Охорона праці як інститут трудового права

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вінницький державний педагогічний університет

ім. М. Коцюбинського

Кафедра правознавства

Охорона праці як інститут трудового права

ЗМІСТ

Вступ

Розділ І. Поняття охорони праці та її організація на виробництві

Розділ ІІ. Охорона праці окремих категорій працівників, які працюють у важких і шкідливих умовах праці, а також жінок, неповнолітніх осіб та осіб з пониженою працездатністю

Висновки

Джерела і література

Вступ

Науково-технічний прогрес зумовив розвиток механізації й автоматизації виробництва, стимулював удосконалення технологічних процесів, що робить працю безпечнішою та привабливішою. У надзвичайно складній системі стосунків "людина - машина - середовище" особливе місце відводиться інженерним кадрам, підготовка яких у вищих навчальних закладах передбачає оволодіння ґрунтовними знаннями сучасних техніки і технологій, властивостей та характеристик матеріалів, відповідності конструкцій та агрегатів характерові виробництва організації робіт.

Сучасне виробництво характеризується наявністю різноманітних шкідливих чинників - фізичних, хімічних, біологічних, психофізіологічних, соціальних і механічних, характер дії яких має добре знати інженер аби не допустити ушкоджень працюючих, уникнути травмувань і розвитку професійних захворювань, тобто займатись "охороною праці" людини.

Охорона праці в нашій країні є пріоритетною в діяльності державних органів і громадянських організацій. Адже йдеться про найдорожчу суспільну цінність - здоров'я і життя людей. Тому роботодавець і працівник мають добре знати нормативно-правову базу в межах своїх виробничих стосунків, оскільки майбутній інженер може у процесі своєї діяльності виступати як у ролі найманого працівника, так і в ролі роботодавця.

Дослідженнями з питань безпеки праці та виробничого середовища, управління і нагляду за охороною праці, координацією робіт у науково-технічній сфері охорони праці займається створений у 1994 році Національний науково-дослідницький інститут охорони праці (ННДІОП).

Налагоджено співробітництво в галузі охорони праці з Європейським Союзом. Так, в рамках програми Tacis ведуться роботи над проектом "Сприяння в забезпеченні охорони праці в Україні (з метою підвищення рівня ефективності)". Основні напрями цього проекту включають: удосконалення нормативної бази в галузі охорони праці; створення інформаційного центру агітації та пропаганди з питань охорони праці; відпрацювання на підприємствах механізму економічних розрахунків, направлених на створення безпечних і здорових умов праці.

У відповідності з Угодою про співробітництво в галузі охорони праці спеціалісти України разом із спеціалістами інших держав СНД проводять загальну роботу по удосконаленню системи стандартів безпеки праці, розробці та узгодженню нормативної бази щодо охорони праці для країн СНД.

Актуальність теми. Як і завжди охорона праці відіграє важливу роль, як суспільний чинник, оскільки, якими б вагомими не були трудові здобутки, вони не можуть компенсувати людині втраченого здоров'я, а тим більше життя - те і інше дається лише один раз. Необхідно пам'ятати, що через нещасні випадки та аварії гинуть на виробництві не просто робітники та службовці, на підготовку яких держава витратила значні кошти, а перш за все люди - годувальники сімей, батьки та матері дітей. Ця тема актуальна для кожної людини та кожної родини, бо вона стосується всіх працюючих. Влада не зупиняється на досягненому і вдосконалює видані та розробляє нові закони охорони праці в Україні.

Предметом даної курсової роботи є законодавство України та нормативні акти України.

Об'єктом наукової праці є суспільні відносини охорони праці.

Ступінь дослідження теми. У науковій літературі охорона праці розглядається як економічна, соціальна та правова категорії. Більше того, охорону праці як правову категорію розглядають у широкому та вузькому значенні. Центральне місце в системі законодавства України про охорону праці займає Закон України "Про охорону праці" від 14 жовтня 1992 року №2694-ХІІ, а Законом України від 21 листопада 2002 року №229-ІV його викладено у новій редакції. Він містить дев'ять розділів, що встановлюють загальні положення з охорони праці, організацію охорони праці на виробництві, стимулювання охорони праці, державне управління охороною праці, державний нагляд і громадський контроль за охороною праці, відповідність за порушення законодавства про охорону праці. Окремий розділ присвячено нормативно-правовим актам з охорони праці, який визначає види, порядок опрацювання прийняття та їх скасування. Взагалі він визначає основні положення щодо реалізації конституційного права громадян на охорону їх життя і здоров'я. Він регулює за участю відповідних державних органів відносини між власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом і працівником з питань безпеки, і гігієни праці та виробничого середовища. Також встановлює єдиний порядок організації охорони праці в Україні. Закон характеризують численні нововведення:

· впровадження економічних методів управління охороною праці на зміну адміністративно-командних;

· створення спеціальних фондів охорони праці на державному, галузевому, регіональному рівнях і на госпрозрахункових підприємствах;

· застосування ряду додаткових штрафних санкцій, а також пільг щодо оподаткування;

· створення чіткої системи органів державного управління і нагляду за охороною праці та системи організації цієї роботи безпосередньо на підприємствах, в установах і організаціях незалежно від форм власності;

· суттєве розширення прав і соціальних гарантій працівників, насамперед осіб, які потерпіли від нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання, та сімей загиблих;

· визначення місця і ролі колективного договору підприємства у вирішення завдань щодо поліпшення умов і безпеки праці, забезпечення встановлених законом прав і соціальних гарантій працівників, у тому числі на пільги й компенсації;

· визначення правового статусу служб охорони праці на підприємствах і в органах державного управління всіх рівнів.

В Законі враховано основні вимоги конвенцій і рекомендацій Міжнародної Організації Праці щодо безпеки і гігієни праці та виробничого середовища, регулювання відносин охорони праці передових промислово-розвинених країнах, досвід охорони праці в Україні в попередні роки.

