може здійснюватись із застосуванням праці громадян за умови, що їм будуть забезпечені соціальні та економічні гарантії, встановлені в законі. З розвитком кооперації праці, значної кількості працюючих на підприємстві виникла функція управління виробництвом, яка поступово виділилася у самостійний вид трудової діяльності. Управління виробництвом здійснює власник безпосередньо сам або за допомогою уповноваженого ним на управління органу -- одноособового чи колегіального. Це в першу чергу стосується держави, яка безпосередньо не може використовувати свою власність, знаряддя та засоби виробництва. Держава розподіляє майно між своїми органами, які для виробничої діяльності у встановленому порядку можуть створювати підприємства, установи, організації, що набувають статусу юридичної особи. Створена юридична особа здійснює право володіння, користування і розпорядження закріпленим за нею майном відповідно до затвердженого статуту чи положення. Для управління підприємствами, установами, організаціями державний орган, якому виділено майно, призначає керівника, з яким укладається контракт як особлива форма трудового договору. Ця службова особа здійснює управління на засадах єдиноначальності, що забезпечує єдність волі багатьох людей тоді, коли необхідно організувати виробничий процес для виконання певних завдань.

Керівник самостійно вирішує питання діяльності підприємства чи організації. При цьому власник майна не має права втручатися в оперативну діяльність керівника. Керівнику належить також право самостійно вирішувати питання про прийом на роботу своїх заступників, керівників та спеціалістів підрозділів апарату управління і структурних підрозділів, а також про їх звільнення. Але навіть у тому разі, коли підприємство чи організація є державним утворенням, це не дає підстави стверджувати, що керівник та інші службові особи перебувають на державній службі. Під державною службою визнається професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів. Правове становище уповноваженої власником на управління службової особи тісно пов'язане з правовим статусом підприємства. На державному підприємстві становище директора є подвійним, що проявляється у тому, що, з одного боку, він є членом трудового колективу, а з другого -- органом підприємства, яке створене на базі загальнодержавної власності. Тому він відповідно до п. 1 ст. 16 Закону України «Про підприємства в Україні» відповідає за результати роботи підприємства перед державою, власником і трудовим колективом. Це зобов'язує керівника відстоювати інтереси як колективу, так і держави, які не завжди збігаються. Уповноважена власником особа -- це по суті керівник адміністрації як сукупності посадових осіб підприємства. Саме термін «адміністрація» застосовувався в усіх законодавчих актах про працю до внесення 20 березня 1991 р. змін до КЗпП. Адміністрація підприємства, установи, організації як комплекс службових осіб, що здійснюють управління цим підприємством, установою, організацією в межах наданих їм прав, тобто виконавчо-розпорядчий орган підприємства, сама перебуває з власником у відносинах найму. Всі службові особи, що входять до складу адміністрації, поряд з іншими найманими працівниками входять до складу трудового колективу, є суб'єктами трудових відносин як наймані працівники, їх відмінність від інших працівників полягає в тому, що внаслідок свого службового становища і виконуваної функції ці особи несуть відповідальність за здійснення виробничого процесу або окремого його циклу. Тому суб'єктом трудових відносин з іншими працівниками адміністрація підприємств або за нинішньою термінологією -- уповноважений власником орган -- не виступає. Та обставина, що уповноважений власником орган є не суб'єктом трудових відносин, а лише органом підприємства чи установи, наголошувалась і в юридичній літературі. Визнання ж уповноваженого власником органу суб'єктом трудових правовідносин означає можливість пред'явлення до нього майнових претензій, що випливають з цих відносин. У дійсності ж ці претензії пред'являються до підприємства.

Трудовий договір працівник укладає не з уповноваженою власником службовою особою, а з підприємством, установою, організацією як юридичною особою, де він і реалізує своє право на працю. Якщо визнати, що трудовий договір укладається з уповноваженим власником органом або службовою особою, то припинення власником з цією особою трудових відносин повинно викликати припинення трудового договору з працівниками, які були прийняті ним на роботу, оскільки припинила своє існування одна із сторін трудового договору. Між тим, особливо на державних підприємствах, в установах, організаціях, досить часто можуть замінюватись службові особи, в тому числі керівні. Але навіть при такій заміні працівники залишаються працювати при укладенні трудового договору на роботі визначений строк або безстрокове, бо ці договори укладалися з підприємством, установою, організацією, а не з службовими особами адміністрації чи органом, уповноваженим на управління виробництвом. Отже, визначення в ст. 21 КЗпП України уповноваженого власником органу на управління виробництвом стороною трудового договору є сумнівним. Будучи суб'єктом трудового права, наділений цілим комплексом прав і обов'язків, уповноваженим власником на управління орган виявляє самостійний інтерес до застосування норм законодавства про працю. Це знаходить свій прояв, наприклад, при укладенні колективного договору, затвердженні правил внутрішнього трудового розпорядку, різного виду нормативних положень, що приймаються на підприємстві як локальні правові акти.