В даній науковій праці було використано ряд підручників, наукових посібників, монографій. Також Конституція, міжнародні договори, підзаконні акти та статті періодики. Деякі матеріали були взяті із Інтернету.

Одними з найгрунтовніших праць, які були використані в курсовій роботі є "Охорона праці" за редакцією Кучерявого, в якій детально розповідається про правове та нормативне регулювання охорони праці та організацію охорони праці. Ґрунтовними джерелами слугували "Основи охорони праці" за редакцією М. П. Гандзюка, Є. П. Желібо, М. О. Халімовського та "Основи охорони праці" за редакцією В. Ц. Жидецького, О. В. Мельникова та навчальний посібник "Охорона праці" за редакцією Я. І. Бендрія, в яких висвітлюється та характеризується Законодавча та нормативна база України з Охорони праці та розглядаються правові та організаційні питання охорони праці.

Так, як охороні праці виділено в системі трудового права цілий розділ, то під час написання курсової роботи були використані матеріали з правових підручників. Це такі як Тегіпко В. Е. та Дутової О. Г. "Трудове право України", Болотіної Н. Б. та Чанишевої Г.І. "Трудове право України" а також Пилипенко П. Д. "Трудове право України" та "Проблеми охорони праці в Україні".

Також потрібно звернути увагу на ряд використаних статей із газет та журналів. Наприклад, журнали "Бухгалтерский учет" із статтею Т. А. Королькова "Ответственность за нарушения трудового законодательства" та статті Л. Чубара "Права жінок в Україні як об'єкт правового захисту" та М. Свистельникової "Праця дітей, які не досягли 16-річного віку, потребує правильного врегулювання" в журналі "Право України".

Всі матеріали із вищезгаданих періодичних видань та преси були детально оброблені та частково вставлені в текст наукової роботи.

Основу курсової роботи з трудового права України склали саме нормативно-правові акти України.

Насамперед - це Закон України "Про охорону праці" від 14 жовтня 1992 року №2694-ХІІ, "Перелік важких робіт та робіт зі шкідливими і небезпечними умовами праці: Затверджений наказом Міністерства охорони здоров'я України від 29 грудня 1993 року №256", "Про затвердження граничних норм піднімання і переміщення важких речей жінками: Затверджені наказом міністра охорони здоров'я України від 10 грудня 1993 року №241" та ще ряд багато інших. Також були ще використані постанови кабінету міністрів та президентські укази.

Мета курсової роботи полягає в дослідженні ряду понять та завдань, а саме:

· розкрити зміст поняття "праця" та "охорона праці";

· гарантії прав громадян на охорону праці;

· заходи передбаченні законодавством України, які забезпечують охорону праці жінок, неповнолітніх та інвалідів;

· організація охорони праці на виробництві.

Структура курсової роботи. Дана наукова робота складається зі вступу, двох розділів, які мають назви: "Поняття охорони праці та її організація на виробництві" та "Охорона праці окремих категорій працівників (жінок, неповнолітніх, інвалідів)", а також із висновків, списку використаних джерел і літератури та додатків і таблиць.

Розділ І. Поняття охорони праці та її організація на виробництві

праця охорона виробництво шкідливий

Розбудова України як суверенної правової держави включає і розвиток законодавчих актів, спрямованої на охорону праці робітників і службовців у процесі їх трудової діяльності.

Загальна декларація прав людини проголосила право кожного на справедливі та сприятливі умови праці, складовою частиною якого є такі умови, які відповідають вимогам безпеки та гігієни.

Право на безпечні та нешкідливі умови праці визнано в Україні одним з конституційних прав людини і громадянина. Забезпечення цього права здійснюється за допомогою системи правових, соціально-економічних, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних і лікувально-профілактичних заходів, що утворюють охорону праці.

У науковій літературі охорона праці розглядається як економічна, соціально на та правова категорії. Більше того, охорону праці як правову категорію розглядають у широкому та вузькому значенні. У широкому значенні під охороною праці розуміють сукупність правових норм, що регулюють увесь комплекс суспільних відносин у сфері застосування праці. До них належать також норми, що забороняють необґрунтовану відмову у прийнятті на роботу чи законне звільнення, що встановлюють максимальну тривалість робочого часу та мінімальну тривалість часу відпочинку тощо.

Сукупність норм, що регулюють встановлення безпечних та нешкідливих умов праці з метою запобігання негативному впливу виробничого середовища на життя та здоров'я працівників, розглядають як поняття охорони праці у вузькому значенні.

Наукою трудового права охорона праці розглядається також як інститут трудового права, правовий принцип, елемент трудових правовідносин та система законодавства.

Охорона праці як інститут трудового права є сукупністю правових норм. Що регулюють відносини з охорони життя, здоров'я та працездатності шляхом встановлення безпечних і нешкідливих умов праці. До цього інституту входять норми, що встановлюють загальні вимоги охорони праці; профілактичні норми, спрямовані на попередження виникнення виробничого травматизму і професійних захворювань; норми, що встановлюють обов'язки роботодавців та працівників з питань охорони праці; норми, що містять додаткові заходи охорони праці окремих категорій працівників.

Як правовий принцип трудового права охорона праці відображає зміст усіх норм трудового права, які своєю сутністю спрямовані на охорону здоров'я та працездатності працівників. У цьому значенні охорона праці є галузевим правовим принципом, оскільки відображає його соціальну спрямованість на захист трудових прав працівників.

Новим правовим надбанням у галузі правового регулювання охорони праці є Закон України "Про охорону праці" від 2 листопада 2002 року, значення якого полягає в тому, що він:

· визначає основні положення щодо реалізації конституційного права громадян на охорону їх життя і здоров'я в процесі трудової діяльності;

· регулює за участю відповідних державних органів відносини між роботодавцем і працівником з питань безпеки, гігієни та виробничого середовища;

· встановлює єдиний порядок Охорони праці в Україні на всіх підприємствах, в установах, організація незалежно від форм власності, господарювання чи відомчої належності.

· Визначаючи основні правові особливості Закону України "Про охорону праці", необхідно звернути увагу на те, що цей Закон, крім Загальних положень, включає систему правових норм про:

· гарантії права на охорону праці;

· організацію охорони праці;

· стимулювання охорони праці;

· нормативно-правові акти з охорони праці;

· державне управління охороною праці;

· державний нагляд і громадянський контроль за охороною праці;

· відповідальність за порушення законодавства про охорону праці.

Легальне визначення охорони праці вироблено законодавчим органом України і закріплено в ст. 1 Закону України "Про охорону праці" від 21 листопада 2002 року, де зокрема, записано, що "охорона праці - це система правових, соціально-економічних, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних і лікувально-профілактичних заходів та засобів, спрямованих на збереження життя, здоров'я і працездатності людини в процесі праці". Дане визначення включає цілий комплекс взаємообумовлених заходів та засобів, спрямованих на забезпечення безпечних і здорових умов трудової діяльності працівникам. Багатоаспектність законодавчого визначення поняття охорони праці не знайшла одностайного сприйняття в юридичній літературі. Одні обмежуються лише Конституцією, другі - пропонують замінити його терміном "охорона здоров'я працівників на виробництві",а також треті, обмежуються, після наведення законодавство визначення охорони праці, визначенням, що таке здоров'я, не мотивуючи його призначення.

Безперечно, подане легальне визначення поняття охорони праці небезспірне. Проте це питання науки. Система правових норм з охорони праці становить самостійний інститут особливої частини українського трудового права, що спрямований на забезпечення здорових і безпечних умов працівникові в процесі його трудової діяльності, до яких, зокрема належать система правових норм, що визначають:

· основні принципи державної політики в галузі охорони праці (це пріоритети життя і здоров'я працівників, соціальний захист працівників, комплексне розв'язання завдань охорони праці й інше;

· гарантії працівників на охорону праці;

· організація охорони праці безпосередньо на виробництва;

· чинність правових норм міжгалузевого і галузевого характеру про охорону праці (правила, стандарти, норми, положення, інструкції та інші документи);

· органи, що здійснюють державне управління охороною праці;

· спеціальні правила охорони праці жінок, молоді і працівників з пожежною працездатністю;

· повноваження органів щодо здійснення державного нагляду і громадського контролю за охороною праці.

Взаємообумовленість цієї системи правових норм полягає і в тому, що вона поєднує як загальні, так і спеціальні норми з охорони праці, повнота яких і буде предметом подальшого їх розкриття.

Значення охорони праці як комплексного і самостійного інституту Особливої частини трудового права визначається в двох аспектах: правовому і соціально-економічному.

Значення охорони праці в правовому аспекті полягає в тому, що система правових норм спрямована на: 1) сприяння працівникам працювати за своїми здібностями, враховуючи за своїми здібностями, враховуючи не лише умови праці, а й фізіологічні особливості жіночого організму та його материнські функції, а також специфіку розвитку неповнолітніх працівників та осіб зі зниженою працездатністю: 2) забезпечення права працівників на охорону трудової діяльності, так і при реалізації права на працю працівниками, які потребують підвищеного захисту безпосередньо при прийнятті на роботу. Наприклад, не допускається прийняття жінок, неповнолітніх на протипоказану для них за медичними висновками роботу; 3) врахування взаємообумовлених інтересів з питань охорони праці профспілкових органів, трудових колективів з інтересами власників (роботодавців), а також соціально-партнерських відносин у колективних угодах на республіканському, галузевому, регіональному рівнях, у колективних договорах на локальному рівні, а також у трудовому договорі між роботодавцем і працівником.

Значення охорони праці в соціально-економічному аспекті полягає перш за все в тому, щоб: 1) оберігати життя і здоров'я працівників від впливу можливих виробничих шкідливих факторів; 2) зберігати працездатність і трудове довголіття працівників; 3) сприяти культурно-технічному зростанню людині праці, оскільки надмірна стомленість працівника від роботи в загазованих, засмічених виробничих приміщеннях не можуть сприяти всебічному розвитку працівника після робочого дня (зміни) - зайняття спортом, підвищення своєї кваліфікації тощо. Сприяє охорона праці і гуманізації трудової діяльності, зростанню продуктивності праці, виробництва, економіки, скороченню втрат робочого часу, знищенню виробничого травматизму професійних захворювань тощо.

Правове регулювання охорони праці поєднує в собі дві системи правових норм. Перша система - це норми трудового законодавства централізованого характеру, основною метою яких є встановлення мінімальних правових заходів і засобів щодо забезпечення здорових і безпечних умов у процесі трудової діяльності. Друга система норм хоч і випливає із загальнодержавних правових норм, але має право свою специфіку, сутність якої полягає в практичній конкретизації при застосуванні заходів і засобів з охорони праці на конкретному підприємстві, в певних умовах праці щодо конкретного працівника. Це знаходить свій вплив в інструкціях, правилах, положеннях, колективних договорах (угодах), у трудовому договорі (контракті) тощо.

Конституція України, прийняла 28 червня 1996 року, в статті 43 передбачає, що кожен має право на працю в умовах належних, безпечних і здорових. До найважливіших законодавчих актів про охорону праці належать: 1) Кодекс законів про працю України; 2) Закон України "Про охорону праці" від 21 листопада 2002 року; 3) Основи Законодавства України про охорону здоров'я від 19 листопада 1992 року. На базі цих законодавчих актів прийнята ціла система правових норм із забезпечення належних, безпечних із здорових умов праці.