Деякі обов'язки уповноваженого власником органу визначені безпосередньо нормами трудового права. Так, на нього покладено обов'язок створювати безпечні і нешкідливі умови праці; систематично проводити інструктаж (навчання) працівників з питань охорони праці, протипожежної охорони; вживати заходів щодо полегшення і оздоровлення умов праці працівників шляхом впровадження прогресивних технологій, досягнень науки і техніки, засобів механізації та автоматизації виробництва, вимог економіки, позитивного досвіду з охорони праці, зниження або усунення запиленості та загазованості повітря у виробничих приміщеннях, зниження інтенсивності шуму, вібрації, випромінювань; за участю профспілок розробляти і реалізовувати комплексні заходи щодо охорони праці; здійснювати постійний контроль за додержанням працівниками нормативних актів по охороні праці; проводити розслідування та вести облік нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на виробництві. Як орган, що представляє підприємство, уповноважена власником службова особа виступає суб'єктом колективних правових відносин з трудовим колективом і його представницьким органом -- профспілковим комітетом по встановленню умов праці, застосуванню чинного законодавства про працю. Але уповноважена власником на управління службова особа виступає суб'єктом індивідуальних трудових правовідносин. До цієї службової особи не можуть бути пред'явлені претензії майнового характеру, наприклад по оплаті праці, відшкодуванню шкоди в зв'язку з нещасним випадком, що стався на виробництві, тощо. Такі претензії пред'являються до підприємства. В разі задоволення цих претензій вимога до службової особи може бути пред'явлена у порядку регресу, якщо з вини цієї особи підприємство здійснило зайві виплати. У свою чергу, працівник як індивід не виступає суб'єктом колективних правових відносин, оскільки їх об'єктом є не праця, а організація цієї праці, умови і контроль за її здійсненням. Саме на власника або на уповноважений ним орган покладається обов'язок організувати і управляти процесом праці, забезпечити його здійснення, укладати колективні договори. Ці відносини є правовими, оскільки вони докладно урегульовані законодавством, що відноситься до галузі трудового права України. В системі суспільної організації праці уповноважений власником орган діє як орган господарського управління. Організаційною формою організації праці виступає підприємство, майнова відокремленість якого одержала вираз у наданні йому прав юридичної особи. Саме це дозволяє підприємству самостійно, від свого імені вступати в правові відносини з іншими як юридичними особами, так і громадянами.

Поняття «роботодавець» в трудовому праві

Одним з основних суб'єктів трудових правовідносин вважається роботодавець. На відміну від працівника він є більш універсальним суб'єктом- трудового права, оскільки бере участь не тільки у власне трудових відносинах (індивідуальних), а й у колективно-трудових та інших правовідносинах, що тісно пов'язані з трудовими. Це насамперед правовідносини з органами працевлаштування, з органами, що виконують нагляд і контроль за дотриманням трудового законодавства, з органами, які розглядають індивідуальні та колективні трудові спори, та інші. Поняття роботодавець є порівняно новим у трудовому праві України. І поки що воно вживається здебільшого в науці трудового права, а не у трудовому законодавстві. Чинний тепер Кодекс законів про працю України такого поняття не застосовує, незважаючи на всі зміни, що були до нього внесені. Є ряд нормативних актів, які так чи інакше застосовують цей термін, а у деяких з них навіть зроблено спробу дати його визначення. Застосування цього терміна для позначення сторони трудового договору передбачає і проект нового Трудового кодексу України.

Не зрозумілою у зв'язку з цим є позиція законодавця, який у Законі України «Про податок з доходів фізичних осіб» від 22 травня 2003 р. 889-IV, дає тлумачення терміна «працедавець», маючи на увазі суб єкта, що у інших законах подавався як «роботодавець».

Особливості правового статусу роботодавця-фізичної особи

Хоча правовий статус роботодавця не можна віднести до не розроблених питань трудового права, відповідні дослідження стосувались, зазвичай, юридичних осіб та державних органів. Визначення ж можливостей та порядку участі у трудових правовідносинах фізичних осіб у якості роботодавців комплексно не досліджувалось як у радянські часи, так і зараз. Пояснення цього явища криється у наступному. Ще донедавна укладення трудового договору між фізичними особами вважалось нетиповим інститутом трудового права. Існуюча система господарювання, державний лад та суспільний устрій не сприяли використанню найманої праці для створення прибавочної вартості, тобто у виробничій діяльності фізичних осіб. Сама така діяльність була поза законом та каралась. Ст. 148 Кримінального кодексу УРСР у редакції Указу Президії Верховної Ради УРСР від 10 вересня 1962 року передбачала у ч. 2 кримінальну відповідальність за зайняття забороненим промислом з використанням найманої праці. Праця іншого могла застосовуватися, в основному для обслуговування особистих потреб, надання технічної допомоги особам, зайнятим літературною та творчою діяльністю. Трудове законодавство поширювалось на трудові відносини, які виникали між фізичними особами. Але це було не правило, а виняток, і особливості правового регулювання таких відносин були визначені підзаконним нормативним актом - „Положенням про умови праці осіб, які працюють у громадян за договорами”, затвердженим постановою Держкомпраці СРСР і Секретаріатом ВСРПС 28 квітня 1987 року.