Заслуговує на увагу перший загально плановий і спеціальний законодавчий акт з охорони праці - Закон України "Про охорону праці", основною метою якого можна визначити те, що його зміст: 1) передбачає гарантії стосовно реалізації працівниками права на охорону праці встановлює єдиний порядок організації охорони праці в Україні, тобто забезпечує єдиний порядок регулювання відносин працівника з роботодавцем з питань охорони праці на всіх підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форм власності та виду їх діяльності та у фізичних осіб, які відповідно до законодавства використовують найману працю ( стаття 2 Закону України "Про охорону праці").

Безперечно, це базовий законодавчий акт, у якому вперше в Україні сконцентровані найголовніші правові норми щодо забезпечення як сторонам трудових відносин, так і суспільству в цілому, здорових і безпечних умов життєдіяльності, які й будуть покладені в основу розкриття в даній роботі. Подальший розвиток законодавчого регулювання охорони праці знаходить реальний вияв у підзаконних нормативних актах, зокрема, в нормах міжгалузевого і галузевого рівня, в колективно-договірних правових нормах, а також в колективних договорах підприємств, установ, організацій. До державних міжгалузевих міжгалузевих нормативних актів про охорону праці належать: правила, стандарти, положення, інструкції та інші документи, яким надається чинність правових норм, обов'язкових для виконання.

Прикладом міжгалузевих норм прав з питань охорони праці є:

· Типове положення про службу охорони праці від 3 серпня 1993 року;

· Типове положення про навчання з питань охорони праці від 17 лютого 1999 року;

· Положення про позаштатного державного інспектора з нагляду за охороною праці від 19 червня 1998 року та інші.

Зазначені нормативно-правові акти затверджені Державним комітетом України з нагляду за охороною праці і є правовою основою для прийняття відповідних галузевих чи локальних нормативних актів з питань охорони праці. Так, Положення про службу охорони праці працівників підприємств, установ, організацій затверджується на підставі Типового положення від 3 серпня 1993 року, що зазначено вище.

Специфікою державних міжгалузевих і галузевих нормативних актів про охорону праці є те, що вони поширюються і на сферу трудового і професійного навчання молоді у виробничих майстернях, цехах, дільницях та в інших місцях трудового і професійного навчання молоді в школах, училищах, вищих і середніх навчальних закладах, будинках технічної творчості тощо.

Державні галузеві та локальні нормативні акти про охорону праці, в міру впровадження досягнень науки і техніки, що сприяють поліпшенню безпеки, гігієни праці і виробничого середовища, можуть припиняти свою дію чи скасовуватися відповідними державними органами, про які вказано вище (стаття 31 Закону України "Про охорону праці").

Щодо колективних угод (генеральної, галузевої і регіональної) та колективних договорів, то в іх змісті є спеціальний розділ про охорону праці, що також сприяє розвитку і поліпшенню забезпечення безпечних умов праці, тобто вони сприяють подальшому поліпшенню і розвитку централізованих законодавчих актів з питань охорони праці.

Право на безпечні і нешкідливі умови праці має кожен працівник. Забезпечення такого права, тобто належних, безпечних і здорових умов праці, покладається на власника або уповноважений ним орган. Роботодавець повинен впроваджувати сучасні засоби техніки безпеки, які запобігають виробничому травматизмові і забезпечують санітарно-гігієнічні умови, що запобігають виникненню професійних захворювань працівників.

Встановлення гарантій у нормативному порядку є однією з умов ефективної реалізації прав громадянина і людини. Законодавство України про охорону праці передбачає комплекс гарантій, спрямованих на реалізацію конституційного права на безпечні і нешкідливі умови праці. Позитивною рисою Закону України встановлює загальні гарантії права на безпечні та нешкідливі умови праці, що надаються всім працівникам, а також передбачає додаткові гарантії для певних категорій працівників, що зумовлено підвищеними вимогами охорони їх здоров'я. До таких категорій належать працівники, які працюють у шкідливих умовах праці, неповнолітні особи, жінки, особи з пониженою працездатністю тощо.

Право на охорону праці мають лише ті громадяни, які уклали трудовий договір і працюють на конкретному підприємстві, в установі, організації. Отже, непрацюючий працівник не може практично реалізувати право на охорону праці. Закон України "Про охорону праці" (статті 5 і 6) закріплює дві групи гарантій права на охорону праці. До першої групи належать гарантії при укладені трудового договору, в до другої - гарантії під час виконання трудової функції на підприємстві. Найважливішими гарантіями при укладені трудового договору є: 1) умови трудового договору не можуть містити положень, які не відповідають законодавчим актам про охорону праці, що діють в Україні; 2) при укладенні трудового договору працівник має бути проінформований власником під розписку про: а) умови праці на підприємстві; б) наявність на робочому місці, де він буде працювати, небезпечних і шкідливих факторів; в) можливі наслідки впливу не усунутих небезпечних і шкідливих виробничих факторів на здоров'я; г) права на пільги і компенсації за роботу в таких умовах, що передбачені законодавством і колективним договором; 3) заборона укладення трудового договору працівником, якому за медичними висновками протипоказана запропонована робота за станом здоров'я. Таким чином, уже при реалізації права на працю працівник реалізує і право на охорону праці.

Правові гарантії на охорону праці під час роботи, що належать до другої групи, стосуються: 1) умов праці на робочому місці, безпеки технологічних процесів, стану засобів захисту індивідуального і колективного характеру, а також соціально-побутових умов, які повинні відповідати вимогам законодавчих актів про охорону праці; 2) права працівників відмовитись від виконуваної роботи, якщо виробнича ситуація небезпечна для його життя чи здоров'я або для людей, які його оточують, і навколишнього природного середовища. Безперечно, така ситуація повинна бути підтверджена фахівцем з охорони праці підприємства за участю представників профспілки і уповноваженого трудового колективу. Реальною правовою гарантією за період простою, а зазначених причин, є збереження середнього заробітку за працівником; 3) наявності права у працівника на розірвання трудового договору з виплатою йому вихідної допомоги в розмірі, передбаченому в колективному договорі, але не менше тримісячного середнього заробітку, якщо власник: а) не виконує законодавства про охорону праці; б) порушує умови колективного договору з питань охорони праці; 4) права працівника на переведення на легшу роботу за його згодою (тимчасово чи постійно) за станом здоров'я відповідно до медичного висновку; 5) права на збереження місця роботи за працівником у разі зупинення експлуатації підприємства, дільниці, цеху, окремого виробництва або устаткування органом державного нагляду чи службою охорони праці.

Згідно зі статтею 5 Закону України "Про охорону праці" умови трудового договору не можуть містити положень, що суперечать законам та іншим нормативно-правовим актам з охорони праці. Тому у разі включення до його змісту умов, які погіршують правове становище працівників порівняно із законодавством про охорону праці, вони визнаються недійсними.

Відповідність умов трудового договору чинному законодавству про охорону праці повинна забезпечуватися і під час його реалізації. Умови праці на робочому місці, безпека технологічних процесів, машин, механізмів, устаткування та інших засобів виробництва, стан засобів колективного та індивідуального захисту, що використовується працівником, а також санітарно-побутові умови повинні відповідати вимогам нормативних актів з охорони праці.

Важливою гарантією охорони праці є надання працівнику інформації про умови праці на підприємстві і, зокрема, на робочому місці. Крім загальних питань з охорони праці роботодавець зобов'язаний проінформувати громадянина про наявні на майбутньому робочому місці шкідливі та небезпечні виробничі фактори, які ще не усунено. Водночас роботодавець повинен повідомити майбутнього працівника про можливі шкідливі, негативні наслідки впливу виробничих факторів на його здоров'я та ознайомити його з правом на відповідні пільги і компетенцію за роботу в таких умовах. Причому законодавець визнає форму виконаного роботодавцем обов'язку. Особа має бути проінформована роботодавцем під розписку. Оскільки в законодавстві не встановлено виду документа, у якому майбутній працівник розписується про одержання такої інформації, то його форма визначається на конкретному підприємстві, в установі, організації. Цим документом може бути спеціальний журнал, окрема розписка. Пропонується такі записи в особовій картці, акті атестації робочого місця.

Обов'язкове інформування працівника про зміни законодавства щодо охорони праці та приведення умов праці у відповідність до нього покладається на роботодавця. Таке інформування здійснюється шляхом проведення навчання з питань охорони праці, наприклад, позапланового інструктажу.

Надання інформації працівникові про стан охорони праці має системний характер. Роботодавець зобов'язаний інформувати працівників під час їх роботи на підприємстві не лише про стан праці, а й про причини аварії, нещасних випадків і професійних захворювань та про заходи , яких вжито для їх усунення та для забезпечення на підприємстві умов і безпеки праці на рівні нормативних вимог.

Гарантією права на безпечні та нешкідливі умови праці є виконання працівника лише тих робіт, які не протипоказані їм за станом здоров'я, що забезпечується встановленням законодавчих обмежень при укладанні трудових договорів і переведенні працівників на легшу роботу.

Забороняється укладати трудовий договір з особами, яким за медичними висновками протипоказана запропонована робота.

Переведення з метою захисту здоров'я і збереження працездатності людини встановлюється у тих випадках, коли працівники тимчасово або постійно не можуть здійснювати роботу , на яку приймалися , але можуть без шкоди своєму здоров'ю виконувати іншу, легшу роботу. Поняття легшою роботи визначається у кожному конкретному випадку, враховуючи фізіологічні та психологічні можливості працівника належним чином виконувати роботу.

Переведення працівника на легшу роботу можливе, якщо:

а) необхідність переведення встановлюється компетентними органами, лік4увальгих установ. Необхідність переведення потерпілого на іншу роботу, її тривалість та характер визначається лікарсько-консультаційною комісією лікувальної установи за місцем проживання чи роботи працівника (ЛКК) або медико-соціальною комісією (МСЕК). Висновок про необхідність тимчасового обмеження на легшу роботу видається ЛКК, а переведення без обмеження строку - МСЕК у разі, якщо встановлено стійку втрату професійної працездатності;

б) працівник давав згоду на переведення. Законодавство вимагає одержання згоди працівника на переведення, що відповідає конституційним нормам про заборону примусової праці. Якщо працівник відмовляється від переведення на легшу роботу, то роботодавець може його звільнити згідно з п. 2 ст. КЗпП України як такого, що перешкоджає виконанню роботи;

в) на підприємстві наявні вакантні місця, виконання робіт на яких є рекомендованими ЛКК або МСЕК. Ця умова передбачена у ст.31 Закону України. Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку нам виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності від 23 вересня 1999 р. № 1105-XIV. Якщо у встановлений ЛКК або МСЕК термін роботодавець не забезпечує потерпілого відповідною роботою, Фонд соціального страхування від нещасних випадів на виробництві та професійних захворювань України сплачує потерпілому страхову виплату у розмірі його середньомісячного заробітку.

Роботодавець за наявності зазначених випадків видає наказ про переведення працівника. Якщо переведення було тимчасовим, то після закінчення його строку працівник має право на одержання попередньої роботи, оскільки перестали існувати причини, що перешкоджали її виконанню.

Право на одержання попередньої роботи мають і ті працівники, непрацездатність яких настала внаслідок трудового чи професійно захворювання. Місце роботи (посада) зберігаються за ними до поновлення працездатності або встановлення інвалідності.