У навчальній літературі питанням правового регулювання трудових відносин між громадянами майже не приділялось уваги. Зазвичай лише наголошувалось на тому, що громадяни можуть за договором користуватись працею інших осіб тільки для потреб свого особистого (домашнього) споживчого господарства. Ситуація змінилася із прийняттям Закону УРСР від 7.02.1991 р. “Про власність”, у статті 5 якого було визначено право власника на договірній основі використовувати працю громадян, забезпечуючи при цьому соціальні та економічні гарантії та права, визначені законодавством. Ця норма об'єктивно відобразила становище, яке склалось у зв'язку із переходом держави до ринкової моделі господарювання. Власність стала використовуватись не лише для задоволення особистих потреб, але і для заняття підприємницькою діяльністю, засади якої було визначено Законом України від 7.02.1991 р. “Про підприємництво”.

У статті 9 цього Закону закріплялося право підприємця під час здійснення підприємницької діяльності укладати з громадянами договори про використання їх праці. При укладанні трудового договору в тому числі у випадках, передбачених законами України, - контракту підприємець зобов'язаний забезпечити умови та охорону праці, її оплату не нижче встановленого в республіці мінімального рівня, а також інші соціальні гарантії, включаючи соціальне й медичне страхування та соціальне забезпечення відповідно до чинного законодавства.

Фізичну особу офіційно на законодавчому рівні у якості роботодавця легалізував Закон України від 5 липня 1995 року “Про внесення змін і доповнень до Кодексу законів про працю України”, яким у ст. 21 кодексу фізичну особу було визнано такою ж стороною трудового договору, як і власника підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган. Ст. 7 КЗпП визначає, що особливості регулювання праці осіб, які працюють у фізичних осіб за трудовими договорами, встановлюються законодавством.

Отже, є всі підстави вважати фізичних осіб, які надають роботу, такими ж рівноправними учасниками ринку праці, як і юридичних осіб. Багато в чому правове становище цих роботодавців є схожим, але між ними існують суттєві відмінності, які дозволяють нам віднести фізичних осіб - роботодавців до особливої групи суб'єктів трудового права і трудових правовідносин.

Висновок

Правовий статус - це загальна правова категорія, яка характеризує суб'єкта права. Визначення правового статусу через правосуб'єктність, основні права та обов'язки відображає найбільш загальні його ознаки, притаманні будь-якому суб'єкту права. Інші ж, пов'язані з ним, правові явища забезпечують ефективне його функціонування, впливають на обсяг статусу, тобто мають щодо нього службове значення. Основа правового становища та специфічні ознаки фізичної особ - роботодавця лежать у площині галузевого трудового роботодавчого правового статусу, який складають галузева роботодавча правосуб'єктність та основні трудові права і обов'язки.

Здатність бути учасником трудових правовідносин у якості роботодавця для фізичної особи, яка не займається підприємництвом, залежить лише від набуття ними галузевої роботодавчої правосуб'єктності. Для особи, яка здійснює підприємницьку діяльність, визначальною є її реєстрація суб'єктом господарювання.

Фізична особа може самостійно виступати роботодавцем; вона набуває загальної роботодавчої правосуб'єктності із досягненням повноліття. Роботодавча правосуб'єктність фізичної особи - підприємця виникає з моменту його державної реєстрації, яка можлива після набуття повної цивільної дієздатності. Адвокати та приватні нотаріуси можуть бути роботодавцями у сфері своєї професійної діяльності лише з моменту отримання відповідного свідоцтва.

Співвідношення централізованого та договірного способів регулювання трудових відносин за участю фізичних осіб - роботодавців у сучасних умовах вбачається в тому, що перший є базовим, а локальний та індивідуально-договірний його доповнюють. Основними функціями централізованого регулювання трудових відносин між фізичними особами є: визначення способів, за допомогою яких людина залучатися до праці, встановлення державних стандартів у сфері праці та гарантій трудових прав суб'єктів трудових правовідносин, забезпечення єдності у правовому регулюванні праці, а також визначення меж його диференціації.

Список використаних джерел

1.Болотіна Н.Б. Трудове право України: Навчальний посібник. -:Атіка,2006;

2.Пилипенко П.Д. Трудове право України: Академічний курс. -К.: „Ін Юре”,2006;

3.Дмитренко Ю.П. Трудове право України :підручник.-К.: Юрінком Інтер, 2009.

Размещено на Allbest.ru