Працівники, переведенні на легшу, але нижче оплачувану роботу, згідно з вимогами ст. 170 КЗпП України мають право на:

1. одержання протягом двох тижнів з дня переведення попередньої середньої заробітної плати;

2. одержання попередньої середньої заробітної плати протягом всього періоду переведення, якщо це передбачено законодавством. За працівниками, шкода здоров'ю яких заподіяна трудовим каліцтвом чи професійним захворюванням, і які тимчасового переведені на легшу, нижче оплачувану роботу, зберігається середньомісячний заробіток на строк, визначений ЛКК, або до встановлення стійкої втрати професійної працездатності (стаття 31 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності");

3. одержання допомоги згідно з державним соціальним страхуванням.

Працівникам, що проходять професійне навчання або перекваліфікацію за індивідуальною програмою реабілітації внаслідок трудового каліцтва чи професійного захворювання, проводяться щомісячні страхові виплати у розмірі середньомісячного заробітку протягом строку, визначеного програмою реабілітації. Ці виплати здійснюються Фондом соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України, якщо з часу встановлення ступеня втрати професійної працездатності минуло не більше одного року. Фондом оплачуються також вартість придбаних потерпілим інструментів, протезів та інших пристосувань, а також відшкодовуються інші необхідні прилади, пов'язані з його професійною підготовкою.

Законодавством України передбачено гарантії у випадках виникнення загрози життю і здоров'ю працівників, не створення роботодавцями відповідних умов праці, що забезпечують їх безпеку та гігієну. До таких належать право працівника відмовитись від виконання роботи у разі виникнення виробничої ситуації, що загрожує життю і здоров'ю, право працівника розірвати трудовий договір з власної ініціативи, встановлення юридичної відповідальності роботодавця за порушення законодавства про охорону праці. Зазначені гарантії відображають зміст одного з державних принципів у сфері охорони праці - пріоритету життя і здоров'я працівників та повної відповідальності роботодавця за створення безпечних і нешкідливих умов праці.

Працівник має право відмовитися від дорученої роботи, якщо створилася виробнича ситуація, небезпечна для його життя чи здоров'я або для людей, які його оточують, або для виробничого середовища чи довкілля (стаття 6 Закону України "Про охорону праці"). Така відмова буде правомірною, якщо працівник негайно повідомить про цей факт безпосереднього керівника чи роботодавця. За необхідності факт її наявності підтверджується спеціалістами з охорони праці підприємства за участю представника профспілки, членом якої є працівник, або уповноваженої працівниками особи з питань охорони праці (якщо професійна спілка на підприємстві не створювалася), а також страхового агента з питань охорони праці. У випадку виникнення конфлікту факт її наявності підтверджується відповідним органом державного нагляду за охороною праці і представником профспілки.

Дії працівника, який відмовився від виконання дорученої роботи з дотриманням підстав та порядку відмови, не вважаються порушенням трудової дисципліни. За ним зберігається місце праці, а за час простою, що виник не з його вини, виплачується середній заробіток.

У випадку невиконання роботодавцем зобов'язань щодо створення безпечних і нешкідливих умов праці, порушення законодавства про охорону праці, умов колективного договору з цих питань працівник має право розірвати трудовий договір з власної ініціативи. Роботодавець зобов'язаний розірвати трудовий договір у строк, визначений працівником.

Оскільки звільнення працівника із зазначеної підстави відбувається не з його вини, то працівникові виплачується вихідна допомога. Розмір вихідної допомоги визначається у колективному договорі, але у будь-якому випадку не може бути менший тримісячного заробітку працівника. У трудову книжку вноситься запис про підставу та причини звільнення працівника.

Однією з гарантій, що забезпечує право працівника на безпечні і нешкідливі умови праці, є встановлення юридичної відповідальності за порушення нормативно-правових актів про охорону праці, створення перешкод для діяльності посадових осіб органів державного нагляду за охороною праці, представників професійних спілок, найманих працівників. У разі вчинення цих правопорушень настає адміністративна, кримінальна, цивільно-правова відповідальність та відповідальність за трудовим правом. Законодавство України про охорону праці передбачає також сплату роботодавцями штрафних санкцій, що зараховуються до Державного бюджету України. Штрафи накладаються за порушення законодавства про охорону праці, невиконання розпоряджень посадових осіб органів державного нагляду за охороною праці.

Порядок накладення штрафів залежить від виду правопорушень та суб'єктів, які застосовують штрафні санкції. Штрафи накладаються посадовими особами Державного комітету України з нагляду за охороною праці за:

· порушення нормативно-правових актів України з охорони праці;

· невиконання розпоряджень посадових органів державного нагляду за охороною праці з питань безпеки, гігієни праці та виробничого середовища.

Такі штрафи накладаються лише за підсумками перевірки стану безпеки і умов праці на конкретному підприємстві, в установі, організації, що проводяться органами державного нагляду за охороною праці і застосовуються лише повноваженими посадовими особами: головою за заступниками голови, начальниками територіальних управлінь і начальниками державних інспекцій Державного комітету України з нагляду за охороною праці. Розміри штрафів цієї групи встановлюються у процентному співвідношенні до величини місячного фонду заробітної плати підприємства, установи, організації. Незалежно від виду правопорушення, негативних наслідків та інших чинників розмір штрафу не може перевищувати п'яти відсотків місячного фонду заробітної плати.

Застосування штрафів до підприємств, установ, організацій розглядається як один з економічних методів, що стимулює роботодавця створювати безпечні та нешкідливі умови прийнято і, систему охорони праці, яка зменшує рівень травматизму на виробництві. Кошти штрафних санкцій спрямовуються на організацію охорони праці на загальнодержавному, галузевому та регіональному рівнях.

Важливою гарантією, встановленою у Закони України "Про охорону праці", є запровадження соціального страхування від нещасних випадків і професійних захворювань, яким кардинально змінено основи захищеності працівників на виробництві. В Україні прийнято Закон "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності". Ним визначено систему, принципи та види соціального страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, суб'єкти та об'єкти страхування, порядок відшкодування шкоди, заподіяної застрахованому ушкодженням його здоров'я.

Характерною рисою цього виду соціального страхування є його обов'язковість для осіб, які працюють на умовах трудового договору (контракту). Працівники вважаються застрахованими з моменту набрання чинності Закону України "Про загальнообов'язкове соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності". Причому на статус застрахованих осіб-працівників не впливає фактичне виконання роботодавцями своїх зобов'язань щодо сплати страхових внесків. Самі працівники не несуть жодних витрат на страхування від нещасних випадків.

Соціальне страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань здійснюється на засадах соціального партнерства. У його управлінні на паритетних засадах беруть участь представники держави, найманих представників і роботодавців. На основі цього принципу сформована система управління Фондом соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України.

Законодавство передбачає важелі впливу на роботодавців з метою зростання їх зацікавленості у створенні безпечних і не шкідливих умов праці, дотриманні та виконанні нормативно-правових актів про охорону праці. Такий вплив реалізується шляхом коригування розміру страхового внеску роботодавця, що залежить від класу професійного ризику виробництва, встановлених знижок чи надбавок.

Якщо роботодавець постійно порушує нормативні акти про охорону праці, внаслідок чого ризик настання нещасних випадків і професійних захворювань, підприємство може бути віднесене до більш високого класу професійного ризику, і відповідно розмір страхового внеску збільшується. Цей розмір збільшується також шляхом встановлення надбавки за високі рівні травматизму, професійної захворюваності та неналежний стан охорони праці.

У випадку організації роботодавцем системи управління охороною праці, що забезпечує низький рівень травматизму, професійної захворюваності, йому надається знижка щодо розміру страхового внеску. Проте роботодавець позбавляється цього права, якщо протягом календарного року він був підданий штрафним санкціям за порушення законодавства про охорону праці.

Соціальне страхування від нещасного випадку чи професійного захворювання має цільовий характер використання коштів. Вони спрямовуються на сплату соціальних послуг та виплат, які здійснюються Фондом соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України. До них належать, наприклад, виплати: витраченого заробітку; одноразові допомоги; на медичну та соціальну допомогу; за моральну шкоду; пенсії по інвалідності потерпілому; пенсії у зв'язку з втратою годувальника; дитині, яка народилася інвалідом внаслідок травмування на виробництві або професійного захворювання її матері під час вагітності.

Позитивною рисою соціального страхування є направлення коштів на профілактику нещасних випадків. За кошти цього Фонду соціального страхування ведеться пропаганда безпечних та нешкідливих умов праці, організовується створення тематичних кінофільмів, радіо та телепередач, видаються та розповсюджуються нормативні акти, підручники, журнали, інша спеціальна література, пакати, пам'ятки з охорони праці, визначається та поширюється позитивний досвід створення безпечних та нешкідливих умов виробництва, виконують інші профілактичні роботи.

Правові гарантії права на охорону праці передбачені й у випадках, коли працівникові була заподіяна шкода каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'ю, пов'язаним з виконанням трудових обов'язків. Прогресивність такого виду відшкодування в тому, що чинне законодавство України передбачає відшкодування як матеріальної, так і моральної шкоди.

Стосовно матеріальної шкоди, то вона підлягає відшкодуванню: а) своєчасно та в повному обсязі втраченого працівником заробітку; б) у сплаті потерпілому або членам сім'ї чи утриманцям у галузі смерті працівника одноразової допомоги. Конкретний розмір одноразової допомоги та інших виплат визначається відповідно до медичного висновку про втрату відсотків професійної працездатності працівником, а в разі смерті потерпілого суми страхових виплат особам, які мають на це право, визначаються відповідно до статті 34 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" від 23 вересня 1999 року №1105-ХІV. Безперечно, всі виплати, пов'язані із заподіянням шкоди працівникові, заперечуються на підставі розслідування нещасного випадку спеціальною комісією.

До правової гарантії права працівника на охорону праці законодавство відносить і збереження місця роботи (посади) та середнього заробітку на весь період відновлення працездатності або до визнання у встановленому порядку інвалідності в разі втрати працівником працездатності у зв'язку з нещасним випадком на виробництві або професійним захворюванням. А у випадку, коли потерпілий працівник не може виконувати роботу, роботодавець зобов'язаний відповідно до медичних рекомендацій забезпечити його перепідготовку і працевлаштування та встановити пільгові умови й режим роботи. При цьому період перебування працівника на інвалідності у зв'язку з нещасним випадком на виробництві чи професійним захворюванням зараховується йому до стажу роботи для призначення пенсії за віком, до стажу роботи в шкідливих умовах, який дає право на призначення пенсії на пільгових умовах і у пільгових розмірах.

Доповненням до права на охорону праці є законодавче врегулювання відшкодування, поряд з матеріальною, також моральної шкоди, яка підлягає відшкодуванню працівникові власником у випадках, коли: 1)небезпечні або шкідливі умови праці призвели до моральної втрати потерпілого; 2) порушені нормальні життєві зв'язки вимагають від працівника додаткових зусиль для організації свого життя. Важливість і демократичність законодавчих актів про моральну шкоду і в тому, що вони закріплюють розуміння моральної шкоди, зокрема, це страждання, заподіяні працівникові внаслідок фізичного або психічного впливу, які спричинити погіршення або позбавлення можливості реалізації працівником: а) своїх звичок і бажань; б) стосунків з оточуючими людьми та інших негативних наслідків морального характеру. Сам порядок відшкодування моральної шкоди допускається також у випадках, коли працівник не втратив працездатності, тобто незалежно від того, чи була заподіяна потерпілому майнова шкода та чи відшкодована вона.

Отже, головним змістом законодавчих актів про охорону праці є створення на всіх підприємствах, в установах, організаціях безпечних і нешкідливих умов праці. Забезпечення таких умов покладається на роботодавця (власника) або уповноважений ним орган. Такі високі вимоги зумовлені тим, що недодержання норм з охорони праці створює не тільки небезпеку для здоров'я і життя працівників, а певною мірою і для суспільства, тому законодавець передбачає широку систему заходів щодо забезпечення охорони праці безпосередньо на виробництві, де сконцентровані технічні, технологічні, техногенні та інші процеси, тісно пов'язані з трудовою діяльністю працівників, які потребують всебічного захисту, в тому числі і правового. І це ще раз підтверджує, що охорона праці - один з центральних інститутів трудового права, який має виключно практичне значення. Підтвердження цього є й уже згадана стаття 43 Конституції України, в якій закріплено право кожного, хто працює, на належні, безпечні та здорові умови праці без будь-яких винятків. Це правова норма прямої дії, що дає працівникові можливість пред'явити власнику певні вимоги, в тому числі і в суді. Такому праву працівника на належні, безпечні та нешкідливі умови праці кореспондують обов'язки власника забезпечувати безпечні та нешкідливі умови праці.

Серед системи факторів, спрямованих на поліпшення умов праці на виробництві, провідне місце належить нормативно-правовому (законам, правилам, положенням, нормам, стандартам тощо), а також державному і громадському контролю за їх виконанням, головною сутністю якого є в поєднанні з організаційними заходами якого є в поєднанні з організаційними заходами забезпечення охорони праці на виробництві.

Розділ II. Охорона праці окремих категорій працівників, які працюють у важких і шкідливих умовах праці, а також жінок, неповнолітніх осіб та осіб з пониженою працездатністю

Основним напрямом державної політики у сфері охорони праці є зниження рівня виробничого травматизму та професійних захворювань, зменшення факторів шкідливого впливу на організм та скорочення кількості робочих місць зі шкідливими та важкими умовами праці. Досягнення цих завдань можливе шляхом комплексного розв`язання питань охорони праці, запровадження у виробництво досягнень науки і техніки щодо створення безпечних і нешкідливих умов праці, механізації виробничих процесів і заміни ручної праці. Водночас рівень розвитку техніки не дозволяє у повній мірі усунути негативний вплив важких та шкідливих умов праці. Тому з метою попередження виробничого травматизму, професійних захворювань, знешкодження шкідливого впливу виробничого середовища на життя, здоров`я і працездатність особи працівником, які виконують роботу у шкідливих і важких умовах праці, надаються додаткові гарантії.

Працівники, зайняті на роботі з важкими та шкідливими умовами праці, безплатно забезпечуються спеціальним одягом, спеціальним взуттям, змиваючи ми, знешкоджуючими та іншими засобами індивідуального захисту, лікувально-профілактичним харчуванням, молоком або рівноцінними профілактичними продуктами, газованою солоною водою, мають право на оплачувані перерви санітарно-оздоровчого призначення, скорочення тривалості робочого часу, додаткову оплачувану відпустку, пільгову пенсію, оплату праці у підвищеному розмірі та інші пільги і компенсації, що надаються в передбаченому законодавством порядку.

Засоби індивідуального захисту надаються працівникам, які працюють у шкідливих і небезпечних умовах праці, на роботах, пов`язаних із забрудненням або здійснюваних у несприятливих температурних умовах.

Обов`язок із забезпечення ними працівників покладено на роботодавця. Працівник не несе жодних матеріальних витрат на їх придбання. Забезпечуючи працівників спеціальним одягом, спеціальним взуттям та іншими засобами індивідуального захисту, слід враховувати вимоги законодавства:

По-перше, засоби індивідуального захисту повинні відповідати встановленим нормативам і стандартам, що реально дозволяє запобігти виникненню виробничого травматизму і професійного захворювання. Тому забороняється допускати до роботи працівників не лише без встановлених засобі індивідуального захисту, але й у несправних, але й у несправних, не відремонтованих чи забруднених засобах.

По-друге, засоби індивідуального захисту повинні надаватися у строки, встановлені нормативами. Мова йде як про первинне забезпечення працівника цими засобами, так і періодичне, в тому числі і у випадках їх дострокового зношення не з вини працівника. Недотримання цих вимог, є порушенням законодавства щодо створення нешкідливих і безпечних умов праці. Відповідно працівник, який був вимушений придбати засоби індивідуального захисту за власні кошти через порушення строків їх видачі, має право на компенсацію понесених витрат.

Гарантійні норми забезпечення працівників засобами індивідуального захисту передбачені ст.136 КЗпП України і ст.. 8 Закону України "Про охорону праці", що були конкретизовані у "Положенні про порядок забезпечення працівників спеціальним одягом, спеціальним взуттям та іншими засобами індивідуального захисту", затвердженому наказом Державного комітету України по нагляду за охороною праці від 29 жовтня 1996 року №170. Засоби індивідуального захисту видаються працівникам тих професій та посад, що передбачені типовим галузевими нормами безплатної видачі таких. В Україні затверджено ряд типових положень, що регулюють порядок видачі спеціального одягу, спеціального взуття та інших засобів індивідуального захисту залежно від галузевої підпорядкованості підприємства, установи, організації. Наприклад, такі норми прийняті для працівників м`ясної і молочної промисловості, працівників елеваторної, борошно-круп`яної і комбікормової промисловості, працівників сільського та водного господарства, працівників харчової промисловості, працівників зв'язку, робітників підприємств нафтової, газової, нафтопереробної і нафтогірничої промисловості.